Не дивлячись на поразку у визвольних змаганнях, саме колишні вояки армії УНР виявилися найбільш послідовними у справі продовження боротьби за самостійність України. Зокрема, вже у липні-серпні 1920 р. у Празі відбутися переговори представників Українських Січових Стрільців (УСС),* Січових
Стрільців, інших українських військових формацій, наслідком яких стало створення "Української військової організації" (УВО).**
Липнева зустріч в Празі, переважно членів старшинських рад УСС і СС, яка нерідко називається з'їздом, проходила у той час, коли Червона армія вела бойові дії проти поляків на теренах Східної Галичини і Західної Волині, що певною мірою позначилася на деяких рішеннях з'їзду. Відомості про це можна почерпнути із записки діяча ЗУНР Л. Мишуги на ім'я голови Української національної ради ЗУНР Є. Петрушевича*** від 20 серпня 1920 р. Він особисто познайомився з машинописним примірником директив, привезених з Праги до Відня. Вони формулювалися у такій редакції:
"1) З'їзд констатує, що причиною національної катастрофи є факт, що на українських землях маємо три уряди (петлюрівський, більшовицький і диктатора).
2) Всі військові частини за кордоном належить задержати в якнайбільшій організованості і дисципліні.
3) Не ставити опору більшовицькому наступу на Галичину.
4) Осягнувши соборність українських земель під більшовиками, розпочати акцію за здійснення самостійності УНР".21
31 серпня 1920 р. в столиці Чехо-Словаччини відбувся, як пише у своїх спогадах Є. Коновалець, з'їзд відпоручників (представників) українських військових організацій за кордоном.22 У ньому, за деякими даними, брали участь представники українського вояцтва з теренів Америки, Німеччини, Польщі та Чехо-Словаччини. У резолюції цього зібрання наголошувалося, що "з'їзд висловлюється за соборну і незалежну Україну, в яких би соціальних чи політичних формах вона не виникла".23
Слід припустити, що у Празі питання про створення всеукраїнської військової організації через розбіжності у середовищі колишніх вояків українських армій не було остаточно вирішено. За цих обставин Є. Коновалець і його однодумці започаткували УВО як регіональне об'єднання, розраховуючи з часом поширити його впливи і діяльність на всі українські землі.
Ця точка зору підкріплюється певними фактами. По-перше, в конфіденційних документах канцелярії Є. Петрушевича УВО завжди іменувалася як В. О. (Військова організація): По-друге, до складу Начальної команди УВО, що сформувалася у Львові, увійшли виключно галичани з частин Січових Стрільців та УГА. По-третє, у середині січня 1923 р. у Празі відбувся організаційний з'їзд представників п'яти осередків української військової еміграції (з дев'яти запрошених), який заснував "Український військовий союз" (УВС).
УВС розглядав себе як загальнонаціональну організацію, що має на меті об'єднати українські військові організації за принципом "нація вище над усе". Союз прагнув "створити сильну духом еміграцію, свідому своїх національних завдань, яка не вагатиметься і не йтиме ні до одного з окупантів, але твердо й непохитно проводитиме національну роботу". Підкреслювалося також, що УВС - "організація не територіальна, не класова, а національна". Почесним головою УВС обрали найавторитетнішого військового діяча УНР генерал-поручника М. Омельяновича-Павленка.24
Інтерес становлять й інші цікаві ініціативи військовиків. Так, на початку липня 1922 р. у Будапешті відбулися переговори між провідниками УНКТ (Українське народне козацьке товариство) І. Полтавцем-Остряницею та Б. Бутенком з колишнім командувачем Армії УНР генерал-поручником М. Омельяновичем-Павленком. Обидві сторони дійшли висновку про необхідність вжиття заходів щодо "об'єднання національно-державних і активних елементів як серед цивільних, так і військових українців з метою ведення їх в єдиному Українському козацькому товаристві для відбудови Української самостійної держави".25 При цьому прихильники УНКТ називали себе націоналістами-козаками і заявляли: "історія народа і державність творяться не подачею голосів, а того більше дипломатичних нот, а залізом і кров'ю".
