РЕФЕРАТ
З дисципліни "Культурологія"
На тему: "Модернізм. Основні течії першої половини XX століття"
План
Вступ
1. Загальне поняття модернізму
2. Основні напрями в мистецтві модернізму
2.1 Фовізм
2.2 Експресіонізм
2.3 Кубізм
2.4 Абстракціонізм
2.5 Дадаїзм
2.6 Футуризм
2.6 Сюрреалізм
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
Розглянемо культурну ситуацію першої половини XX століття, яка складалася під знаком модернізму. Його мистецтвознавці розуміють двояко – в широкому і вузькому сенсі. У першому він позначає всю сукупність художніх течій, шкіл і напрямів почала XX століття, що виразили відхід від культурних цінностей XVIII–XIX століть і проголосили нові підходи і цінності. Фовізм, експресіонізм, кубізм, футуризм, абстракціонізм, дадаїзм, сюрреалізм – такий далеко неповний список напрямів художнього пошуку на початку XX століття.
У вузькому сенсі модерн позначає тільки один напрям в мистецтві. У такому разі його назву беруть в лапки. «Модерн» (фр. moderne– новітній, сучасний, ар нуво, югендстіль) – стильовий напрям в європейському і американському мистецтві кінця XIX – почала XX століття. Новий напрям розповсюдився по всій Європі і в першу чергу торкнувся архітектури і декоративного мистецтва. Представники «модерна» використовували нові техніко-конструктивні засоби, вільне планування, своєрідний архітектурний декор для створення незвичайних, підкреслено індивідуалізованих будівель (X. Ван дер Велде в Бельгії, І. Ольбріх в Австрії, А. Гауді в Іспанії, Ч.Р. Макінтош в Шотландії, Ф.О. Шехтель в Росії). У Італії його називали рослинним стилем, або «ліберті», у Великобританії – стилем «модерну», в Іспанії – модернізмом, в Бельгії – стилем Велді, в Австрії – сецесіоном, в Германії – югендстілем. Стиль «модерну» виник як реакція на еклектизм і мляве копіювання історичних стилів минулого. Для модерна характерні гнучкі текучі лінії, стилізований рослинний узор. Ексцентричний декоративний стиль використовувався для обробки крупних магазинів, які в цей час починають будуватися у великих містах Європи і Америки, і усесвітніх виставках, символізуючи таким чином процвітання і могутність торгівлі.
1
.
Загальне поняття модернізму
Різноманіття художніх і соціальних форм модернізму, різний характер цих форм на різних ступенях історичного розвитку XX сторіччя, а також широкий спектр ідеологічних устремлінь, лежачий в основі естетичних експериментів, – все це утруднило пошуки загальних визначень модернізму. Та все ж до таких несхожих явищ, як німецький експресіонізм, російський авангард, французький футуризм, іспанський сюрреалізм, англійський імажинізм і інше – сучасники застосовували одну і ту ж назву. Термін «модернізм» походить від французького слова «modernizme» (від латів. modernus– новий, сучасний). Він має той же корінь, що і слово «мода», і нерідко уживається в значенні «Нове мистецтво», «сучасне мистецтво». Модернізм – збірне позначення всіх новітніх течій, напрямів, шкіл і діяльності окремих майстрів мистецтва XX в., що поривають з традицією, реалізмом і що рахують експеримент основою творчого методу (фовізм, експресіонізм, дадаїзм, сюрреалізм, кінетичне мистецтво, гіперреалізм і ін.). Що писали про модернізм завжди відзначали особливий інтерес його представників до створення нових форм, що демонстративно протиставили гармонійним формам класичного мистецтва, а також акцент на суб'єктивності модерністського світобачення. Перші модерністи – це люди, що жили в кінці XIX в., вирощені загальною кризою європейської культури. Багато хто з них відкидав методи соціально-політичного радикалізму в зміні життєвого устрою, але всі вони були ярими прихильниками духовної революції, яка, на їх думку, неминуче народжувалася з кризового старого світу.
Духовна революція, як нова якість свідомості, нове життєрозуміння, вимагала для себе нової ідейної платформи. Ця платформа була сформульована на базі інтуїтивізму А. Берсона і Н. Лосського, ніцшеанства, феноменології Е. Гуссерля, психоаналізу З. Фрейда і К. Юнга, екзистенціалізму С. Кьеркегора, М. Хайдеггера, К. Ясперса, Н. Бердяєва і ін.
Роботи цих авторів не тільки зцементували ідейну базу, платформу модерністських пошуків в мистецтві вказаного періоду, але і дозволили самому художньому напряму діяти ретроспективно, захоплюючи попередні явища культури (передмодерн, паростки якого виявилися в творчості Ф.М. Достоєвського, Ш. Бодлера, Е. Бронте, Е. Сведенборга, Г. Ібсена і ін.), і перспективно, залишаючи поле для експериментів в майбутньому (постмодерн). Модернізм, борючись за розкріпачення і оновлення форм в мистецтві, не міг обійтися без загальних зв'язків з історією культури, визнавши, таким чином, принципи історизму усередині власного напряму.
У модерністському мистецтві ми постійно стикаємося з подальшим поглибленням якостей, модернізмом не породжених, але успадкованих від романтизму епохи Великої Французької революції і радикального сентименталізму І. Гердера і Г. Лессинга. Такі домодерністські по своєму походженню акценти про місце особи, індивідуальної свідомості у складі цілої, в житті космосу. Проте, романтичний індивідуалізм XVIIIс. і індивідуалізм модерністський – явища принципово різні. Для романтизму особа або була владаркою всіх духовних багатств всесвіту, або тужила про недоступність, заборонену абсолютних цінностей і загальнозначущих ідеалів, зовсім не заперечуючи можливостей їх існування. Модерністи ж, визнавши нерозв'зність своїх суперечностей, приходять до заперечення духовно-етичних «абсолютів». Разом з тим, вони прагнуть відродити в мистецтві міфотворчеський метод, який, на їх думку, здатний відновити цілісність і органічність людського буття в рамках єдиної космологічної системи художніми засобами.
