ВИСНОВКИ
В історії країн і народів є періоди, незначні за протяжністю у часовому вимірі, однак за насиченістю подій рівнозначні цілим епохам. До таких періодів можна віднести 1970-1980-ті рр. у житті нашого народу. За цей час Україна пройшла складний і суперечливий шлях від союзної республіки, складової фактично унітарного СРСР, до суверенного суб’єкта міжнародних відносин—незалежної держави.
На шляху інтеграції у європейські і світові структури, що є стратегічним орієнтиром зовнішньополітичного курсу україни на сучасному етапі, вагоме місце належить розвиткові міжнародних наукових зв’язків. Адже наука, високі технології, культура та освіта—це ті сфери людської діяльності, які передусім забезпечують наше входження у цивілізований світ. Більше того,—справедливо зауважує Президент України Л.Д.Кучма,—духовний інтелект і рівень науки є фундаментальними основами безпеки держави, які визначають зміст існування країни і кожного індивіда зокрема. Норма сучасної наукової діяльності—розвинута система регулярних контактів із зарубіжними партнерами—стимулює творче мислення, сприяючи взаємному зародженню ідей, допомагає знизити собівартість досліджень. Водночас, історична практика показує, що наукова думка успішно може розвиватися там, де існує демократичний діалог між владою і наукою, де є певні межі проникнення владних структур у науку як соціальний інститут, де цінності демократичного діалогу стають цінностями і нормами наукового співробітництва. Тобто наукці потрібна демократія, соціальна підтримка досліджень, демократичне управління науковою діяльністю.
Наука України, тривалий час розвиваючись у якості невід’ємної складової “єдиного народногосподарського комплексу СРСР”, носила фактично регіональний характер. Організація наукової діяльності, фінансування досліджень і міжнародні зв’язки відносилися до компетенції союзних органів управління. Специфікою двосторонніх міжнародних взаємин стала геополітична спрямованість на країни так званої “соціалістичної співдружності”, що визначалася не стільки економічною чи науково-технічною зацікавленністю, як політичними розрахунками або ідеологічними завданнями пануючих комуністичних режимів.
Спроба переходу до інтеграційної моделі міждержавних зв’язків у рамках Ради Економічної Взаємодопомоги на початку 1970-х рр. надала суттєвого поштовху розвиткові наукової взаємодії східноєвропейських країн: створюються організаційні структури багатостороннього співробітництва на рівні РЕВ, академій наук, розширюються контакти вищих навчальних закладів тощо. Проте викривлена і однобока методологія досліджень, в основі якої лежав не принцип історизму та критичний підхід до аналізу подій чи явищ, а намагання обгрунтувати успіхи, досягнення і, надто, переваги соціалізму над капіталізмом, зумовила помітне зниження ефективності наукового обміну, не дивлячись на механічне кількісне розширення тематики досліджень. Відомча роз’єднанність створювала бар’єри на шляху виконання наукових розробок і термінів їх упровадження. Налагодженню співробітництва заважала складність пошуку взаємоприйнятих умов компенсації витрат у проведенні спільних робіт і головне—сама система адміністративно-командного планового господарювання, непридатна до асиміляції науково-технічного прогресу. Усе це, водночас, призвело до наростання кризових явищ у всіх сферах суспільного життя, з якими країни Східної Європи особливо відчутно зіткнулися у першій половині 1980-х років.
Не принесла очікуваних результатів і друга половина 80-х рр., що пройшла під гаслами перебудови. Намагання вивести співробітництво з кризового становища без глибинних системних політико-економічних перетворень позитивних результатів забезпечити просто не могло.
За попередні десятиліття у рамках двосторонніх і багатосторонніх зв’язків східноєвропейських країн склалася певна система форм і методів співробітництва у соціально-гуманітарній науковій сфері. Вони передбачали проведення взаємних консультацій з питань науки та наукової політики, координацію народногосподарських планів та наукових досліджень, кооперування, виконання робіт на замовлення зарубіжних партнерів тощо. Провідну роль в організації багатосторонніх взаємин аж до середини 80-х рр. відігравали координаційні форми. Проте, регламентовані зверху і непідкріплені можливістю реалізації ініціативи знизу, не могли забезпечити ефективного вирішення назрілих наукових проблем. Ставка робилася на кількісне розширення координованих робіт, що розглядалося мало як не головний результат інтеграції. Переведення взаємодії країн РЕВ на початку 1980-х рр. на договірну основу сприяло поширенню більш прогресивних форм поділу наукової праці. Розвиваються кооперування, прямі зв’язки міністерств, відомств, наукових установ, форми організаційного об’єднання вчених зацікавлених країн в одному колективі—дослідницькому центрі. Функціонують міжнародні науково-дослідні інститути системи РЕВ, створюються міжнародні колективи для розробки проблем історії становлення та розвитку відносин між країнами соціалізму та соціалістичної економічної інтеграції, реалізації узгоджених програм багатостороннього співробітництва (діяльність проблемних комісій). У галузі економічних, історичних, філософських наук діють змішані двосторонні комісії. Практикується створення спільних наукових праць.
Спільні дослідження гуманітаріїв, незважаючи на те, що у зв’язку з кон’юктурними обставинами деякі з них носили дещо однобічний характер, сприяли формуванню науких шкіл, зближували колективи українських і зарубіжних науковців. Розширювалася база знань, збагачуючись залученням у науковий обіг нового фактичного матеріалу. Зрештою досвід і традиції наукового спілкування відіграють недвозначну роль у налагодженні творчих контактів за умов сьогодення, відкриваючи широкий простір для переосмислення історичного минулого й вирішення назрілих проблем.
Співпраця України з країнами Східної Європи у соціо-гуманітарній науковій сфері тісно пов’язана з діяльністю міжнародних організацій, зокрема ЮНЕСКО, ЄЕК, інших спеціалізованих установ ООН, з якими на підставі укладених угод або в якості консультантів співробітничає більшість міжнародних неурядових наукових організацій соціального та гуманітарного профілю.
У минулому, у зв’язку з кон’юктурними передумовами, важливим моментом взаємодії східноєвропейських країн стало узгодження позицій у роботі міжнародних установ. З цією метою проводились відповідні координаційні наради, активна участь у яких належить також Україні. Сформовані традиції і досвід можуть бути корисними за обставин складного періоду трансформації та наявності у країнах зазначеного регіону багатьох спільних проблем як зовнішньої, так і внутрішньої політики.
Загалом, у 1970-1980-х рр. Україна виступає ініціатором багатьох проектів резолюцій і наукових досліджень міжнародних організацій із соціально-гуманітарних проблем, у тому числі внесених у співавторстві з країнами Східної Європи, активно співпрацює над реалізацією міжнародних наукових програм, що сприяє: по-перше, поширенню даних про культурні надбання нашого народу, його науковий потенціал, а отже і зростанню авторитету нашої держави в очах світової громадськості; по-друге, прогнозованості тенденцій світової науки і визначенню пріоритетів розвитку національної наукової галузі; по-третє, отриманню наукової інформації, налагодженню співробітництва та валютним надходженням в Україну.
Під егідою міжнародних організацій і за участю України проведено значну кількість наукових з’їздів, конференцій, конгресів, зокрема у галузі славістики, поширення слов’янських культур, проблем “відтоку наукових кадрів у Європі”, з інших важливих питань, спрямованих на розвиток взаєморозуміння між народами та вирішення назрілих завдань світової цивілізації.
У цілому, інтеграція української науки у європейські та світові структури є вагомим чинником духовного та політико-економічного поступу нашого народу, визначення місця і ролі молодої держави у системі міжнародних відносин.
Основними принципами державної науквої політикинині має стати органічна єдність науково-технічного прогресу з економічними, соціальними та духовними запитами суспільства, першочергова державна підтримка науково-дослідних робіт, які забезпечують розв’язання найважливіших завдань розвитку України, шляхом визначення на основі широкомасштабної аналітичної роботи і прогнозування тенденцій світового розвитку науки національних пріоритетів та концентрації засобів для їх реалізації. Поряд з цим налагодження міжнародних наукових стосунків повинно узгоджуватися з економічною доцільністю такої співпраці, з урахуванням національних інтересів України та її стратегічним зовнішньополітичним курсом.
42
РОЗДІЛ 1РОЗВИТОК МІЖНАРОДНИХ НАУКОВИХ ЗВ’ЯЗКІВ УКРАЇНИ 1970-1980-х рр.
Проблема міжнародних наукових зв’язків України широка і багатогранна, однак вона прямо співвідноситься з питанням соціально-економічного характеру, а також з тими глибинними політичними і економічними процесами, які відбувалися в останній третині хх століття у східноєвропейських країнах. Адже на їхню долю внаслідок політичної кон’юктури припадав у 70-80-х рр. основний обсяг наукового обміну. Наприклад, якщо загальна чисельність учених, які виїжджали у закордонні відрядження протягом 1962-1985 рр. зросла із 125 до 1106 чол. і в 1990 р. сягнула позначки 3433, то частка відряджуваних до Східної Європи відповідно становила: 83; 849; 1806 (17.-с.172; 18.-с.194; ). Лише в 1979 році у 24 міжнародних наукових заходах, проведених у СРСР, де головною організацією виступала АН УРСР (всього 362 іноземних учасників), наукові установи соц. країн представляло 256 науковців (12.-оп.50.-спр.2586.-арк.60).
Із 122 тем, поданих міністерствами та відомствами республіки і включених за картами-пропозиціями ДКНТ СРСР ( Державний комітет з науки і техніки ) до розділів багатостороннього і двостороннього співробітництва проекту плану науково-технічних зв’язків СРСР із зарубіжними країнами на 1983 р., на східноєвропейські країни припадало 105 (14.-оп.32.-спр.1918.-арк.6).
Навіть у 1990 р. із 962 тем, що виконувалися дослідними інститутами АН УРСР у співробітництві з зарубіжними партнерами, спільно з науковими організаціями Східної Європи розроблялось 900.
На європейські соціалістичні країни припадала й основна частка співробітництва вищих навчальних закладів України. Вже у кінці 1970-х рр. 35 вузів республіки співпрацювали на договірній основі з 67 вузами 8 соціалістичних країн, у тому числі: з 9 вузами Болгарії, 12—Угорщини, 15—Німецької Демократичної Республіки, 13—Польщі, 12—Чехословаччини. Із 209 тем, що розроблялися спільно з зарубіжними колегами у 1977 р., 32 виконувались у співробітництві з болгарськими науковцями, 23—угорськими, 15—німецькими, 53—польськими, 35—чеськими і словацькими. Із 77 монографій, підручників, посібників, опублікованих у цьому ж 1977 р., 22 роботи стали результатом співпраці з ученими НРБ (назви країн чи абривіатури подаються у формі, яку вони мали на час розгляду подій), 18—НДР, 14—ЧССР, 13—ПНР, 5—УНР (25.-с.12-18).
Водночас необхідно врахувати специфіку участі України в міжнародних стосунках 70-80-х рр. як “своєрідного суб’єкта” міжнародного права—республіки, що перебувала у складі фактично тоталітарної держави і була пов’язана тісними економічними і політичними зобов’язаннями з іншими республіками СРСР. Її економіка становила невід’ємну частину “єдиного народногосподарського комплексу”, а діяльність на міжнародній арені повністю підпорядковувалася союзному центру і визначалася ним.Так, будучи однією з держав-засновниць ООН, учасницею післявоєнного мирного врегулювання у Європі, зокрема Паризької мирної конференції 1946 р., членом багатьох впливових міжнародних організацій, у свій час Україна не була допущена до підписання Хельсінських угод.
Встановлення контактів із зарубіжною громадськістю тільки після детального погодження з загальносоюзними відомствами, обмін друкованою літетратурою лише з дозволу й під пильним наглядом цензури, безліч різних постанов, інструкцій, інших нормативних актів зводили нанівець і без того надто обмежені права республіки у міжнародних взаєминах. Однак міжнародні наукові зв’язки мали певну систему, володіли деякою автономністю відносно інших сфер співробітництва.
Загалом, спілкування східноєвропейських країн у науковій галузі здійснювалося на багатосторонній та двосторонній основі на рівні відомчих наукових установ, академій наук, вищих навчальних закладів, громадських наукових організацій, окремих діячів науки і так чи інакше підпорядковувалося виконанню завдань, поставлених перед Радою Економічної Взаємодопомоги (РЕВ), міжурядовою економічною організацією соціалістичних країн.
Практична діяльність РЕВ розпочалася у квітні 1949 р. У її склад увійшло 10 країн Європи, Азії, Латинської Америки, в тому числі 7 держав східноєвропейського регіону: НРБ, НДР, ПНР, СРР, СРСР, УНР, ЧССР. На основі відповідних угод Рада співпрацювала з СФРЮ (з 1964 р.), а також з Фінляндією, Іракською Республікою, Мексиканськими Сполученими Штатами.
Згідно зі статутом РЕВ проголошувалася відкритою міжнародною організацією, створеною з метою подальшого поглиблення й удосконалення співробітництва країн-учасниць, прискорення економічного й науково-технічного прогресу. Вона мала сприяти “безперервному зростанню продуктивних сил і постійному піднесенню благоустрою народів”. Декларувалося, що взаємодія між країнами здійснюватиметься на основі “поваги до державного суверенітету, національних інтересів, невтручання у внутрішні справи держав-учасниць, взаємовигоди і товариської взаємодопомоги” (43.-с.4).
Кінець 60-х рр., за розрахунками тодішніх лідерів країн РЕВ, мав ознаменуватися завершенням передінтеграційного, екстенсивного етапу співробітництва і переходом до інтеграційної моделі економічних взаємин. Необхідність в інтенсифікації форм господарювання зумовили труднощі та суперечності розвитку економіки і об’єктивне підвищення ролі науки в умовах розгортання НТР.
Один з ключевих аспектів соціалістичної економічної інтеграції убачався в розширенні просторових рамок кооперування виробництва, що повинно було призвести й до суттєвої модифікації самого кооперування, виникнення його нового (міждержавного, інтернаціонального) рівня. Дещо спрощено цей процес можна було б визначити як перехід від міжнародного поділу праці, що зв’язує між собою національні народногосподарські комплекси на основі планованого в тих чи інших формах зовнішньоторгівельного обміну і базується на міжнародній спеціалізації виробництва до їх беспосереднього кооперування. При цьому реальною основою міжкомплексних відносин повинен був стати стабільний, технологічно обумовлений планомірний зв'язок між ними (66.-с.66).
Важливе значення у цьому процесі відводилося комплексній програмі розвитку соціалістичної економічної інтеграції країн-членів РЕВ (1971 р.). Вона була розрахована на 15-20 років і мала вивести співробітництво країн “соц. співдружності” на якісно новий щабель. Значне місце у програмі займали питання науково-технічних взаємин як основи інтенсифікації, було закладено правові засади, визначено основні напрями і форми співробітництва, тобто власне організаційну структуру, згідно з якою і розвивалося наукове спілкування східноєвропейських країн у 1970-1980-х роках (2.-с.18-67).
Головну роль в організації і координації багатосторонніх наукових зв’язків виконував комітет РЕВ з науково-технічного співробітництва (КНТС), утворений у 1971 р. Комітет організовував взаємні консультації з основних питань науково-технічної політики й узгодження перспективних напрямів наукового обміну, проводив роботу з координації народногосподарських планів—основної форми планової взаємодії східноєвропейських країн та основного методу організації науково-технічного співробітництва країн-членів Ради. У рамках КНТС діяли постійні комісії, постіїно діючі наради, робочі групи та інші допоміжні органи РЕВ, зацікавлені у здійсненні наукового обміну.
На підставі відповідних угод чи протоколів комітет співпрацював з органами багатостороннього співробітництва, які не входили до структури РЕВ: Нарадою представників академій наук соціалістичних країн, Нарадою міністрів вищої освіти соціалістичних країн, Нарадою представників і генеральних секретарів науково-технічних товариств соціалістичних країн, Міжнародним центром наукової і технічної інформації тощо.
Багатостороннє співробітництво академій наук східноєвропейських країн започаткувала домовленність, досягнута в 1962 р. між представниками академій наук НРБ, УНР, НДР, ПНР, СРР, СРСР і ЧССР про спільне вирішення визначених проблем розвитку науки і суспільства. Принципові положення про багатостороннє співробітництво в галузі науки були сформульовані в Угоді про наукове співробітництво академій наук соціалістичних країн (Москва, 1971 р.). Цією угодою визначались умови участі окремих академій, основні засади діяльності органів—бізпосередніх організаторів взаємодії, а також процедурні питання.
Керівництво межакадемічними зв’язками на багатосторонній основі здійснювалося Нарадою представників академій наук соціалістичних країн. Сесії наради проводилися по мірі необхідності, але не рідше одного разу в два роки. При цьому представництво академій-учасниць угоди забезпечувалося окремими делегаціями. Наради ухвалювали спільні програми й поточні плани співробітництва, визначали основні наукові напрями і проблеми, на основі яких створювалися проблемні комісії,а також затверджували тематичні плани останніх і заслуховували звіти про виконану роботу.
У практиці взаємин виникла необхідність у нарадах віце-президентів академій наук із суспільної галузі знань. Як постійно діючий колективний орган координації, нарада віце-президентів академій наук соціалістичних країн зі суспільних наук розпочала свою діяльність у 1975 р. Відповідно до стратегії і тактики, визначеної останніми з’їздами комуністичних і робітничих партій країн РЕВ, нарадою ухвалювалися рекомендації щодо пріоритетів подальшого розвитку наукового співробітництва на багатосторонній і двосторонній основі. Так, 5-ю нарадою віце-президентів (18-21 травня 1982 р., Берлін) перш за все було відзначено філософські і методологічні проблеми дослідження соціалізму: діалектику розвитку соціалістичного суспільства, крітерії періодизації становлення і розвитку соціалістичних формацій, узагальнення історичного досвіду соціалістичного будівництва. У галузі економічного розвитку—проблеми підвищення ефективності й інтенсифікації процесу соціалістичного відтворення, пошук нових можливостейі форм соціалістичної і економічної інтеграції. У сфері соціального, політичного, культурного й духовного життя—основні аспекти становлення безклассового суспільства, шляхи вирівнювання регіональних соціальних відмінностей, виховання комуністичного ставлення до праці, аналіз ідеологічних процесів у країнах соціолізму та активізація боротьби з антикомуністичними тенденціями у свідомості й психології людей тощо.
Як особливо важливі напрями наукових досліджень було виділено: проблеми застосування і розвитку теорії соціалістичної революції з урахуванням особливостей індустріального розвитку капіталістичних країн; світовий соціалізм і вирішення протиріч сучасної епохи; роль країн третього світу у світовій політиці та світовому господарстві; соціалістична орієнтація як найбільш прогресивна лінія розвитку країн, що розвиваються і т.п.
Початковою і найбільш практикованою формою багатостороннього співробітництва стала діяльність проблемних комісій. Угодою 1971 р. визначався їхній загальний правовий статус, основні завдання, координаційний характер роботи, склад, порядок проведення засідань та прийняття рекомендацій і рішень. На підставі закріпленних угодою положень проблемні комісії координували, організовували і проводили спільні розробки з певних проблем; виробляли та узгоджували перспективні та робочі плани, методику досліджень, здійснювали обмін досвідом науково-дослідницької роботи; розробляли рекомендаціїт для проведення наукових конференцій, симпозіумів, наукових сесій та інших організаційних заходів; ухвалювали рішення та рекомендації щодо видання спільних наукових праць, журналів, інформаційних бюлетней тощо (6.-с.57).
Кількість проблемних комісій визначалася плановою науковою проблематикою і змінювалася відповідно до уточнень її структури. Так, з 10 проблем, ухвалених нарадою представників академій наук у 1962 р., співробітництво поступово поширилось на 23 наукові проблеми, включені до програми багатостороннього наукового співробітництва академій наук соціалістичних країн на 1981-1985 рр. 9 проблем охоплювали суспільну галузь знань:
“Історія Великого Жовтня і наступних соціалістичних революцій” (координатор: АН СРСР);
“Еволюція соціальної структури соціалістичного суспільства, соціальне плануваннч і прогнозування” (ПАН);
“Питання удосконалення планування і управління народним господарством країн-членів РЕВ” (АН СРСР);
“Світова соціалістична система” (АН СРСР);
“Робітничий клас у світовому революційному процесі” (АН СРСР);
“Економіка і політика країн, що розвиваються” (АН СРСР);
“Дослідження сучасного капіталізму” (АН НДР);
“Ідеологічна боротьба в сучасному світі” (ЧСАН);
9. “Закономірності розвитку світової літератури” (АН СРСР) (220.-с.53-55).
