Українська писанка містить у собі цілий комплекс свідчень своєї приналежності до надзвичайно давніх культурних пластів, зв’язку з визначними явищами віддалених епох. Наявність у ній, поруч з християнським ритуально-символічним значенням, безсумнівних зв’язків з язичницькими віруваннями, розробленість декоративної системи, що містить ряд орнаментованих язичницьких символів тощо, дозволяють вважати, що витоки мистецтва писанки лежать у художній творчості первісного суспільства, коли ця символіка сформувалась і закріпилась у свідомості людей [14, с.17].
Символічне значення писанки складається з двох складових частин:
1. із значення самого яйця, в якому є живий зародок півня (сонячної птиці);
2. із значення написаних на ньому символічних знаків.
Тому писанки ніколи не варили і не вживали у їжу, ними також ніколи не бавилися у «битка» чи «котка», оскільки вони були позначені магічними знаками, пов'язаними з давніми віруваннями, й усвідомлення їх культового значення збереглося аж до XX ст. Відповідно і обрядовий статус писанки був набагато вищий, ніж у крашанки [9, с.7].
Значення символу самого яйця. Ще з незапам’ятних часів у міфопоетичних традиціях багатьох світових культур яйце було найдавнішим символом життя. Саме його вважали прообразом світового яйця [8, с.4]. Існує поняття світового або космічного яйця, з якого народжується Всесвіт. Одна половина яйця стає небом, інша – землею, а жовток – сонцем [13, с.252]. Звідси його обожнювання та надзвичайне звеличування.
Різні народи, шануючи яйце як символ життєдайності, створили власну атрибутику його возвеличення. Яйце фарбували, прикрашали. Навколо нього створено безліч міфів і легенд. У Єгипті яйце символізувало сонце, було атрибутом сонячного бога Пта, який катав його по небу. На Сході вважалося, що в той час, коли скрізь на землі панував хаос, то у величезному яйці були сховані всі форми життя. Шкаралупу зігрівав божественний вогонь, даючи яйцю тепло утвору. Завдяки цьому вогню і з’явилася з яйця міфічна істота – Пану. Усе невагоме стало небом, а щільне – Землею. Пану з’єднав Небо з Землею, створив вітер, простір, хмари, грім, блискавку. Щоб нагріти землю, Пану дав їй Сонце, а щоб нагадати про холод – Місяць, Отже завдяки Пану, Сонце зігріло землю, засвітив Місяць, народилися планети й зірки [8, с. 4]
В античній Греції і Римі вважали, що всесвіт виник з яйця казкового птаха Фенікса. Він поклав його в святилище Геліоса (сонця). Мабуть тому яйце для римлян мало магічну силу.
У фінській «Калевалі» йдеться про те що Всесвіт виник із шести золотих і одного залізного яєць. Упавши в океан вони розбились – з нижніх частин утворилася земля, з верхніх – небесне склепіння, з жовтка – сонце, з білка – місяць і зорі [1, с. 217]
Стародавні перси вірили, що спочатку не було нічого крім божества. Нарешті народилося яйце. Ніч покрила його своїми чорними крильми, а Любов (тут слово «Любов» має бути чоловічого роду), старший син Творця, заопікувався ним. Коли яйце дозріло, з нього з'явився Всесвіт зі світлим сонцем і ясними зорями. Світила піднялися вгору, а важка земля осіла донизу. За вченням основоположника релігії стародавніх іранців — Заратустри, яйце Всесвіту розбив своїм рогом величезний бик Адуда. Цей міф про створення світу прийшов до персів від Заратустри зі Сходу. Перси величали яйце у своїх священних піснях і тримали у храмах литі металеві зображення яєць або яйця, витесані з каменю, як символ усього, що народжується. У них були відомі також фарбовані і розписані яйця [14, с. 12]
В індійській космогонії космічне яйце знесла божественна птиця на споконвічні води. Зі святого яйця з’являється творець усього живого Праджапаті. Якого пізніше почали ототожнювати з Брахмою [13, с.252].
