Катафрактарії і їх роль в розвитку військового мистецтва.
В останні віки до н.е. – перші віки нашої ери в складі і озброєнні війська багатьох держав і народів Сходу відбуваються значні перетворення, пов`язані з різким збільшенням значення важкоозброєної кінноти, яку вслід за греко-римським світом звичайно називають катафрактаріями.
Власне катафрактарії за письмовими джерелами відомі у парфян, армян і сарматів, а також, можливо, у албанів та іберів. Існування такої кінноти на Босфорі засвідчено археологічними матеріалами і пам`ятками художнього мистецтва. Безсумнівно, вона була і в Середній Азії, але точних доказів цього ми поки не маємо ні в письмових джерелах, ні в археологічних матеріалах. Далі на схід важкоозброєна кіннота, схожа на катафрактаріїв, була в Індії, а також у гуннів та китайців.
Питанням, пов`язаним з появою та розповсюдженням катафрактаріїв, присвячена значна література, але ці питання ще далекі від остаточного вирішення. Ще не з`ясовано, коли і де вперше з`явились катафрактарії, по-різному трактується їх роль в історії воєнного мистецтва. Нема повної ясності навіть в самому вживанні терміну «катафрактарії».
Згідно зі всіма без винятку істориками ми розумієм під катафрактаріями певний, хронологічно обмежений стрій тяжкоозброєної кінноти, що атакує противника (перш за все піхоту) в певному бойовому порядку – тісно зімкнутими лавами – і з певною тактичною метою (прорив, рідше охват). Для катафрактаріїв характерні специфічне озброєння та специфічні способи ведення бойових дій.
Термін «катафрактарії» не можна вживати широко, розповсюджуючи його на будь-яку тяжкоозброєну кінноту. Не можна, наприклад, вважати катафрактаріями ні ассірійську кінноту, ні кінноту Кіра Молодшого. І та й інша мали відмінне озбоєння, бойові порядки та тактичне призначення. Не можна також зближувати катафрактаріїв з середньовічними лицарями, не дивлячись на зовнішню схожість їх озброєння. Іх задачі в бою були повністю різними. В той час, коли лицарі вирішували результат бою в індивідуальних сутичках, катафрактарії могли успішно діяти не поодинці, а лише цілими підрозділами.
Слово «катафрактарії» походить від катафракти – грецької назви вершницького обладунку. В подальшому в греко-римському світі цим словом (в двох написаннях cataphracti й cataphractarii) стали називати першу на Сході важкоозброєну кінноту. Сам термін cataphracta вперше простежується в елліністичному Єгипті на початку 3 ст. до не.е., де їм називали панцири солдат тяжкої кавалерії. Можливо, вже в 2 ст. до н.е. він переноситься і на саму панцирну кавалерію. Ми зустрічаємо цей термін при описі війська Селевкідів і його озброєння. В джерелах, присвячених подіям 1 ст. до н.е. і подальшого часу, термін «катафрактарії» вже устоявся. Їм тепер називають важкоозброєну кінноту, з якою римляни вперше зіткнулись на Сході в з якою їм прийшлося боротись протягом багатьох віків. Цей термін вживався до кінця існування Римської імперії, але наряду з ним в офіційних мові та літературі пізньої Імперії з`являється термін «клібанарії» (clibanarii), скоріш за все, іранського походження. В літературних джерелах обидва терміни вживаються, майже чергуючись, і встановити відмінності між ними дуже складно. Чіткої відмінності, очевидно, і не було, хоча все ж відчувається певна хронологічна послідовність. В цілому термін «катафрактарії» частіше вживався в 3-5 ст. н.е. для найменування допоміжних частин римської армії, що наймались на Сході, в той час як термін «клібанарії» служив головним чином для позначення власне римської та сасанідської тяжкої кавалерії.
Для озброєння катафрактаріїв характерні три основних особливості. Першою їх відмінністю була наявність тяжкого оборонного обладунку. Він складався перш за все з металічного панцира, лускатого або комбінованого, пізніше кольчуги. В 1 ст. до н.е. панцир, як правило, був коротким, він ледве доходив до стегон. Ноги також залишались незахищеними. Це враховували римські тактики, рекомендуючи вражати катафрактаріїв в стегна та гомілки – «єдині частини тіла, які не закривала броня». В перші століття н.е. з`являються обладунки, що доходять до колін. Широке розповсюдження отримує комбінованих доспіх, який включає набедреник, металеві або шкіряні наруччі та поножі. Голову катафрактарія захищав конічний шлем. В перших століттях н.е. він часто мав металеву маску, що закривала обличчя. В цілому, обладунок, що складався з різноманітних частин, вкривав тіло вершника з голови до ніг. Особливо це характерно для клібанаріїв 3-4 ст. н.е.
