Віра в одухотворення всієї природи досягає найвищої точки в міфах. Вони - природний результат розумової роботи первісних людей, спрямованої на розкриття у найдрібніших деталях навколишнього світу, проявів особистого життя і волі. Для примітивних людських племен усі предмети довкола виконують призначені їм у світі функції. І це не поетична вигадка чи метафора (поезією і метафорою вони стали у цивілізованому світі). Це, світорозуміння, і спирається воно на широку філософію природи, щоправда, первісну і грубу, але сповнену серйозної думки.
Міфи - продукт тривалого формування, у них можна виявити нашарування або ідеї різних епох, це історичні ідіоми. Але їх історична функція була визначена наперед потребою у впорядкуванні нагромаджених людством уявлень про світ та їх загальнозначущістю. Міфи робили світ зрозумілим, бо пояснювали походження всього сущого, тлумачили надзвичайні події (природні катаклізми, війни, епідемії); на прикладі богів і героїв підказували норми поведінки, були критерієм добра і зла. До того ж, міфи органічно вписувались у буття первісних людей, між міфом і обрядом, обрядом і життям нема" жодної грані, у будь-яку важливу мить людина звертається до міфічних прототипів і знаходить правильне рішення, потрібний вихід. Міфологічна свідомість включає надприродне як обов'язковий мотив вчинків. Однак при всій їх фантастичності міфічні образи далекого світу містять глибоку, хоч не ясно виражену думку, доступну кожній людській душі з приводу речей давніх і малозрозумілих.
Приклад - грецький міф про Персея. Аби не перетворитися на камінь, він не дивився на Горгону Медузу, а стежив за її віддзеркаленням у мідному щиті. Тільки з допомогою цих воєнних хитрощів йому вдалося вбити чудовисько. Мертвуща сила лихого ока - таке повір'я широко відоме народам світу. Можливо, то застиглий погляд динозавра трансформувався у сковуючий погляд дракона казок... Міфу про Персея передувало багато жорстоких явищ у дійсності й у фантазії народу.
Міфи були не тільки у греків. Найдавніші з відомих міфів (на межі IIтисячоліття до н. е) - це складені у Передній Азії і записані клиноподібними письменами. Багато мотивів цих міфів є і в греків, але тлумачення подій часто різне. Так, Троянська війна у міфах стародавніх шумерів почалася тому, що шумерський Зевс - Енліль за допомогою жорстокого бога Ірре (у греків богиня розбрату Еріда) кидає у людське суспільство сім'я ворожнечі між народами, тому що боги незадоволені надмірним піднесенням людини.
Міфи можуть відображати якусь історичну подію (Троянську війну, наприклад), але найчастіше вони становлять собою згустки, концентрати багатовікових спостережень (а тому, розшифровані дослідниками, служать пізнанню найдальших епох), фантастично витлумачених відповідно до рівня розвитку людини того часу, коли міф народжувався. І саме з цієї причини міф як вид духовної діяльності має можливості своєрідного відображення об'єктивної істини світу. Скажімо, біблійний міф про Едем, про вигнання Адама і Єви. Щоб осягнути Едем як метафору еволюції людини, розшифрувати згусток історичного буття людини, у ній закодований, необхідно глибоко увійти в історію, як це зробив американський учений Карл Саган, міркування якого ми коротко викладемо.
Серед окам'янілостей, вік яких налічує кілька мільйонів років, вражає величезна кількість різноманітних людиноподібних істот з пошкодженнями черепа. В основному це справа рук наших предків. За часів пліоцену і плейстоцену майже напевно існувала жорстока конкуренція між багатьма видами людиноподібних істот, з яких вижила лиш одна лінія - ті, хто умів поводитись із знаряддями. І це були наші предки. Питання про те, яку роль відігравало вбивство в. цій конкуренції, залишається відкритим. Але за цих часів уже існувала Людина вміла, Людина прямоходяча і "витончений" австралопітек, у якого відношення маси тіла до маси мозку приблизно таке саме, як у сучасної людини. Тому успіхи, яких людство досягло за останні кілька мільйонів років, не можна пояснити лише величиною відношення маси мозку до маси тіла, але швидше збільшенням загальної маси мозку, ускладненням самого мозку. За часів плейстоцену перемогти у конкурентній боротьбі могли ті племена, які володіли кам'яною сокирою. Вони були і кращими мисливцями. Однак винайдення і виробництво кам'яної сокири вимагали більшої величини мозку.