Існувало таке бачення світу нашими пращурами. Посередині Всесвіту, подібно жовтку, розташувалася сама Земля. Верхня частина «жовтка» - наш Живий Світ, Світ Людей. Нижня - «исподняя» сторона - Нижній світ, Світ Мертвих, Нічна Сторона. Коли там день, у нас панує ніч. Щоб потрапити туди, треба перетнути Океан - море, що оточувало Землю. Чи прорити колодязь наскрізь, і камінь буде падати в цей колодязь дванадцять днів і ночей. Навколо Землі, подібно яєчним плівкам і шкаралупі, розташовано дев'ять різних небес. Кожне з дев'яти небес слов'янської міфології мало своє власне призначення: одне - для Сонця і зірок, інше - для Місяця, ще одне - для хмар і вітрів тощо. Сьоме за рахунком наші предки вважали «твердінню», прозорим дном небесного Океану. Там зберігалися запаси живої води - невичерпне джерело дощів. Усі дев'ять небес, а також землю і нижній світ зв'язувало між собою Світове дерево. На думку древніх слов'ян, воно понад усе було схоже на розлогий дуб, однак на гілках цього дуба дозрівали не тільки жолуді, але й насіння всіх інших дерев і трав. А там, де вершина Світового дерева піднімається над сьомим небом, був острів, і на тім острові жили прабатьки всіх птахів і звірів. Чудесний острів на сьомому небі слов'яни називали «ирием» чи «вириєм».
Чимало стародавніх учених по-своєму пов'язували яйце із походженням усього, що існує в цьому світі. Так, візантійський богослов і філософ Іоанн Дамаскин підкреслював, що небо і земля в усьому подібні яйцю: шкаралупа – небо, пліва - хмари, білок - вода, а жовток - земля. З мертвої матерії яйця виникає життя, у ньому полягають можливість, ідея, рух і розвиток. У давнину яйцю також придавалося магічне значення. За переказами, навіть мертвим яйце дає силу життя, за допомогою яйця вони ніби відчувають дух життя і знаходять утрачені сили. Існує одвічне повір'я, що завдяки чудодійній силі яйця можна вступати в контакт із померлими, і вони мовби оживають на деякий час.
Недаремно зі стародавності у багатьох народів яйце служило символом сонця, що несе із собою життя, радість, тепло, світло, відродження природи, рятування від пут морозу і снігу, - іншими словами, переходу з небуття в буття. Тому саме яйце стало атрибутом весняних культових народних обрядів, пов'язаних із пробудженням землі. Його дарували одне одному на Великдень [8, с 4 – 5]. Цей обряд був пов'язаний з народними уявленнями про яйце, що було символом весни, перемоги життя над смертю [14, с.11]. А ще було прийнято підносити яйце як простий малий дарунок друзям і благодійникам у перший день Нового року й у день народження. Багаті ж, замість пофарбованих курячих яєць, найчастіше підносили золоті чи позолочені [8, с.5].
Писанка і пов’язані з нею народні легенди, перекази, її символічна роль у святах та обрядах, розшифровка семантики орнаментів, з'ясування їх сакрально-магічного змісту сягають своїм корінням давніх язичницьких епох з їх міфологією, в якій відбились світоглядні уявлення наших предків [14, с.11]. З прийняттям християнства розмальоване яйце було включене до Великодніх обрядів церкви. Культ розписаного яйця, з’явився за таким переказом [5, с. 9].
Марія Магдалина піднесла римському імператору червоне фарбоване яйце з покликом: «Христос Воскрес!» За міфом, який відомий в Україні, писанки як символ Воскресіння Ісуса Христа з’явились одночасно з Його великою жертвою: коли було схоплено Ісуса, Матір Божа прийшла до Понтія Пілата з проханням віддати їй Сина. За звичаєм вона принесла за це у фартушку дари — 12 яєць — тобто те, що в Неї було. Пілат вагався, він боявся юдеїв. Нарешті він відповів: «Ні, я не віддам Його Тобі». З розпачу у Марії опустилися руки, і писанки покотилися по бруківці. Від цього на них з'явилися подряпини. Коли Матір Божа підібрала їх, то побачила в цьому знак Господній. Віднесла їх апостолам, учням Ісуса, промовивши: «Ось знак Господній, Він скресне!» Великодні яйця символізують, перш за все, Воскресіння Господнє [14, с. 19]. Тому християни вважали, що як зі яйця народжується життя, що було сховано в ньому, так із труни воскрес Син Божий. Звідси споконвічне звеличення яйця [8, с.5]. Відомо також, що всяка обрядовість, в тому числі й християнська, складалася протягом довгого часу, писанки як великодній атрибут поширені не в усіх народів, що сповідують християнство. Тому доречно постави-питання: коли на терені України з'явилися писанки — разом з прийняттям християнства, раніше чи пізніше? Де виник звичай розпису великодніх яєць? Відповідь на ці питання дають археологічні джерела.
