Психічні процеси властивості і стани у структурі особистості Формування особистості

Реферат на тему:

“Психічні процеси, властивості і стани

у структурі особистості. Формування особистості”

В психології поняття „особистість” розглядають в сукупності понять: „людина”, „індивід”, „індивідуальність”.

І – людина

ІІ – індивід

ІІІ – особистість

ІV – індивідуальність

І. Людина
– представник людського роду „Homosapiens” (хомосапіенс).

ІІ. Індивід
– це окремий представник людського роду, конкретна самість.

ІІІ. Особистість
– суспільна людина, якій притаманні погляди на життя, переконання, а значить розвинутий світогляд, яка активно реалізує своє здібності.

ІV. Індивідуальність
– сукупність неповторних рис в людини.

Людина стає особистістю за таких умов:

1 – коли народжується психічно-здоровою (народжена людина ще не є особистістю);

2 – коли формується у суспільства (серед людей).

Структура особистості (Асмолов):

Будуючи наділеною від народження певними біологічними якостями, людина стає особистістю по мірі засвоєння соціального досвіду у своїх його проявах (способів і засобів виробництва, духовної культури тощо).

Процес формування особистості і його значення для суспільного життя (виноситься на самостійну поза аудиторну роботу).

Кількісні та якісні зміни відбуваються протягом усіх ета­пів формування особистості. Вони пов'язані з фізіологічним розвитком, але визначаються не ним, а наслідками взаємодії з зовніш­нім світом, яка регулюється нервовою системою та її пси­хічними функціями, а в дитинстві здійснюється за допомо­гою дорослих у спільній діяльності з ними, регулюється словом. Це забезпечує якісні зміни як окремих психічних процесів, так і психіки в цілому.

Психіка дитини формується з віком та ускладнюється як структурно організована динамічна система. Виникають но­ві психічні якості, нові складні психічні структури внаслідок диференціації наявних структур, виділення окремих функ­цій і нової їх інтеграції, тобто об'єднання у нове ціле. Про­цес психічного розвитку йде не від елементів до цілого, а від структурно нижчого до вищого цілого. Онтогенез психіки виступає як незворотна послідовність ускладнюваних струк­тур, у якій генетично пізніші структури виникають із більш ранніх і включають їх у себе в зміненому вигляді.

Онтогенез психіки відбувається не по прямій, а по спі­ралі. Кожна нова психічна структура виникає на основі по­передньої. Більш ранні структури не зникають з появою пізніших, в індивіда завжди є можливість повернутися до них.

Ускладнення психічних структур при переході від ниж­чих до вищих рівнів психічного життя стосується всіх сторін психічного розвитку — мотиваційного плану психічної ді­яльності дитини (комплекси потреб, інтересів та інших спо­нукань до дій), змістового боку психічних процесів (системи уявлень, знань, понять про об'єктивну дійсність), операційного їх плану (системи дій, операцій, навичок), всієї психічної діяльності загалом.

У процесі психічного розвитку дитини дифузні прояви її активності перетворюються, за даними Г. С. Костюка, в дії, регульовані образами об'єктів, що їх викликають. Ці дії ве­дуть до збагачення чуттєвого пізнання світу. Сприйняття об'єктів спочатку включається в акти спілкування дитини з дорослими, які її доглядають, її хапальних та інших дій, а далі воно перетворюється на особливу перцептивну дію, спрямовану на споглядання об'єктів, спостереження за ни­ми, обстеження їх, виділення характерних ознак і утворення цілісних образів об'єктів. Водночас формуються і так звані мнемічні, репродуктивні дії, що характеризують розвиток пам'яті. Розвивається мислення, переходячи від наочно-дійової до наочно-образної та поняттєвої форми. Склада­ються емоції та почуття.

Під час набуття дитиною досвіду постають різні види її предметної діяльності, що спричинює подальший розвиток психіки дитини. Взаємозв'язок психіки і діяльності стає дже­релом прогресивних змін. Кожному віковому етапу пси­хічного розвитку властива своя провідна діяльність, у якій, за О. М. Леонтьєвим, передусім задовольняються актуальні потреби індивіда, формуються мотиваційні, пізнавальні, цілеутворювальні, операційні, емоційні та інші процеси. Це такі види, як пізнавальна діяльність, спілкування, гра, вико­нання доручень дорослих, навчання, праця, творчість.

Упродовж психічного розвитку і становлення різних ви­дів діяльності складаються психічні властивості індивіда, що являють собою потенційну форму існування процесів і дій, які зберігаються й тоді, коли актуально не функціонують. Це розумові, емоційні, вольові, моральні й трудові якості індивіда, характерні риси його свідомості і самосвідомості.