Джерела зберегли яскраві описи таких закованих в доспіх клібанаріїв. За словами Свіди «всі вершники сиділи на своїх конях, як статуї, до їх кінцівок були підігнані обладунки, що точно відповідали формам людського тіла. Вони вкривали руку від зап`ястя до лікті, а звідти до плеча, в той час як пластинчаста броня захищала плечі, спину і груди. Голова і обличчя були вкриті шоломом з металевою маскою, які роблять їх носія схожим на статую, тому що навіть стегна і ноги до самих кінчиків вкриті доспіхом. Він поєднується з панциром прекрасним кольчужним плетінням, схожим на тканину, так що ні одна частина тіла не залишається видимою та невкритою, бо це плетене покриття захищає руки так гнучко, що носії його можуть навіть згинати пальці». Так само описує Амміан Марцеллін тяжку кінноту персидського полководця Мерени під час походу Юліана: «То були заковані в залізо загони, залізні пластини так щільно охоплювали всі людські члени, що стики повністю збігались з рухами тіла, а прикриття обличчя так добре прилягало до голови, що все тіло опинялось закутим в залізо, і стріли могли вонзитись лише там, де через маленькі отвори для очей або для ніздрів».
Другою особливістю як катафрактаріїв так і більш пізніх клібанаріїв була їх основна наступальна зброя – піки, що досягали в довжину 4-4.5 м, і тримались обома руками. Геліодор залишив цікавий опис того, як використовувались подібні піки: «Коли наступає час бою, то послабивши віжки і підбадьорюючи коня бойовим криком, він (катафрактарій) мчить на супротивника, подібно якійсь залізній людині або рухомій кованій статуї. Вістря списа сильно видається вперед, сам спис ременем прикріплений до шиї коня, нижній його кінець за допомогою петлі тримається на крупі коня, в сутичках спис на піддається, але, допомагаючи руці вершника, яка лише направляє удар, сам напружується і твердо упирається, наносячи сильне поранення, і в своєму стрімкому натиску коле всіх навколо, одним ударом часто протикаючи двох».
Такі піки зображені на іранських рельєфах і боспорських погребальних фресках. Наконечники їх були знайдені в похованнях Північного Кавказу та Поволжя. Довгий меч і кинджал були допоміжною зброєю, як і лук зі стрілами. Але піки були в них на озброєнні з самого початку. «Адже вся сила цієї броненосної кінноти – в списах, в неї нема ніяких інших засобів захистити себе чи нанести шкоду ворогу, бо вона ніби замурована в свою тяжку, негнучку броню» (Плутарх). Отже, можна сказати, що без піки не було б катафрактаріїв.
Існує думка, що парфянські катафрактарії були здебільшого лучниками. Кінні лучники були невід`ємною частиною парфянського війська, як і сарматського. Дії тяжкої кінноти були особливо успішними при взаємодії з легкоозброєними лучниками. Але самі лучники не були катафрактаріями, як і останні не були лучниками. Справа навіть не стільки в відмінності озброєння, скільки в виконанні різних задач, які ставились в бою перед цими двома підрозділами кінноти. Правда, існують зображення як парфян, так і сарматів, закованих в броню, але тримаючих в руці лук замість списа. Однак, по-перше, і лучники іноді могли мати доспіх, хоча це могло бути досить рідко, а, по-друге, лук зі стрілами часто зустрічався у катафрактаріїв у якості додаткової зброї. Головною наступальною зброєю катафрактаріїв була завжди і всюди тільки піка.
Третя особливість катафрактаріїв полягала в тому, що доспіх мав не тільки сам вершник, а часто і його кінь. Ці обладунки складались з кількох окремих частин і з часом залишались незмінними. Однак вони не були таким неодмінним атрибутом катафрактаріїв, як панцир або піка. Існує багато зображень іранських катафрактаріїв, коні яких не мають металевих доспіхів. Ще менше розповсюдження він отримав в євразійських степах. Специфічні умови кочового середовища вимагали навіть від катафрактаріїв великої рухливості і маневреності. Хоча в сасанідський, піздньоримський та візантійський час всюди спостерігається тенденція до полегшення кінського обладунку – заміни металевих частин шкіряними тощо.
