Київський національний університет імені Тараса Шевченка
кафедра історія слов’ян
Чеська меншина на території України в ХХ ст..
Курсова робота
студентки ІІ курсу
історичного факультету
денної форми навчання
Сідєльнікової Альони Юріївни
Науковий керівник –
кандидат історичних наук
доцент – Мотрук
Світлана Миколаївна
Київ – 2011
Зміст
Вступ
Розділ 1.
Розділ 2.
Висновки
Список використаних джерел та літератури
Вступ
Розділ 1.
Походження чехів на українських землях
Перші поселенці чеського походження з’явилися в українських землях ще в ХІІІ ст.. – на півночі Галицького князівства, згодом, у ХІV – XV ст.., вони перемістилися до Львова і кордонів Молдови.
Польський хронікар Ян Длугош згадує, що під час голоду в Чехії 1281-1282 деяке число чехів оселилося в Галицькому князівстві. За Юрія II Болеслава були в його оточенні і серед місцевої шляхти вихідці з Чехії й Моравії; одним з дорадників князя був Юрій Хотко, син Єроміра, а Хотко Отек був призначений луцьким палатином.[1]
За Володислава Опольчика прибували торгівці, ремісники, а також деякі шляхетські роди (Врани). Серед римо-католицького священства на руських землях також були чехи, у тому числі дехто з єпископів. Згодом у польському війську перебували чеські наймані «роти», головно над Дністром, що виконували там охоронну службу на польсько-молдавському кордоні (рота Кани в кін. 15 — поч. 16 ст.). Ян Чернін командував експедицією на Молдавію 1509 року. В Україні й Литві чехи були відомі як гармаші в польських залогах і замках.
Індивідуально селилися чехи в Перемишлі, Коломиї, Холмі, а головним чином у Львові, який з XV ст. став містом, яке притягало з уваги на своє господарське значення колоністів з чеських і німецьких земель. Серед львівських міщан було на той час уже кілька прізвищ з додатком «Чех», «Чеський». Один з них Ніколас Богемус побудував каплицю на честь святих Віта, Вацлава і Прокопа. У XV ст. війтом Львова був Альберт Чех Тучампський (лат. Albertus dictus Czech de Tuczamp). У результаті релігійних війн у Чехії, а зокрема після Білогорської битви, на західно-українські землі заїжджали втікачі з чесько-братської спільноти. Діяч цієї спільноти Ян Брож (лат. Brosius) разом з своїми однодумцями поселився в 1630-их pp. на Підляшші у Володаві; тут 1634 відбувся з'їзд представників чесько-братських громад Польщі й Литви, в якому брав участь Я. Коменський.
Чехи були пов'язані з українським козацтвом. За однією з гіпотез, серед організаторів козацтва був чеський князь Фрідріх Острозький (за Ф. Палацьким, В. Антоновичем); цей погляд заперечував М. Костомаров. Чеські впливи помітні в термінології козацького війська, організації табору, військовій тактиці. З козацьких старшин відомий рід Орликів (екзильний гетьман П. Орлик), який веде свій початок від чехів.
На послугах Петра І був ген. Ян Бернар Вейсбах, який брав участь у Полтавській битві. 1735 він став київським губернатором, одержав від царя великі посілості, що належали Мазепі та його старшині. На цих землях Вейсбах розвинув господарчу діяльність, зокрема в текстильній промисловості.[2]
У 18-19 вв. на українських землях були відомі чеські музиканти, які з своїми капелами (hudby) мандрували від міста до міста. Уславилися цією діяльністю Я. Прач, А. Єдлічка і Я. Ландвара. Постійно приїжджали в Україну купці, ремісники, а до Галичини і Буковини як австрійські службовці. Популярними були чеські бровари.
Значна кількість чехів приїхала в Україну у 60-70 х роках ХІХ ст.. у пошуках праці. Царський уряд, зацікавлений у розвитку промисловості Південно-Західного краю, запропонував їм низку пільг : їх звільняли від податків і військової повинності , вони мали адміністративне самоврядування тощо. [3]
У 1860-х pp. чехи почали селитися в Україні цілими колоніями. Це була хліборобська еміграція, головним чином на Волині. У Рівному створено спеціальну комісію для поселення, які на вигідних умовах після скасування кріпацтва купували поміщицьку землю, найбільші з них у Дубенському, згодом Луцькому, Острозькому, Житомирському та Володимирському повітах, а також на Херсонщині, в Таврії і на Кубані.[4]
Головні поселеннями були села.: Людгардівка (1863) на Волині, Чехівка на Поділлі, а в Криму — Табір, Богемка, Царевич, біля Мелітополя с. Чехоград. 1870 царський уряд дозволив чехам приймати російське підданство. Вони записувалися до селянського стану і підлягали місцевій адміністрації, могли зараховувати себе до існуючих або творити свої власні волості. Так утворено 4 чеські волості: Рівненську, Дубенську, Луцьку і Купичівську; інші чеські поселення належали до українських волостей. Чотири такі волості мали власні школи. У 70- х рр.. ХІХ ст.. існувало вже 17 шкіл , підпорядкованих волосним управлінням, але 1891р. царський уряд ці чеські волості розформував.[5]
Отже, всіх чеських поселень було близько 130, а чисельність чехів доходило на поч. ХХст. до 65000, наприклад, тільки у Волинській губернії проживало 27670 чехів. Майже всі чехи прийняли православну віру , але частина з них залишилася протестантами (чеські брати). Довший час чеські поселення зберігали свій характер, хоч перебрали деякі риси побуту українського оточення; у містах асимілювалися скоріше. Завдяки добрій сільського-господарській техніці і методам хліборобства чехи ставали заможними, мали свої школи, пресу, товариства і кооперативи; з Чехії спроваджували сільського-господарські машини. Організацією і технікою господарства чеська меншина впливали на сусідніх українців.
Розділ 2. Чеська національна меншина в Україні в першій половині
ХХ століття
Історично склалося так, що на українських землях, крім корінного населення українців, проживали інші етноси, в тому числі й чехи. За даними 1884 року в українські губернії поселилися 19699 чехів. Найбільше у Луцькому повіті ( 10 поселень). Чехи осідали у Дубенському , Луцькому , рівненському Новгород – Волинському , Житомирському , Овруцькому повітах. Чехи оселялися не тільки на Волині й Житомирщині, а й на півдні України, в Криму. Протягом 1870-1872 роках вихідці з Богемії закупили у польських поміщиків 20 тисяч десятин землі в Криму. Тут починають виникати поселення, зокрема Табори – Царевич, пізніше в Таврійській губернії – Новоградівка , Богемка у Херсонській області. Чехи селилися біля великих доріг. У глибині ж прокладали дороги до найближчого шляху. Вони будували 2-4 – кімнатні будинки з кухнею і коморою. Сільськогосподарські знання чехи відновлювали читанням різних спеціальних часописів . Особливо поширеним на Волині був
« Чеський Рольник». [6]
Окремі чеські колонії існували також у Херсонській, Таврійській, Подільській, Катеринославській губерніях, в Одесі, Харкові, Чернігові, Полтаві та багатьох інших містах. Центром політичного та культурного життя чехів став Київ. У центрі Києва з’явилися фабрики і заводи з чеською адміністрацією або переважно чеським складом робітників: заводи «Гретер і Криванек», заснований у 1882 р. (з 1922 р. відомий як завод «Більшовик»), «Фільверт і Дєдина» (1889 р.), «Неєдлий і Унгерман», заснований 1898 р. (з 1934 р.—«Червоний екскаватор»). Іммігранти, що прибули в 70-х роках ХІХ ст. на будівництво Південно-Західної залізниці, наприкінці ХІХ ст. утворили чеський осередок, в якому на 1910 р. було понад 3 тис. членів.
У 1880 — 1890 рр. активізується громадське життя чехів Києва. Їхньому згуртуванню сприяли вистави аматорських театрів, екскурсії. Великого розголосу набув урочистий бал, влаштований у 1900 р., в якому взяли участь і представники Волині. На початку ХХ ст. були засновані Чеське освітнє товариство, фізкультурне товариство «Юг», на базі якого у 1905 р. створено київський «Сокіл». На сцені Українського театру була поставлена опера Б.Сметани «Продана наречена». В Україні регулярно збирали пожертви для підтримки національних шкіл Чехії. Кошти пересилались на адресу організації «Матіца шкільна», під патронатом якої перебувала чеська освіта в Австро-Угорщині. [7]
З метою створення власної національної школи чеською громадою Києва було створене культурно-просвітнє товариство «Ян Амос Коменський», яке тривалий час залишалося центром культурного життя чехів. З ініціативи цього товариства було відкрито київську чеську школу, де навчалося близько сотні учнів, які бездоганно володіли чеською та російською мовами. Очолював цю школу талановитий педагог, волинський чех Ярослав Боучек.
Визначною подією став вихід 17 жовтня 1906 р. першого номера політичного тижневика «Рускі Чех», видавцем і редактором якого був Вондрак, найактивніший популяризатор чеської музичної культури в Україні. «Рускі Чех» належав до часописів, що виступили на захист і підтримку української культури. На його шпальтах уперше був надрукований повний переклад поеми Т.Шевченка «Єретик» чеською мовою, який здійснив Н.Жерновський.
Чехи внесли певний вклад у розвиток промисловості. Вони заснували тут ряд заводів і фабрик. Зокрема, в Києві на Шулявці діяли і мали добру славу заводи « Гретер і Криванек « (1882 р, виготовляли устаткування для цукроварень і броварень, з 1922 року – завод «Більшовик»), «Фільверт і Дєдина» (1898, комбіновані сівалки), « Неєдлий і Унгерман» (1898, запасні частини для іноземних машин і верстатів , з 1934 року – це «Червоний екскаватор»). Знаним був великий промисловець музичних інструментів у Києві – Їндржічек Їндржіх, власник однієї з перших в Росії фабрики грамофоних платівок « Екстрафон» - щедрий спонсор культурних починань серед українських чехів. Він був головою чеського товариства «Я. А. Коменський», фундатором чеської школи в Києві , часописів «Руські Чехи» і «Чехослован», спонсором Ярослава Гашека.[8]
Під час українського національного відродження в Галичині та на Буковині багато видатних діячів української культури і науки, зокрема З. Доленга-Ходаковський, Д.Зубрицький, члени «Руської трійці» М.Шашкевич, І.Вагилевич та інші, тісно співпрацювали з П.Шафариком, активним діячем чеського і словацького національного відродження. Його наукові праці «Історія слов’янської мови та літератури всіма наріччями», «Про походження слов’ян», «Слов’янська етнографія» мали в той час неабияке значення. Існують переконливі докази, що відомий політичний діяч, гетьман Війська Запорозького в екзилі Пилип Орлик веде свій родовід із Чехії.
Значний також вклад чеських учених у розвиток науки. Так , у Харкові працювали О. Дурович, В.Лямбль, Ч. Шеруль, в Одесі – В. Пахман, у Києві – В.Цих, В.Томса, С. Паліш, А. Паночіні. З 1948 року і до виходу на пенсію працював викладачем чеської мови Київському університеті В.Волейник, який підготував не одне покоління богемістів.