За археологічними матеріалами сакральна роль яйця чітко фіксується з часів ранньої бронзи, де вони були кульовими елементами поховального обряду.
У добу пізньої бронзи культові яйця виготовлялися з каменю або глини. Під час дослідження сабатинівських поселень культові моделі яєць були знайдені майже в кожному житлі під вогнищем або серед інших культових речей. На одному з них були вигравірувані позначки, що нагадують стилізоване дерево — ялинку. На сплющеному кінці іншого яйця були залишки вохри, яку розтирали кам'яним яйцем. До речі, й сама вохра мала в той час культове значення [14, с.19].В епоху бронзи зі зміною чоловічої та жіночої позицій у світобудові — тепер небо належить богові, а земля богині — яйце стає атрибутом сонячної птиці — півня (у наших казках про яйце таки домінує курка), а отже сонця та відродження, про що свідчить загадка: «Живе родить мертве, мертве родить живе» (курка і яйце) [9, с. 6].
Моделі культових глиняних яєць вживалися предками слов'ян доби пізньої бронзи для вимощування долівки. нижньої частини стін, печей, лежанок у житлах. Щодо символічного значення культових яєць вчені мають різні думки — це й ідея відродження, і космогонічні уявлення, і тотемістична магія, і оберегова дія; але, на жаль, жодну з них не можна аргументовано обґрунтувати [14, с.20].
Коли відбувався перехід від первіснообщинного ладу до феодалізму, мистецтво східних слов'ян було важливою потребою побуту, що виявилося в орнаментах, які мали певний зміст у системі язичницьких вірувань. Декоративні візерунки, створені людиною, мали призначення — оберігати її від лиха, допомагати в житті та праці. Найбільш поширеними й улюбленими орнаментами давніх слов'ян були: розетка — символ Сонця, хвиляста лінія — вода, жінка з руками-гілками, яка знаменувала велику богиню землі, праматір Берегиню [7, с.187].
А в кераміці трипільської культури можна натрапити на мотив розділеного яйця: зображення подвійного яйця, яке розділяє змій. Саме яйце може бути розділене поперек (по діаметру) або знаком змії, або сосонкою, що передає уявлення про поділ на два світи. Звідси треба вважати, що у найдавніших віруваннях космічне яйце, з якого все постало, зніс і поділив навпіл змій, бог землі, підземелля, а також вогню. «Тому один із атрибутів весняного поганського свята, присвяченого воскресінню духа зросту, — яйце, символ змія, божества землі (чоловічого роду), якого вважали, разом з богинею (праматір'ю), родителем всього живого у світі».
Найдавніша українська керамічна писанка, яку знайшли археологи, датується IX ст. після Р. X. Загалом таких писанок при розкопках було знайдено близько 70 штук; вони були дуже поширені в Київській Русі й мали характерний розпис, що виконувався особливою технікою. На загальному брунатному, зеленому, рідше жовтому тлі — сплетіння жовтих і зелених смуг, яке передавало «сосонку» — вічнозелену рослину, що стелиться по землі. Ці писанки виготовляли у великих містах, де існувало виробництво цегли і керамічної плитки, таких, як Київ, Чернігів тощо [9, с. 6].
На території України писанкарство набуло найбільшого поширення за часів Київської Русі, в Х—XIII ст. Запроваджуючи християнство на Русі, церква вдало використала язичницькі вірування і народні звичаї, в тому числі й святкування Великодня навесні як пробудження всього живого на землі, що збіглося з християнськими пасхальними святами на честь воскресіння Ісуса Христа [7, с.187]. Це так звані писанки, порожні всередині, з отвором для ручки з тупого кінця, їх поверхня вкрита поливою з розписом або круговими смужками. Усередині такі писанки мали керамічну кульку і при потрясінні торохкотіли. Орнаментальних хвилеподібних ліній на низці сім. Традиція виготовляти різноманітні шумові предмети до Великодніх свят також була багатовіковою в Україні. Це — калатала, стукалки, довбешки, брязкальця; ними хлопці відганяли «нечисту силу», а дівчата, йдучи колом, співали й заплітали «Шума».
У деяких писанках княжої доби хвильових ліній орнаменту дев'ять. Композиція починається і завершується колами. Точнісінько, як віха на Зелену неділю, її на Подніпров'ї робили з довгого стовбура, на низ і на верх чіпляли по колесу. Все це заквітчувалося травою та квітами. Потім віха вкопувалася у землю. По ній, ніби в писанці відтворювалося коло земне і коло небесне, а між ними «Дерево життя» — Дерево світобудови. Воно єднало небо і землю, людину й Бога [14, с. 21]. Улюбленими кольорами майстрів були жовтий та світло-зелений на темному, здебільшого коричневому або чорному, тлі. Рідше траплялися комбінації білого, червоного і чорного кольорів [7, с.187].