У цілому, розвиткові багатостороннього співробітництва у системі наукових зв’язків країн РЕВ приділялась особлива увага як одному з механізмів здійснення соціалістичної економічної інтеграції. Прикладом заохочення процесу розширення співпраці учених на багатосторонній основі стало підписання у 1980 р. угоди між акалеміями наук соц. країн про встановлення міжнародної премії за видатні спільні дослідження у галузі марксистсько-ленінських суспільних наук. Премії присуджувалися що два роки авторським колективам трьох кращих робіт з числа виконаних у рамках багатостороннього співробітництва.
Зрозуміло, що визначення наукової проблематики диктувалося значною мірою політичною кон’юктурою: пануванням у східноєвропейських країнах комуністичних режимів; станом холодної війни між двома ідеологічно ворожими таборами, так званими “світовими системами соціалізму і імперіалізму”, шо періодично спалахувала з новою силою; тим місцем, яке займала пропагандистська і контрпропагандистська робота у зовнішньополітичній діяльності СРСР і країн сателітів. Науковий потенціал суспільствознавців спрямовувався на вивчення і аналіз основних ідеологічних течій та тенденцій ідеологічної боротьби на міжнародній арені, критику найважливіших антикомуністичних доктрин і концепцій, дослідження методологічних питань контрпропагандистської роботи, розробку науково-практичних рекомендацій, спрямованих на підвищення “наступальної сили” наукової ідеології та можливостей її практичного впливу (28.-с.377-408).
У інформаційно-пропагандистських цілях використовувалися фактично всі форми наукових зв’язків. Про це свідчить хоча б форма звітності про роботу за рубежем як окремих науковців, так і делегацій від наукових установ. У звітах відводилися спеціальні розділи, які висвітлювали виконану роботу пропагандистського характеру (14.-оп.-32.-спр.-1785.-арк.47-50; спр.2230). Лише у 1984 р.
учені АН УРСР, які виїжджали у закордонні відрядження (949 чол.), виступили з 280 лекціями і доповідями, а також оформили у встановленому порядку 2615 наукових статей пропагандистського змісту (18.-с.169).
Усі питання, пов’язані з подальшою інтеграцією вищої школи, удосконаленням навчальної, наукової діяльності вузів обговорювались на нарадах міністрів вищої освіти країн соц. співдружності, що проводилися раз у два роки почергово у столицях країн-членів РЕВ. Зусилля нарад спрямовувалися також на зближення систем освіти соціалістичних країн, уніфікацію навчальних планів, програм, підручників, навчальних посібників тощо. Наприклад, на кінець 1970-х рр. в основному було завершено роботу над тематикою координаційного плану наукових досліджень на 1976-1980 рр. з проблем “Комуністичне виховання студентської молоді”, “Наукова організація вищої освіти”. Лишн в 1980 р. результатом співробітництва вищих навчальних закладів України стала підготовка 14 монографій, більше 30 підручників і навчальних посібників, було завершено 81 колективне дослідження. Черговою 12 нарадою міністрів вищої совіти соціалістичних країн (Софія, 1980 р.) затверджувався тематичний план на наступні 5 років, який включав 121 тему (65.-с.62).
У системі співробітництва громадських організацій східноєвропейських країн заслуговує на увагу діяльність Українського товариства дружби і культурного зв’язку з зарубіжними країнами (УТДКЗ). Воно об’єднувало на середину 80-х рр. 17 республіканських, понад 420 обласних, міських, районних товариств дружби і підтримувало зв’язки майже з 700 організаціями 90 країн світу. Товариство “Україна”, працюючи під пильним наглядом органів державної безпеки, спрямовувало зусилля в основному на розвиток контактів із так званими “прогресивними” й “нейтралістськими” організаціями індустріально розвинутих капіталістичних країн, де проживала значна кількість українського населення. Тільки в 1988 році, уперше в історії цієї організації, було прийнято делегації Українського суспільно-культурного товариства (ПНР), Культурної спілки українських трудящих (ЧССР), Союзу русинів та українців Хорватії та укладено з ними довгострокові угоди про співпрацю (14.-оп.25.-спр.3376.-арк.33).
Важливим традиційним каналом взаємодії учених-гуманітаріїв стали двосторонні наукові зв’язки. Вони дозволяли поглиблювати розробку тематики, яка закономірно не входила у багатосторонні програми співробітництва.
Питання двосторонніх наукових взаємин у рамках РЕВ вирішували підкомісії двосторонніх міжурядових комітетів (комісій) з економічного й науково-технічного співробітництва соціалістичних країн. Міжурядові комісії складалися з двох частин, у кожну з яких уряд відповідної країни призначав голову (як правило, заступника голови ради міністрів), членів і вченого секретаря. Засідання комісій проводилось почергово в обох країнах, але не рідше двох разівна рік. У склад комітетів, підкомісій та їх робочих груп входили керівники і відповідальні працівники міністерств, відомств, що визначало специфіку економічних зв’язків.
Підкомісії з науково-технічного співробітництва як постійно діючі організації міжурядових комітетів функціонували на основі положень, затверджених останніми з урахуванням рекомендацій, наданих органами РЕВ. У структурному відношенні підкомісії дублювали міжурядові комітети, розробляли і затверджували нормативно-методичні документи, які регламентували порядок, форми і умови здійснення науково-технічної взаємодії міністерств, відомств; узгоджували питання щодо проведення взаємних консультацій з наукових проблем, а також організації інших конкретних наукових заходів, ухвалених установами країн, співпрацюючих на багатосторонній основі (51.-с.27-30).
У розглядуваний період двостороннє наукове співробітництво охоплювало практично всі академічні інститути гуманітарного профілю східноєвропейських країн. Водночас АН СРСР й академіями наук “соц. співдружності” було створено спеціальні двосторонні комісії суспільствознавців, покликані координувати дослідницьку діяльність відповідних академічних установ та наукових організацій країн РЕВ. У 80-х рр. вже функціонували комплексні комісії суспільствознавців АН СРСР і Болгарської АН, АН СРСР і Угорської АН, розпочали роботу комісії АН СРСР і Чехословацької АН, АН СРСР і Польської АН; комісії істориків: СРСР і Болгарії, СРСР і Угорщини, СРСР і НДР, СРСР і Польщі, СРСР і Румунії, СРСР і Чехословаччини; комісії економістів: СРСР і НДР, СРСР і Польщі; комісії філософів: СРСР і НДР, СРСР і Польщі. У роботі зазначених комісій брали активну участь вчені наукових установ України. Так, П.Т. Тронько очолював радянську частину комісії істориків СРСР-Чехословаччина, в органах двостороннього співробітництва працювали: І.М.Мельникова (СРСР-Чехословаччина), П.С.Сохань (СРСР-Болгарія), В.І.Клоков, І.М.Кулинич (СРСР-НДР) тощо. Їх представництво сприяло формуванню та розвитку в республіці своєрідної школи спеціалістів з питань міжнародних зв’язків, підвищувало в цілому рівень дослідницької роботи вітчизняних вчених-гуманітаріїв.
Основним завданням комісії було складання двосторонніх довгострокових планів досліджень, контроль за їх виконанням і прийняття пропозицій про зміни та доповнення до них. Комісії організовували проведення спільних розробок, підготовку монографій, наукових доповідей, аналітичних зауважень з актуальних проблем, а також оперативні дослідження, які відображали “досвід соціалістичного будівництва” у країнах-учасницях співробітництва. Зусилля зосереджувалися на вирішенні питань підготовки наукових кадрів, обміну досвідом в організації та здійсненні дослідницької роботи. Розроблялися рекомендації щодо покращення методів і форм співпраці, підвищення ефективності обміну науковими публікаціями, перекладу наукових праць тощо.
Двосторонні зв’язки споріднених навчальних закладів України й країн Східної Європи розвивалися на основі договорів про науково-технічне і культурне співробітництво.
Перший договір було укладено 13 серпня 1960 р. між Київським і Дебреценмським (Угорщина) державними університетами. На кінець 1970-х років уже діяло 78 подібних угод, згідно з якими 35 вузів республіки співпрацювали з 64 вищими навчальними закладами країн східноєвропейського регіону (45.-с.171).
У галузі соціально-гуманітарних знань і наукових проблем вищої школи найактивнішими учасниками міжвузівського співробітництва виступали провідні вітчизняні університети. Так, Київський університет імені Тараса Шевченка на кінець 1980-х рр.здійснював співробітництво у рамках договорів і робочих програм із зарубіжними вузами 8 держав, у тому числі: з Лейпцігським університетом ім. К.Маркса (НДР), Дебреценським університетом ім. Л.Кошута (Угорщина), Брненським університетом ім. Я.Пуркине (Чехія), Братиславським університетом ім. Я.Коменського (Словаччина), Ягеллонським університетом (Краків, Польща), Загребським університетом у Хорватії тощо (15.-оп.13.-спр.8421.-арк.21). Львівський державний університет ім.Франка виконував договірні зобов’язання відносно Великотирнівського університету ім. Кирила та Мефодія (Болгарія), Люблінського університету ім. Марії Кюрі-Склодовської (Польща), Печського університету ім.Яна Паноніуса (Угорщина), Краківської вищої школи ім. Комісії Едукації Народної (Польща), а також підтримував наукові і культурні зв’язки з Пряшівською філією Кошицького університету (ЧССР) (15.-оп.13.-спр.8660.-арк.20).
Харківський державний університет здійснював творчу взаємодію з Ростокським (НДР), Сараєвським (СФРЮ) і Познанським (ПНР) університетами. Заслуговує на увагу те, що у 1987 р. ректора Харківського держуніверситету було нагороджено медаллю Вченої ради Познанського університету “За заслуги перед Познанським університетом” (15.-оп.13.-спр.8422.-арк.21-22).
Ужгородський державний університет на підставі укладених договорів підтримував наукові і культурні взаємостосунки з 4-ма вузами-партнерами Чехословаччини, Угорщини, Югославії, широко застосовуючи поряд з різними формами міжвузівського співробітництва, прикордонні зв’язки, які розвивалися на основі виробленого комплексного плану й передбачали розширення безпосередніх контактів між кафедрами, підрозділами вузів, спільну розробку актуальних тем, а також обмін спортивними командами, колективами художньої самодіяльності, відпочинок співробітників, що, безумовно, сприяло зближенню творчих колективів, налагодженню особистих контактів між науковцями.
Активні договірні взаємини з вищими навчальними закладами східноєвропейських країн підтримували Донецький, Одеський, Сімферопільський і Чернівецький державні університети, основними напрямами міжвузівського співробітництва яких стали:
спільні наукові дослідження з проблем, що викликали взаємну зацікавленність партнерів;
обмін викладачами для читання лекцій та спецкурсів;
обмін студентами на повний курс навчання та стажування, безвалютна практика студентів;
участь викладачів і студентів у мовних курсах і семінарах;
підготовка науково-педагогічних кадрів через аспірантуру;
обмін спеціалістами для проходження наукового стажування;
обмін по лінії молодіжних студентських організацій;
обмін науковою та навчальною літературою через вузівські бібліотеки;
участь у роботі міжнародних конференцій, симпозіумів, конгресів і ін. (15.-оп.13.-спр.8660.-арк.2).
Уструктурі взаємин східноєвропейських країн значна увага приділялася участі в роботі міжнародних організацій. Для координації та погодження позицій у їх діяльності країнами РЕВ проводилися спеціальні консультативні й координаційні наради, які виробляли спільну стратегію і тактику (14.-оп.25.-спр.2133.-арк.99; спр.2137.-арк.44; 22; ).
Координацію діяльності усіх союзних та республіканських міністерств і відомств по лінії міжнародних організацій здійснював Державний комітет СРСР з науки і техніки (ДКНТ СРСР). Він також визначав доцільність співпраці, виділяв інвалютні асигнування, створював банки науково-технічної інформації, добирав фахівців тощо. У зв’язку з відсутністю в Україні відомства, аналогічного ДКНТ, за участь у роботі міжнародних організацій несли відповідальність такі державні установи, як Держплан УРСР, Мінзв’язку, Центр статистичного управління, Укрпрофрада, Комісія УРСР у справах ЮНЕСКУ, міжвідомчі комісії УРСР у справах МАГАТЕ та МОП, Торгово-промислова палата тощо, у свою чергу, повністю підзвітні центру (13.-оп.14.-спр.3868.-арк.71).
Працюючи в міжнародних організаціях, представники України націлювалися на максимальне використання можливостей цих організацій для пропаганди досягнень СРСР і УРСР у науковій, освітній, культурній сферах, ”переваг” радянського способу життя, а також для одержання корисної для розвитку відчизняної науки і народного господарства науково-технічної інформації (14.-оп.25.-спр.-2137.-арк.11-147).
Характерною рисою співробітництва східноєвропейських країн у 1980-х рр. стає його перехід на договірну основу. Ця тенденція, започаткована постановою Ради Міністрів СРСР від 9 липня 1981 р., домінує у подальшому розвиткові міжнародних наукових зв’язків України.
Міжнародними угодами (договорами) регулювалися правові питання співпраці зацікавлених сторін. При цїому угодами оформлялася домовленність з питань співробітництва між державними органами, а договорами (контрактами)—між відповідними компетентними організаціями, які мали на це право згідно з чинним законодавством.
Угодами про співробітництво визначалася мета й форми взаємодії, керівні й допоміжні органи управління, основні умови фінансування робіт, передбачених програмою, а також умови правової охорони й використання отриманих результатів, способи врегулювання можливих розбіжностей чи спірних питань.
Стороною при укладанні угоди могли виступати міністерства, відомства чи інші державні органи, наділені національним законодавством відповідними повноваженнями. Угодами забезпечувалося і своєчасне встановлення зв’язків між організаціями-виконавцями програм співробітництва й укладення при необхідності між ними контрактів.
Договорами (контрактами), у свою чергу, регулювалися права й обов’язки сторін щодо виконання конкретних досліджень чи розробок, оплату за виконану роботу, дотримання обумовлених термінів і забезпечення якості. Також визначалися права сторін на використання отриманих результатів та умови передачі наукової інформації і документації (51.-с.112-113).
Радянське законодавство передбачало наступні види угод: міжнародні договори СРСР міжвідомчего характеру, укладені від імені міністерств та відомств СРСР з відповідними організаціями інших країн РЕВ і СФРЮ (угоди про науково-технічне співробітництво); господарські, цивільно-правові договори, укладені виробничими й науково-виробничими об’єднаннями для виконання угод про науково-технічне співробітництво; контракти, пов’язані з реалізацією на комерційній основі угод та здійснення інших комерційних операцій з науково-технічного співробітництва.
На 1983 р. між країнами РЕВ уже діяло (тільки на багатосторонній основі) 297 угод і договорів про спільне вирішення наукових проблем на основі поділу праці (70.-1983.-№ 12.-с.29). У той же час між міністерствами й відомствами України та організаціями й фірмами східноєвропейських країн до 1985 р. було укладено лише 14 угод, хоч усього за участю України на цей час країнами РЕВ розроблялося 770 тем (18.-с.185).
Загалом, система наукового співробітництва східноєвропейських країн у структурному відношенні зберігало певну систему і користувалася деякою автономністю у порівнянні з іншими сферами взаємодії. Однак, наукові зв’язки України, особливо в гуманітарній галузі знань, виявилися найменш захищеними від натиску адміністративно-командного пресу, суспільних деформацій, що стали нормою “соціалістичного способу життя”, ідеологічних і воєнних доктрин.
Причини цих негативних тенденцій крилися, власне, у самій природі суспільної організації соціалістичних країн і їх політико-економічних взаємостосунків.
Ідея диктатури пролетаріату, що лягла в основу формування радянської політичної системи, розглядаючи владу останнього як засіб суспільних перетворень, хоча й обумовлювала необхідність урахування інтересів інших соціальних груп та співпраці з ними, фактично призвела до диктату, необмеженої влади однієї партії і тоталіризації усіх сфер державного життя.
З позицій класового підходу, що майже завжди трактувався утилітарно й вузько, роль учених розглядалася як допоміжна і другорядна. Існує чимало висловлювань Леніна, де відзначається важливе значення науки для вирішення завдань нової влади, але рідко сама наука характерізується як самоцінність, гідна поваги. ”Наука—на службу пролетаріату”—такого типу лозунги визначали місце науки і вчених у новому суспільстві.
Виключно інструментальне ставлення до наукової діяльності в умовах жорстокого ідейного і ідеологічного диктату, коли “істина” утверджувалася зверху, а ученим лише залишалося “право” її коментувати, поставило суспільні науки в принизливе становище служниці тоталітарних режимів.
Починаючи ще з 30-х рр. у науковому просторі СРСР формується досить парадоксальна ситуація: науковий компонент, який по суті, мусить пронизувати, бути складовою усіх сфер суспільного життя, перетворюється в одну з галузей “народногосподарського комплексу”, будучи поставлений в умови “конкурентної боротьби” за ресурси з іншими галузями господарства. Навіть Академія наук стала по суті “міністерством науки”, що відобразилось і у структурі її керівних органів, і в методах управління, а також у формулюванні першого параграфа статуту, де зазначено, що АН СРСР безпосередньо підпорядковується Раді Міністрів СРСР.
Найбільш негативним наслідком формальної інтеграції науки в “єдиний народногосподарський комплекс” став її поділ на так звані “сектори”—академічний , галузевий, вузівський. Володіючи автономністю структур, бюджетів, планів, систем стимулювання, тобто, у кінцевому підсумку,—незалежністю цілей і завдань, кожен із секторів став як би замкнутим сам у собі, що призвело до розчленування єдиного за суттю наукового організму.
Багаторічна діяльність за “залізною завісою”, пильний нагляд партійно-державної цензури, підпорядкованність і повна залежність від центральних міністерстві відомств звели українську науку фактично до провенційного рівня. 91 відсоток наукових програм СРСР розроблявся спеціалістами Росії, у тому числі 36—науковими закладами Москви. На долю науковців України припадало 6 відсотків, а решта—всіх інших республік колишнього СРСР. В той же час, за даними Центру з вивчення історії науки і техніки ім. Г.М.Доброва, тільки 30 відсотків наукових робіт АН УРСР спрямовувалися на вирішення проблем України, а решта—на обслуговувоння військово-промислового комплексу (ВПК) і союзних програм (34.-с.37).
Територіально-географічний принцип організації досліджень у Радянському Союзі був досить зручний для центру, давав йому можливість на власний розсуд фінансувати дослідження, що призводило, при відсутності справедливогот механізму розподілу коштів, до виникнення своєрідної ієрархії столичної і переферійної науки, до поділу вчених на московських, ленінгрідських—і всіх інших. Асигнуваня на одного наукового працівника в АН СРСР майже в десять разів перевищували відповідні витрати в АН України, не говорячі вже про низький рівень заробітної платні науковців порівняно з іншими професійними групами. У таких умовах складно було навіть самостійно вирішити питання про відкриття нового наукового напряму й організацію з цією мітою дослідного інституту. Так, для його створення потрібна була санкція ЦК КПРС, ухвалення АН СРСР, дозвіл ДКНТ СРСР, а також затвердження союзним урядом. Цей процес часто затягувався на роки і не завжди позитивно вирішувався. Окрім цього, відповідними партійними органами не лише здійснювався повний контроль за роботою діючих науково-дослідних установ, визначалися наукові напрями, на розробку яких повинен був зосередити свої зусилля колектив, але й визначалася структура наукової організації. Тобто була сформована своєрідна система управління наукою, при якій представники наукового співтовариства, тобто ті, хто в кінцевому підсумку втілює у собі систему наукового виробництва, виявилися відірваними від визначення стратегії наукової діяльності. Такий стан речей наглядно ілюструє результат перевірки відділом науки і навчальних закладів ЦК КПУ науково-дослідницької роботи Інституту суспільних наук АН УРСР у м.Львові (1982 р.). Колектив установи піддається критиці за те, що у його роботі “…склалася практика підготовки індивідуальних монографій, які відображають особисті наукові інтереси авторів і не завжди підпорядковані вирішенню головних завдань (…). Слабо використовуюься можливості інституту для підготовки практичних рекомендацій щодо покращення ідеологічної, політико-виховної роботи в регіоні ”. У зв’язку з цим, Президії АН УРСР доручено “уточнити наукові напрями й упорядкувати структуру інституту” (14.-оп.32.-спр.1835.-арк.24).
