Характер та звичаї (як і природні умови, обставини життя) прадавньої людини у різних регіонах земної кулі виявляють таку одноманітність і постійність явищ, що мимоволі хочеться повторити висловлену якимсь дослідником думку: "Увесь світ є одна країна". Це ілюструють у першу чергу експонати етнографічних музеїв. У кожному з них - незалежно від місця розташування - ми бачимо сокири, молоти, долота, ножі, пилки, шкребки, шила, голки, списи і наконечники стріл. Різні лиш окремі, деталі. Те саме спостерігаємо і щодо занять: теслярські вироби, рибальські сіті або вудочки, мисливські стріли або списи, способи добування вогню, приготування їжі на вогні, плетення корзин тощо повторюються у всіх колекціях, які ілюструють побут відсталих суспільств від Камчатки до Вогняної Землі.
Такі збіги характерні і для духовних процесів.
Що є джерелом знання про духовне життя наших первісних предків? Легенди і міфи, які дійшли до нас, звичаї і забобони, які збереглися, прислів'я, приказки і загадки, інші види фольклору, наскельний живопис, відкритий у XX ст., а також спосіб життя окремих племен, не займаних цивілізацією й досі. І все це таке схоже, що є підстави розглядати найзагальніші тенденції та явища духовного життя первісних людей. Первіснообщинний лад (період від появи перших людей - пітекантропів до виникнення класового суспільства) має своєю головною структурною віссю кровнородинні відносини (племена, роди). І світ, який оточує людину - небо, земля, сонце, дерева, води, тварини, - в її уявленні (за О.В. Лосевим) - теж одна велика община, зв'язана родинними відносинами. Світ - наче родина, подвір'я. Тому провідна ідея первісної свідомості така: дійсність - живий організм, а людина - частка його. Світ у цілому і все, що його населяє, відповідно одухотворене, живе за тими самими законами і звичаями, що й рід людський. ідеалу. У процесі історичного розвитку людства певні зразки поступово перетворюються у загальну норму поведінки, згодом їм на зміну приходять нові, більш досконалі. У цьому й виявляється регулятивна роль зразка.
Нормативна сторона культури яскраво виявляється у звичаях та обрядах. Звичаї - це історично сформовані способи поведінки, що мають вигляд доцільних дій, які здійснюються людьми тієї або іншої спільноти в силу трудової діяльності, під впливом громадської думки, задля відтворення зразка. Звичаї передаються з покоління в покоління. Набравши форми певного стереотипу поведінки, звичай регулює діяльність людей.
Закріплюючись із плином часу, звичаї переростають в культурні традиції. В основі кожної традиції лежить досвід того соціального колективу, який ним володіє і постійно його відтворює. Провідне значення у функціонуванні будь-якої традиції має діалектика усталеного і мінливого в ній. Відбувається безперервний процес зміни традицій, відмирання консервативних і виникнення прогресивних, що відповідають потребам та інтересам суспільства. У сфері побуту, праці і міжособових відносин культура робить істотний вплив на поведінку людей, регулює їх вчинки, обумовлює вибір тих чи інших матеріальних і духовних цінностей. Регулятивна функція культури підтримується такими нормативними системами, як мораль і право.
Культурі притаманна аксіологічна (оціночна) функція. Вона виражає якісний стан культури. Культура як система цінностей формує в людини певні ціннісні орієнтири й потреби. Людина, сприймаючи ту чи іншу річ або явище, дає їм позитивну або негативну оцінку. У відповідності зі ставленням людини до культури часто судять про рівень інтелігентності особи.
І хоча синкретизм свідомості (невиділення прекрасного і потворного, істинного і фальшивого, добра і зла), властивий членові первісної людської зграї, з розквітом родового ладу і психофізичного розвитку самої людини буде подоланий, мислення ще довго залишатиметься конкретним, спиратиметься тільки на набутий родом досвід. У записках М.М. Миклухо-Маклая є розповідь про те, як тубільці, котрі зустріли його, побачили в ньому прибульця з Місяця (хоч він їх запевняв, що є жителем Землі), бо нездатні були вийти із своїх світоглядних координат.