Створюється система психічних властивостей підростаючого людського індивіда — особистість. Особистість здатна усвідомлювати навколишнє буття, виділяти себе із середовища, виходити за межі минулого і теперішнього, прогнозувати своє майбутнє, передбачати не тільки близькі, а й більш віддалені результати своїх дій, усвідомлювати норми су­спільної поведінки і керуватися ними. Розвиток свідомості особистості полягає у формуванні світорозуміння, переконань, які забезпечують її моральну стійкість, здатність підпорядковувати нижчі спонукання вищим мотивам діяльності, тримати правильну лінію у своїй поведінці.

Формування системи психічних властивостей підростаючого індивіда, його свідомості та самосвідомості є необхідною умовою становлення його як суспільної істоти, як суб'єкта спілкування з іншими людьми, майбутнього носія. суспільних відносин. Індивід поступово стає таким суб'єктом, вступаючи у відносини в доступній для нього формі виконуючи функції й обов'язки, які покладаються на нього у сім'ї, в школі, у виробничому колективі тощо.

З розвитком особистості виявляються типологічні й індивідуальні відмінності. Вони полягають у функціональних особливостях нервової системи, темпераменті, у потребах, інтересах, характерологічних рисах дітей та підлітків, моральних, вольових, емоційних, розумових якостях, рівневі розвитку здібностей тощо. При цьому складається неповторна специфічність особистості —її індивідуальність.

Соціальні та біологічні умови психічного розвитку індивіда.

Психічний розвиток індивіда, формування особистості є біологічно і соціальне зумовленим процесом.

Людський індивід розвивається і як біологічна істота, як представник біологічного виду Ноmо sаріеns, і як член людського суспільства. Історія попереднього розвитку людини, тобто її філогенез, впливає на індивідуальний розвиток (онтогенез) двома шляхами — біологічним і соціальним.

За даними Г. С. Костюка, онтогенез людського організму визначається біологічною спадковістю, онтогенез особистості — соціальною спадковістю. Ці дві детермінанти тісно пов'язані в процесі розвитку людини. Біологічна спад­ковість має своїм джерелом генетичний апарат людини, що сформувався в процесі біологічної еволюції і визначає роз­виток її організму. Соціальна спадковість представлена су­купністю культурних досягнень людства, накопичених у про­цесі його історичного і суспільного розвитку.

Наявність цих двох детермінант визначила й два проти­лежних погляди на чинники походження особистості. Пред­ставники першого погляду вважали, що онтогенез психіки людини детермінується лише біологічним фактором, біо­логічною спадковістю. Згідно з іншою думкою, психічний розвиток індивіда визначається не природою, а соціальними умовами його життя.

З точки зору сучасної науки в онтогенезі психіки людини існує єдність біологічних і соціальних умов. Останнє слово у розвитку особистості належить соціальним умовам, але цей розвиток неможливий без біологічних передумов. Дія біологічних передумов полягає в тому, що з людського зарод­ку виникає людський організм з притаманними йому можливостями подальшого розвитку. Становлення людсь­кого організму відбувається за певною програмою, заданою в його генотипі. Генотип визначає людський тип анатомо­фізіологічної структури організму, його морфологічних і фізіологічних ознак, будови нервової системи, статі, харак­теру дозрівання тощо. Генотип визначає також динамічні властивості нервових процесів, безумовнорефлекторні моз­кові зв'язки, з якими народжується дитина і які регулюють перші акти поведінки, пов'язані з й органічними потребами.

Хоча вихідний фонд спадково організованих потреб і актів поведінки в дитини невеликий, однак її нервова сис­тема має у собі спадково обумовлені величезні можливості утворення нових потреб та форм поведінки, яких немає у тварин.

Людські задатки — це природні потенції виникнення, розвитку і функціонування психічних властивостей особис­тості. Задатки реалізуються у психічних властивостях тільки в суспільних умовах життя. Надбання суспільства не фіксу­ються і не передаються в генах. Вони засвоюються через спілкування, виховання, навчання, трудову діяльність. Тіль­ки шляхом соціалізації індивіда здійснюється його розвиток як особистості.

Одних задатків замало для формування психічних влас­тивостей. Як свідчать результати експериментальних досліджень психічного розвитку однояйцевих близнюків (вони мають ідентичні генетичні якості, бо розвиваються з однієї заплідненої яйцеклітини), притаманні їм психічні власти­вості можуть помітно відрізнятися залежно від умов виховання. Схожість в їхньому псих

ічному розвитку збільшу­ється, якщо вони виховуються спільно, і зменшується, якщо виховання здійснюється за різних умов. Відмінність між близ­нюками зростає при переході від простих психічних функцій до складних.

