Значний вплив скіфських вірувань на становлення східнослов ’ нської релігійно-міфологічної системи відмічає Н.Полонська-Василенко : „Скіфи продовжують розробку трипільської міфалогії в образах фантастичного звіриного стилю і передають її через анто-слов ’ н селу : це – образи матері-богині, пастуха Геракла, одноокого циклопа, грифона, культового бика, коня, кабана тощо. Ще виразніше традиційний зв’язок дає наша хата з її піччю”. Пов ’ язаному з піччю вогнищу східні слов ’ яни приписували чудоційні сили покровителя Роду. Згідно з віруванням при зіткненні з вогнем і землею зростала родючість. Тому піч поставала тим священним місцем, де жінка мала народжувати дитину. Разом з цим піч розглядалася як місце перебування померлих членів роду. За повір ’ ям, піч могла забрати хвору дитину й повернути її назад здоровою. Це засвідчує давнє надання вогню відроджуючої функції. Вогнищу також приписувались очисні та охоронні властивості. Вогонь асоціювався з сонцем, яке дарувало тепло і світло. Сонячна сила могла дати дівчині красу, подарувати кохання. Такі ж магічні властивості надавались і домашньому вогнищу. Донедавна в деяких українських селах побутував давній звичай, згідно з яким вогнище зберігає честь дівчини, яку залишив хлопець, котрий обіцяв одружитися з нею. Дівчина таємно проникала в дім жениха, а потім в усіх на очах сідала на піч. В такому разі ні хлопець, ні його батьки не могли відмовити у весіллі. Про обряд очищення вогнем згадує і М. Гоголь у повісті „Вій” : люди, які несли тіло панночки до церкви, перед тим прикладали долоні до печі. Підтвердженням єдності сонця й вогнища є випічка в печі короваїв, котрі формою нагадували сонце.
Всесвітня гармонія фізично символізуваласяв образі пошлюблення вогнесвітла з водою. Цей шлюб здійснювався в день Купала і був прообразом статевого поєднання на землі. Тому наприкінці свята юнаки й дівчата поєднувались у шлюбі. Подібні свята побутували в багатьох народів : у фіннів, германців, угорців, литовців та ін.
Зображення качки, гуски на предметах культового призначення дає підстави вважати, що образ водоплаваючих птахів у скіфів був релігійним символом. Лише водоплаваючі птахи можуть спокійно пересуватисяв трьох стихіях – по суші, по воді і під водою та в повітрі. Східні слов’яни також вшановують водоплаваючих птахів. Б. О. Рибаков вважає, що качка була символом зв’язку з потойбічним світом. Тільки качка могла проникнути у води підземного моря і повернутися звідти. Птахи виконували захисну та магічну функції, а також поєднувалися з ідеєю часу й простору.
Подібно до скіфів східні слов ’ яни поклонялися і мечу. В літописі монаха Нестора „Повість врем’яних літ” згадується, що східні слов’яни вшановували меч як бога війни.
Заслуга сарматів полягає в тому, що, перейнявши елементи релігійіної системи скіфів, вони передали їх слов ’ янам. Так під впливом сарматської культури у слов ’ ян змінюється тип поховань і поховальний ритуал. Померлих ховають у грунтових ямах з північним і півленним орієнтуванням.
Подібно до скіфів сармати наділяли особливою магічною силою дзеркало.Сарматський звичай ламання дзеркал при похованні був відлунням різноманітних давніх уявлень, за якими дзеркало – вмістилище душі – протиставлялося смерті. І в наш час спостерігається звичай завішувати дзеркала в будинку, де є покійник, та віра в те, що розбите дзеркало віщує смерть. У тоц же час зберігся ритуал, в якому дзеркало є традиційним атрибутом. Мається на увазі ритуал вінчання та традиційне гадання із дзеркалом на нареченого.
Таким чином , можна дійти висновку, що скіфо-сарматські народи проживали на одній теріторії з праслов ’ янами і змішувалися між собою. Внаслідок цього прийшлі племена було асимільовано автохтонами. Значна кількість скіфо-сарматських паралелей у мові і, звісно, в релігії слов ’ ян вказує на симбіоз цих культур. Ставалося так, що плем ’ я, скажімо слов ’ янське, запозичало в сусідів звичаї й віруванняя, частково мову. В такому разівоно носилостару назву, але в духовній культурі зовсім змінювалося під впливом нових релігійних рис.
У релігійну ситему старолавніх слов’ян увійшло багато елементів з вірувань фракійських племен, що в 1тис. до н.е. населяли південно-західну частину України ( Галичина, Поділля, Південна Волинь), малоазійські простори, теріторії нинішніх Болгарії, Румунії, частини Сербії та Греціі.
