РЕФЕРАТ
на тему:
Історія Маріуполя в його підприємствах та культурних закладах
Вступ
Маріуполь вважається містом металургів і його назва асоціюється з кремезними трубами і важким димом двох металургійних заводів, які знаходяться в межах міста. Але такі асоціації виникають виключно через те, що вони нав’язані психологією радянської доби, яка плекала і ідеалізувала рух на індустріалізацію. Навіть багато маріупольців не здогадуються про переваги і про унікальні властивості своєї малої батьківщини, розташованої на березі Азовського моря.
“Я відкриваю Книгу рекордів Гінеса і читаю: “Найбільш тепле в світі море – Азовське”. Далі. Приазовська (донецька) піднесеність розташована на найстародавнішій з заселених людьми платформ; тут не буде землетрусів, повеней, від глобального потепління тутешні селища не підуть під воду. Ще. У повітрі Приазов'я в півтора більше кисню , ніж у Криму (унікальний за своїм складу йодистий вітер з моря став приводом для розташування саме тут в першій чверті ХХ століття перших в країні легеневих дитячих здравниць). Нарешті. Тут унікальна природа. На Білосарайській косі Азовського узбережжя водяться рідкісні види чайок, яких не зустрінеш і на Канарських островах. Всесвітньо відомі телеканали «Discovery» і «Animal planet» конкурують в боротьбі за дозвіл зняти телесеріали про що цих краях Половецького степу, «Кам’яних могилах» (тих видів рослин, які є на кількох гектарах цього заповідника, немає більше ніде у світі), Велико-Анадолієвський ліс з його єдиним у світі музеєм історії лісу. Знаменитий мандрівник і історик Тур Хейєрдал стверджував: саме з Приазов'я родом вікінги, варяги, які заселяли нинішню Скандинавію. І переселилися вони звідси лише через набіги кочівників.
В своєму рефераті я просто не можу обминути калейдоскоп подій, які відбулись при заснуванні Маріуполя. Також хочу зосередити увагу важливості важкого виробництва, бо ж ніяк не можна не погодитись, що воно значно впливає на економіку як міста, так і країни, хоча ця тема є дуже суперечливою, адже від наявності заводів страждає наш унікальний по своїй природі екологічний осередок міста. Ще хочу довести на прикладах, що в Маріуполі на протязі десятків років були створені всі умови, щоб давати змогу городянам культурно та духовно розвиватися, підвищувати рівень своєї освіти.
Козаки-першопроходці
21 місто, з них 3 райцентри, 11 сіл і селищ засновано, зросло і розвинулось на території області завдяки козакам-першопроходцям і першопоселенцям в Донецької області. Це вони, переміщуючись вздовж Чумацького шляху, заснували нові вільні території. Волелюбні, працьовиті люди та суворі воїни, які поправши всі негаразди, приниження не скорилися гнобленню царя, панів та іноземних загарбників і зберегли свої самобутні традиції, культуру та незламаний національний дух Українського народу.
МАРІУПОЛЬ – Павлівськ , (з 1870 до 1948 р.р. Маріуполь, потім місто ЖДАНОВ, з 1979 року знов МАРІУПОЛЬ).
У 60 рр. Х ст. після розгрому хозар князем Святославом землі Приазов`я ввійшли до складу Київської Русі. Та татаро-монгольська навала надовго відірвала Приазов`я від слов`янських земель. Починаючи з ХVIст. рятуючись від феодалів, сюди почали втікати кріпаки з України та Росії. Ще на початку цього століття на правому березі гирла річки Кальміусу запорозькі козаки збудували фортецю Кальміус, яка захищала їх від набігів кримських та ногайських татар. В 1611 році вона стала центром паланки (9).
З ліквідацією в 1775 році Запорозької Січі Кальміуську паланку було перетворено на Кальміуський повіт Азовської губернії, а фортеця почала називатись містом Павлівськом. Згодом, коли царський уряд переселив з Криму частину греків, на їх прохання Павловськ 1870 року перейменовано в м. Маріуполь.
