ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ 1. СУТНІСТЬ ПОНЯТТЯ "МИСТЕЦТВО"
РОЗДІЛ 2. ГІПОТЕЗИ ГЕНЕЗИСУ МИСТЕЦТВА
РОЗДІЛ 3. СОЦІОКУЛЬТУРНИЙ ЗМІСТ МИСТЕЦТВА
РОЗДІЛ 4. КРИТЕРІЇ ХУДОЖНОСТІ
РОЗДІЛ 5. КРАСА В РІЗНИХ КУЛЬТУРАХ ТА КУЛЬТУРНИХ ЕПОХАХ
РОЗДІЛ 6. СПЕЦИФІКА ДВОХ РІЗНИХ СПОСОБІВ ВІДОБРАЖЕННЯ ДІЙСНОСТІ У МИСТЕЦТВІ
РОЗДІЛ 7. МАСОВА КУЛЬТУРА
РОЗДІЛ 8. ВЗАЄМОДІЯ МИСТЕЦТВА З ІНШИМИ СФЕРАМИ КУЛЬТУРИ
РОЗДІЛ 9. ДИНАМІКА ХУДОЖНЬОЇ КУЛЬТУРИ
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
ВСТУП
В буденному вживанні поняття "мистецтво" та "художня культура" є тотожними. Проте поняття "художня культура" є більш об’ємним, ніж поняття "мистецтво". Воно містить у собі всю систему мистецтв у цілому та кожен їх вид окремо, сам процес створення витворів мистецтва протягом багатьох століть, процес сприйняття мистецтва, спеціалізовані інститути культури (театри, музеї, концертні зали), в яких здійснюється зберігання та трансляція художніх цінностей... Постійно збагачуючи суспільство новими художніми творами, мистецтво створює "предметну основу" художньої культури. Скільки-небудь суттєві зрушення в розвитку мистецтва справляють (прямо чи опосередковано, відразу або з часом) вплив на все художнє життя суспільства.
Мистецтво формує такі якості людини, як уява, творчий підхід до життя. Завдяки мистецтву, людина може зрозуміти, усвідомити те, що не в змозі отримати за допомогою власного життєвого досвіду, оскільки через соціально-просторову та соціально-часову зумовленість досвід окремої людини завжди обмежений.
Сила мистецтва в його цілісному впливі на людину, що пояснюється образною природою художніх витворів. Мистецтво через емоції та переживання змушує задуматися над тим, щоб не просто "розумно", але й критично ставитися до дійсності.
Всю цю складну систему буття мистецтва в художній та духовній культурі вивчають спеціальні дисципліни – мистецтвознавство та естетика, що пропонують матеріал для культурологічного аналізу.
У процесі свого історичного розвитку буття мистецтво виявляє себе як рухливий та гнучкий організм, який виявляє нові творчі грані та аспекти й миттєво вбирає в себе (й передвіщає) ледь помітні зміни в соціальній психології, стереотипах мислення, ієрархії цінностей.
На кожному витворі мистецтва – великому чи просто талановитому, лежить відбиток часу. Воно завжди є дитям своєї епохи, продуктом її глибинного розвитку та певної духовної атмосфери. Великі твори мистецтва долають тяжіння свого часу, стають надбанням наступних поколінь. Це можливо завдяки тому, що справжні шедеври мистецтва, які уособлюють його безкінечне сходження, у історично-часовому осягають загальнолюдське, а в минулому "фіксують" вічне. У такий спосіб вони ніби піднімаються над своєю епохою, над тими соціальними умовами та потребами, які були покликані до життя, й включаються в загальнолюдський фонд художньої культури.
Актуальність теми
полягає у відчутті суспільством необхідності гармонійного поєднання матеріального та духовного начал, цивілізації та культури. Саме тут значну роль відіграє мистецтво. Воно допомагає гуманістично орієнтувати всі сфери цивілізації та культури, морально просвітлює й "олюднює" їх. Об’єктом
дослідження даної роботи виступає художня культура як складова системи духовності суспільства, що, в свою чергу, починається з мистецтва, однак не зводиться до нього. Предметом
дослідження тут є саме мистецтво як ядро художнього життя та культури, її найважливіший елемент, навколо якого створюються інші прошарки та пласти художнього життя. Метою
даної роботи має стати здійснення культурологічного аналізу мистецтва, виявлення його специфіки, а саме виявлення його соціокультурного змісту, його типології та динаміки, а також дослідження мистецтва як частини цілісного соціокультурного простору, його взаємодії з іншими феноменами культури.
РОЗДІЛ 1. СУТНІСТЬ ПОНЯТТЯ "МИСТЕЦТВО"
Існує багато визначень мистецтва. Назвемо головні підходи щодо розуміння цього явища. По-перше, мистецтво – це специфічний вид духовного відображення та опанування дійсності. Протягом багатьох століть дослідники мистецтва казали: "маючий за мету формування та розвиток здатності людини творчо перетворювати оточуючий світ і саму себе за законами краси". Необхідно зазначити, що той факт наявності мети у мистецтва є суперечливим, а поняття краси – відносним, тому що еталон краси може сильно відрізнятися в різних культурних традиціях (наприклад, у західній та східній культурах), стверджуватись через панування безобразного (І. Босх, А. Дюрер, модернізм та постмодернізм) і навіть зовсім заперечуватись (мистецтво абсурду). По-друге, мистецтво – це один із елементів культури, в якому акумулюються художньо-естетичні цінності. По-третє, це форма чуттєвого сприйняття світу. Можна виділити три способи людського пізнання: раціональний (логічний, абстрактний, заснований на мисленні); чуттєвий (заснований на емоціях, почуттях) та ірраціональний (заснований на інтуїції). У головних проявах духовної культурної діяльності людини, в контексті соціально значущого знання, що є символічним виглядом культури (науки, мистецтва, релігії), наявні усі три, але кожна зі сфер має свої домінанти: наука – раціональну, мистецтво – чуттєву, релігія – інтуїтивну. По-четверте, у мистецтві набувають прояву творчі здібності людини (проблема художника-творця). По-п’яте мистецтво може розглядатися як процес освоєння людиною художніх цінностей, що приносить їй задоволення, насолоду (проблема сприйняття та розуміння мистецтва).
