Контрольна робота
На тему: «Культурний простір»
Зміст
Вступ. 3
І.Культурні форми та їх основні властивості 4
ІІ.Структура культурного простору. 13
Висновок. 19
Використана література. 20
Вступ
Культура, як спосіб організації суспільного, групового та індивідуального життя, припускає можливість найрізноманітніших вирішень людських проблем, пристосування до умов соціального часу і простору. Які ж функції повинна виконувати культура, щоб забезпечити, з одного боку, стабільність суспільного буття людей, а з іншого - нові підходи до мінливого світу?
Культура відіграє все більшу роль у формуванні та зміцненні громадянського суспільства, розвитку творчих здібностей людини, побудові правового суспільства. Культура впливає на всі сфери суспільної та індивідуальної життєдіяльності - труд, побут, дозвілля, мислення, спосіб життя суспільства й особистості. Значення її у формуванні та розвитку способу життя людини виявляється у дії особисто-суб'єктивних факторів (настанови свідомості, духовні потреби, цінності та ін.), що впливають на характер поведінки, форми та стиль спілкування людей. Цінності, зразки й норми поведінки, що виникають в результаті діяльності з освоєння світу, виступають одночасно як елементи складного механізму регулювання соціального життя, всіх форм життєдіяльності суспільства. Спосіб життя, орієнтований не на пристосування до тих умов життя, що існують, а на їх перетворення, передбачає високий рівень свідомості та культури, підвищує їх роль як регуляторів поведінки людей, їх способу мислення.
Соціального впливу культура набуває насамперед у якості необхідного аспекту діяльності людини, котра в силу свого громадського характеру передбачає організацію спільної діяльності суспільства, отже регулювання її певними правилами, акумульованими в знакових та символічних системах, традиціях. Цей процес вимагає звернення до колосального культурного потенціалу, нагромадженого людством за час його існування. Ні соціальний прогрес, ні самовдосконалення особистості неможливі без освоєння духовних скарбниць народів світу.
І. Культурні форми та їх основні властивості
Поняття культурної форми використовується в культурологічній літературі неоднозначно. Його визначення кінцевого завершення не отримало і смисл його залежить від контексту, в якому воно застосовується. З інформаційно-семіотичної точки зору форми культури – це форми, в яких існує, зберігається і розвивається інформаційно-знаковий зміст суспільного життя.
Вони виступають як засоби, за допомогою яких визначаються умови, необхідні для задоволення й розвитку людських потреб і здійснюється "програмне забезпечення" життєдіяльності. Культурні форми досить різноманітні й численні. Розглядаючи культурний простір у масштабі всього людства, можна виділити в ньому відносно автономні галузі:
- національні культури;
- регіональні культури;
- цивілізації.
Це найбільші типи культурних форм. Всередині їх історично утворюються різноманітні культурні форми меншого "ранку", які займають окремі підгалузі їх простору. У складі національних культур, наприклад зберігається "підгалузь" етнічної культури. На сучасному етапі в кожній достатньо розвинутій культурі видається як її особлива форма масова і елітарна культура.
У різних народів, в різні історичні періоди їх існування складалися різні культурні форми, в яких люди віднаходили засоби для задоволення своїх потреб. До них належать релігійні уявлення і обряди, філософія, мистецтво, спортивні ігри тощо. Окремі з них замкнуті і не виходять за межі вузької племінної та етнічної спільності (форми побуту, місцеві обряди і звичаї, святкові ритуали), інші набувають інтернаціональних особливостей і стають формами загальнолюдської культури (філософія, наука, мистецтво).
Протиставлення культури і цивілізації виникло в Німеччині в XVIII – XIXст. Соціально історичним підґрунтям цих понять було соціально-економічне становище Німеччини того часу. Німеччина складалась із багатьох карликових феодальних держав і не мала національної політичної самосвідомості, проте єдність національної культури була яскраво вираженою.
Протиставлення культури і цивілізації стало можливим внаслідок осмислення німецькою наукою стану культурної єдності в межах одночасної політичної роздробленості. Німецький соціолог Фердінанд Тенніс в кінці XIX ст. сформував уявлення про напрям еволюції соціальної організації від общини до суспільства і виділив два типи соціальних відношень: общинні і суспільні.
Общинні відношення ґрунтуються на емоціях, симпатіях, душевних уподобаннях, зберігають власну самоідентичність ( у міру наслідування традиціям), в міру емоційних зв’язків, характерних для спільнот ( сім’я, сусіди, родина, етнос, нація).