Але годі було чекати злагоди. За словами полк. М. Чеботаріва, "коли вмістити в один мішок Удовиченка і Омельяновича, то вони навіки перегризуться за первенство".26 Так воно й сталося. Згаданий УВС виявився недовговічним. Замість нього 6 листопада 1926 р. у Празі був заснований Союз організацій колишніх вояків армії УНР. У прийнятому статуті підкреслювалося, що мета союзу - це об'єднання всіх поодиноких військових організацій груп на платформі збереження і розвитку української військової традиції, відновленої боротьбою Армії УНР у 1917-1921 рр. та закріплення її волею українського народу на рідній землі. Союз також заявляв, що він перебуває в стані постійної готовності до послуг уряду УНР.27
Аналогічні організації незабаром виникли в Бельгії, Німеччині, Франції, Хорватії, Чехо-Словаччині, Туреччині, Польщі, США і Канаді. Водночас у Варшаві створюється Українське військово-історичне товариство, а пізніше в Празі постає Українське військово-наукове товариство (УВНТ).
Треба визнати, що українське вояцтво виявилося у підсумку нездатним подолати амбіції своїх керівників, не зуміло стати під єдиний політичний провід. Цікавими здаються у цьому контексті думки полк. М. Чеботаріва. У листі від 31 серпня 1925 р. до сот. В. Шевченка він писав: "Здавалося б, що бувші військові мусили б об'єднатися і утворити сильну військову організацію на ґрунті військовості і старих традицій. Так ні..." І далі Чеботарів зазначив: "На жаль, я не знаходжу між нашими військовиками такого чоловіка, який би зрозумів всю вагу такої організації і енергійно взявся б за здійснення її".28
І це була правда. Звичайно, чудові фахівці та розумні люди були. Наприклад, серед військовиків високим авторитетом користувався вже згадуваний бувший командувач Армією УНР генерал-поручник М. Омельянович-Павленко, якого називали "Дідом". Але і в нього амбіції брали гору перед здоровим глуздом, розсудливістю і політичною доцільністю. Зокрема, він інтригував проти Головного отамана і Голови Директорії УНР С. Петлюри, не був постійним у ставленні до різних політичних сил.
Отож, з усіх ініціатив вояків українських армій позитивні результати дала лише справа Є. Коновальця та його товаришів по зброї. Тільки УВО зуміла стати на шлях практичних дій, кинула виклик спочатку польській адміністрації, а потім й іншим загарбникам українських земель. УВО у своїй діяльності не зуміла уникнути багатьох прорахунків, однак її внесок в український національно-визвольний рух був найпомітнішим.
Тим часом у перші місяці існування УВО її доля, як гадається, не була до кінця з'ясованою. Як пише у своєму щоденнику діяч стрілецького руху і відомий правник В. Старосольський, восени 1920 р. він мав розмови з Є. Ко-новальцем з приводу відновлення стрілецьких організацій (УСС і Січових Стрільців). За словами Старосольського, Є. Коновалець заявив, що "організація Січових Стрільців існує - треба відновити організацію УСС, відтак з'єднаємо обидві ці організації в одну".29
У контексті зазначеного не важко побачити, що об'єднана організація українського стрілецтва могла б стати альтернативою існуванню УВО. Однак з'їзд УСС, який відбувся на початку квітня 1921 р. у Празі, не вирішив питання об'єднання УСС і Січових Стрільців.
