Історія УПА cучасний погляд

· За самостійну Соборну Українську Державу на українській землі.

· За новий справедливий лад і порядок в Україні без панів, поміщиків, капіталістів та більшовицький комісарів.

· За новий справедливий міжнародний лад і порядок в світі, побудований на пошануванні прав кожного народу та його незалежний всесторонній розвиток у власних державних формах.

· Проти німецького та московського імперіялістичних наїзників, що змагають до поневолення та знищення українського народу.

· Проти імперіялізмів, як джерела воїн і поневолення народів.

Більшовицьких парашутистів УПА вважає за передовий загін московських імперіалістів і поборює нарівні з німецькими грабунковими бандитами.

Українська Повстанча Армія

(Підпільна газета "Вісті": огляд воєнно-політичних подій) р.І, ч.І грудень 1943р.

3. З архівної слідчої справи 11-30853 в УСБУ по Львівській області.

З анкети арештованого

Голяш Григорій Іванович народився 1910 р. у с. Вишки Козівського району Тернопільської області. Проживає на нелегальному положенні у Львові. Українець. Без паспорта. Громадянин СРСР, безпартійний, з селян.

Батьки: мати – Голяш Тетяна Семенівна, 62 р.н. Дружина – Гулай Марія Андріївна, 1918 р. нар., живе у Таджицькій РСР.

Зріст середній, фігура середня, плечі горизонтальні, шия коротка. Волосся темно русяве з сивиною, очі сірі, лице овальне, чоло високе скошене, брови дуговидні, рот малий, губи тонкі, підборіддя пряме, вуха овальні, має два вогнепальні наскрізні поранення в області грудей. На лівій повіці мала бородавка.

Арештований 5.05.1950 р. із санкції прокурора внутр. військ МДБ за відношенням 2 к. п/с УМДБ Львівської області.

Анкета заповнена в слідчому відділі УМДБ області, місто Львів.

Акт

16.06.1950 р. Львів

Мною, фельдшером ВТ Львівської обл. Лейтенантом медслужби Ляхович Р.Л., у присутності чергового внутрішньої тюрми УМДБ Львівської області мол. Лейтенанта Дерябіна і слідчого слідгрупи МДБ УРСР майора Декаль складений акт у тому, що о 4 год. 50 хв. ранку з кабінету 70 з/к №33 вискочив у вікно і смерть наступила миттєво.

З реабілітаційного висновку

Голяш Г.І. звинувачувався в тому, що був членом ОУН з 1923р. як активний член, у 1941р. був призначений військовим референтом Тернопільського обласного проводу ОУН. У 1945 р. особистим розпорядженням Шухевича Романа був направлений до Львова із спеціальним завданням, 22.06.50 р. постановою слід відділу УВДБ Львівської обл. за ст. 4 Карно-процесуального кодексу УРСР справа припинена.

Багато горя від Радянської влади зазнала й українська жінка супутниця Григорія Голяша. У Львові зберігається архівно-слідча справа № П-31907, в якій повідомляється, що Марія Андріївна Гулай народилася у Львові в 1918 році, лікар, проживає на вулиці Мариупільській, 22/1. 21 лютого 1940 року була заарештована НКВС, звинувачувалась по статтях 54-10 та 54-11, звільнена з-під варти 26 червня 1941 року.[16]

4. [Наказ військам УПА в справі зберігання військових таємниць]

НАКАЗ Ч.10.

ВСІМ ПОВСТАНЦЯМ І КОМАНДИРАМ УПА

Дається спостерегти, що багато повстанців, командирів, функційних не придержуються військової тайни. Немає у тих людей границь в говорінні. Говорять з кожним про все, що треба й не треба. Через це багато справ, що повинні бути укриті строгою тайною, виходять на верх. Це відноситься і до військових команд, осередків і штабів. А ворог тільки підслуховує це все. І дивно нам нераз, що ворог вдаряє по нас там, де ми найменше сподіваємось удару. Тоді шукаємо поміж нами агентів ворога.

