Реферат з культурології
на тему:
Основні етапи та особливості розвитку української культури XX ст.
Україна має своєрідну територію; вона розміщується між двома великими суперетносами - східним і західним, а отже, поєднує особливості як одного, так і іншого. Нині на емпіричному рівні робляться спроби вивести походження України.
Після розпаду Київської Русі у XIII ст. почалось утворення на нашій території самосвідомої української нації, відмінної від Білої Русі та Московії; вона мала свої, притаманні лише їй особливості. Було кілька етапів національного самовизначення України. Перший - з XIV по XVII ст.; у цей час відбувався процес консолідації українського народу навколо національної ідеї утворення державності, найвищий її пік - гетьманування Богдана Хмельницького. Тоді була визнана багатьма державами як самодостатній суб’єкт європейського політичного співжиття. Але з політичних та економічних причин повного утвердження України як держави не відбулось. Другий пік підйому національної свідомості відбувся у другій половині XIX- на початку XX ст.; він визначався високим інтелектуальним рівнем, коли провідні інтелектуали України утверджували народ як самодостатню націю. Двадцяте сторіччя двічі надавало можливість Україні визначитися як державі. Перша спроба 1917-1918 рр. була невдалою. Наприкінці XX ст. Україна дістала нову можливість стати державою. У 1991 р. відбулася класична революція, змінились влада, лад.
Сьогодні критично розглядається минуле, вчені працюють над моделями реального національного “Я", щоб народ України, відчувши свою єдність, внутрішній зв’язок, вагомість історичного характеру, традиції, увів їх у свою свідомість, загартував волю і завдяки цьому утвердився серед інших народів.
Розвиток української культури ХХ ст
.
можна позначити як період національного відродження, що має 4 етапи:
Національне відродження (1917-1933).
Тоталітарне панування соцреалізму (1933-1956).
Стихійне піднесення духу національного опору (1956-1987).
Національно-духовне оновлення (з 1987).
Під час I етапу
національного відродження було проголошено національну суверенну державу при повному дотриманні демократичних засад рівності українського народу і тих народів, що населяли Україну. З 1923 р. починається хвиля так званої “українізації". Закінчився цей період трагічно: у 1926 р. сталінський уряд почав в Україні наступ на українську культуру, переслідування, а далі й знищення творчої інтелігенції. Цей етап увійшов в історію національної культури як “розстріляне відродження".
Для II етапу
характерний монопольний диктат соціалістичної бюрократії, що призвело до морального занепаду духовної культури у всіх її формах. Основний наслідок цієї доби - фізичне і духовне знищення представників національної інтелігенції (1934-1938).
В III період
відродження
- політичної “відлиги” (1956-1961) - відбулася відносна лібералізація політики КПРС щодо національних культур. Сталося деяке поліпшення мовної ситуації, зокрема був перевиданий “Словник української мови” Б. Грінченка, зроблені перші кроки в українізації вищої та середньо спеціальної освіти.
Головним наслідком цієї доби було формування нового покоління митців, так званих “шестидесятників", які прагнули відновити втрачену національну традицію, боролися проти тоталітарної системи. “Відлига” закінчилася трагічно: більшість з “шестидесятників” були репресовані, а В. Стус, В. Марченко, О. Тихий, Ю. Литвин загинули в ув’язненні.
У другій половині 80-х рр. відбувається значне оновлення національної культури, зорієнтоване на загальнолюдські вартості світової культури. Розпочинається IV етап
відродження як заперечення штучних догм соцреалізму і вартостей комерційної поп-культури.
Існує також періодизація української культури XX ст. по десятиліттях.
20-30-ті рр.
Для культурного будівництва в Україні цього періоду було характерне певне українське відродження (20-ті) і крайня ідеологізація культурного життя (30-ті рр.).
Держава турбувалася про розвиток освіти
. Був прийнятий декрет, за яким усе письменне населення від 8 до 50 років повинно було навчатися грамоти. Швидкими темпами неграмотність ліквідувалась. З 1923 р. проводилася політика коренізації з метою забезпечення підтримки з боку населення. На 1927 р. майже всі школи, половина технікумів і чверть інститутів використовували українську мову навчання. Проте справжнє вирішення національного питання не відповідало інтересам Сталіна: на початку 30-х політику коренізації було припинено.