Чеські колонії на Україні існують уже понад 140 років (перша Людгардівка (Лютгардт) у Дубенському повіті, заснована в 1863 р., Глинськ у Рівненському повіті – в 1868 р.). Густою сіткою вкрили вони особливо Волинь (Володарський р-н – 103 чехи (0,2%), Дзержинський – 226 ч. (0,7%), Іванківський – Коростишівський – 44 ч. (0,1%), Мархлевський – 44 ч. (0,1%), Новоград-Волинський – 68 ч. (0,1%), Потівський – 164 ч. (0,4%), Пулинський – 1090 ч. (1,7%) Радомиський – 63 ч. (0,1%), Мар'янівський – 81 ч. (0,2%), Черняхівський – 1697 ч. (3,1%), Ярунський – 77 ч. (0,2%), по всіх районах округи – 3759 ч. Житомир – 269 ч. (0,3%), по всій окрузі – 3699 ч. (0,54%).[9]
Велика кількість чехів проживала також на Житомирщині. Житомир як адміністративно-культурний центр Волині був завжди осередком і для чехів Житомирського повіту. Він притягував їх до себе по різних адміністративних справах, а також для купівлі та продажу. Таким чином об'єднував їх. Тут зустрічалися один з одним, знайомилися, дізнавалися, що робиться в окремих колоніях. Одне слово, взаємно зближувалися. Чехів на Україні куди менше, ніж німців, євреїв чи поляків, але у Волинській окрузі їх найбільше, густою сіткою вкрили вони Волинь. Тут, за переписом 1911 р., налічувалось бл. 130 чеських колоній та 65 тисяч чеських поселенців[10]
.Чехи найбільше почали переселятись на Волинь з Чехії з 1867 р., коли їм дали великі пільги, наприклад, щодо відбування військової повинності. В році 1874-му еміграція їх припинилася через те, що в Росії було запроваджено загальну військову службу. Але з 1878 р., після російсько-турецької війни, чехам знову почали надавати деякі пільги і переселення їх відновилося. Переселяючись на Волинь, чехи не запозичили в німців хуторної системи. Тоді, як усі волинські німці сидять на волоках, чехи, переважно, розташовуються цілими селами. Спочатку «колонізація» йшла дуже швидко – за десять років чехи заснували або частково заселили понад тисячу населених пунктів. Потім цей процес уповільнився, бо великі площі були вже зайняті, а згодом і зовсім припинився. Лише по декілька родин переїздили в українські села.
В першій половині ХХст. найчастіше колоністам діставалася земля не вищого ґатунку, а часом і зовсім погана. Це перш за все пов'язано із нестачею первинного капіталу для колонізації. Як і німці, на Волині чехи проводили громадські меліоративні роботи, проявляючи здатність до кооперування і дивуючи цим місцевих мешканців, упевнених у неродючості цього ґрунту. На невиробленій землі першою сіяли, переважно, картоплю яка в скрутну годину не раз рятувала від голоду. Привізши із собою реманент (залізні плуги, борони, віялки, косарки), колоністи не мали худоби. На новій землі сіяли просо, гречку, іноді жито, але чим більше налагоджується господарство, тим більша частина продукції йде на потребу худобі, для якої не шкодують нічого, оскільки вона є головним селянським «капіталом».
Чехи почали впроваджувати свої способи хліборобства та вирощування нових культур. Усе це суперечило українській селянській традиції і спершу не могло не викликати непорозуміння, навіть протидію корінного населення, але, переконавшись у певних перевагах способу господарювання емігрантів, поступово з'явились і спроби його наслідування. Поступово виник і ряд змішаних приватних торгових підприємств, які забезпечували продаж продукції хліборобства та сільськогосподарських машин (найчастіше завезених з Чехії). Серед переселенців було 65% католиків, решту становили реформовані євангелісти, прихильники інших конфесій. Під тиском русифікаторської політики згодом 75% чехів перейшли у православну віру. Про школу чехи дбали весь час свого перебування в Україні. Забезпечення вчителів та шкільного приміщення вважались добре вкладеним капіталом. З Чехії виписувалася література з культури землеробства та багато белетристичних видань, які зосталися у спадок радянським чеським школам і здебільшого були вилучені з обігу органами політичного нагляду. Зрештою, справді високорозвинену шкільну мережу чехам зробити не вдалося, але в кожній колонії чи громаді траплявся вільніший та схильний до інтелектуальної праці селянин, якому доручали початкову освіту дітей. Згодом деяких з цих селян-педагогів відряджали до Чехії для набуття ними професійної освіти. Щодо врегулювання політичних та правових питань з урядом, то до революції в колоністів було кілька акцентів, які досить активно користувалися цими повноваженнями, вибиваючи податкові, організаційні та військові пільги. Ці «антрепренери» заробляли на своєму посередництві. Але після подій 1917–1920 рр. колоністи були позбавлені свого політичного і економічного авангарду в місті.
Таким чином , за приблизним підрахунком 1911 р. на самій Волині можна налічити близько 65 000 чехів. Перед війною, 1914 р., чеський етнос наближався до 50-тисячної позначки – 44 433 чол.[11]
Чеський корпус, сформований у Києві 1917 р., теж спричинив значне коливання чисельності. Притягуючи до себе полонених та колоністів, він організував згодом рееміграцію значної кількості військових та міського населення [12]
. Отже ми бачимо, що чехи були дуже працьовитими і зуміли добре обжитись на чужій землі.
1 серпня 1921 р. з ініціативи чехословацького відділення Волинського губернського комітету Української комуністичної партії (більшовиків) був скликаний Перший з'їзд чеських колоністів Волині. З'їзд проходив у Селянському будинку в м. Житомир. Делегатами були представники від селищ (1 делегат від 200 мешканців) та члени Комітету незаможників. Члени Комнезаму виявилися найактивнішою групою, але серед промовців було й декілька представників інтелігенції. Це були викладачі – вчитель Боучек та Євген Рихлик. Завдяки їхній ініціативі з'їзд не став лише політичним мітингом бідноти, а спрямував свою увагу на культурний розвиток чеської людності. Було укладено компроміс між національною інтелігенцією та новим політичним режимом. Але вчителі та науковці марно сподівалися на якусь матеріальну чи організаційну допомогу, їм довелося робити все власним коштом. Отже, апеляція комуністів до активності чеського селянства та найчутливіших його елементів призвела до того, що ентузіасти-просвітяни взяли на себе особисто опікування культурними інтересами колоністів. Це опікування трималося лише на прихильності до освітньої та дослідницької справи, на приватних взаєминах, через які вербувалися помічники серед селянства.[13]
Під час революції та економічної руїни велика кількість чехів-ремісників кинула міста й повернулася в свої села, вимагаючи собі тут землі й взагалі ускладнюючи життя. Але з 1924 р. вони знову починають повертатися до міст. Початки сільських господарств чехів на Житомирщині, як і взагалі на Волині, були досить важкі. Земля, що її купили, була здебільшого непридатна до сільського господарства – болотяна, лісова або зовсім виснажена. Коштів та реманенту теж не було. Але вперта праця та інтенсивні форми хліборобства (нема чого казати про те, що трипільну систему вони не вживали) поволі дали можливість чехам поставити свої господарства на дуже високій рівень. Так що на 1920-і рр. їх здебільшого можна вважати зразковими.
Як відомо, головну роль у розквіті чеських господарств у період НЕПу відіграв хміль. Перед Першою світовою війною плантації хмелю – стратегічної культури – зростали безупинно. Чим заможніше було чеське село, тим більше землі там віддавалося під хмільник. Війна звела, власне, нанівець ці намагання. Але хміль росте сам собою, навіть без догляду. Тому до 20-х рр. чехи накопичили значні його не збуті запаси. З 1921 р., а особливо в 1923–1924 рр. починається так звана «хмільна гарячка». Запаси продаються за високими цінами. Фінансово спроможні колонії дозволяють собі за допомогою чеської місії забезпечити себе сільськогосподарськими механізмами.[14]
Активну участь брали чехи і у кооперуванні. Найпоширенішим видом кооперації в чеських селах була сільськогосподарська, яка охоплювала майже всі колонії. У 1925 ріці у чехів діяли 14 сільськогосподарських кредитних кооперативних товариств, які мали значні кошти і могли забезпечити високий рівень агрокультурних заходів у чеських селян. Чехи не мали адміністративно територіальних районів, а їхні сільські ради охоплювали частину інших нацменшостей, а тому в кооперативних товариствах брали участь мішані соціально-національні групи. Зокрема на Волині весною 1927 року діяло сільськогосподарське товариство, яке обслуговувало 2 чеських села, в яких проживало 445 чоловік. Відсоток чехів у кооперативних товариствах інших регіонів був найменшим. Зокрема серед 30 кредитних товариств Шепетівської округи, вони становили у 1926–1927 рр., – 0,06%. Взагальному на 1928 рік у кредитних товариствах відсоток чехів становив – 1,2%, скотарсько-молочарських -2,1%, буряківничих – 0,1%, птахівничих – 1,5%, в об’єднаннях по вирощуванню та збуту технічних рослин (хмелю, льону) – 5,8%.[15]
За даними по 26 округам на 1926 рік сільськогосподарська кредитна кооперація охопила 441 чеське селянське господарство.Наприкінці 20-х рр., у хмельових коопераціях частка нацменшин займала 24%, з них чехи 18%.[16]
Інша доля спіткала чехів Півдня України. Їх, звичайно була менша кількість всього 2423 (міських 499, сільських 1924)[17]
. Тут не було хмільників. Головний акцент становили зернові культури. Тому, замість розквіту, у 20-х рр. приазовським колоністам довелося виправляти наслідки страшного голоду 1921–1922 рр. уряд Чехословаччини відправив у цей регіон кілька потягів з харчуванням. За часів НЕПу Мелітопольський Чехоград був відомий своїм високоякісним беконом, який ішов, як і хміль з Волині, – на експорт[18]
.