2
.
Основні напрями в мистецтві модернізму
2.1 Фовізм
Першою художньою течією, яка збагатила культуру XX сторіччя, був фовізм. Його назва відбулася від французького слова fauve– «дикі», а з'явилося воно після Осіннього салону 1905 р., де представили свої роботи Анрі Матісс, Андре Дерен, Моріс де Вламінк, Жорж Руо, Кес ван Донген, Альбер Марці і інші художники. Критик Луї Воксель, описуючи враження від їх робіт, відмітив, що статуя, що опинилася в тому ж залі, яка була виконана в стилістиці італійського Відродження, вражає своєю наївністю, немов «Донателло серед диких звірів». Визначення, підхоплене Матіссом, прижилося. Через короткий час «дикими» почали називати себе і росіяни, і німецькі художники – прихильники нового мистецтва.
Осінній салон викликав справжню сенсацію: раніше невідомий фовізм раптом виявив ознаки течії, що цілком склалася. До цього майстрів не об'єднували ні теоретичні платформи, ні спільна виставкова діяльність. Не було і групи як такої. Проте загальне прагнення до нової живописної мови – емоційному, яскравому – на деякий час зробило їх дуже схожими. У них було багато загального коріння – захоплення живописом Гогена і Ван Гога, творчістю дівізіоністів і їх теорією чистого кольору, східним і примітивним мистецтвом.
Фовісти не зважали ні на які встановлені в європейському живописі закони: перспективи, світлотіні, поступового згущування або пом'якшення кольору, першості малюнка в структурі картини.
Імпресіонізм, навколо якого ще вчора ламалося стільки копій, поряд з полотнами фовістов виглядав цілком традиційним, реалістичним мистецтвом. «Уявити мир таким, яким нам хочеться» – під цими словами Дерена могли б підписатися багато художників, що засвоїли відкриття імпресіонізму, але не задоволені ними і що прагнули до самовираження. Кожен з них, володіючи яскравою індивідуальністю, створював власний світ. Тому після короткого сумісного звучання їх хор розпався на окремі голоси – фовізм як течія проіснував всього декілька років.
2.2 Експресіонізм
На початку XX в. у Германії виник рух проти академізму, що панував в живописі. Його ініціаторами були студенти архітектори Е. Кирхнер, Ф. Брейль, Е. Хеккель, К. Шмідт-Ротлуфф і ін., що об'єдналися в 1905 р. в Дрезденеі в групу «Міст». Ніхто з них не мав досвіду в живописі, і їх художні експерименти привели до народження експресіонізму як нового художнього напряму. Це напрям в мистецтві і літературі, що виразило в період Першої Світової війни і революційних потрясінь, що послідували, відчуття кризи буржуазного миру. Експресіонізм – відгук на щонайгостріші суперечності епохи, плід суспільного розчарування, вираз індивідуалістичного протесту проти тотального відчуження. Назва йому була дана не учасниками, а критикою, що охарактеризувала його за домінантною ознакою – підвищеною, напруженою емоційністю, експресивністю. Термін (від франц. еxpression– вираз) вперше використаний в 1911 р. видавцем журналу експресіоніста «Штурм» (Берлін) Р. Вальденом. Термін повинен був визначати суть мистецтва, протилежного по своїм завданням і методам що вже вичерпав свої можливості напрямам – натуралізму і імпресіонізму. У експресіонізмі мистецтво нібито далі відходить від зображення об'єктивної дійсності: головним проголошувався вираз суб'єктивних представлень автора. Кричуще «Я» художника витісняє факт; «зображення» замінюється «виразом». У експресіонізмі панує прагнення художника виразити себе, свій внутрішній світ з максимальною голою і гостротою. Часто внутрішній світ експресіоніста предстає в його творах як хворобливо суперечливий, такий, що протистоїть об'єктивній дійсності, яку він зображає в різко деформованому вигляді. Це може поєднуватися з щирим прагненням художника утвердити гуманістичні цінності, засудити мілітаризм, суспільну несправедливість і так далі.
Твори експресіоністів у всіх пологах мистецтва відрізняються нервовою дисгармонією, неприродністю пропорцій. У музиці (А. Шебнерг, А. Берг) експресіоністи виходять за межі ладу, мелодії, шукають і створюють нові звукові системи (атональність). У театрах (спектаклі режисерів Д. Мартін, Л. Йеснера) експресіоністів актори часто грали на похилих сценічних майданчиках; промінь прожектора виривав з темноти героя, що звертався прямо до залу до глядачів. У літературних творах експресіоністів були відсутні живі характери. Не випадково головними жанрами літератури були лірична поезія і публіцистична драма, що перетворювалася під пером експресіоністів в пристрасний монолог автора. Характерно, що в образотворчих мистецтвах експресіонізм найповніше проявив суть свого методу в графіці (сатиричні малюнки Р. Гросса, офорти Фотелера): мир бачився в зіткненні контрастів (чорне-біле), в перебільшеній різкості зламаних ліній, що заміщали реальне різноманіття деталей і фарб. У живописі до експресіоністів зазвичай зараховують Ван-Гога і, з найбільшою підставою, – Е. Кирхнера («Американські танцівники»), О. Кокошку («Етюд пером», «Портрет Вальдена»), Мунка, Марка, Пехштейна, в картинах яких ясно відчуємо графічний скелет, контур сприймається як головний елемент композиції, а колірну пляму створює різкий емоційний акцент. Експресіонізм став першим художнім напрямом в історії кіномистецтва, приніс небувалі можливості для створення фантастично деформованого образу миру. Експресіонізм в кіно виробив свої образні і технологічні засоби виразності, високу пластичну культуру, але основним результатом цього стали «фільми жахів», які Ейзенштейг вважав самознищенням здорового початку в кіномистецтві.