В Україні з писанками чинили магічні дії. Дбаючи про майбутній урожай, на весняного Юрія писанки котили по зеленій пшениці і закопували їх у землю. У великодній ранок молоді вмивалися водою, в яку перед тим клали крашанки і срібні монети, що мали надавати їм сили й краси. Писанки були оберегом житла від грому й вогню, а людей і тварин охороняли від лихого ока [7, с.188].
Цілком ймовірним є молитовний аспект писанки, на це наштовхують свідчення примовлянь у процесі писання й особливий, подібний на молитовний настрій; напевно, знаки-символи в
Люди в давнину вважали, що символічні знаки, які наносили на писанку, мали для людини магічну силу, і писанкарка не мала права вносити зміни у її малюнок, так само як не можна змінювати слів молитви, — це було порушення не тільки канону, а релігійно-світоглядних законів, які за ним стояли. Отже, століттями в певній місцевості писалися писанки з одними і тими ж орнаментами, хоча деякі писанкарки і додавали до традиційних в зорів свої елементи, які, втім, не руйнували загального задуму, а також, оперуючи певним набором символічних знаків, створювали нові композиції. При цьому в народній пам'яті залишалися найкращі зразки, які відтворювали з року в рік. Таким чином відбувався розвиток писанкарства [9, с.8].
Але у 20 – 30-х роках XX ст., у часи войовничо-атеїстичної пропаганди, писанки були зараховані до шкідливих культових атрибутів, а ті, хто їх виготовляв, заслуговували зневаги, висміювання, а пізніше — покарання.
Виготовлення писанок припинилося у центральних та східних, а потім і західних областях, за винятком віддалених карпатських сіл.
У 60-х роках XX ст. у зв'язку з посиленням інтересу до народного мистецтва відновилося й писанкарство. Навесні, перед великодніми святами, у Вижниці, Косові та Коломиї народні майстри продавали писанки на ярмарках, сприяючи цим стихійному виникненню писанкарського промислу. Проте писанкарство не сягало далі Прикарпаття і відроджувалося дуже повільно, оскільки було майже повністю забуте і втрачене. У 70-х роках писанки як твори народного мистецтва вже експонувалися на виставках. З'явилися приватні колекції писанок. Відновилося виготовлення писанок із дерева, відоме у XVIII—XIX ст. У 80-х роках до писанкарства звертаються професійні художники, народні майстри старшого покоління. Щорічно організовуються зарубіжні виставки писанок, у яких беруть участь майстри як з України, так і з української діаспори [7, с. 189].
Писанка – це не просто розписане яйце, це образ світового яйця в яке складені символи віри, знань, традицій та ін. Писанка стала архетипом у мистецтві.
Архетип – прообраз, початкова ідея, формуюча творчу активність. В художній діяльності архетипом називають певний історично складений тип, характер сприйняття дійсності, світовідчуття і світосприйняття. Історія мистецтва створювала різні архетипи художнього мислення людини і тоді майже в у всьому протилежне. Окремі архетипи складають основу історичних типів мистецтва і художніх направлень, всі вони амбівалентні неоднозначні і несуть в собі протилежне двійникове начало, яке дає імпульс до розвитку. Всі архетипи не несуть оцінювальних характеристик, вони не хороші і не погані а в рівній мірі необхідні і самодостатні для непереривного історичного розвитку мистецтва. Відомі в історії архетипи обдумуються і інтерпретуються в процесі створення конкретно-історичної художньої форми і тому вони завжди актуальні. Архетип завжди колективний, він унаслідується цілими етносами і епохами та конкретизує культурну традицію но в той же час, являється основою естетичного (суб’єктивних) почуття та уявлення. Писанка являється архетипом – це прообраз, початкова ідея, яку відображає народ. Писанкарство вид народного мистецтва який ніколи не вмирає, а навпаки тільки розвивається та набуває нового значення [6, с.484].