Чехоград Мелітопольської округи мав наприкінці 20-х рр. кілька артілей та колгоспів («Моравія», «Прукопник» та ін.). Завдяки роботі голови сільради Франца Вавріна вдалося уникнути протистояння з владою. Похід із петицією до запорізького губвиконкому селян, не згодних з розмірами сільськогосподарського, податку 5-го розряду, не було здійснено, але Ваврін знайшов важіль у керівництві, і через Гаека (чеська секція бюро нацменшин при Раднаркомі УРСР) було владнано цю справу[19]
.Міські чехи, згуртовані насамперед на заводах (зокрема київський «Більшовик»), були, вірогідно, найпасивнішими в соціально-економічному плані, що спричинювалося тодішнім розладом виробництва.[20]
На той час культурно-організаційною сферою мало опікуватися Бюро Раднацмен Народного комісаріату освіти УРСР.Рад-нацмен був створений у червні 1921 р. і працював із вкрай обмеженим апаратом, а відіграючи роль центру для передання та отримання сигналів з місць. Одним з перших, хто заговорив про потрібність організації культурної роботи, видання газети, отримання літератури чеською мовою, був мешканець с. Вишеград Макарівського району Київської губ. Олександр Баскевич. Його лист до газети «Правда» за травень 1925 р. хоча й не був опублікований, проте загострив увагу радянського апарату до цих проблем. Тобто проміжок з 1924 до 1929 рр. можна вважати найактивнішим у спробі надати культурному рівню чеських колоністів нової висоти. Дуже цікавим є приклад тривалого листування з Раднацменом вчителя с, Крошня Чеська Волинської округи – А. Вадседалека. Листування тривало і протягом 1928–1929 рр. і містило слушні теоретичні й методичні міркування, зокрема щодо створення в Житомирі семінару для вчителів чеської мови і про «завдання та навчання чеської нацменшини в УРСР». Вадседалек говорив про «зміцнення життєздатності елементів західної культури, з одного боку, та революційний потенціал і досвід соціального будівництва, з другого… Можливість підготувати агіткадри для використання їх у Чехословаччині, Закарпатті».Семінар було організовано і навіть проведено Всеукраїнську нараду чеських культпрацівників у Житомирі 23–24 вересня 1929 р. Вадседалека через 10 років розстріляли разом із ще 80-ма чехами, яким було інкриміновано участь у контрреволюційних організаціях «Сокіл» та його «отбочки» – дружини «Чеське дружство» (Вадседалек, Штромбах)[21]
.Новонароджена напівполітична еліта колоністів – Кржижанек, Боучек, Вольф, Вадседалек та інші – розуміли це. Але вони розривалися між прийнятою ними комуністичною революційною доктриною і цим трагічним розумінням. Не було конкретних виступів із сформованою програмою. Були суто людські почуття, висловлені у віршах чи вчинках (Додаток Б). Народ, який втратив право на головне – свій труд і статок, почав лояльно, без різких вибухів гніву деградувати.
У 1920–1921 рр. на Волині видаються чеською мовою газети комуністичного напрямку «Kronika», «Volynska Pravda», «Revoluke». В них велася агітація проти політики Масарика, легіонери чеського корпусу подавалися як ошукані та скривджені. 80% інформації в цих виданнях було присвячено становищу у волинських чеських колоніях. Наголошувалося на випадках несправедливого розподілу землі, відмові заможних господарів фінансувати офіційну чеську шкоду[22]
.Щодо культури і освіти чехи Житомирщини завжди стояли нижче від інших чеських колоністів. Ті культурні скарби, що вони їх принесли з собою – культурні звички, любов до книги, читання, розвинені форми тваринництва, товарисько-громадського життя та інше – майже зовсім втрачені новим поколінням. Відсутність у громадах чехів постійних середніх шкіл, звичайно, відіграла свою роль у цьому. Організація національних чеських шкіл починається з 1923 р. на підставі декретів Радянської влади, але це освітнє будівництво розгорнулося не відразу, бо не було ні вчителів, ні підручників. Для виховання звичок спілчанського громадянського життя у чехів найбільше значення мали пожежні товариства, що й досі добре працюють, хоч де-не-де, так би мовити, «за інерцією» є зразком для сусідів. Нині вони діють у Крошні, Високому, Околку, Івановичах, Кручинці, Аліновці Вільшанці та в Селянщині. Політосвітня праця в нових радянських умовах іде дуже поволі. Потрібно було багато зусиль та вміння, щоб підняти чехів на Житомирщині на справжній культурний рівень, хоча деякі риси нового за останні роки вже все ж таки помітні.[23]
Період 20-30 – років надзвичайно багатий політичними подіями, що не могло не відобразитися на громадсько-політичному житті волинських чехів , які оселилися на цій землі ще у ХІХ столітті. Змінилися не тільки соціально-економічні умови їхнього життя, а й та політична ситуація, в якій діяли численні чеські товариства і об’єднання. На їхню діяльність впливала політична нестабільність у республіці, ставлення уряду до вирішення національного питання, що було дуже актуальне у Волинському воєводстві. Саме в цей період надзвичайно широко розгортають свою діяльність українська «Просвіта» , Волинське Українське Об’єднання , Російське Народне Об’єднання та інші організації й політичні партії. Крім того, міжнародні події в Європі , особливо наприкінці 30-х років, коли Чехословаччина опинилася у центрі процесу політичних змін, спонукали до дії найбільш освічених , радикально настроєних представників чеської громади.
Ретроспективний погляд на питання дає уявлення про чеських поселенців як таких , що не проявляли особливої політичної активності. Хоча можна зазначити , що на початку століття в Києві діяли численні організації культурно-освітнього спрямування ( товариство ім.. Я.А. Коменського, гімнастичне товариство «Сокіл» , товариство « Чеська Бесіда»). Це були лояльні до уряду організації, що діяли в рамках законності. Головну ж свою мету вони вбачали у захисті інтересів чехів у Росії. В підзаголовку друкованого органу товариства ім.. Я.А. Коменського тижневика «Rusky Cech» писалося : « Тижневик, присвячений чеським інтересам в Росії».
Польські та чеські автори відзначають лояльний характер стосунків чеської общини до уряду в міжвоєнний період. Це підтверджуються й результатами виборів до Сейму у 1920 році, коли переважна більшість чеської меншини голосувала за кандидатів безпартійного блоку співпраці з урядом (BBWR). Серед обраних послів до сейму був і чех з Волині Владімір Медина. Лояльне ставлення до влади показали і вибори у місцеві органи 1934-1935 років.
Однак знайдені і опрацьовані автором архівні документи дають підставу дещо змінити думку щодо політичної позиції певної частини чеської громади.
У 1923 році в середовищі чехів Волині виникає ідея створення організації під назвою « Чехословацьке Народне Об’єднання».
Перше зібрання представників чеських поселень на Волині відбулося в с.Квасилів Рівненського повіту з ініціативи А. Перного, редактора часопису « Hlas Volyne». У зборах взяли участь 52 делегати. Був обраний тимчасовий комітет , головою якого став А.Перний, а членами – Й.Раж , пекар з м. Рівне, Й. Свіховський , городник з с.Басів Кут , Й.Земан , пивовар з с. Квасилів, Й.Новотний та інші.
Після загального зібрання відбулося засідання новообраного тимчасового комітету Об’єднання, на якому розглядалося питання про становлення організації до майбутніх виборів у законодавчі органи Польщі. Тимчасовий комітет обрав делегацію , яка вступила у переговори із Волинським воєводським Комітетом BBWR , проте , вони не дали результатів , і за дорученням BBWR передвиборну агітацію серед чехів проводило не Чехословацьке Народне Об’єднання , а комітет Чеської Матіци Шкільної (ЧМШ).
1.1. Репресії та утиски з боку радянської влади чехів в Україні
Наприкінці 20-х – початку 30-х років пройшли сумнозвісні судові процеси у «Шахтинській справі», у справі «Промпартії» та ін. По всій країні їм відгукувались свої маленькі процеси над місцевими «контрреволюціонерами». Водночас продовжувалися розкуркулення та насильницька колективізація (економічні репресії під політичними гаслами). Етнічні чехи – громадяни УСРР повною мірою розділили долю українського народу в цю трагічну добу. Було розкуркулені тисячі чехів, вони також зазнавали політичних утисків, якщо на виборах 1925–26 рр., як «куркулів» було позбавлено голосу 1,4% чехів, то 1926–27 рр. 13,8%.[24]
У жовтні 1930 р. у селищі Чехоград, Кизіярського району, Мелітопольської округи було заарештовано трьох осіб: бухгалтера Зозулю Антона Францевича та двох вчителів (прізвище одного з них було Іона). їх відвезли до Харкова, де у слідчому управлінні ГПУ їм висунули обвинувачення у шпигунстві на користь чеського Генерального штабу. Заарештованим прямо роз'яснили, чого від них вимагають: «Нам потрібно створити контрреволюційну організацію і ми її створимо – ви будете її керівниками, а інші – виконавцями».Після допитів із застосуванням засобів психічного і фізичного тиску на заарештованих співробітники ГПУ отримали необхідні їм свідчення і 15 грудня 1930 р. у Чехограді почались масові арешти. Декого брали під варту прямо на роботі, за деякими приходили додому, прохали тепліше одягтися і піти на якісь збори. Більшість людей ніколи не повернулася з тих зборів. У справі проходили 30 осіб. Спочатку їх тримали під арештом у Чехограді, потім перевезли до Мелітопольської міської в'язниці. Вирок винесли влітку 1931 р. В більшості випадків це – 10 років ув'язнення без права листування. Родини засуджених проголошувалися куркульськими, їхнє майно конфіскувалося, будинки відбиралися, а жінкам і дітям надавалося 2 години, щоб залишити помешкання. Інколи, трохи згодом, заарештовувалися і дружини засуджених. За рішенням «трійки» при Колегії ГПУ УСРР від 25 липня 1931 р. за обвинуваченням у причетності до створення і діяльності на користь чеського Генерального штабу на території УСРР шпигунської та контрреволюційної організації були засуджені до ув'язнення у виправних таборах НКВД на різні терміни 11 осіб.[25]
Було знищено кілька сотень селян та інтелігентів, серед яких були майже всі ті, хто якимсь чином брав участь у культурному житті чехів 1920-х рр. Отже, ці репресії набули катастрофічного характеру для існування чеської еліти. Можна сказати, що було її винищено. За визначенням Військового трибуналу Київського військового округу від 31 серпня 1965 р. всі ці особи були реабілітовані за відсутністю в їх діях складу злочину. Втративши можливість розвивати далі господарчу культурну традицію й не маючи іншого стрижня, крім релігії, виробивши в мовній ізоляції самобутню мову, яка вже мала значні відмінності від чеської оригінальної, чехи, почали існування без надії.
Друга хвиля арештів спіткала Чехоград через рік – у 1932 р. – і була пов'язана з державною кампанією тотального викачування з села продовольчих запасів, що, як відомо, призвело до страшного голодомору.З інформаційного листа Дніпропетровської обласної прокуратури та облсуду про роботу на терені сприяння хлібозаготовкам за станом на 20 грудня 1932 р. по Мелітопольському району:«Слідством встановлено, що низка куркулів пролізла до артілі «Пру-копник» Чехоградської сільради, зайняли там командні висоти і чинили опір виконанню хлібозаготівлі[26]
. За офіційними даними у 1932–1933 рр. у Чехограді було зареєстровано понад 50 осіб, що потерпали (пухли) з голоду. На початок 1933 р. фактів смерті від голоду офіційно зареєстровано не було.[27]
Зазначимо, що події, подібні до чехоградських, відбувалися в цей час і в інших місцях УСРР. Так, у Крошні-Чеській під Житомиром від голови сільради вимагали дозволу на проведення трусу у чеха – колгоспника Кржебіжа, до якого українські селяни привезли свій хліб для схову від співробітників НКВД. А коли голова сільради попросив районне керівництво дозволити використати кошти з колгоспного фонду, що призначалися на культурні потреби, на допомогу голодуючим, йому заборонили це, пояснивши що ці гроші можуть витрачатися тільки за цільовим призначенням[28]
. Все це відбувалося в умовах, коли, наприклад, протягом 1932 р. кожного місяця здійснювалися державні заготівлі: спочатку зерна, потім худоби, овочів і наприкінці – сіна. Коли у селян нічого не залишалось, вони, особливо ті, хто мав по кілька хворих членів родини, просили дозволу продати облігації державної позики. Деяким дозволяли продаж, але лише 30% загальної вартості облігацій і за умови, що селяни відразу підпишуться на нову держпозику[29]
.