Особливу увагу необхідно звернути на творчість німецьких художників-експресіоністів. Німецькі живописці до і особливо після Першої Світової війни з величезною силою виражали відчуття відчаю і незгоди, протесту проти дійсності, що оточує їх, доходило до повного трагізму в украй гострих формах. Великий вплив на німецьких художників надала творчість норвежця Е. Мунка, швейцарця Ф. Ходлера. Німецькі експресіоністи для найбільшого «виразу» почали використовувати спрощені, примітивні і підкреслено грубі форми. Вони демонстрували «інстинктивне перебільшення форми в плотському сприйнятті, імпульсно переносиме на площину». Таке мистецтво художників груп «Міст» (1906) і «Синій вершник» (1911). Відштовхуючись від творчості Ван-Гога і зробивши рішучий крок від «зображення до виразу», експресіоністи стверджували, що мистецтво «є абсолютна свобода, подолання всіх забобонів і умовностей, в першу чергу моралі, натуралізму і ідеалізації дійсності, а значить, і штучного розділення зовнішньої і внутрішньої реальності: реальність має тільки ту форму, яку їй додає суб'єкт, що відчуває». Експресіоністи бачили людину задавленим бездушним механізмом капіталістичного світу. У роки Першої Світової війни головною темою був сміливий антивоєнний протест. У творах лівого «активістського» крила експресіонізму з незаперечною правдою особистого свідоцтва передана характерна межа часу – зіткнення «кінця» і «початку», неминучості краху старого світу, оновлююче дихання революції. Але революція розумілася як раптове прозріння, духовне оновлення натовпу, пробужденной прикладом героїчної особи. Межі суб'єктивного мистецтва опинялися в експресіонізмі широко розсуненими: вони включали узагальнений образ повсталої людини і протестуючої маси, що йдуть назустріч майбутньому. Сучасність часто зображалася як грандіозний хід людства до світла. Одним з безумовних художніх завоювань лівого експресіонізму були його вражаючі масові сцени: нехтуючи створенням характеру, експресіоністи уміли передати динаміку що охопила сотні людей пориву, виразність одночасного жесту тисяч рук. Мистецтво лівого експресіонізму по самій своїй суті плакатний і імітаційний: метою була не повнокровна, втілена у відчутних образах картина дійсності, а граничний гострий вираз важливої для автора істини, досягнутий шляхом будь-яких перебільшень, концентрації тіні і світла.
Що стосується лірики експресіоністів, то в ній явно відбивається протест, як природна реакція людини на безумство і жорстокість світу, який приймає глобальний масштаб. Ціле світовідчування зводиться до протесту, бо у всьому, що оточує, експресіоністи не бачили ні єдиного позитивного моменту: мир був для них осереддям зла, де немає місця красі і гармонії. Все прекрасне здається фальшивим, віддаленим від реальності. Тому експресіоністи відкидають всі класичні канони, не приймають красиво звучні рими, витончені порівняння. Вони розривають всякі смислові зв'язки, спотворюють окремі враження, перетворюючи їх на щось огидливе, відштовхуюче. Наприклад, назву вірша А. Ліхтенштейна «Світанок» готує до сприйняття картини, передавальної певний настрій. Перша строфа частково підтверджує подібне очікування. Проте потім слідує серія не зв'язаних один з одним картин, які стають все безглуздішими.
Оскільки мир представав перед експресіоністами позбавленим гармонії, незрозумілим і безглуздим, то вони відмовляються від його зображення у такому вигляді. За всім безглуздям миру вони намагалися побачити дійсний сенс речей, всеосяжні закони, тобто прагнули до узагальнення. Дійсність малюється у величезних картинах, за якими зникають природні і конкретні риси. Експресіоністи намагалися показати не саму дійсність, а лише абстрактне уявлення про те, що складає її суть.
Експресіонізм в цілому не вносить до мистецтва чого-небудь раніше йому невластивого: він лише доводить до крайності, деколи до «крику» ту експресію, яка властива всякому твору будь-якого виду мистецтва. З цієї точки зору правомірно, коли майстрів мистецтва минулого, для творчості яких характерний високий емоційний тонус, загострена експресія, суб'єктивізм, називають попередниками експресіонізму.
Теоретик і художник експресіонізму Ф. Марк висунув тезу, що зуміти знов стати чистими перед лицем сьогоднішнього сум'яття розумів можна тільки за допомогою повної ізоляції власного життя і власної справи. Цим експресіонізм прокладав дорогу беспредметнічеству абстракціонізму і ідеям принципової самоти особи, лежачим в основі екзистенціалізму.
2.3 Кубізм
Живопис модерністів услід за літературою, рухомий внутрішньою гармонією і що уникає естетізма, будується «від зворотного», здійснюючи шлях, протилежний загальноприйнятим канонам художньої творчості: починаючи із закінченої роботи, і поступово досягає незавершенності, нескінченності, залишаючи простір припущенням і уяві глядача. Подібна естетика найповніше відбилася в програмних установках французьких художників, яких прозвали з легкого жарту А. Матісса кубістами.