З 1774 року Маріуполь став повітовим містом Катеринославського намісництва, з 1796 року Новоросійської , а з 1802 - Катеринославської губернії. У 1795 році тут жило 2623 чоловіка. Всі греки – переселенці - юридично були вільними. Для управління повітом загальним голосуванням на 3 роки обирався суд, орган що поєднував адміністративні, поліцейські та судові функції. Фактично - вся влада в місті і повіті перебувала в руках багатих купців та великих землевласників.
В 1800 р. в місті відкрили митницю, в 1809 році - портове управління, в 1882 році тут було збудовано перший млин, до міста прокладено залізницю, 1886 році збудовано пивоварний, чавунолитний, механічний заводи. Наявність порту, близькість до вугілля і керченських залізних руд, зручне розташування ринку збуту – все це створило умови для спорудження в місті металургійних заводів. Влітку 1896 року французькі банкіри, які заснували Нікополь-Маріупольське гірничометалургійне товариство заклали поблизу станції Сартана металургійний завод “Нікополь”.( 10) В 1879 році став до ладу трубозварювальний стан, потім листопрокатний, мартенівська й доменна печі. А через рік, поряд з заводом “Нікополь” бельгійська акціонерна компанія “Російський Провіданс” почала споруджувати новий металургійний завод. В 1899 році він вступив в число діючих.
Капіталізація й приток іноземних переселенців, здебільш греків в Маріуполь, зруйнували корні українського козацтва. По суті з дозволу уряду передалось управління козацькими територіями іноземцям. А щоб і забути про Запорозьку Січ, перейменували місто-фортецю, гордість козацтва на грецьку користь назвавши його Маріуполем. Така подяка козакам за вірну службу.
Маріуполь тих часів був одноповерховим. Із 3084 будинків тільки 34 були двоповерховими і тільки 3 – трьоповерховими. Головним матеріалом, із якого будували житло, був необпечена цегла – саман. Всі одноповерхові будівлі були саманними.
Місто почалось облаштовуватися лише з 1871 року. Були обкладені гранітом площі а дві вулиці. В 1875 році на вулицях Маріуполя з’явилися перші керосинові ліхтарі. Навчальні заклади в місті виникли не одразу. В 1820 році було створено перше двокласне училище. В 1825 році в Маріуполі відкривається духовне училище, в 1869 – Мариїнська школа. Потім протягом наступних тринадцяти років створюються початкові школи на Слободці, Карасивці і селищі порту, а також чоловіча та жіноча гімназії.
Курс на індустріалізацію
XIV з’їзд партії затвердив програму індустріалізації, як основу для реконструкції всього народного господарства. Найголовніша роль була надана металургічній промисловості.
Після смерті В.І. Леніна 24 січня 1924 року шляхом голосування робочих заводів “А” (колишній “Нікополь”) і “Б” (колишній “Провіданс”) ці заводи перейменували на честь Ілліча.
17 червня 1929 року правління "Югосталь" запропонувало іллічівцям почати розробку плану будівництва нового заводу "Азовсталь". Вартість будівництва орієнтовно встановлювалася сумою у 755 мільйонів рублів.
2 лютого 1930 року Президіум ВСНГ у своєму рішенні записав: "Визнати необхідним будівництво нового металургійного заводу на річці Кальміус біля м. Маріуполя" І вже в лютому почалося будівництво залізничного мосту і під'їзних шляхів.
На початку березня питання о будівництві "Азовсталю" обговорювалося Центральним Комітетом Компартії України. ЦК КП (б) У поставило конкретні задачі перед парторганізацією міста і закликав всі парторганізації республіки надавати максимальну допомогу новобудівництву, дати "зелену вулицю" її замовленням. Виконуючи це рішення, Маріупольський окружком партії запровадив мобілізацію комуністів на будівництво.
У роки першої п’ятирічки зростали не тільки підприємства міста, ріс він і сам, розширювалося його господарство. До кінця 1933 року житлова площа в порівнянні з кінцем 1927 року зросла з 391,2 тисячі до 615,8 тисячі квадратних метрів. Нові будинки і цілі квартали виросли як на правому, так і на лівому берегах Кальміусу.