Ганебний контроль за діяльністю ученого призводив до втрати об’єктивності наукових пошуків. Жорстка централізація та бюрократизація науки знижувала її мобільність, ефективність досліджень. Уповільнювались, а то і зовсім згорталися нові прогресивні розробки. Науковцям-гуманітаріям відводилась примітивна роль провенційних коментаторів багаточисленних “історичних рішень”, промов “видатних лідерів” та критиків “буржуазних фальсифікаторів” і націоналістичних поглядів. Навіть висновки з цих напрямів підганялися цензорами, чисельною армією редакторів під обгрунтування поточної політики і позитивних оцінок.
Яскравим прикладом вищесказаного може послужити процес підготовки Інститутом історії АН УРСР однотомника “Історія УРСР”(під редакцією Ю.Ю.Кондуфора), що планувався до видання у 1981 р. українською, а згодом англійською мовами. Незначний натяк у рукописі однотомника на те, що у 1932 р. становище у сільському господарстві ускладнилось у зв’язку з “необгрунтованим завищенням хлібозаготівельних планів (…), і весною 1933 р. колгоспники залишилися без продовольства, а колгоспи без посівного матеріалу та фуражу” стає предметом гострої критики. У партійних цензорів (цит. дослівно) “викликає подив”, що ці рядки “чи не в перше у радянській історіографії знайшли місце в однотомнику, хоч у 8-томній “Історії УРСР” такої згадки про ці роки нема”, а сказане може бути використано “буржуазними націоналістами та ворожою пропагандою” як підтвердження, що ніби-то дійсно в Україні у 1932-1933 рр. був голод (14.-оп.25.-спр.2052.-арк.35). Тези про те, що “…з осені 1956 р.було скасовано плату за навчання у 8-10 класах середньої школи”, як і про дійсну оплату колгоспникам за трудодень вважається за доцільне видалити, оскільки вони можуть викликати “хибну” уяву про “радянську дійсність” і т.д. (14.-оп.25.-спр.2052.-арк.36). У зв’язку з цим, відділ зарубіжних зв’язків ЦК КПУ рекомендує Інституту історії АН УРСР “докорінно переробити рукопис, використовуючи досвід підготовки подібних видань ученими наукових установ АН СРСР” (14.-оп.25.-спр.2052.-арк.40).
Єдиним методологічним фундаментом вітчизняного суспільствознавства була марксистська універсалістська й моністична парадигма. Суворе слідування класовому підходу призвело до створення неповних у науковому відношенні концепцій у галузі права, літератури, історії, зумовило незбалансованість суспільствознавчих досліджень та невиправданий зсув гуманітарної думки у бік універсалістської глобалістики в розумінні особливостей розвитку, структури і функціонування суспільства (27). За таких обставин і міжнародні наукові зв’язки набували складного і суперечливого характеру. Догматизм, уніфіковане насадження “радянського досвіду” в країнах “соц. співдружності” разом з чисельними помилками й деформаціями, що мали місце в СРСР, без урахування ні національної специфіки, ні історичних традицій, завдали великої шкоди стосункам між народами, їх природному зближенню на основі досягнень науки, культури, спільних інтересів і взаємовигоди.
В економічній сфері, через недосконалу структуру організації і надмірну бюрократизацію, співробітництво в рамках РЕВ не призвело до нової технологічної моделі міжнародних відносин. Украй неефективне функціонування механізму взаємин на основі командно-адміністративних методів планового господарювання і управління, автономний розвиток окремих сфер співробітництва—зовнішньої торгівлі, виробничих і науково-технічних зв’язків, міжгалузева схема поділу праці створити тривку інтеграційну базу просто не могли.
Перейнявши сталінську модель жорстко централізованого автарктичного розвитку, країни РЕВ створили малоефективну багатогалузеву і ресурсомістку економічну структуру, непридатну до широкого внутрігалузевого кооперування. Стержнем інтеграційного процесу у країнах РЕВ, якщо його взагалі можна вважати таким, став міжгалузевий обмін по лінії СРСР—Східна Європа, головним змістом якого, по суті, був бартерний обмін радянської сировини й енергоносіїв на готову продукцію партнерів. Абсолютне панування вертикальних структур і міждержавних угод, здавалося б, створювали передумови для централізовано-розподільчої багатогалузевої координації взаємного співробітництва, однак наявність у торгівлі між країнами РЕВ “твердих” (переважно сировина і енергоносії) і “м’яких” (практично всі решта) товарів, дефіцит перших і неконкурентноспроможність на світовому ринку більшості останніх, фіктивність перевідного карбованця, як інструмента взаєморозрахунків поза жорстким клирінгом, робили таку координацію практично неможливою.
В той же час економічна система “державного соціалізму”, нездатна до асиміляції науково-технічного прогресу, не лише законсервувала, алей продовжувала кількісно нарощувати вже застарілий техніко-технологічний базис. Природно, що це сприяло консервації решти соціальних структур з одного боку, а з другого—стало на перешкоді розвмтку наукомістких виробництв—основних каталізаторів сучасного прогресу й активних зовнішніх стимуляторів наукової творчості. Адже продукція власне цих виробництв складає необхідну техніко-технологічну базу для сучасної наукової діяльності, без якої остання приречена на стагнацію. Як наслідок, у 1976-1985 рр. частка наукомісткої продукції країн РЕВ у світовій торгівлі становила лише 1,5 відсотка (34.-с.24), а таких низьких темпів розвитку, як у ці роки, країни “соц.співдружності” ще не знали.
Помилковість політичних пріорітетів призводила ще й до надмірної заідеологізованості і без того деформованих економічних зв’язків, їх залежності від волі політиків, які поєднували в одній особі державне і партійне керівництво.
Головною формою співробітництва східноєвропейських країн залишалася торгівля, переповнена недоліками у структурі поставок, розрахунків, механізмі здійснення, яка до того ж часто грунтувалася не на науково виважених обсягах і величині кридитів, а на особистих контактах у вищих ешелонах партійно-державної влади. В той же час інтенсифікація взаємин вимагала переведення співпраці у переважаючу науково-технічну площину, що без глибоких структурних перетворень політичного і економічного характеру в країнах РЕВ було принципово неможливим.
Комплексна програма 1971 р. за таких обставин дуже швидко перетворилася з програми дії скоріше на комплекс побажань, виникла потреба у її конкретизації і корегуванні.
На кінець 1970-х рр. країнами РЕВ було затверджено 5 довгострокових цільових програм співробітництва ( ДЦПС ) на період до 1990 р., зокрема, у 1977 р. почалася реалізація довгострокової програми співробітництва в галузі суспільних наук. ДЦПС знайшли своє відображення у національних планах країн РЕВ, а також в узгодженому плані багатосторонніх інтеграційних заходів на 1981-1985 рр. Однак, не підкріплені ні фінансово, ні матеріально, ці кроки не дали бажаних результатів. У 1980-х рр. східноєвропейські країни зіткнулися з наростаючими кризовими явищами в усіх сферах суспільного життя, що набирали інтернаціонального масштабу.
12-14 червня 1984 р. відбулась економічна нарада країн РЕВ на найвищому рівні, де розглядалися проблеми економічного розвитку й перспективи подальшого співробітництва (розширення масштабів і підвищення ефективності). Було підписано “Заяву про основні напрями подальшого розвитку і поглиблення економічного і науково-технічного співробітництва країн-членів РЕВ” та декларацію “Збереження миру і економічне міжнародне співробітництво”. Однак до суттєвих зрушень у сфері взаємин ці документи не призвели. Їх можна трактувати як ще одну спробу, не торкаючись внутрішніх проблем, вивести взаємостосунки з кризи.
Друга половина 1980-х рр., що увійшла в історію під перебудовчими гаслами, внесла деякі корективи у стратегію розвитку науки і наукових зв’язків східноєвропейських країн. Голо вна роль у науковій політиці відводиться боротьбі за технологічні пріорітети—за прискорене оновлення технологічного апарату суспільства для гарантії незалежності у світовому економічному й науково-технічному обміні. Відповідно, це призвело до посилення технологічної орієнтації комплексу наукових робіт—від цілеспрямованих фундаментальних досліджень до розробки засобів технологічного переозброєння виробництва.
В основу подальшого співробітництва країн Східної Європи закладалася Комплексна програма науково-технічного прогресу країн-членів РЕВ (КП НТП РЕВ). Вона декларувала перехід до якісно нових змін в економіці, вирибничих відносинах, удосконалення механізмів взаємин тощо. Передбачалося зосередження зусиль на 5 основних напрямах: електронізації господарства; комплексній автоматизації; атомній енергетиці; нових матеріалах, технології їх виробництва й обробки; біотехнології (3).
З другої половини 80-х рр. реалізація проблематики КП НТП займає центральне місце також у міжнародному співробітництві України. Наприклад, на АН України покладалося наукове керівництво одним з 5 напрямів програми—створення нових матеріалів, технологія їх виробництва і обробки. Інститути електрозварювання, кібернетики, проблем матеріалознавства АН України стали головними організаціями з п’яти проблем у галузі електронізації народного господарства, комплексної автоматизації , розробки нових матеріалів і технологій. Усього академічні наукові установи України виконували 34 проблеми КП НТП з 95. Деталізовані програми робіт з цих проблем містили 66 основних завдань і 119 тем. У 1988 р. до виконання робіт комплексної програми було задіяно 40 установ АН України, які розробляли у співробітництві з зарубіжними науковими центрами понад третину всіх проблемних завдань. Як співвиконавці, у реалізації окремих завдань брало участь 15 вищих навчальних закладів України (16).
В умовах перебудови значно зросли можливості республіканських організацій щодо укладення прямих (безпосередніх) зв’язків із зарубіжними партнерами. Так, у 1985 р. вперше у практиці АН України було підписано 5 угод про науково-технічне співробітництво з відповідними міністерствами і відомствами Болгарії, Польщі, Чехословаччини, які знаменували перші кроки до взаємин не на адміністративно-командних засадах, а на грунті пошуку взаємовигідних шляхів співпраці (18.-с.193).
Робочий план Торгово-промислової палати УРСР, націлений на виконання постанови ЦК КПРС і РМ СРСР від 24 грудня 1987 р. “Про перебудову роботи Торгово-промислової палати СРСР і підвищення її ролі в системі економічних, науково-технічних і торгівельних зв’язків СРСР з зарубіжними країнами” передбачав здійснення заходів, необхідних для вирішення у союзних інстанціях питань “про надання Торгово-промисловій палаті УРСР права самостійного укладання зовнішньоторгівельних угод про послуги, що надаються палатою, установлення нормативних відрахувань від валютних надходжень у фонди республіканської палати”. Передбачалося також утворення у м. Київі госпрозрахункового об’єднання Торгово-промислової палати УРСР з питань реклами, перекладів і зовнішньоекономічних консультацій на базі відповідних відділень, що функціонували на цей час у центральному апараті палати (14.-оп.25.-спр.3374.-арк.23-26).
Спостерігаються якісні зрушення у галузі соціогуманітарного пізнання. Для його розвитку неабияке значення мав уже сам факт визнання і всестороннього відображення у науковій політиці тез, що головна роль у науково-технічному процесі належить людині—творцю нововведень, про необхідність надання можливостей для найповнішої реалізації інтелектуального потенціалу суспільства, звернення погляду в бік демократії і гласності, розвиток нових форм самодіяльної організації досліджень тощо.
У супільствознавстві відбувається соціальна переоцінка приватної власності, її місця і ролі в загальноцивілізаційному процесі. Наприклад, в “Основних напрямах розвитку природничих і суспільних наук на 1986-1990 рр. і на період до 2000 р.” значна увага зосереджується на обгрунтуванні шляхів удосконалення продуктивних сил і виробничих відносин в умовах прискорення НТР, дослідженні проблем реалізації КП НТП РЕВ, розробці пропозицій щодо удосконалення діяльності РЕВ та поглиблення міжнародного поділу праці на нових засадах (28.-с.377-408).
Важливе місце у перебудовчому процесі відводилося реформі економічного управління. Для створення надійно діючої системи управління планувався перехід від переважно адміністративних до економічних методів на всіх рівнях. Вихідний пункт перебудови вбачався у переведенні на самоокупність та самофінансування підприємств і об’єднань, а трудових колективів—на самоуправління. Передбачалася також перебудова організаційних структур і роботи управлінських органів. Так, у серпні 1987 р. з цією метою було здійснено скорочення управлінського апарату на 78 тис. чол. лише в Україні (14.-оп.25.-спр.3205.-арк.76). Однак уведення госпрозрахунку в умовах нестабільності, дефіциту товарів і зростаючого падіння економічного розвитку при збереженні монополій міністерств та відомств, не змогло забезпечити якісних змін у системі взаємостосунків країн РЕВ, тобто перехід до дійсно комплексного співробітництва у сфері науки, техніки, виробництва. Заходи, проведені після 44-го засідання сесії РЕВ (липень, 1988 р.) по оновленню багатосторонніх зв’язків і “звільненню” від бюрократизму, також до суттєвих зрушень у діяльності цієї організації не призвели. Механізм взаємин, що склався у період екстенсивного розвитку, відповідав централізованій розподільчій системі управління і виключав можливість формування ринкових відносин, підмінюючи їх прямим товарообміном, який регулювався на урядовому рівні.
Рубіж 80-90-х рр. став по суті кульмінацією загострення політичних, економічних, наукових, технічних, культурних проблем як у національних, так і в міжнаціональних масштабах Східної Європи. Вже на 45-му засіданні сесії РЕВ (січень, 1990 р.) зазнала справедливої критики сама концепція економічного й науково-технічного співробітництва країн-членів РЕВ. У 1991 р. “три кити”, на яких базувалися взаємостосунки східноєвропейських країн, припинили своє існування: замість перевідного карбованця, як засобу взаєморозрахунків у рамках РЕВ, уведено вільноконвертовану валюту; торгівля переходить на світові ціни; країни РЕВ повністю відмовляються від координації народногосподарських планів, довгострокових торгівельних угод, двосторонніх річних протоколів про товарообіг на рівні центральних зовнішньоекономічних відомств (61.-с.5).
Розглядаючи співробітництво східноєвропейських країн у цілому, слід зазначити, що пріоритети у взаєминах тривалий час відводилися переважно вирішенню економічних проблем, розширеному відтворенню виробництва, засобів виробництва. При існуючій системі жорсткого планування, що регламентувала взаємні поставки на п’ятиріччя, технічно більш досконалим виробам важко було потрапити до товарних списків, коли їх виготовлення припадало вже на час дії плану. Тому особливо відчутним гальмовий ефект планування спостерігається у галузях, найбільш залежних від динаміки обміну наукомісткою продукцією. Адміністративно-командна система співробітництва виявилася неспроможною виробити механізм, здатний зближувати науку і виробництво, втілюючи передові наукові ідеї.
У сфері планування співпраці вчених гуманітарного профілю поряд з багатьма позитивними моментами (широкий спектр досліджень, приурочений знаменним подіям в історії східноєвропейських народів, їх культурній спадщині і як наслідок—розширення джерельної та документальної бази; пошук ефективних шляхів співробітництва, зокрема налагодження прикордонних зв’язків, тощо) на наукові розробки вже заздалегідь наклалося певне ідеологічне кліше. Значне місце в узгодженій тематиці відводилося частково необгрунтованій критиці так званих буржуазних фальсифікацій теорії і практики “соц. будівництва”, боротьбі з “проявами буржуазного націоналізму”. Наприклад, у науковій діяльності Інституту соціальних і економічних проблем зарубіжних країн АН України, створеного на базі структурних підрозділів Інституту історії й Інституту економіки 19 липня 1978 р., на період аж до 1991 р. одними з основних пріоритетних напрямів роботи були: “критика буржуазної ідеології, закономірності, форми і методи ідеологічної боротьби, аналіз форм і методів підривної діяльності зарубіжних буржуазно-націоналістичних та сіоністських центрів” тощо (22.-Предисловие).
Викривлена і однобока методологія досліджень, в основі якої лежав не принцип історизму й критичний підхід до аналізу подій чи явищ, а намагання обгрунтувати успіхи, досягнення і, надто, переваги соціалізму над капіталізмом, звичайно, була приречена на невдачу. Суперечності між країнами РЕВ, оголившись у результаті краху адміністративно-бюрократичної системи соціалізму, із зникненням ідеологічного фактора, як, можливо, єдиного на той час інтегруючого чинника у взаєминах, призвели до перегляду зовнішньополітичних орієнтацій східноєвропейських країн—реального повороту від протистояння до співробітництва з західним світомі пошуку конкретних шляхів використання його здобутків.
85
РОЗДІЛ 2
ОСНОВНІ ФОРМИ І ЕФЕКТИВНІСТЬ СПІВРОБІТНИЦТВА УКРАЇНИ З КРАЇНАМИ СХІДНОЇ ЕВРОПИ В ГАЛУЗІ СОЦІАЛЬНО-ГУМАНІТАРНИХ НАУК.
За останні десятиліття у рамках двосторонніх і багатосторонніх зв’язків східноєвропейських країн склалася певна система форм і методів співробітництва у сфері науки (схематичне зображення структури наукових взаємин подано у додатку В). Вони знайшли своє відображення у Комплексній програмі економічної інтеграції країн РЕВ 1971 р. і стали основою здійснення наукового спілкування у 1970-1980-х рр. Багато преспективних форм застосовується на сучасному етапі, що значно актуалізує вивчення даної проблеми.
Співробітництво в області планування наукової діяльності країн РЕВ реалізовувалось у формах проведення взаємних консультацій з основних питань наукової політики, наукового прогнозування, координації планів у галузі науки, спільного планування багатосторонніх інтеграційних заходів.
Поділ праці у галузі наукових досліджень передбачав координаційні форми наукових зв’язків; кооперування при проведенні дослідницької роботи на основі угод, договорів, а також узгоджених прогам співробітництва між міністерствами, відомствами та науковими організаціями зацікавлених сторін; спільну наукову діяльність у рамках створення з цією метою наукових центрів (міжнародних науково-дослідних інститутів, змішаних комісій, робочих груп, тимчасових наукових колективів при національних організаціях і ін.).
Прямі (безпосередні) зв’язки міністерств, відомств, наукових установ з питань науки лхоплювали за вибором будь-які форми наукового обміну, здійснювалися на основі двосторонніх міжурядових і міжвідомчих угод, договорів чи контрактів.
Поряд з вказаними формами у системі міжнародного співробітництва вчених-гуманітаріїв важливе місце займали взаємні відрядження науковців і спеціалістів для проведення наукової роботи, консультування, стажування, експертної діяльності; співпраця у сфері підготовки й підвищення кваліфікації наукових кадрів; науково-інформаційний обмін тощо. Форми співробітництва визначалися у кожному окремому випадку. Мало місце поєднання різних форм взаємодії.
Основним документом, що регламентував організаційні та правові питання багатосторонніх наукових зв’язків, були “Організаційно-методичні, економічні та правові основи науково-технічного співробітництва країн-членів РЕВ і діяльності органів РЕВ у цій галузі” (Оргметоддокумент), розроблені на основі положень Комплексної програми соціалістичної економічної інтеграції і затверджені у жовтні 1972 р. 60-м засіданням Виконкому РЕВ. У цей документ було внесено зміни та доповнення у редакції, прийнятій нарадою заступників голів комітетів і міністрів країн РЕВ (3-4 лютого 1983 р.) і схваленій на 29-му засіданні КНТС у листопаді того ж року.
Організаційні та правові основи двосторонніх наукових контактів визначалися “Загальними умовами здійснення двостороннього науково-технічного співробітництва між СРСР, країнами-членами РЕВ і СФРЮ”, затвердженими на засіданнях відповідних міжурядових комісій СРСР й інших країн РЕВ з економічного співробітництва у 1972-1975 рр.
Правові питання взаємин регулювалися також багатосторонніми та двосторонніми угодами, укладеними в процесі співпраці.
Взаємні консультації з основних питань наукової політики здійснювались як на багатосторонній основі в рамках РЕВ, так і на двосторонній—між зацікавленими країнами. Ця форма особливо набула поширення після прийняття Комплексної програми 1972 р., якою передбачалося систематичне їх проведення (2.-с.17-19).
На підставі результатів консультацій Комітетом РЕВ з науково-технічного співробітництва визначалася тематика досліджень, розроблялися наукові прогнози з міжгалузевих проблем. У свою чергу, відповідними органами РЕВ складалися програми наукової співпраці, згідно з якими зацікавленими країнами укладалися угоди.