Як відомо, у Південно-західному регіоні України компактні чеські поселення існували, головним чином, навколо Миколаєва та Одеси. Яскравим, документально доведеним фактом економічних репресій проти чеського населення в цьому регіоні є шахрайство із наданням сільгоспартілі у селищі Богемка Врадієвського району Миколаївської області сільгоспмеханізмів у кредит. Вірогідно, влада це зробила з метою з'ясувати, чи не залишилось у досить заможних чехів якихось заощаджень. Ще у 1928 р. радянські чиновники з Москви разом із представником чеського торгпредставництва (якого потім так і не знайшли) уклали з селянами Богемки договір про поставку їм із Чехословаччини сільгоспмашин на суму 15 млн. чеських крон на умовах безпроцентної позики на 5 років. Машини дійсно почали надходити, але старі, поламані, без запчастин, наполовину комісійні чеські, наполовину старі російські. Невідомо звідки з'явилися чималі відсотки за наданий кредит. Село в 300 дворів виявилося боржником держави на суму 14 тисяч американських доларів. До органів державної влади вони звернулися лише на останньому етапі справи. Якимсь чином це шахрайство, що, можливо, мало за мету в легальний спосіб перевірити фінансову спроможність чехів і викачати з них кошти ще до розкуркулення, було скасовано. Значних втрат зазнало у 30-ті роки і чеське населення багатонаціональної Житомирщини, де були поширені так звані «лінійні» арешти, тобто арешти за національною ознакою. Документи свідчать, що для затримання органами НКВД іноді достатньо було визнати себе поляком, німцем, чехом чи ще якимось «нацменом». Відпрацьована система автоматично дозволяла обвинуватити затриману людину в участі в націоналістичній, повстанській, антирадянській, контрреволюційній і т. п. організації. Протоколи затримань і допитів, проте, не дають інформації про будь-які документальні або речові докази злочинної діяльності проти влади чи закону. «Факти», «докази» і «визнання» провини з'являлися у процесі слідства[30]
.У 1928–1929 рр. Штромбах створив у Житомирі «Чеське дружство», яке очолило всю роботу чеської військово-повстанської організації. Склад «Чеського дружства» впродовж декількох років постійно змінювався у зв'язку з арештами і виїздами окремих його членів. На початок 1937 р. до його складу входили: Томан С.А., Яндура Й.М., Голан В.В. і Маркуб Ф.Й. Створені в області повстанські дружини і «отбочки» вели підготовку до збройного повстання та проводили шпигунську роботу на користь чеської розвідки. Слідством було «викрито» на території області 4 чеські дружини та 12 «отбочок», що діяли у Черняхівському, Андрушівському, Малинському та інших районах.[31]
У справі проходило 80 громадян, 77 з яких були чеської національності . У кримінальній справі, що налічує 7 томів, зберігаються документи на арешти та обшуки, протоколи допитів заарештованих. З них видно, що не всі обвинувачені одразу визнали свою «провину»[32]
.Серед представників чеського етносу в Україні, що стали жертвами репресій, неможливо не згадати професорів Євгена Рихліла і Олександра Янати, талановитих педагогів Ярослава Боучека і Я. Волседалека, краєзнавця і винахідника Стефана Кржижанека та інших. Під час Другої світової війни була викликана хвиля репатріації чехів. Так, у складі Чехословацької окремої бригади були й мешканці України чеського походження, котрі, дійшовши до своєї батьківщини , там і залишилися. За другої світової війни чехи, так звані волинські, підтримали заходи творити чехословацькі війська, частини, вступивши в 1944 до Чехо-словацької бригади. На підставі чехо-словацько-советської угоди про обмін населення 1945, частина чехів виїхала з України на батьківщину. Залишилося кільканадцять тис., найбільше у Волинській обл. У повоєнний час чеські навчальні заклади на території України вже не існували , лише у двох університетах – Київському та Львівському діяли кафедри слов’янської філології , які забезпечували підготовку фахівців-славістів.
Розділ 2. Найбільші чеські колонії на теренах сучасної України
2.1. Кримські чехи
Переселення чехів у Таврійську губернію пов'язано з масовою еміграцією їх в Україні в 60-х рр.. XIX ст. з Чехії (Богемія, Моравія). Восени 1861 р. по селах Устецького, Літомішлского і Високомотского округів рознеслося звістка, що з Росії до Туреччини переселилися люди (маються на увазі кримські татари), звільнилося багато землі і повсюдно потрібні працівники. Перша група вирушила на запрошення князя Кочубея (маєток Диканька Полтавської губернії), деякі з цієї групи переселилися до Криму. З 1861 по 1862 рр.. в Крим переїхало близько 170 чеських родин. Переселенці розмістилися в Євпаторії та Сімферополі, а звідси почали роз'їжджатися по півострову в пошуках роботи.
У 1863 р. на місці кримськотатарського селища Джадрія чехами було засновано поселення Богемка (нині с. Лобанове Джанкойського району). У 1864 р. на місці селища Біакай-Кемельчи разом з німцями було засновано поселення Олександрівка (нині с. Олександрівка Красногвардійського р-ну). Ці поселення були засновані в Перекопському повіті; незабаром у цьому ж повіті на місці селищ Курман-Келечі і Кирей виникли поселення Цареквіч (нині с. Пушкіно Красногвардійського р-ну) та Табор (нині с. Макарівка Первомайського р-ну).
Життя у степовому краю нелегка. Чехи вирішили шукати інше місце для поселення. Державою була виділена земля в Мелітопольському повіті, і в квітні 1869 р. було засноване село Чехоград (нині с. Новгородківка Мелітопольського р-ну Запорізької області). Земельні наділи переїхали в Україні були додані до наділів що залишилися в Криму і збільшені до 30 десятин. За даними Всеросійського перепису населення 1897 р., В Таврійській губернії проживало 1962 чеха.
Значну роль в житті чехів грала релігійна громада. У 1911 р. у с. Олександрівка був побудований римо-католицький собор. У с Богемка в 80-х рр.. XIX ст. побудовано римо-католицький будинок. 25 січня 1911 р. на сході сільської громади, під керівництвом сільського старости Йосипа Прохасько було вирішено побудувати новий молитовний будинок. До осені 1912 р. будівництво завершилася, а восени 1913 р. в будинку пройшло перше богослужіння.
Календарні свята та звичаї чехів - складне переплетення древніх язичницьких основ із пізнішими народними традиціями й елементами християнської обрядовості. Треба відзначити, що одні свята та обряди пустили свої коріння в Криму, інші зазнали змін, а були й такі, які забулися. З кінця XIX - початку ХХ ст. велике значення для чехів стали набувати церковно-релігійні обряди (за віруванням чехи Криму - католики).Серед старовинних чеських свят свою етнічну специфіку на новій батьківщині зберегли: Св. Мікулаша (Миколи, 6 грудня), Різдво (25 грудня), Великдень, Хресні дні (Кшізові дні), свята врожаю (обжинки, посвіцані).Одним з місць збереження чеської культури в Криму була школа. Перша чеська школа була відкрита на півострові в 1867 р. в Богемка. У 1904 р. в Богемської школі навчалося 46 чехів і 3 російських, при ній працювали бібліотеки - учнівська і вчительська. У 90-х рр.. XIX ст. вчителем був Алоїзій Мігулка, який окрім викладання основних предметів пройшов навчання в Нікітському училищі садівництва і вів у школі шовківництво і виноградарство. У с Кирей-Табор в 90-і рр.. XIX ст. в чеській школі викладав Каплан, який закінчив вчительську семінарію. Заслуговує уваги і земська школа в с. Олександрівка, заснована в 1884 р. Першим вчителем у школі був Йосип Домбровський. У 1904 р. в Олександрівській школі навчалися 24 чеха, 2 поляка, 2 німця і 9 росіян. При школі відкрито дві бібліотеки: учнівська - 317 книг, учительська - 584 книги.[33]
Найбільш відомим чеським поселенням є Богемка, тому ми його детальніше розглянемо.
У серпні 1905р. в долині безіменної притоки річки Чичиклії в Ананьївському повіті Херсонської губернії Російської імперії ( нині Врадіївський район Миколаївської області в Україні) між селами Новопавлівка ( засн..1780 р.) та Доброжанівка ( засн..1892 р.) взяли в оренду земельні ділянки у поміщиків Броцького і Крауса та заснували село Богемку нащадки чеських побілогорських євангельських емігрантів , які разом прибули з родинами з м.Зелова ( Польща, у складі Російської імперії) та Чехії. Це були брати у Христі Ігнац Андрш, Фрідріх Горта, Фрідріх Єлінек (1867-1957), Павел Полачек ( 1879-1957) з Моравії та Франтішек Златнік (1868-1933) з с.Драгаржіце біля м.Подєбради.
Вже наступного року, коли в село прибув Вілем Рейхрт (1835-1910), уродженець м.Зелова, учитель та художник, виникла реформована релігійна громада, яка існувала до 1962р, коли до 1962 р., коли змушена була через величезні податки, встановлені радянською владою, припинити існування. У 1910-1962 рр. Братам у Христі проповідували Вацлав Пуйман(1878-1952) та Вілем Пуйман (1896-1967), а потім до 1992р. Франтішек Нехута ( 1892-1965), Лудвік Єрсак (1893-1968) та Амалія Єрсак (1913 – 1998), уроджена Вінтр. Після виникнення незалежної України у лютому 1992р. громада була відроджена як чеська незалежна євангельська громада. Проповідником було обрано брата Йозефа Янчіка, уродженця Богемки , колишнього вояка Чехо-Словацької східної армії ( Чехо-Словацький армійський корпус в СРСР) та одного з визволителів Чехословаччини.
Чеські протестантські церкви і організації ніколи не забували тих, які покинули Батьківщину через релігійні переслідування. Братам у Богемці допомагала Чеська церква реформована ( 1908-1914 рр.), громадська організація «Костніцка Єднота» (1908-1937рр.), а від 1922 р. з перервою у 1933-1991 рр. – Чеськобратська церква євангельська ( ЧБЦЄ). За їхнім дорученням Богемку відвідали у 1908 та 1909 рр. – пастор Франтішек Прудки ( 1872-1939) , у 1911, 1922 та 1923 рр. – диякон Рудолф Ш
У серпні 1994 р. Богемку відвідав найвищий представник ЧБЦЄ брат синодальний сеньйор мгр. Павел Сметана . 29 серпня 1994 р. він посвятив у сан проповідника брата пресвітера Йозефа Янчіка, а також освятив початок будівництва протестантського костелу. Було також обрано «старшовство» ( раду) та куратора громади інж. Йозефа Гарта. В урочистостях взяв участь перший посол Чеської Республіки в Україні мгр. Павел Маша (нині редактор газети «Lidove noviny» ). Куратор, проповідник, їх родини та більшість братів і сестер у Христі при визначній фінансовій допомозі ЧБЦЄ брали участь у будівництві першого чеського євангельського костела в незалежній Україні – Віфлеємської каплиці. 20 жовтеня 1996 р. відбулося її освячення, у якому також взяв участь синодний сеньйор ЧБЦЄ мгр. Павел Сметана.