Фракійці вірили, що після смерті кожен досягає свого бога Зельми, котрий вчить, що тіло не можна вилікувати без попереднього оздоровлення душі : від душі йде все лихо чи добро, а для оздоровдення душі потрібні молитви та пісні з добрими порадами. Різноманітні молитви, пісні, заговори та відмовлянняі в наш час ще застосовують ворожки при лікуванні хворих. До наших днів у багатьох регіонах України збереглася віра в перебування душ під землею і звичаї просити померлих родичів покійного відчинити ворота, через які він має потрапити на той світ, і прийняти його до свого оточення.
У кельтів, як в слов’ян, склалася своєрідна інституція жреців, пам’яті яких вони й довіряли всі свої закони, знання та вірування, чеоез щоі не залишилипо собі письмових пам’яток. Римський диктатор, полководець Ю. Цезар у „ Галльській війни” поділяє жреців кельтів на три групи. До першої він відносить ватів – віщунів. Другу групу складали в нього барди – поети, які прославляли богів. І, нарешті, третя група – друїди. Друїди займалися відправленням релігійних обрядів та жертвоприношенням. Вони мали абсолютну владу і були наділені правом виносити покарання, з яких найтяжче – заборона брати участь у релігійних обрядах. Друїди – засновники своєрідної філософії, викладеної у вигляді загадок у віршованій формі. Разом з цим, у друїдів зберігаються елементи шаманства, характерні для ранніх релігійних вірувань : спілкування з душами померлих, з богами та наявність шаманського ритуалу, щополягав у перетворенні друїда на тотемну тварину, немовби символізуючи злиття мисливця і звіра. Та друїд – не просто шаман. Він і лікар-цілитель, що увібрав багатовіковий народний досвід і вільно оперує ним, і носій культури й духовності. Ось як характеризує друїдів Ю. Цезар : „Більше всього намагаються друїди переконати в безсмерті душі: душа, за їхнім вченням, переходить після смерті з одного тіла в інше, і вони думають,що ця віра переборює страх перед смертю і цим збуджує хоробрість. Окрім цього, вони багато говорять своїм молодим учням про світила та їхній рух, про велич світу й землі, про природу і про могутність та владу безсмертних богів”( Записки Юлия Цезаря и его продолжателей о галльской войне. )
Служителями язичницького культу слов ’ ян були волхви – засновники вчення про першотворця. Вони володіли секретами лікування травами, стали творцями своєрідної астрологічної мелецини. Волхви зберігали й передавали з покоління в покоління геграфічні, астрономічні, математичні знання. Людське слово, подібно до друїдів, вони наділяли таємною магічною силою. Згідно з їхніми уявленнями слово могло ощасливити людину або погубити. Воно могло вилікувати від різни
Культ дерева є одним із найдавніших. Він пов ’ язаний з образом дерева-захисника. Під деревом молилися, їли, відпочивали, помирали. За деревами ховалися від ворогів. Довголіття дерева підііймало його над життям людей і тварин. Рослини, що несли в собі часточку плідної сили природи, були нібито гарантом віри в сприятливі дії природи на долю людини. Це, в свою чергу, приводить до значного поширення обрядів сільськогосподарської та лікувальної магії, ворожіння на рослинах і виникнення відомого гороскопу друїдів, в якому простежується зв ’ язок людських характерів з деревами.
Релігія східних слов’ян дивно схожа з первинною релігією арійських племен: вона полягала в поклонінні фізичним божествам , явищам природи і душам покійних, родовим, домашнім геніям.
Грунтуючись на певних висловах сучасників, ми знаходимо у наших слов ’ ян при поклонінні багатьом різним явищам природи під різними іменами божеств поклоніння одному верховному божеству, якому всі інші знаходилися в підкоренні. Це верховне божество за свідченням одного з найдавніших письменників про слов ’ ян, Прокопа, було божеством блискавки, яке літописець називає Преруном. Явище грози, блискавки є саме вражаюче зі всіх явищ природи. Нехитре, що людина дала йому перше місце між всіма іншими явищами. Вона не могла не помітити благотворний вплив грози на життя природи, не могла не помітити, що світло блискавки повсякчас знаходить свою могутність тоді, як наприклад, дії сонця обмежені, схильні відомому закону, можуть виявлятися тільки у відомий час, поступаючись владицтвом іншому, протилежномуі отже ворожому початку – мороку.