Одухотворення природи, анімізм (від лат. апіта - душа, дух) означав віру в існування душ і духів, які панують над предметами та явищами світу. На думку людини епохи дикості, вода у ріках, що тече спокійно чи проривається через гірську ущелину, спадає влітку чи загрожує повенями навесні, управляється не законами природи, а волею духа. При цьому водяні або лісові духи первісної міфології були духами, здатними впливати не тільки на життя водойм та дібров, а й приязно чи вороже ставитися до людини. Тим-то людина і намагалась улестити їх жертвою. У перуанців, приміром, зберігся звичай, прийшовши на берег ріки, випити ковток води, зачерпнутий рукою, і просити річкового бога послати щасливу переправу або щедрий вилов. На півдні Африки тубільці приносять у жертву духові ріки під час посухи свійських тварин. У минулому столітті остяки, які населяли береги Обі, коли не ловилася риба, кидали у річкові хвилі оленя з прив'язаним на шиї каменем. Ці забобони залишились і в новітні часи: коли якийсь німецький землевласник насмілився збудувати млин і тим самим збезчестити "священні води", на довгі роки "наставали погані часи", аж поки селяни не спалювали дощенту кляту споруду.
Повір'я та обряди найнижчої варварської культури зберігали свій вплив і в античні часи: на Олімпі в чертогах Зевса збиралися всі водяні божества, крім Океану; навіть німфи, які живуть у гаях біля витоків річок і на зелених луках, дістали місце серед олімпійців. І хоча з розвитком християнства в Європі було накладено заборону на обожнення джерел та офірування їм, усталене вшанування залишилось, і під прикриттям християнства (а часом з підстановкою імені якогось святого) поклоніння воді збереглося до наших днів. Є, наприклад, повір'я: якщо не виплеснути з відра з водою, набраною у криниці, кілька крапель на землю, позбуваючись якогось духа, що міг плавати на поверхні води, то він може оселитися в домі або ввійде у тіло того, хто вип'є з відра.
На довгі століття вже цивілізованого світу зберігся звичай жертвопринесення при закладанні будинків. У Шотландії пікти, яким місцева легенда приписує споруди доісторичної давнини, зрошували закладання своїх будівель людською кров'ю, щоб умилостивити духів землі, які руйнували вночі те, що будувалося протягом дня.
Думка, ніби церква, стіна або міст потребують людської крові або замурованої жертви для міцності фундаменту, була дуже поширена в європейських легендах і втілювалась у практику. Така тюрінзька легенда про замок Лібенштейн, при споруджені якого купили за великі гроші у матері дитину і замурували. Італійська легенда розповідає про міст через Арту, який час від часу руйнувався, доки не заклали в нього дружину будівника. Слов'янські князі, закладаючи дитинець, за старим поганським звичаєм відряджали людей, аби вони схопили першого-ліпшого хлопчика, якого зустрінуть, і замурували.
Згодом людські жертви почали заміняти іншими. У сучасній Греції очевидним реліктом таких поглядів є повір'я: перший, хто пройде повз нову споруду після того, як покладено камінь, помре протягом того ж року. Мулярі замість людської жертви забивають на першому камені ягня або чорного півня. Про те саме розповідає і німецька легенда. Злому духові, який перешкоджав будівництву моста, пообіцяли душу, але обдурили, пустивши першим по мосту півня. Сучасне німецьке народне повір'я говорить, що перед тим, як увійти в новий дім, треба пустити туди кішку або собаку.
Умилостивлення жертвою духів землі і води лежить в основі повір'я про те, що не можна рятувати потопаючих - бо вони заподіють страшної шкоди рятівникові (про це сказано у В. Скотта в "Піраті"). Такі самі забобони є і у шотландців, і у дунайських човнярів, і в англійських матросів, і навіть за межами європейського континенту. Так, індійці не рятують потопаючих у Гангу.