Взаємні консультації проводились і з інших питань: розробки заходів по співробітництву, обміну досвідом у галузі планування і управління НТП, підготовки і підвищення кваліфікації наукових кадрів і спеціалістів, у галузі наукової інформації, забезпечення наукових досліджень відповідною апаратурою, матеріалами та приборами, а також питань зв’язків з міжнародними організаціями.
У зв’язку з відсутністю власних зовнішньопредставницьких органів, які могли б самостійно встановлювати зв’язки з зарубіжними країнами, українські вчені брали участь у проведенні консультацій з питань наукової політики хіба що у складі делегацій відповідних союзних установ. Наукові організації України, зацікавлені у проведенні спільних досліджень, надсилали свої пропозиції до плану наукового співробітництва СРСР і країн РЕВ,відповідно узгоджуючи тематику з актуальністю і вивченістю у рамках союзної академії наук, що на завжди відображало потреби власне української науки (22.-оп.1.-спр.213.-арк.49).
Більш активніше взаємні консультації за участю вітчизняних науковців здійснювалися під час проведення наукових розробок, у рамках прямих зв’язків, особливо, коли згадана форма взаємодії передбачалася контрактами, а також у співпраці з міжнародними науково-дослідними інститутами системи РЕВ, з якими договори про співробітництво включали координацію планів наукових робіт (22.-оп.1.-спр.105.-арк.5; спр.65.-арк.26).
Основною формою планової взаємодії східноєвропейських країн у 70-80-х рр. стала координація народногосподарських планів. Як нове явище у практиці міжнародних відносин, притаманне лише країнам соціалізму, була водночас і основним методом організації економічних і науково-технічних зв’язків країн РЕВ. Первинну базу для проведення координаційної роботи на тривалу перспективу складали результати взаємних консультацій з основних питань економічного і науково-технічного розвитку, прогнози та планові розрахунки, інформаційні матеріали, надані державами-учасницями співробітництва, органами РЕВ, міжнародними економічними й науково-технічними організаціями країн РЕВ, а також, виявлені у процесі координації п’ятирічних планів наукові проблеми, що потребували подальшої розробки. Так, перший план координації наукових і технічних досліджень було прийнято на 1964-1965 рр. З цього часу координація планів країнами РЕВ на п’ятирічки проводилася ще 5 раз.
Координаційні форми співробітництва займали провідне становище і серед основних форм багатосторонніх зв’язків при проведенні наукових досліджень. Координація здійснювалася окремими національними організаціями шляхом надання взаємної інформації про намічені наукові розробки у даній галузі, їх узгодженності з урахуванням можливостей поділу праці, передачі та обміну на взаємоузгоджених умовах отриманих результатів. При складанні плану співробітництва визначалася головна організація з теми, якою розроблявся проект робочого плану на основі пропозицій, поданих співпрацюючими сторонами (7).
У процесі розробки наукової теми головною організацією проводилися науково-координаційні наради, де обговорювався хід виконання робочого плану, а на підставі інформації та матеріалів, поданих організаціями-учасницями співпраці, оцінювались наукові здобутки, розроблялися аналізи, прогнози, узгоджувались питання, пов’язані з проведенням наукових форумів, обговорювалися їх підсумки, вивчалися пропозиції щодо розвитку подальшого співробітництва і використання отриманих результатів.
Робочі плани складалися, як правило, на весь термін дослідницької роботи, затверджувались представниками відповідних сторін, які, в свою чергу, несли відповідальність за їх виконання. Фінансові витрати у межах взятої на себе частки робітповністю здійснювали за свій рахунок установи, які брали участь у співробітництві. При цьому фінансування зарубіжних відряджень вчених та спеціалістів проводилося зацікавленою стороною чи на інших умовах за домовленістю.
Окрім основних, передбачених робочим планом, здійснювалися також інші заходи, що сприяли розвиткові наукових досліджень у відповідній галузі, проводилися конференції, симпозіуми, семінари з метою обміну передовим досвідом, науковою інформацією, підвищення кваліфікації наукових кадрів.
До координаційних форм співробітництва східноєвропейських країн у 70-80-х рр. можна віднести діяльність наукових рад у рамках комітетів і постійних комісій РЕВ. Вони зосереджували зусилля на підготовці наукових прогнозів відповідного напряму науки, розробці програм і робочих планів проведення спільних досліджень, а також виконували функції координатора при виконанні обраних для співпраці проблем.
У цілому, координація наукової діяльності у розглядуваний період не змогла набрати достатнього розмаху. Її удосконадення стримувалося рамками господарського механізму, суб’єктивізмом керівників, які мирилися з дублюванням праці вчених як з неминучим явищем науково-технічного розвитку. Лише за деякими підрахунками втрати від дублювання науково-дослідних і проектно-конструкторських робіт складали 5-7 млрд. крб. щорічно (34.-с.63). Регламентована зверху і непідкріплена можливістю реалізації ініціативи знизу, така форма взаємин не могла ефективно сприяти вирішенню назрілих проблем. Координація—це невисокий ступінь узгодженої дії вчених. Її ефективність залежить від повноти й оперативності обміну набутими результатами, а при відсутності надійної системи інформаційного забезпечення і при значному науковому потенціалі країн РЕВ цього досягнути було неможливо. Проте, незважаючи на очевидне відставання у створенні сучасної бази наукових досліджень, аж до середини 80-х рр. координація зберігала за собою провідну роль у міжнародному розподілі наукової праці східноєвропейських країн. У планах багатостороннього співробітництва країн РЕВ на її долю припадало від 60 до 80 відсотків тематики (51.-с.110). При цьому робилася ставка на механічне, кільісне розширення координованих робіт, а радянська економічна і історична література значне збільшення кількості тем, врахованих багатосторонніми планами, розглядала мало як не головний результат інтеграції.
При розширені площини досліджень у всьому світі у 80-х рр. координаційні форми швидко застаріли. Не поєднані зі зобов’язаннями про передачу відповідної інформації у достатньо повному обсязі й у стислі строки, вони вже не відповідали вимогам вчених.
Більш наближенішою до практичних завдань науки стала координація наукової діяльності до і в період проведення спільних розробок. Фактично вона була самостійною формою співробітництва. Засновані а взаємоприйнятих юридичних нормах, спільні дослідження зближували наукові колективи, сприяли підвищенню ефективності наукової праці і прийніттю практичних рекомендацій.
Переведення наукового співробітництва країн РЕВ у 80-х рр. на договірну основу забезпечувало можливість реалізації біль прогресивних форм поділу наукової праці. Зокрема, заслуговує на увагу кооперування у дослідницькій діяльності. Зосереджуючи спільні зусилля на вирішенні поставлених завдань і отриманні спільного кінцевого результату, воно здійснювалося науковими організаціями на основі поділу праці з максимальним урахуванням узгодженності між етапами й термінами проведення роботи. Кооперування стало визначальною тенденцією розвитку безпосереднього міжнародного обміну, а останній—основним важелем підвищення інтенсивності інтеграції.
У 1970-х і особливо у 1980-х рр. визначаються форми зв’язків, що передбачали організаційне об’єднання учених та спеціалістів в одному колективі—дослідницькому центрі. Вони хоч і не стали переважаючими, проте відігравали помітну роль у зв’язках учених-суспільствознавців східноєвропейських країн. Міжнародні колективи створювались для розробки проблем історії і становлення відносин між країнами соціалізму та соціолістичної економічної інтеграції, реалізації узгоджених програм багатостороннього співробітництва, для чого створювались проблемні комісії, покликані сприяти підвищенню ефективності досліджень, концентрації зусиль на проблемах суспільного розвитку, поліпшення планування та координації наукової діяльності. Комісіями, робочими групами, тимчасовими колективами організовувались конференції, симпозіуми , семінари, а результати розробок знаходили своє узагальнення в монографіях, збірниках документів, наукових статтях, що готувалися на прохання зацікавлених організацій. Практикувалося створення спільних наукових праць. Однак учені України брали участь у співробітництві СРСР із зарубіжними країнами переважно на двосторонній основі. Навіть у рамках багатосторонніх угод розробки здійснювались нерідко організаціями лише двох зацікавлених сторін.
Активними учасниками спільних наукових розробок виступали наукові установи АН України й вищі навчальні заклади. При цьому спостерігається тенденція до зростання чисельності спільно розроблюваних тем. Наприклад, якщо у 1980 р. інститути АН України у співпраці з науковими центрами європейських країн РЕВ проводили дослідження з 212 тем, у 1985р.—з 321, то у 1990 р. ця цифра вже сягає позначки 900. На початку 90-х рр. кількісний показник тематики співробітництва дещо знизився, однак тенденція росту обсягів спільних розробок зберігається. Наприклад, за станом на 1.01.1994 р. в активних міжнародних зв’язках брало участь 90 установ АН України. Вони проводили спільні дослідження з 511 тем, що майже у двічі більше, ніж у 1993 р. і більш як у 2,3 рази—ніж у 1992 р.
Вчені Інституту економіки АН України в 1970-1980-х рр. спільно з колегами Інституту економічних наук АН НДР вивчали питання розробки й винкористання макроекономічних моделей міжгалузевого балансу в довгостроковому плануванні та прогнозуванні розвитку народного господарства і його окремих ланок, організації прогнозування на різних рівнях планування і управління. Разом з вченими Економічного інституту ЧСАН розроблялися питання вимірювання технічного прогресу, моделювання розширеного відтворення виробництва, з науковцями САН і Братиславської вищої економічної школи готувалась колективна монографія “Соціально-економічні проблеми праці в розвинутому соціалістичному суспільстві”.
Результатом розробки наукового напряму “Закономірності економічного розвитку зрілого соціалізму і переходу до комунізму”, здійснюваного міжнародною робочею групою спеціалістів Болгарії, Угорщини, НДР, Польщі, Чехословаччини й СРСР, стала робота Б.Чумаченка “Програмно-цільове планування і управління розвитком економіки” (58). З проблем багатосторонньоо співробітництва “Соціально-економічні процеси в країнах, що розвиваються і національно-визвольний рух” слід відзначити участь українських науковців у підготовці міжнародним колективом монографії “Банкрутство буржуазних концепцій економічної системи соціалізму"”(30). У рамках двостороннього співробітництва з вченими Словаччини вийшла друком колективна монографія “Удосконалення управління соціалістичною внутрішньою торгівлею” (48) та ін.
Плідні наукові контакти з науковцями східноєвропейських країн підтримували співробітники Інституту соціальних і економічних проблем зарубіжних країн АН України (ІСЕПЗК)—провідної наукової установи республіки, яка займалася дослідженням питань економічногоі соціально-політичного характеру в зарубіжних країнах і була базовою організацією наукових рад АН України з комплексних проблем “Світова соціалістична система” та “Історія міжнародного робітничого і національно-визвольного руху” (22.-оп.1.-спр.138.-арк.114).
По лінії двостороннього міжакадемічного співробітництва особливо результативні наукові зв’язки інститут підтримував з вченими Угорської та Словацької академій наук. Наприклад, спільно з Інститутом суспільних наук УАН розроблялись теми: “Становище і проблеми молоді: формування нової людини”, “Взаємозв’язок соціально-професійних і життєвих орієнтацій молоді”; з Інститутом світової економіки УАН—“Основні напрями інтенсифікації прикордонного економічного співробітництва СРСР і Угорщини”; з Інститутом міжнародних відносин і соціалістичної економічної інтеграції при Президії Болгарської АН—“Проблеми і підвищення ефективності прямих зв’язків у інтеграційному співробітництві СРСР і НРБ на прикладі організацій і підприємств УРСР і НРБ” (22.-оп.1.-спр.213.-арк.16) тощо. Дослідження змін у складі робітничого класу і селянства, джерел поповнення інтелігенції у соціалістичних державах, особливостей її соціального обличчя знайшли відображення у колективній монографії “Тенденції соціального розвитку в європейських соціалістичних країнах” (53). Лише на умовах кооперування співробітники ІСЕПЗК брали участь у розробці більше 10 проблем, серед яких: “Узагальнення досвіду використання трудових ресурсів у країнах-членах РЕВ”, “Розробка пропозицій щодо взаємного співробітництва у вирішенні проблем робочої сили” і ін. (22.-оп.1.-спр.138.-арк.117).
Специфічною рисою роботи ІСЕПЗК стало його включення у механізм прикордонних зв’язків Закарпатської області, на території якої діяло Ужгородське відділення інституту. На його базі проводилися наради, семінари, присвячені проблемам оптимізації прикордонної співпраці, соціальному розвиткові прикордонних територій: Закарпатської (УРСР), Східно-Словацької (ЧССР), Саболч-Сатмарської (УНР) областей (14.-оп.32.-спр.1661.-арк.158).
Давні і міцні наукові контакти з установами країн Східної Европи підтримували співробітники Інституту історії АН України, зокрема з Інститутом історії і балканістики БАН, Інститутом історії УАН, Центральним інститутом історії АН НДР, Інститутом соціалістичних країн ПАН, Інститутом загальної і чехословацької історії і Чехословацько-радянським інститутом ЧСАН. Українські історики періодично виїжджали в зарубіжні відрядження для роботи в бібліотеках, архівах, для консультування, участі в наукових конференціях.
Ще в 1979 р. з ініціативи відчизняних істориків до програми багатостороннього співробітництва країн РЕВ було включено тему “Історичні зв’язки України з соціалістичними країнами Европи”. Тема носила багатогранний характер, і робота над нею розраховувалась на тривалий період. У її розробці брали участь науковці України, Болгарії, Угорщини, Польщі, Чехословаччини, апідсумком стали розрізнені в часі наукові праці, зокрема бібліографічний покажчик “Балканістика в Українській РСР: 1917-1980 рр.” (К.,1983), підготовлений співробітниками Інституту історії АН України, КДУ ім. Т Шевченка та Інституту балканістики БАН (29). Результати цього комплексного вивчення обговорювались на міжнародній конференції “Радянська болгаристика: підсумки і перспективи” (м.Львів, січень 1981 р.) (49).
Одним з напрямів спільних досліджень України і Чехословаччини стала тема “Українсько-чехословацькі інтернаціональні зв’язки”, що була включена до проблемного тематичного плану наукового співробітництва на 1981-1985 рр. Статті до збірника готували вчені Інституту історії АН України, викладачі кафедр вищих навчальних закладів разом з чеськими й словацькими колегами. Колективна праця вийшла з друку в 1989 р. і була по суті першим виданням, у процесі підготовки якого обидві сторони вели ділове листування, здійснювали цілеспрямовані наукові відрядження, а напередодні друку обговорювали весь збірник.
Дієву участь у проведенні міжнародних форумів-конгресів з філософії, логіки, методології науки, соціології, естетики брали науковці Інституту філософії АН України. Прикладом співробітництва на дво- та багатосторонній основі може послужити систематична робота у двосторонній комісії філософів СРСР і НДР, у рамках якої спільно з колегами Центрального астрофізичного інституту й Інституту філософії АН НДР розроблялась тема “Світоглядні та методологічні аспекти сучасного природознавства”. Над дослідженням вітчизняних філософів, у свою чергу, співпрацювали провідні вчені східноєвропейських країн. Так, розробка питань, пов’язаних з історією взаємозв’язків філософських культур слов’янських народів, з розвитком філософії в окремих країнах призвела до встановлення контактів з науковцями Польщі, Чехословаччини і особливо Болгарії. У результаті вийшли друком монографії В.С. Горського і М.Д.Бичварова “Українсько-болгарські філософські зв’язки. Друга половина ХІХ століття”, “Ідейні зв’язки прогресивних мислителів братніх народів (ХІІ-ХІІІ ст.)”, збірник “У витоківспільності філософських культур російського, українського і болгарського народів”, присвячена 1500-літньому ювілею м.Київа (56).
Співробітники Інституту держави і права АН України брали участь у підготовці колективної радянсько-чехословацької монографії “Теорія і практика соціалістичного федералізму. Досвід СРСР і ЧССР”, у співробітництві з колегами Болгарії, НДР, Польщі й Угорщини проводили спільне міжнародне дослідження з теми “Участь представників трудових колективів і суспільних організацій у карному процесі”.
Протягом багатьох років творчі зв’язки з зарубіжними колегами підтримували науковці Інституту суспільних наук АН України (м.Львів). Результатом спільної праці зі словацькими істориками і суспільствознавцями було видання збірника “Зв’язки І.Я.Франка з чехами і словаками” (опубліковано в м. Братиславі українською мовою). У рамках комісії істориків СРСР і Польщі, у співпраці з Інститутом слов’янознавства і балканістики АН СРСР та Інститутом літератури ПАН розроблялася тема “Польський суспільний рух і культурне життя у 30-60-ті рр. ХІХ століття”. Наукові здобутки відображено у книгах “Співдружність польського народу. Густав Ерінберг і “свентокнижци” (Варшава, Вроцлав, Краків, Гданськ, 1978, польською мовою), “Польське товариство і спроба поновлення збройної боротьби у 1833 р.”, “1846 рік на польських землях”, “Варшавська “Організація 1848 р. ” Гурток ”ентузіастів” і “ентузіасток” тощо.
У рамках багатосторонніх зв’язків наукових установ країн РЕВ Інститут суспільних наук разом з Інститутом російської мови АН СРСР, Інститутом мовознавства АН України та науковими організаціями східноєвропейських країн працювали над створенням “Загальнослов’янського лінгвістичного атласу “, а спільно з Інститутом слов’янознавства і балканістики АН СРСР, науковими установами академій наук Польщі та Словаччини—“Загальнокарпатського діалектологічного атласу”.
З профільними інститутами східноєвропейських країн здійснював плідні контакти Інститут мистецтвознавства, фольклору і етнографії ім. М.Т.Рильського АН України. За програмою наукового співробітництва з Інститутом етнографії Словацької АН розроблялись проблеми: роль традицій у культурі і побуті сучасної сім’ї, відображення боротьби з фашизмом у народній творчості слов’янських народів, народні традиції у контексті сучасної культури. За аналогічною програмою відбувалася співпраця з Болгарською АН.
У межах теми багатостороннього співробітництва “Проблеми світового й регіонального історичного та культурного життя і розвитку” українські науковці разом з музикознавцями Болгарії, НДР, Угорщини, Чехословаччини підготували збірник наукових статей “Музиче мистецтво і формування нової людини” (44). Спільне дослідження з ученими Інституту музикознавства БАН завершилося публікацією болгарським фольклористом двотомника “Народні пісні болгар в Українській і Молдавській РСР”. Загальне і особливе в діяльності майстрів мистецтв України, Болгарії, НДР, Чехословаччини розкрито колективом авторів у праці “Єднання народів—єднання культур” (37).
Міжнародне співробітництво вітчизняних мовознавців присвячувалося складанню великого чесько-російського, чесько-українського, великого словацько-російського, словацько-українського словників, вивченню питань граматики російської мови у співставленні з чеською. Разом з мовознавцями Болгарії здійснювалося укладення болгаро-українського словника.
Слід зауважити, що значне місце в тематиці співпраці східноєвропейських країн відводилося проблемам славістики—комплексної гуманітарної дисципліни, предмет вивчення якої складає історія, мова, література, традиції, звичаї та інші прояви, пов’язані з політичним, економічним і духовним
Нійбільш розроблюваною галуззю української славістики стало мовознавство. Воно охоплює дослідження різних аспектів загальнослов’янської та східнослов’янської лінгвістики, окремих мов, їх порівняльно історичне вивчення, розгляд історичних контактів і явищ структурногопаралелізму між слов’янськими і неслов’янськими мовами тощо.
Основна робота в галузі дослідження літературних зв’язків слов’янських народів спрямовується на розробку трьох основних напрямів: загальнослов’янські проблеми літературознавства, в тому числі історико-порівняльний аналіз; взаємозв’язки української літератури з літературами зарубіжних слов’янських країн, історичний розвиток окремих національних літератур.