Далися взнаки розбіжності в стрілецькому середовищі. Одна частина стрілецтва схилялася до співпраці з урядом Є. Петрушевича, інша ставала на радянофільські позиції, зв'язувала себе з Комуністичною партією Східної Галичини (з 1923 р. - Комуністична партія Західної України). Чимало старшин і стрільців зайняли сторону Є. Коновальця, який на згаданому з'їзді виступив з промовою. В ній він, зокрема, сказав: "Усусство (тобто, УСС) як організація громадська з характером наскрізь військовим, повинна поставити собі на меті ті максимальні національні ідеали, за які весь час боровся український народ. Це є суверенітет державний і соборність усіх українських земель. Усусство повинно об'єднати весь народ". Говорячи про безкомпромісність майбутньої Військової організації у боротьбі за максимальні національні ідеали, Є.Коновалець при цьому закликав до тактичної гнучкості й наголосив: "Ми повинні вибирати такі тактичні шляхи, які дають нам можливість бути активними у всіх, навіть чужих організаціях [йдеться про українські організації. - Авт.], щоб підготуватися до нового наступу самостійність нашої держави.30 Як зазначав у доповідній записці від 1 липня 1933 р. до ЦК КП(б)У представник Комінтерна при КПЗУ, який мав можливість ознайомитися з протоколами з'їзду УСС, згаданий з'їзд "заклав організаційні початки УВО".31 З перших днів утворення УВО їй було важко розраховувати на визнання і підтримку як самостійного чинника політичного життя у середовищі української еміграції і в товщі українського народу. Увагу привертала діяльність так званих державних центрів: УНР у Польщі, ЗУНР в Австрії, а також організація гетьманців-державників Німеччині. З ними пов'язувалися серед українців надії на продовження боротьби за самостійну Україну. Крім того, командний склад Січових Стрільців, який увійшов до керівного ядра УВО, став об'єктом нещадної «сиггики за начебто політичну короткозорість і прагнення здійснювати тиск на уряд УНР в часи визвольних змагань.
Треба віддати належне Є. Коновальцю і його соратникам, котрі за вкрай несприятливих обставин не тільки вдало відводили ті удари, але й зуміли вставити справу так, що викликали інтерес до своєї організації. Спочатку УТЗО створювалася з метою "зберегти військові кадри, щоб вести далі боротьбу проти обидвох окупантів". Проте швидко стало зрозумілим, що на перспективи війни на теренах України не слід розраховувати. Тому діяльність УВО мала набути головним чином диверсійно-підривного спрямування стосовно польського окупаційного режиму. А замах члена УВО С. Федака у 1922 р. на Й. Пілсудського і львівського воєводу Грабовського засвідчив, що в арсеналі Військової організації з'явився ефективний засіб тиску на польську адміністрацію.
Хоч в офіційних заявах УВО зазначалося, що вона "не ставить терористичної діяльності як виключно свого завдання", а прагне "пропагувати думку загального революційного зриву українського народу", колишнім Січовим Стрільцям і воякам УГА більше імпонували силові форми боротьби польським окупантом. І цього, особливо на початку 1920-х років, чекала їй них значна частина населення.
В одному з підпільних видань середини 1920-х років стверджувалося, що визвольний рух у Західній Україні "не повинен і не сміє йти старими шляхами, він мусить поставити собі не тільки ширші рами діяльності, але одну мету. Він мусить з початкової дефензиви [оборони - Авт.] перейти в наступ, з протесту і соціального бунту перемінитися в національне повстання з ясною метою звільнення Західної України від ляцької окупації і творення власної держави". При цьому особлива увага зверталася на політичні атен-тати (замахи), які є "видним доказом внутрішнього протесту зі сторони гнобленого", а тому "алярмують не тільки поневолену націю, але і увесь світ".32
Обравши шлях диверсійно-підривної і терористичної діяльності, УВО одразу ж перейшла на нелегальне становище. Усі її члени пов'язувалися суворою військовою дисципліною і беззастережним підпорядкуванням своїм зверхникам. На згаданому вище з'їзді УВО для керівництва організацією було обрано комітет. Але коли більшість учасників повернулася до краю, то у вересні 1920 р. у Львові спочатку постала Начальна колегія УВО в складі О. Навроцького, М. Матчака, Я. Чижа, Ю. Полянського, В. Целевича. Після приїзду з-за кордону в липні 1921 р. Є. Коновальця він очолив реорганізовану з Начальної колегії
Начальну команду УВО, яка з часом перебрала назву "Верховна команда". Начальником штабу УВО став полк. Ю. Отмарштейн.*
За іншими даними, керував УВО сенат у складі трьох осіб, з середовища котрих обирався командант.