У той самий час, коли об'єм черепа людиноподібних істот різко збільшився, в анатомії людини сталася ще одна дивовижна зміна: значно збільшився і таз у жінок. Мабуть, це було потрібно, щоб могли народжуватися діти "останньої моделі" - з великим мозком. Проте таз досяг своєї межі, коли збільшуватись йому не можна було, бо жінка неспроможна була б нормально ходити. Це паралельне протікання двох еволюційних процесів чудово ілюструє роботу природного добору.
Але еволюція відбувалася надзвичайно швидко і в недавні часи. І з цим зв'язаний біль при народженні дитини, що виник на якомусь витку історичної доби. Адже відомо, що з мільйонів видів, які населяють Землю, така доля спіткала тільки людей.
Зв'язок між еволюцією розуму і болем при народженні дитини відзначений у Книзі Буття в Біблії. Єва з'їла плід з дерева пізнання добра і зла, і Господь сказав їй: "Ти в муках родитимеш діти" (Буття, III, 16). Цікаво, що Бог наклав заборону на здобування людьми не знання взагалі, а різниці між добром і злом - тобто здатності абстрактних і моральних суджень, зв'язаної з неокортексом. Мабуть, навіть у ті часи, коли писалась історія райського життя людини, історія Едему, розвиток пізнавальних можливостей людини розглядали як наділення її божественною силою і водночас покладання на неї величезної відповідальності (адже людина вже може передбачати наслідки свої: вчинків): "І сказав Господь Бог: "Ось став чоловік, немов один із Нас щоб знати добро і зло. А тепер коли б не простяг він своєї руки, і н< взяв з дерева життя, і щоб він не з'їв, - і не жив повік віку" (Буття III, 22). Тому Адам і мусив покинути райський сад.
Вигнання Адама і Єви, очевидно, зв'язувалося з легендарним зо лотим віком, коли рід Ното ідеально вписувався у спільність рос лин і тварин. Згідно з Біблією, після гріхопадіння людство на кар] дістало такі речі, як смерть, тяжку роботу, вбрання і соромливісті (мабуть, щоб обмежити продовження роду), а також втратило здатністі спілкуватися з тваринами. На такому розумінні і тлумаченні сюжеті] міфології грунтується визначення, що міфи - це історичні ідіоми, як склалися через певний збіг обставин, часом випадковий, що набуває більш-менш загального, сталого змісту лише в процесі їх багатовікової обробки.
Починаючи зі сміливих і грубих природних міфів, в які дикун втілював пізнання, видобуті ним з його дитячого пізнання світу, і де тих часів, коли вони були оформлені і втілені у комплекс міфологічних систем - незграбних і страхітливих у Мексиці, хвалькувато гіперболізованих у буддистській Азії, граціозно художніх у Греції - минуло багато тисячоліть. Грецькі міфи історично вклинилися між найдавнішими, в яких боги, позбавлені будь-яких добрих намірів і моральних мотивів, були страшними панами, що створили людей, аби ті працювали на них і приносили їм жертви, і християнськими, де боги милосердні, несуть порятунок. Грецькому міфу незнайомий жах первісних людей перед богами злими, такими, як боги Шумеру, вавилонський Мардук або Ваал стародавньої Палестини, або принаймні надто могутніми. Але й не було схиляння перед всемогутнім уособленням добра і сили - надто двозначним. Адже коли бог всемогутній, то чому ж він не викоренить зло? Значить, він злий. А коли не злий, то значить, безсилий, тобто не всемогутній.
Поезія привчила нас до того, що природа може мати людські риси і вчинки, і в давніх міфологічних поняттях хочеться насамперед бачити метафори, епітети, алегорії. Насправді ж дикуни вкладали буквальний зміст в одухотворення природи. Для них це були прозаїчні, за сучасною термінологією "природничо-наукові", терміни. Якщо ескімоси називають зірки поясу Оріона "Ті, що загубилися", то це тому, що знають: це мисливці на тюленів, які заблукали, і цілком упевнено твердять, що зірки, перш ніж піднестися в небо, у давнину були людьми або тваринами. Північноамериканські індіанці називають Плеяди "Танцівницею", а вранішню зорю - "Подателькою дня", і, як випливає з їхніх легенд, назви ці - зовсім не поетичні формули.