Одночасно він посвятив у сан проповідника брата пресвітера Лудвіка Швейдера . До цієї події надіслав вітального листа президент ЧР Вацлав Гавел. Цікаво, що до освячення Віфлеємської каплиці богослужби відбувалися у світлицях будинків деяких братів ( 1906-1962 рр.), у школі та будинку культури (1992-1996 рр.). Для відновлення справжнього церковного порядку та історичної пам’яті про славне минуле чеських братів ЧБЦЄ відгукнулася на прохання богемських братів і сестер і відряджає у село молодих богословів з Чеської Республіки. Там же проповідували диякони Давід Балцар з Праги ( 01.11.1994 – 23.04.1995рр.), Алеш Мостецки з м.Костелец над Лабою(01.10.1997- 18.05.1998р) та Даніел Геллер з Праги ( 27.09.1999р.-28.05. 2000). Координатором співпраці з громадою в Богемці ЧБЦЄ призначила у 1997р. мгр. Петра Бродського.
Одночасно з громадою виникла також школа. Для неї у 1907 р. побудували землянку, у 1927 р. придбали цегляний будинок, а у 1978 р. побудували новий великий будинок. У 1906-1938 рр. навчання в школі відбувалося чеською мовою, від 1938 р. – відбувається виключно українською мовою ( писати і читати чеською мовою діти навчалися лише дома), а від 1991р. в школі знову вивчається чеська мова, але вже як факультатив. Чеськими учителями у Богемці працювали Вілем Рейхрт, Франтішек Достал , Еміл Дробни, Вацлав Пуйман, Алоїз Грнчірж, військовополонений та колишній вояк айстро-угорської армії , Александра Сівачук , уродженка с.Чеховки Подільської губернії , Емілія Кулгава, Франтішек Модержіч , уродженець Чеського Малина на Волині. Від 10.09.1991 р. навчає чеської мови Ольга Андрш, а нині також Анна Донченко.
Від самого заснування Богемки краяни намагалися зберегти свою національну ідентичність. Тому вже у березні 1909 р. заснували християнське товариство «Гус», на жаль, не зареєстроване губернатором Херсонської губернії. Наступні історичні події дозволили спорадично ставити лише аматорські театральні вистави . Нові можливості з’явилися лише після Другої світової війни, під час т.зв. хрущовської відлиги. Тоді виник духовий оркестр в 1954 році та фольклорний колектив «Нива» (заснований у 1961р., а згодом «Богемка») , відомий нині всій Україні. Під час перебудови в СРСР 9 травня 1990 року виникло національно-культурне товариство «Чешті братржі» ( голова Йозеф Гарт) як осередок Чехо-Словацького культурно-освітнього товариства ім..Я.А.Коменского в Україні ( від 30 травня 1995 року товариство є членом Чеської Національної Ради України). Першою акцією товариства було встановлення українсько-чеських таблиць на будинках правління колгоспу , будинку культури і школи та відкриття Пам’ятника першим мешканцям Богемки 22 вересня 1990р. В урочистостях взяв участь Генеральний консул ЧСФР у Києві Станіслав Гинар, який був взагалі першим чехо-словацьким дипломатом у Богемці. Від серпня 1999 року товариство видає для своїх членів вісник «Hlas Bohemky».
Товариству відчутно допомагає Центр гуманітарної допомоги краянам у Празі, який його забезпечує учителями чеської мови, книгами тощо, та Відділ культурних і краянських зв’язків МЗС ЧР, який організовує для закордонних краян курси чеської мови та надсилає чеську періодичну пресу. Декілька разів Богемку відвідали керуючий ВККЗ МЗС ЧР Яромір Плішек та представниця Канцелярії Президента ЧР Гелена Длугошова. У 1999 р. село відвідала також група вчених Етнологічного інституту академії наук Чеської Республіки ( Зденек Угерек, Надя Валашкова, Петр Лозовюк та фотограф Дагмар Гавранкова), яка була взагалі першою науковою експедицією з Чеської Республіки у Богемку. Ще раніше, у 1962-1987 роках, записували в селі чеський фольклор та вивчали звичаї українські фольклористи доцент Одеського університету ім..І.І. Мечникова Петро Маркушевський та Світлана Чернявська з Києва.
Від 1926р. громадяни Богемки беруть участь в громадському та політичному житті сільської Ради , району і області та постійно обираються до їх виборних органів. Першими депутатами сільської Ради були обрані Броніслава Єлінек та Анна Вабік. На найвищу виборну посаду голови Доброжанівської сільської Ради народних депутатів обиралися Вацлав Рейхрт, Адолф Рейхрт, Йозеф Гарт. Депутатом Миколаївської обласної Ради народних депутатів обиралась Марія Кратохвіл.
У 1905-30 роках існувало у Богемці приватне землеробство. Під час колективізації у 1930 р. виник колгосп «Червоний прапор» ( після реорганізації у 1976 р. центр колгоспу було перенесено в сусіднє село Доброжанівку). Головами колгоспу обирались Йозеф Матєйка, Йозеф Рейхрт, Павел Полачек, Лудвік Жорнорович, Александр Мартинов,Вацлав Рейхрт, Фрідріх Андрш, Вілем Янчік, Лудвік Рейхрт, Вілем Андрш, Владімір Вабік, Петро Буняков, Валерій Тімановський, Іван Бахмач та Василь Уштан. У 1988 р. виник новий колгосп «Мир» з центром у Богемці. Його головами обирались Іван Бурдейний та Йозеф Гарт. У лютому 2000 р. на основі колгоспу виникло товариство з обмеженою відповідальністю «Мир»,директором якого став Йозеф Гарт.
Родюча українська земля та працьовитість краян щорічно приносили добрі господарські результати. Тому за кошти окремих господарів, громади та колгоспу були побудовані школа(1907-1927) , млин( 1941 -176), ставок(1950), електростанція(1953), водогін (1960 р.), будинок культури ( 1963 р., проект Карела Кулгавого), цементні тротуари (1967р.) , нова школа ( 1972р.), газопровід ( 1994-1995рр.), по якому вперше в районі газ прийшов до будинків мешканців, Віфлеємська каплиця ( 1996р., проект Петра Пірохти з м. Брно) та новий млин (1998 р.). Але безперечно найпомітнішою будівлею не лише для села, але й для району , побудованою у повоєнні роки, є Віфлеємська каплиця, якою Богемка вступила до ряду історичних сіл України.
За кошти колгоспу було придбано ще перед Другою світовою війною і перший вантажний автомобіль «АМО» (1939 р.). З того часу і у особистій власності богемківців з’являються технічні досягнення цивілізації : мотоцикл (1940 р.), легковий автомобіль « Москвич» (1954 р.), телевізійний приймач (1961 р.) тощо.
В рамках державної політики були відкриті у Богемці посади медичної сестри (1930 р.), ветеринарного лікаря (1934 р.) і листоноша (1936 р.), проведено радіофікацію (1930 р.), кінофікацію (1932 р.), телефонізацію ( 1956 р.), відкрито крамницю ( 1937 р.), медичний пункт (1961 р.), пошту (1966 р.), бібліотеку (1967 р.) та регулярне автобусне сполучення з районним центром смт. Врадіївкою( 1962 р.)
Громадяни Богемки взяли участь також у Першому та Другому Русі Опору. Під час Першої світової війни вони платили національний податок на рахунок масариківської Чехо-Словацької Національної Ради, а в « Чеській Дружині» та чехо-словацьких легіонах служили Франтішек Андрле та Карел Рейхрт. Під час Другої світової війни у Чехо - Словацькій східній армії служили 62 вояки і в Червоній Армії – 16 вояків з Богемки. За час свого існування Богемка пережила багато подібних історичних подій : чотири війни ( російсько-японська, Перша світова, громадянська та Друга світова), декілька окупацій , Лютневу революцію 1917 року, Жовтневий переворот 1917 р., чотири голодомори ( 1921-1922 , 1928, 1932-1933, 1947-1948 рр.), репресії ( 1927-1937 рр.), націоналізацію та колективізацію , епідемії , національні та релігійні переслідування, неврожаї ( 1922, 1932, 1947 рр.), Чорнобильську катастрофу(1986 р.) та існування найбільшої і найсильнішої тоталітарної держави в історії людства – СССР (1922-1991рр.). Загальні втрати точно невідомі , але лише під час голодомору-голокосту 1932-1933 рр. померло 15 краян, внаслідок репресій загинуло 24 краяни, під час Другої світової війни загинуло 13 краян в Чехо-Словацькій східній армії і 3 – в Червоній Армії. У 1967 р. було відкрито у селі Пам’ятник загиблим чехо-словацьким воякам і червоноармійцям.
Нині у Богемці проживає біля 450 осіб, вона все ще чеська (незважаючи на те, що там вже мешкають представники 13 національностей) і не дивлячись на складну економічну ситуацію в Україні з надією дивиться в майбутнє. [34]
2.2. Чеські колонії на Житомирщині
Житомирщина є одним з тих регіонів України, де широко розгорнулася чеська колонізація , яка почалася в 1870-і роки. Перша чеська колонія тут – Вільшанка Чуднівського району – заснована 1874 року, Високе – 1878- го, Зеленщина – 1879– го , Крошня та око лек – 1880 року. Це п’ять найбільших чеських колоній у Житомирському повіті , які завжди були самостійними та окремими адміністративними одиницями , тобто мали свого чеського старосту та інше. Від них походили дрібні колонії – Івановичі - 1892 рік, Виногради та Плехова – 1890 рік, Кручинець та Аліновка – 1893 , Городище та Горбаші. На Житомирщині на середину 20-х років жило понад 4000 чехів. Головне заняття чехів – землеробство. Із спогадів Валентини В’ячеславівни Шварц( Борисова) 1926 року народження, можна дізнатися, що чехи переважно сіяли пшеницю, жито овес, вирощували картоплю, буряки. Чехи працювали всією родиною, родичами, інколи допомагали сусіди. В кого землі було більше, ті жили заможніше.[35]
Щодо культури і освіти чехи Житомирщини стояли нижче від інших чеських колоністів. Організація національних чеських шкіл починається з 1923 року на підставі декретів Радянської влади.[36]
Але все-таки чехи-колоністи залишили політичний слід у розвиток культури Житомирського краю. Так етнограф Євген Антонович Рихлік, уродженець с. Ольшанка Чуднівського р-ну, працював доцентом у Київському університеті. Проводив дослідження про розвиток чеських поселень. Проте ця робота так і не була надрукована, тому, що в 1931 р. Є.Рихлік був репресований і помер на засланні. Чехом за народженням був видатний укр.. письменник Василь Земляк ( В’ячеслав Сидорович Вацик). Так його повісті “Рідна сторона” (1956р.), “Кам’яний брід” (1957 р.) та інші були написані у Житомирі.