Вже у наказі ч. І Начальної колегії від 2 вересня 1920 р., про який є певні відомості в радянських джерелах, наголошувалось, що УВО бачить своє головне завдання в організації в зручний момент збройного виступу з метою визволення українського народу. Начальна колегія розглядала себе як керівний орган для всіх українських військових організацій як на українських землях, так і за їх межами.33
Територія, на яку поширювалася діяльність УВО, спочатку ділилася на чотири, а потім на 13 округ, а останні - на повіти. Найменшою клітиною вважався гурт з п'яти членів. Окружні й повітові осередки УВО очолювали ко-манданти, кількість яких уже у 1922 р. становила 58 осіб. 1922 року у зв'язку з виїздом за кордон команданта і членів Начальної команди УВО внаслідок переслідування поляками, у Львові створюється крайова команда УВО на чолі з полк. А. Мельником.** Водночас здійснюється спроба створити крайову команду УВО й для Наддніпрянської України. З таким завданням в ГРСР виїхали сотники І. Андрухів та М. Опока, котрі з часом були заарештовані чекістами. Між тим, у рішеннях з'їзду членів Ради Верховного команданта УВО,* який відбувся 8-11 червня 1930 р. в Празі, зазначалося,
що з'їзд "прийняв з з приємністю до відома факт зв'язку Спілки [мається на увазі УВО. - Авт.] з революційними організаціями на Великій Україні і висловив побажання, щоб той зв'язок Верховна команда поширила та належно закріпила".34
Разом з тим з документів радянських спецслужб відомо, що проникненні УВО в радянську Україну розпочалося з 1924 р.** і пов'язувалося з членами КПЗУ, іншими громадськими й культурними діячами з Галичини, котрі переїхали на побут до УСРР і начебто були агентами УВО. Заарештований органами ДПУ України М. Біляч у своїх зізнаннях стверджував, що Є. Коновалець послав на схід також О. Думина, Дністренка, Хом'яка. За його ж словами, в 1924 р. на Україну нібито приїздив Д. Паліїв. Серед членів київської групи УВО називався вищезгаданий М. Опока.35
Експозитури УВО організовувалися також за кордоном, зокрема, у Чехословаччині, Франції, Литві, вільному місті Данциг. У цьому місті в 1925 р. зла створена старшинська школа і проведено тритижневий курс вишколу членів УВО.
В організаційному відношенні кожна команда УВО, як правило, складалася з референтур: організаційної, бойової, політичної або пропагандивної, Оінансової. Особливе місце в УВО займала розвідувальна референтура, яку очолював сотник О. Думин. Навколо його особи було чимало різних чуток. Одні вважали, що він працював на польську і радянську розвідку, інші - на німецькі спецслужби. Важливе значення у забезпеченні УВО від ударів польської поліції належало конспірації. За словами відомого діяча УВО-ОУН В. Мартинця,*** в 1922-1928 рр. конспірація в УВО "була найліпше поставлена й найсильніше бережена, як ніколи перед тим або потім".
У порівнянні з іншими союзами бувших вояків українських армій УВО мала одну незаперечну перевагу, яка забезпечила їй високу життєздатність, а в наступному - можливість трансформації в більш масову організацію, відому під назвою ОУН. Ця перевага полягала в тому, що лише УВО зуміла створити свої осередки на західноукраїнських землях. Масовою базою УВО стала галицька молодь, її найбільш свідома і динамічна частина, котра боляче реагувала на поразку своїх батьків у боротьбі з поляками в 1918-1919 рр. і прагнула до активних дій під прапорами визвольного руху.