В 1932 році було розпочато спорудження трамвайної лінії: місто - завод імені Ілліча. На його будівництві маріупольці не раз проводили "суботнікі" і "недільники". Завдяки цьому за рік з невеликим було викладено 9 кілометрів подвійного шляху, побудовано тягову підстанцію, міст через Кальчик. В тому ж 1933 році розпочато викладку ліній: місто - селище "Азовсталі" і місто - гавань Шмідта - залізничний вокзал.
Гострою проблемою, яку викликав ріст міста, стало забезпечення місцевого населення питною водою. Джерела, які існували тоді, не могли задовольнити навіть мінімальних потреб. В 1933 році на річці Кальміус побудовано водосховище, яке забезпечувало промислові підприємства, а на 1934 р. було заплановано спорудження Кльчикського водосховища та водопроводу від нього до міста. Почалося спорудження міської мережі каналізації, баннопрачечного комбінату. Почала працювати міська телефонна станція.
В роки першої п’ятирічки в Маріуполі завершилася ліквідація недолугості. Виконуючи постанову ЦК ВКП (б) від 25 червня 1930 року “О всеобщем обязательном обучении”, партійні і радянські органи міста досягли того, що в 1930-31 навчальному році всі діти шкільного віку навчалися. Школи фабрично-заводського учнівства, індустріальний, металургійний, педагогічний, зоотехнічний, кооперативний технікуми, музикальне училище, фельдшерсько-акушерська школа готували спеціалістів середнього класу.
Культурний осередок
Симптоматичним є те, що в Маріуполі напрочуд розвинений і активний культурний осередок. Бо ж, по-перше, до нашого міста були прикуті взори всього СРСР, і лишати Маріуполь захаращеним і недолугим містом з боку керівництва було б зовсім неконструктивним кроком. А по-друге, коли за містом закріпляється назва “місто металургів”, місцеві жителі починають прагнути чогось духовного і більш високого. У цьому розділі я б хотіла сконцентрувати увагу на найцікавіших закладах Маріуполя.
Театр
Саме в Маріуполі, а не в Києві, не у Львові, який хизується своїми культурними традиціями, і навіть не в красуні Одесі перебуває найстаріший на Україні драматичний театр. За віком він буквально кілька років молодшою першого публічного театру Російської імперії. Трупа завжди грала і продовжує грати російською. Місто надзвичайно театральне, тут чекають і дуже тепло приймають столичних (практично кожні два тижні афіші повідомляють про приїзд черговий московської «зірки») і не столичних гастролерів. До речі, мало кому це відомо, але саме в Маріуполі скінчив свій земний шлях великий дресирувальник Дуров. Але свій театр — це особлива стаття. (1)
Якщо звернутися до історичної довідки про театральну історію Маріуполя, то легко встановити рік народження театру - 1847 рік, - як правило, в багатьох містах світу театральне літочислення починається від першого уявлення заїжджої трупи. Але в 1878 року жителем Маріуполя Василем Леонтьевичем Шаповаловим було побудовано театральне будинок, зібрано власна трупа. На сцені так званого Концертного залу грали свої спектаклі гастролери на чолі з видатними діячами мистецтва України - М.Л. Кропивницьким, І.К. Карпенко-Карим, П.К. Саксаганським, М.П. Старицьким. У Маріупольському театрі починала свою діяльність М.П. Линицкая, одна з перших в країні удостоенная звання народної артистки СССР.В передреволюційні роки маріупольці дивилися своєму театрі спектаклі участю знаменитих Н.І. Собольщикова-Самарина, Г.К. Федотова, В.Э. Мейерхольда.В радянські часи помітного світанку маріупольський театр досяг у передвоєнні роки під керівництвом заслуженого артиста РРФСР А.