Ми самі через нашу необережність, безграничну говірливість, непанування над собою, самохвальбу, легковірність (вірим всім, бо це українці) зраджуємо строгі військові тайни. Самі підсвідомо робимо ворогові послугу. Самі себе руйнуємо.

В штабах лежать для всіх доступні воєнні документи. Розкинені записки, що разом зі сміттям викидається на смітник. У військових частинах майже не працюється над виробленням у війська почуття задержання військової тайни. Мало працюють над тим командирі, так як рівно ж і їх виховники.

НАКАЗУЮ:

1) Завести строгу групову конспірацію. Про всі справи характеру таємного говорити тільки з тими, до кого вони належать. Пам’ятати також і про це, що "стіни вуха мають".

2) На писані воєнні речі построїти тайні скритки. Хай кожен не заглядає до речей, що до нього не належать.

3) Всі приміщення команд і штабів мусять бути строго конспіровані, а принайменше не впускати до їх приміщення кожного, першого ліпшого чоловіка, військового чи цивільного, мовляв, "це українець. Певний".

4) Всі штабні карти, звіти, кореспонденція мусить бути хоронена перед людьми, що в штабах не працюють. Всі використані записки, калька тощо, мусять бути старанно попалені.

5) До таємної переписки у військових справах уживати шифрів і кодів.

6) Всі місця сталого постою військових частин мусять бути задержані в строгій тайні перед цивільним населенням. Цивільних близько табору, або в табір пускати не вільно.

7) У всіх військових частинах призначити кожного дня десять до двадцять хвилин на доклад командира або виховника про військову тайну. Мусимо влити в кожного почуття потреби задержання військової тайни.

8) Бойові накази видавати кожному командирові в такому часі, щоб він міг приготовитися до виконання бойового завдання. Час видавання бойового наказу точно обчислити. Відділам бойовий наказ давати перед самою акцією.

9) Кудою пересуваються відділи хай не знає цивільне населення. Це зраджує наші плани. Навіть військові частини, коли ще немає бойового завдання, не сміють знати кудою ідуть.

10) До населення ставитись ввічливо. Заховуватись пропогандивно, так як пристоїть на українського вояка, але про справи військові цивільному населенню ні в якому разі не розповідати.

За зраду військової тайни відповідають в першій мірі командирі і функційні.

Дня 3 вересня 1943р.

Слава Україні!

Командир Української Повстанчої Армії:

(-) Клим Савур

Калькова копія писаного на машині оригіналу. Зберігається – Архів ЗП УГВР, ч.Т 17-24; фотокопія – Архів "Літопис УПА".[17]

ІІІ
Що означають голі факти без прикладів. Для того, щоб підтвердити їх, я приводжу кілька спогадів очевидців.

1. Зі спогадів Нарожняка Семена Семеновича, 1928 року народження, члена ОУН-УПА, жителя Єзуполя: "В 1944 році вперше в районі було здійснено напад на тюрму. Це був вересень місяць. Після визволення Бориськевича Володимира, Белей Ярослави та інших група бійців відійшла в сторону Вільшаниці, в Стриганецькі ліси. Потім був даний наказ вернутися в свої терени. Коли вернулися в місце призначення – Козакову долину, почалася облава військами МВС. Розгубленість Журби привела до втрати бійців куща. Попали в полон Кудла Іван, Трошко Михайло, Вовк Володимир, Кудла Семен, Нагнибіда Микола, Озарчук Михайло. По дорозі в Тязівські ліси енкаведистами були схоплені – Вовчук Євген, Ганущак Іван та Бузько Йосиф. На допомогу підійшла сотня Хмари, яка підібрали тих, хто залишився і взяли напрям на Чорний ліс. В кущі Журби (Журба родом з Тязева, син священника), що отаборився в урочищі Козакова долина, воювали хлопці з Єзуполя – Кушнір Михайло, Шиндак Семен, Овчар Йосиф та інші. Серед них був і Нагнибіда Михайло, який мав чин надрайонового провідника СБ. В 1945 році він попав у засідку і щоб не здатися в руки катам – застрілився. Похований в с. Сілець".[18]