Щоб охарактеризувати настрої молоді на Західній Україні у той час, коли до лав визвольного руху прилучалися Р. Шухевич, С. Бандера, В. Кук, М. Лебідь та багато інших, доцільно процитувати кілька рядків з листа
навіть такі запалені голови, що хотіли б сейчас піднімати революцію* і клопіт маємо, щоб їх погамувати".36
Говорячи про утворення УВО, не можна обминути обставини, які в цей період склалися у Східній Галичині, окупованій Польщею. То був час, коли уряд ЗУНР прагнув домогтися від Антанти скасування польського окупаційного режиму на західноукраїнських землях і створення тут самостійної галицької держави. Але вже 14 березня 1923 р. Рада послів великих держав (Велика Британія, Франція, Італія, Японія) вирішила згадане питання на користь Польщі.
Відомо, що на це рішення вплинуло багато причин. Цікавою здається у цьому контексті думка відомого громадського діяча О. Макаренка.** У листі від 3 квітня 1923 р. до Ю. Колларда він писав: "Антанта не могла: ні приєднати Галичини до України, ні зробити з Галичини окрему державу. Ніхто собі не ворог. Антанта теж. Коли б Галичина була самостійною державою, то Москва б мала через Галичину коридор до Німеччини, зайшла б в тил Польщі і її знищила. А Польща для Антанти необхідна як сторож Німеччини і оборонний вал проти Москви і большевизма. Аби Україна була дійсно самостійною державою, Антанта, на мою думку, не вагалася б на приєднання Галичини до України, бо українська держава грала б ту роль, що тепер Польща, я думаю, навіть з більшим успіхом".37
Важко не погодитися з вищенаведеним твердженням, але при цьому слід додати, що справа Західної України мала б іншу долю, коли б українська політична еміграція спромоглася виступити перед міжнародним співтовариством єдиним фронтом проти домагань поляків і коли б на цих теренах польський окупаційний режим зустрівся із збройним спротивом українського населення.
Однак у той час нечисельна УВО і недостатньо згуртовані прихильники Є. Петрушевича, яких роздирали міжпартійні чвари, були не в змозі вчинити рішучий опір польській владі і спонукати Лігу Націй до прийняття рішення, яке б відповідало інтересам українства. Тодішні українські політики призабули (або ж злякалися?) про таку могутню зброю, якою був повстанський рух в подіях 1917-1921 рр. в Україні, і не застосували цю зброю проти Польщі, побоюючись звинувачень з боку Антанти в наслідуванні більшовицьких методів боротьби.
Коли влітку 1920 р. у Східну Галичину вступили війська Червоної армії, то, як свідчить лист від 27 серпня 1920 р. керівника закордонних справ ЗУНР С. Витвицького до посла ЗУНР у Празі С. Смаль-Стоцького, уряд ЗУНР замість використання цієї ситуації для боротьби з польськими окупантами прагнув "не допустити до того, щоб повстання прибрало большевицький характер".38
На зазначену вище позицію галицьких політиків, яка загальмувала можливі антипольські виступи населення Західної України, помітний вплив мала точка зору уряду УНР. У листі від 27 липня 1920 р. до В. Прокоповича Голова Директорії УНР С. Петлюра писав, що необхідно роз'яснити Є. Петрушевичу та його прихильникам, "що всяка терористична акція [йдеться про протипольські дії. - Авт.], до котрої тут готуються, не вдасться доти, доки ми тут перебуваємо". І далі С. Петлюра пропонував розтлумачити галичанам, що вони повинні "врешті кинути свої закамарки та признати потребу хвилі",39 тобто зрозуміти, що в даний час ворогом української державності є більшовики.