Численні експериментальні дані, здобуті в дослідженнях О. Р. Лурії, Р. Заззо, Б. М. Теплова, В. Д. Небиліцина, М. Ю. Малкова та інших, свідчать, що психічні властивості людей не можна безпосередньо й прямолінійно виводити з їхніх задатків. Вони, як підкреслює Г. С. Костюк, є “резуль­тат індивідуальної історії розвитку, зумовлюваної не тільки природними даними, а й суспільними обставинами і діяль­ністю самою дитини”.

Суспільні, соціальні умови впливають на психічний розвиток індивіда завдяки історично виробленим засобам, притаманним лише людству. Соціальне середовище, в яке потрапляє і в якому розвивається дитина, — це і об'єкти, явища природи, і створене людством штучне предметне середовище, а передусім це люди, їхні взаємини, створені ними речі, знаряддя діяльності, мовні засоби, духовні цінності загалом культура людської цивілізації. За думкою В. І. Вернадського, — це ноосфера, що має планетарний характер.

Зумовлені історичним розвитком людської цивілізації матеріальні та духовні цінності передаються кожному новому поколінню не через хромосомний апарат, а завдяки спіл­куванню дітей з дорослими, у процесі спеціально органі- зованої пізнавальної та практичної діяльності. На психічний розвиток дитини безпосередньо впливають не всі соціальні умови, а лише ті, з якими вона вступає в контакт.

Вплив суспільного середовища змінюється залежно від процесу дозрівання дитини, зростання її фізичних і розумових сил, становлення потреб і прагнень, здатності сприй­мати об'єкти та наслідувати їх, від виникнення нових видів діяльності. Життєві зв'язки дитини з навколишнім соціаль­ним середовищем характеризуються вибірковістю, а з віком розширюються і збагачуються. Спочатку головним соціаль­ним середовищем для дитини є сім'я, батьки, родичі, які доглядають її. Пізніше поруч з дітьми з'являються інші лю­ди — вихователі та вчителі освітніх установ, товариші, шкільні й позашкільні групи. Дитина поринає у суспільне оточення, з яким установлюються як безпосередні, так і опосередковані контакти — через засоби масової інфор­мації, участь у спільній діяльності тощо. Впливи соціального оточення опосередковуються також рівнем власної активнос­ті дитини у діяльності й поведінці, характером відносин з іншими людьми, рівнем культури, освіченості, індивідуаль­ними рисами характеру тощо.

Процес становлення людської особистості здійсню­ється як “саморух”, якому, на думку Г. С. Костюка, властива єдність зовнішніх і внутрішніх умов. Зовнішні умови визна­чаються природним і суспільним середовищем, необхідним для існування індивіда, його життєдіяльності, навчання, праці, розвитку. За формулою детермінації, яку висунув С. Л. Рубінштейн, зовнішні умови впливають на процес розвитку через внутрішні умови, що містяться в самому індивіді.

Зовнішні і внутрішні умови розвитку є протилежнос­тями, пов'язаними між собою. Зовнішнє, об'єктивне, со­ціальне засвоюється індивідом і стає внутрішнім, суб'єк­тивним, психічним, яке визначає його нові відношення до зовнішнього світу. Механізмом такого засвоєння визнаєть­ся, згідно з поглядами Ж. П'яже,

Л. С. Виготського, П. Я. Гальперіна, інтеріоризація, тобто перетворення, вростання зов­нішніх практичних дій у внутрішні розумові дії. Завдяки цьому формується здатність до оперування об'єктами в об­разах, думках, їх перетворення, продукування нових об'єктів. Зовнішнє стає внутрішнім, психічним, зазнаючи певних змін, перетворень. Відбувається і протилежний процес — екс­теріоризація, за допомогою якого здійснюється об'єкти­вація внутрішнього, його перехід у зовнішній план діяль­ності.

Співвідношення зовнішнього і внутрішнього, об'єктив­ного і суб'єктивного, соціального і психічного змінюється на різних етапах розвитку особистості, набуває індивіду­альних особливостей. Суперечність між зовнішнім і внут­рішнім стає джерелом “саморуху”, психічного розвитку ін­дивіда, становлення особистості.

Внутрішні суперечності, що виникають у житті людини, спонукають до активності, спрямованої на їх подолання.Танатомість постають нові суперечності, котрі знову виступа­ють як внутрішні спонуки до вдосконалення особистості, її діяльності та поведінки.

Складний характер “саморуху” розвитку особистостібуврозкритий Г. С. Костюком. Однією з основних суперечнос­тей, що закономірно виявляються на всіх вікових етапах, є розходження між новими потребами, цілями, прагненнями особистості, яка розвивається, та досягнутим нею рівнем оволодіння засобами, необхідними для їх задоволення. Ці суперечності виникають тому, що мотиваційний бік роз­витку особистості випереджає його змістову й операційну сторони. Такі внутрішні суперечності розв'язуються в ди­тинстві у сюжетній грі дошкільників, через яку вони ак­тивно включаються у життя дорослих, засвоюють їхній дос­від. Суперечності постають і в процесі появи нових потреб і мотивів та боротьби зі старими або коли виникає потреба в підпорядкуванні ближчих, безпосередніх, індивідуальних мо­тивів віддаленішим, опосередкованим, суспільним мотивам діяльності.