2. Володимир Подільський

Я ЗНАВ ЙОГО…[19]

Ближче пізнались, й можна сказати на довгі роки заприязнились ми з другом Василем перед чвертьстоліттям на гімназійній лавці після… дужання або … хлоп’ячої бійки, що тривала всю велику перерву, тобто п’ятнадцять хвилин, а що він мене, ні я його перемогти не могли, бо приблизно були однакової фізичної будови – то як тільки задзвонив дзвінок на наступну (четверту) перерву, ми дальше зчіпились за чуби й знову не могли один одного "покласти на лопатки" і так боротьба наша не знати чим закінчилась би, такий завзятий був він, якби біда не наднесла опікуна кляси. Нам обом добре перепало, але під час переслуху ми на себе обвинувачень не подавали, бо це було б нижче нашої чести. Минали роки. Мене доля закинула в іншу гімназію, так що вдруге ми побачились вже після матури.

Він вже був тоді членом Окружної Екзекутиви Організації і клав натиск не тільки на вироблення залізної дисципліни, але й ідеологічне вироблення. Пригадую, що я нарікав на те, що тяжко зубрити "Націоналізм", книжку д-ра Донцова, бо багато чужих цитат (а я рахувався тоді до здібніших учнів) та й "взагалі вона тяжко написана". Він найперше провірив, чи я дійсно читав, а згодом зі спокоєм промовив: "А чи ти думаєш, що "Капітал" Маркса легше написаний, а ось комуністи вивчають його завзято. Нам же з ними змагатись доведеться…" З того я міркую, що він мусів вже тоді читати "Капітал". Це приблизно два десятки років тому! Очевидно, не для розваги, ані з захоплення перечитував грубий том, але готуючись до безпощадної боротьби з найбільшим ворогом України й людства, до боротьби, в якій мобілізується всі роди зброї.

В тому ж приблизно часі ледви мені вдалось одного літнього вечора зтягти його з невистріленого гарматного стрільна, яке він гатив молотом, сівши на стрільно ніби на коня, бо йому для якоїсь мети треба було розкрутити голову того стрільна. Відважний був такий, що я йому завидував! Хоч відважний, та одночасно винахідливий конспіратор. Звичайно відважні революціонери нерідко нехтують правилами конспірації й обережности, особливо ж коли після довгих років щоденної чи пак щомінутної конспірації вона їм "проїдається". Не з тої глини був мій друг. Пригадую, ми не стрічались інакше, як під час вечірнього сумерку при бічному вівтарі в церкві або ж і в костелі. Тоді клякали недалеко себе до молитви і після "Отченашу", коли впевнились, що ніхто не слухає і не бачить, звітували за програмою, ділово, коротко. В такій обстановці десь в тому ж часі я виклав план побудови землянки, що до неї вхід чи радше механізм, який мав відкривати вхід, мав бути вбудований під повалою сільської стодоли чи хати. Треба було бачити, з якою увагою, без звичайної в нього іронічної посмішки, він вислухував мого проєкту! Не треба при тому забувати, що було це в часі, коли в Проводі ще т.зв. "зелені кадри" не дискутувались, а на обрії ще не було видно 2-ої світової війни й повинно було минути добрий десяток років, поки славна УПА стала користуватися землянками на широку скалю.