В після воєнні роки на Житомирщині працювали видатні лікарі-чехи: Пишель Ярополк, Вабець Людмила, Пишел В’ячеслав, Перглер Володимир, Вабець Поліна.
В умовах незалежної України, чехи нарівні з іншими національними меншинами дістали можливість вільно влаштовували своє життя. З 1991 року в м. Житомирі існує Спілка Волинських чехів. Засновниками Спілки є сестри Литвинець Анна та Снідевич Емілія.Родом сестри походять з Чеського поселення – колонії Мала Зубовщина з родини лікарів. Підтримали та допомогли створити Чеське товариство їх друзі та родичі: родина Тарасенка В’ячеслава, Гашек Володимира, Перглери, Цімбровичі та інші. Коли більшість родичів виїхали до Чехії в 1991 – 1994 роках по програмі переселення, сестрам вдалося об’єднати Чехів м .Житомира (Крошня Чеська) та області: Вільшанське, Окілок, Івановичі, Словечно, Крученець, Високе Чеське.
Основною метою діяльності товариства є сприяння всебічному розвитку чеської культури, мови, збереження та розвиток фольклору, відродження духовних і культурних традицій, народних обрядів та свят, захист громадських та соціальних прав, честі та гідності чехів України. Видатну роль в житті товариства відіграють родини Єфимової, Новаків, Черних, Юшкової, Денисюк-Сищикової, Романової, Тамари Хмари, пана Слами, родина Гербеди, Чижевської, родина Борисової-Шварцової, Вікарчук, Гайдалович та багато інших. В товаристві створені дитячий та дорослий ансамбль. Кожен рік ми приймаємо участь у фестивалі “Чеський плес”, де збираються чехи зі всієї України. Приймаємо участь у фестивалях “Поліська родина”, “Ми діти твої, Україно”. Разом з другими національними товариствами приймаємо участь в святі нашого міста То ж і в наш час продовжують жити народні чеські традиції та пам’ять про добрі діла чехів, які внесли політичний слід у розвиток господарства та культури Житомирщини.[37]
Детально розглянемо поселення на Житомирщині, на прикладі, Кроші Чеської.
Крошня – одне з найстаріших сіл Житомирської приміської смуги. З архівних джерел довідуємося про його існування вже в ХVI сторіччі. До минулого сторіччя це було одне українське село . У другій половині ХІХ ст.. з Чехії сюди переселяються біля 52 чеських родин і засновують між Житомиром і Крошнею нове село – Крошню Чеську. Через те, що територія , яку посіло це чеське село , була незначною, а число господарств дедалі збільшувалося , виникла потреба поширити межі села. Чехи посіли нову території за Українською Крошнею , далі від Житомира, утворивши третю – Нову Крошню.
Поява чехів в околицях Житомира мала неабияке значення і вплив на розвиток сільського господарства ( запровадження угноєння, вдосконаленіших способів обробітку землі тощо). Чехи запровадили плодозмінну систему, розвели садки , нові сорти городини. Вони почали розводити хміль , перетворивши хмелярство на одну з основних і найприбутковіших галузей господарства. Внаслідок розвитку хмілярства поширюється виробництво пива, в районах, де осіла чеська людність, будуються пивоварні заводи. На грунті місцевої сировини виникли пивзаводи в самому Житомирі і в Крошні. Поруч досягнень у рільництві розвиваються й інші галузі господарства – тваринництво, садівництво. 1928 року колгосп організовує товарову молочарську ферму. Того ж року райвиконком передає колгоспові садок, що був в індивідуальному користуванні.
В 1930 році два колгоспи об’єднується і утворюють один чеський колгосп « Праці Честь». , що 1930 року об’єднував 120 господарств , 1931 року – 160, у 1932 – 172. Чехів в них налічувалось 148 ( понад 65%) за даними на 1932 рік..
1931 року збудували свинарник на 25 свиней, 1932 року – велику клуню , будинок дитячих ясел, збудували також корівника на 70 корів, а наступного року нове зерносховище , свинарник , навіс для машини. З 1 січня 1934 року у Крошні Чеській Червоний Хрест відкрив медичну амбулаторію. При амбулаторії є акушерський пункт з ліжками для породіль. 7-річна школа колгоспної молоді, що розростається у десятирічку, обслуговує не тільки Крошню, а і сусідні села. Спершу були тілкь українські класи, а після 1920 року і чеські. При школі організовано загін піонерів, працюють різні гуртки. Школа готує кадри для соціалістичного господарства , для культурно-освітньої роботи. Є вже чимало молоді з Крошні Чеської , що навчається у профшколах, технікумах.[38]
Незважаючи на відносно велику кількість католиків у цих селах, царська влада дозволила на будівництво католицької каплички лише після толерантного маніфесту в 1905 році. Раніше різними засобами чехів примушували прийняти православ’я. Земля під забудову костелу була подарована поміщиком Андрієм Аршинєвським у 1907 році. Каплиця була посвячена в 1908 році та існувала до 1948 року. Потім її зачинили, всередині розмістили ковбасний цех і так було аж до 2002 року. Протягом цих 50 років до будинку каплиці добудували кілька виробничих цехів. Протягом усього цього періоду вірні брали участь у св. Месах в катедрі св. Софії у Житомирі.Від 2001 року відродженням парафії займається невтомний організатор релігійного життя волинських католиків о. прелат Людвік Камілевський. Раніше займався цим у багатьох місцевостях Луцької дієцезії, а нині на терені Київсько-Житомирської дієцезії. Завдяки його старанням, каплиця на Крошні знову була передана вірним наприкінці березня 2002 року, а в червні цього ж року продукційне обладнання було вивезене, і від того часу триває ремонт каплиці та решти приміщень. У 2004-2005 роках були відремонтовані приміщення, які знаходяться біля каплиці. Розміщені в них ризниця, бібліотека, катехетичні класи, а також кімнати для молоді. Ці приміщення оснащенні відповідними меблями. У 2002-2005 роках були проведені реконструкція і ремонт всередині каплиці.Нині богослужіння відправляються щоденно. У неділю служаться три св. Меси, на яких присутні понад 500 вірних. У 2003 році розпочалася катехізація дітей і молоді. Три сестри з чернечих Згромаджень провадять шість катехетичних груп (приблизно 115 дітей). З кінця 2002 року є дитячий костельний хор (біля 30 осіб), керівником якого є органістка. До парафії св. Вацлава належить Крошня, а також навколишні села Соняшне, Олїївка та Світин. Сама Крошня нараховує близько 40 тис. мешканців. Костел св. Вацлава, окрім малої православної церкви, є єдиною сакральною будовою в цій частині Житомира.Парафія на Крошні веде також суспільно-культурну діяльність. О. Людвік Камілевський – промотор різних зустрічей і заходів, в яких беруть участь члени Польського Наукового Товариства в Житомирі, а також місцеві поляки та чехи.7 жовтня 2007 року, у відбудованому костелі св. Вацлава в Крошні, о. Людвік Камілевський організував святкування його 100-ліття. Прибуло багато запрошених гостей, колишні та нинішні парафіяни.
2.3.ЧЕХИ В СЕМИДУБАХ
Семи́дуби — село в Україні, Голованівському районі Кіровоградської області. Вперше згадується це поселення 1559 р. Перші сімї, за переказом – втікачі, мешкали на галявині, де росло 7 могутніх дубів. Звідси й назва села. Існує ще й така легенда: найперший прибулець мав синів – велетнів, ось тому й – Синидуби. Село згадується в описах 1798, 1889 рр. Церква св. Дмитра збудована, очевидно, у ХVIII ст., точних відомостей нема. Але за далекими переказами – поруч, на Божій горі, храм був ще у ХІІІ ст.,де є пам’ятний історичний знак про скасування кріпацтва 1861р.Саме з цією подією пов’язане переселення чехів на Волинь, оскільки землі родючі були малозаселені.[39]
Заліснені площі розчищалися саме чехами. Першого року вони посіяли просо і за його продаж розрахувалися за землю. Як правило, кожен чех був неабияким майстром. Наприклад, Сейвал і Буліш – ремісники, виготовляли м`ясокопчені вироби широкого асортименту. Запах тих виробів і шкварок старі люди із захопленням згадують і сьогодні. Сих Віха мав майстерню, де виготовляли корита; він був дуже шанованим, бо розплачувався з робітниками щотижня. Януш Новак мав трактир, Глаз – колісник, славився возами, санками, драбинами. Найбільшими землевласниками вважалися Шкапчик – 100 га, Рібел – 50 га та Влад Смолік.[40]
До 1935 р. у Семидубах працювала лише чеська школа, приміщення збереглося (підсобні гаражі пивзаводу). Вчитель Фіцек навчав чеської мови й інших предметів, українські діти ходили в с. Плоска. Згодом на гроші громади відкрили спільну школу, і вже педагог Заєць вчив дітей як українською, так і чеською мовами, тому й нині у Семидубах є багато 70 – 80 – річних, що розмовляють і співають по чеськи. Серед тутешніх чеських пам’яток – і їхні будинки, і кладовище. До 1956 р. стояв пам’ятник просвітителям слов’янським – Кирилу й Мефодію, якого знищили.
Чехи мали високу господарську й побутову культуру. На престольний празник св. Дмитра грав духовий оркестр, садиби мали вельми охайний вигляд. Весною 1947 р. чехи з сім’ями виїхали до своїх чоловіків, синів, що воювали в чеській армії, були і вдови, які поверталися на споконвічну батьківщину разом з усіма. Всі дуже плакали. Ностальгія приводить чехів у Семидуби майже щороку. Походити біля своїх батьківських і дідівських садиб збираються і випускники семидубської школи, які нині є громадянами Чехії.
2.4. ПЕРШЕ ЧЕСЬКЕ ПОСЕЛЕННЯ НА ДУБЕНЩИНІ – ЛЮДГАРДІВКА
Людгардівка- перше село створено чехами на Дубенщині. У 1863 році, коли відбулося скасування кріпосного права, на Волині з’явилися перші чеські поселення. Того ж року 17 сімей з Богемії оселилися при селі Дагорнивицях Дубенського повіту і утворили Людгардівку, але лишилися при цьому австрійськими підданими.У 1867 році це переселення набуває масового характеру, тому що Санкт – петербурзький уряд надав емігрантам з Чехії значні пільги, головними з яких було – звільнення на 20 років від усіх повинностей, в тому числі й від військової служби. На ці ж роки припадають ріст безземелля серед селян в Чехії, посилення гніту німецько – австрійської бюрократії, переслідування інакодумців, що поривали з офіційною католицькою релігією, і звернення до вчення Яна Гуса. Зросла чеська еміграція, насамперед в Америку, але все більше привертала увагу Волинь, де земля була в десять разів дешевша – при добрій родючості, а ще – близькість до Батьківщини.Завдячуючи нашим землякам – краєзнавцям, які активно беруть участь у пошуковій та дослідницькій роботі волинського краю, ми не лише можемо поповнити багаж своїх знань, але й відкрити суть та значення певного періоду, вивчити його історію, розвиток усіх сфер діяльності. Особлива вдячність – Марії Степанівні Солдатюк, педагогу за фахом, краєзнавцю, яка впродовж багатьох років підтримує зв’язки з Чехією та громадськими організаціями. Це вона передала у фонди Заповідника м. Дубна листи та фотокартки сімей, які проживали в селі Людгардівка до від’їзду у 1947 році в Чехословаччину. У цих листах викладені спогади очевидців про їхні родини, чим вони займалися, де навчалися, де працювали, про соціальну структуру села, суспільно – громадське та духовне життя чехів. Як приклад – наведу цитати із даних листів.