Значні суперечності виявляються в діалектичному за своїм характером процесі становлення пізнавальної сфери особистості. Вони детермінують перехід від безпосереднього перцептивного (пов'язаного зі сприйняттям) до опосередко­ваного мисленнєвого пізнання дитиною об'єктивної дійс­ності, від нижчих до вищих ступенів розвитку мислення, від аналітичного виділення різних ознак об'єктів до синтетич­ного їх відображення, об'єднання у групи, що позначаються словами, поняттями.

У навчальній діяльності школярів виникають супереч­ності, пов'язані з розходженням між новими пізнавальними цілями, завданнями та наявними способами дій, між но­вими ситуаціями і попереднім досвідом учнів, між узагаль­неннями, які вже склалися, і новими фактами. Навчання систематично спричинює виникнення внутрішніх супереч­ностей, їх усвідомлення учнями, розгортання активної ді­яльності, спрямованої на їх усунення. Подолання кожної суперечності вимагає розв'язання нових для учнів завдань, пошуку нових способів дій, формування досконаліших опе­рацій, тобто здійснення наступного кроку вперед у розвитку пізнавальної діяльності особистості. Такі суперечності при­таманні і трудовій діяльності школярів, у якій поєднуються пізнання і праця, проектується майбутній продукт, викону­ються дії, спрямовані на його виготовлення.

У житті підростаючої особистості, яка розробляє пер­спективні цілі, плани, проекти, виникають суперечності, роз­ходження між бажаним майбутнім і теперішнім, між тим, чого прагне особистість, і тим, що в неї є. Ці розходження спонукають людину до дій у тривалому часі, що поєднує її минуле, теперішнє і майбутнє.

Діалектичні суперечності виникають також між досяг­нутим рівнем розвитку індивіда та способом його життя, місцем, яке він посідає в системі суспільних відносин. У підростаючої особистості виникає прагнення розширити свої взаємини з навколишнім суспільним середовищем, вклю­читися в нові види суспільне й особистісно значущої діяль­ності. В ході реалізації цього прагнення виникають нові стимули до подальшого розвитку.

Виникнення специфічних суперечностей характеризує роз­виток емоційної сфери особистості. Вони пов'язані з по­лярністю, амбівалентністю більшості емоцій, які пережива­ються як протилежні (задоволення — незадоволення, ра­дість — сум тощо). Єдність і боротьба протилежних емоцій визначають розвиток емоційної сфери, перехід від ситуа­ційних емоційних станів до стійких почуттів, властивих осо­бистості. Стійкі почуття особистості формуються через усві­домлення, перетворення та подолання протилежних пере­живань (наприклад, почуття сміливості формується через усвідомлення і поборення страху).

З розвитком виникають також розбіжності між свідо­мими і несвідомими тенденціями у поведінці та діяльності індивіда. Несвідомі тенденції часто є результатом поперед­ньої свідомої діяльності людини, її установок. Останні скла­даються в ході свідомої діяльності, а далі діють без усві­домлення особистістю. Переносячись на інші за змістом види діяльності, вони можуть гальмувати її, викликати супе­речності, які треба переборювати. Наслідком цього є роз­виток адекватніших взаємозв'язків між свідомим і несві­домим.

Діалектичні суперечності притаманні розвитку довільної регуляції поведінки та діяльності підростаючої особистості, формуванню її самостійності, волі. Вже малятам властиве прагнення до самостійності, яке нерідко набуває форми гострого заперечення вимог дорослих, протидіяння їм, що супроводжується, наприклад у трирічних дітей, явищами впертості, неслухняності, негативізму. У підлітків це праг­нення може виявлятися у протестах проти надмірної регламентації батьками їхньої поведінки; при цьому воно, як правило, випереджає розвиток самоконтролю, саморегуляції власної поведінки та діяльності, що теж породжує певні суперечності. Внаслідок правильного виховного коригування названі суперечності долаються, що веде до розвитку самостійності, волі, до усвідомлення необхідності та здатності підпорядковувати їй свої дії, переборювати зовнішні та внутрішні перешкоди.

Використана література

· “Психологія” – підручник для студентів вищих закладів освіти. – Київ: “Либідь”. 2000 рік.

· Костюк Г. С. “Навчально-виховний процес і психічний розвиток особистості”. - Київ .1989 рік.

· Гончарук П. А. “Психологія навчання”. - Київ .1985 рік.

· “Вікова психологія”. За ред. Г. С. Костюка. - Київ. 1976 рік.