Кубізм (від франц. «cube» – куб) – течія в європейському образотворчому мистецтві початка XX с., головним чином французькому живопису, частково скульптури, в якому вирішувалися завдання виявлення геометричної структури видимих об'ємних форм. Звідси назва, – розкладання на елементи, що становлять, і організації цих елементів в нову образотворчу форму з урахуванням специфіки передачі просторово-часових відносин на площині картини або в об'ємі скульптури.
Поява кубізму була природною реакцією на натуралізм імпресіонізму і закономірним етапом розвитку аналітичних тенденцій постімпрессіонізму. Не випадково його провісником став один з найглибших художників рубежу XIX і XX сс. П. Сезанн. Безпосереднім поштовхом в становленні образотворчого методу кубізму послужила виставка картин Сезанна в «Осінньому салоні» в 1904 р. в Парижі. Те, що зробили з живописом імпресіоністи, замінивши форму і композицію грою світла, кольору і рефлексів, не задовольняло багатьох. Сезанн перший відчув, що цей шлях веде в безвихідь безпредметності і суб'єктивізму.
Формуванню кубізму як певної течії в мистецтві сприяла і перша виставка фовістів в 1905 р. У 1907 р. молодий П. Пікассо написав свою знамениту картину, один з програмних творів кубізму «дівчата Авіньонськие», що викликала гучний скандал (критики назвали її «вивіскою для борделя»). Образно кажучи, якщо раніше будівля споруджувалася за допомогою лісів, то П. Пікассо і його однодумці почали доводити, що художник може залишити ліси і прибрати само будівлю так, що при цьому в лісах збережеться вся архітектура. Іншою відмінною рисою кубізму стало створення нового поняття краси. «Змучити» красу, щоб вона не була досконалістю, за якою можна лише вічно достигати, так ніколи і не досягнувши – такий був естетичний принцип кубістів. Нова краса, проголошена ними, позбавлена гармонії і ясності. Вона є результатом зв'язку несоєдінімого: високого і низького.
Н. Бердяєв побачив в кубізмі Пікассо жах розпаду, смерті, «зимовий космічний вітер», що змітає старе мистецтво і буття. І все-таки, «распластованіє» колишнього гармонійного космосу, побудованого вперше еллінами, в мистецтві не було тільки запереченням, тільки знаком кінця. Як не простою втечею в минуле піддавався і пристрасний інтерес кубістів до архаїки, «варварства», африканської маски, первісного ідола. Вектор цього руху: крізь майбутнє – в минуле. Через кубізм в різний час пройшли такі художники як Ф. Леже, Р. Лелоне, А. Дерен, А. Глез і ін.
Досягнувши своєї формальної межі, аналітична стадія розвитку кубізму змінилася «синтетичним кубізмом» (1913–1914), в якому більш цілеспрямовано велися пошуки «нової естетичної цілісності» знайдених аналітичним шляхом формальних елементів. Найбільш відомі живописці цієї течії Ж. Брак, Х. Гріс.
2.4 Абстракціонізм
Інший помітний напрям модерністського живопису, архітектури і т. д. – абстракціонізм (абстрактівізм, абстрактне мистецтво – від латин. abstraktio– відвернення). Абстрактівізм – тенденція художнього мислення до абстрагування, відвернення образотворчих образів від конкретних матеріальних об'єктів. Примітно, що перша повністю абстрактна картина, наскільки відомо, з'явилася ще в XIX с. У 1883 р. французький художник А. Альфонс показав роботу «Дівчини під снігом», що є натягнутим на підрамник листом чистого білого паперу. Цю картину можна порахувати просто жартом, побачивши в ній цілком конкретне зображення білого снігу, що покриває фігури дівчат. Але суть явища полягає в тому, що абстрактність – це перш за все найбільш радикальна форма загальної абстрагуючої тенденції історії мистецтва. Абстрагування – уявне відвернення від неістотних, випадкових з погляду художника, ознак сприйманого об'єкту з метою знаходження істотних, найбільш загальних, універсальних ідей – це один з основних невід'ємних способів мислення взагалі. У історії мистецтва абстрагуюча тенденція присутня постійно. У своєму крайньому виразі вона приводить до геометризації, перетворюючи в декоративному мистецтві зображення на орнамент, а в станковому – в абстрактну картину. Мінімальний прояв абстрактного мислення веде, навпаки, до граничної ілюзорності, натуралізму. Ймовірно, саме це мав на увазі П. Пікассо, коли говорив, що «абстрактного мистецтва не існує».
«Абстрактівізм реалістичний» – затверджував в 1917 р. А. Лот, маючи на увазі, що саме абстрактівістськие тенденції в мистецтві адекватніше, в усякому разі набагато правдивіше, ніж солонная натуралістичний живопис, відображають тенденції відчуження художника почала XX сторіччя від страхітливої його дійсності. Чим жахливішим ставав світ, тим більше абстрактним ставало мистецтво. Реалізм – це не обов'язково конкретність, а абстрактність зовсім не означає відмова від реалістичності, оскільки реалізм і ідеалізм – інша пара категорій, чим абстрактне і конкретне. У історії мистецтва не раз бувало, що саме натуралізм виявлявся ідеалістичним, а відвернуте від конкретного художнє мислення – реалістичнішим.
Не можна не відмітити, що художники, не захоплені розвитком формальних ідей, зазвичай переходять рубіж, за яким художня творчість як вираз образу миру перестає бути самим собою і перетворюється на чисту естетику, відвернуту гру форм і конструкцій.
Абстрактівізм – правильніша назва, ніж абстракціонізм, – як конкретний художній напрям, в якому абстракція стала основним принципом формоутворенн
У абстрактівізме XX с. зазвичай виділяють дві основні течії: абстрактний експресіонізм, так звана лінія В. Кандінського, і конструктивний геометрізм – «лінія» Т. Ван Дусбурга, П. Мондріана, К. Малєвіча.