При описі озброєння катафрактаріїв ми використовували дані, що відносились головним чином до Ірану. Озброєння сарматських катафрактаріїв принципово нічим не відрізнялось від парфянських. Відмінності в озброєнні між катафрактаріями та пізнішими клібанаріями теж не істотні. Доспіх клібанарія був більш досконалим і вкривав все тіло вершника, а не тільки його вразливі частини. Доспіх коня також був більш складним, хоча й легшим, і вживався частіше ніж в попередній час. Але якісного характеру ці відмінності не мали.
Особливості озброєння катафрактаріїв визначили їх бойові порядки та тактичні прийоми. Катафрактарії завжди атакували противника тісно зімкнутим строєм. Такий стрій давав можливість найкращим чином використати перевагу озброєння і звести до мінімуму його недоліки: обмежену рухливість і визвану цим слабку маневреність. Загін катафрактаріїв, наїжачений піками, малоуразливий для стріл та дротиків, достатньо захищений від ударів списів та мечів, являв собою грізну силу. Багато авторів повідомляють про хитрощі, на які приходилось йти, щоб нейтралізувати піки катафрактаріїв та вступити з ними в ближній бій. Але окремий катафрактарій був легко вразливим і ставав досить легкою здобиччю, особливо якщо був скинутий на землю. Достатньо згадати роксоланських катафрактаріїв, що розсипались для грабунку по Мезії під час їх невдалого набігу в 69 р. н.е. «Римські солдати в легких латах нападали з метальними дротиками або довгими списами і легкими мечами кололи врукопаш беззахисних сарматів».
Тому ефективно використовувати катафрактаріїв в бою можливо було не поодинці, а лише цілими підрозділами. В залежності від конкретної задачі і особливостей супротивника катафрактарії вживали різні бойові шикування. Аланські катафрактарії любили атакувати клином, парфяни в битві при Каррах вишикувались в лінію, що являла собою кінну фалангу. Катафрактарії врізались в стрій супротивника, проривали його, розсікаючи надвоє і тим самим вирішували результат битви. Якщо легка кіннота могла втекти і мала певні шанси, що заключались в її більшій маневреності, то становище піхоти було особливо загрозливим. В битві з катафрактаріями римський тяжкий піхотинець, на той час нездоланний, втратив більшість своїх переваг. Тяжка кіннота стала єдиним родом військ, який був здатен протистояти легіону, притому не епізодично, а постійно. Якщо легіон був найвищим досягненням античної військової думки по відношенню до піхоти, то катафрактарії були тим же по відношенню до кавалерії.
В античній літературі є вказівки на те, що катафрактарії, і у сарматів, і у парфян, вербувались з аристократичної верхівки суспільства. Звичайно це розуміється буквально, але навряд чи такий підхід є повністю прийнятним. Тисяча катафрактаріїв особистого війська Сурени, що супроводжували його в усіх походах, наряду із слугами, рабами, обозом і гаремом, навряд чи вербувались з представників парфянської знаті. В них скоріш можна бачити людей, залежних від першого сановника держави або пов`язаних з ним васальними стосунками. Вірогідно, соціальний склад парфянських катафрактаріїв не був однорідним. Тут були й самі аристократи, і озброєні ними люди, що складали загони особистого війська такої аристократії, і рядові представники вищого класу, так звані «вільні», які зобов`язані були являтись на службу в повному озброєнні. Можливо, і у сарматів, хоча їх суспільство знаходилось на більш низькій стадії розвитку, катафрактарії складались не тільки з самої аристократії, але і із озброєних нею дружинників.
Як би не було, кількість катафрактаріїв ніколи не була особливо великою. За даними Плутарха, у Тіграна в битві Тигранокерт їх було 17 тисяч, у сина Тіграна, Артавазда ІІ – 10 тис., у Сурени була тисяча катафрактаріїв його особистого війська, у роксоланів в 69 р. н.е. – 9 тис. Звичайно, довіряти кожній окремій цифрі неможна, але в цілому можна зробити висновок, що в 1 ст. до н.е., коли катафрактарії вперше стали грати важливу роль у парфян, відношення їх числа до загальної кількості війська було менше, ніж 1:10. Не могло бути більшим воно і у сарматів. В подальші віки кількість важкоозброєної кінноти повинна була збільшуватись, але все ж таки вона завжди складала меншість порівняно з іншим військом, хоча б через високу ціну доспіху.