З мистецького погляду писанка вражає витонченістю розпису на маленькій площині; довершеністю і багатством композиційних варіантів й орнаментальних елементів та мотивів. Захоплюють ці мініатюри і своєю динамічністю, оскільки іноді потребують особливого сприйняття — оберту на 90°, 180°, а то й на 360°; часом такий рух буває ще складнішим, і ти оком біжиш за безконечником, як за філософією життя — без початку і кінця, — усвідомлюючи, що десь тут, в яйці, криється загадка життя та смерті. Окрім ритму ліній, писанка — це ритмоколір, що своєю чистою колористикою нагадує символічні слово-кольори замовлянь або останній малярський авангард. До того ж художня форма — «ритмічна організація, орнаментальність, стилізація, узгодження з формою предмету» — невіддільна у ній від знакового змісту [9, с. 9].
Упродовж багатьох тисячоліть життя людини було тісно пов’язане із силами природи, тоді ж виробилась своєрідна мова спілкування з навколишнім світом за допомогою великої кількості знаків та символів. На багатьох пам’ятках древності зустрічаються схематичні малюнки, що не є зображенням реальних предметів чи істот. Ці малюнки, що з’явилися в доісторичні часи, побутують в народному декоративному мистецтві і досі. Повторюючись протягом тисячоліть, переходячи від одного народу до іншого, вони не зникають і не змінюються, утворюючи орнаментальний декор. Це – символи, тобто графічна фіксація релігійних понять та уявлень ще до виникнення писемності [2, с. 45].
Кожний предмет народного мистецтва поряд з практичним призначенням в обряді відігравав роль знака соціальних відносин, оскільки уособлював у собі єдність символічного і практичного змісту. Саме у традиційному фольклорному середовищі предмети завжди несуть знаки, а знаки суть предмета. Образно-символічний статус зумовлюється їх функціональним призначенням у семіотичній системі свята та обряду. При включенні у цю систему вони функціонують як «знаки», обрядові символи з певною семантикою, без неї — позбавляються цього символічного змісту, перетворюючись на звичайні ужиткові вироби... Писанка позначена найвищим семіотичним статусом, в ній знаковість, як символ оновлення життя, виражена максимально, а утилітарність — мінімальна [9, с. 7].
Символ – одна із могутніх підвалин національної культури. Загальновизнано: справжнє мистецтво – символічне. Саме знання символіки допоможе нам усвідомити картину світу, спосіб мислення наших пращурів, їх естетичні, моральні ідеали. Функціями символів вважають узагальнене вираження науки про чудеса. Символи показують нам все, що було і що буде, причому в незмінній формі. Взагалі світ складається із символів (міфологічних, релігійних, окультних, індивідуальних, та ін.) [13, с.192].
Більшість дослідників проблеми символізму відзначають суто знаковий характер цього явища, пов'язаного з образним сприйманням реального світу.
С. Аверінцев цілком справедливо зазначає, що усякий образ є, хоча б деякою мірою, символом. Особливості функціонування символу не тільки у мистецтві, але й у практичному житті виявляє А. Хаузер: «Символ є, по суті, надтермінологічним образом, дія якого базується на різноманітності й невичерпності елементів його змісту».
Таким чином, символ має багатозначний характер, тому його не можна ототожнювати з алегорією (напр., фігура жінки з пов'язкою на очах і з терезами у руках — алегорія правосуддя), хоча і тут мета не завжди може бути чіткою. Те ж саме стосується і поняття емблеми. Як і алегорія, емблема позбавлена багатозначності, хоча може висловлювати поняття досить широкі за змістом. Тут має значення не тільки семантика, але й її зафіксованість у понятійному плані раз і назавжди. Проте оскільки в основі алегорії та емблеми, як і символу, перебуває знак, то саме ці обставини зближують їх між собою, хоча сам символ не має раз і назавжди усталеного значення, і будь-яке його виявлення набагато ширше ідеї емблеми. Алегорія й емблема завжди мають справу з поодинокими явищами. Інша річ — символ, котрий будь-яке окреме явище з'єднує з усією сукупністю світового буття. Тому символ споріднений міфу, котрий «є безпосереднім матеріальним збігом загальної ідеї та звичайного почуттєвого образу». Таким чином, міфологічні образи мають символічний характер.
Символ як явище має універсальний загальнолюдський характер. Але разом з тим не можна не помітити, що часто він виражається на рівні національної свідомості народу. Загальна ідея, що її передає символ, часто набуває яскраво вираженого національного характеру; саме в символах нерідко відбиваються народні традиції, звичаї, обряди, вірування тощо, а зрештою, і національні риси характеру, рівень національної свідомості. Словесна символіка народу виступає важливим чинником творіння національно-культурної картини світу; навіть індивідуальні символи характерні для художньо-творчого осмислення дійсності, звичайно зумовлені особливостями національного мовного типу, мовної особистості. [13, с.194].