У первісній філософії всього світу Сонце і Місяць наділені життям і за природою своєю належать немовби до істот людських. Звичайно протиставлювані одне одному як чоловік і жінка, ролі чоловіка і жінки вони дістають у різних народів у різних сполученнях. Але життя їх уподібнюється людському, тобто якщо у інків були можливі шлюби між братами і сестрами, то Сонце і Місяць були чоловіком і жінкою, а також братом і сестрою.
Міфи інших країн розповідають про день і ніч, які втілюють ті самі життєві ситуації. Так, мексиканці мають легенди про те, як старе Сонце вигоріло і весь світ огорнула темрява, і ось тоді прадавній їх герой кинувся у вируюче полум'я, поринув у підземний морок і з'явився на сході, блискучий і боготворний, в образі Тонатіу, або Сонця. Опісля туди кинувся інший герой, але сила полум'я вже зменшилась, і він воскрес з меншим блиском і сяйвом у вигляді Мецлі, або Місяця. Є традиційні теми, які пройшли крізь міфологію багатьох народів. Наприклад, сюжет про створення світу. У шумерській міфології боги бешкетують, пиячать і сваряться. І саме з п'яних очей вони і створили людину такою недосконалою. Створення світу у Книзі Буття африканського племені куба (Конго) - результат блювоти бога. Він вивергав сонце, місяць, зірки, людей, рослини тощо.
"Початок усіх речей", або етіологічні міфи, пояснюють зміну пір • року, особливості місцевості, повадки тварин - буквально все, аж до кількості яєць, які несе курка. Усьому є пояснення, обгрунтування. Міфи мали також пояснити всі суспільні порядки, звичаї, правила. Так, у стародавньому мексиканському кодексі поневолення хліборобів квотою воїнів у давнину пояснювали тим, що здавна люди, схильні до сільськогосподарської праці, уклали з більш войовничою частиною племені угоду, згідно з якою вони звільнилися від страху смерті, а натомість зобов'язалися годувати своїх. панів.
Кожне свято або звичай, кожний інститут вимагали підтвердження в оповідях про світанок буття. Особливо це стосується міфів, у яких натурфілософське розуміння дістало найбіль
Зворотні сили природи, викликані діяльністю людини, її втручанням у навколишнє середовище, створюють ілюзію живого світу, який вселяє страх. Один із дослідників наводить слова старого шамана: "... ми не віримо, ми боїмося. Кожний нерозважливий намір або дія може образити дерево, ріку, гору. І тому життя давніх людей було сповненим всіляких табу, адже порушення їх могло викликати незліченні біди. Символічні дії багатьох магічних обрядів несуть у собі немовби пафос покути. Вину людського роду перед світом природи треба нейтралізувати, і цьому служить катарсис - моральне очищення після магічного обряду.
Наприклад, забивання бика. Жертву вели до вівтаря Зевса, на якому лежали присвячені богові злаки. Коли бик починав їсти, жрець ударом сокири забивав його і відразу ж тікав. Через його відсутність за вбивство судили сокиру. Сучасні тубільці у Східній Африці, зрубавши велике дерево, розігрують невелику виставу, звертаючись до нього: "О дитя людське, ми не рубаємо тебе, ми видаємо тебе заміж. І робимо це не силою, а добром! " Такі наївні хитрування повинні, мабуть, ввести дерево в оману і запобігти помсті з його боку. Такою самою мімікрією є розмалювання шкіри і ритуальні дії мисливців. Мета їх - уникнути неминучої кари за вбивство тварини або за іншу провину перед природою.