Ще кілька разів я мав змогу пересвідчитися про те, що був він і відважний і обережний, але не одчайдух. На т.зв. старшинському курсі він був інструктором й показував "штуки" з гранатою. До сьогодні переходять мені мурашки від тих "штук". Хоч не був шефом штабу Української Повстанської Армії, то вже в 1940 р. йому доводилось зібрати свою повстанчу практику й усі ще небагаті в той час матеріяли із т.зв. протипольської партизанки (з 1939р.) та сконструювати еляборат із засадами повстанчої боротьби. Не можу ствердити наскільки користувались цим еляборатом пізніший Головнокомандувач УПА, ген. Т.Чупринка та його шеф штабу, ген. Перебийніс, але маю підстави прийняти, що або вони ознайомились з цим еляборатом ще в Кракові перед вибухом німецько-большевицької війни.

Річ в тому, що друг Василь на 2 або 3 роки до другої світової війни, після одного "екса", був засуджений польським судом позаочно на досмертну тюрму і ховаючись в різних місцях (пригадую, як я прів у Львові, шукаючи відповідного фризієра, щоб зробити йому добру перуку), виконував найтрудніші організаційні завдання (покійний Ярослав Старух тоді висловлювався про нього, як про дуже здібного й такого, що його переросте, революціонера), мусів практично завжди ходити з зброєю в руках і був першим справжнім "підпільником", а в останні дні панування Польщі організував й керував немалими відтинками тої протипольської партизанки, що мала місце на Підкарпаттю вже в 1939 році. Здобутий в ті роки досвід він передавав чи то на письмі чи усно своєму Проводові вже на переломі 40 і 41рр., тобто Бандері і товаришам. Помножений довгими роками піднімецької і підсовєтскої займанщини, цей партизанський досвід він напевно застосовує в теперішній краєвій боротьбі.

* * *

Це, мабуть, зовсім щасливо для теперішньої надміру жорстокої фази краєвої боротьби, що про сьогоднішніх керівників боротьби ми закордоном знаємо не багато, як не багато знали й про те, що один із керівників теперішньої боротьби, друг Василь з розмислом не висувався на головні пости в організації, тобто ще до вибуху війни в 41 році. А все ж друг, про якого згадую фактично відповідав за всі три великі похідні групи, що мали вправді окремих з широкими уповноваженнями Командантів, але хтось мусів координувати все; він побіч Косаря-Тараса-Маївського найдовше й найдальше побував на Центральних Землях України та мав уповноваження від голови Державного Правління п.Ярослава Стецька повторити чи пак довести до повторення в Києві Акту Відновлення Української Державності. Після вересневих арештів, проведених Гестапом в цілій Україні в 1941р., він займав 3-тє місце після самого Провідника всієї Організації. Але все те діялось якось незамітно й для найближчого оточення.

* * *

З моментом створення УГВР займає там визначне становище й рахується до найближчих співробітників Генерального Секретаря. Та про ту його діяльність щойно майбутнє скаже своє слово. Є всі підстави думати, що буде це майбутнє величне, як величною є сучасна боротьба українського народу проти найнебезпечнішого й найміцнішого ворога України й світу.

Про так званий політичний нерв друга Василя я переконався в одній з розмов ще в 1941 р., коротко перед вибухом німецько-большевицького удару. Так склалося, що перебуваючи деякий час в одному із західноєвропейських осередків я не мав змоги знати щось більше про те, з якими планами на схід йдуть німці, а з якими українська революція. Правда, були дуже обширні інструкції, але мене цікавило питання, чи і яку домовленість з німцями мають наші.

Посміхнувшись, Він з’ясував мені цю справу простіше від всяких доповідей чи інтерв’ю приблизно так: "Партія проти нас, а військо дало вичути, що скільки зуміємо зорганізувати в Україні та поставити німців перед доконані факти, то те й буде". При тому не замітив я в цілій його поставі ні крихти розчарування, ані молодечого захоплення від самої думки про марш на Львів й золотоверхий Київ. Він був втіленням холодного політика. Зрештою, як знаємо, все докладно так і сповнилося. Розмовляли тоді теж про другі більш особисті справи і він вже в травні 1941 року сказав, що якби так треба було ще раз емігрувати то не піде, а залишиться в Україні. Так і зробив. А передбачування його про можливість нової еміграції, що мала прийти за 4 роки були для мене трохи передчасні й перебільшені, бож німці показали на прикладі швидкого завоювання Франції, що вмітимуть іти і в СРСР з великим успіхом вперед, все вперед, і тут, думалось мені, передбачувати чергову для нас еміграцію.