С. Ходырева. Війна перервала творчу життя театру. Але відразу ж після вигнання фашистів з міста він відновив свою діяльність - на чолі його знову був А. Ходирев. Під час окупації фашисти зруйнували будинок театру. І воно було знову відбудовано у самому центрі міста прекрасна, сучасна споруда. Тут в 1959 року почав працювати театр, отримавши назву Донецького державного. Чому ж Маріупольський театр носить таке довге назву: Донецький обласний російський драматичний театр (м. Маріуполь), із чим це пов'язано. Виявляється, із чинним на в період 1950-60 р.р. правилами, новий театр міг бути побудовано лише обласному центрі, не нижче. Виходячи з цього положення, перспектив в набуття власного професіональної театральної колективу у Маріуполя не було. Велика заслуга в тому, що вдалося обійти цю директиву, належить Костянтину Олейниченко, який очолював той час міську партійну організацію. А також підтримка керівництва Донецька. В усіх клопотаннях, в вище що стоять органи значилося, йдеться йде про створення обласного драматичного театру, а вже потім писалося, що мовляв, через різних об'єктивних причин будинок для нового установи культури доцільно звести в "близлежайшем місті Жданове". "Номер", так би мовити, пройшов. Саме з відтоді на афішах значиться: "Донецький російський драматичний театр", а в дужках - "місто Маріуполь". Робота закипіла. Будівельні роботи проводилися важко, позначалося нестача матеріалів, фінансування. Але все ж, 2 листопада 1960 року, рівно 43 роки тому, театр відсвяткував свій день народження. Перший прем'єрний спектакль, вийшов в новому будинку, був за п'єсою Олексія Арбузова "Іркутська історія". Зал був заповнений вщерть не тільки в день відкриття. У наступні дні народ все валив і валив, у кас натовпами стояли люди. Квитки купувалися "по блату", гра акторів було прийнято маріупольським глядачем, великим захопленням.
Життя Донецького обласного російського драматичного театру нагадує хвилясту лінію.
Трупа вистоювала в найважчі для провінційних театрів часи, так у початку 90-х, коли безліч обласних сцен практично припинило своє існування (в столиці Тиви, наприклад, дають не більше двох спектаклів на тиждень), маріупольський театр, офіційно не змінюючи свого статусу, став ставити лише… комедії. Не впадаючи в націоналістичну істерію, грали Гоголя, Чехова, Гашека. Цим артисти зберегли старого глядача і зростили нового, коли один за одним закривалися заводи, санаторії, марніло пароплавство. Ті часи, на щастя, минули. І театр знову ставить серйозне і трагічне.
Сучасний Маріуполь і його городяни можуть сміливо пиша
Школа мистецтв
1953 - 1954 навчальний рік - перший для Дитячій музичної школи №1. У школі працюють 6 викладачів, навчаючи 50 учнів (грі на скрипці - 11, на фортепіано - 39).
1992 рік - Дитяча музична школа №1 перетворена в Дитячу школу мистецтв.
2000 - 2001 навчальний рік - 47-й на 5 відділеннях школи - музичному, хоровому, хореографічному, художньому, загально-естетичному викладають 97 викладачів, навчаючи 861 учня:
- грі на музичних інструментах (фортепіано, скрипка, віолончель, баян, акордеон, гітара, домра, цимбали, флейта, саксофон, труба, тромбон, ударні інструменти, синтезатор);
- сольфеджіо, теорії і історії музики, основ диригування;
- до класичного, народно - сценічного, історико - побутового танцям, історії балету;
- малюнком, живопису, скульптурі, композиції, історії мистецтва;
Творчі інтереси дітей стимулюються можливістю вивчення предмета на вибір (додатковий музичний інструмент, постановка голоси, композиторські творчість, основи акторського майстерності, фехтування, постановка музичних спектаклів, у тому числі англійською мовою, комп'ютерна графіка), участю в концертних виступах, конкурсах, оглядах і виставках. У рамках надання платних послуг поновлена робота підготовчої групи для дітей 5 - 6 років, плануються факультативи іноземної мови, комп'ютерної підготовки, різні загальноестетичні цикли.
Торік у 84 випускника закінчили школу.