Тому втрати такої кавалерії було важко компенсувати і її берегли, випускаючи лише в вирішальні моменти битви. Легкоозброєна кіннота завжди були необхідним і чисельно переважаючим родом війська, як парфянського, так і сарматського. Античним письменникам такі легкоозброєні вершники парфянського війська, перш за все лучники, були відомі під іменем hippotoxotai. Їм відповідали sagittarii допоміжних частин римської імператорської армії, що вербувались в Сирії. Тільки при взаємодії з легкоозброєною кавалерією в повній мірі розкривалась сила катафрактаріїв.
Отже, де вперше з`явились катафрактарії і які причини привели до їх появи? Різні дослідники відповідають на це питання по-різному. Б.Лауфер вважав, що катафрактарії вперше з`явились в ахеменідському Ірані вже в самому кінці 5 ст. до н.е. В. Тарн гадає, що в повністю сформованому вигляді вони з`явились в Ірані не пізніше 1 ст. до н.е., але відмічає, що походження їх іде до полу кочових народів Середньої Азії. Стосовно сарматських катафрактаріїв він гадає, що вони розвились незалежно від парфянських. На думку С.П. Толстова, вони вперше з`явились в Хорезмі задовго до нашої ери і звідти проникли в Іран і до сарматів. З його думкою були солідарні Б. Рубан, С.В. Кіселев. Г.А. Пугаченкова вважає, що формування катафрактаріїв відбувалось «не в степовому середовищі, а в системі організованих армій тих великих держав, які склались на території старих осідлоземлеробських культур Бактрії та Парфії. Б.П. Лозинський шукає Батьківщину катафрактаріїв на Іртиші.
Така різниця в думках не є випадковою. Наші джерела дуже небагаті, і надалі до появи нового значного матеріалу навряд чи можна встановити конкретну батьківщину катафрактаріїв, особливо якщо під нею розуміти територіально вузьку область. Проте слід більш детально зупинитись на умовах, що визвали появу катафрактаріїв, і обставини їх розвитку. Тут виділяються три моменти:
1. Різні народи, яким протягом довгого часу доводилось стикатись з греками та римлянами, повинні були розробити дієву зброю, яка здатна була б протистояти македонській фаланзі та римському легіону. Без цього вони могли б стати легкою здобиччю завойовників. В конкретних умовах Сходу, з його традиційною перевагою кінноти над піхотою, така зброя могла бути створеною лише шляхом реформи кавалерії.
2. Хід розвитку військового мистецтва у кочівників євразійських степів і в Ірані призводив до збільшення питомої ваги важкоозброєнної кінноти, яка стала попередницею більш пізніх катафрактаріїв. Розвиток йшов по лінії посилення ролі ближнього бою і пристосування до нього наступальної та оборонної зброї.
3. Тісні культурні та етнічні зв`язки між кочівниками Східної Європи, Середньої Азії та Казахстану і Південного Сибіру, з одної сторони, і землеробськими районами Середньої Азії та Ірану, з іншої, особливо помітно проявились в військовій області. Кожне нововведення, в зброї чи способах ведення бойових дій, швидко поширювалось на дуже широку територію. Тут прослідковується не тільки спільність багатьох типів зброї, але й спільність тактичних принципів.
Такими є три головних фактори, що привели в кінці кінців до появи катафрактаріїв. Звичайно, в різний час і в різних народів дія кожного з них, взятого окремо, було неоднаковим, хоча вони і спричинились до схожих результатів. Те, що катафрактарії вперше з`явились на вказаній вище території вважається безсумнівним, хоча ступінь участі різних народів в їх створення була неоднаковою. Визначити її з точністю ми поки не можемо, але ми можемо прослідкувати процес, що привів до появи катафрактаріїв. В цілому найбільш близькими до істини, можливо, є погляди Тарна, з тою поправкою, що важка кіннота у сарматів розвивалась в тісному контакті з середньоазійсько-парфянським середовищем.