На сучасному етапі дедалі більше уваги приділяється методології історико-порівняльного й типологічного вивчення фольклору, культури, філософії, етнографії, соціальної та політичної історії народів слов’янського світу, оскільки “герметизоване” дослідження не дає можливості виявити їхню національну специфіку й закономірності розвитку (60.-с.9-13). Досить назвати такі славістичні видання наукової думки України як: “Українська літературатв загальнослов’янському й світовому літературному контексті (у п’яти томах), “Українська література ХVІ-ХVІІ ст. та інші слов’янські літератури”, “Кирило-Мефодіївське товариство” (у 3-х кн.), “Українське бароко та європейський контекст”, “Українська літературна енциклопедія” (видано 2 томи), болгарсько-український і чесько-український словники ( у двох томах), “Розвиток духовної культури слов’ян” (матеріали ІХ славістичної конференції, м. Одеса, 1989 рік), комплексні видання: “Українсько-болгарські культурні взаємини ХХ століття” (АН України і БАН), “Художня культура країн Східної та Південної Європи в боротьбі проти фашизму” (ІМФЕ ім. М.Т. Рильського АН України) та ін. Заслуговує уваги видання праць, пов’язаних з освітнім процесом: “Вступ до слов’янської філології” (автори—професор П.П. Чучка), “Граматика чеської мови”, “Історія слов’янської фольклористики”.
У 1970-1980-х рр. славісти України і країн Східної Європи зосереджували зусилля на створенні фундаментальної багатотомної серії “Етнографія слов’ян”. Згаданий проект було включено в довгострокову програму багатостороннього співробітництва в галузі суспільних наук. Координував дослідження Інститут етнографії імені М.М.Міклухо-Маклая АН СРСР. У реалізації проекту брало участь кілька десятків етнографів, фольклористів, мовознавців, археологів та істориків НРБ, НДР, ПНР, СРСР і ЧССР. Керували роботою національні редакційні колегії, представники яких утворювали міжнародну редакційну колегію на чолі з директором Інституту етнографії АН СРСР Ю.Бромлеєм.
Міжнародна редколегія у середньому раз у рік проводила засідання, де обговорювалися загальні питання етнографічної славістики, підсумовувалися розробки окремих проблем у різних країнах. Так, подібні розширені засідання відбулись у Смоляницях (ЧССР), Празі, Варшаві, Москві, Чернігові, на яких піднімалися питання етногенезу й етнічної історії слов’янських народів, їх етнокультурних зв’язків, взаємовідносин із сусідніми державами, загальні проблеми сучасної етнографії тощо (63; 64).
У системі міжнародних наукових зв’язків заслуговує на увагу спільна дослідницька діяльність українських і зарубіжних науковців по лінії міжвузівського співробітництва. Наприклад, уже на середину1980-х рр. 22 навчальні заклади Міністерства вищої і середньої спеціальної освіти УРСР підтримували договірні стосунки з 45 вузами країн РЕВ. Вони спільно розробляли 213 тем, з яких 149—у галузі фундаментальних і прикладних наук. Тематика узгоджувалася з галузевими міністерствами, відомствами й установами АН України. У 1990 р. 35 вищих навчальних закладів України здійснювали наукові зв’язки з 93 зарубіжними організаціями, в тому числі з 10 навчально-науковими установами Болгарії, 10—Угорщини, 21—Польщі, 10—Чехословаччини, 4—Югославії (34.-с.62-72). Так, результатом наукового співробітництва Київського імені Т. Шевченка і Дебреценського (Угорщина) університетів з проблем розвитку духовної культури народів, традицій взаємин в умовах соціалістичного способу життя стала праця “Соціалістична духовна культура: деякі питання історії, теорії практики”, опублікована спочатку угорською, а у 1980 р. російською мовами (під редакцією В.Г. Антоненка і Д. Фаркаша). У співпраці з ученими Братиславського університету (Словаччина) видана монографія професора А.Ф. Кізченка “Історія виникнення і розвитку соціалістичної системи”. На основі багатостороннього співробітництва з вузами-партнерами опубліковано підручник “Історія західних і південних слов’ян”, навчальний посібник “Соціалістична теорія держави і права” (автор—доцент кафедри цивільного права КДУ Є.В. Гусєв) (15.-оп.13.-спр.8421.-арк.22). Підсумком спільних досліджень стали наукові статті, опубліковані за кордоном. Наприклад, лише вченими філологічного факультету КДУ опубліковано: Житник В.К. Дружба народів—це жива правда (про вивчення богемістики в Україні) // Літературний місячник.-Прага, 1987.-№ 9; Куземський В.А. Своєрідність сучасної радянської прози //Літературні дослідження радянської філології.-Катовіце, 1987.-№ 11 і ін. (15.-оп.13.-спр.8421.-арк.23). Педагоги Київського і Брненського університетів проводили розробку колективної монографії “Вища педагогічна освіта в університетах соціалістичних країн (про досвід Київського і Брненського університетів) тощо (15.-оп.13.-спр.8472.-арк.4).
Вчені Львівського і Великотирнівського (Болгарія) університетів вивчали соціально-економічні та політичні наслідки російсько-турецької війни 1877-1878 рр., історичні традиції дружби болгарського, українського і російського народів, спільну боротьбу проти османських завойовників. Результатом спільної праці стала монографія болгарською мовою “Незабравим подвиг: Някой аспекти на Русско-турската война 1877-1878 гг. и освобождението на България”. У 1984 р. вийшла друком колективна праця “Гуманізм соціалістичного способу життя”. Заслуговує на увагу монографія “Історико-філологічні дослідження”, опублікована в 1983 р. болгарською мовою.
У 1990-х рр. науковці ЛДУ ім. І.Франка у співробітництві з колегами Вищої педагогічної школи (Краків, Польща) працюють над темою “Історія Галичини”. Спільно з вченими Люблінського (Польща) університету завершена робота над монографією “Перебудова управління економікою”, видано тематичний збірник статей “Діяльність в ім’я свободи і дружби народів”, присвячений відомим українським і польським історичним діячам (польською мовою) (15.-оп.13.-спр.8660.-арк.4-6). Історики Львівського і Люблінського університетів розробляють колективне монографічне дослідження з проблем розвитку країн Західної і Центральної Європи в ХІV-ХІХ ст. (15.-оп.13.-спр.8660.-арк.13).
Сімферопольський державний університет ім. М.В.Фрунзе виступав у якості співвиконавця міжнародної програми координаційного центру країн РЕВ з проблеми “Розробка методологічних проблем ергономічних досліджень нових видів трудової діяльності” (15.-оп.13.-спр.8527.-арк.5). Філософи Харківського та Познанського (Польща) університетів зосереджували зусилля на розробці теми “Теорія і практика відповідальності”. Діяла робоча група з підготовки відповідної монографії (15.-оп.13.-спр8169.-арк.134). У результаті спільних досліджень і розробок Одеського і Сегедського (Угорщина) університетів з проблеми “Особистість, право і управління в соціалістичному суспільстві” у 1984 р. опубліковано монографію “Соціалістичне право і особистість” (15.-оп.13.-спр.7888.-арк.75).
Кафедра української мови Ужгородського державного університету протягом багатьох років співпрацювала з Новосадським університетом (Югославія) над виконанням спільної теми “Сербо-хорватсько-українські лксичні паралелі”. Тема розроблялась у 1980-1985 рр., а також увійшла до програми співробітництва на 1986-1990 рр. (15.-оп.13.-спр.8530.-арк.135). На основі спілкування з вузами-партнерами і отриманих результатів зарубіжних відряджень матеріалів, лише в 1991 р. науковцями УжДУ опубліковано 3 монографії, 1 підручник, 2 збірники наукових праць, 1 навчальний посібник. Серед них: збірник праць “Актуальні питання словотворчого аналізу і словотворчого синтезу” (відпов. ред.: В.В.Волков), монографія Й.О.Дзендзелівського “Граматика Арсенія Коцака”, підручник “Угорська мова для 6 класу шкіл з угорською мовою навчання” (Горват К., Ковтюк С.), навчальний посібник “Угорська мова для початківців” (Лизанець П., Горват Є.) і ін. (15.-оп.13.-спр.8711.-арк.40).
Ясна річ, що у зв’язку з кон’юнктурними обставинами наукові розробки носили дещо однобічний характер. Багато з них спростувало саме життя. Однак спільні дослідження гуманітаріїв сприяли формуванню наукових шкіл, зближувало колективи українських і зарубіжних вчених. Розширювалася база знань, збагачуючись залученням у науковий обіг нового фактичного матеріалу. Зрештою досвід і традиції наукового спілкування відіграють недвозначну роль у налагодженні творчих контактів за умов сьогодення, відкриваючи широкий простір для переосмислення історичного минулого й вирішення назрілих проблем.
Прогресивною і прспективною формою поділу наукової праці східноєвропейських країн у 70-80-х рр. було спільне проведення наукових досліджень у рамках діяльності міжнародних науково-дослідних організацій системи РЕВ (науково-дослідні інститути, центри тощо). Вони створювались на основі угод групою країн як самостійні міжнародні господарські організації для розв’язання окремих комплексних наукових проблем та виконання фундаментальних і прикладних досліджень, що складали взаємний інтерес. Угодою про їх створення визначалися способи фінансування, включаючи розподіл витрат і доходів, структура управління, питання вступу і виходу, способи вирішення непорозумінь, умови використання наукових розробок. При цьому оргметоддокументом передбачалося, що результати досліджень, проведених спідьно, можуть використовуватись безплатно і без обмежень на території країн, які (або організації яких) є учасницями угоди чи договору. Членами міжнародних організацій РЕВ могли бути держави, представленні своїми органами (міждержавні організації), науково-дослідні, проектно-конструкторські чи інші господарські національні організації—суб’єкти цивільного права.
Міжнародні організації РЕВ співпрацювали з Радою як спеціалізовані установи на основі відповідних угод чи протоколів, враховуючи у своїй роботі рекомендації останньої, і на її запит надавали необхідну інформацію.
На початку 1980-х рр. у системі РЕВ уже функціонувало 5 міжнародних установ: Об’єднаний інститут ядерних досліджень (ОІЯД), Інститут РЕВ по стандартизації, Міжнародний центр наукової і технічної інформації (МЦНТІ), Міжнародний науково-дослідний інститут проблем управління (МНДІ ПУ), Міжнародний інститут еконоічних проблем світової соціалістичної системи (МІЕПССС). Останній, створений у 1970 р. для здійснення комплексних розробок економічних питань подальшого поглиблення співробітництва й розвитку “соціалістичної економічної інтеграції”, підпорядковувався безпосередньо Виконкому РЕВ, який затверджував плани та звіти про роботу інституту, а також розглядав наукові рекомендації з проблем економічного співробітництва.
У договірних стосунках з Міжародним інститутом економічних проблем світової соціалістичної системи перебував Інститут соціальних і економічних проблем зарубіжних країн АН УРСР (ІСЕПЗК) (22.-оп.1.-спр.216.-арк.1-4). На основі договору від 15.01.1980 р. та робочого плану співробітництва від 25.03.1982 р. Інститут брав участь у багатосторонній співпраці наукових організацій РЕВ з проблем “Шляхи створення комплексної системи виробничої інфраструктури РЕВ в умовах НТР і подальшого поглиблення інтеграційного процесу на 1981-1985 рр.” У рамках цієї проблеми ІСЕПЗК співпрацював над темою “Інфраструктура і територіальна структура соціалістичного господарства” і координував співробітництво міжнародного колективу з теми “Виробнича інфраструктура прикордонних територій країн-членів РЕВ” (22.-оп.1.-спр.138.-арк.115). У складі багатосторонньої проблемної комісії “Сітова соціалістична система” наукоавці інституту у 1986-1990-х рр. розробляли теми: “Питання взаємовідносин між двома світовими системами і перебудови світових господарських зв’язків”, “Теоретичні питання і економічний механізм соціалістичної економічної інтеграції” (22.-оп.1.-спр.213.-арк.15), а також “Стан і перспективи відносин “Схід-Захід”. За міжнародною програмою співробітництва молодіжних спілок країн РЕВ “Співдружність” ученими інституту виконувалися дослідження організаційно-економічних механізмів взаємин (22.-оп.1.-спр.258.-арк.3).
Загалом на середину 1980-х рр. у східноєвропейських країнах діяло 120 рад уповноважених, 65 координаційних центрів, 5 міжнародних інститутів і більше десятка інтернаціональних наукових колективів, спільних лабораторій та конструкторських бюро. Однак, скуті монополією держави на зовнішньоекономічну діяльність, вони не змогли забезпечити поступу в розгортанні міжнародної наукової інтеграції. Криза у взаємостосунках країни Східної Європи на рубежі 1980-1990-х рр. призвела до згортання обсягів наукової взаємодії.
Слід константувати, що найбільш ефективно міжнародні наукові контакти реалізуються на основі прямого (безпосереднього) співробітництва міністерств, відомств і наукових установ, яке дозволяє комплексно вирішувати складні наукові проблеми, починаючи від пошукових робіт, досліджень і закінчуючи впровадженням отриманих результатів. Воно може за вибором охоплювати всі форми наукової взаємодії, тому вважається ще комплексною формою поділу наукової праці. Здійснюється шляхом координації, кооперування, спільного проведення досліджень, взаємовідрядження спеціалістів для різноманітних і визначення оптимальних шляхів розв’язання наукових проблем, створюючи тим самим сприятливі умови у процесі наукової діяльності.
Спільне виконання певної частки завдань у межах однієї теми або розробка конкретних проблем з наступним обміном відповідною інформацією усуває паралелізм у науковій роботі, сприяючи зниженню матеріальних затрат, економії творчої праці і часу. Оперативний обмін науковими здобутками дозволяє організаціям швидше освоювати нові розробки, використовуючи не лише кінцеві, але й проміжні результати, що надає прямим зв’язкам порівняно з іншими формами співробітництва багато переваг. Однак, не дивлячись на досить високу ефективність, у 1970-1980-х рр. безпосередня взаємодія наукових установ східноєвропейських країн не змогла набрати потрібного динамізму. Перешкодою стала громіздка планово-адміністративна система господарювання, несприйнятна до нововведень.
Наукові організації України, як, власне, й інших союзних республік, не лише не мали права самостійно встановлювати прямі зв’язки з повноважними представниками інших країн, але й самостійно відповідати на листи, у яких містилися конкретні пропозиції зарубіжних установ. У зв’язку з відсутністю юридичної і фінансової самостійності, АН України, галузеві інститути й вищі навчальні заклади республіки цілковито залежали від АН СРСР, союзних міністерств та відомств. Не обов’язковим було представництво України й при обговоренні та укладені Радянським Союзом угод із зарубіжними країнами. Такий стан речей сильно ускладнював налагодження прямих зв’язків, обмежуючи їх рамками обміну літературою та документацією. У результаті контакти складалися з випадкових проблем, не відображаючи актуальної планової тематики. Поза увагою українських вчених залишилися важливі наукові досягнення зарубіжних країн, де, в свою чергу, недостатньо знали про здобутки науковців України.
Водночас за масштабами, формами, напрямами досліджень, українські й східноєвропейські наукові установи були досить близькими. Виходячи з цих міркувань, в АН України неодноразово надходили листи з пропозиціями розпочати безпосереднє співробітництво. Варто зазначити, що аналогічні пропозиції, що містили зацікавленість у налагодженні співпраці з науковими організаціями України, передавались і по лінії дипломатичних інституцій. Так, у бесіді з генеральним консулом ЧССР Юраєм Варголиком у м. Київі 19 серпня 1985 р. прозвучала інформація про те, що на основі розмов з представниками ЦК КПЧ, Уряду ЧССР, центральних комітетів суспільних організацій і Чехословацької АН розроблено ряд конкретних пропозицій щодо подальшого розвитку і поглиблення чехословацько-радянського співробітництва у рамках УРСР, у тому числі проект розширення і поглиблення науково-технічного співробітництва між ЧССР і СРСР у 1986-1990-х рр. з орієнтацією на Україну.
На думку Ю.Варголика, одним із шляхів підвищення ефективності взаємин і піднесення їх на більш високий рівень могло б стати встановленням прямих зв’язків між міністерствами, відомствами, науковими установами та об’єднаннями ЧССР і відповідними органами України (14.-оп.32.-спр.2221.-арк.127).
З проханням направити до країн Східної Європи характеристики розроблюваних в Україні наукових проблем і зробити запит на аналогічну інформацію, а також установити за прикладом АН СРСР наукове співробітництво з академіями наук сусідніх держав неодноразово зверталась до ЦК КПУ Президія АН України. Думки про доцільність і зацікавленність у встановленні прямих договірних стосунків, проекти договорів про співробітництво подавали у центральні органи влади окремі наукові установи (22.-оп.1.-спр.340.-арк.4; спр.138.-арк.116). Однак погодження таких питань на місцевому, республіканському і союзному рівнях затягувало їх вирішення на роки, завдаючи цим значних утрат самій науці.
Дещо активніше налагодження прямих контактів відбувається у перебудовчий період. Підписані в жовтні-листопаді 1986 р. міжурядові угоди передбачали розвиток прямих зв’язків із зарубіжними партнерами об’єднань і організацій, 153 з яких були розташовані в Україні. Загалом, право встановлювати прямі контакти отримували організації, які могли створити умови для участі в міжнародному кооперуванні.
Країнами-членами РЕВ було досягнуто домовленності про взаємне економічне й науково-технічне співробітництво на трьох взаємопов’язаних рівнях: на міжурядовому—узгодження економічної і наукової політики, розробка і організація ширикомасштабних програм і угод; на галузевому—узгодження напрямів і конкретних заходів щодо розвитку міжнародної спеціалізації, і на рівні активного залучення до співпраці організацій шляхом кооперування з широким використанням прямих зв’язків, створення спільних підприємств, міжнародних об’єднань та науково-дослідних установ. Відповідальність за координацію здійснення прямого співробітництва організацій України покладалася на Державний плановий комітет УРСР. Йому ж поручалося надання методичної допомоги міністерствам і відомствам щодо налагодження безпосередніх контактів. У 1988 р. прямі зв’язки вже було встановлено між 24 дослідними інститутами АН України і 32 науковими організаціями східноєвропейських країн. Співробітництво здійснювалося з 263 тем, у тому числі 22 теми розроблялися спільно з вченими Угорщини, 81—НДР, 49—Польщі, 65—Чехословаччини. Всього, в рамках угод про пряме співробітництво кількість тем зросла порівняно з 1987 р. майже в 1,5 разів. На кінець 80-х рр. лише з 42 науковими установами Польщі виконували спільне дослідження на основі прямих зв’язків 26 інститутів АН України (14.-оп.25.-спр.3374.-арк.21).
У системі міжнародного наукового співробітництва слід також відзначити форми проведення наукових досліджень на замовлення. Вони набули поширення ще у 80-х рр. і здійснюються переважно на двосторонній основі.Взаємостосунки між учасниками регулювались укладеними контрактами, які визначали техніко-економічні показники, гарантовані виконавцями, додаткові послуги, зобов’язання замовника, вартість робіт і послуг, умови оплати і порядок розрахунків, патентно-лецінзійні питання, санкції за невиконання умов договору і порядок вирішення можливих непорозумінь. Подібні форми сприяли підвищенню відповідальності організацій, що співробітничали за дотриманням термінів і якості роботи, зростанню ефективності наукової взаємодії загалом. Водночас дана форма співробітництва є істотним джерелом валютних надходжень. Виходячи з існуючої структури науково-технічного потенціалу, для України є дуже важливим підвищення частки обсягів фінансування науки за рахунок замовлень зарубіжних партнерів. Це особливо суттєво для галузей, де наявний науковий потенціал є надлишковим для потреб України, тому потрібні цілеспрямовані дії і на державному рівні, і на рівні наукових установ щодо пошуку потенційних замовників із близького і далекого зарубіжжя.
Значне місце у розвиткові міжнародного наукового співробітництва належить особистим контактам між ученими. Допомагає у науковій діяльності ділове листування, в ході якого науковці обмінюються досвідом роботи, джерельними матеріалами. Наприклад, академік АН України В.М.Корецький (1980-1984 рр.), провідний спеціаліст СРСР у галузі історії держави і права та міжнародного права, вів тривале листування з професором Празького університету Ванєчєком Вацлавом. Зокрема, в Інституті архівознавства НБУ ім. В.І.Вернадського зберігається 15 листів, написаних В.Вацлавом В.М.Корецькому за термін з 18.06.1969 р. по 30.03.1984 р. У листах є згадки про минулі зустрічі, висловлюється вдячність за спільну наукову працю, повідомляються дані про міжнародні форуми правників-істориків, у роботі яких Володимир Михайлович не зміг взяти участі. Листування свідчить про обмін думками вчених щодо опублікованих праць з проблем держави і права, міжнародного права у нас і в Чехословаччині, рецензій на них, аналізується наявна джерельна база з певних наукових питань тощо (20.-оп.4.-спр.58.-апр.1-14).