Уряд ЗУНР виявляв нерішучість та непослідовність і в наступні роки. Так, 12 липня 1922 р. військовий представник уряду ЗУНР в Празі повідомив команду Українського військового табора в Йозефові (ЧСР), де перебували частини колишньої Української галицької армії, що серед української еміграції поширюються чутки "щодо майбутнього повстання в Східній Галичині" і певні дані свідчать, що "розсадником сих поголосок є і Табір". З огляду на зазначене повідомлялося, що уряд ЗУНР "всяку акцію веде лишень в отвертім полі, до підпільних організацій ніколи нікого не ангажував, ніколи з подібними акціями не мав нічого спільного, ані мати не може". Військовий представник вимагав посилити контроль за поведінкою особового складу вояків УГА, застерігати проти розповсюдження неправдивих чуток, притягати винуватців до відповідальності.40
Але в середовищі УГА польська окупація Західної України сприймалася вкрай негативно, багато вояків бажали продовжити збройну боротьбу з поляками. Проявом згаданих настроїв стало створення навесні 1923 р. в Йозефівському таборі "легіона смерті". Він мав об'єднати найбільш відчайдушних бойовиків і стати "вдарною силою проти нахабного і лютого ката, месником всіх заподіяних нашому народові кривд". Члени "легіону" планували перебратися до Литви, де за згодою місцевих чиновників мали пройти необхідний військовий вишкіл.41
У цілому ворожу позицію стосовно згаданого вище рішення Ради послів зайняла й УВО. У записці від 19 березня 1923 р., яка зберігається серед документів президіальної канцелярії і глави ЗУНР, зазначалося: "Військова організація стоїть дальше на становищі активної боротьби з польською окупацією та з польським елементом взагалі в цілому просторі західноукраїнських земель". Сам Є. Коновалець закликав "не дуритися надіями на автоно-мію", до чого схилялися окремі діячі українського національного табору, підкреслював, що "сьогодні балачки з поляками неможливі".42
З огляду на зазначене слід підкреслити, що приїзд Є. Коновальця на західноукраїнські терени вже зразу був хворобливо сприйнятий Є. Петрушевичем і це помітно позначилося на стосунках між обома діячами. Причина згаданого, як здається, крилася в тому, що в цей час глава ЗУНР домогався визнання Антантою незалежності ЗУНР і був рішуче проти того, щоб пов'язувати долю Західної України з продовженням боротьби за державну незалежність всіх українських земель. У цьому контексті Є. Петру-шевич вважав, що командант УВО, "користуючись з нагоди, хоче на галицькому ґрунті творити собі базу до нових евентуальних авантюр під кличем соборної України".43
Отож, в цьому принциповому питанні - ЗУНР або соборна Україна - була одна з головних розбіжностей в поглядах між Є. Петрушевичем і Є. Коновальцем, яка негативно позначилася на національно-визвольному русі в Східній Галичині.
Цікаво, що суперечності між Головою Національної Ради Східної Галичнни і керівником УВО не залишилися поза увагою відповідних радянських чинників, котрі пильно стежили за розвитком подій в Західній Україні. Більшовики, відзначаючи такі суперечності, вважали між тим, що обидві сторони в кінцевому підсумку мріють про створення "самостійної Великої України".44 І це, на нашу думку, має бути головним в оцінці цих двох видатних постатей.
Колишній командир Осадного корпусу Січових Стрільців полк. Є. Коновалець, котрий очолив УВО, був одним з найавторитетніших діячів українського національно-визвольного руху 20-30-х років. Як писав член УВО і ОУН З. Книш, Є. М. Коновалець "став легендарною постаттю, символом спротиву всього українського народу в його боротьбі на чотирьох займанщинах". Народився командант УВО в 1891 р. у м. Зашків на Львівщині в родині українських інтелігентів. Вчився у львівській гімназії, а потім в університеті. За вимоги українізувати вищу освіту в Галичині студент Коновалець був заарештований. Очолював під час навчання молодіжну фракцію української національно-демократичної партії. Як прапорщик австро-угорської армії в 1915 р. потрапив у російський полон, де в таборі військовополонених на Поволжі познайомився з А. Мельником, Р. Сушком, В. Кучабським ті іншими майбутніми старшинами Січових Стрільців. "Галицько-буковинського куреня", а потім і куреня Січових Стрільців. З березня 1918 р. він - командир полку Січових Стрільців, роззброєного німцями.