В. Кандінський вважав, що нова абстрактна мова живопису допоможе прорватися крізь зовнішнє до внутрішнього, крізь тіло – до душі, крізь матеріальну оболонку речей – до божественного «дзвону» духовної суті, що заповнює Всесвіт. Художник, по В. Кандінському, «слуга вищих цілей», яка за допомогою кисті і олівця створює «вібрацію» душі, залучаючи її до «Духу музики», Великого Космосу і прийдешнього Духовного царства. Саме про це мріяв сам В. Кандінський, саме це він хотів виразити в своїх творах. У вихровому космічному стовпотворінні колірних плям, ліній, геометричних фігур і абстракцій художник створював образ незнайомого миру, де все змішалося зі всім і, втрачаючи звичну плоть, легко і дзвінко звучало видимою оку музикою. Абстракціонізм Кандінського і справді нагадує музику. Його живопис святковий і апокаліптічна одночасно. Розпадається, розлітається, перетворюється на осколки, в шматочки, плями і відблиски грубий матеріальний світ, мир вчорашнього дня, яким задавлена людська душа з її «вібраціями». Абстрактна мова живопису В. Кандінського – мова свободи, гнучка, «відкрита», не залежна ні від сюжету, ні від людського образу. Іншими словами, в живописі В. Кандінського поміщено «сходження» від приватного до загального, послідовне відвернення від конкретності форм, що зображаються, з метою найбільшої «експресії».
Інший провідний представник абстракціонізму – К. Малєвіч, реформуючи мову живопису, заявляв про своє месіанство, про намір створити новий образ миру і, більш того, – новий світ. Знаменитий «Чорний квадрат на білому фоні» був представлений Малєвічем в 1913 р. на виставці як «планетарний знак». Ніщо, яке вміщає в себе Все, у тому числі і потенції майбутнього. У подібних художніх претензіях ще оживав дух романтичної утопії. Образ миру, стислий до супрематічной фігури, може легко стати планетарним знаком вищої гармонії. Дана течія припускає конкретизацію загальних, абстрактних ідей в геометричних формах. Це, якщо можна так виразитися, рух зверху «вниз».
Абстрактівізм суперечливий. З одного боку, він виник закономірно в результаті тих, що посилилися в мистецтві останньої третини XIX с. французьких імпресіоністів і постімпрессіоністів тенденцій аналізу художньої форми, з іншої – відображав кризу творчого мислення, що виражалася в послідовній підміні художньо-образного виразу простій гармонізацією форм, колірних плям, ліній. А естетична конструкція, відвернута від конкретно-наочного змісту, якою б досконалою з формальної точки зору вона не була, в образотворчому мистецтві здатна викликати лише прості емоційні реакції, подібно до сигналів світлофора. Це, зокрема, пояснює, чому абстрактна картина, як правило, залишається зашифрованою для глядача, і її дія зводиться лише до емоційного переживання відвернутих, довільних асоціацій.
У архітектурі, декоративному мистецтві сприйняття художнього образу відбувається в контексті широких композиційних зв'язків з просторовим і історико-культурним середовищем, і тому воно завжди конкретне, навіть якщо виражено в повністю абстрактних формах. Наприклад, вміст геометричного орнаменту завжди зрозуміло в його відношенні до поверхні, на якій він розташований. Геометричні об'єми будівель обумовлені їх функцією і конструкцією в архітектурній композиції. Але в творах станкового живопису, графіки, скульптури композиція ізольована від навколишнього середовища і має автономний художній сенс.
Все це говорить, що абстрактне мистецтво за своєю суттю є не художньою творчістю, а розвитком ідей, що носять, безумовно, творчий, але лише естетичний сенс. Тому абстрактівізм не має стилю, він несе в собі лише окремі формальні ознаки.
Абстракціонізм збагатив експресію палітри і рітміко-дінамічеську виразність живопису, передбачив важливі принципи пластико-просторових рішень в сучасній архітектурі, зробив вплив на розвиток дизайну, індустріальне, прикладне і декоративне мистецтва. Проте, при всім тім абстракціонізм потерпів крах в головному – в своїх претензіях дати філософсько-художню концепцію сучасної епохи. Прокламована абстракціонізмом особа, що відмовилася не тільки від пізнання і осмислення реального миру, але і від всякого зв'язку з ним, емігруюча в світ своєї спустошеної душі, виявилася неспроможною, нездібною вирішити проблеми століття.
2.5 Дадаїзм
Дадаїзм – модерністський художній перебіг. Виник в 1916 р. в Швейцарії (Цюріху) в середовищі художньої інтелігенції як протест проти Першої світової війни і європейської цивілізації, в якій дадаїсти бачили її першопричину. Засновник – румунський поет Тристан Тцара (справжнє ім'я Самуїл Розеншток), що зібрав навколо себе інтернаціональну групу, в яку увійшли його співвітчизник літератор, художник, архітектор Марсель Янко, скульптор, художник і поет з Ельзаса Ханс Арп, німецькі письменники-емігранти Гуго Балль і Ріхард Гюльзенбек і ін. Деякі з них потім експортували дадаїзм в інші країни. Термін «дадаїзм» йде від французького слова dada(«безглуздий дитячий лепет»); так називався і створений ними журнал, що витримав сім видань (з 1917 по 1920). Новий рух швидко вийшов за межі Швейцарії; дадаїстськие групи виникли в Берліні (Р. Гюльзенбек, Георг Гросс, Рауль Хаусманн), Ганновері (Курт Швіттерс), Кельне (Х. Арп), Голландії (Тео ван Десбург), Нью-Йорку (Марсель Дюшан, Франсис Пікабія, Ман Рей); у Франції з'явилися близькі їм по духу журнали «Сик» («Sic») П.А.Біро і «Северо-юг» («Nord-sud») П. Реверді.