* * *

Та передбачування нового національного ісходу здійснилось, як здійснилось передбачування ген. Чупринки, що німці, хоч дійдуть до Кавказу, то мимо цього заломляться, як і сповнилось інше передбачування Чупринки і його штабу, висказане в 1944 році, тоді, як всі майже українці тішили себе думкою, що Західні Альянти, після розбиття Німеччини, підуть далі походом на Совєтів – а саме, що така війна буде не скоріше, як за 10 років, а тому підпільну боротьбу ОУН та УПА треба заплановувати щонайменше на 10 років.

* * *

Хтось десь цитував листа з краєвих матеріялів після смерти ген. Чупринки, з якого виходило, що один з друзів просить надіслати йому твори Кейнеса, цебто одинокого поважного економіста, якого захід протиставив Марксові в ділянці політичної економії. Я майже певний, що це просить друг Василь. Отже, коли серед диявольських піденкаведівських умовин життя провідні люди української революції прагнуть і студіюють поважні праці з економіки політики (бо й справді чи багато українських націоналістів у спокійних умовах еміграції знають, чи вивчають Кейнеса?) – то з вірою, з подивом глядімо на боротьбу України, вона бо в досвідчених, завзятих і розумних руках".

Який вигляд мала ця газета, подається далі. Ксерокопія титульної сторінки газети.

3. Зі спогадів полковника УПА Василя Кука[20]
:

"… Большевицьке керівництво добре усвідомлювало, яке значення для визвольного руху мають провідники. Воно знало: доки існує провід, доти буде йти боротьба. За всіма керівниками – членами ОУН-УПА-УГВР ретельно стежили, і досить було інформації про хоча б приблизне місце перебування, як на їх ліквідацію кидали величезні сили кваліфікованих чекістів, озброєних наймодернішими засобами боротьби: вони докладно перевіряли кожний клаптик землі, кожний будинок. Часто незначні помилки – а їх найчастіше припускалися не керівники, бо були досвідченими конспіраторами, а оточення – закінчувалися смертю. Навіть виявлення правдивих прізвищ активу завжди призводило до репресій їхніх родин".

4. Спогади Романа Петренка:[21]

"В зустрічах з "Дубовим" і іншими я поділився спостереженнями з своєї поїздки на захід, започаткованої праці в ВО УПА "Турів". "Дубового" зокрема зацікавили відомості про організацію збройних відділів, їх вишкіл, спосіб життя, акції. Докладно розпитував про бій під Радовичами, в якому була така велика кількість збройних сил з обох сторін.

В господарчих справах я поінформував командира "Дубового" про великі запаси збіжжя, борошна й худоби в ВО "Турів" і запропонував йому організувати перевіз цих харчових нагромаджень до відділів УПА "Заграва" після відповідного домовлення з адміністративним проводом ВО УПА "Турів". А в заміну пересилати їм запаси тютюну, віконного скла, сірників, що їх більше нагромаджено в ВО УПА "Заграва". Думка ця сподобалась "Дубовому" і заходився її негайно реалізувати. Відразу було рішено поїхати до м. Пінська, де була велика фабрика сірників, що тепер працювала на німців. Звернулися до голови Сарненської кооперативи п.Білявського (нашого симпатика) і від нього дістали посвідку на доставу сірників з фабрики. Сірники були на той час дефіцитним товаром і високо цінились на ринку. За них можна було дістати по містах медикаменти й інші дефіцитні речі. Цим зайнявся господарчий ВО УПА "Заграва" – "Панас" ("Остап"). Віддаль до м.Пінська була далека з поганими поліськими дорогами, а все ж удалось по якомусь часі цю акцію перевести, хоч і не без пригод. Зібравши валку в 20 возів та відповідну кількість людей, вирушили до м. Пінська. В дорогу, як оповідав "Панас", виїхали возами.