20-ті рр.
- це процес творчого злету української науки
. Розгорнули свою діяльність математики Д. Граве, фізики М. Крилов та М. Боголюбов. Л. Ландау став ініціатором досліджень з термоядерного синтезу. Значний внесок у теорію освоєння космосу зробив Ю. Кондратюк (О. Шаргей). Видатним конструктором став І. Сікорський, який емігрував до США.
Значні досягнення відбулися в медицині
(епідеміологи М. Гамалея та Д. Заболотний, медики та біологи О. Богомолець, О. Палладін) та генетиці
(М. Холодний, А. Сапєгін, В. Юр’єв). На терені суспільних наук
активно працювали історики Д. Яворницький, М. Грушевський.
У 1928 р. в Україні працювало 37 тис. науковців. Проте зразу ж почалося і переслідування вчених. У 1930 р. з 45 засуджених науковців були 2 академіки, 11 професорів, 2 письменники. Був заарештований Л. Ландау, якого згодом врятував Петро Капиця.
На середину 30-х
, після припинення українізації, прийшлася хвиля репресій проти майстрів слова. Жертвами стали Остап Вишня (П. Губенко), М. Хвильовий (доведений до самогубства). Загинули багато письменників, проте декому вдалося врятуватись: Максима Рильського звільнили завдяки віршу “Пісня про Сталіна".
Незважаючи на утиски і репресії, література 30-х мала вагомі творчі доробки: “Голубі ешелони" П. Панча, “Бур’ян” А. Головка, “Дитинство” Ю. Смолича. Водночас талант багатьох літераторів був деформований в тих умовах. Це торкнулося М. Рильського, П. Тичини, М. Бажана.
У 20-х рр. завдяки процесу українізації бурхливо почали розвиватися музика й театр
. Виникають професійні музичні колективи: капела “Думка”, Київський симфонічний ансамбль. Плідно працюють композитори Г. Верьовка, П. Козицький, Л. Ревуцький, а пізніше - Б. Лятошинський, М. Вериківський, В. Косенко, К. Данькевич. У 30-х рр. - були відкриті консерваторії Київська, Харківська, Одеська. Проте музичні кадри також зазнали репресій: було заарештовано В. Верховинця, а в застінках режиму загинуло багато молодих композиторів.
Становлення українського театру зв’язано з іменами Л. Курбаса, Г. Юри, А. Бучми, Ю. Шумського. Але й тут стали жертвами репресій Лесь Курбас - автор і керівник театру “Березіль" у Харкові, Ф. Лопатинський. Проти них і багатьох інших виступили майстри сцени М. Донець, З. Гайдай, драматург О. Корнійчук.
Незважаючи на негативні явища розвою, театральна справа набуває поступу: у 30-ті рр. існує вже 80 театрів.
Образотворче мистецтво
в ті роки представлене М. Дерегусом, Б. Івановим, А. Петрицьким та ін., які разом з майстрами старшого покоління М. Бойчуком, І. Їжакевичем поповнили українську культуру новими творами. Художники творили за складних умов: звинувачено М. Бойчука і його учнів. Пізніше його, В. Седляра, І. Падалку розстріляли.
В кінематографі
працює режисер О. Довженко. Він виступив 1928 р. з першим своїм значним фільмом “Звенигора", невдовзі поставив картини “Арсенал", “Земля", потім “Щорс". В останньому він яскраво вивів постаті героїв громадянської війни М. Щорса та В. Боженка. В той час режисер не знав, що Щорса було підступно вбито, а Боженка отруєно прихильниками Троцького в армії. Усього за період 1929-1934 рр. в Україні було знято 180 фільмів різних жанрів.
Українська культура несла і втрати, пов’язані з її історичним минулим. Йдеться про знищення культурних пам’яток, насамперед церков. У Києві були зруйновані Михайлівський Златоверхий собор XI - XII ст., церква Богородиці Пирогощі XII ст., яка згадується в “Слові о полку Ігоревім". В Харкові зруйновано Миколаївську церкву, в Сумах - Покровську XVII ст. Було ліквідовано дев’ять з десяти монастирів, шість церков XVII ст., шістнадцять церков XVIII ст., чотирнадцять XIX ст., Чернігівський Преображенський собор XV ст., в якому поховано князя Ігоря, церкву Св. Бориса Х ст. перетворено на м’ясопереробний цех.