Лист Антонії Крейчової з Татеніц від 25 лютого 2003 р.: Мій батько,1894 року народження, в 1896 році переїхав зі своєю родиною з м. Кутна Гора (Чехія) в Людгардівку. Скрізь були ліси, які належали графині Шуваловой. Коли проїжджала графиня своїми землами, то моя тітка заговорила до неї по – чеськи. Графині це сподобалося, і вона частину землі подарувала цим чеським родинам (було чотири сімї). Ліси вирубали, викорчували, і кожна сімя побудувала собі будинок. Жили спокійно, господарювали на землі. Сільськогосподарські машини привезли з Чехії.
В Людгардівці була майстерня, де вчились хлопці на слюсарів по ремонту сільськогосподарських машин, діяла капела, яка налічувала 12 осіб, керував нею – Ян Долежал. Село нараховувало 72 двори, жителі розмовляли по – польськи. Працювали магазин і лавка, де продавалось м'ясо (різнина). До костела, в аптеку і за більшими покупками їздили до Дубна.
Мій дідусь був призваний до армії під час Першої світової війни, на якій і загинув. Бабуся , з трьома дітьми господарювали. Батько, Вацлав, одружився і хазяйнував в Людгардівці та торгував худобою. У мене було три сестри і один брат. Тато виділив кімнату для школи, навчання в якій велося польською мовою і лише до 4- того класу.
Під час Другої світової війни німецькі війська окупували Людгардівку і Дубно. Мене, а також ще 20 хлопців і дівчат забрали і вивезли до Німеччини на примусові роботи. Коли у 1944 році прийшла армія Л.Свободи, то всіх, особливо – чоловіків, забирали до ії лав.
1947 рік. Ми виїхали назавжди до Чехії.
Лист Антоніна Кліма з Нейдека від 13 березня 2003 р.:Коли я видїздив з України, то мені було 16 років, але до цього часу стоїть перед очима життя в селі – так, як воно йшло.Інші спогади будуть про те, що я почув від старших.
Мій дідусь, Іван Кліма, народився в Чехії в Рогозному біля Полички 1854 року. В Україну з батьками переїхав 1868 р., коли йому було лише 4 роки. Після війни, у 1947 році, повернувся з нами в Чехію і в тому ж році помер. Отже, він був одним з небагатьох, хто в Чехії народився і в 79 років повернувся назад на Батьківщину.
Спочатку життя було дуже важким. Потрібно було спорудити будинки і створити господарство. Виживали чехи від заняття сільським господарством, але були і ремісники. В селі була слюсарська майстерня – володів нею пан Чапек, кузня – пана Шейбла, токарна майстерня – пана Вашата, цегельня – пана Коломазника, а також хмілярня – пана Копта. Були і дві танцювальні зали – пана Копти і пана Свободи, крамниця з продовольчими товарами – пана Власика. Також працювали пожежна команда і майстерня з ремонту зброї. Школи в Людгардівці не було, і тому за Польщі вчилися в Іванні, а до старших класів ходили в Дубно. Відкрили школу тут лише під час Другої світової війни німці, у 1941 р.,один клас. Село Людгардівка за розміром було невелике і нараховувало 40 – 48 осель. Старосту обирали самі, який і наводив порядки. Як і у кожному селі, були родини заможні і бідні. Тут жили чехи, аж в 1935 році приїхав українець, котрий купив дім і господарство у Свободи, який пізніше емігрував до Америки. Всі мешканці села жили дружно. Було то життя , як згадую, досить бідне, але веселе. Найгіршими були 1939 – 1943 рр., коли нас застала війна, тож знущались як росіяни, так і німці. До рейху забирали молодих людей на роботу. У1943 – 1944 рр. всіх хлопців та чоловіків забирали до армії Свободи, тому й настали важкі часи для чеських родин, які залишились без чоловіків, і всі турботи лягли на плечі матерів з дітьми.
Про свою сімю. Тато – Станіслав, мама Антонія, три сини і одна дочка. Тато був столяром. Він завжди знаходив собі працю на зведенні будинків, трудівся також в Луцьку на будівництві мосту. Вдома робив різні речі з дерева, меблі. Крім того, ми мали три гектари землі, коня і дві корови. Так утримувалася вся сімя. Тато раніше ніж одружитися, в 1925 – 1927 рр. служив у польській армії. У1944 р. пішов в армію Л.Свободи, а після війни у 1945 році додому в Україну не повернувся, залишився в Чехії. В 1947 році в лютому ми з родиною від’їхали першим транспортом з України до Чехіі.
Лист Лібуше Сівульської від 14.03.2003р.: Багато Вам не допоможу, тому що народилася в 1929 р., і дечого не знаю. З переказів своєї бабусі згадую, що чехів покликала туди княгиня, котра жила в Дубні, і наказала поставити тимчасові деревяні бараки для чеських переселенців, в яких жило по кілька родин. Всі ходили до лісу корчувати дерева, щоб побудувати собі хати – так і заснували нашу Людгардівку.
Мого прадіда звали Йосип Свобода, був одружений, ф у них була донька. Перед Другою світовою війною наше село налічувало 65 дворів, біля 260 жителів. Також було два магазини, один трактир (заїжджий двір), танцювальний зал і пожежна команда. Жили спокійно, але під час війни сусід боявся сусіда, бо часи вже були такі. Жилося важко, тому що робили все вручну і починали з нічого. Щоденна важка праця, яка виснажувала людей, заставляла їх відмовляти собі у всьому. В селі був і оркестр духової музики. Капелу, якою керував Долежал, знали в цілому краї. Особливою подією в чехів було Храмово свято – « Посвіцені », яке шанувалось та відзначалось по – особливому. Також дотримувались звичаїв та традицій, які привезли з собою з Чехії. З 1946 року я жила у тітки в Дубні і ходила до артілі вчитися шити. У 1947 році, коли мені було 18 років, я виїхала до Чехії.
Таким чином, аналізуючи вищенаведені листи, ми приходимо до висновку, що життя та діяльність переселених чехів на Волинь вплинули не лише на національно – культурні традиції, а й на громадську і суспільну діяльність даного регіону. Також вони зуміли зробити вагомий внесок в окремі галузі промисловості і сільського господарства.[41]
Розділ 3. Чехи в другій половині ХХ ст.. в Україні
Масові репресії, процеси зросійщення, що охопили Україну, значно загальмували розвиток чеського шкільництва. Наступна хвиля репатріації чехів була викликана Другою світовою війною. Так, у складі Чехословацької окремої бригади були й мешканці України чеського походження, котрі, дійшовши до своєї батьківщини, там і залишилися. У повоєнний час чеські навчальні заклади на території України вже не існували, лише у двох університетах — Київському та Львівському діяли кафедри слов’янської філології, які забезпечували підготовку фахівців-славістів. І, нарешті, третя хвиля репатріації чехів була зумовлена Чорнобильською аварією 1986 р., коли частина сіл Житомирщини, зокрема Мала Зубівщина та Малинівка Малинського районів опинилися в зоні підвищеної радіації. Останнім часом можливості для культурно-освітнього розвитку чехів в Україні збільшуються. Якщо на початок 1993/94 навчального року у загальноосвітніх навчально-виховних закладах України чеську мову факультативно вивчали 27 учнів, то на початок 1994/95 навчального року—вже 129 учнів. Етнокультурні інтереси чехів в Україні представляють всеукраїнське і регіональні національно-культурні товариства, що тепер активно діють у Львівській, Волинській, Закарпатській, Рівненській та Одеській областях.
За переписом населення на 12 січня 1989 р. в Україні налічувалось 9122 чехи. У 1959, 1970 і 1979 роках їх чисельність відповідно була 14539 осіб, 12073 особи і 10589 осіб. Отже, в 1989 році проти 1959 року їх кількість істотно зменшилась з різних причин (на 5417 осіб). Виявляється чітка тенденція до зменшення кількості чехів у нашій країні (майже в 1,6 раза). Одним з чинників зменшення кількості чехів в Україні після Другої світової війни є їх репатріація до Чехії з нашої держави за угодою від 1946 року між колишніми Чехословаччиною і Радянським Союзом. Безумовно, має місце і прцес асиміляції чехів.
Чехи нині в Україні є здебільшого міським населенням, хоча ще в 1959 році переважало сільське населення (таб.1).
Чехи проживають у різних частинах України. Найбільша їх кількість є в Житомирській області. На 12 січня 1989 року численність чехів тут становила 1835 осіб, або 20,1 % від сумарної їх кількості у всій Україні. В 1970 році їх було 2343 особи, у 1979 – 2237 осіб, тобто за три наведені роки має місце неухильне зменшення. У 1989 році число чехів проти 1970 скоротилось на 508 осіб, або в 1,3 раза. Їх частка в населенні Житомирщини дорівнює 0,1%. На етнічній карті вони позначені на північному сході області поблизу м. Малин , в якому активно діє Чеське культурно-освітнє товариство «Малинівське».[42]
За останнім переписом населення 1989 року, у Вінницькій області було лише 612 чехів ( 0,035 % до всього її населення). Вони мешкають на півночі її області.[43]
Таблиця 1
Розподіл чехів України між міськими і сільськими поселеннями
В 1959 – 1989 роках, (в %)
| Поселення |
1959 р. |
1970 р. |
1979 р. |
1989р. |
| Міське Сільське |
45,1 54,9 |
52,6 47,4 |
57,4 42,6 |
63,2 36,8 |
Певний інтерес представляє мовна ситуація серед українських чехів ( табл..2).
Таблиця 2
Розподіл українських чехів за мовою в 1959 і 1989 роках
| Роки |
Чисельність, осіб |
З них уважають рідною мову свого етносу |
| 1959 1989 |
14539 9122 |
7721 – 53,1% 3237 – 35,5% |
За оцінкою чеха Євгена Топінки, жителя м. Львова, голови суспільно-культурного товариства « Чеська бесіда» з 1996 року у Львівській області живе близько 500 осіб чеського етносу, у тому числі у Львові десь 250 осіб. Назване товариство засноване у 1867 році. У 1939 році воно припинило своє існування , а в1990 році відродилось. Товариство досить активне. Організовує вечори і концерти, виставки , конференції, зустрічі з українськими митцями, вченими, туристами тощо. Членами « Чеської бесіди» опублікована цікава праця «Чехи в Галичині». У ній йде мова і про президента Чеської Республіки Вацлава Гавела, який кілька разів перебував у Львові , зустрічався з членами Товариства, є його почесним членом.[44]
На сучасній етнічній карті північної половини Автономної Республіки Крим у місцях компактного проживання чехів є аж два картографічні знаки. З середини 80-х рр.. ХХ ст. в суспільстві почався процес, пов'язаний з активізацією загального інтересу різних народів у вивченні своєї історії, культури, побуту, традицій, з підвищеним інтересом до відродження в різних формах своєї самобутності. 20 лютого 1993 р. в Сімферополі відбулися збори, на якому було прийнято рішення про організацію чеського суспільства. У цьому ж році йому було надано республіканський статус - Кримське культурно-просвітницьке товариство «Влтава». Воно об'єднує 13 регіональних осередків в місцях компактного проживання чехів в таких містах, як Джанкой, Євпаторія, Керч, Красноперекопськ, Сімферополь, Севастополь, Феодосія, Ялта, смт. Красногвардійське, с. Лобанове (с. Богемка) Джанкойського р-ну та с. Братське Первомайського р-ну.