Однією з найпоширеніших легенд всезагальної міфології є міф про потоп. Англійському дослідникові лорду Реглану належить припущення про зв'язок міфу про потоп з розвитком землеробства в Азії. Перші цивілізації, які склалися на берегах Тигру та Євфрату, Нілу і Хуанхе, стали нечуваним викликом людини навколишньому світові. Для свідомості прадавньої людини землеробство було досить зухвалим втручанням у природний процес. Ось чому величезна повінь, яка могла статися в минулому, повинна була у легендах перерости у потоп, що карає людей і зменшує чисельність населення Землі.
Міф про потоп є у 34 з 50 вибраних ним міфологій, він може стати підтвердженням важливості теми відплати для первісної свідомості. Люди такого примітивного рівня мали свої підстави боятися помсти природи. Геракліт говорив: "Зрозумілість треба погасити швидше, ніж пожежу".
Тема катастрофи може вважатися загальною темою міфології. Катастрофа - розплата за зухвальство та егоїзм, за нехтування пієтетом щодо великої повноти буття, за намагання втручатися в об'єктивні процеси.
Мудрість міфів і закладена в них філософія виховання полягає, таким чином, у системі правил, які охороняють світовий порядок від людської сваволі. Це аж ніяк не означає зневаги інтелекту, обмеження прав людини на творчість, на завзяття. Міфи містять серйозну думку, актуальну і в наші дні, - про необхідність звільнення від помилок розуму, який спонукав неухильно просуватися вперед задля користі, не беручи до уваги автономної сили речей і явищ, їх власного шляху.
Зауважимо, що міфи - анітрохи не напучення, і зовсім безглуздо шукати в них прямих повчань. Багато сюжетів жорстокі, брудні, еротично гидотні. Витівки богів далеко не похвальні. Хіба вони можуть навчати, як жити?
Справді, міфам притаманні риси, негідні богів, вважав Платон. Тим часом Гегель назвав міфологію "педагогікою людського роду". Отже, вони містять щось більш важливе і глибоке, ніж взірці для наслідування. Що ж саме? І чому люди прощали богам і героям їх егоїзм, неприборканість бажань, постійне порушення морального порядку? І чому ці міфологічні істоти, які уособлюють найвище для людини, в той же час самі стоять поза судом і справедливістю і не повинні дотримуватися людських норм життя?
У міфах усіх народів найбільш піднесені уявлення про богів межують з найгрубішими, непристойними і смішними. Ця амбівалентність властива будь-якій міфології. Навіть у Біблії сила-силенна непристойностей, які, одначе, не принижують її піднесеного характеру. Звичайно, це почасти пояснюється тим, що сама відмінність між високим і низьким ще не склалася тоді такою, якою вона є у нашому розумінні.
Дослідники, проте, знаходять й інші пояснення. Звичайно, це стосується вже міфології пізньої - грецької. А втім, навіть у пізніші часи ставлення до достовірності міфологічних персонажів більш ніж серйозне. У тій самій Греції по всій країні прокотився крик обурення проти астрономів, цих богохульних матеріалістів, які заперечували не тільки божественність, а саму особистість Сонця і вважали його велетенською палаючою кулею. І все-таки надприродні істоти могутні і величні, хоча трепет і жах, який вони навіюють, насичені стихією комізму. Ці постаті ексцентричні, непослідовні, парадоксальні. У більш зрілих релігіях таке змішання гідного й негідного значно згладжене, а їх обурливе поєднання перенесене у підпільний, диявольський світ. Але багато що і залишилося.
Грецькі боги - великі пустуни. Вони зчиняють безладдя у світі, бешкетують, жирують, сплутують свої і людські плани. Стосунки на Олімпі - як у великій общині. Зевс гримає на Гермеса, жартівника, хитруна, навіть злодія, але винахідника багатьох корисних речей - засобів добування вогню, першого музичного інструмента. Бог веселощів, панічного страху і священного безумства - Діоніс часто порушує взагалі будь-які рамки допустимого. А втім, вважають дослідники, Діоніс стоїть уже на півдорозі від першої трагікомедії до більш сучасної. Недарма з часів Ніцше він - улюблений бог розворушених душ нашої доби.
Багато стихійного гумору і в історіях героїв - Геракла, наприклад. Йому властиві не лише благородні діяння, а й безцільне молодецтво та норовливий прояв сили, що переходить у жорстокість (до речі, так само, як і в шумеро-вавилонського Гільгамеша). Культ Геракла мав на увазі навіть вживання брутальної лайки.