В основі суспільних відносин лежить раціональний обмін, вони мають речову природу. Вони можуть існувати між розділеними і чужими один одному людьми, колективами, державами. Тут домінує раціоналізм, холодний розрахунок.
Якщо поняття "культура" складне на науковому рівні і добре окреслюється іншими поняттями на рівні буденному, то поняття "цивілізація" на тому й іншому рівнях є найбільш неоднозначне. Звичними для нас стали поняття: цивілізація майя, інків, ацтеків, антична, візантійська, західна.
"Цивілізація (лат.civilis
– громадянський, державний) – це:
– форма існування істот, наділених розумом;
– синонім культури, сукупність духовних і матеріальних досягнень суспільства;
– ступень розвитку матеріальної і духовної культури;
– процес становлення громадянського суспільства;
– відносно самостійне соціально-історичне утворення, локалізоване в просторі й часі, що може мати ієрархічні рівні"
Спочатку термін використовується для означення епохи, якій передавали дикунство і варварство. На побутовому рівні під терміном "цивілізація" розуміється найвищий ступінь у розвитку певної спільності.
Розмежування поняття культури і цивілізації можна відмітити деякі, характерні для них риси:
– культура – внутрішнє надбання людини, що розкриває міру її духовного багатства. Цивілізація являє собою зовнішній по відношенню до людини світ;
– культура тісно пов’язана з расовою й національною специфікою людських груп. У цивілізації переважають загальнолюдські глобальні масштаби;
– культура передбачає наявність у ній релігії, без якої на можлива будь-яка духовність – рушійна сила будь-якої культури;
– цивілізація безрелігійна.
"Культура має душу, цивілізація – тільки методи і способи" (М. Бердяєв)
У специфічних культурних формах
вирішується завдання збереження, відтворення і примноження соціальної інформації. Виховання і навчання, звичаї і традиції, бібліотеки і музеї – це культурні форми, в яких здійснюється збереження і передача майбутнім поколінням людей досвіду попередніх поколінь.
У межах великих культурних форм існують менші культурні форми: субкультура, контркультура, елітарна культура.
Субкультура
(від лат.Sub
– під) – це цілісна культура відповідної соціальної групи всередині "великої національної культури", що складається із стійких форм, ритуалів, особливостей зовнішнього вигляду, мови, художньої творчості.
Диференціація суспільства, соціальна розрізненість в умовах існування людей приводить до виникнення субкультур
, що являють собою культурні форми життя окремих прошарків населення, класів, соціальних груп. Так, у європейських країн в епоху Середньовіччя розрізняють чотири субкультури: "культура села і хутора", "культура середньовічного міста".
У сучасному світі розрізняють субкультури: підросткові-молодіжному (рокери, байкери, хіпі тощо), яка ламає традиційні механізми соціалізації і намагається створити специфічний спосіб життя і культивувати свою відокремленість; професійну (театрального світу, армійського, наукових робітників, медиків); кримінальні субкультури (хулігани, шахраї повії, наркомани та ін.), які створюють стандарти поведінки, типові тільки для даного кола людей; релігійні, авторитарні секти ("Свідки Ієгові", "Аум Сінріке" та ін.), які сповідують однодумство і сувору дисципліну. Йде процес формування специфічної "субкультури мільйонерів", характерні риси якої в перебільшеному вигляді відображаються у великій кількості анекдотів про "нових росіян", "нових українців".
Масова культура
(від лат massa
– грудка, частка і cultura
– оброблення, виховання) являє собою сукупність явищ культури ХХ ст., характерних для економіки, управління, дозвілля, спілкування і особливо сфери художньої культури.
Ці явища:
– включають у себе особливості виробництва культурних цінностей в індустріальному і постіндустріальному суспільстві;
– розраховані на масове споживання цієї культури;
– у них наголос робиться на "посередній" рівень розвитку наймасовіших споживачів даної продукції.
ХХ ст. – час становлення єдиної загальнолюдської культури, що розвивається засобами взаємозбагачення і взаємопроникнення її національних норм. Відбулася велика соціальна революція, причинами якої є колосальні зміни форм, способів і зразків життя людини. Індивід став отримувати велику кількість інформації засобами електронного зв’язку і масової комунікації, змінились кількість, форма і зміст соціальних контактів.