Не можна не згадати і духів дерев та дібров, нерозривно зв'язаних з первісною анімістичною теорією природи. У дереві часом бачать свідому істоту і тому вклоняються йому. Коли, скажімо, місіонер, який прибув на острів Борнео, зрубав дерево, то перша смерть, що скоїлася після того, приписується цьому злочину. В основі вірувань деяких малайських племен на острові Суматра лежить думка, що часом старі дерева - це помешкання або, вірніше, матеріальна оболонка лісових духів. У Південній Азії приносять дереву пироги і рис, улещуючи дерево, з якого хочуть будувати човен. Багато залишків культу рослинного світу збереглось у Північній Європі. У Росії лісовика вважали покровителем птахів і звірів. Це він начебто переганяв полівок і вивірок з одного лісу в інший, коли люди спостерігали їх міграції. Селяни зв'язували з лісовим духом удачу в полюванні і, щоб уласкавити його, залишали йому в же
Отже, душа є у всього сущого, думали люди. А дух може існувати і сам по собі, поза якоюсь іншою сутністю: річчю, звіром, людиною, вітром, грозою, травою. Дух має необмежену сферу дії, він може тимчасово вселятися в якесь тіло або річ. Народження, смерть, сон і сновидіння, хворобу, непритомність, а також чхання і позіхання первісні люди пояснювали існуванням у людині духу, здатного час від часу залишати тіло. Цікаво, що чхання у всіх народів породило своєрідний звичай реагування. Так, у зулусів воно нагадує, що дух предків з ними. . Якщо хворий не чхає, кажуть: "Недуг тяжкий"; дитині, яка чхнула, бажають рости здоровою, адже чхання - ознака здоров'я. Негри Старого Калабару, коли дитина чхнула, примовляють: "Геть від тебе!", а самозванці: "Живи довго!" У Новій Зеландії було закляття при чханні для запобігання злу. Отже, чхання у всіх народів зв'язується з присутністю духу. Та й позіхання - теж, про що свідчить приповідка: "Не розчиняй своїх уст сатані!". Християни не випадково хрестять рот при позіханні: аби недобре не влізло через рота.
З вірою в духів зв'язані поширені у всіх народів обряди вшанування небіжчиків. Анімізм проявляється у культі предків, у первісних обрядах похорону. За віруваннями первісних людей, душа, або дух, який залишав тіло після смерті, волів на власний розсуд зоставатися біля могили, мандрувати по землі, ширяти в повітрі чи відлітати у справжню оселю духів - загробний світ. Людям замало переконання, що смерть повертає душу до вільного і діяльного існування, вони жадають допомогти природі і вбивають людей, щоб визволити їхні душі для служіння духам. Так виник один з найпоширеніших і найжорстокіших анімістичних обрядів - поховальні людські жертвопринесення на користь померлого: коли вмирав можновладець і душа його, згідно з первісною філософією, відлітала, душі його слуг, рабів, дружини мали йти за душею свого пана, щоб продовжити служіння йому у потойбічному житті. Такі міркування і змушували приносити в жертву близьких до померлого людей. Цей обряд утверджується в основному не в період дикості, а добу варварства.
Видатний дослідник первісної культури Е. Тейлор вважав, що "пити за здоров'я" сягає до звичаїв правити узливання на урочистостях на честь богів і померлих.
Так само серйозно дикун ставився до душ тварин. Він приносив тваринам дарунки і вибачався перед ними, коли мав їх забивати або полювати на них. Північноамериканський індіанець, наприклад, розмовляв з конем, як з розумною істотою. Дехто з них не чіпав гримучої змії, побоюючись помсти її духа. Коли забивали ведмедя, то перед ним вибачалися і навіть розкурювали з ним люльку миру.
Примітивні суспільства, як бачимо, не робили принципової різниці між людиною і твариною. Тому ж бо первісній людині була притаманна віра у переселення душ і впевненість у тому, що душа тварини могла жити колись у людській істоті, а отже, тварина, можливо, - предок або давній улюблений друг. А гренландці, наприклад, думали, що душу хворої людини чаклун може замінити свіжою, здоровою душею зайця, оленя або дитини.
На нижчих ступенях культури ідея кровнородинних зв'язків дістає відображення у тотемізмі - ототожненні роду з твариною, від якої рід походить. Соціальне життя здебільшого визначалося тотемістичними уявленнями. Плем'я поділялося на клани, члени яких були зв'язані між собою ім'ям якоїсь тварини, рослини або предмета, але найчастіше тварини (всі з "роду жаби" - родичі). Вони не тільки називають себе цим ім'ям, а й ведуть від даної тварини свій містичний родовід. Ці тотемні клани були екзогамними, тобто шлюби між членами одного клану були заборонені. Людина не їла м'яса своєї тотемної тварини і не носила її шкури, а якщо змушена була вбити лева, наприклад, для самозахисту, то завжди просила в нього вибачення і правила обряд очищення після такого святотатства.
З належністю до певного роду були зв'язані і деякі табу - заборони, які не підлягали ні сумніву, ні осмисленню. Вони регулювали зовнішні ознаки члена роду (амулет, забарвлення), забороняли певну їжу тощо. П. Лафарг, який тривалий час вивчав первісне суспільство, зв'язував біблійну заборону Адамові їсти плоди з дерева добра і зла з табу на якусь їжу ("... і став одним з нас" може означати, що, вживши певну їжу, людина стає представником іншого клану). Чому Адам і Єва "почервоніли", побачивши свою наготу? Мабуть, це теж зв'язано з належністю родові певного вбрання.