Коли в листопаді 1918 р. в Україні розпочалося збройне повстання проти гетьмана П. Скоропадського і німецько-австрійських окупантів, керовані Є. Коновальцем Січові Стрільці відіграли вирішальну роль у захопленні Києва, де перебрала владу Директорія УНР. Деякий час Є. Коновалець був військовим комендантом столиці України. Саме в цей час, за словами В. Винниченка, "коли говорити про якихось національних героїв на цьому етапі української революції, то перше місце належить Коновальцеві, голові полку Січових Стрільців.45 Компліменти на адресу Є. Коновальця, звичайно, не були випадковими. У цей період дії командира стрільців відзначалися рішучістю у ставленні до противників української влади - більшовиків. Недаремно з цього приводу відомий більшовицький діяч С. Косіор, згадуючи київські події кінця 1918 - початку 1919 рр., говорив, що "Петлюра і Винниченко ніякої влади не мали, а вся влада перебувала в штабі Коновальця".46
У наступні часи полк. Є. Коновалець на чолі Осадного корпусу Січових Стрільців брав активну участь в бойових діях впродовж 1919 р., а його вояки зарекомендували себе найбільш стійкою формацією Армії УНР.
Після звільнення з польського табору інтернованих вояків Армії УНР в Луцьку, полк. Коновалець за особистим дорученням С. Петлюри виїхав за кордон з метою створення нового військового формування з частин бійців українських армій, котрі були інтерновані в Чехо-Словаччині і Польщі. Однак ця робота була припинена у зв'язку з закінченням війни між Польщею і радянською Росією.
Як уже зазначалося, в 1921 р. він обирається командантом Начальної Команди УВО, а у 1922 р. після атентату С. Федака остаточно виїздить за кордон. Штаб-квартирою УВО став Берлін. Завдяки зусиллям Є. Коновальця УВО помітно активізувала український національно-визвольний рух, зробила його більш динамічним і радикальним. Слова команданта УВО "здобудеш українську державу, або згинеш у боротьбі за неї" знайшли палкий відгук у серцях західноукраїнської молоді, спонукали її до вступу в УВО, а потім ОУН, до активної боротьби за самостійну Україну.
Цілком закономірно, що саме Є. Коновалець став засновником ОУН, з діяльністю якої зв'язані найпам'ятніші події у визвольних змаганнях українського народу в XX столітті. Очоливши ПУН (Провід українських націоналістів), він під час поїздки до США в 1929 р. сприяв активізації діяльності стрілецьких громад в США і Канаді, орієнтації їх на УВО-ОУН, заініціював створення "Організації державного відродження України" (ОДВУ), домігся матеріальної підтримки націоналістичного руху.
Є. Коновалець виявив себе гнучким політиком, здатним миттєво зреагувати на зміни в зовнішньополітичній і внутрішній обстановці в Україні, пристосовувати до цього форми і методи роботи ОУН. Голова ПУН мислив завжди загальнодержавними категоріями і розглядав націоналістичний рух у Західній Україні як складову частину визвольних змагань українського народу.
За словами діяча ОУН Б. Кордюка, Є. Коновалець "не був теоретиком і жадною мірою ідеологом", бо за "своєю природою та темпераментом просто не хотів бути". Згаданий автор цілком справедливо вважає, що Є. Коновалець - військовий і політичний організатор, особа, "що має дар та здібність гуртувати людей навколо великого завдання". Сам голова ПУН прекрасно усвідомлював свою особисту відповідальність на цій високій посаді. "Провідник, - писав Є. Коновалець, - і в найгірших ситуаціях не сміє, з одного боку, тратити душевної рівноваги, а, з другого боку, мусить все передумати до найменших дрібниць, а, зокрема, приймати як можливі найбільш небезпечні ситуації".47 Він прагнув до активної діяльності в керівництві націоналістичним рухом, скаржився, що перебування на одному місці (у цей час це була Швейцарія) не дає йому ані свободи рухів, ані свободи діла, обмежує його діяльність "тільки до безплідної переписки".