Мистецтво багатоманітне, воно є душею людини. Мистецтво – це багатий світ прекрасних образів, це прояв фантазії, це бажання зрозуміти сенс життя та людського буття, це концентрація творчих сил людини... Мистецтво – це багатоповерхові, напрямлені вгору буддийскі пагоди, вишукана в’язь мусульманських візерунків, скорботний образ Богоматері, що дивиться на нас із руських ікон... Мистецтво – це довершеність античних статуй, величність середньовічної готики, прекрасні образи ренесансних мадонн, буйність вітру, життя у імпресіоністів, це загадки, які нам несе сюрреалізм... Мистецтво – це найвидатніші творіння Данте і Мікеланджело, Шекспіра і Пушкіна, живопис Леонардо і Рубенса, Пікассо і Матісса, геніальна музика Баха і Моцарта, Бетховена і Шопена, Чайковського і Шостаковича, скульптури Фідія і Поликлета, Родена і Майоля, вистави Станіславського й Мейерхольда, Брехта й Брука, кінофільми Фелліні, Бергмана, Тарковського. Мистецтво – це те, що оточує нас у повсякденному житті, приходить у наш дім з екранів телевізорів та відео, лунає на естраді та в аудіо записах.
Якщо спробувати лаконічно пояснити, що таке мистецтво, то можна сказати, що це "образ" - образ світу та людини, перероблений у свідомості художника та викладений ним у звуках, фарбах, формах. В художніх образах відображується не лише дійсність, а й світовідчуття, світобачення культурних епох. Дослідники, намагаючись зрозуміти природу мистецтва, бачили в ньому і реалізацію інстинкту прикрашення та уподібнення природі, а також засіб спілкування між людьми та джерело пізнання світу, своєрідне кодування інформації про історичні періоди та народи, розглядали мистецтво як текст та знакову систему, як гру, задоволення, прояв ірраціонального та несвідомого начала в людині, бачили в ній спосіб самовираження та самосвідомості людства через особистість художника. Всі ці інтерпретації відображають накопичені знання про мистецтво та розкривають різноманітні грані культури.
РОЗДІЛ 2. ГІПОТЕЗИ ГЕНЕЗИСУ МИСТЕЦТВА
Найдавніші з відомих нам мистецьких витворів належать епосі пізнього (верхнього) палеоліту (20 – 30 тис. років до н. е.). Прагнення зрозуміти своє місце в оточуючому світі читається у тих образах, що донесли до нас гравійовані та живописні зображення на камені з Бурделя , Ель Парналло, Істюриця, палеолітичні "венери", живопис та петрогліфи (зображення, що видряпані чи висечені на камені) печер Ласко, Альтаміри, Ніо, наскальне мистецтво Північної Африки та Сахари. До відкриття у 1879 р. розписів в Іспанській печері Альтаміра дворянином Марселіном де Саутуолла серед етнографів та археологів ходила думка, що первісна людина була позбавлена будь-якої духовності та займалася лише пошуком їжі. Деякі вчені й досі спрощено підходять до оцінки образів первісного художньої творчості. Однак вже англійський дослідник первісного мистецтва від найпростіших спіралей і відбитків рук на глині через гравійовані зображення тварин на кістках, камені та розі до поліхромних (багатокольорових) розписів у печерах на величезних просторах Європи та Азії. Анрі Брейль був прихильником магічної теорії, згідно якої усі фрески, статуетки та гравіювання треба сприймати як об’єкти культури, напряму зв’язуючи їх з необхідністю заманювати тварин у мисливські угіддя.
Кажучи про первісне мистецтво, необхідно мати на увазі, що свідомість первісної людини представляло нероздільний синкретичний
(від грец. synkretismos – з’єднання) комплекс, і усі у подальшому розвинуті у самостійні форми культури існували як одне ціле, були взаємопов’язані між собою. Мистецтво, фокусуючи ту міру соціальності, яка при суща HomoSapiens, ставало і засобом спілкування між людьми та закріпляло притаманну йому здатність давати узагальнену картину світу у художніх образах. Відомий дослідник психології мистецтва Л.С. Вигодський прийшов до такого висновку: "Мистецтво є соціальним в нас... Суттєвіша особливість людини, на відміну від тварини, міститься у тому, що вона вносить та відділяє від свого тіла, і апарат техніки, і апарат наукового пізнання, які стають нібито знаряддями суспільства. Так само і мистецтво є суспільною технікою почуття, знаряддя суспільства, посередництвом якого вона заманює до кола соціального життя інтимні та найособистіші сторони нашого існування".
Існують і інші погляди щодо походження мистецтва. Одна з них пов’язана з ігровою концепцією культури
та звертається до ідей Ф. Шиллера, І. Канта, Г. Спенсера. Найбільш довершенно цей погляд виражений у книзі голландського культуролога Йохана Хейзинги (1872 – 1945) "HomoLudens. Досвід визначення ігрового елементу культури". Ще Г. Спенсер стверджував, що мистецтво бере свій початок у тих самих імпульсах, які спонукають до ігор. Мистецтво у цьому випадку розглядається як "незацікавлена гра". Й. Хейзинга пішов у дослідах ігрового елемента далі. Гра, як мистецтво, є діяльність невимушено-спокійна та творча. Якщо гра у її первісному вигляді притаманна дитині (тварини також "грають"), то ігрове начало не тільки включене у життя окремої людини, а й у життя соціуму. Елементи гри проявляються у різноманітних ритуалах, обрядах, присутні у святкуваннях, де фактично безпосередня весела гра зливається із самим життям (згадаємо взаємозв’язок середньовічного карнавалу з іскрометним сміхом Ф. Рабле, блискуче показану нашим вітчизняним літературознавцем М. Бахтіним). Й. Хейзинга у своїй книзі показав наявність ігрового начала у самих різноманітних проявах культури: праві, філософії, науці, релігії, особливо зупиняючись на співвідношенні гри та поезії, гри та мистецтва. "Гра-змагання як імпульс, більш старий, ніж сама культура, здавна заповняла життя, і наче дріжджі, спонукала до росту форми архаїчної культури, - пише у своїй книзі Й. Хейзинг. Культ розкривається у священній грі. Поезія народилася у грі та стала жити завдяки ігровим формам. Музика і танець були суцільною грою. Мудрість та знання знаходили своє вираження у освячених змаганнях... Висновок має бути єдиний: культура у її найдавніших фазах "грається". Вона не відбувається з гри, як живий плід, який відділяється від материнського тіла; вона розвертається у грі також і як гра". Гра, на думку Хейзинги, є критерієм оцінки усіх культурних явищ, у тому числі мистецтва, спорідненого їй за своєю природою. Таким чином, гра розглядається як імпульс виникнення мистецтва, а ігрова природа як одна з граней його існування.