До кінця 1939 р. перестало існувати 70% діючих церков. Ініціаторами закриття і знищення храмів були українські урядовці В. Затонський, П. Постишев, С. Косіор, Л. Каганович, Г. Петровський та інші.
40-50-ті рр.
Культурне життя 1945-1955 рр. було невід’ємною частиною післявоєнного відродження. У важкому стані опинилися заклади освіти, і все ж у 1953 р. в Україні здійснено перехід до обов’язкової 7-річної освіти. Почали діяти університети.
У 1948 р. було відновлено науково-технічну базу АН УРСР. Проте в обстановці нового витка репресій в наукових колах склалася напружена обстановка.
Значним досягненням української прози став цикл романів “Велика рідня", “Кров людська - не водиця”, “Хліб і сіль” М. Стельмаха, “Хазяї” С. Скляренка.
Тема минулої війни була домінуючою у творчості художників: “Бабин Яр” В. Овчинникова, “Визволителі Києва" С. Бесєдіна.
В Україні діяли три кіностудії - Київська, Одеська, Ялтинська. Популярності набули фільми “Сільська вчителька”, “Педагогічна тема", “Весна на Заречній вулиці”; у 1950 вийшов шедевр українського кіно - фільм “Тарас Шевченко” режисера І. Савченка з С. Бондарчуком у головній ролі.
50-60-ті рр.
У період з середини 50-х до середини 60-х рр. розвиток культурного життя в Україні теж носив суперечливий характер.
Певних успіхів досягла українська наука
. Розвиток кібернетики зв’язаний з ім’ям В. Глушкова. Проте в розвитку точних наук були і нерозв’язані проблеми з вини керівництва України. Вчені Інституту теоретичної фізики АН УРСР так і не змогли досягти міжнародного рівня обміну результатами досліджень. Керівництво АН не змогло відстояти думку про недоцільність обраного місця для будівництва Чорнобильської АЕС, що реактори академіків О. Александрова та М. Доллежаля недосконалі за конструкцією.
У літературі
червоною ниткою проходили теми Жовтневої революції та Великої Вітчизняної війни. Проте з’являлися неординарні твори: роман “Собор” О. Гончара, “Дума про тебе” М. Стельмаха, поезії І. Драча, Б. Олійника, Д. Павличка.
Ідеологічний апарат знов
У музичному мистецтві
працювали Г. Майборода, В. Губаренко, І. Шамо. Стало помітним зникнення інтересу до національної музики. Її традиції намагалися зберегти капела “Думка”, Державний заслужений академічний український народний хор ім.Г. Верьовки.
В образотворчому мистецтві
багато уваги приділялося образу Леніна, темі народа-творця. Твори новаторів просто знищували (композиція скульптурних рельєфів на Байковій горі “Стіна пам’яті" А. Рибачука та В. Мельниченка).
У 70-ті
вийшли на екран визначні твори кінематографії
: “В бій ідуть тільки старики", “Ати-бати, йшли солдати" режисера Л. Бикова, “Тривожний місяць вересень” Л. Осики, “Вавілон - ХХ” І. Миколайчука, “Високий перевал" В. Денисенка. В той же час зазнали гонінь С. Параджанов, І. Миколайчук; у надзвичайно важких умовах працював Л. Биков.
80-90-ті рр.
Однією з найважливіших проблем розвитку культури незалежної України є спрямування її на утвердження національної самосвідомості, національного відродження і українців, і кожної зі 110 національностей, що проживають на її території.
Велике значення мало прийняття Закону “Про мови в Українській РСР"
(1989). Вже 1991 р. було відкрито 400 українських шкіл, й чисельність їх зараз дорівнює 50% від загальної кількості шкіл.
Значні досягнення українських науковців, проте 90% нових технологічних розробок не впроваджується у виробництво. Знизився рівень винахідництва порівняно з країнами Заходу.
Національна література
відгукнулася на проблеми часу творами “Вибух” С. Йовенко, “Чорнобиль” Ю. Щербака, “Марія з полином у кінці століття” В. Яворівського - на тему Чорнобильської трагедії. Не минали теми Афганістану, голодомору 1932-1933 рр.