ПДТУ
Приазовський державний технічний університет Волошин В'ячеславе Степановичу – ректор, професор, доктор технічних наук, академік Міжнародної екологічної академії, дійсний член Нью-Йоркської академії наук. Розташований у мальовничому місці на березі Азовського моря, ПДТУ є великим регіональним державним вищим навчальним закладом України, має ІV рівень акредитації. Тут одночасно навчається більш 10 тисяч студентів, працює аспірантура і докторантура, щороку відкриваються нові спеціальності. Створений в 1930 року як металургійний інститут, котрий готував інженерів за п'ятьма спеціальностей, він за роки свого існування виріс університет, що здійснює підготовку не тільки інженерів, а й філологів, перекладачів, педагогів, музикознавців, економістів, а всього - із 40 спеціальностей. Сьогодні в ПГТУ ведеться навчання (форми навчання – очна, заочна і екстернат) на 10 факультетах: металургійному, енергетичному, економічному, механіко-машинобудівному, зварочному, інформаційних технологій, транспортних технологій, гуманітарному, інженерно–педагогічному, інженерної та мовної підготовки іноземних громадян. У складі університету: два науково-дослідних інституту, інститут підвищення кваліфікації, три технікуму, технічний ліцей, науково-дослідні лабораторії і центри, а також: 9 навчальних корпусів, 2 упорядкованих гуртожитки, наукова бібліотека, спортивний комплекс, спортивно-оздоровчий центр на березі Азовського моря, музичний театр-студія, численні колективи художньої самодіяльності. Університет відомий в Україні і за її межами своїм викладацьким потенціалом, науковими школами. За успіхи, досягнуті в галузі освіти і науки, університет нагороджений орденом «За розвиток науки і освіти – 2000 р.», бронзової медаллю на виставці «Сучасна освіта в Україні – 2001 р.», Дипломом лауреата рейтингу «100 кращих підприємств України» у номінації «Вища освіта» – 2003 р.». іншими нагородами.
Ліцей
Маріупольський міський ліцей засновано на ґрунті школи № 7 в 1995 році. Його приміщення побудовано в сумнозвісному 37 році і десятиріччями ніхто не згадував, що будівля час від часу потребує капітального ремонту. Дійшло до того, що в 1982 році спортзал набув аварійного стану і займатися там було категорично заборонено, а школу №7 було виселено із будівлі.
Але завдяки директору ліцею Ніни Іванівни Феминиченко зараз будівля ліцею є одною з прикрас центру міста. Сучасно відремонтований фасад доповнює красивий фонтан на подвір’ї. Директор удостоєна звання “Відмінник народної освіти”. Разом з нею “відмінниками” стали ще 85 викладачів ліцею. Вища категорія присвоєна 28 викладачам.
Учні ліцею стають переможцями Всеукраїнських конкурсів і олімпіад, чим прославляють Маріуполь. (3)
Друковані видання
На мою думку, саме завдяки високій культурі преси і видавництва Маріуполя, я обрала свою спеціальність видавничою справою та редагування. На сьогоднішній день в Маріуполі видається близько п’ятнадцяти друкованих видань (точної цифри назвати не можна, бо вони постійно то з’являються, то зникають). Половина з них – це газети з рекламними оголошеннями або зі статтями, знайденими в мережі Інтернет, і ніякої цінності для культури Маріуполя вони не несуть. Але є такі газети, на сторінках яких правдиво відображенні події в місті, і через кілька десятків років вони стануть ґрунтом для написання підручників з краєзнавства та історії. Це “Приазовський робочий”, “Маріупольський тиждень”, “Привіт, діти!”, “Елліни Приазов’я” (щомісячна газета маріупольських греків) та газети металургійних заводів – “Азовстлець” і “Іллічивець”, які відображають на своїх шпальтах життя заводів та їх працівників.
На двох із цих газет я б і хотіла зосередити свою увагу.
Приазовський робочий
Газета є одною з найстаріших в Україні і має найбільший тираж в Донецькій області. Видається з березня 1918 року. Має об’єм шість друкованих сторінок. Виходить чотири рази на тиждень. Редакція газети знаходиться в приміщенні, де вчилися діти під час війни. Газета постійно підтримує місцевих жителів, допомагає вирішити побутові питання, завдяки рубриці “Читачі повідомляють”, знайомить з інтелектуальною елітою міста в рубриці “В гостях у…”, щомісяця в рубриці “Азовські вогні” знайомить з літературними талантами міста. Газету передплачують поколіннями. Без неї не усвідомлюють свого інформаційного збагачення багато жителів міста.