Наступна концепція, пов’язана з генезисом мистецтва, носить ім’я "імітативної теорії".
У ній стверджується, що в мистецтві проявляється інстинкт наслідування (Лукрецій Кар, О. Конт, Ж. Л. Даламбер та ін.). Античний мислитель Демокрит вважав, що мистецтво виникає з безпосереднього наслідування тварин (саме в античності з’являється термін "мімезис"
- наслідування). Спостерігаючи за діями тварин, комах, птахів, люди навчилися "від павука – ткацтву, від ластівки – будуванню хатин, від співочих птахів – лебедя та солов’я – співу". Арістотель, розглядаючи проблему мімезису, вважав, що у мистецтві не просто створюються образи реально існуючих предметів та явищ, а й закладений імпульс порівняння з ними з ними.
Деякі вчені розглядають мистецтво як реалізацію "інстинкту прикрашення",
засіб статевого приманювання (Ч. Дарвін, О. Вейнігер, К. Грос та ін.). Мабуть це один із можливих багатоманітних варіантів відповіді на питання про походження мистецтва, адже натільні прикраси та розмальовка тіла існують сьогодні в культурі племінних народів.
Якщо розглядати дану проблему в контексті генезису культури у цілому, то очевидно, що багато ідей та теорій можна екстраполювати в області мистецтва. Так, в якості імпульсів для виникнення мистецтва можуть виступати рефлексія, праця, расово-антропологічні особливості, процес сигніфікації, комунікації, позаземні та надприродні джерела.
РОЗДІЛ 3. СОЦІОКУЛЬТУРНИЙ ЗМІСТ МИСТЕЦТВА
Різні підходи щодо розуміння мистецтва та його виникнення свідчать про багатоманітність його соціокультурних значень. Л. С. Вигодський стверджував, "мистецтво першочергово виникає як найсильніша зброя у боротьбі за існування, і не можна, звісно, й думати, щоб його роль зводилася лише до комунікації почуттів та щоб воно не мало у собі ніякої влади над цими почуттями. Якщо б мистецтво... вміло лише викликати у нас веселість або сум, воно ніколи не збереглося б та не набуло того значення, яке за ним необхідно визнати".
Ми читаємо книги, дивимося фільми, слухаємо музику, захоплюємося величними архітектурними спорудами і тим самим розширюємо наші знання щодо світу та людини, її почуттях та світогляді. Російський літературний критик В. Г. Белінський відмітив, що істина відкрилася людству вперше у мистецтві, а німецький філософ Ф. Шеллінг вважав мистецтво найвищою формою пізнання.
Мистецтво може розглядатися як спосіб комунікації
: у ньому закріплюється зв’язок між людством та суспільством; завдяки мистецтву людина може переміщуватися в інші епохи та країни, спілкуватися з іншими поколіннями, людьми (нехай навіть вигаданими у чиїх образах художник відобразив не лише свої власні бачення, але й сучасні йому погляди, настрій, почуття.
Сприймаючи художні твори, ми живемо разом із улюбленими героями, якостей яких не маємо, з дитячих років вибираючи для себе улюблені образи: це можуть бути казкові персонажі (Іван-царевич), носії доброго начала (Зорро, супермен). Пізніше усе нереалізовані можливості та приховані бажання компенсуються
при спілкуванні з мистецтвом (я – слідчий, я – президент, я – суперполіцейський, я – балерина і т. ін.). Крім того, при наявності у світі художніх образів, відбувається своєрідна компенсація
нашої буденності життя. В одних видах мистецтва (література, театр, кіно) цей взаємозв’язок більш очевидний, в інших (архітектура, живопис, музика) – механізм художньо-психологічної компенсації біль складний.
У мистецтві існує деяка сфера "естетичного" (від грецького aistetikos– чуттєвий, що відноситься до чуттєвого сприйняття). Саме тут розкривається суть прекрасного та потворного, піднесеного та приземленого, трагічного та комічного. Ця сфера – проекція естетичних явищ у природі: відкриваючи для себе мистецтво, людина бачить бездонне небо над головою та красу сходу і заходу сонця, і силу буйної стихії. Російський філософ В. Соловйов підмітив, що "краса, яка є розлитою у природі у її формах і барвах, на картині здається сконцентрованою, густою, підкресленою", а естетичний зв’язок мистецтва та природи "заклечається не у повторенні, а у продовженні тієї художньої справи, що була розпочата природою". Для позначення естетичного впливу мистецтва на людину в античній філософії виникає термі "катарсис" (гр. katharsis – очищення). В межах піфагорецської школи існувала теорія та практика вилучення тілесних хвороб, очищення душі від шкідливих пристрастей (гніву, страху, ревнощів) за допомогою певної музики. Аристотель розумів під катарсисом очищення шляхом стразу та страждань: у психіці людини під впливом співу, музики, античної трагедії виникає потужні афекти, результатом яких стає певне полегшення, очищення, пов’язане із задоволенням. Далі існувало багато інтерпретацій стосовно цього терміна: під катарсисом розуміли очищення пристрастей (від перебільшень), очищення від пристрастей (їх вилучення), збудження пристрастей, відновлення гармонії духовного світу людини. Л. С. Вигодський вважав, що катарсис може розглядатися як завершальна фаза складного психофізіологічного процесу сприйняття витвору мистецтва: у психіці людини відбувається розряд емоцій, нервової енергії, "самосгорання" протилежно напрямлених афектів. Ми звертаємося до мистецтва, щоб отримати задоволення. В залежності від ступеня оволодіння "мовами мистецтва", люди отримують задоволення від фільмів А. Тарковського або трилерів, від "бульварної" детективної літератури чи поезії Гете та романів Достоєвського, від "приємних для ока" картин Іллі Глазунова чи "закодованих" творів Сальвадора Далі, від музики Шопена в концертному залі чи концерту улюбленої рок-групи. Насолода від мистецьких творів – закономірне породження сприйняття естетичної організації звуків, форм, барв, рухів. Але чуттєве задоволення можна вважати лише однією із граней більш складного естетичного сприйняття.