У своєму антимілітаристському бунті дадаїсти апелювали до Військових листів Жака Ваше (1896–1919), що розповів про огидне лице війни; вони ходили в рукописах і були опубліковані тільки в 1920 р., після самогубства їх автора. Серед всіх підданих остракізму цінностей буржуазного суспільства головною мішенню опинилося мистецтво. Дадаїсти заперечували всі його закони, затверджували безумовний примат ірраціонального, несвідомого і інтуїтивного, скидали раціоналізм, що увійшов до плоті і крові європейської культури. Коріння художнього бунтарства вони знаходили у фарсі символіста Альфреда Жаррі Юбю-король (1896). Дадаїсти вважали, що в умовах повної деградації і близького краху європейської цивілізації їх першорядним завданням було прискорити цей крах, підриваючи її фундаментальні структури – структури думки і мови. Вони закликали зруйнувати всі механізми людської мови (семантичні, граматичні, фонетичні) і почати із самого початку, тобто повернутися до початкового моменту формування мови, коли вона існувала ще на рівні окремих звуків (пред'язик). Учасники групи присвячували свої збори колективній творчості – створенню «симультанно-шумової» поезії (poesiesimultann e bruitiste): не піклуючись ні про логіку, ні про цілісність, ні про відмінність мов, вони довільно сполучали слова і фрази; цією «креатівний акт» включав також крики, гру на фортепіано, свист і удари литавр. Творити лінгвістичний хаос, дадаїсти прирікали літературу на самознищення; природно, що від них не залишилися практично ніяких творів. Це вписувалося в їх розуміння дадаїзма: вони бачили в нім не стільки художню течію, скільки певний спосіб життя.
Теоретичне оформлення дадаїзма відбулося в 1918 р., коли Т. Тцара опублікував перший Маніфест Дада (ManifesteDada 1918); за ним послідувало ще шість. У 1919 р. разом зі своїми однодумцями він перебрався до Франції; таким чином центр дадаїстського руху перемістився до Парижа. Нігілістичний пафос дадаїстов, що граничив з анархізмом, привернув до себе велику кількість молодих французьких поетів і художників, особливо тих, хто пройшов через війну. Почалася тісна співпраця Т. Тцара з редакторами журналу «Література» Андре Бретоном, Луї Арагоном і Філіпом Супо, що вже закладали основи нової, сюрреалістичної, школи. Діяльність дадаїстів здійснювалася в найрізноманітніших формах. Вони організовували шокуючі виставки, ставили епатірующие буржуазну публіку спектаклі, як, наприклад, «Газове серце» (Coeurgaz) і «Бородате серце» (Coeurbarbe) Т. Тцара, проводили провокаційні «фестивалі», що часто супроводжувалися колотнечами. Особливо скандальною виявилася «маніфестація Дада» в паризькому Будинку Творчості в березні 1920 р.
Провідне положення дадаїстов в кругах бунтарствующей інтелігенції зберігалося недовго. Поступове лідерство перейшло від Т. Тцара до А. Бретону, і до 1922 р. дадаїсти розчинилися в новій течії – сюрреалізмі. Актом прощання з дадаїзмом стала збірка «Сім маніфестів Дада» (SeptmanifestesDada), виданий Т. Тцара в 1924 р.
Дадаїзм не залишив послідовників, якщо не рахувати виниклого після Другої світової війни недовговічного руху леттристів (1946), що спокусилися в своєму новаторському пориві не тільки на слова, але і на склади і букви (фр. lettre). Проте дадаїзм зіграв важливу роль в історії художніх ідей. Він з'явився одним з моментів кризи європейської культури першої чверті ХХ с., часу глобальної переоцінки цінностей.
2.6 Футуризм
Футуризм – (від латин. futurum– майбутнє) літературно-художня течія в мистецтві 1910‑х років. Відводячи собі роль прообразу мистецтва майбутнього, футуризм як основна програма висував ідею руйнування культурних стереотипів і пропонував взамен апологію техніки і урбанізму як головних ознак сьогодення і прийдешнього. Baжнoй художньою ідеєю футуризму став пошук пластичного виразу стрімкості руху як основної ознаки темпу сучасного життя. Pоcійськa версія футуризму носила назву кyбoфyтypізм і була заснована на з'єднанні пластичних принципів французького кубізму і європейських oбщeеcтeтічecкиx установок футуризму.
У своєму прагненні створити «мистецтво майбутнього», футуристи встали в позу заперечення традиційної культури з її етичними і художніми цінностями. Ними був проголошений культ машинної урбанізованої цивілізації – великих мегаполісів, високих швидкостей, руху, сили і енергії. Футуризм має деякі споріднені риси з кубізмом і експресіонізмом. Використовуючи перетини, зрушення, наїзди і напливи форм художники намагалися виразити множисть вражень, що дробиться, сучасної ним людини, міського жителя.
Футуризм зародився в Італії. Лідером і ідеологом руху був літератор Філіппо Марінетті, скульптор і живописець Уго Боччоні, живописці Карло Карра, Джіно Северіні, Джакомо Балу.
Нові течії в мистецтві нерідко заявляють про свою появу публікацією художніх програм і, як правило, всіляко скидають попередні «відкриття».
У гучності подібних заяв представникам футуризму не було рівних. Це природно: само назва футуризм говорила про їх намір створювати нове мистецтво, мистецтво майбутнього, прихильності до змін і про рішучу відмову від традицій.