Кіннота складала основну військову силу ахеменідського Ірану. Піхота грала підлеглу роль і вербувалась частково з недисциплінованих гірських племен, частково з грецьких найманців. Самі перси служили тільки в кінноті. Вона була легкоозброєною і, як повідомляє Геродот, головною зброєю її були лук зі стрілами, потім спис і короткий меч-ак
В.Д. Блаватський порівнює легкоозброєну кавалерію ахеменідського Ірану зі скіфською. І в тій, і в іншій головною дієвою силою був легкоозброєний вершник-лучник. І у скіфської кінноти, рукопашний бій з метою прориву супротивника не став головних тактичним прийомом, але вже практикувалось застосування ударного кулака для атаки.
Недоліки персидської кавалерії повністю проявились під час греко-перських війн, коли вони зіткнулись з фалангою важкоозброєних гоплітів. Біля Марафону і Платей греки успішно атакували, не дивлячись на перські стріли, але персидська кіннота не могла атакувати наїжачену списами фалангу. Мардоній в битві у Платей намагався це зробити, але без всякого успіху і тільки сам наклав головою в бою.
Після греко-перських війн в Ірані прагнули якось компенсувати ці недоліки кінноти. Навіть не намагаючись створити боєздатну піхоту з місцевого населення, перські царі широко практикують найманство, вербуючи собі на службу грецьких гоплітів. Крім того, спостерігаються спроби реорганізувати саму кінноту, за рахунок створення більш важких підрозділів. У вже згадуваній битві при Кунаксі у Кіра Молодшого був відбірний загін кінноти, в якому самі вершники та їх коні мали захисний доспіх.
Ксенофонт в «Кіропедії» неодноразово описує оборонні доспіхи вершників та їх коней, які нібито мала перська кавалерія в часи Кіра Старшого. В заключній главі, оплакуючи виродження сучасних йому персів, він протиставляє їм Кіра Старшого з його військом: «знищивши метальний спосіб бою, Кір одягнув вершників та їх коней в броню, дав кожному в руки спис і цим заставив їх приймати близький бій». Очевидно, Ксенофонт і його сучасники прекрасно розуміли основний недолік перської кавалерії – непристосованість до ближнього бою. Пелтастів вона атакувати ще могла – битва при Кунаксі де довела, але гопліти були для неї нездоланною перепоною. «Кіропедія», звичайно, не більш ніж історичний роман, але вона відображає сучасний автору досвід, в тому числі почавшийся процес реорганізації перської кавалерії.
Ці спроби реформ не справляють враження достатньої цілеспрямованості. Скоріш вони були справою рук того чи іншого полководця, що краще інших розумів суть проблеми. Принаймні, до моменту походу Олександра вона не була вирішеною. Перська кавалерія ще раз потерпіла нищівної поразки, на цей раз від македонської фаланги. Однак і в цей час в ній мались окремі частини, що краще інших були пристосовані для ближнього бою. «Безсмертні» - відбірний корпус царських охоронців – змогли в останній фазі битві у Гавгамел прорватись крізь кращу частину македонської кавалерії. Біда була в тому, що такої кінноти у персів було надто мало.
В епоху спадкоємців Олександра кавалерія, хоча і цінилась, але була не чисельною та не грала в Ірані великої роли. Головною силою елліністичного війська була тяжка піхота: фаланга та гіпаспісти. Результат бою звичайно вирішувала битва фаланг. Кавалерія розташовувалась на флангах війська з метою охорони піхоти від обходу. В битві вона боролась з кавалерією противника або переслідувала відступаючих. Піхоту вона атакувала лише в тому випадку, коли фаланга рухаючись утворювала пролом. Тоді для кавалерії з`являвся єдиний шанс прорвати лінію піхоти. Зброєю такої кавалерії були короткий спис і дротики, рідше міч, у Селевкідів також лук і стріли. Так продовжувалось в Ірані до тих пір, поки реформа, що була проведена в парфянський час, не відкрила перед ними нові можливості.
Як ми бачили, перська кавалерія ахеменідського часу, хоча й повільно, але еволюціонувала в сторону створення важкоозброєних підрозділів, краще пристосованих до ближнього бою. Македонське вторгнення перервало цей процес. Але у кочівників євразійських степів він протікав без перерв.