Іллічивець
Перший номер газети трудового колективу Маріупольського металургійного комбінату імені Ілліча вийшов 1 травня 1929 року під назвою “Іллічивець” і з тих жодного разу не змінювала своє назву за всю свою 73-річну історію. Тільки одного разу за всю свою історію газета переривала свій вихід - в роки окупації Маріуполя німецько-фашистськими загарбниками і кілька повоєнних років. У квітні 1951 року «Іллічивець» відновив свій регулярний вихід й відтоді лише нарощував тираж і обсяги видання. З перших днів свого існування газета взяла курс на широку й багатогранне інформування своїх читачів про складних і героїчних будні перших довоєнних п'ятирічок, про розвиток і модернізації не тільки підприємства, якому видавалася газета, а й у цілому галузі, про введення в нових індустріальних об'єктів і, найголовніше – про людей, їх творчому пошуку, складних долі. Серед героїв газетних публікацій різних років – знамениті металурги Макар Мазай, Іван Шашкін, Микита Пузырев, Лаврентій Шарий, Василь Васильєв, Михайло Кучерин, Петро Хараман, Іван Лут, Михайло Гонда, Єгоре Страхов, Павло Васильєв, Володимир Клименко, Іван Черняк й інші. Багато новаторів виробництва були і активними авторами, робочими кореспондентами газети. Але, звісно, головним чином була вона руками професійних журналістів. Журналісти заводський газети, пам'ятаючи про те, що без минулого немає майбутнього, постійно зверталися в своїх публікаціях до героїчним джерел старшого покоління іллічівців, до тим, на чиїх прикладах виховується нинішня молодь. “Іллічивець” завжди користувався особливим авторитетом своїх читателей-металлургів і членів їхніх родин, оскільки завжди був не просто поруч, а разом з ними – в перемоги і труднощі, радощах і бідах, ріс разом трудовим колективом. І тому останніми роками, коли меткомбінат став багатопрофільним підприємством, що включає в себе крім власне металургійного виробництва найрізноманітніші господарські і соціальні галузі, змінила свій рівень, обсяг видання і статус газета. Нині вона зареєстрована як обласна масова газета, заснована трудовим колективом комбінату імені Ілліча і одним із структурних підрозділів прес-центру комбінату (начальник З. У. Магера), який містить у собі також радіоредакцию і відеогрупу. Головний редактор газети з вересня 2001 року – У. Д. Гринько. Разовый тираж распространяемой за передплатою в місті Маріуполі і шести південних районів Донецької області газети в справжній момент перевищує 43 тисячі примірників (це третій показник за обсягами накладів серед газет Донбасу). “Іллічивець” виходить тричі на тиждень – у вівторок і четвер обсягом із 4 смуги формату А-3 і в суботу обсягом в 8 шпальт формату А-2 – в двуцветной, за потреби і в повнокольорової друку головним чином російською мовою, хоч надає і для матеріалів на українському мовою – постійно виходить у зокрема цільова сторінка «Добридень». Тематика його виступів не обмежується зараз лише рамками підприємства і його цехів, хоча розкидані вони по всьому Приазов’ю. На сторінках газети регулярно публікуються матеріали соціально-політичної спрямованості, які беруть найрізноманітніші проблеми буття населення Маріуполя і регіону, культурного життя, інтернаціональних і міжнародних зв'язків, піднімаються гострі теми, підказані читацької поштою. У центрі уваги більшості публікацій перебуває насамперед – людина, її інтереси, проблеми, захоплення. У найближчій перспективі редакція має намір продовжити тенденцію до тематики за рахунок втягнення у сферу уваги журналістів і громадських кореспондентів до новим підприємствам і організаціям регіону, цікавим особистостям і людським доль. При цьому газета намагатиметься із максимальною повнотою задовольнити інформаційну потреба своїх читачів, публікуючи на своїх сторінках не тільки новини і свіжі публікації місцевого характеру, а й матеріали інформаційного, аналітичного, культурологічного і розважального характеру, отримані з електронних сайтів і від світових інформаційних агентств. До наявних на сторінках газети цільовим розділами і рубрикам «Молодежка», «Співбесідниця», «Академія хазяєчки», «Юридичні консультації» й іншим, додадуться і нові , у тому числі підказані самими читачами – «Ветеран», «Автообозрение», «Музичний калейдоскоп» й інші. Газета має намір залучати співробітництва відомих журналістів і публіцистів міста й області, авторитетних людей тією чи іншою області – видатних фахівців у політиці, економіці, юриспруденції, культури і т. д. З 10 березня 2002 року в Інтернет –мережі вперше з'явився і електронний варіант газети «Иличевец», а 13 березня відбулася презентація його постійного сайту в Інтернеті.