Нероздільність піднесеного і смішного у міфах, їх трагічне блазенство допомагає зрозуміти походження трагедії з народного фарсу і роль сатирів, які супроводили своїм комічним хором виклад подій, зовсім не комічних.
Боги і герої міфів - благодійники людського роду - чинять іноді діяння лихі, тиранічні й ганебні з точки зору людей. Але люди ними милуються. Так у чому ж моральна правда міфів, якою люди керуються у своїх намірах і вчинках?
В оцінці цієї сторони міфу треба виходити, мабуть, з наявності в ньому об'єктивної суперечності, що відображає внутрішню двоїстість самого життя ("від великого до смішного - один крок"). В амбівалентності міфу - несвідомий початок трагічних і комічних сюжетів світової культури. Хіба сучасна людина може обійтися простим розкладом усього сущого по поличках: тут - добре, там - погане? Чому така люба нашому серцю неправедниця Анна Кареніна і такий відразливий її чиновний чоловік - абсолютний праведник? Чому волоцюзі і шибенику ми віддаємо перевагу перед скромним міщанином? Чому жорстокий, часом просто скажений Петро І залишився в історичній пам'яті як вельмишановний правитель, а Микола II - з його релігійністю і м'якістю характеру - сприймається як нікчемна людина?
Д. Дідро, великий проповідник доброчесності, писав про дивне співчуття, що нас пробирає, коли ми стежимо за відчайдушною сміливістю злочинця, який порушує закони людського співжиття. Чи не в тому криється відповідь, що людина, яка живе в царстві необхідності, котре з усіх боків обмежує її правилами, заборонами і нормами, мимоволі захоплюється тими, хто здатен жити вільно, розкуто, сміливо? І хоча людина прагне у повсякденному житті спокою і благополуччя, їй потрібен політ, їй потрібна поезія, яка підносить її над рутиною буття. На світанку історії цей конфлікт фантастичних поривань і прози розуму відчувався гостріше.
Справді, міфи не вчать моралі, як пізніші релігії. Тому Платон вважав за необхідне їх редагувати, аби з їх допомогою формувати душі дітей так само, як тіла з допомогою гімнастики. У міфах уперше виступає поетика зла, відома всій світовій літературі. Бешкетування міфологічних героїв, в якому багато фатального, жахливого, злого, все-таки принадливе, бо такі постаті несуть у собі образ великої людської пристрасті, і саме фантастичний, непересічний колорит їхніх діянь, що виходив за межі людського, необхідний, щоб стало зрозумілим: така свобода і самостійність доступні тільки одному, особливому - богові або героєві.
Демонізм фантастичних істот, котрий утворює головну таємницю будь-якої міфології, є відображенням стихійного життя природи, незалежної від людських вимірів, - її не стосуються наші правила моралі. Боги можуть бути схожими на людину, але головне в них те, що несхоже і недоступне смертним, інакше вони не боги. Нестримна примха бога, його свобода, недоступна людям, з одного боку, підносила стародавню людину, роблячи її причетною до вільнішого світу, а з іншого - -вчила людей цінити свою, земну гідність, що грунтувалася на суворій необхідності праці, боротьби, подолання труднощів, перепон.
Звідси єдність жаху і принадливості у "демонічному", що підноситься над звичайним світом людини. Звідси страсті богів і героїв, страсті Едіпа, страсті Геракла, страсті Прометея, страсті Діоніса.
Міф спростовує, як бачимо, панування людини над природою під загрозою відплати, але обіцяє їй успіх, якщо вона довіриться самостійному життю об'єктивного світу. По суті це передчуття того відкриття, яке прийшло через багато століть і яке Гете висловив так: "Коркове дерево існує не для того, щоб затикати пляшки". Ніщо у світі не можна розглядати як простий засіб досягнення утилітарної мети, якщо ми не хочемо зазнати на собі іронію світу, його зворотну Дію.
Моральний вплив міфології не у напучуванні чи муштруванні - як у релігійній, міщанській або казенній моралі, а у вихованні розуміння відносності панування розуму в світі, в якому живе людина.