У листуванні В.М.Корецького з Казиміром Банні, польським науковцем, йдеться про публікації, книги, які Володимир Михайлович просить переслати в Україну, а також дані про нові бібліографічні видання, відбитки деяких джерельних публікацій, журналів. Зокрема пан Каземір обіцяє зробити запит у Лондоні та в інших містах Західної Європи щодо одержання потрібної інформації і бібліографічних даних. Здійснюється обмін думками про деякі періодичні видання, їх слабкі та сильні сторони (20.-оп.4.-спр.54.-арк.3-6) і т.д.
Листування В.М.Корецького з Іштваном Фрішке, академіком, секретарем Відділу економічних і юридичних наук Академії наук Угорщини пов’язане з неодноразовим запрошенням Володимира Михайловича прочитати курси лекцій та провести консультації з проблем міжнародного права в Інституті держави і права УАН (20.-оп.-4.-спр.33.-арк.1).
У листах до академіка АН України М.І.Супруненка з питаннями, які вважає спірними, звертається дослідник історії України 20-х років ХХ століття Клим Зденек (Чехословаччина, м. Павличкув Броди). Він також висловлює вдячність за поради щодо підбору бібліографії, джерел, за методичну допомогу вітчизняного історика (21.-оп.3.-спр.44.-арк.1-3). Однак у цілому ділове листування між вченими не обминули труднощі, притаманні й іншим сферам співпраці. Усе листування з зарубіжними науковими центрами вважалось службовим і підлягало реєстрації. Одержані з-за кордону, в тому числі при особистих контактах, книги, відбитки статей, журнали, брошури обов’язково передавалися на державне зберігання, а науковець міг отримати їх копії хіба що з дозволу керівництва установи. Таким чином, особистість вченого нівелювалась, перебуваючи під пильним наглядом адміністративного бюрократичного апарату, вкрай обмежувалась оперативність і свобода дій у міжнародних зв’язках.
Одну з важливих складових структури співробітництва та його напрямів становить відрядження за кордон і прийом зарубіжних вчених з метою проведення наукових досліджень, ознайомлення з науковими здобутками й обміну досвідом роботи, консультування, стажування, підготовки і підвищення кваліфікації наукових кадрів, участі у національних та міжнародних наукових форумів. Проте проблема взаємообміну вченими була і залишається в Україні протягом останніх десятиліть однією з найболючіших. Якщо раніше труднощі у відрядженнях виникали в основному на грунті кон’юктурних, ідеологічних передумов, бюрократизму й організаційних моментів, то нині пов’язується з відсутністю коштів.
Фактична монополія центральних органів СРСР на міжнародні зв’язки у 70-80-х рр., незважаючи на офіційно проголошений курс економічної інтеграції країн РЕВ, стояла на заваді інтенсифікації взаємин. Надалі розвиток ділового партнерства наражався на надмірну регламентацію, підмінювався парадністю. Заявки вчених на поїздки за кордон задовольнялися далеко не повністю. Чимало відмов у наданні відряджень мотивувалося відсутністю валюти, в той час, як наукові установи України, передаючи все зароблене в центр, власними коштами не володіли (22.-оп.1.-спр.340.-арк.4).
Ефективному розвиткові творчих контактів заважала складна і тривала процедура оформлення виїздних документів, організаційна сторона здійснення відряджень. Наприклад, вченим і викладачам вищих навчальних закладів, виїжджаючим у Східну Европу для підвищення кваліфікації, необхідно було спочатку прибути в Київ, Мінвуз України, де оформлялися закордонні паспорти і проводився обмін валюти, після чого відряджувані їхали в Москву, Мінвуз СРСР для відповідних консультацій і співбесіди, звідти знову через Київ у відповідну країну. Такаж ситуація повторювалася при поверненні, що в цілому коштувало вченим зайвих грошових витрат і зусиль (15.-оп.13.-спр.8169.-арк.138).
Дуже повільно розв’язувалися проблеми і в організації прийому зарубіжних колег. Бар’єри на шляху співробітництва створювалися відомчою роз’єднаністю, затяжним погодженням між республіканськими та союзними органами програм і термінів перебування іноземних спеціалістів. Так, згідно з інструкцією Мінвузу СРСР, не пізніше як за 3 місяці до приїзду наукового працівника з вузу-партнера приймаючий вуз зобов’язувався подати програму прийому в союзне міністерство, і лише після цього видавалося розпорядження про прийом. Так як вузи-партнери в більшості випадків не повідомляли завчасно конкретну дату приїзду своїх спеціалістів, то вказані формальності часто призводили до зриву наукових заходів, що накладало негативний відбиток на ефективністі всього співробітництва (15.-оп.13.-спр.8169.-арк.138). Не було єдиних правил і порядку матеріально-побутового й культурного обслуговування іноземних делегацій. Виникали перешкоди, пов’язані з забезпеченням житлом, транспортом. Наприклад, 14-16 жовтня 1980 р., згідно з приказом Міністра вищої і середньої спеціальної освіти СРСР, на Київський державний університет покладалось проведення науково-методичної конференції “Основні напрями удосконалення викладання політекономії у вузах” за участю делегацій 10 соціалістичних країн. Однак вона не відбулась у зв’язку з відмовою Київського міськвиконкому виділити готельні місця для немісцевих учасників, оскільки проведення конференції не було передбачене планом заходів по співробітництву на даний рік (12.-оп.50.-спр.2586.-арк.195-196). Такі випадки на були поодинокими, і вони яскраво ілюструють труднощі у налагодженні наукових зв’язків.
Загалом, порядок відряджень за кордон перебував у цілковитій відповідності з командно-адміністративними методами управління економікою. Падіння темпів економічного розвитку, застій і криза в багатьох галузях народного господарства накладали відбиток на динаміку наукових контактів.
У 1975 р., коли плани економічної інтеграції були на піднесенні, з України за рубіж було відряджено 2430 спеціалістів, з них у Східну Європу 347 (для виконання планів дво- і багатостороннього співробітництва—134, для участі в міжнародних форумах—155 і в інших цілях). З кінця 70-х рр. до середини 80-х спостерігається низхідна динаміка відряджень. Якщо у 1981 р. від організацій України за кордоном побувало 2048 чол., у 1982 р.—1980, у 1983 р.—1752, то у 1984 р.—лише 1540 (34.-с.87). У ці роки зростає також кількість відмовлень у наданні виїзду державними органами управління. Якщо у 1979 р. було відмовлено у виїзді 3,7 відсоткам від загальної кількості претендентів, у 1980 р.—4,4, то у 1981 р.—уже 4,7.
За даними Комісії з виїздів за кордон при ЦК КПУ, протягом 1981 р. розглядалися подані міністерствами, відомствами та організаціями республіки документи про відрядження 1696 чол. (у 1980 р.—2011), 111 особам, або 6,5 відсоткам (у 1980 р.—5,5) відмовлено у виїзді у зв’язку з “наявністю негативних даних морального і політичного характеру, обізнаністю з державними таємницями, недоцільністю” тощо. Як недостатньо обгрунтовані, відхилено пропозиції на виїзд 515 вчених та спеціалістів, або 45 відсотків від поданих заявок (14.-оп.25.-спр.2288.-арк.3-4). Проте, слід зазначити, що не завжди мала місце ефективна реалізація здійснених наукових поїздок. Наприклад, у 1980-1985 рр. на стажування за кордон по Мінвузу УРСР з України виїжджало 206 науковців. Близько 50 відсотків з них після повернення на Україну не внесло жодних пропозицій для галузей народного господарства, організації науково-дослідної роботи чи навчального процесу. Щодо публікації дисертацій, винаходів, монографій, підручників—можна назвати тільки поодинокі приклади (15.-оп.13.-спр.8047.-арк.111).Упровадженню отриманого зарубіжного досвіду заважала також сама форма звітності, як правило, спрямована лише для вищестоячих органів управління, тобто знизу вверх, в той час, як інформація у зворотньому напрямку надходила надто повільно.
На процес взаємообміну науковцями значною мірою впливали політичні моменти міжнародних стосунків (загострення ідеологічної протидії між Заходом і Сходом, розгортання гонки озброєнь, “холодної війни”, зміни внутрішньої обстановки в зарубіжних країнах) і ряд суб’єктивних факторів. Так, у зв’язку з подіями в Польщі на початку 80-х рр., організаціямУкраїни, які підтримували постійні контакти з воєводствами Польщі рекомендовано проаналізувати стан зв’язків і визначити додаткові заходи щодо підвищення ідеологічної ефективності; на період загострення обстановки у воєводствах утриматися від поїздок групам партійних, радянських, комсомольських, профспілкових працівників; заходи, які неможливо перенести, проводити тільки після додаткового узгодження з польською стороною і таке інше (14.-оп.25.-спр.2137.-арк.152).
Певний резонанс у здійсненні закордонних відряджень викликала так звана “зрада Батьківщині” Ю.Я.Турченка (1979 р.), співробітника Секретаріату ЮНЕСКО, в минулому зав. відділом Інституту мистецтвознавства, фольклору й етнографії АН УРСР. Уже в жовтні того ж року було проведено перевірку підбору й підготовки кадрів для закордонних відряджень в установах АН УРСР. Результати обговорювались на засіданні Комісії з виїздів за кордон при ЦК КПУ. Було розглянуто діяльність МЗС України щодо створення резерву кадрів для роботи в міжнародних організаціях, звернено увагу міністерства на необхідності запобігання у майбутньому продовження термінів перебування вчених на роботі за рубежем. У зв’язку з цим рекомендується щорічне й перспективне планування заміщення постів у секретаріатах міжнародних організацій кожні 2-3 роки, перегляд складу спеціалістів, зарахованих у резерв. У першому кварталі 1980 р. відділом закордонних зв’язків ЦК КПУ здійснено індивідуальне навчання секретарів комісій з виїздів за кордон при обласних комітетах і Київському міськкомі партії з метою посилення контролю за підбором і підготовкою кадрів для зарубіжних відряджень (14.-оп.25.-спр.2165.-арк.1-2).
Загалом, працюючи за кордоном, у полі зору українських науковців окрім планових завдань і програм співробітництва були питання, пов’язані з методологією планування наукових досліджень, підготовкою наукових кадрів, пошуком і розширенням інформаційної бази суспільствознавчих розробок. Так, доктори історичних наук І.Ф.Курас, В.П.Чернявський іспівробітник ІСЕПЗК АН України О.Г.Арсеєнко, перебуваючи у науковому відрядженні в Чехословаччині у кінці 1981 р. виявили в Державному історичному архіві ЧССР багаточисельні матеріали післяжовтневої української еміграції—автографи листів і особистих документів М.Грушевського, С.Петлюри, Є.Коновальця, В.Винниченка, Є.Петрушевича, П.Скоропадського, І.Мазепи, Б.Мартоса та багатьох інших діячів української революції 1917-1920-х рр. і ОУН. Було зроблено копії більше 1000 сторінок найцікавіших документів, які не залучались раніше у науковий обіг. З допомогою чеських колег: професорів Ч.Аморта, В.Крага, А.Фалтиса виявлено величезний документальний масив з цих же питань у багатьох інших установах Чехословаччини (22.-оп.1.-спр.138.-арк.109-111).
У ході наукових відряджень професора кафедри міжнародного права і порівняльного правознавства факультету міжнародних відносин і міжнародного права КДУ ім.Т.Шевченка В.А.Василенка і співробітника цієї ж кафедри В.І.Муравйова у Брненський університет одержано цінні матеріали з проблем карного права. Під час роботи у наукових бібліотеках було отримано інформацію з питань класифікації міжнародних правопорушень, поняття міжнародної організації як суб’єкта міжнародного права та її характерних рис, нормативного регулювання проблем відповідальності країн ЄЕС і т.п., яка широко використовувалась при виконанні науково-дослідних робіт вченими КДУ. Було зібрано матеріал для підготовки навчального посібника “Міжнародні організації—специфічні суб’єкти міжнародного права”(К.,1990), розділу “Норми міжнародних організацій у системі сучасного світопорядку” колективної монографії “Нормативні основи сучасної системи міжнародної безпеки”.Наукові результати відряджень знайшли відображення у лекційних, семінарських заняттях і спецкурсів для студентів (15.-оп.-13.-спр.8432.-арк.32-39).
Протягом багатьох років консультантом державних органів Болгарії з питань створення автоматизованої системи управління і комплексної автоматизації та механізації був академік В.М.Глушков. Наприклад, у 1977 р. він провів у Болгарії цикл консультацій з питань принципів масштабної обробки інформації, у складі делегації АН України брав участь у днях радянської науки і техніки в Польщі, де читав лекції з проблем обчислювальної техніки. На запрошення Словацької АН виїжджав у м.Братиславу, де обговорювалися питання розвитку автоматизованих систем управління і можливості їх застосування в економіці Словаччини.
У 1986-1990 рр. розвиток наукового співробітництва України в основному пов’язувався з реалізацією Комплексної програми науково-технічного прогресу країн РЕВ, з виконанням загальносоюзних і республіканських програм. Зростає частка відряджених за кордон на основі прямих зв’язків. Значно спрощувала процедуру відряджень постанова Ради Міністрів УРСР “Про вдосконалення порядку виїзду за кордон у службових справах”. Республіка отримувала більше прав у вирішенні питань закордонних відряджень і оформлення для цього відповідних документів. Керівники державних, кооперативних і громадських організацій одержали право направляти у Східну Європу делегації і окремих спеціалістів незалежно від терміну перебування.
З іншого боку, у другій половині 80-х рр. спостерігається тенденція до зменьшення кількості реально виїжджаючих порівняно з оформленими закордонними відрядженнями згідно з плановими чи додатковими завданнями. Так, у 1986 р. з України було направлено за кордон лише 42 відсотки осіб згідно з оформленими документами. У 1987 р. з 3123 “оформлених” виїхало лише 2414. З них: 1335 у соціалістичні і 1079 у капіталістичні країни (відповідно, по лінії співробітництва АН України—115, Мінвузу України-5) (14.-оп.25.-спр.3204.-арк.10; арк.68-69).
Варто зауважити, що на ефективність зарубіжних відряджень у розглядуваний період чинили вплив певні психологічні фактори. Так, у “застійні часи” ідеологічно заохочувалась установка на те, що “досвід” країни “розвинутого соціалізму” має бути взірцем для інших країн і народів. Звідси—дещо упереджене ставлення до вивчення зарубіжного досвіду, формалізм у його впровадженні. Знову ж процеси гласності й демократизації, викривши “хиби” радянської політико-економічної системи, навпаки, змістили акценти на поглиблене вивчення такого досвіду, втілення його у практицівітчизняних умов. Вже рішенням Колегії Міністерства вищої і середньої спеціальної освіти УРСР від 25.10.1986 р. постановлялось: “… при розробці й затвердженні тематики наукових досліджень на 1987-1990 рр. передбачити розділи по вивченню передового зарубіжного науково-технічного досвіду” (26.-Арк.3).
Кінець 80-х рр. можна охаректиризувати як період “психологічного хаосу” в загальноукраїнському масштабі, “соціальної анемії”, що стало наслідком зруйнування ціннисних орієнтацій та світогляду попереднього етапу існування суспільства, а також невизначеності світоглядних засад, які б працювали в необхідному напрямку в умовах сьогодення. Природно, що сильний відбиток на міжнародне співробітництво накладений періодом трансформації східноєвропейських суспільств. Тому в процесі подальшого налагодження наукового обміну необхідне врахування усіх чинників, що можуть забезпечити підвищення результативності спілкування.
З а обставин тяжкої економічної кризи важливим джерелом валютних надходжень в Україну може стати реалізація таких напрямів співробітництва як надання консультацій, здійснення експертизи проектів, науково-педагогічна робота за контрактами; прийом іноземних спеціалістів з метою стажування, підвищення кваліфікації наукових працівників; підготовка наукових кадрів через аспірантуру та інші форми зв’язків у галузі надання наукових послуг. Вони сприятимуть залученню наукових організацій України до зовнішньоекономічної діяльності й інтеграції у світову систему міжнародного поділу наукової праці на ринкових засадах. При цьому просто необхідне державне сприяння, створення належних умов організаціям, удосконалення правового забезпечення наукової сфери.
Важливим компонентом наукової творчості також виступає науково-інформаційний обмін. Адже взаємне надання наукової інформації у найширшому розумінні уже закладає елементи координації дослідницької роботи, надає можливість у співставленні наукових здобутків, визначенні перспектив подальшої співпраці.
Джерела інформації соціально-гуманітарної сфери знань у змістовому відношенні значно відрізняються від документів інших галузей науки, вони в меншій мірі піддаються формалізації, вимагають відбіркового підходу, кваліфікованого відбору зі світового потоку публікацій найбільш суттєвого і важливого, що характеризує нові проблеми та шляхи їх вирішення. Власне тому у співробітництві східноєвропейських країн розвиткові наукової інформації з суспільних наук відводилась неабияка роль.
Уже 8 липня 1976 р. у рамках багатостороннього співробітництва академій наук було укладено угоду про створення Міжнародної інформаційної системи з суспільних наук (МІССН). Її учасникі—академії наук Болгарії, НДР, Польщі, СРСР, Угорщини і Чехословаччини. Створення МІССН обумовлювалось також спільністю процесів суспільного розвитку та єдністю ідеологічних завдань (42.-с.10).
Кожна академія наук—член угоди про МІССН—визначала науково-інформаційний орган, який координував діяльність академічних та інших національних інформаційних організацій зі суспільних наук у своїх країнах. Вони отримали назву виділених національних органів (ВНО). Представляючи інтереси національних інформаційних центрів, ВНО займалися збором документів, їх обробкою, записом результатів обробки на уніфіковані носії інформації і передачею їх у МІССН. Для координації спільної роботи було визначено головний орган системи—Інститут наукової інформації зі суспільних наук АН СРСР (ІНІСН).
В організаційному плані інформаційна мережа МІССН складалася з територіально розсіяних, взаємопов’язаних інформаційних центрів та інформаційних підрозділів. У її структурі виділялись три рівні:
міжнародний (забезпечував взаємозв’язок автоматизованої інформаційної системи суспільних наук, головного органу і ВНО);
національний (створення інформаційних мереж на національному рівні);
локальний (автоматизація інформаційних процесів усередині окремих організацій). Управління усією інформаційною мережею здійснювала Рада МІССН (42.-с.11-22).
Розвиток МІССН відбувався відповідно до рішень нарад представників академій наук і віце-президентів академій наук з суспільної галузі знань з метою виконання завдань, накресленних довгостроковими програмами багатостороннього співробітництва. Зокрема, у 1981 р. розвиток системи було включено в якості одного з 13 основних напрямів у довгострокову програму з суспільних наук і пректів її реалізації на 1981-1985 рр.
У рамках МІССН лише у 1976-1986 рр. вийшло у світ 154 спільних видань, серед яких: 62—проблемно-тематичних реферативних збірників, 55 бібліографічних показчиків літератури, 17 двосторонніх збірників, матеріали 3-х наукових конференцій МІССН і наради з проблем інформаційного забезпечення міждисциплінарних досліджень. Щорічно за планом МІССН видавались покажчики літератури—бібліографічні щорічники “Економічне і науково-технічне співробітництво країн-членів РЕВ і СФРЮ”, ”Розвинуте соціалістичне суспільство”, “Критика сучасних буржуазних ідеологій, реформізму і ревізіонізму”, “Методологічні питання суспільних наук”. Раз у два роки виходив бібліографічний покажчик “Спільні наукові праці вчених соціалістичних країн в області суспільних наук”. Видання МІССН обов’язково направлялись у партійні та державні органи управління, вищі навчальні заклади, академічні й галузеві науково-дослідні інститути (42.-с.12-18).
Розвиток інформаційної мережі з суспільних наук на міжнародному рівні став можливим завдяки створенню національних центрів інформаційного обміну (НЦІО). В СРСР функції НЦІО виконував Всесоюзний науково-дослідний інститут прикладних автоматизованих систем (ВНДІ ПАС). Він забезпечував доступ до баз даних ІНІСН АН СРСР іншим країнам. Загалом, в інформаційну систему з суспільних наук Радянського союзу входили: ІНІСН (всесоюзний центр інформації і головний орган МВССН), інформаційні підрозділи науково-дослідних інститутів, секцій суспільних наук, президій академій наук, інших установ та відомств, республіканські інформаційні центри, регіональні органи інформації тощо.