Особливо добре це прослідковується на прикладі сарматів. В сарматському війську досить рано з`являються частини, зброя яких дозволяла практикувати ближній бій. В 3-2 ст. до н.е. помітно посилюється роль аристократичних дружин, озброєних довгими мечами та списами, іноді оснащених оборонним доспіхом. Таке озброєння забезпечувало їм успіх в рукопашних сутичках, які нерідко вирішували результат битви. Ці дружини ще не були катафрактаріями, але вони були певним кроком вперед в розвитку кінноти кочівників. Наявність їх було однією з головних причин порівняно легкої перемоги сарматів над скіфами. Але коли сармати в останніх століттях до н.е. зіткнулись з фалангою важких піхотинців, їх зброя і військові навички виявились недостатніми. «Проти зімкнутої і добре озброєної фаланги, - писав Страбон, - всяке варварське військо виявляється безсилим. І дійсно, роксолани числом майже п`ятдесяти тисяч не могли встояти проти шести тисяч, що були під началом Мітрідатова полководця Діофанта, і більшість з них загинуло». Греко-римський світ добре розумів, в чому тут справа – слова Страбона відображають досвід багатьох поколінь. Повинні були розуміти це і самі сармати. Для успішної боротьби з грецькою та римською піхотою була необхідна подальша реформа кавалерії, створення кінноти катафрактаріїв.
Реформа була проведена досить швидко, в основному в 1 ст. до н.е. – 1 ст. н.е. В середині 1 ст. роксолани, які потерпіли такої нищівної поразки від Діофанта, змогли виставити для набігу на Мезію дев`ять тисяч катафрактаріїв. До кінця 1 ст. н.е. вони вже були у всіх або у більшості сарматських племен. Озброєння їх відоме за матеріалами Кубанського Золотого Кладовища, що представило досить ранні комплекси з довгими та масивними списами, мечами, оборонними доспіхами, за такими же погребіннями, які в останній час стають відомими в Поволжі, і за фресками з боспорських склепів 1-2 ст. н.е.
В тому ж напрямку протікав розвиток зброї та воєнного мистецтва у різних племен Середньої Азії та Казахстану. Хоча наші джерела і археологічні, і особливо письмові, є дуже небагатими, є всі підстави припускати наявність там в останні віки до н.е. досить сильної важкоозброєної кінноти. Про це говорить також близькість сарматського та середньо азійського озброєння, яка іноді доходить до повної ідентичності, в тому числі рання поява довгих мечей та списів.
Парфяни принесли з собою в Іран той комплект зброї і ті тактичні прийоми, які склались на їх середньоазійській батьківщині. Їх озброєння в цілому, як і окремі його види і типи, демонструють дуже велику схожість з сарматським, а також з озброєнням народів Середньої Азії. Ця схожість пояснюється не тільки походженням парфянської династії, а й тісним зв`язком Парфії з кочовим світом, який не переривався і в подальшому.
Велика близькість повинна була бути і в способах ведення бойових дій. Кіннота завжди була головною силою парфянського війська, а в перший період їх історії піхота грала підлеглу роль. Але і кіннота спершу була здебільшого легкоозброєною. Така кавалерія ще поступалась елліністичній піхоті. Якщо війни парфян з Селевкідами в цілому виявились успішними, то в великій мірі це пояснюється внутрішньою нестійкістю селевкідської держави. В окремих битвах парфянська кавалерія досить часто терпіла поразки. Перше зіткнення з Римом також закінчилось невдачею. Один час навіть робились спроби створити по прикладу елліністичних держав тяжку піхоту з найманців але вона виявилась ненадійною. Так, в 129 р. до н.е. під час битви з саками грецька піхота перейшла на сторону ворога, що привело до поразки і загибелі Фраата ІІ. Тому думки про створення боєздатної піхоти були відкинуті. А між тим потреба боротьби з піхотою Селевкідів, а потім римлян в останні віка до н.е. настійно вимагали реорганізації парфянського війська. І вона була проведена шляхом реформи кавалерії.