Наприклад, перший концерт П.І. Чайковського в США у квітні 1981 р. в Карнегі-хол слухали не більше 2000 тисяч людей; перший виступ у США рок-групи "Бітлз" у лютому 1964 р. у тій самій залі завдяки телебаченню – 73 млн. людей; зараз завдяки супутниковому телебаченню деякі концерти можуть дивитися декілька мільярдів людей.
Масова культура – це феномен, який раніше не зустрічався в людській історії, тобто виник ще один дивовижний культурний феномен, який має відношення до того, що ми називаємо індустрією свідомості. Її сутність полягає в тому, щоб відучити людей думати, підкидаючи їм на кожен новий день нові ідеї і рецепти. Саме подібна індустрія "творить" зараз людину, створюючи нові образи, нав’язуючи їй нові уявлення про світ і саму себе. Під впливом маскультури виникла особлива порода людини – "людини масової".
Масову людину характеризують, як вважав Ортега-і-Гассет, дві риси: нестримне зростання життєвих потреб і природжена невдячність до всього, що сприяло полегшенню її життя. Масу найбільше цікавить власний добробут і найменше – джерела цього добробуту. Маса – це стійкий рід людей, специфічна природа яких виникла в ХХ ст., і тому зараз можна з повним правом говорити про "антропологічну катастрофу".
Контркультура
(від лат. Contra
– проти) – це категорія сучасного суспільствознавства, що позначає нові соціокультурні цінності і установки, які суперечать фундаментальним принципам традиційної культури.
У сучасній культурології поняття контркультури має два значення:
– протиставлення фундаментальним цінностям пануючої культури;
– ототожнення з молодіжними анти буржуазними виступами 60-х років ХХ ст., які продемонстрували повну неприйнятність стрижневих принципів західної культури і ототожнення її як "культури батьків".
Носіями контркультури є молодь індустріально розвинених країн Заходу, найбільш відомими представниками її є хіпі, панки, рокери, тінейджери та ін.
Особливості контркультури:
– адепти різних напрямів контркультури зводять у культ споглядальність безцільне марнування часу;
– ігнорують індивідуально-особистісний принцип життя як вищу цінність класичної західної цивілізації.
Елітарна культура
створюється і використовується привілейованою частиною суспільства – елітою (від фр. Elite
– краще, відбірне, вибране) або на її замовлення професійними творцями.
Еліта – це найбільш спроможна до духовної діяльності частина суспільства. До високої культури відносяться образотворче мистецтво, класична музика і література. Вона важкодоступна для розуміння непідготовленою людиною. Коло споживачів високої культури – це високоосвічена частина суспільства (критики, літературознавці, театрали, художники, письменники, музиканти). Це коло розширюється, коли рівень освіти населення зростає. Різновидами елітарної культури вважається світське мистецтво і салонна музика. Формулою елітарної культури є мистецтво для мистецтва і "практика чистого мистецтва".
Народна культура
включає в себе два види культури – популярну (пісні Пугачової) і фольклорну (колядні свята, український вертеп тощо). Тому в народній культурі можна виділити два рівні – високий (пов'язаний з фольклором, що включає народні оповіді, казки, епос, старовинні танці, які нині існують як історична спадщина, що поповнюється міським фольклором) і знижений (обмежений поп-культурою). Автори фольклорних творів звичайно невідомі. Анонімність авторів не дає можливості віднести ці твори до елітарної культури, на відміну від елітарного мистецтва (нового мистецтва, яке відчужує людей від реального життя). Функціонування народної культури невід’ємне від праці і побуту людей. За формою виконання елементи культури можуть бути індивідуальними (розповіді, легенди), груповими (виконання пісні чи танцю), масовими (карнавальна хода). Аудиторії народної культури в індустріальному суспільстві – більшість суспільства. Але в постіндустріальному суспільстві ситуація зміняється.
Сільська культура
має також назву: сільський тип культури, культури села, культура селян. Носіями цієї культури є селяни. Л.М. Коган виділяє особливості сільської культури:
1) нерівномірна завантаженість аграрною працею протягом року;
2) персоніфікація міжособистісних відношень (витіснення і заміна усіх інших типів відношень довірчо особистісними);
3) суцільний неформальний контроль за поведінкою кожного члена локальної спільноти;
4) особлива якість міжособистісних відношень у селі ґрунтується на підкресленій грубуватості і формальності спілкування людини з людиною (звертання на "Ви" – міська риса).