Республіканські інформаційні центри досліджували стан і розвиток суспільних наук в СРСР та за кордоном на основі систематичного вивчення вітчизняної і зарубіжної літератури, інших наукових матеріалів; готували узагальнені дані з питань розвитку суспільних наук у республіці; забезпечували інформацією зацікавлені організації, проводили дослідження з актуальних проблем соціально-економічної, політичної та ідеологічної інформації; здійснювали координаційну роботу й надавали відповідну методичну допомогу (42.-с.111).
Провідним інформаційним органом республіки став Український науково-дослідний інститут науково-технічної інформації і техніко-економічних досліджень Держплану УРСР (УкрНДІНТІ). Йому підпорядковувались міжгалузеві територіальні центри, виробничо-поліграфічне підприємство і республіканські курси підвищення кваліфікації інформаційних працівників.
УкрНДІНТІ та відділи держплану України складали техніко-економічні огляди розвитку галузей господарства, порівнюючи їх результати з досягненням інших країн, забезпечували відряджуваних за кордон спеціалістів довідковими матеріалами, висвітлювали у спеціальних виданнях звіти про виконану роботу, надсилаючи зацікавленим відомствам інформацію про передовий зарубіжний досвід.
Через відділ наукової інформації з суспільних наук АН УРСР вітчизняні науковці мали змогу використовувати у своїй роботі бази даних про зарубіжну й радянську літературу, в тому числі проблемного характеру. Відділом було організовано дисплейний зв’язок з ІНІСН АН СРСР, і з допомогою автоматизованої інформаційної системи (у режимі діалогу) стало можливим отримання анотованих бібліографічних матеріалів.
Значний внесок у міжнародне співробітництво в інформаційній галузі зробили інститути АН України, визначені координаційними центрами для розробки завдань комплексних програм. Їхня діяльність охоплювала організацію обміну інформацією у процесі дослідницької роботи, складання наукових прогнозів та аналізів, збір та узагальнення інформації, піготовку заключного звіту і пропозицій щодо використання отриманих результатів. Координаційні установи видавали збірники інформаційних матеріалів, проводили конференції, симпозіуми, наради і навчання спеціалістів (22.-оп.1.-спр.138.-арк.115-117).
Науково-інформаційний обмін здійснювався науковими й вищими навчальними закладами України у рамках прямого та міжвузівського співробітництва, проводився обмін друкованою літературою (15.-оп.13.-спр.8169.-арк.60; спр.8421.-арк.84). Поширенню наукової інформації та досвіду сприяло видання словників, присвячених певним галузям знань.
Суттєвим недоліком наукового співробітництва країн РЕВ стала відсутність розподілу праці у сфері інформації, концентрації сил і засобів на певних напрямах інформаційної діяльності, а також спеціалізованої електронно-обчислюваної техніки, зокрема персональних ЕОМ, призначених для автоматизованої обробки інформації. Відсутність у наукових установах локальних мереж ЕОМ для передачі інформації до робочого місця дослідника позбавляла можливості більшість наукових колективів включатися у систему автоматизованих інформаційних процесів.
У цілому, інформаційний фонд лише в СРСР нараховував понад 1 млрд. одиниць документів і матеріалів. Для його обслуговування були задіяні значні матеріальні та кадрові ресурси. Однак застаріла і ненадійна інформаційна система не давала змоги їх ефективно використовувати.
Підводячи підсумки розгляду основних форм і напрямів наукової взаємодії вчених-гуманітаріїв східноєвропейських країн, слід детальніше зупинитися на загальній проблемі ефективності наукових розробок на основі міжнародної співпраці та її безпосередньої організації.
Проблеиа підвищення ефективності співробітництва диктується суперечністю між необхідністю постійного розширення і поглиблення наукових досліджень, вирішення принципово нових наукових завдань з одного боку, і неможливістю розвитку науки лише на основі екстенсивного нарощування її параметрів, внаслідок обмеженості ресурсів, які держава може виділити на ці цілі, з іншого.
Центральним для України, особливо за нинішніх умов, постає завдвння інтенсифікації наукової діяльності, суть якої зводиться до того, щоб з допомогою різноманітних, головним чином організаційних, заходів забезпечити високу ефективність розробок при мінімізації затрат часу і ресурсів. Сам термін “фективність” можна охарактеризувати як рівень організації наукового прогресу чи здійснення наукового співробітництва, що забезпечує досягнення поставленої мети з оптимальними затратами ресурсів. Іншими словами—це показник, який дозволяє співставити значення отриманого результату (наукового, технічного, економічного, соціального тощо) з використаними ресурсами й часовими затратами.
Отже, в першу чергу, необхідна чітка визначенність щодо національної пріоритетності розвитку наукових напрямів (невідкладних і на перспективу), у чому суттєву роль відіграє правильність прогнозування тенденцій розвитку науки в цілому та її окремих галузей. У процесі налагодження співробітництва необхідна обізнаність з потенційними можливостями партнерів та врахування стратегії зовнішньополітичного курсу нашої держави.
Поряд з цим, в умовах розвитку наукових зв’язків на ринкових засадах бажано акцентувати зусилля на розширенні тих форм взаємодії, які становлять найбільш переспективну групу наукових послуг у плані валютних надходжень і конкурентної спроможності на світовому ринку (виконання робіт на замовлення, консультування, стажування, підготовка наукових кадрів, підвищення кваліфікації і ін.), що забезпечуватиме гідне місце України у міжнародному співтоваристві.
106
РОЗДІЛ 3
СПІВРОБІТНИЦТВО УКРАЇНИ З МІЖНАРОДНИМИ ОРГАНІЗАЦІЯМИ В СОЦІАЛЬНО-ГУМАНІТАРНІЙ СФЕРІ.
Інтенсивний розвиток міжнародних відносин у галузі політики, економіки, науки, мистецтва, освіти в останній третині ХХ ст. супроводжується значним кількісним зростанням міжнародних організацій усіх типів і розширенням сфери їхньої діяльності. При цьому спостерігається тенденція до чисельного збільшення власне наукових установ у зв’язку з інтернаціоналізацією науки і перетворенням її у важливий фактор міжнародного спілкування та світової політики. Так за даними міжнародної статистики, з усіх існуючих організацій приблизно 75 відсотків складають міжнародні організації з природничих і соціально-гуманітарних наук (40.-с.127).
Міжнародні організації, будучи самі результатом міжнародного співробітництва, виникали у процесі розвитку науки й виходу її за рамки національних кордонів. Вони створювалися для здійснення спільних наукових досліджень, які вимагали координації дій вчених різних країн, опираючись у тій чи іншій мірі на фінансову підтримку з боку національних академій і наукових центрів. У цілому, міжнародні організації, які в тих чи інших формах займаються проблемами розвитку науки, можна умовно розділити на дві категорії. Першу з них становлять урядові організації: Організація Об’єднаних Націй (ООН), Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки, культури (ЮНЕСКО), Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ), Міжнародна організація праці (МОП), Міжнародне агенство з атомної енергії (МАГАТЕ), Університет ООН, Програма розвитку ООН (ПРООН), Програма ООН з навколишнього середовища (ЮНЕП) та багато інших, створених після другої світової війни. Вони чинять вплив на планування діяльності неурядових наукових організацій, фінансують проведення міжнародних наукових заходів, виконання програм і проектів у галузі дослідження космосу, вивчення світового океану, Антарктики, біології, охорони навколишнього середовища, проблем культурного, політичного та соціально-економічного характеру.
Дедалі помітнішу роль у сучасній Європі відіграють субрегіональні об’єднання, у які тією чи іншою мірою включені колишні країни РЕВ: Чорноморське економічне співробітництво (ЧЕС), Рада країн Балтійського моря, Вишеградська група, Центральноєвропейська ініціатива і ін. (54; 67). Субрегіональна інтеграція східноєвропейських країн зумовлюється певними причинами : їх спільним історичним минулим та регіональними інтересами, географічним положенням, а також політичними й економічними зв’язками, можливостями та прагненнями. Геополітичні передумови вимагають посилення субрегіоналізації інтеграційного процесу. Це—запорука як політичної, так і економічної стабілізації.
До другої категорії можна віднести неурядові міжнародні наукові організації. Їхня діяльність підтримується науковоми установами, академіями наук, науково-дослідними радами чи урядами різних країн. У свою чергу, ці організації також можна розділити на 3 групи:
1. Міжнародна рада наукових спілок (МРНС), а також організації, які входять у цю систему: Міжнародна астрономічна спілка, міжнародні спілки теоретичної і прикладної фізики, хімії, механіки, біофізики, Міжнародна радіоспілка, міжнародні спілки біологічних наук, математиків, кристалографів, геологів тощо, які історично виникли наприкінці минулого—на початку нинішнього століття. Вони працюють у галузі теоретичних і прикладних наук, володіють значними фінансовими засобами. Наукова спрямованість їхньої діяльності визначається власними статутами.
Наукові спілки пов’язані довгостроковими угодами з міжнародними науковими організаціями. Виступаючи в якості експертів останніх з проблем науки, одержують від них фінансову підтримку.
Ще на рубежі 1960-1970-х рр. МРНС перетворилась на універсальну міжнародну неурядову наукову організацію, діяльність якої охопила глобальні міжнародні проекти і програми, пов’язані з вирішенням найскладніших наукових завдінь, продиктованих зростаючими темпами НТР. На початку 1980-х рр. МРНС уже координувала діяльність 113 країн світу в галузі природничих, точних і соціальних наук. Україна співпрацює з Міжнародною радою наукових спілок на правах національного члена з 1992 р. Прийняття АН України до складу МРНС стало свідченням неабиякого авторитету української науки в очах світової наукової громадськості.
Спеціалізовані міжнародні неурядові організації, які не входять у систему МРНС: Міжнародна астронавтична федерація, Міжнародна федерація з обробки інформації, Міжнародний інститут зварювання, Міжнародна федерація по документації, Міжнародне товариство з вивчення походження життя і ін. Об’єднуючи авторитетних вчених світу, вони виступають членами багатьох неурядових організацій, мають власні статути і керівні органи. Багато представників згаданих організацій виконують функції консультантів та експертів урядових установ з розробки особливо важливих програм і проектів.
Міжнародні організації соціально-гуманітарної наукової галузі. Вони об’єднуються у системах Міжнародної ради соціальних наук (МРСН) і Міжнародної ради з філософії та гуманітарних наук (МРФГН). Уже на початку 1980-х рр. вони об’єднали більше 100 відомих міжнародних аукових об’єднань з філософії, історії, соціології, політології, права, мовознавства, літературознавства тощо.
МРСН було створено ЮНЕСКО з допомогою компетентних міжнародних організацій у 1952 р. Згідно зі статутом МРСН, Рада покликана координувати на міждисциплінарному рівні діяльність своїх членів, підтримувати проведення міжнародних наукових конгресів, конференцій, симпозіумів і семінарів, сприяти розвиткові соціальних наук у світі (5.-с.278). МРСН виконує спільно з асоціаціями-членами значну кількість міждисцмплінарних програм і проектів, серед яких “Інформація і документація”, “Наука в сучасному світі”, “Грамотність, соціальні зміни і розвиток”, “Світові моделі”, “Всесвітній розвиток соціальних наук” тощо. Рвдв координує виконання контрактних зобов’язань своїх членів перед ЮНЕСКО з порівняльних досліджень, проблем освіти, економіки, навколишнього середовища та інших планових питань.
З ініціативи ряду неурядових наукових організацій і при сприянні ЮНЕСКО у 1949 р. утворено Міжнародну раду з філософії і гуманітарних наук. Мету Ради становить розвиток постійних зв’язків між організаціями-членами, координаційна робота в галузі поширення гуманітарних знань і допомога у налагодженні ефективної взаємодії міжнародних неурядових установ гуманітарного профілю. На контрактно-договірній основі або шляхом призначення експертів для здійснення різноманітних заходів МРФГН співпрацює з ЮНЕСКО, виконуючи значну кількість її доручень та проектів.
Багато міжнародних наукових організацій з різних напрямів соціальо-гуманітарного пізнання функціонує поза рамками МРФГН і МРСН. Серед них: Міжнародна асоціація з вивчення середземноморських цивілізацій, Всесвітня асоціація інститутів і товариств з вивчення історії і соціальних проблем робітничого руху, Міжнародне гегелівське товариство, Міжнародна асоціація регіональної науки, Міжнародне товариство соціального захисту, Міжнародна асоціація з порівняльного літературознавства і багато інших.
Не входять у системи МРСН і МРФГН, але підтримують з ними тісні контакти Міжнародна асоціація з економічної історії, Міжнародний комітет славістів, Міжнародна асоціація з вивчення країн Південної та Східної Європи і ін. (40.-с.132-224). У цілому, їхня діяльність активно сприяє розвиткові світової науки, прискоренню темпів науково-технічного прогресу, пошукові шляхів спільного вирішення складних соціально-економічних завдань сучасності та зміцнення взаєморозуміння між народами.
Значення міжнародних неурядових організацій у галузі соціально-гуманітарних наук суттєво зростало у зв’язку з необхідністю вирішення широкого кола ідеологічних і політичних проблем, що постійно виникали на світовій арені. Так, заслуговують на увагу дослідження тенденцій “нового економічного порядку”, що розроблялися МРСН і МРФГН спільно з ЮНЕСКО. Міжнародний комітет історичних наук зосереджував зусилля на вивченні проблем другої світової війни. Велике наукове значення мають спільні наукові розробки “Про роль науки в розвиткові слов’янських культур”, “Балканські культури і Захід”, “Комплексні проблеми історії і культури народів Центральної і Південно-Східної Європи” (4.-1982.-вип.6.-с.38-40) та багато інших, націлених на забезпечення більш правильного розуміння суті та характеру соціально-економічних процесів сучасного світу, юридичних та ідеологічних передумов порушення прав людини і т.п.
Розглядаючи співробітництво України з міжнародними організаціями у контексті наукової діяльності, особливо слід відзначити співпрацю з ЮНЕСКО—однією з найбільших і впливових міжнародних організацій, спеціалізованої установи ООН, покликаної дбати про розширення культурних і наукових зв’язків у світовому масштабі. Близько 250 неурядових організацій носять консультативний статус при ЮНЕСКО, більше 400—підтримують з нею ділові контакти (9.-с.4). Результативність зв’язків України з ЮНЕСКО визначається вагомим практичним внеском у роботу Організації. Лише у 1980 р. делегації і представники України взяли участь у 27 конференціях, нарадах, інших заходах ЮНЕСКО, у тому числі в роботі 21-ї Генеральної Асамблеї ЮНЕСКО (Бєлград, 23.09-28.10, 1980 р.), Третьої європейської конференції міністрів освіти, Всесвітнього конгресу “Освіта і роззброєння”, міжурядової конференції з питань співробітництва у галузі масової інформації, конференції з розвитку культурної політики в Європі тощо. Україна—учасниця розробки багатьох резолюцій ЮНЕСКО, зокрема: “Вклад ЮНЕСКО у сприяння реалізації прав людини й ліквідації колоніалізму та расизму”, “Рівноправне і взаємовигідне культурне співробітництво—важливий фактор зміцнення миру, дружби і взаєморозуміння між народами”, а також основних принципів нового міжнародного інформаційного порядку (14.-оп.25.-спр.2137.-арк.142-143).
Зовнішньополітичним інтересам України і вирішенню проблем розширення міжнародного співробітництва відповідала значна кількість заходів ЮНЕСКО, проведених у наступні роки, Так, заслуговують на увагу Четверта регіональна конференція міністрів освіти зарубіжних країн (Париж, жовтень 1988 р.), ІІ сесія Міжурядового комітету програми з інформатики (Париж, жовтень 1988 р.), Х сесія Міжнародної координаційної наради з програми “Людина і біосфера” (14.-оп.25.-спр.3372.-арк.46-49), а також інші.
У якості спостерігача Україна брала участь у роботі Першої сесії Міжурядового комітету експертів із Всесвітнього десятиліття розвитку культури (Париж, вересень 1988 р.), зробивши повідомлення про створення в Україні національного комітету з “Десятиліття” і про намічені у зв’язку з цим заходи (14.-оп.25.-спр.3372.-арк.48).
Варто зауважити, що загалом питаннями науки з метою розвитку ЮНЕСКО почала надавати першочергового значення лише наприкінці 1960-х рр. У відповідь на побажання більшості членів-держав. З часом робота у цьому напрямку стала досить різноманітною. Зокрема це—дослідження проблем фундаментальних і прикладних наук, пропаганда досягнень науки і технологій з метою розвитку країн і прогресу людства в цілому, активне сприяння міжнародному науковому співробітництву і т.д. Уже в першому середньостроковому плані ЮНЕСКО (1977-1982 рр.), затвердженому 19-ю сесією Генеральної конференції від 29.11.1976 р., у розділі “Примінення науки і техніки в інтересах людини і суспільства” зосереджувалася увага на наданні допомоги у питаннях розробки і здійснення наукової політики, підвищення ефективності планування та фінансування у науково-технічній сфері, а також розвитку наукових досліджень, міжнародного й регіонального наукового співробітництва (8.-с.105-120).
У другому середньостроковому плані ЮНЕСКО (1984-1989 рр.) затвердженому 4-ю позачерговою сесією Генеральної конференції, що проходила у листопаді-грудні 1982 р., проблемам науки уже присвячувалося кілька програмних областей, зокрема: “Науки і їх примінення з метою розвитку”, “Системи інформації і доступ до знань”, “Наука, техніка і суспільство”, “Оточуюче людину середовище, ресурси землі і моря” (1). Беспосередньому виконанню цих програм передувало проведення значної аналітичної роботи ЮНЕСКО щодо виявлення основних тенденцій розвитку сучасної науки, її економічних і соціальних аспектів.
Третій середньостроковий план (1990-1995 рр.) було ухвалено 25-ю сесією Генеральної конференції ЮНЕСКО 16.11.1989 р. У його преамбулі підкреслювалося, що на рубежі ХХІ ст. людство стикається з трьома значними проблемами—миру, розвитку і охорони навколишнього середовища. Вибір, який потрібно зробити, буде мати наслідки для суспільного майбутнього всього людства. Тому на сучасному етапі виключного значення набуває зміцнення багатостороннього співробітництва народів. Питанням науки відводилися дві головні програмні області: “Наука в інтересах прогресу і навколишнього середовища” (підпрограми: “Наука і техніка з метою розвитку”, “Управління навколишнім середовищем і природними ресурсами”, “Наука, техніка і суспільство”); “Людина і суспільство у світі, що змінюється” (“Міжнародний розвиток соціальних і гуманітарних наук”, “Аналіз соціальних змін і внесок соціальних і гуманітарних наук в інші основні прграмні області”) (10.-с.3-23).
Соціально-гуманітарною науковою спрямованістю відзначається програма “Наука, техніка і суспільство”. Оскільки питання, які розглядаються у даному розділі, торкалися кількох основних груп—політичних і економічних кругів, наукового співтовариства і широкого суспільного загалу,—основною метою програми став розвиток діалогу між цими групами для підвищення інтенсивного обміну науково-технвчними досягненнями. Перелік завдань програми передбачав надання допомоги державам-членам щодо визначення стратегії науково-технічного розвитку (консультативні послуги, допомога в організації конференцій, симпозіумів, семінарів з метою обміну думками з приводу формування наукової політики на регіональному та субрегіональному рівнях); розробку міжнародних програм підготовки кадрів, наукових досліджень, обміну інформацією тощо. Було зосереджено увагу на вивченні зв’язку між технічним прогресом і пов’язаними з ним соціальними, економічними та культурними змінами.
Загалом, Україна виступає активним учасником реалізації міжнародних наукових програм ЮНЕСКО. Варто зауважити, що у проектах розробки інформаційно-пошукової системи СДС (АЙСИС), досліджень соціальних наслідків упровадження нових технологій вітчизняні спеціалісти завжди займали провідне становище, представляючи у минулому інтереси всього СРСР (14.-оп.25.-спр.3372.-арк.50).Заслуговують на увагу дослідження соціально-гуманітарних аспектів програми “Людина і біосфера” (МАБ), проголошеної 16-ю сесією Генеральної конференції ЮНЕСКО у 1970 р.
Головною метою програми стала розробка “основи в рамках природничих і соціальних наукдля поліпшення глобальних стосунків між людиною та її оточенням; прогнозування впливу нинішньої життєдіяльності на світове майбутнє з метою раціонального використання і збереження ресурсів біосфери” (8.-с.365). Уже на початку 1978 року МАБ охоплювала 14 міжнародних проектів, у руслі яких 52 країни світу виконували близько 450 національних проектів.