Досить далеко пройшла справа закупу (допомогли в цьому цукор і повидла, які привезли). Але коли повертались назад, випали сніги, їзда возами ставала все трудніша, тим більше, що валка їхала бічними дорогами, виминаючи м.Сарни, в Костопільщину. Прийшлось в дорозі зупинитись і міняти вози на сани, що почало привертати увагу. Та в цій заміні допомогла також поклажа на возах – сірники. Вже на санях щасливо доїхали в Костопільщину на призначений пункт. Ще оповідав А "Панас", що по дорозі до нього звертались місцеві селяни і пропонували продати їм певну кількість сірників за золоті царські рублі. Волинські селяни мали значний запас цієї ще царської золотої валюти і нею в своїх трансакціях користувались (купно землі, худоби і т.д.). Управа Сарнецької кооперації, щоб не мати клопоту, повідомила німецьку адміністрацію, що вони втратили транспорт з сірниками, на який напала червона партизанка.

Другою більшою запланованою господарчою акцією, було набуття скла з вікон з гути в м. Рокитно Сарнецького р-ну і м. Костополі, де крім скла виробляли скляний посуд для господарчого вжитку. На цих підприємствах наглядачі від німецької адміністрації були переважно старші віком німці, часто без ніякої освіти. Були ласі на добрі харчі, горілку, тютюн. На цій "базі" вдалось нав’язати з ними досить широкий і вигідний товарообмін. Ці товари були на чіткому господарчому обліку і в міру потреби ними господарили. Пригадую, що в заміну за сірники привезли з Рівненщини валку возів пресованого в папушки тютюну для дальших замінних акцій. Курення було заборонено в військових відділах. Зв’язне це було з конспіративними міркуваннями, але пізніш приходилось бачити, що вояки курили, зокрема на півдні.

В районі м. Морочно, Сарненської округи було велике рибне господарство, взірцево розбудоване ще за Польщі. Розводили там, в основному коропів. Совіти його ще більш поширили, але вже не встигли скористуватись чи знищити. Німці знали про це господарство, але для них воно було недоступне з огляду на дії УПА і совітської партизанки. Та й положене було далеко на півночі і лісах. Зацікавившись цим рибним промислом, було рішено провірити особисто рентовність цієї господарки. Взявши боївку для охорони, "Панас" і я відправились туди. Виявилось, що це був дійсно великий рибний резервуар, вже знаний совітській партизанці і вони туди малими групами навідувались за рибою. Вернувшись, ми поінформували к-ра "Дубового" про ці господарчі можливості. З його доручення "Панас" з сотнею к-ра "Наливайка" організував "рибну" експедицію і привіз цілу валку свіжої риби, яку відповідно приготовили і закоптили. Пізніше "Дубовий" висилав туди ще два рази людей.

В розшуках за потрібними постачаннями для війська: харчів, взуття, одягу, білизни, медикаментів, сирівців для виготовлення потрібних продуктів прийшла проблема їх магазинування, раціонального розміщення в терені для пізнішого використання. Виготовлена в свій час певна кількість зимовиків для організаційних потреб вже давно переставала бути вистарчаючою. Тому майже цілий 1943 рік був періодом інтенсивного підпільного будівництва. В основному були це глибоко впущені в землю дерев’яні будинки в законспірованих місцях з добре закритим доступом і затаєним виходом, де магазинувалось харчі і інше військове майно. Крім того почалось виготовлення житлових зимовиків придатних для переховання людей під час виняткових ситуацій. Початок 1944 р. збільшив цю потребу. Наближався фронт. Були дані загальні вказівки як до того підготовити військові відділи УПА.