5) у потоці інформаційного обміну провідну роль відіграють місцеві плітки, місцева інтерпретація історичних та загальнодержавних подій;
6) для сільських жителів характерний обмежений життєвий досвід, оскільки вони рідко покидають межі свого села; локальна замкнутість сільської культури формує особливий менталітет селянина, який набуває швидких темпів змін;
7) більш висока, ніж у міста, частка колективної діяльності;
8) надається більше уваги, ніж у місті екологічній культурі і охороні навколишнього середовища;
9) обмежений культурний вибір обмежує культурні потреби і культурний світогляд.
Культурний лаг – розірваність у культурному рівні між містом і селом – як наслідок досягає катастрофічних розмірів.
Міська культура
(культура міста, індустріальна культура, урбанізована культура) – це культура великих і середніх несільськогосподарських поселень, великих індустріальних і адміністративних центрів. Чим вищий ступінь урбанізації поселення і більше його розміри, тим більше він відрізняється своєю культурою від сільської культури.
Спільні риси міської культури: щільність забудови міської території; наявність великої кількості транспортних магістралей, соціокультурного (площі, вулиці, сквери) та інженерного й телекомунікаційного призначення споруд.
Культурний простір міста організовано інакше, ніж на селі. Індивід у міста почуває себе більш вільним і розкутим завдяки тому, що має широкі можливості вибору закладів дозвілля, побуту і культури, а також велику кількість незнайомих людей, з якими він може вступати в спілкування.
Відмінна особливість міської культури – самотність у натовпі, можливість довго ні з ким не спілкуватися, заміна особистісних контактів телефонними дзвінками, Інтернет, можливість безконтрольно займатися сумнівними справами. Часті нервові перевантаження – також характерна риса міського життя, вони спричинені більш напруженим, ніж на селі, трудовим ритмом життя, стоянням у чергах, постійним перебуванням у натовпі.
Тривала відірваність від живої природи також несприятливо впливає на міських жителів. Міське середовище насичене значно більшою кількістю шкідливих для людини канцерогенних речовин, ніж сільське. У зв’язку з цим у містах спостерігається масове захоплення садово-городнім рухом. Приміський наділ землі і дача – неодмінний атрибут міської культури. Міські жителі частіше, ніж сільські, виїжджають на відпочинок в інші міста та країни.
Окремі феномени культури, що заповнюють той чи інший культурний простір, являють собою узгоджені системні утворення – наприклад, система права, політичні системи, системи наукових знань тощо. Проте не всі форми культури можна розглядати як системи. Система
(від грец. Ціле, складене із частин; поєднання) – це сукупність елементів, які знаходяться у співвідношеннях та зв’язках один з одним, що утворює відповідну цілісність.
Багато історично сформованих форм поведінки, звичаїв, обрядів тощо не є системами. Так, у європейській культурі є комплекс звичаїв, згідно з якими люди вітаються: можна просто мовчки кивнути або поклонитися, привітати знайомого підняттям руки, вимовити стандартні слова привітання ( "Здраствуйте!", "Привіт!", "Добрий день" та ін.), обмінятися рукостисканням, поцілувати дамі руку, обнятися тощо. Сукупність цих звичаїв склалась не випадково. Вони мають різне історичне і соціальне походження. Поклін веде початок від стародавнього язичеського жертвоприношення богам (щоб покласти жертву, потрібно було нахилитися). Рукостискання – пізніший ритуал, що демонструє, на думку окремих істориків, відсутність зброї в руках. Підняття руки – типово міський жест людини, яка поспішає, якій ніколи зупинитися. У селах такий жест до недавнього часу сприймався з непорозумінням і навіть тлумачився як знак неповаги. А звичай "цілувати ручку" прийшов з лицарського стану в аристократичних колах середньовічної Європи. Звісно, можна уявити собі, що в числі прийнятих у Європі форм привітання могли бути і інші варіанти – скажімо, у вигляді дотику носами, як це робиться у деяких африканських народів.
Отже, культурними системами є конфігурації феноменів культури, що являють собою логічно упорядковані конструкції, в яких окремі елементи, що входять до їх складу, логічно взаємопов’язані.
Наприклад, евклідова геометрія будується шляхом формування усякого
Культурні форми не ізольовані одна від одної. Вони взаємодіють між собою. Вони можуть поєднуватись і взаємо перетинатися, одні з них можуть бути складовими частинами інших. Проте будь-яка культурна форма має свої культурні ознаки, які складають її специфіку і тією чи іншою мірою виділяють її серед інших.