Якщо світ одухотворений і все в ньому живе, то, природно, впливати на нього можна чаклуванням, чародійством, волхвуванням. Так виникає магія. Це віра у способи, з допомогою яких можна на відстані впливати на людину, діючи на її речі. Деякі первісні народи живуть у смертельному страху перед цим підступним мистецтвом. Вони старанно стежать, щоб їхні нігті, волосся, недоїдки не потрапили у руки ворога. Чаклуни негрів можуть ворожити по брудній одежі або шапці відсутньої людини. В Австралії лікар-тубілець прив'язує поворозку до хворого і "відсмоктує" недугу.
Чаклунських мистецтв, - що грунтуються на простому аналогічному або символічному зв'язку, було у стародавнього людства безліч. В основі магічних прийомів лежало уявлення про те, що певні дії викликають подібні до них наслідки, а саме: поливання водою з глечика - дощ, удар списом по зображенню тварини - добре полювання, а ворога - його загибель. Із записок американського службовця XVII ст., який спілкувався з північноамериканськими індіанцями, відомий факт: символічне умертвіння ворога призвело до того, що "ворог", який дізнався про це, і справді невдовзі вмер природною смертю. Такою сильною була віра в магічні сили. Це гомеопатична магія ("за подібністю"). Є й господарська магія (заклинання, танці, ритуали), лікувальна тощо.
Пояснення подій тут - з позицій первісної людини - логічне: якщо на когось упало дерево, то його хтось "наслав"! Дикун відтворює стан дитячого розуму. Дикий тубілець Бразилії ладен укусити камінь, об який спіткнувся, чи стрілу, яка його поранила. У законах одного з племен Південної Африки передбачена помста навіть тигру, якщо він убиває когось із свого роду: треба забити і з'їсти цього самого або іншого тигра. Якщо людина падала з дерева, то родичі рубали дерево на тріски. А втім, навіть у класичну давнину траплялись ордалії такого гатунку: в Афінах, наприклад, камінь чи шматок дерева піддавали осуду через те, що вони заподіяли комусь смерть, і врочисто викидали за межі міста. Дух такого судочинства проявляється у давньому англійському законі, за яким не тільки тварина, яка вбила людину, а й колесо, що переїхало через неї, або дерево, яке вбило її при падінні, "віддаються Богові", тобто конфіскуються і продаються на користь бідних.
Незмінний елемент дикунського побуту - чаклунство, хоча віра у чаклунство душила громадську думку і в XIII - XVIIст. н. е. Видатний діяч Реформації Мартін Лютер говорив про відьом, які нібито цупили курей та олію у селян: "Я анітрохи не жалів би ї'х, а спалив би всіх разом". Австралійці вивчають сліди комахи біля могили, щоб знати, в якому напрямі шукати чаклуна, від чаклунства якого людина померла. Зулус жує шматок дерева, щоб цією символічною дією зм'якшити серце людини, у якої має придбати биків, або серце жінки, з якою він хоче взяти шлюб. Житель Східної Африки зав'язує у вузлик могильний прах, кров і кістки, щоб цим звести в могилу ворога. В Австралії та Південній Америці ще в минулому столітті жили примітивні племена, які так вірили у чаклунство, що вважали: люди ніколи б не вмирали, якби їх не зачаровували і не вбивали насильно. У Східній Африці, як писав мандрівник капітан Бертон, він через кожні кілька миль натрапляв на купи попелу - це внаслідок віри у чорну магію спалювали чаклунів. Ці давні вірування, як ми знаємо, "оживали" в культурах: спалювання і випробування чаклунів і відьом у середні віки.
На тій самій закономірності, що зв'язує різні речі простим аналогічним або символічним зв'язком, грунтуються мистецтво ворожіння і віщування на підставі зустрічей з тваринами, тлумачення снів, гаруспікапія (ворожіння на нутрощах тварин), ворожіння на кістках, хіромантія (ворожіння на долоні), яка переплітається з ворожінням на зірках
Література
1. Мид М. Культура й мир детства. - М., 1989.
2. Тейлор В. Первобьітная культура. - М., 1989.
3. Тейяр де Шарден П. Феномен человека. - М., 1987.
4. Чмихов М.О. Давня культура: Навч. посіб. - К., 1994