Реформа відбулась в ІІ – початку І ст. до н.е. Вона зводилась не тільки до створення повністю спеціалізованої важкоозброєної кінноти, але й до опанування мистецтва найкращим чином використовувати цю кінноту в бою. Умовою її проведення було наявність в парфянському війську відбірних частин, що вербувались з аристократичного середовища, які були краще озброєні і частіше практикували рукопашний бій. Вони-то і були предтечами катафрактаріїв. В останні віки до н.е. в Парфії відбувається подальше вдосконалення оборонної та наступальної зброї, розповсюджується кінський доспіх, нарешті, з`являється важкоозброєна кіннота, головною і єдиною задачею якої стає атака супротивника і прорив його лінії в ближньому бою. Одночасно відпрацьовуються тактичні прийоми, ідуть пошуки найкращої взаємодії між катафрактаріями і легкоозброєною кіннотою. Треба пам`ятати, що самі парфяни завжди складали меншість по відношенню до іншого населення Ірану, яке зовсім не було тими природженими вершниками, кінними стрілками з луку, як кочівники євразійських степів. Тому і легку кавалерію треба було якщо не створити, то навчити заново, і, принаймні, збільшити її кількість.
Хоча катафрактарії були відомі вже в ІІ ст. до н.е., максимально використовувати їх переваги навчились далеко не одразу. Антіох ІІІ міг познайомитись з катафрактаріями під час ского вторгнення в Парфію і ввести їх в своє військо. Але доля їх показує, що мало мати катафрактаріїв, треба ще вміти їх використовувати. В битві при Магнезії в 189 р. до н.е. Антіох розпорядився тими так, як звичайно розпоряджались кіннотою елліністичні полководці – кинув в провал, який відкрився між центром і лівим флангом Евмена ІІ. Евмен зумів відступити, а потім зайти їм у фланг, що вирішило результат битви. Лукулл також не мав особливих проблем з вірменськими катафрактаріями, і це пояснюється неправильним вибором позиції і поганим керівництвом. Невдовзі після битви при Тигранокерт послідувала битва при Каррах, де катафрактарії в повній мірі розкрили свої переваги.
Було б дуже спокусливим пов`язати ці реформи з пересуванням середньоазійських племен в другій половині ІІ ст. до н.е., зокрема з їх просуванням на територію Ірану і Індії. На жаль, конкретних даних ми майже не маємо, за виключенням того факту, що сакські контингенти з`являються в іранському війську не пізніше 130 р. до н.е. Можна тільки припустити, що мирні і ворожі стосунки між цими племенами призвели до кількісного збільшення в парфянському війську важкої та легкої кавалерії, до покращення їх бойових якостей та взаємодії.
Реформа кавалерії у кочівників євразійських степів була викликана схожими причинами. Про сарматів вже говорилось. В Середній Азії важкоозброєна кіннота могла з`явитись як зброя кочівників в боротьбі з військами осілого землеробського населення. Дещо подібне, вірогідно, відбувалось і на Дальньому Сході. Очевидно, саме потребами боротьби з Китаєм, в війську якого головну роль грала піхота, була викликана реконструкція гунської кавалерії, про яку ми можемо судити тільки по невеликим свідченням китайських джерел. Мабуть, уже Модешаньюай в самому кінці ІІІ ст. до н.е. створив корпус регулярної кавалерії, що діяла по єдиному слову командира, але це були все ще лучники. Але, джерела відмічають, що знатні воїни складали панцирну кінноту. Це підтверджується і даними археології. В свою чергу, китайці перенімають у гунів кавалерію з її озброєнням, в тому числі і доспіхом.
Лауфер вважає, що реформа гунської кавалерії відбулася під іранським впливом, який йшов через юечжей. Певний зовнішній вплив, можливо, мав місце, але він, скоріш, безпосередньо походив з Середньої Азії або від інших кочівників євразійських степів, а не Ірану.
Важкоозброєна кавалерія гунів, і тим більш китайців, все ж досить сильно відрізнялась від парфянської та сарматської, і тому її навряд чи слід називати катафрактаріями. Піки, хоча і були відомими, грали значно меншу роль. Нема згадок про кінський доспіх. Озброєння в цілому було більш легким. Це могло викликатись не тільки особливостями природних умов, але й специфічними причинами: на Дальньому Сході ніколи не було ніякої тяжкої піхоти, по своїм бойовим якостям близької до грецької або римської.
Звичайно, потреби боротьби з піхотою супротивника були не єдиною причиною, що викликала появу важкоозброєної кінноти. Сам хід військового та історичного розвитку, безперервні війни і зіткнення визивали у кочівників євразійських степів, поряд з віддавна притаманною їм легкоозброєною кіннотою, потребу в контингентах, озброєних додатковими доспіхами і наступальною зброєю ближнього бою, здатних атакувати і перемагати супротивника в рукопашній сутичці. Там, де ця загальна тенденція перетворювалась в необхідність через те, що супротивник мав сильну піхоту, - там з`явились катафрактарії. Задачу полегшувала близькість культури кочівників, їх постійні контакти і переміщення, тісні зв`язки з землеробськими областями Середньої Азії та Ірану. В результаті з будь-якою новинкою військового мистецтва могли познайомитись і перейняти її на душе обширній території.