Можна виділити основні властивості культурних форм.
Просторова ніша.
Кожна культурна форма займає в просторі культури якусь "нішу", тобто місце, де створюються і функціонують феномени культури, що відносяться до своєї форми, і де відбувається діяльність людей з цими феноменами. Така ніша характеризується специфічними співвідношеннями "координат", що визначає її положення щодо "смислових осей" культурного простору. Інакше кажучи, в кожній смисловій формі втілюються якісь специфічні смисли – знання, цінності, регулятиви. Культурна форма діяльності виникає та існує тому, що вона задовольняє потреби людей у цих смислах.
Прикладом культурної ніші була значно поширена така культурна форма проведення дозвілля, як настільні ігри: карти, доміно, лото, шахи, шашки, тощо. Усі вони визначаються тим, що потребують певної розумової активності. Щоб грати в них, потрібно мати деякий запас знань і вмінь.
Семантичний і соціальний потенціал.
Сукупність смислів просторової ніші будь-якої форми культури становить її культурний потенціал. Його можна розглядати в двох планах – інтенсивному та екстенсивному.
В інтенсивному плані йдеться про об’єм смислового змісту культурної форми, тобто про сукупність знань, цінностей, регулятивів, з якими пов’язана діяльність у ній. Співвідношення між цими трьома основними типами смислів може складати по-різному. Наприклад, щоб оволодіти майстерністю гри у шахи, недостатньо оволодіти її регулятивами (правила ходив), потрібно знати шахову теорію (теорію дебютів, мітельшпілю, ендшпілю). Інакше справа складається в азартних карточних іграх, у якій ніякої особливої теорії немає і все залежить від везіння самого гравця. Звісно, що в шахах когнітивні смисли (знання) мають значно більше значення, ніж у картах.
У такіх формах культури, як мистецтво чи мораль, регулятиви (правила поведінки і діяльності) зумовлені цінностями та ідеалами – художніми і моральними. А культура виробництва залежить, насамперед, від виконання відповідних технологічних вимог, тобто регулятивів.
Таким чином, у культурних формах одні типи смислів можуть бути провідними, визначаючими, інші – другорядними, залежними. Співвідношення між цими трьома основними типами смислів визначає внутрішню структуру смислового змісту культурної форми. Залежно від того, який з них переважає в даній форми культури, вона стає ніби "поляризованою", зорієнтованою на ту чи іншу "вісь" культурного простору (когнітивну, ціннісну чи регулятивну).
Для того щоб рівень семантичного потенціалу культурної форми не знижувався, його потрібно постійно відтворювати, поповнювати. Це потребує від суспільства відповідних затрат: повинні знайтися люди, які будуть зайняті діяльністю в певній культурній формі. Якщо суспільна потреба в якій-небудь формі культури послаблюється, то зацікавленість у збереженні її потенціалу зникає. Так відбувається відмирання форм культури. Наприклад, після введення християнства на Русі поступово відходять з життя народу язичество. Складна символіка язичеських культів стала вивітрюватись із народної пам’яті. Забулися більшість богів, обряди, свята, а деякі сліди язичеської культури, що збереглися в мові (наприклад "чур мене", що є похідним від імені язичеського бога Щура), народних прикмет і окремих вірувань у водяних, домових тощо.
Зниження семантичного потенціалу може виявитися в примітивізації діяльності: з неї зникає майстерність, намагання досягти вдосконалення. Вульгаризація мови, зведення мистецтва до "лоскотання нервів" (фільми жахів, бойовики тощо).
У ході аналізу смислового змісту якої-небудь культурної форми в екстенсивному плані береться до уваги сила впливу його на культуру і суспільство в цілому, тобто ступінь впливу даної культурної форми на явища багатополярного світу суспільного життя. Ця сила являє собою соціальний потенціал культурної форми. Величина соціального потенціалу визначається тим, наскільки смисловий зміст даної культурної форми, її ідеї і принципи відбиваються на суспільному житті.
Товариство ″причетних″.
Кожна культурна форма має своїх носіїв, або адептів, - причетних до неї осіб, які так чи інакше підтримують її існування. Кількість таких особистостей – один з найбільш основних індикаторів її культурного потенціалу. Чим більша така кількість, тим більш значне місце посідає вона в культурі. Адепти будь-якої культурної форми можуть залишатися неорганізованою більшістю причетних до неї людей спільних інтересів приводить до їх намагання об’єднати і створити різного роду спілки, серед яких можна виділити як неформальні об’єднання, так і формально зареєстровані організації зі статутом, правилами членства тощо.