Крім того, у мистецтві відбувається накопичення мистецький цінностей
. Проте поділ цінностей на матеріальні та духовні і відношення творів мистецтва до духовних цінностей може розглядатися тільки як умовне, необхідне для аналізу. В реальному житті цього розподілу не існує, адже антична статуя, і Собор Паризької Богоматері, і "Соняхи" В. Ван Гога, без сумніву, тяжіє до духовної сфери культури, у той же самий час вони є цінностями матеріальними.
Можна від слідкувати певний зв’язок художника,
творця мистецтва, з суспільством. Художник свідомо чи несвідомо виражає інтереси певних соціальних верств, груп, класів, партій; погляди, настрої, думки та почуття певної культурно-історичної епохи . Згадаємо періоди, коли мистецтво було звернено до Бога, кликало на барикади, виконувало ідеологічні задачі тоталітарної влади. Справжнє мистецтво, вважав німецький філософ І. Кант, є незацікавленим, а російський мислитель М. Булгаков стверджував, що справжнє мистецтво є вільним у своїх шляхах та пошуках, воно "саме до себе тяжіє, саме себе шукає, саме собі закон". В цьому випадку формула "мистецтво для мистецтва" вірно відображає його права, самостійність, свободу від підпорядкування ззовні. Разом із тим ми знаємо величезну кількість геніальних творів, написаних за "замовленням" (майже увесь живопис епохи Відродження, музика Баха, Моцарта і т. ін.). Для справжнього художника "замовлення" - широке поле для творчості, вираження свого "Я" (пам’ятаєте у А. С. Пушкіна: "Не продається натхнення, але рукопис можна й продати"). Чому ми називаємо шедеврами ікони Андрія Рубльова? Саме тому, що він здійнявся над іконами, що регламентують релігійне іконописне мистецтво.
І нарешті, мі вчимося у мистецтва вічним цінностям – істині, добру та красі. Мистецтво виховує
нас, "зліплює" нашу моральність. Таким чином, соціокультурний сенс мистецтва
має на увазі його буття (онтологію) в культурі як спосіб чуттєво-образного осягнення світу, акумуляції художньо-естетичних цінностей, специфічного засобу комунікації і компенсації несвідомих імпульсів, фактора духовно-морального розвитку особистості.
РОЗДІЛ 4. КРИТЕРІЇ ХУДОЖНОСТІ
У чому ж полягає таємниця мистецтва, що є критерієм художності його витворів? Духовний світ, що виражає суть людини, - найголовніший та найцікавіший предмет мистецтва. Магічна привабливість мистецтва бере початок від його форми, що виступає джерелом милування, насолоди, гри духовних здібностей людини. Цей стан мистецького сприйняття не один раз надавав підстави стверджувати цілісність у мистецькому образі раціонального та нераціонального, емоційного, несвідомого, інтуїтивно-психологічного, говорить про взаємоперехід та взаємодоповнення цих сторін. Німецький філософ І. Кант вважав, що естетичне переживання – це задоволення, яке "вільне від усякого інтересу". Містку характеристику специфіки художнього образа надав вітчизняний філософ А. В. Лосєв: "Усякий справжній художній образ ніколи не розуміється нами як раціональна сума якихось дискретних ознак, а розуміється як дещо живе, із чиєї глибини б’є нестримне джерело і чого ми не можемо відразу охопити своїми раціональними методами. Художнім є те, на що ніколи не можна надивитись, скільки б ми на це не дивились. А це означає, що як глибоко ми б не сприймали художній образ, у ньому завжди лишається дещо незрозуміле та невичерпне, хвилююче нас кожного разу, як тільки ми сприймаємо цей образ". Ось де ключ до розгадки таємниці мистецтва. Якщо псевдомистецтво наслідує йому лише ззовні, розраховане на зовнішній ефект, то справжні художні твори передбачають вдумливе прочитання, "адже мистецтво можливе тільки тоді, коли існує потреба самостійної побудови образа – через опанування словника, форм та змістовних елементів, й тільки тоді воно забезпечує спілкування.
РОЗДІЛ 5. КРАСА В РІЗНИХ КУЛЬТУРАХ ТА КУЛЬТУРНИХ ЕПОХАХ
Прийнято думати, що суттю, серцевиною мистецтва є краса. У різні культурні епохи у розумінні краси велику роль відігравали особливості. Наші уявлення про красу мають європоцентриський характер та спираються на естетичні ідеали античності. Для характеристики прекрасного вживались такі поняття як гармонія, симетрія, пропорційність, доцільність. В античні часи Платон стверджував, що прекрасне – це вічна божественна ідея, а Сократ ототожнював красу та користь. В епоху Середньовіччя Ульрих Страсбурський бачив "єдине істинне світло" в Бога, котрий, "не тільки є довершеним та прекрасним у собі самому як межа краси, але крім того , він є діюча, причина-зразок та кінцева причина всієї створеної краси". Італійський вчений, архітектор, теоретик мистецтва епохи Відродження Л. Б. Альберта писав, що "краса є суворою співрозмірною гармонією усіх частин, об’єднаних тим, чому вони належать, - така, що не додати, не відняти, не змінити нічого не можна, не зробивши гірше". Також у подальшому суспільні цінності ототожнювалися з красою: для Гете краса – це любов, для Гегеля – "чуттєва видимість ідей", Чернишевський стверджував, що "прекрасне є саме життя", у М. Горького прекрасне – реалізована здатність до творчості. В німецьких романтиків (Шлегель, Шеллінг, Новаліс) краса та життя об’єднувалися у мистецтві; уся дійсність розглядалася як естетичний феномен, мистецтво проголошувалось першоосновою світу, відображуючи його потаємну сутність і одночасно будучи його довершеним та прекрасним втіленням. Російський філософ В. Соловйов стверджував у праці "Загальний сенс мистецтва": "Довершене втілення ... духовної повноти у нашій дійсності, втілення в ній абсолютної краси або створення всесвітнього духовного організму є найвища мета мистецтва". Г.-Г. Гадамер називав одну із своїх останніх робіт "Актуальність прекрасного".