Головним завданням було перебути цей час без втрати в людях, також забезпечити їх матеріяльно в новій позафронтовій полосі. Це будівництво зобов’язувало, в першій мірі, теренову організаційну адміністрацію, що мусіла виготовити відповідну кількість законспірованих таких приміщень для потреб війська. Сховища ці будувались переважно в околиці села, на хуторах, рідко коли по селах. Отже нічого дивного, що до дефіцитних матеріялів того часу, крім всяких інших, зараховувались також будівельні мареріяли: дошки, стовпці, матеріяли для кровки, підвали тощо. Хоч лісу вистачало, але рідко де працювали тартаки, бракувало пилок, напильників до гострення пилок, поясів до моторів на тартаках, палива до моторів і т. д.

Багато деревних матеріялів приходилось заготовляти по селах повздовжніми ручними пилами. В деяких, залишених німцями "лігешафтах", розбивали старі будинки і використовували як будівельний матеріял, витягали старі гвіздки і вживали їх вдруге. Бракувало таких будівельних матеріялів як цегла, цемент, випалене вапно, а також будівельних інструментів. Одначе над всіма цими господарчими проблемами працювала колосальна кількість, пов’язаних зі собою організаційно, відданих людей, які знаходили все необхідне для своєї праці, але були більші труднощі, то допомагали їм їх зверхлі чинники, що безупинно допильновували виконання намічених плянів".

Висновок

Шлях створення УПА і її діяльності був складним, сповненим протиріч, поразок і перемог. Однак найголовніша мета – незалежна держава – не була досягнута. Дехто боровся далі, а хтось розчарувався у всьому. Трагедія особистостей, роздоріжжя на якому вони опинилися, - все було у період боротьби за повну самостійність. УПА зазнала поразки, її знищили, український народ ще 50 років терпів знущання окупантів. Але нарешті ми дочекалися дня, коли було затверджено незалежність України. І хоч цей час незовсім легкий, ми повинні пишатися нашою країною і вірити в її світле майбутнє, яке творимо ми, молодь. Тож постараймося побудувати таку державу, в якій хотілося б жити і працювати.

Список використаної літератури
:

1. "Літопис УПА" т.1, ст. 230-232.

2. "Літопис УПА" т.26, ст. 144-145.

3. "Літопис УПА" т.27, ст. 177-179.

4. П.Мірчук "Українська Повстанська Армія (1942-1952рр.)", ст. 293-295.

5. Г.Бурнашов "Лицарі честі і чину", ст. 100-102.

6. Г.Кушнір "Єзупіль", ст. 28-30.

7. Газета "Визвольний шлях", серпень 1952.

8. Газета "Шлях перемоги", 24 жовтня 1992.

9. Роман Петренко "Спогади".

[1]
Торонто - Львів

[2]
Київ, 1992.

[3]
Київ, 2002.

[4]
Київ, 1992.

[5]
Торонто-Львів, 2001.

[6]
Балтимор-Торонто, 1980.

[7]
Львів. 1992.

[8]
Дрогобич, 1999.

[9]
Львів, 2002.

[10]
Івано-Франківськ, 1994.

[11]
Івано-Франківськ, 1993.

[12]
Нью-Йорк, 1994.

[13]
Івано-Франківськ, 1998.

[14]
"Літопис УПА" т.26, Львів-Торонто, 2001.

[15]
П.Марчук "Українська Повстанська Армія (1942-1952рр.), 1991.

[16]
Г.Бурнашов "Лицарі честі і чину". Івано-Франківськ, 1998.

[17]
"Літопис УПА" т.1. Торонто-Львів, 1989.

[18]
Г. Кушнір "Єзупіль"

[19]
Газета "Визвольний шлях" 1952р., серпень.

[20]
Газета "Шлях перемоги", 24 жовтня 1992р.

[21]
"Літопис УПА" т.27, Торонто-Львів, 1997.