ІІ. Структура культурного простору.
Серед культурних форм особливе місце займають парадигмальні форми.
Термін "парадигма" використовували ще античні філософи для позначення духовних зразків, ідей, які втілюються в реальних речах. Слова парадигма
грецького походження, що означає приклад, взірець. Платон стверджував, що чуттєво сприймаючи речі є недосконалими подібностями їх зразків, які існують у світі ідей (наприклад, будь-яка реальна. Чуттєво сприймаюча кішка є лише недосконалим втіленням зразкової ідеальної кішки). Паридигмальні форми культури – це типові, установочні структури, які визначають організацію смислового змісту культурних феноменів.
Трьом основним видам смислів у світі культури – знанням, цінностям і регулятивам відповідають три види парадигмальних форм: 1) когнітивні
парадигми. 2) ціннісні
парадигми. 3) регулятивні
парадигми. Кожну з цих парадигм можна схематично зобразити у вигляді площини, яка проходить через одну з координатних осей культурного простору. Тому їх можна також назвати "осьовими" формами культури. Через кожну з осей проходить пучок таких форм.
Y
X
– когнітивна вісь
Y
–
ціннісна вісь
Z
– регулятивна вісь
Z
X
Рис. 2.1 Осьові форми
Парадигмальні форми не ізольовані одна від одної. У когнітивних парадигмах присутні ціннісні та регулятивні елементи, і навпаки, в ціннісних та регулятивних парадигмах – відповідні знання. Проте головний зміст будь-якої парадигмальної форми
визначається тим типом смислів, які в ній створюються, тією вісю, до якої вона прикріплена.
Конкретні феномени культури звично поєднують у собі різні типи смислів – подібно тому, як у конкретних фізичних об’єктах присутні відразу і механічні, і електричні, і хімічні явища. Культура в своєму реальному існуванні спеціально не розкладає по поличкам когнітивні, ціннісні і регулятивні парадигми. Для їх дослідження в культурології доцільно розглядати їх відокремлено. Це дає можливість краще розібратися у їх змісті та приступити до вивчення більш складних синтетичних форм культури, які поєднують у собі різні парадигми.
У складі культурного світу часто виділяють як суттєву його частину галузь духовної культури.
Сюди відносяться такі культурні форми, як релігія, мистецтво, філософія.
Характерною ознакою усіх форм духовної культури є те, що в них на першому плані знаходиться співвіднесення знань і цінностей. Це не означає, що регулятивні парадигми в духовній культурі відсутні. Проте не важко помітити, що кінцевою межею творчої діяльності в духовній культурі є знання і цінності, тоді як регулятиви відіграють допоміжну роль, виступаючи головним чином як засоби створення духовних цінностей. Духовна культура включає духовні форми, які орієнтовані на знання і цінності, чи, так би мовити, звернені до когнітивно-ціннісній площини. Отже, духовна культура – це ″когнітивно-ціннісній вигляд″ культурного простору.
У культурному просторі виділяється сутність форм культури, які визначають соціальні відношення людей, їх взаємодію в суспільстві. Сюди відносяться моральна, правова, політична культури. У цих формах культури фіксуються соціальні цінності та ідеали, а також загальні регулятиви поведінки. Сукупність таких форм утворює галузь культури соціальних відношень або соціальної культури.
Цю галузь можна уявити у вигляді прошарків культурного простору, які зорієнтовані на ціннісні і регулятивні вісі. Звісно, що в соціальній культурі неможливо обійтись без знань. Проте знання виступають тут як засіб для вироблення принципів та норм поведінки людей у суспільстві, їх спільного життя, взаємодії та діяльності. Головний зміст соціальної культури – це регулятиви, цінності та ідеї.
Нарешті, в культурі існує ще одна галузь, яка характеризується спрямованістю до когнітивно-регулятивної площини. Це галузь технологічної культури.
Сюди відноситься культура освоєння і оброблення будь-якого матеріалу, культура виконання, виготовлення, отримання чого-небудь. Знання і регулятиви тут стають необхідними і важливими елементами технологічної культури. Цінності виступають у цьому виді культури на другий план.