Але ці погляди та висловлювання належать європейцям. Специфічні уявлення про красу, призначення мистецтва, його естетичні ідеали в культурі народів Азії, Африки, інших рег
мистецтвом". Починаючи з античності, саме європейське мистецтво проголошувалось "єдиним", "справжнім" мистецтвом. Одне з досягнень епохи Просвітництва дослідження Лессинга "Лаокоон. Про межі живопису та поезії" ствердило в якості мети живопису та скульптури зображення прекрасних тіл". Тому досить незвичними, на європейський погляд, є художні образи інших культур, наприклад, мусульманської, де зображення заборонено, а декоративність є провідним принципом мистецтва. Кожна етнічна культура має свої традиції та для кожної з них характерні власні уявлення про красу.
РОЗДІЛ 6. СПЕЦИФІКА ДВОХ РІЗНИХ СПОСОБІВ ВІДОБРАЖЕННЯ ДІЙСНОСТІ У МИСТЕЦТВІ
У мистецтві існують два способи образного відображення світу: реалістичний
та умовний
. Вже у самих ранніх художніх творах палеоліту, що дійшли до нас, присутні обидва. Первісні художники були чудовими майстрами реалістичного зображення, непогано розбиралися в анатомії тварин, могли передати рухи із винятковою виразністю. В умовних образах фіксується спроба узагальнення, бажання вийти за рамки простого наслідування, відповідності природі. У мистецтві обидва способи відображення дійсності присутні завжди, або паралельні, або один з них є провідним. Необхідно відмітити, що реалістичне мистецтво не просто так зліпок з дійсності; його художні образи представляють життя нібито у концентрованому вигляді, фокусують найбільш значущі для даної культурної епохи персонажі, події, почуття, ідеї, проблеми. Умовне мистецтво дає більше можливостей для розширення та інтерпретації змісту художніх образів, може бути символічним. Американський соціолог П. Сорокін пов’язував символічне мистецтво з ідеаціональним типом культури, орієнтованим на надчуттєве, надраціональне світовідчуття, тобто на Бога. Іншими словами, релігійне мистецтво завжди символічне. Так, у європейській культурі мистецтво Середньовіччя було у більшій мірі умовним, символічним: живописні та скульптурні образи, далекі від правдоподібності, слугували релігійним ідеям, торжеству духа над тілом. Саме тому скульптури готичних соборів такі умовні, фігури приховані за складками одягу.У сучасній художній культурі реалістичне та умовне мистецтво існують паралельно: у театральному мистецтві – напрямок, що йде від К. С. Станіславського, що прагнув до правдоподібного втілення на сцені "життя людського духу", та напрямок, представлений прихильниками "умовного театру", "монтажу атракціонів", створений В. Е. Мейерхольдом; у кіно – фільми реалістичні (як ми кажемо "життєві") та умовні, з підтекстом, із використанням спеціально підібраної режисером символіки (А. Тарковський, Ф. Фелліні). У літературі та живописі на зламі ХІХ – ХХ ст. з’являється новий мистецький напрям – символізм (П. Верлен, М. Метерлінк, А. Рембо, А. Блок, А. Бєлий, М. Врубель, М. Чюрленис та ін.). Проте у широкому розумінні увесь живопис модернізму (сюрреалізм, кубізм, експресіонізм, абстракціонізм, фонізм та ін.) може розглядатися як символічне відтворення відносин людина – світ у наш суперечливий час з сенсаційними науковими відкриттями, досягненнями техніки, екологічними катастрофами та кризою духовності.
РОЗДІЛ 7. МАСОВА КУЛЬТУРА
Ця проблема зачіпає сьогодні не лише взаємозв’язок мистецтва з економікою, а й саму проблему художності. У ХХ ст. в мистецтві використовуються неіснуючі раніше джерела звуку, світла, кольору. У кожному домі, завдяки телебаченню, відео, радіо, можуть послухати виконання музичної класики Святославом Ріхтером, побачити шедеври найкращих музеїв світу, подивитися кінофільми та театральні постановки видатних режисерів сучасності. Однак масове виробництво та репродукування творів мистецтва обертається проявом стандарту не лише у матеріальній, а й в духовній сфері, а це, в свою чергу, призводить до вироблення усередненого смаку. Чи можете ви відрізнити у тому потоці музики, який обвалюється щоденно на вас, художнє від нехудожнього мистецтво, мистецтво від псевдомистецтва, ерзац-культури? Стандартизація смаків сприяє усередненню рівня художніх витворів. Доволі часто не талант створює імідж тієї чи іншої зірки, а наявність гарного продюсера, реклами. Мистецтва починає підкорюватися законам ринку, де створення художніх творів залежить від попиту та пропозиції. Йде госта конкурентна боротьба за глядача, і не випадково ми кажемо про цілу систему шоу-бізнесу. Одиниці ходять до музеїв, на концерти класичної музики, а на шоу-вистави рок-музикантів – десятки тисяч. У масовій культурі домінують чуттєва експресія, отримання задоволення.
Цю особливість духовної культури помітив культуролог ХХ ст. Х. Ортега-і-Гассет, що запропонував концепцію елітарної та масової культур. Ще у середні віки, коли суспільство було розділено на дві соціальні верстви – знатних та плебеїв, - існувало благородне мистецтво, яке було умовним, ідеалістичним, тобто художнім, і народне – реалістичне та сатиричне. "Нове мистецтво, - вважає Ортега-і-Гассет, - розділяє публіку на два класи – тих, хто розуміє, і тих, хто не розуміє його, тобто на художників і тих, які художниками не є". Інший сучасний мислитель Г.-Г. Гадамер роздумує про походження кіча, "відсутності смаку у мистецтві", що відноситься до найнижчих пластів масової культури: "Людина спроможна чути тільки те, що вона колись вже чула. Вона не хоче слухати нічого іншого та переживає зустріч з мистецтвом не як потрясіння, а як безколірне повторення. Це рівнозначно прагненню людини, що засвоїла мову мистецтва, відчути саме бажаність його впливу. Будь-який кіч містить у собі цей намір, часто благий, та все ж саме він і руйнує мистецтво". Етимологія слова "кіч" походить від англійського "forthekitchen" - для кухні, німецькому музичному жаргону початку ХХ ст. "Kitch" - халтура. Закони "кічевого" мистецтва одні, нехай буде література, музика чи кіно: повторюваність, гонитва за зовнішніми ефектами та примітив з точки зору змісту.