Якщо слов ’ яни схилялися перед явищами природи, то легко здогадатися, при яких випадках, в яку пору вони торжествуватимуть свої релігійні свята. Так, наприклад, вони святкували в кінці грудня, коли сонце починає брати силу, дні починають прибувати. Це свято співпадає тепер з Різдзвом Христовим і носить переважно назву Коляди. Істотний обряд свята полягає в ходінні славити божество і збирати подаяння. В деяких місцях Коляда відома під назвою Аусення або Таусення, що можна приймати під зміненим Ясен – також, по всій вірогідності і’мя сонця.
Друге свято наставало з початком весни. Але оскільки воно припадає на великий піст, то після ухвалення християнства свято було перенесено на кінець різдзвяної мясниці і частково на Великдень. Отже, мясниця – це язичницьке весняне свято. Зустріч весни і проводи зими святкуютьсяу всіх слов’янських народів майже з однаковими обрядами. Весну зустрічають звичайно на Червгній горі, тут починаються хороводи.
Третє свято має місце 23 червня і відоме під назвою Івана Купали. Хоча по обрядах свята можна здогадуватися , що воно відноситься до трьох стихійних божеств – обом Сварожічам, Сонцю, Вогню і Воді. Але можна відносити його і до дня одного сонця. Ніч на Іванів день супроводжується збиранням трав, купанням, розпалюванням багать і стрибанням через них.
Розглянувши поклоніння стихійним божествам, тепер звернемося до іншої половини слов’янської міфалогії, а саме: слов’янська міфалогія після введення християнства.
Введення християнства в слов’янських землях (з 9 століття) поклало край офіційному існуванню слов’янської міфалогії, сильно поруйнувавши її вищі рівні, персонажі яких стали розглядати як негативні, якщо тільки не ототожнювалися з християнськими святами, як Перун – з святим Іллею, Велес – з святим Власиєм, Яріла – з святим Юрієм (Георгієм). Низьки ж рівні слов’янської міфології, як система загальних зіставлень, виявилися більш стійкими і створювали складні поєднання з пануючою християнською релігією.
Збереглася, перш за все, демонологія: віра в лісовика, водяного. У південних слов ’ ян існував складний міфологічний образ вила (сербський), самовила, самовида (болгарський), - гірських, водяних і повітряних духів. Спільнослов ’ янський польовий дух – полудниця, у східних слов ’ ян – польовик. Численні міфологічні образи зв’язувалися (особливо у східних слов’ян) з домашнім господарством: наприклад, всім відомий домовик, у нього існувала величезна кількість імен (російський домовик): дедко, дедушко, доброзичливець, доброжил, суседко, господар, він, сам, (український) хатний дідко (білоруський):хатник, господар (польський): skratz (чеський): skritek , skrat , krat . Існували також духи оремих дворових споруд – банник, овинника. Подвійним було відношення до духів померлих: з одного боку, почитали покровителі сім’ї – діди – батьки, померлі природною смертю, з іншою – вважалося небезпечними мертвяки, померлі передчасною або насильною смертю, самовбивці, утопленики. До числа предків – покровителів відносився Цур, до ворожих мертвяків – упирі, мавки. Збереглася віра в численних злих духів – шахраїв, мару, анчутку, нячистиков – у білорусів шешки, цмоки. Хвороби втілювалися з підкресленням окремих їх симптомів: Трасеяф, Огнея, Ледея, Хріпуша, відомі уявлення про дванадцять лихоманок в російських змовах, що знаходять паралелі в інших індоєвропейських традиціях.
Разом з тим стародавні традиції знаходили віддзеркалення в цілому ряду таких пам’ятників, в яких при використвуванні деяких термінів і ключових понять християнської міфології представлений і комплекс основних категотій слов’янської міфалогії. Одним з найхарактерніших жанрів у східних слов’ян є духовні вірші, формою і музичному виконанню продовжуючі спільнослов’янську традицію співу епічних пісень. Так в староруській „Голубиній книзі” містяться уявлення про співвідношення людини і всесвіту, мікро- і макрокосмосу, відповідні ведейському гімну про Пируше і висхідні до суспільства з ним індоєвропейському міфу про творіння миру з тіла людини. До індоєвропейських витоків сходить і сюжет суперечки Правди і Кривди. У західних слов’ян до числа текстів, що продовжують архаїчні карнавальні традиції, відносилися містеріальні фарси з міфологічними персонажами типу східно-слов’янського Яріли.
Християнство у слов’ян в значній мірі засвоїло старий міфологічний словник і обрядові формули, висхідні ще до індоєвропейських джерел: „бог”, „врятував”, „святий”, „пророк”, „молитва”, „жертва”, „хрест”...