Галузі духовної, соціальної і технологічної культури схематично зображені на рис. 2.2 у вигляді когнітивно-цінносній, ціннісно-регулятивній та когнітивно-регулятивній площин, на які проектується зміст культурного простору.
Y
X
– когнітивна вісь
Y
–
ціннісна вісь
Z
– регулятивна вісь
Соціальна
культура
Духовна Z
культура
Технологічна
культура
X
Рис. 2.2. Структура культурного простору
Духовна, технічна і соціальна культура – не відокремлені один від одного сектори, або частини, культурного простору, вони виступають як "три обличчя культури". В ідеалі ми можемо розглядати і аналізувати їх відокремлено. Проте в реальному світі суспільного життя межа між ними досить розпливчаста і відносна (наприклад, мистецтво – форма духовної культури). Але існує і технічна культура створення, оформлення, поширення творів мистецтва – їх втілення в книгу, архітектурну споруду, театральну виставу. Існує і пов’язана з мистецтвом соціальна культура художнього життя суспільства – державна політика в галузі мистецтва, відношення людей до художньої творчості тощо. Сучасна наука щонайтісніше переплітаються з технікою і складається компонент технологічної культури. Але одночасно вона своїми гуманітарними розгалуженнями входить до галузі духовної культури.
На основі відбитого в культурі соціального досвіду можна виділити різні культурні сценарії.
Ми живемо в просторі культури. Культура пронизує все наше життя у всіх його проявах. Але життя не є само по собі феноменом культури – воно предстає як явище багатополярного сівту за межами культурного простору. У відношенні до простору культури воно є "позапросторовим" процесом. Не випадково такі мислителі, як Ф. Ніцше, А. Бергсон, З. Фрейд та інші розглядали життя і культуру як протилежності. Життя – біологічний процес. Воно дане людині як біологічний істоті. Але життя стає людським тоді, коли воно втілюється в культурній формі. Культура – це те, у чому людське життя підноситься над своїми обставинами і в чому воно відрізняється від життя тварин.
Фрейд підкреслює, що джерелом людської активності є в кінці кінців життєві силу організму, властиві будь-якій живій істоті імпульси до дій для збереження і продовження життя свого роду. Найсильнішим проявом цих життєвих імпульсів є сексуальність і агресивність.
Ерік Берн, розвиваючи ідеї З. Фрейда, пише, що два найсильніших потягів є в людині: це потяг до творення – лібідо і потяг до руйнування – мортідо. Із намагання до творення виникає кохання, великодушність і щедрість, радісна творчість. Потяг до знищення призводить в дію ворожнечу, ненависть, сліпий гнів, жахливу насолоду жорстокістю.
Виходячи с цього, можна зробити висновок приборкує прояви ворожих тваринних інстинктів людина. Вона накладає на них обмеження і заборони, завдяки чому стає можливим соціальне життя, тобто існування і розвиток суспільства. У суспільстві створюються принципово нові "надбіологічні" умови збереження і продовження біологічного життя людського роду. Культура не створює життєву енергію людини, вона лише спрямовує її на розумні цілі і раціонально організує її використання в умовах людської спільноти.
Потреба жити і діяти – не продукт розвитку культури, а вихідний стимул до її розвитку, біологічне підґрунтя, з якого зростає здатність людини до творення і вдосконалення культури. Культура приборкує прояви природжених тваринних інстинктів людини. Ці умови призводять до утворення різноманітних форм людської діяльності, яких немає і не може біти у тварин. Людська діяльність – це розумова діяльність. А оскільки сам розум є продуктом культури і формується у кожної окремої особистості в ході залучення до неї, то можна сказати, що вся людська діяльність відбувається на основі засвоєння культури, відбитого у ній соціального досвіду.
Культура програмує життєдіяльність у людей і визначає її соціалізовані способи. Кожна окрема особистість живе і діє, вибудовуючи своє особисте життя і діяльність за програмами, які визначаються соціальними умовами і засвоєними особистістю культурними установками. Програми такого роду прийнято називати сценаріями. Сценарій – це розгорнутий у відповідно соціально-культурному контексті план дії особистості.