Засновник руху Філіппо Томмазо Марінетті, італійський поет, опублікував перший маніфест футуризму на сторінках паризького журналу «Фігаро» в лютому 1909 р. Програм і маніфести у футуристів було дуже багато – значно більше, чим творчих досягнень. Наприклад: «Уб'ємо світло місяця» (1909) або «Маніфест проти «Монмартра»» (1913). А крім того, проходила безліч усних виступів, футуристичних вечорів. Гучне відлуння футуризму звучало і в Парижі, і в Росії, але його ідеологічним центром була Італія. Тут набирав силу націоналістичний рух, що пізніше привів до встановлення фашизму. Футуризм з його прославлянням війни як «гігієна миру», з культом сильного кулака і агресії довівся, що називається, «к двору».
Під першою, власне художньою програмою, «Маніфестом художників-футуристів» (11 лютого 1910 р.), підписалися всі італійські художники – члени групи: Умберто Боччоні, Джакомо Балу, Карло Карра, Джіно Северіні і Луїджі Руссоло. Незабаром вони випустили «Маніфест техніки футуристичного живопису».
У чому його головний зміст? Що було для художників-футуристів визначальною ознакою майбутнього? Перш за все рух. І звичайно ж, прославлення машини, індустріалізації, урбаністичної цивілізації. Передача руху досягалася просто і без затій. Таким прийомом зазвичай користуються мультиплікатори, розбиваючи і фіксуючи етапи ходьби, бігу, жесту персонажа по кадрах. Футуристи сумістили ці елементи в один «кадр»: на картині вони показували фази руху одночасно. При цьому в їх манері членувати об'єми легко відмітити вплив кубістічеського живопису, якому самі футуристи дорікали в «застилості».
Часом розкладання руху доводить зображення до абстракції, як це відбувається, наприклад, в циклах Бали «Швидкість-Пейзаж» (1912), «Лінія-Швидкість», «Вихор» (1914).
У футуристичному мистецтві не слід шукати глибокого психологізму, інтересу до внутрішнього світу людини. Навпаки, культ машини надихався мрією про «створення механічної людини із замінимими частинами». У 1913 р. був опублікований «Маніфест механічного мистецтва», а Северіні і його товариші населили свої картини механічними істотами, схожими на роботів (хоча слово це виникло лише в 1920 р.).
Проте все це було вже відгомоном минулого футуристичного шуму. Поступово футуризм розчинився в інших художніх течіях.
2.7 Сюрреалізм
Сюрреалізм – один з найзначніших і довговічніших художніх напрямів європейського авангардного мистецтва XX с. Вперше поняття «сюрреалізм» ввів французький поет Р. Аполлінер, позначивши жанр своєї п'єси – «сюрреалістична драма». У 20–30‑х рр. новий художній напрям його засновники-поети А. Бретон і Ф. Супо почали називати «сюрреалізм» («надреалізм»). Сюрреалізм зародився у Франції, пережив декілька криз, пережив Другу Світову війну і поступово, зливаючись з масовою культурою, перетинаючись з пост- і трансавангардом, увійшов як складова частина в постмодернізм.
Теоретики сюрреалізму пов'язували з ним надії на побудову нової художньої реальності, реальнішої, ніж навколишній світ. Реальність надреального, достовірність таємничого, неймовірність буденного стають головною темою художників.
Сюрреалісти вважали, що творча енергія виходитиме з сфери підсвідомості, яка проявляє себе під час сну, гіпнозу, хворобливого марення, раптових осяянь, автоматичних дій (випадкове блукання олівця по паперу і ін.).
Сюрреалістична програма в образотворчому мистецтві здійснювалася, в основному, по двох напрямах. Одні художники вводили несвідомий початок в процес створення живописних полотен, в яких переважали вільно поточні образи, довільні форми, перехідні в абстракцію (Н. Ернст, А. Масон, Дж. Міро). Інший напрям, який очолював С. Дали, грунтувався на ілюзорній точності відтворення ірреального образу, що виникає в підсвідомості. Його картини відрізняються ретельною манерою листа, точною передачею світлотіні, перспективи, що характерний для академічного живопису. Глядач, піддававшись переконливості ілюзорного живопису, втягується в лабіринт обманів і нерозв'язних загадок: тверді предмети розтікаються, щільні набувають прозорості, несумісні об'єкти скручуються і вивертаються, масивні об'єми набувають невагомості, і все це створює образ неможливий в реальності. Загальні особливості мистецтва сюрреалізму: фантастика абсурду, алогізм, парадоксальні поєднання форм, зорова нестійкість, мінливість образів.
Головною метою сюрреалістів було через несвідоме піднятися над обмеженістю як матеріального, так і ідеального світу, продовжити бунтарство проти вихолощених духовних цінностей буржуазної цивілізації. Художники цього напряму хотіли створити на своїх полотнах реальність, що не відображає дійсність, що підказала підсвідомістю, але на практиці це деколи виливалося в створення патологічних відштовхуючих образів і еклектику. Окремі цікаві знахідки сюрреалістів використовувалися в комерційних областях декоративного мистецтва, наприклад, оптичні ілюзії, що дозволяють бачити на одній картині два різні зображення або сюжети залежно від напряму погляду. В той же час художники звернулися до імітації рис первісного мистецтва, творчості дітей і психічнохворих. При всій своїй програмній заданості твору сюрреалістів викликають найскладніші асоціації. Вони одночасно можуть ототожнюватися в нашому сприйнятті як із злом, так і з добром. Страхітливі бачення і іділічеськие марення, буйство і упокорювання, відчай і віра – ці відчуття в різних варіантах проступають в творах сюрреалістів, активно впливаючи на глядача. При всій абсурдності і навіть певній забавності деяких творів сюрреалізму вони здатні стимулювати свідомість, будити асоціативну уяву.
Сюрреалізм виступив як один з напрямів в живописі, літературі і кіно.
