Основи права

ПО ПРЕДМЕТУ
ОСНОВИ ПРАВА

1. Спадкування за законом і за заповітом

Спадкове право – це частина цивільного права, що являє собою сукупні норми, які встановлюють порядок переходу прав і обов'язків померлої особи за правом спадкування.

Під спадщиною розуміють сукупність майнових прав і обов'язків спадкодавця. Крім об'єктів приватної власності, до яких належать, насамперед, квартири, будинки, гроші, цінні папери та інше рухоме і нерухоме майно, за правом спадкування переходять майнові права авторів, тобто право на винагороду за використання створеного ними твору, майнові права, пов'язані з винаходами, майнові права, що випливають з різноманітних договорів.

До спадщини включають і борги спадкодавця, проте спадкоємець, який прийняв спадщину, відповідає за ці борги лише в межах справжньої вартості спадкового майна, що перейшло до нього. Спадковим майном можуть бути також приватні підприємства, частки та вклади в майні господарських товариств.

Нормами спадкового права України передбачено дві підстави спадкування: за законом і за заповітом.

Спадкодавцями можуть бути тільки фізичні особи (грома­дяни України, іноземці, особи без громадянства). Спадкоємці — це носії права спадкування. Ними можуть бути особи, живі на момент смерті спадкодавця, а також діти померлого, на­роджені після його смерті. Спадкоємцями можуть бути та­кож і юридичні особи (благодійні фонди, лікарняні установи, будинки інвалідів, музеї, бібліотеки, громадські організації, партії та ін.) і держава.

Якщо спадкоємців немає або жоден із спадкоємців не при­йняв спадщини, або всі спадкоємці позбавлені спадкодавцем спадщини, майно померлого за правом спадкоємства перехо­дить до держави.

Спадкоємство за законом має місце в таких випадках:

• заповіту немає;

• заповіт визнано недійсним;

• спадкоємці, призначені в заповіті, відмовилися прийня­ти спадщину або померли до її прийняття.

Спадкоємці за законом поділяються на спадкоємців пер­шої та другої черги. До першої черги належать діти (в тому числі й усиновлені), дружина і батьки (усиновителі) помер­лого, а також дитина померлого, яка народилася після його смерті. Онуки і правнуки є спадкоємцями, якщо на час відкриття спадщини немає в живих того з батьків, хто був би спадкоємцем. Всі спадкоємці першої черги, крім онуків і правнуків, успадковують в рівних частках. Онуки і правну­ки успадковують порівну в тій частині, яка належала б при спадкоємстві за законом їх померлим батьку чи матері.

Друга черга спадкоємців за законом закликається до спад­кування, якщо немає спадкоємців першої черги, а також у разі, коли всі спадкоємці першої черги не закликаються до спадкування.

До другої черги спадкоємців за законом належать брати й сестри померлого, його дідусь і бабуся, як з боку батька, так і з боку матері. Слід мати на увазі, що брати і сестри можуть бути повнорідні і неповнорідні. Повнорідними називаються брати й сестри, які мають спільного батька і спільну матір. Неповнорідні брати й сестри поділяються на єдинокровних, які мають спільного батька і різних матерів, та єдиноутробних,які мають спільну матір, але різних батьків. До спадкування закликаються як повнорідні, так і неповнорідні брати й сес­три. Спадщина між цими спадкоємцями ділиться порівну. Окрему групу спадкоємців становлять утриманці померло­го. Вони закликаються до спадкування за умови, що знаходи­лися на утриманні померлого не менше року до дня його смерті. Утриманцями визнаються тільки непрацездатні особи, але незалежно від того, чи є вони родичами померлого, чи ні. Для визнання цих осіб утриманцями померлого необхідно, щоб їх непрацездатність настала до відкриття спадщини і була сталою, а не тимчасовою. Непрацездатними визнаються: жінки, що досягли 55 років, чоловіки — 60 років, інваліди всіх трьох груп інвалідності, а також особи, які не досягли 16 років (ті, що навчаються — 18 років). Спадщина між цими спадкоємцями також ділиться порівну.

При наявності інших спадкоємців утриманці успадкову­ють нарівні зі спадкоємцями тієї черги, яка закликається до спадкоємства. Отже, при наявності спадкоємців першої чер­ги утриманці будуть успадковувати разом з ними. Якщо до спадкоємства закликаються спадкоємці другої черги, утри­манці успадковують разом з ними. За відсутності спадкоємців першої і другої черг або за їх відмови від спадщини успадко­вують тільки утриманці.