Він не завжди нею чітко осмислюється і може носити досить розмитий, ескізний і орієнтований характер. Але будь-яка людина, якщо вона діє, як розумна істота, завжди має якийсь, бодай приблизний сценарій. Що визначає можливі шляхи і способи реальних дій особистості (наприклад, коли ми збираємось зателефонувати, то ще до того, як беремо трубку, в нашій голові складається сценарій попередньої розмови: ми згадуємо ім’я того, з ким хочемо розмовляти, намічаємо канву бесіди, передбачаємо можливі варіанти, що робити, коли нам скажуть те або інше, або якщо до телефону підійде хтось інший). Цей сценарій може бути намічений лише в загальний рисах, у ході розмови він може змінюватися залежно від різних обставин, але без нього навряд чи ми змогли б телефонувати.
Значно складнішими є довготривалі сценарії, які визначають професійну діяльність, форму дозвілля, дружні або любовні стосунки, сімейне життя. Такі сценарії звичайно формуються у вигляді окремих цілей, завдань і принципів
. Багато чого тут залишається невизначеним і вибудовується гіпотетично, маючи на увазі, що життя буде вносити в них великі корективи.
У таких сценаріїв можна розрізняти два рівні – культурний
сценарій та індивідуальний
сценарій. На першому рівні сценарій виступає у вигляді сюжету, який визначається об’єктивними умовами життя людини і тим, які знання, норми, цінності та ідеали може вона отримати з навколишнього культурного простору. Культурний сценарій виступає як соціокультурно-умовлений сценарний план, як основна сюжетна лінія життєвих дій. У просторі культури можуть існувати еталонні
сюжети культурних сценаріїв та інваріантні,
незалежні від конкретних життєвих ситуацій, принципи побудови. Але в рамках загального культурного сценарію може існувати цілий набір різноманітних варіантів і нюансів основного сюжету. Кожна людина вибирає якийсь із них залежно від конкретних обставин свого життя і своїх власних особливостей.
В індивідуальному
сценарії діяльності сюжет набуває своєрідності, характерної саме до конкретної особистості. Він включає в себе зміни, варіанти, не загальноприйняті в даному суспільстві сценарні репліки і ходи, в яких відбуваються особистісні і ситуативні моменти.
Культурні сценарії – це платформи, на яких вибудовуються індивідуальні сценарії. Будь-який культурний сценарій, з одного боку, забезпечує відповідність дій людини умовами суспільного життя, її успішну можливість. Внаслідок її дії поведінка людей стає зрозумілою і передбачливою для інших. Але з іншого боку, межі культурного сценарію стандартизують мислення людини і це може призвести її до безвихідного положення, коли на неї діють життєві ситуації, які не збігаються із звичайними культурними умовами і непередбачені еталонними культурними сценаріями. Творці культури, що визначають нові шляхи її розвитку, часто відхиляються від впроваджених культурою сценаріїв і віднаходять не пройдені, оригінальні, раніше невідомі сюжети діяльності (які згодом можуть стати взірцями для нових культурних сценаріїв).
Висновок
Можна зробити висновки, що у сучасному суспільстві створена і функціонує складна, високорозвинена система духовного виробництва, яка забезпечує продукування, поширення і споживання культурних цінностей, їх зберігання і передачу. Вона впливає на виробничу, економічну, соціальну і політичну сферу людського життя, в свою чергу, перебуваючи під їх впливом. Практична значущість системи духовного виробництва для сучасного суспільства проявляється в тому, що у всіх країнах сучасного світу держава керує культурними процесами як за допомогою відповідного законодавства, так і з використанням фінансових, економічних, адміністративних і політичних засобів. У сучасних країнах існують закони, які регламентують діяльність системи освіти та науки, роботу засобів масової інформації, охорону культурної спадщини, охорону авторських прав як у сфері науково-технічної, так і художньої творчості.
Таким чином, культурний простір –
лише начерк, загальний план, що окреслює контури людської поведінки. На основі культурних сценаріїв люди створюють індивідуальні сценарії, пристосовані до сценарних особливостей і конкретних умов. В результаті життєдіяльність людей "обрамлюється" і організується культурою. Обумовлена культурним сценарієм форма, в якій здійснюється будь-яка людська діяльність, виступає як культура діяльності.
Використана література
1. Лосєв І.В. Історія і теорія світової культури: Європейський контекст. – К., 1995.
2. Подольська Є. А., В.Д. Лихвар, К.А. Іванова – Культурологія: Навчальний посібник. - Київ: Центр навчальної літератури,
2003, с 288.
3. Полікарпов В.С. Лекції з історії світової культури. – Х., 1990, 1999..
4. Теорія та історія світової та вітчизняної культури: Курс лекцій. – К., 1992.
5. Українська та зарубіжна культура. – К., 2000.