У 1924 р. Андре Масон почав робити автоматичні малюнки. Використовуючи ручки і індійську туш, він дозволяв своїй руці швидко мандрувати по листу паперу, і випадкові лінії, що виникають при цьому, і плями вливалися в образи, які він або розвивав далі, або залишав, як є. У кращих з цих малюнків спостерігається дивовижна зв'язність і текстуальна єдність. Для художника важливі були метафори образів, то, як один з них перетворюється на інший. Так голова коня або риби м огла трансформуватися в якийсь сексуальний образ.
Кажучи про живопис ранніх сюрреалістів, Бретон вживав термін «хімія інтелекту», він говорив про таємничу галлюцинаторной владу образу, про те, що тільки чудове чудово, що робота ілюзій є моделлю внутрішнього світу, і що все переходить у все.
Сюрреалізм є явним і безпосереднім дітищем психоаналізу, звідси його звернення до сновидіння, до несвідомого і до техніки вільних асоціацій.
Художня концепція сюрреалізму: межі особи і миру розпливлися. Немає нічого визначеного, все спотворюється, зміщується, розпливається. Мир – безладна маса явищ, особа не знає, де починається її «Я» і де воно закінчується, де мир, і що він таке.
Принцип сюрреалістичної поетики – надметафоричний. Метафорична абсолютизується сюрреалізмом і доводиться до несподіваного сполучення предметів, що не сполучаються, до капризної довільності зіставлень. Саме ця поетика робить мир розпливчато хитким: предмет, порівнюючись з багатьма явищами, стає схожим на все і тому ні на що не схожим. Це і створює образ таємничої реальності.
Інтуїтивістський надреальний зв'язок зі світом є програмою не тільки художника, але і публіки, що сприймає мистецтво. Інтуїтивізм – основа творчого методу сюрреалізму, що затверджує безмежну свободу уяви художника, неконтрольованість творчого процесу якими-небудь логічними початками. Особа в творчості рухома сексуальними потягами і сприймає побачене крізь отвір в тазостегновій кістці (такий зображений пейзаж на одній з картин С. Дали).
Літературні і поетичні досліди сюрреалізму також відрізняє автоматизм зчеплення вільних асоціацій. Сюрреалістична поезія програє відсутністю гумору, самоіронії, пихатою серйозністю, що, втім, не було характерне для сюрреалістичного кінематографа.
У 1926 і 1928 рр. іспанські сюрреалісти – майбутній великий художник Сальвадор Дали і майбутній великий режисер Луіс Бунюель – створили два знамениті скандальні кіношедеври: «Собака Андалузії» і «Золоте століття». Крім того, що в цих фільмах представлена звичайна для сюрреалізму техніка вільних асоціацій, образів несвідомого і так далі, ці фільми задали особливу традицію сюрреалістичної кіномови. Ось знамениті кадри, предварябщие класичні картини Дали: режисер, око героїні, що розрізає бритвою; рояль, до якого прив'язана туша бика і два ченці; корова в шикарній спальні; жіноча волохата пахва на губах у чоловіка і ін.
В кінці 20‑х рр. сюрреалізм зазнала криза. Його лідери Бретон і Арагон прийшли до амбітної ідеї, що сюрреалізм – це тотальний революційний рух, пов'язаний з ідеями комунізму і історичного матеріалізму. Мабуть, з цієї кризи сюрреалізм вийшов саме завдяки тому, що перестав осмислювати себе як чисто ідеологічна система і став долею таких найбільших професіоналів, як бельгійський художник Рене Магрітт і Сальвадор Дали. Про автоматизм в живописі пізнього сюрреалізму вже не може йти мова, їх твори мають чітко виражену композицію. Основна художня проблема, яку вирішують пізні сюрреалісти, це проблема співвідношення ілюзії і реальності і пошуки меж між ними. Такий сюжет більшості картин Магрітта. Так, наприклад, на картині «Заборонене зображення» (1937) відображена людина, яка стоїть спиною до глядача і виглядає в дзеркало, але віддзеркалення в дзеркалі при цьому показує його потилицю і спину, тобто те, що він бачити не може і що доступно лише тому, хто спостерігає за ним.
Витончена техніка з'єднання несоєдінімого і самоіронія, що з'явилася в пізньому сюрреалізмі, і гумор дозволили йому органічно влитися в поетику сучасного постмодернізму.
Висновок
У суспільстві діють багато сил, і краса, мистецтво – лише одна з них. Краса здатна «рятувати мир», але тоді, коли суспільно-руйнівні дії інших сил не знищують на корню все те, що творить мистецтво.
Вища мета мистецтва – всесторонній розвиток соціальний значущій особі, формування її потреб і ціннісних орієнтацій. Тому мистецтво здатне одухотворити науковий і технічний прогрес, освітити його ідеями гуманізму. Розвиток людини, його безперервне вдосконалення йдуть через суспільство, в ім'я людей, а розвиток суспільства – через людину, в ім'я особи. У цій діалектиці людини і людства – сенс і суть історії. Сприяти історичному прогресу – вище гуманне призначення мистецтва.
Список використаної літератури
1. Борев Ю.Б. Естетика. – 4‑е видавництво, доп.‑М.: Політіздат, 1988. – 490 с.
2. Власов В.Г. Великий енциклопедичний словник образотворчого мистецтва В 8т. – Спб.:ЛИТА, 2000.-864 с.
3. Ільіна Т.В. Історія мистецтв. Западноєвропейське мистецтво. Учеб. – 3‑е видавництво, перераб. і доп.‑М.: Висш. шк., 2000. – 368 с.
4. Турчин В.С. По лабіринтам авангарду. ‑ М.: Вид-во МГУ, 1993. – 248 с.