Спадкове право надає кожному громадянину можливість на випадок смерті розпоряджатися своїм майном. Таке роз­порядження називається заповітом.

Заповідачем може бути дієздатна особа. Спадкоємцями за заповітом можуть бути будь-які особи, незалежно від того, чи є вони в переліку спад­коємців за законом, чи їх немає. Цими особами можуть бути не лише громадяни, а й юридичні особи, а також держава.

Заповідач може в будь-який час відмінити свій заповіт або заповісти своє майно іншій особі.

Заповіт повинен бути укладений у письмовій формі із за­значенням місця і часу його укладання, підписаний особис­то заповідачем і нотаріально посвідчений. Проте закон до­пускає можливість посвідчення заповіту крім нотаріальної контори й іншими органами і особами. Так, до нотаріально посвідчених заповітів прирівнюються заповіти громадян, що перебувають на лікуванні в лікарнях, проживають в будин­ках престарілих, перебувають під час плавання на морських суднах, заповіти військовослужбовців, заповіти громадян, які перебувають в експедиціях, заповіти осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі, та ін. Ці заповіти посвідчують ви­значені цивільним законодавством посадові особи. Усуваються від спадщини особи, які:

• навмисно позбавили життя спадкодавця або зробили замах на його життя;

• батьки після дітей, відносно яких вони були позбавлені батьківських прав і не поновлені в цих правах на момент відкриття спадщини;

• батьки і повнолітні діти, що злісно ухилялися від вико­нання покладених на них в силу закону обов'язків щодо утри­мання спадкодавця, якщо ці обставини підтверджені в судо­вому порядку.

Є категорія осіб, які мають право на обов'язкову частку спадщини. Вони успадковують незалежно від змісту запові­ту не менше двох третин частки, яка належала б кожному з них при спадкоємстві за законом (обов'язкова частка).

До них належать неповнолітні або непрацездатні діти спад­кодавця (в тому числі усиновлені), а також непрацездатні дружина, батьки (усиновителі) й утриманці померлого.

Для набуття спадщини необхідна наявність кількох умов. Насамперед це відкриття спадщини. Часом відкриття спад­щини визначається день смерті спадкодавця або день на­брання законної сили рішенням суду про оголошення гро­мадянина померлим. Наступним юридичним фактом є ви­словлене спадкоємцем бажання прийняти спадщину. Для цього він повинен протягом шести місяців подати заяву в нотаріальну контору про баж

ання прийняти спадщину або вступити в фактичне володіння спадщиною. Термін шість місяців називається строком для прийняття спадщини. Після закінчення цього терміну нотаріус видає документ про успад­кування майна.

Поділ спадщини відбувається за згодою спадкоємців, а якщо виникає суперечка, то її розв'язує суд.

2. Реалізація норми права, правові відносини.

Правовідносини —
це суспільні відносини, врегульовані нормами права. Це саме життя норми права. Правовідноси­ни — явище складне для реального сприймання, їх не мож­на побачити чи сприйняти Іншими органами чуттів. Реаль­но можна лише спостерігати конкретну поведінку людей, ска­жімо, продавця і покупця, які реалізують свої суб'єктивні права, передбачені цивільним законодавством. Через право­відносини особи можуть реалізовувати свої права і обов'яз­ки, задовольняти свої інтереси. Правовідносини виникають з конкретної поведінки суб'єктів правовідносин (громадян, організацій, підприємств і т. ін.).

Основні ознаки правовідносин такі:

а) вони виникають на основі норм права;

б) характеризуються наявністю сторін, які мають суб'єк­тивні права та юридичні обов'язки;

в) вони є видом суспільних відносин фізичних чи юри­дичних осіб, організацій і спільнот;

г) здійснення суб'єктивних прав чи додержання юридич­них обов'язків у правовідносинах контролюється і забезпе­чується державою.

Правовідносини мають складну будову і включають в себе такі елементи:

• суб'єкти;

• об'єкти;

• зміст правовідносин;

• юридичні факти.

Суб'єктами
правовідносин вважають їх учасників, що є носіями суб'єктивних прав та юридичних обов'язків. Роз­різняють такі суб'єкти правовідносин:

• фізичні та юридичні особи;

• державні та громадські організації (профспілки, партії, фонди, земляцтва, ветеранські, молодіжні організації тощо);

• різні спільноти (трудовий колектив, нація, народ, насе­лення відповідного регіону тощо).