Писанковий орнамент розвивався багатьма століттями й тисячоліттями, бо писанки потрібно було писати щороку. Досвідчені писанкарки мали певну кількість традиційних мотивів, які вони вживали в різних комбінаціях [14, с.27]. Тому писанковий орнамент — вважають витвором тисячолітньої традиції і столітніх змін [9, с.8]. Орнамент — це прикраса, візерунок, побудований на ритмічному чергуванні елементів, котрі композиційно можуть утворювати орнаментований ряд, залежно від характеру цих елементів Орнамент поділяють на геометричний та зображувальний, а за тематикою — на рослинний або зооморфний. Він є складовою частиною декоративної композиції [11, с.125].
Писанковий орнамент — це соборний твір, і він міг дійти до нинішнього високого розвитку лише завдяки своїй консервативності, через його обрядове значення. Тематика писанок тісно пов'язана з повсякденним життям. Високохудожні пам'ятки мистецтва давніх слов'ян дають уявлення про їх багатогранний життєлюбний характер. У цей час створюються такі орнаментальні мотиви та композиції, які стануть з часом своєрідними канонами у народному мистецтві. Це, наприклад, симетрична композиція з двома кониками та деревом або жінкою всередині, яка у вишивці, розписах, ткацтві, різьбленні, писанках збереглися до наших днів [14, с.27]. Орнамент часів Київської Русі з переважно міфологічним змістом відзначається багатством мотивів, форм, забарвлення, наявністю давньої символіки. Удосконалюючись з плином часу, він ліг в основу орнаментики українських народних писанок [14, с. 26]. В останні десятиліття широко побутувала думка, що розмальовування яєць до Великодня існувало лише в західних районах України, а у східних переважав спосіб одноколірного фарбування яєць у відварі з лушпиння цибулі або в анілінових фарбниках. Однак останні дослідження дозволяють стверджувати, що поряд з крашанками традиційно існувало ще й розписування яєць чіткими геометричними мотивами рослинного походження, що мали глибокий духовний зміст. Треба зауважити, що кожна місцевість, а іноді і кожне село мали свої особливості і традиції не лише у виборі орнаментальних мотивів, а й у розміщенні елементів та забарвленні яєць [14, с.27].
Звичайно, орнамент заслуговує окремого слова. Деякі його ідеї — зображення дощу, зерна — нагадують форми примітивного мистецтва наскальних малюнків. Особливістю візерунку є те, що він не показує (не зображає речі такими, якими вони є, а розповідає (передає загальну ідею), наближаючись цим до піктографічного письма. Орнамент української писанки загалом перегукується з орнаментом посуду Трипільської культури, а це 3500-1700 років до Р. X. Вчені знаходять перегуки і з орнаментом вишивки та килимів, настінного розпису, кераміки, різьби по дереву, що й цілком зрозуміло, адже декоративні в зори — це по суті традиційні обереги, якими позначалося все довкола — тканину, стіни, дерево, посуд тощо. [9, с. 9].
Композиції переважно зумовлені членуванням сферичної поверхні меридіальними, поперечними та косими лініями на поля всілякої конфігурації. Лінії ці завжди світлі, чітко розділяють суміжні кольорові ділянки, що нагадує прийоми давньогрецького вазопису, давньоримських орнаментальних композицій. Часом уже характер членування стає головною просторовою ідеєю візерунка писанки, визначаючи її назву: «барильце» (виділення широкої поперечної смуги), «безконечник» (поділ поверхні безперервною спіральною чи хвилястою лінією), «сорок клинців» (перехрещення чотирьох меридіанів, екватора і чотирьох косих окружностей, що утворює 48 дрібних трикутних ділянок).
Висновки
Виходячи з того, що писанка — найпродуктивніший вид українського народного мистецтва XIX ст. (щовесни в кожному селі виготовляли принаймні від кількасот до двох-трьох тисяч нових зразків), вона не могла не стати стилеутворюючим фактором для решти видів, у першу чергу для стінопису, мальованої кераміки. Втім, і зворотні процеси мали місце, що засвідчують назви візерунків писанок: «вишиванка», «зоря з ляхівкою», «мережанка», «плахтова», «рушничок», «ситцева», «шиті рукави» тощо. У кожному регіоні пропорційний лад і колорит писанок утворює стилістичний ансамбль з рештою видів народного мистецтва [12, с.152].