Голландський культуролог Й. Хейзинга, піддаючи критиці сучасну культуру, вважав, що механізація, гонитва за ефектами та прояв ринку в сфері мистецтва призводить до втрати ігрового начала і кризовим явищам у мистецтві.
Безумовно, масова культура має свої позитивні моменти. Розважаючи, доставляючи чуттєве задоволення, вона дає людині можливість забути про свої проблеми, відпочити. Проте витвори масової культури або кіча сьогохвилинні і лише імітують прийоми справжнього мистецтва, розраховані на зовнішній ефект.
РОЗДІЛ 8. ВЗАЄМОДІЯ МИСТЕЦТВА З ІНШИМИ СФЕРАМИ КУЛЬТУРИ
Культура
– цілісна система, елементи якої не існують відокремлено одне від одного. Так, проблема взаємодії мистецтва та політики може розглядатися у декількох аспектах. По-перше, це політика держави по відношенню до мистецтва та його творців: можливе обмеження свободи творчості, уведення цензури, фінансування засобів із держбюджету на розвиток художніх інститутів. По-друге, це проведення ідеологічних установок через мистецтво з певними цілями. Прикладом може слугувати метод соціалістичного реалізму, затверджений у якості догми (критерії: простота, доступність, масовість, народність, партійність, вираження інтересів пролетаріату), театралізація політичного та суспільного життя, розповсюдження під час виборних кампаній, з’їздів, конференцій, поява політизованих видів мистецтва. Та по-третє, - відношення творців мистецтва до політичних подій країни.
Взаємодія мистецтва та філософії
має свої закономірності. Не раптово мистецтво, як і філософію, можна назвати самосвідомістю культури: це нібито художній погляд "зсередини" в рамках якої-небудь епохи або типу культури. Відомий філософ М. Мамардашвілі вважав, що завдяки мистецтву відбувається накопичення та передача людської чуттєвості. Але не можна не враховувати і раціональні моменти в художній творчості. Будь-який художник, продумуючи та створюючи свої твори, в тій чи іншій формі доносить до нас не тільки свої почуття, але й свої уявлення про світ, які можуть або відображати світоглядні погляди епохи, або протистояти їм в періоди криз. Саме з цієї позиції слід розглядати співвідношення філософії та мистецтва.
Мистецьким дзеркалом ХХ ст. вважається модернізм. Про кризу мистецтва заговорили багато мислителів: Німецький філософ О. Шпенглер (а ще раніше – Г. Гегель), охарактеризувавши розлад, крах цілісності людського буття, конфліктність відносин людини до природи та до інших людей, механізацію та втрату творчого начала в мистецтві як "захід" європейської культури; Голландський культуролог Й. Хейзинга, що побачив у втраті ігрового начала сучасним мистецтвом прояв кризових явищ; іспанський культуролог Х. Ортега-і-Гассет, що побачив у сучасній культурі тенденцію "дегуманізму мистецтва"; американський соціолог П. Сорокін, що відстоював на прикладі модернізму концепцію народжуваного нового, ідеаціонального або ідеалістичного, тупу культури...
Песимізм та важкі передчуття пронизують твори А. Камю та Ж. Сартра, С. Далі та Е. Іонеско, А. Шенберга та К. Пен-дерецького, в кубізмі зображення розкладається на складові, в абсурдиському мистецтві заперечується будь-який сенс людського життя, абстракціоністи відмовляються від відтвореня предметності буття, сюрреалісти у своїх творах виводять із області підсвідомого жахливих химер. Чи існує зв’язок цих художніх явищ із широким розмаїттям ідей Ф. Ніцше, А. Шопенгауера, З. Фрейда і М. Хайдеггера? Безумовно. В будь-якому довіднику можна прочитати, що світоглядною основою модернізму є ірраціоналізм, психоаналіз та екзистенціалізм. Проте взаємозв’язок філософії та мистецтва значно глибше: культура сучасної епохи така, що поміститися в рамки реалістичного мистецтва вона не може. Це і є те опосередковане філософське пізнання дійсності, яке дає нам мистецтво.
Іноді елементи культури, взаємодіючи між собою, породжують самостійні феномени, яким, наприклад, є релігійне мистецтво
. Існують цілі періоди в історії культури, коли можна говорити про повне підкорення мистецтва релігійним світоглядом: це західноєвропейське мистецтво епохи Середньовіччя, буддистськета мусульманське мистецтво, грецьке мистецтво докласичного періоду VIII – VI ст. до н. е. та ін. В цьому випадку характерною особливістю мистецтва буде те, що воно наближає віруючого до Бога, та правильніше говорить не про дихотомію мистецтво-релігія, а про релігійне мистецтво. В релігійного мистецтва є свої закономірності; воно завжди символічне, твориться у відповідності до певних канонів, тобто регламентується релігійними інститутами, та частіше за усе знеособлено. Ми не знаємо імен митців, що розписали стіни буддійських печерних храмів Аджанти, авторів ікон, які розрізняємо лише за специфічною манерою новгородською, псковською чи московською шкіл, невідомі й майстри, що створили чудові арабески мусульманських орнаментів. Вітчизняний філософ А. В. Лосєв відмітив, що символ – це, з одного боку, знак, замінник предмета, а з іншого – образ, що несе у собі певний зміст, сенс. Релігійне мистецтво відрізняється особливою символічністю. У буддійській культурі символом Будди можуть бути квітка лотоса (легенда оповідає: як тільки принц Гаутама зробив свої перші кроки, у кожному із слідів розквітла прекрасна квітка лотоса); кінь, віл, лев та слон – втілення Будди в інших життях. Згідно канонам, у зображенні Будди присутні 32 обов’язкові та 80 вторинні признаки-символи: пучок волосся на голові – ушніша- символ його мудрості, положення руки на рівні грудей – символ безстрашності і т. ін.