Привіт, діти!
Газета “Привіт, діти!” цікава тим, що це перша газета в Україні, яка створюється до здачі в друк руками дітей. Керує всім процесом лише одна доросла людина – головний редактор Людмила Павлівна Касаткіна. Вона – незмінна на цій посаді і є засновником газети. Місто стало потребувати видання для дітей на початку 90-х років, коли передплачувати московські видання було надто дорого, бо Росія стала окремою державою. Тому в 1994 році газета “Приазовський робочий” надала підтримку ініціативному редактору і досі тримає під своїм крилом “маленький колектив”. Діти є оглядачами всіх місцевих подій і живою мовою викладають свої роздуми на сторінках газети. А з 2002 року газета стає обласним виданням і лави прихильників поповнюються дітьми та юнаками Донецьку, Краматорську, Макіївки та інших міст області. “Привіт, діти!” є взірцем юнацької журналістики в Донецькій області і постійно завойовує нагороди на обласному конкурсі дитячої преси “Тисни на RECорд”. А до того ж вона дає життя і розвиток багатьом журналістським талантам.
Висновки
Розглядаючи історію кожного окремого закладу нашого міста, нам відкривається вся історія Маріуполя, найпотаємніші його куточки.
Місто Маріуполь в цьому році відсвяткувало 225 років свого існування. Воно має цікаву історію, насичене сьогодення і перспективне майбутнє. Два металургійних гіганти – “Азовсталь” та завод ім. Ілліча постійно підтримують культуру міста, є ініціаторами реконструкцій та капітальних ремонтів палаців культури, басейнів, шкіл, підтримують міські телерадіоканали.
Маріупольці теж прагнуть допомогти розвитку міста. Задля цього молодь постійно бере участь в різних програмах з обміну досвідом: радісно зустрічає гостей із закордону та перетинає кордони країни, щоб подивитися, як працюють в ближньому та дальньому зарубіжжі. І з накопиченим досвідом втілює нові ідеї та новації у виробництві міста.
В школах міста стає дуже популярною “профіляція”, тобто кожен учень має право обрати собі клас з певним спрямуванням – гуманітарним, математичним та ін. Після школи всі бажаючі можуть поступити у вищій навчальний заклад міста – Приазовський державний технічний університет або Маріупольський гуманітарний інститут.
Надіюся, так буде й надалі, а невдовзі Маріуполь стане одним зі справжніх українських культурних центрів.
Використана література
1. Кащенко М., “Найтепліший”, газ. “Доки не пізно!”, м. Москва, №12 (39), червень 2003р.
2. Грушевский Д.Н., Руденко Н.Г., "Жданов: Ист.-краевед. очерк." – 2-е изд., перераб. и доп. – Донецк: Донбас, 1978. – 183 с.
3. Яруцький Л.Д., "Маріупольська мозаика: Документальні повісті і оповідання краєзнавця" – Маріуполь, ЗАО "Газета"Приазовський, робочий", т. 2, - 2002 р. – 299 с.
4. Яруцький Л.Д. "Найстарший в Україні". Маріуполь, "ПР"; 1998г
5. Пономарьов П.О., Кобець Г.П. та інші – Історія міст і сіл Української РСР. Донецька область, - Інститут історії Академії наук УРСР – Київ, 1977 р., 988 с.
6. Мариуполь и его окресности, 1892 р., 252 с.
7. З. Буров, С. Отченашенко "З історії Маріупольського театру", 1895 р., с.
8. Проценко А., Записки мариупольского краеведа, Маріуполь, 1993 р., ПМЦ “Азовсталь”, 135 с.
9. ЦДІА УРСР у Києві, ф.229, оп.1, спр.152, арк.2
10. ЦДІА СРСР,ф.23, оп24, спр.484, арк.1,15,30,31