Важливою якістю голови ПУН було його критичне ставлення до власних дій, вміння спокійно вислухати аргументи своїх соратників. Коли в 1930 р. фінансовий референт ПУН Д. Демчук зауважив, що Є. Коновалець як провідник, наділений диктаторськими повноваженнями, недостатньо ними користувався, "нічого не робив, лише займався фінансовими справами, а це не його робота", то голова ПУН визнав цю критику цілком справедливою. При цьому водночас зазначив, що від правильного вирішення фінансових питань залежить фактично доля існування ОУН. В іншому випадку Є. Коновалець писав члену ПУН Д. Андрієвському: "Я критику люблю, бо тільки при її допомозі можна добачити, що зроблено правильно, а що ні". А також слушно додав: "Прошу тільки критикуючи діяльність ОУН, більш превизно формулювати те, що критикуєте, як теж подавати, як на Вашу думку, повинно робитися".48
Є. Коновалець рішуче виступав проти застосування в полеміці між членами ПУН і ОУН (а також з політичними опонентами) непристойних висловів, які він називав "вуличною лайкою". З цього приводу він критикував М. Сціборського, який вживав такі слова, як, наприклад, "шулери, зрадники, нахаби". Щодо діячів УНР і гетьманського руху, то на думку Є. Коновальця, називати їх зрадниками теж "було б надто відважно".49
Користуючись високим авторитетом, Є. Коновалець багато зробив для організаційного зміцнення і матеріального забезпечення діяльності ОУН, ідейного загартування її кадрів, для усвідомлення всім членством гострої потреби безкомпромісної боротьби за українську державу. Поряд з цим він не зміг в останні роки свого життя усунути розбіжності між ПУН і крайовою екзекутивою ОУН на Західних українських землях. Його тривала відірваність від краю, недостатнє знання місцевих кадрів були, мабуть, однією з причин наступного розколу в ОУН.
Наділений рисами командира і провідника, голова ПУН був надзвичайно товариською і чуйною людиною, схильною безмежно довіряти людям з найближчого оточення. Цим нерідко користувалися ті, хто свою участь у визвольній боротьбі пов'язував не з інтересами Організації, а з власними амбіціями і планами. Невипадково серед його найближчого оточення опинився відомий Р. Яри, котрий завдяки знанню кількох мов, елегантній зовнішності і красномовству став, за словами одного німецького джерела, "незамінним співробітником п. Коновальця".50 Його вплив на Є. Коновальця був дуже значним. З незрозумілих причин голова ПУН наблизив до себе й таємного агента НКВС Павлуся Валюха (П. Судоплатов), свого вбивцю, який спритно грав роль представника неіснуючого націоналістичного підпілля у Східній Україні.
Загибель Є. Коновальця 23 травня 1938 р. у Роттердамі стала непоправною втратою для ОУН, усього національно-визвольного руху. Хоч терористичний акт здійснив згадуваний вище "Валюх", проте, на думку відомого політолога П. Балея, не стояв осторонь цієї справи й шеф абверу В. Канаріс, ютрий мав можливість "скерувати кроки Коновальця на Роттердам".51
Таким чином, можна зробити припущення, що хоч й немає прямих доказів співпраці німецьких і радянських спецслужб в історії з вбивством Є. Коновальця, але, на нашу думку, обидві сторони були зацікавлені в усуненні вождя українських націоналістів.
Загибель провідника ОУН набуває ще більшого трагізму, коли згадати, зо в середовищі української політичної еміграції ходили вперті чутки, що катастрофа в Роттердамі "була наслідком внутрішньої боротьби в ОУН", як про це писав у листі від 24 червня 1938 р. до О. Назарука провідний діяч гетьманського руху С. Шемет.52
Завершуючи характеристику Є. Коновальця, вважаємо доцільним навести рядки з щоденника відомого українського педагога і громадської діячки С. Русової, зроблені 5 червня 1928 р.: "Убило ГПУ Коновальця - який жах, в усій Європі панують своїми адськими машинками. Убили вождя націоналістів, ким його замінити?