В мусульманській архітектурі купол мечеті – символ божественної краси, вежа мінарету – символ божественної величі, написи на стінах мечеті – символ божого імені Аллаха.
У православній культурі церква, збудована у вигляді видовженого корабля – Ноєв Кочег, котрий "веде нас морем життя до тихої пристані у Царстві Небесному"; у вигляді многокутника, нібито зірки, означає, що церква, схожа на дороговказну зірку, сяє в цьому світі".
Князь Є. Трубецькой, називаючи руську ікону "розумобаченям у фарбах", стверджував, що за "незрівнянної мовою" релігійних символів стоїть питання про сенс життя. Раніше навіть неосвічені люди могли "прочитати" ікону, побачити потаємний сенс у рухах, жестах, персонажах. Так, східні мудреці – волхви, що прийшли вклонитися немовляті Христу, зображувались у вигляді юнака, зрілого чоловіка та літнього чоловіка: це не тільки відбивало етапи людського життя – все людство, незалежно від віку, має прийти до нової християнської віри. У складній композиції ікони "Різдва Христова" зображення Йосипа, що сидить у самотності, із напівзакритими очима, символізувало тишу, нічний спокій різдвяної ночі. Глибоко символічною є мова жестів на іконі: рука, що протягнута вперед долонею догори, означає покірність; рука, притулена до щоки зображеного персонажа, - символ смутку.
Релігія та мистецтво звертаються до найтонших ниточок людської душі. Не раптово під час розквіту художньої культури в епоху Відродження саме через релігійні сюжети стверджувались гуманістичні ідеали. Проблема співвідношення окремих елементів у системі культури зачіпає й особливості творчого мислення. Це проявляється, наприклад, у характеристиці взаємодії науки та мистецтва.
У ХХ ст. людина, оснащена новітніми комп’ютерними технологіями та сучасною технікою, стає все більш раціональною. В період античності, коли ще не існувало диференційованого розбиття сфер культури, грецький термін "techne" означав і "науку", і "ремесло", і "мистецтво". Аристотель, протиставляючи науку, мистецтво, з одного боку, і ремесло, з іншого, стверджував, що ремесло засноване на звичках, на наслідуванні одним майстром іншого, а наука та мистецтво мають свої певні методи та принципи побудови. Але наука спирається на логічну систему доказів, тоді як мистецтво, що включає в себе елементи задоволення, суворості мислення не потребує. Мету науки можна окреслити як прямування до пізнання світу раціональними методами, а для мистецтва пізнання, відображення дійсності – це тільки одна із його граней поряд з іншими – естетичними, оціночними, ігровими, гедоністичними та ін. Для науки характерні: несуперечність, суворе мислення, наднаціональний характер; для мистецтва: мислення не суворе, метаморфічне, що спирається на чуттєві образи, що включають в себе індивідуальність художника та національні особливості його культури. Об’єктом природничих наук можна назвати всю природу та людину, як частину цієї природи, об’єктом мистецтва – людину, її духовність та ставлення до світу. Проводячи аналогії між наукою та мистецтвом, вітчизняний філософ П. П. Гай-денко писала: "Як живопис XV – XVIрр. звертається до перспективи, так наука цього періоду – до геометрії... Подібно тому, як перспектива стає методом для зображення природи, геометрія стає методом пізнання природи". В епоху Ренесансу художники, спираючись на відкриття прямої перспективи, стверджували гуманістичні ідеали на полотні, а вчені, у відповідності до духу часу, прагнули дати впорядковану картину світу (Галілей).Протиставлення цих двох способів пізнання – наукового та художнього, абсолютизація раціональності призводять до крайнощів. Це нібито два полюси в культурі та дві частини одного цілого: людство повинно осмислити існуюче протиріччя гуманізуючи саму науку.
ХХ ст. називають добою техніки та інтеграції. У цьому зв’язку актуалізується проблема співвідношення мистецтва
та техніки
. Саме у сучасній епосі з’являються художня фотографія, кіно, телебачення, естрада, світломузика. Завдяки техніці розширюються "мовні", виразні можливості мистецтва. Театр – це вже не тільки гра актора і майстерність режисера, але й світлове, музичне оформлення вистави. Іноді у театральних виставах використовуються лазери, слайди, кіно, топографія (Празький театр "Латерна Магіка"). В музиці з’являється новий спосіб звуковилучення – електронний. "Інтонаційний словник епохи" (вислів російського композитора і музичного критика Б. Асаф’єва) поповнюється за рахунок утвердження в музиці шумового елемента та появи сфери урбаністичного звучання.
Стрімкий розвиток обчислювальної техніки та технології, а також використання комп’ютерів дав можливість отримати незвичне звучання за допомогою електронних синтезаторів.
Виникнення "електронної музики" було підготовлено не лише технічним прогресом, але й змінами у самому художньому мисленні, яке стає більш синтетичним, відображаючи інтегративні процеси техногенної цивілізації. В останніх комп’ютерних синтезаторах – відео синтезаторах – в основі роботи лежить принцип перекладу електронного звучання у візуальні форми. Так, вже на початку 80-х років американський композитор Д. Берман у своїх творах використовує відео синтезатор для перекладу електронних звуків у кольорові плями.
Ще один "синтетичний" вид творчості – мульти-медіа-продукція, яка передбачає демонстрацію діапозитивів , фільмів при виконанні музики. Перша спроба подібної творчості була зроблена на Міжнародній виставці в Брюсселі в 1958р. у павільйоні фірми "Філіппе". Дана композиція отримала назву "Електронна поема": три мистецтва – архітектура (спеціально побудований павільйон за проекцією грецького архітектора Ксенакіса), кольорові проекції (розроблені французьким архітектором Ле Корбюзьє, йому належить й загальний задум) та електронна музика (написана американським композитором, експериментатором в області електронної музики Варезом) – залишаючись самостійними і діючи паралельно, об’єдналися у єдине ціле.