Суб'єкти правовідносин повинні володіти правосуб'єктністю (правоздатністю, дієздатністю й деліктоздатністю).

Правоздатність — це здатність суб'єкта бути носієм суб'єк­тивних прав та юридичних обов'язків.

Дієздатність — це здатність суб'єктів своїми діями набу­вати і самостійно здійснювати суб'єктивні права та викону­вати юридичні обов'язки.

Деліктоздатність — це обумовлена нормами права здат­ність суб'єктів нести юридичну відповідальність за вчинені правопорушення.

Об'єкти
правовідносин — це ті реальні соціальні блага, що задовольняють інтереси і потреби людей і з приводу яких між суб'єктами виникають, змінюються чи припиняються суб'єктивні права та юридичні обов'язки, їх поділяють на матеріальні і духовні блага, дії суб'єктів правовідносин, ре­зультати їх діяльності, в тому числі й духовні.

Зміст правовідносин
складають права та обов'язки його учасників (суб'єктів).

Зміст суб'єктивного права (можливість певної поведінки) включає в себе такі можливості:

а) можливість діяти відповідно до свого бажання;

б) можливість вимагати певних дій від зобов'язаної сто­рони;

в) можливість користуватися соціальним благом, що за­кріплюється суб'єктивним правом;

г) можливість звернутися до суду, державного органу чи посадової особи щодо захисту свого права.

Змістом юридичних обов'язків (належної необхідної по­ведінки) є:

а) необхідність здійснення певних дій;

б) необхідність утримання від здійснення дій, що супере­чать інтересам інших осіб;

в) необхідність вимагати здійснення або нездійснення тих чи інших дій від інших осіб;

г) необхідність нести юридичну відповідальність за неви­конання чи неналежне виконання передбачених нормою права дій.

Залежно від тих чи інших ознак можна виділити такі види правовідносин:

І) за галузями права:

• конституційно-правові;

• кримінально-правові;

• цивільно-правові;

• трудові;

• сімейні тощо;

2) за кількістю суб'єктів:

• прості (між двома суб'єктами);

• складні (між трьома суб'єктами і більше);

3)
за розподілом прав та обов'язків суб'єктів:

• односторонні (кожен суб'єкт має або лише право, або лише обов'язки, наприклад, договір займу);

• двосторонні (кожен суб'єкт має і права, і обов'язки, на­приклад, договір купівлі-продажу);

4) за характером дій зобов'язаного суб'єкта:

• активні (суб'єкт повинен вчинити певні дії);

• пасивні (суб'єкт повинен утримуватися від вчинення певних дій);

5) за методом правового регулювання:

• договірні (обопільне волевиявлення сторін);

• управлінські (здійснення одностороннього волевияв­лення);

6) за дією у часі:

• довготривалі;

• короткотривалі;

7) за функціональною спрямованістю відповідних норм
права:

• регулятивні;

• охоронні.

Юридичними фактами є конкретні життєві обставини, з яки­ми норми права пов'язують виникнення, зміну або припинен­ня правовідносин. Вони є необхідною умовою правовідносин.

Юридичні факти поділяються на окремі групи за такими показниками:

1) за юридичними наслідками — правотвірні, правозмінні, правоскасувальні;

2) за складом — прості (складаються з одного факту, яко­го досить для настання юридичних наслідків), складні (су­купність окремих фактів);

3) за тривалістю у часі — одноактні (складаються з одно­разового акту їх виявлення), тривкі або сталі акти (тривають у часі);

4) за наявністю волі суб'єктів (щодо волі учасників) — події, дії, бездіяльність, стан.

Події — це те, що відбувається незалежно від волі учас­ників правовідносин (стихійне лихо, закінчення строків, на­родження чи смерть людини тощо).

Дії — це активна поведінка суб'єкта з його волі. Дії бува­ють правомірні (відповідають вимогам правових норм) і не­правомірні (протиправні: злочини, проступки). Результатом правомірних дій можуть бути правомірні акти (визнання лю­дини померлою судом), юридичні акти, що вчиняються з метою виникнення юридичних наслідків (подання заяви про прийом на роботу).

Юридичним фактом можуть бути і вчинки (нахідка скарбу).

Бездіяльність — це стан абсолютної пасивності, відсутність дії. Вона теж може спричинювати певні правовідносини (на­приклад, ненадання лікарем медичної допомоги хворому).

Станом (юридичного характеру) можуть бути сп'яніння, вагітність, громадянство тощо, за наявності яких можуть ви­никати певні правовідносини.