Національний комітет України з програми ЮНЕСКО “Людина і біосфера” (діє з грудня 1973 р.) забезпечує ділові контакти з Міжнародною координаційною радою МАБ, здійснює координацію і науково-методичне керівництво розробкою програми в Україні. У травні 1981 року було затверджено Національну програму МАБ України на 1981-1985 рр. і на період до 1990 р. Уже в 1984 р. вітчизняні науковці брали участь у реалізації 8 проектів, одного субпроекту і окремих міждисциплінарних проектів МАБ. Робочі групи Національної програми координували дослідження 82 науково-дослідних і вузівських установ України (11.-с.101).
Наслідки аварії на Чорнобильській АЕС внесли суттєві зміни в Національну програму МАБ. Уже програмою на 1986-1990 рр. і на період до 1995 р. передбачалися комплексні наукові розробки з екологічних проблем, питань гармонізації взаємодії людини і навколишнього середовища в Україні, прогнозування можливих негативних наслідків господарської діяльності. У її реалізації взяло участь 25 наукових установ НАН України. Дослідження здійснювалося з 140 тем.
Вагомий внесок здійснює ЮНЕСКО у налагодженні рівноправного і взаємовигідного співробітництва між народами у культурній сфері. У різні часи Організацією проводилися всесвітні кампанії щодо захисту і збереження пам’яток історії і культури. Заслуговує на увагу розробка проекту ЮНЕСКО “СХІД—ЗАХІД”, перед яким ставилась мета розповсюдження об’єктивної інформації та обміну справжніми культурними й духовними цінностями між двома антагоністичними на той час “світами”.
До міжнародних правових документів, ухвалених ЮНЕСКО і спрямованих на розвиток міжнародних культурних зв’язків та збереження культурних надбань, слід внести Конвенцію про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту (1954 р.), Декларацію принципів міжнародного культурного співробітництва (1966 р.). Ще в 1972 р. 17-ю сесією Генеральної конференції ЮНЕСКО було схвалено резолюцію “Заходи по збереженню національних культур як об’єктивної основи культурного прогресу людства і розвитку міжнародних культурних зв’язків”. Варті уваги Рекомендація і Конвенція про заходи, спрямовані на заборону і запобігання незаконному вивозу, ввозу і передачі права власності на культурні цінності (1964; 1970 рр.), Конвенція про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини (1972 р.). Останні два документи Україною ратифіковані в 1988 р., що значно сприяло зростанню авторитету республіки і розширенню її участі в культурних програмах ЮНЕСКО (14.-оп.25.-спр.3372.-арк.48-49).
Значне місце в діяльності ЮНЕСКО займає вивчення слов’янських культур. Ураховуючи їх світове значення, а також зростаючий до них інтерес, 16-ю сесією Генеральної Асамблеї було затверджено спеціальний проект “Вивчення культур слов’янських країн”. Слов’янознавство в Україні є традиційною науково-гуманітарною галуззю, тому цілком зрозумілими є наукова зацікавленність та дієва участь вітчизняних учених у реалізації заходів ЮНЕСКО, присвячених славістиці. Заслуговує на увагу проведення симпозіумів і конференцій: “Соціальні і гуманістичні цінності слов’янських літератур” (Варшава, 1972 р.), “Слов’янські культури в епоху формування і розвитку слов’янських націй” (Москва, 1974 р.), “Слов’янські культури і Балкани” (Варна, 1975 р.), “Слов’янські культури в історії європейських культур” (Берлін, 1976 р.).
Розвиток слов’янського проекту і подальша його інтернаціоналізація вимагали створення відповідного постійного діючого органу, який би забезпечив координацію наукових зусиль у міжнародному масштабі щодо вивчення слов’янських культур. Таким органом стала Міжнародна асоціація з вивчення і поширення слов’янських культур, створена у 1976 р. Інтереси українських науковців в Асоціації представлені Комітетом України з реалізації проекту ЮНЕСКО “Вивчення і поширення слов’янських культур”(функціонує з 1973 р.). У 1983 р. до складу Бюро Асоціації було обрано голову Українського комітету, член-кореспондента АН УРСР, Г.Д.Вервеса (38.-с.107-109).
У 1980-х рр. зусилля Українського комітету концентрувалися на підготовці й виданні міжнародної колективної праці, виконуваної під егідою ЮНЕСКО,—“Нариси історії культури слов’ян” у 8-ми томах, а також серії ЮНЕСКО “Видатні діячі слов’янської культури” (4.-1990.-вид.21.-с.24-26). Зокрема, у 1982 р. вийшов з друку нарис, присвячений життєвому і творчому шляху Т.Г.Шевченка, підготовлений член-кореспондентом АН України Л.О.Новиченком. Заслуговує на увагу публікація ЮНЕСКО “Антологія української радянської поезії”.
Міжнародного визнання здобула робота українських вчених-славістів у рамках проведення у 1979 р. у м. Києві Міжнародної наукової конференції на тему “Сучасні слов’янської культури: розвиток, взаємодія, міжнародний контекст”, організованої АН України, Комісією УРСР у справах ЮНЕСКО на базі Інституту літератури ім. Т.Шевченка (взяло участь 18 країн). Матеріали конференції опубліковано у 1982 р. (50).
Слід відзначити також видання ЮНЕСКО “Дерев’яна скульптура і архітектура”, художнього альбому, підготовленого українськими науковцями, працю професора Г.М.Шевчука “Культурна політика в УРСР”, яка вийшла з друку в серії ЮНЕСКО “Культурна політика: дослідження і документи” у 1981 р. тощо (38.-с.110-111).
У галузі слов’янознавства українські науковці активно співпрацюють з Міжнародним комітетом славістів. Міжнародні з’їзди славістів, що відбуваються кожні п’ять років, збирали найбільш представницьке коло вчених різних країн світу. У 1973, 1978, 1983, 1988 і 1993 рр. такі з’їзди відбувались у Варшаві, Загребі-Любляні, Києві, Софії та Братиславі. Готуючись заздалегідь, славістичні форуми значно інтенсифікували контакти вчених-гуманітаріїв України з зарубіжними колегами, у цілому сприяючи розвиткові наукової думки.
Окремо слід відзначити ІХ з’їзд славістів (30.08-8.09.1983 р., м.Київ). Славістичний форум на найвищому рівні проводився в Україні вперше і набув особливого значення у зв’язку зі святкуванням у 1982 р. 1500-літнього ювілею Києва. Ще в 1979 р. було затверджено організаційний комітет (голова—академік М.П.Алексєєв, перший заступник—академік П.Т.Тронько, виконуючий на цей час обов’язки президента Міжнародного комітету славістів, заступники—член-кореспонденти В.М.Русанівський і Г.Д.Вервес). На оргкомітет покладалася значна робота щодо підготовки й безпосереднього проведення з’їзду.
У роботі форуму взяло участь більше 1000 делегатів з 28 країн світу, у тому числі близько 400—з 12 країн “соц. співдружності”. Як учасники або гості активно працювали вчені багатьох наукових установ і вузівських кафедр України (14.-оп.25.-спр.2052.-арк.21-22).
Розглядаючи дослідження слов’янознавчої проблематики в рамках міжнародного наукового співробітництва, слід детальніше зупиниТися на підсумках 5-го Міжнародного конгресу археологів-славістів (Київ, 18-25.09.1985 р.). У його роботі взяло участь 335 делегатів, у тому числі 163 вчених з 12 зарубіжних країн. Головна тема форуму—проблеми стародавнього слов’янського міста, його роль у розвиткові економіки, культури і політичного життя слов’ян. Було підведено підсумки розробок сучасної археологічної науки з питань стародавнього слов’янського суспільства.
На пленарних засіданнях заслухано 10, а в шести секціях—250 доповідей, проведено цикаві дискусії. Відбулись виїзні засідання у Чернігові та Переяслав-Хмельницькому. Конгресу присвячувалася виставка нових архівних матеріалів “Слов’яни і Русь”. Керував роботою форуму президент Міжнародної унії слов’янської археології (МУСА) академік Б.А.Рибаков (14.-оп.32.-спр.2228.-арк.78).
Під кутом розширення міжнародного співробітництва заслуговує на увагу проект резолюції “Участь ЮНЕСКО у святкуванні 1500-річчя заснування м. Київа”, внесений делегацією від України на 21-й сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО (вересень-жовтень 1980 р.). В одностайно схваленій резолюції передбачалися заходи щодо популярізації ювілею і використання з цією метою засобів масової інформації та інших можливостей ЮНЕСКО. Комплекс ювілейних заходів під назвою “Дні Київа в ЮНЕСКО” відбувався з 31.03. по 9.04.1982 року в столиці Франції під патронажем генерального директора ЮНЕСКО А.М.Боу (14.-оп.32.-спр.1661.арк.204). Значний політичний виграш було одержано в результаті проведення в ЮНЕСКО заходів, приурочених 1000-літтю введення християнства на Русі. У роботі міжнародного наукового симпозіуму, що відбувався у зв’язку з нагоди ювілею у штаб-квартирі ЮНЕСКО (червень-липень 1988 р.), активна участь належить делегації від України. Паралельно з симпозіумом працювала велика ювілейна виставка, помітне місце у якій займала експозиція, підготовлена Міністерством культури УРСР та Українським товариством дружби і культурного зв’язку з зарубіжними країнами (14.-оп.25.-спр.3372.-арк.48).
До програмних резолюцій ЮНЕСКО з культури також було внесено чимало пропозицій, запропонованих представниками від України у різні часи. Зокрема, слід відзначити тему “Міжнародний контекст національної культури”, якою передбачалося проведення досліджень щодо визначення місця і ролі національних і регіональних культур у системі світової культури, вивчення взаємозалежності культурних взаємин у рамках окремого регіону і в контексті розвитку світової цивілізації. Делегацією України ініційовано створення Міжнародного консультативного координаційного центру, який у співробітництві з національними бібліографічними службами задовольняє зростаючі запити держав-членів у повноті інформації про поширення їхніх культур у регілнальному і світовому масштабі.
У цілому, регіональна діяльність у сфері науки здійснюється ЮНЕСКО через регіональне бюро в галузі науки і техніки (діє з 1971 р.). На 24-й сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО (1987 р.) з ініціативи представників ряду держав-членів європейського регіону схвалено рішення про організацію самостійного Європейського регіонального бюро з науки і техніки (ROSTE). Його практична робота розпочалася у грудні 1988 р. (23).
17 квітня 1991 р. президентом АН України академіком Б.Є.Патоном і керівником ROSTE В.А.Кузьминовим укладено угоду про наукове співробітництво між АН України і Європейським регіональним бюро. У документі, зокрема, зазначалося, що сторони надаватимуть підтримку і возьмуть участь в організації відкритих європейських проектів по співробітництву з таких пріоритетних наукових галузей як екологія, інформатика, управління дослідницькими і інноваційними процесами, соціально-економічні й етичні проблеми розвитку науки, створення банку даних з окремих наукових сфер тощо. Підкреслювалася спрямованність спільних зусиль щодо заохочення європейського науково-технічного співробітництва в області мінімізації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС і ін. (24). Для координації спільної діяльності у рамках угоди створено робочу групу, передбачене щорічне планування спільних дій, узгоджених з Комісією України у справах ЮНЕСКО.
Дещо раніше, у листопаді 1990 р. укладено угоду між ROSTE й Центром досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М.Доброва про реалізацію міжнародного дослідницького проекту “Проблеми відтоку кадрів у Європі”. Цей проект ініційований ROSTE і в його виконанні бере участь 51 дослідник із 10 європейських країн (9.-с.33-34).
У галузі соціально-гуманітарної наукової проблематики Україна співпрацює також з іншими спеціалізованими установами ООН. Зокрема, слід відзначити участь у роботі Європейської економічної комісії ООН (ЄЕК), членом якої Україна є з 1947 р., тобто з часу заснування. Співробітництво у рамках ЄЕК дало змогу українським спеціалістам впливати на тематику досліджень комітетів і робочих груп комісії, тримувати цінну науково-технічну інформацію та передавати її республіканським установам для узагальнення і застосування на практиці, що сприяло прийняттю власних управлінських рішень і визначенню пріоритетів у науковій політиці.
Вченими України здійснюється численна підготовка розробок для ЄЕК з різних наукових галузей. Заслуговують на увагу “Основні принципи й методи визначення економічної ефективності автоматизованих систем управління виробництвом промислових підприємств”, “Прогнозування розвитку освіти в Українській РСР”, “Житлове будівництво в Українській РСР”, розроблені вітчизняними спеціалістами і направлені в Секретаріат ЄЕК у 1971-1972 рр. (12.-оп.46.-спр.511.-арк.20; 45). Науковці України взяли участь у реалізації проекту спільного вивчення методології довгострокових досліджень у соціальній сфері, ухваленого рішенням Комісії і визначеного програмою роботи Економічних радників урядів країн ЄЕК на 1970-1971 рр. (12.-оп.46.-спр.510.-арк.3). Лише в 1983 р. було напрацьовано і направлено в Секретаріат ЄЕК доповіді: про організацію, проведення і управління міжнародними дослідженнями у різних галузях наукової і господарської діяльності; про досвід республіки в галузі децентралізації; про перспективи розвитку міст і районів УРСР; про стратегію національного використання і охорони підземних вод в УРСР і ін. (55.-с.41-44).
Варта уваги робота 43-ї сесії ЄЕК, у якій взяло участь 34 країн-членів. Було затверджено програму роботи Комісії на період до 1992 р., ухвалено розроблювані у попередні роки такі важливі документи, як “Загальна економічна перспектива до 2000 р.”, “Регіональна стратегія охорони навколишнього середовища і національного використання природних ресурсів у країнах-членах ЄЕК”, “Декларація про збереження флори, фауни і середовища їх помешкання”, дослідження “Тенденції і перспективи розвитку лісового господарства в Європі до 2000 р.”. Вони відкрили перспективи для подальшої активізації роботи Комісії з напрямів, що відповідають національним інтересам східноєвропейських країн, у тому числі і України.
Делегація республіки на 43-й сесії ЄЕК брала участь в обговоренні широкого кола питань діяльності Комісії, у виробленні підсумкових рішень. Було виголошено 13 доповідей з окремих пунктів порядку денного, у яких широко висвітлювалися проблеми розвитку економіки України в нових умовах (14.-оп.25.-спр.3376.-арк.6-9).
Участь наукових установ України у здійсненні поточних програмних заходів міжнародних організацій є суттєвим джерелом валютних надходжень. Наприклад, лише в 1988 р. закінчився термін зобов’язань Секретаріату ЮНЕСКО з п’яти проектів на загальну суму більш як 33 тис. американських доларів. Окрім цього, вдалось укласти 11 нових контрактів на суму 92750 доларів США. Кошти використано на придбання 12 комплектів наукового обладнання для Інституту кібернетики АН України, інститутів ботаніки, фізики, Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки, для Міністерства закордонних справ України тощо, Належна увага приділяється максимальному використанню валютних засобів Програми участі ЮНЕСКО. Наприклад, для проведення в Україні трьох програмних заходів і видання Бюлетня Комісії УРСР у справах ЮНЕСКО у цьому ж, 1988 р., отримано 38 тис. доларів США, а також згідно з заявками республіки—3 стипендії ЮНЕСКО на загальну суму бл. 20 тис доларів (14.-оп.25.-спр.3372.-арк.50), що дало можливість здійснити наукове стажування спеціалістів за рубежем з важливих для України галузей знань: мікробіології, біотехнології, інформатики тощо. Отже, міністерствам, відомствам і зацікавленим вітчизняним організаціям необхідно і надалі прикладати зусилля щодо зміцнення існуючих та пошуку нових форм співпраці з метою підвищення віддачі від участі в діяльності міжнародних установ.
У розглядуваний період, у рамках роботи міжнародних організацій Україна здійснювала активне співробітництво з країнами східноєвропейського регіону. Історичні реалії 70-80-х рр. спонукали до координації позицій соціалістичних країн на міжнародній арені. Так, 16-20 червня 1980 р. у Варшаві проходила 18-та координаційна нарада комісій соціалістичних країн у справах ЮНЕСКО, головна увага якої зосереджувалася на питаннях підготовки до 21-ї сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО (Бєлград, 1980 р.), де обговорювався проект програми і бюджету ЮНЕСКО на 1981-1983 рр., проект 6-річного плану діяльності Організації на 1984-1989 рр. (14.-оп.25.-спр.2137.-арк.67). З 19 по 22 серпня 1980 р. у Берліні відбулась нарада представників соц. країн на тему “Вклад ЮНЕСКО у демократизацію міжнародних відносин у сфері обміну інформацією”. Було розглянуто широке коло питань, пов’язаних з можливостями використання потенціалу засобів інформації у зовнішньополітичних і пропагандиських інтересах країн соціалізму (14.-оп.25.-спр.2137.-арк.87-91). Пдібна нарада проходила в Києві, на якій було остаточно погоджено позиції з усього комплексу проблем інформації, що розглядалися 21-ю сесією Генеральної конференції та іншими форумами ЮНЕСКО (14.-оп.25.-спр.2137.-арк.142-147).
У жовтні 1988 р., виконуючи функції координатора у групі соціалістичних країн на 43-й Генеральній Асамблеї ООН, делегацією України виголошено 5 заяв від імені східноєвропейських країн, проведено 22 наради делегацій соціалістичних країн з питань роботи сесії. У співавторстві з ЧССР делегацією України внесено проект резолюції з питань екологічної безпеки і ін. (14.-оп.25.-спр.3376.-арк.26-29). Досвід ітрадиції такого співробітництва, не дивлячись на ідеологічну підпорядкованість у минулому, має вагоме значення для України на сучасному етапі. Поряд з цим, перед Україною стоять тіж проблеми, над розв’язанням яких працюють парламенти й уряди країн “перехідного типу” Центральної і Східної Європи. Світова наука і практика не має досвіду трансформування централізованої економіки в цивілізовану ринкову. Поради і рекомендації вітчизняних та міжнародних експертів нерідко вступають у протиріччя з обставинами життя не лише в короткостроковому, але й в перспективному вимірі. Тому лишень завдяки наполегливій спільній праці, творчому обміну думками і досвідом можливе позитивне вирішення згаданих труднощів.
Підбиваючи підсумки, слід наголосити, що Україна виступає активним учасником міжнародних організацій. Уже наприкінці 1970-х років вона була членом більш як 70 міжнародних установ і брала участь у реалізації 118 міжнародних угод і договорів про економічне й науково-технічне співробітництво Радянського Союзу. Звичайно, у 70-80-х рр. Україна, як складова фактично унітарної держави, проводила на міжнародній арені зовнішньополітичний курс СРСР. Проте, навіть за тих умов, Україною було висунуто багато цікавих ініціатив та пропозицій. Саме в ті роки набуто необхідного досвіду і закладено підвалини нинішньої активної позиції нашої держави в галузі багатосторонньої дипломатії.
Спільна праця з міжнародними економічними, науково-технічними та освітніми організаціями відіграла недвозначну роль у розвиткові вітчизняної науки, налагодженні наукових контактів не лише на багатосторонній, але й двосторонній основі, у підготовці власного корпусу спеціалістів з міжнародних проблем, суттєво сприяє у подальшій адаптації вітчизняної економіки, науки, техніки до умов світового розподілу праці.
Із здобуттям Україною незалежності набули якісно нового змісту членство в ООН та її спеціалізованих установах. Зміцнення міжнародної правосуб’єктності відкрило нові обрії, величезну царину застосування невикористаних раніше потенційних можливостей. На ниві наукового співробітництва актуальними завдвннями є розширення і зміцнення міжнародних зв’язків України у сфері науки і технологій, встановлення безпосередніх відносин між вітчизняними і зарубіжними науковими центрами. Партнерський характер та спрямованість на перспективу, безумовно, призведуть до якісних зрушень у взаємостосунках між ними, а також на шляху інтеграції української науки в русло світового співобміну.
Тема: “Наукове співробітництво України з країнами східної Европи в соціально-гуманітарній сфері (1970-1980-і роки)”.
Зміст.
Вступ
Р.1 Розвиток міжнародних наукових зв’язків України 1970-1980 рр.
Р.2 Основні форми і ефективність співробітництва України з країнами Східної Европи в галузі соціально-гуманітарних наук
Р.3 Співробітництво України з міжнародними організаціями в соціально-гуманітарній науковій сфері
Висновки
Джерела та література