Мульти-медіа мистецтво може зливатися з оточуючим середовищем, природою, музика наповнюється шумами буденного життя, у "виконанні" використовуються різні засоби – звуки, картини, запахи, фарби. Таким чином, взаємодія мистецтва і техніки, що призводить до появи нових синтетичних жанрів і видів, сприяє розширенню рамок традиційної мистецької культури.
РОЗДІЛ 9. ДИНАМІКА ХУДОЖНЬОЇ КУЛЬТУРИ
Кризові явища у сучасному мистецтві, відмічені багатьома дослідниками, актуалізували питання про те, як відбуваються зміни у художній культурі. Чи існують які-небудь закономірності в зміні стилів та напрямів, чи можна говорити про прогрес мистецтва? Чи буде справедливим вважати, мистецтво бароко кращим від готики, мистецтво феодального суспільства більш довершеним ніж рабовласницьке, а мистецтво ХХ ст. – найвищим мистецьким досягненням світової культури?
Питання про зміни в мистецькій культурі не може бути розв’язане однозначно. В історії культури відомі періоди, коли великі соціально-економічні перетворення сприяли бурхливому розквіту усіх мистецтв.
Так було в "золотий вік" руського Просвітництва за часів імператриці Катерини ІІ (друга половина XVIII ст.), коли формувалася національна школа в російській літературі, театральному, образотворчому мистецтві, музиці (М. В. Ломоносов, Н. М. Карамзін, А. П. Сумароков, художник Ф. С. Рокотов, актор Ф. Волков, архітектор В. І. Баженов творили в цей період). Але ця залежність може бути і зворотною: в періоди найглибших соціально-культурних та економічних криз ми спостерігаємо посилення експериментального та пошукового начала у мистецтві, появу нових стилів, жанрів та напрямів (злам ХІХ – ХХ ст. в Росії – це і художники "Світу мистецтв", і символізм А. Блока, А. Бєлого, і музика А. Н. Скрябіна, і народження нової "мови живопису" у В. Кандинського й К. Малевича, і театральні пошуки К. С. Станіславського й В. Е. Мейерхольда).
В різні культурно-історичні епохи на перший план висувалися ті види мистецтва, що найбільш повно виражали дану епоху. Ми кажемо: антична скульптура, середньовічна архітектура, живопис Відродження, тим самим підкреслюючи, що дані види мистецтва були домінуючими,
а інші існували під їх впливом.
Сучасні уявлення про світ все більш ускладнюються, що дозволяє, слідом за М. Бахтіним, говорити про "поліфонічність"
сучасної художньої культури. Поліфонічність художньої культури
– це її "романізація" (вираз М. Бахтіна), і "музикалізація", і "відеолізація", і видовищність. Окремі види художньої творчості не існують сьогодні ізольовано одне від одного, що виражається не лише у проявах нових синтетичних жанрів мистецтва (симфонії-балети, мюзикли), а й в інтегративності художнього мислення, в розширенні художньої сфери (світломузика, кольорово-музикальні фільми, естетичний феномен моди, художнє конструювання, комп’ютерна графіка). У мистецтві природно та вільно відбувається відмова від минулих завоювань та знахідок, коли вони не виражають нового світовідчуття людини в культурі. Вдосконалюються прийоми, технології, способи вилучення звуку, кольору, розширюються межі художньої сфери, проте саме мистецтво не змінює своєї сутності, не стає більш чи менш прогресивним. І це найважливіша особливість мистецтва як феномена культури.
Таким чином, розвиток мистецтва відбувається в рамках динамічних змін всієї культури. З’ясування закономірностей динаміки художньої культури – одна із найактуальніших задач сучасної культурології
.
Але скільки б не намагалися вчені осягнути мистецтво, в ньому завжди буде залишатися певна загадка, яку неможливо осягнути лише раціональними методами. Як невгамовний "Кастальський ключ", вона несе художникам "хвилі натхнення", радуючи нас своєю непередбачуваністю.
ВИСНОВКИ
Отже мистецтво – це важливий аспект культури. Це особливий вид творчої діяльності, що створює образні та символічні структури. Мистецтво виконує художні, пізнавальні та комунікаційні функції. Будучи важливою частиною духовної культури, мистецтво з перших сторінок історії людства було засобом усвідомлення світу та духовного розвитку особистості. Кожна історична епоха характеризується своїм розумінням мистецтва та його місця в культурі. Сучасні культурологічні дослідження намагаються витлумачувати мистецтво в системі інших феноменів культури. Так виникають характерні опозиції національної та глобальної культур, високої та низької, масової та елітарної.
Таким чином, розвиток мистецтва відбувається в рамках динамічних процесів змін усієї культури. З’ясування закономірностей динаміки художньої культури – одна з актуальних задач сучасної культурології. Але скільки б не намагались вчені осягнути мистецтво, у ньому завжди буде залишатися якась таємниця, яку неможливо осягнути лише раціональними методами. Як невгамовний "Кастальський ключ", воно дарує художникам "хвилі натхнення", радуючи нас своєю непередбачуваністю.
Мистецтво як унікальна та самобутна форма діяльності не лише відображає в своєму розвитку пануючі уявлення культури, а й саме активно бере участь у становленні нових сторін суспільної свідомості, психології, розширюючи потенціал людини, сприяючи процесу її самовдосконалення.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Борев Ю.Б. Эстетика в 2-х т. – Смоленск, 1997г.
2. Дивненко О.В. Хрестоматия по эстетике. – М.: Издательский центр "Аз", 1995.- 247с.
3. Зись А. Искусство и эстетика. – М., 1967г.
4. Золотарева П. Р. История искусств: Художественная картина мира. – Караганда, 1996г.
5. Естетика: Навч. посіб./ І. Є. Волошко , Р. М. Вечірко, Т. С. Пітякова та ін. – КНЕУ, 2006 – 152с.
6. Естетика: Навч. посіб./ М. П. Колесніков, О. В. Колеснікова, В. О. Лозовой та ін. За ред. В. О. Лозового. – К.: Юрінком Інтер. – 2007. – 208с.
7. Левчук Л., Олещенко О. Основы эстетики: Уч. пос. – К., 2000р.