В Ірані важкоозброєна кіннота залишалась головною силою війська і в сасанідський час. В сасанідському війську важкоозброєних вершників було значно більше, ніж в парфянському. Вони вербувались із «вільних», економічне становище яких було різним. Частина з них знаходилась в феодальній залежності від представників вищої знаті, частина була дрібними землевласниками, інші – вільними селянами. Роль легкої кавалерії відносно зменшилась. Значення піхоти було досить невеликим. «Піхотинці, - пише Амміан Марцелін, - несуть службу обозних. Вся їх маса слідує за кіннотою, немов приречена на вічне рабство, не будучи ніколи винагородженою ні платнею, ні будь-якими подачками». Регулярного війська в сасанідській армії не було, за винятком царської охорони. І в цьому відношенні продовжувалась стара парфянська традиція. Військова реформа була проведена тільки в правління Хосрова І Аноширвана (531-579 рр.), коли вперше було створене регулярне військо, що складалось з важкої кавалерії, яка отримувала від царя платню.
Важкоозброєна кіннота катафрактаріїв мала великий вплив на військове мистецтво римлян і навіть на склад їх війська. Для боротьби з нею випрацьовуються спеціальні тактичні прийоми. Але цього виявляється недостатньо. В римській імператорській армії постійно росте питома вага кавалерії, в тому числі і важкоозброєної. Особливо активним цей процес стає в ІІ-ІІІ ст. Першопочатково кінні формування в римській армії рекрутувались з варварів або жителів східних провінцій імперії. Достатньо згадати сирійських сагіттаріїв. Але вже в ІІ ст. з`являються кінні підрозділи, хоча і створені з романізованих жителів, але володіючи варварською технікою бою і варварською зброєю. В якості прикладу можна навести ala Ulpia contaricorum civium Romanorum озброєну довгими списами, яка застосовувала в боротьбі з квадами сарматську тактику. В склад римської армії входять і катафрактарії. Відома, наприклад, ala I Gallorum et Pannoniorum catafractata.
Роль катафрактаріїв в римській армії ще більше виросла в період ІІІ – ІV ст. н.е. Для боротьби з кавалерією персів, сарматів та інших народів Галліен запровадив реформу армії, поєднавши різні кінні формування під одним командуванням. Подальші зміни проходять при Авреліані, при якому чисельність катфрактаріїв в римській армії значно збільшується. Галерій оточував себе сарматськими катафрактаріями і спирався на них під час свого перського походу. В ІV ст. н.е. Вегецій, оплакуючи занепад легіонарної піхоти, відмічає, що значення катафрактаріїв збільшилось, покращилось їх озброєння, хоча він і ставиться до цього з деяким упередженням. Доспіхи для римських клібанаріїв виготовлялись на спеціальних фабриках в Антіохії, Кесарії, Нікомедії та інших місцях.
Катафрактарії продовжували існувати в період раннього середньовіччя, важкоозброєна кіннота – пряма спадкоємиця катафрактаріїв парфяно-сарматського часу – була, крім сасанідського Ірану, також в Візантії і була перейнята в сасанідів арабами. В євразійських степах вона доживає, по меншій мірі до VІ ст. н.е., коли поява стремен, жорсткого сідла і шаблі привело до реформи кавалерії.
Список використаної літератури.
1. А.К. Акишев Костюм «золтого человека» и проблема катафрактария. — В кн.: Археологические исследования в Казахстане, Алма-Ата, 1979
2. К.А. Иностранцев, Сасанидские этюды, СПб., 1909
3. С.В. Киселев, Древняя история Южной Сибири, М., 1951
4. Г.А. Пугаченкова, О панцирном вооружении парфянского и бактрийскoго воинства, ВДИ, 1966, № 2
5. А.М. Хазанов. Из истории сарматского наступательного оружия, "Сборник в честь С. П. Толстова", М., 1968
6. А.М. Хазанов «Катафрактарии и их роль в истории военного искусства» - http://www.xlegio.ru/armies/cataphractes/cataphractes.htm