Товариство чехів «Влтава» входить у Всеукраїнську Раду чехів на правах колективного члена.За даними перепису населення 1989 р., у Криму проживає 1020 чехів.При товаристві організовані фольклорні музичні ансамблі в с. Лобанове та Олександрівка, а також ансамбль ім. Божени Нємцової в Сімферополі. У цих регіонах діють чеські недільні школи з вивчення рідної мови. Товариством щорічно проводяться свята чеської культури, традиційним стало проведення свят св. Мікулаша та збору врожаю.
Незначна кількість осіб чеської меншини проживає також у Волинській, Рівненській , Тернопільській, Закарпатській, Одеській, Запорізький, Миколаївський та інших областях України. Підтримкою і розвитком культурної самобутності чеського етносу в Україні займаються загальноукраїнське і регіональні товариства Львівської, Житомирської, Волинської , Рівненської, Закарпатської, Одеської та інших областей нашої країни. В Україні у місцях компактного проживання чехів працюють групи з факультативного вивчення чеської мови.
Чехи, які мешкають на нашій території, внесли істотний вклад у розвиток економіки, культури , науки України.Нині толерантне ставлення до чехів ґрунтується на ст..11 Конституції України, де зазначено , що держава сприяє розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх національних меншин держави.[45]
Представники чеської національної меншини вільні у виборі обсягу і форм здійснення прав, що надаються їм чинним законодавством , і реалізують їх безпосередньо , а також через державні органи місцевого самоврядування та громадські об’єднання. Держава створює необхідні умови для участі чеського населення у культурного, соціальному, економічному житті країни та у державних справах.В національних чеських селах в Україні компактно проживає три тисячі чехів ( Мала Зубівщина, Малинівка та Пухів на Житомирщині;Миколаївка на Вінничині; Новгородківка на Запоріжжі ; Богемка на Миколаївщини ; Весєлинівка Мала Олександрівка , Ново- Самарка на Одещині). В побуті зберігаються чеська мова, звичаї, обряди.Вже кілька років працюють товариства «Голендерські чехи» в с.Миколаївка Вінницької обл.., «Чехоград» ( с.Богемка) , «Матіце волинська» (м. Луцьк), «Волинські чехи» ( м.Житомир), «Чеська бесіда» ( м.Одеса), « Вишеград» (м.Київ). Головними умовами свого національно – культурного відродження товариства вважають збереження мови, розвиток національної освіти, відкриття шкіл з чеською мовою навчання у місцях компактного проживання, видання чеської газети, підготовку вчителів.У Львівському університеті готують фахівців чеської мови і літератури.
Чеськими національно-культурного відродження товариства проводяться різноманітні культурно - мистецькі заходи, зокрема свята й фестивалі чеської культури , фольклорно-етнографічні свята, створено 3 чеські художні самодіяльні колективи. [46]
[1]
Ян Длугош. Грюнвальдская битва. М.: Изд. АН СССР, 1962. ( переиздание - СПб.: Наука, 2007 ).
[2]
Острой О.С. Чешская и словацкая культура XVII и начала XVIII в. // История Чехословакии, Т. 1. М., 1956. С. 318.
[3]
Житник В,К. Чехи України // Відродження. – 1994. - № 10 , 11. – с.62-66.
[4]
Auerhan J. Ceske osady na Volyni, na Krymu a na Kavkaze/ - Praha: A. Hajn, 1920. - 66 s.
[5]
Етнічні спільноти України : Довідник. – Київ: Видавництво Фенікс, 2001. – 252с.
[6]
Лутай М.Є. Чехи на Житомирщини : історія і сьогодення – Житомир : Вид-во ЖДУ ім..І.Франка, 2008. – с.3-6.
[7]
«
Традиції та звичаї українців» т.1 «Зима» т.2 «Літо»(автори та упорядники Квасниця І.Ю., Квасниця А.В.)-920 стор.
[8]
Лутай М.Є. Чехи на Житомирщини : історія і сьогодення – Житомир : Вид-во ЖДУ ім..І.Франка, 2008. – с.6.
[9]
До вивчення нацменшин Волині // Вітчизна. — 1994. — № 3-4 — С.,111;
[10]
Наулко В.І. Хто і відколи живе в Україні - К., 1998. — С., 61С.
[11]
Заславський І. В. Волинські Чехи: маловідомі сторінки історії, чеські меншини за кордоном // Вітчизна.— 1998.— №9-10 — С.,148;
[12]
Луцький Ю.В. Чехи на Україні (1917-1933) // Вітчизна. — 1994. — № 3-4 — С. 122.
[13]
Луцький Ю.В. Чехи на Україні (1917-1933) // Вітчизна. — 1994. — № 3-4.— С. 126-127;
[14]
Чирко Б.В. Національні меншини в Україні (20-30-ті роки ХХ ст.) – К., 1995.— С. 143;
[15]
Мазур В.М. Особливості соціально-економічного та культурно-освітнього розвитку національних меншин в Україні (1920-1929) Порівняльний аналіз.—Київ-Вінниця, 1999. — С. 49;
[16]
Чирко Б.В. Національні меншини в Україні (20-30-ті роки ХХ ст.) – К., 1995.— С. 178;
[17]
Всесоюзная перепись населения 1926г.. Т. 12 УРСР. Правобережный предрайон, Левобережний предрайон. Народность, родной язык, возраст, грамотность. — М., 1929. — С. 9-11;
[18]
Луцький Ю.В. Чехи на Україні (1917-1933)// // Вітчизна. — 1994. — № 3-4.— С. 125.
[19]
Луцький Ю.В. «Чеські справи» (1930-1937рр.) // З архівів ВУЧК – ГПУ – НКВД – КГБ.— 1999., №1/2 (11/12).— С. 162;
[20]
Демографічний збірник. За ред. В. Птухи.. — К., Всеукр. АН., 1930.— С. 153.
[21]
Луцький Ю.В. Чехи на Україні (1917-1933) // Вітчизна. — 1994. — № 3-4.— С. 128;
[22]
До вивчення нацменшин Волині // Вітчизна. — 1994. — № 3-4.— С. 111-112.
[23]
Луцький Ю.В. Чехи на Україні (1917-1933) // Вітчизна. — 1994. — № 3-4.— С. 126;
[24]
Мазур В.М. Особливості соціально-економічного та культурно-освітнього розвитку національних меншин в Україні (1920-1929) Порівняльний аналіз.—Київ-Вінниця, 1999. — С. 103.
[25]
Луцький Ю.В. «Чеські справи» (1930-1937рр.) // З архівів ВУЧК – ГПУ – НКВД – КГБ.— 1999., №1/2 (11/12).— С. 156-157.
[26]
Луцький Ю., Лутай М. політичні репресії щодо чеського населення Житомирщини (1920-1950ті. рр.). // Хроніка 2000., Вип. 29-30.— С. 139;
[27]
Чирко Б.В. Національні меншини в Україні (20-30-ті роки ХХ ст.) – К., 1995. С — 148;
[28]
Заславський І. В. Волинські Чехи: маловідомі сторінки історії, чеські меншини за кордоном // Вітчизна.— 1998.— №9-10.— С. 148;
[29]
Національні меншини в Україні в 1920-1931-ті роки: Атлас –К., 1996.— С. 104.
[30]
Чеські колонії на Житомирщині // Вітчизна. — 1994. — № 3-4.— С. 110.
[31]
Луцький Ю.В. «Чеські справи» (1930-1937рр.) // З архівів ВУЧК – ГПУ – НКВД – КГБ.— 1999., №1/2 (11/12).— С. 163.
[32]
Луцький Ю., Лутай М. політичні репресії щодо чеського населення Житомирщини (1920-1950ті. рр.). // Хроніка 2000., Вип. 29-30.— С. 143.
[33]
Стаття Ю.Н.Лаптева. Полевые материалы Лаптева Ю.Н., 1993-1994 гг.Источник: Известия Крымского республиканского музея. - N 8. - 1994.
[34]
Журнал «Пороги» номер 3 липень-вересень 2000. Часопис для українців у чеській республіці.- ст..8-10.
[35]
Спогади Валентини В’ячеславівни Шварц( Борисова) . – Чехи на Волині : історія і сучасніть. Праці Житомирського науково-краєзнавчого товариства дослідників Волині. – Т.24/ Відп. Редактори М.Ю Костриця, В.І. Тимошенко / Житомир – Малин : «Волинь», 2001. – с.117.
[36]
Чехи на Волині : історія і сучасніть. Праці Житомирського науково-краєзнавчого товариства дослідників Волині. – Т.24/ Відп. Редактори М.Ю Костриця, В.І. Тимошенко / Житомир – Малин : «Волинь», 2001. – с.116-117.
[37]
Стаття « Чехи на Волині» Голови товариства «Волинських Чехів» Емілія Снідевич на сайті Житомирського обласного Центра народної творчості http://www.tvorchist.com.ua/contentid-21.html . Дата публікації: 2007-12-11
[38]
Стаття Н.Дмитрука « Крошня «Чеська» / « Радянська Волинь». – 1935. - №248-249. – 28-29 жовтня.
[39]
Ткачук Р., Ганжелюк Л. Села Дубенщини в народних легендах і переказах. – Дубно, 2000.
[40]
Спогади старожилів. – Домашній архів Г.В.Сухолейстер і архів Семидубського аграрного ліцею.
[41]
Чехи і Дубенщина. Матеріали міжнародної науково – теоретичної конференції , присвячений 60 – річчю репатріації чехів на етнічну Батьківщину. – 2008 р. – Луцьк : Волинська обласна друкарня , 2008. – ст..20-21.
[42]
Культура і побут населення України / Наулко В.І. , Артюх Л.Ф., Горленко В.Ф. та ін.. – К : Либідь, 1991 року. – ст..100.
[43]
Населення і господарство Вінницької області /бРед. Масловська Л.Ц. – Вінниця, 1995. – ст..100.
[44]
Чехи в Галичині : Біографічній довідник / За ред..Топінки Є. – Львів : Центр Європи, 1998. – ст..100.
[45]
Закон України « Про національні меншини в Україні». ( Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1992, N 36, ст.529 ) . ( Вводиться в дію Постановою ВР N 2495-XII ( 2495-12 ) від 25.06.92, ВВР, 1992, N 36, ст.530 )
[46]
Інтерв’ю з прем’єр – міністром України В. Ющенком в 2000 році . Часопис «Пороги» № 4, - 2000р. – ст..20