Певні здобутки мало кіно. Так, подіям початку 30-х рр. присвячений фільм О. Янчука “Голод-33”. В той же час відбувається процес відторгнення українського кіно від національних проблем: екран України заполонила низькопробна продукція кіно Заходу, зокрема США, на якій сучасна молодь вчиться насильству і бездуховності.
Це ж стосується і музики
. Художні смаки молоді формуються насамперед під впливом масових західних і вітчизняних музичних жанрів.
В культурі України поряд з досягненнями залишається багато нерозв’язаних проблем, що гальмують їх подальший розвиток. Брак уваги до освіти, науки, культури, залишковий принцип їх фінансування ведуть до зниження інтелектуального і духовного потенціалу народу, а з цим - до уповільнення суспільного прогресу. Щоб запобігти цьому, державі потрібно проводити особливу політику у сфері культури.
Питання про державну підтримку розвитку культури, про використання культурної політикияк ефективного інструменту оновлення суспільства надзвичайно гостро постало в Україні після проголошення незалежності. Адже саме з цього моменту дедалі більшої сили й розмаху в духовно-культурному житті набули три складні, суперечливі та неоднозначні процеси:
1. Перегляд, переосмислення та переоцінка донедавна панівних поглядів, орієнтирів, настанов поведінки.
2. Повернення традиційних цінностей національної культури, відтворення релігійних та національних форм світосприйняття.
3. Проникнення і адаптація на національному ґрунті нової системи цінностей, які характерні для духовно-культурного життя західної цивілізації.
Зіткнення цих різновекторних культуротворчих потоків призвело до своєрідного руйнівного вибуху у свідомості як на рівні окремої людини, так і на рівні суспільства, кризи національної ідентичності, втрати почуття історичної перспективи і зниження рівня самооцінки нації. Дослідники назвали цей феномен "культурним шоком в посткомуністичних суспільствах". Його загальними рисами, характерними для більшості країн перехідного періоду, є ерозія системи соціальної мотивації, зростання стресу, моральної перевтоми, розчарування та невдоволення серед широких верств населення, підвищена конфронтаційність суспільства і помітна ностальгія за тоталітарним "порядком".
Закономірно, що відмова, бодай навіть часткова, від старої шкали цінностей вивела суспільство із рівноваги, а відсутність чіткої нової системи цінностей не давала йому змоги стабілізуватися. За цих умов гасло духовного відродження абсолютно логічно було висунуто на перший план. Суть його полягала в пошуку в глибинах історії та національної традиції надійної та стабільної світоглядної опори, яка була вкрай необхідна в умовах перехідного періоду.
За останні роки було зроблено чимало для адаптації сфери культури до нових соціально-економічних умов. З цією метою розроблено й прийнято ряд нових законів, створено відповідні умови для функціонування закладів культури, підприємств, установ та організацій у цій сфері, відбулися помітні зміни в системі підготовки кадрів. Зараз, кадри для сфери культури готують такі навчальні заклади як Київський національний університет культури і мистецтв, Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв, Національна музична академія ім. Чайковського, Академія образотворчого мистецтва та архітектури, Київський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва, інститут театрального мистецтва ім. І.К. Карпенка-Kapoгo та інші.
Розширилося міжнародне культурне співробітництво, повніше стали задовольнятися духовні потреби національних меншин. Були прийняті "Декларація прав національностей України", закон "Про національні меншини в Україні".
Однак сфера культури в Україні перебуває в стані, що неповною мірою задовольняє потреби культурного та духовного відродження українського народу.
Кризові явища в економіці протягом останнього десятиріччя негативно позначилися насамперед на стані матеріально-технічної бази у сфері культури. Потребує реформування законодавча база у сфері культури, вимагають удосконалення механізми фінансування та оподаткування закладів культури, необхідним є залучення інвестицій та підтримка організацій культури усіх видів і форм власності.
Порівняно із законодавством інших країн законодавство України в галузі культури є досить широким і специфікованим по різних сферах. Загалом Верховною Радою України ухвалено понад 300 нормативно-правових актів, що стосуються питань культури. Такий широкий масив законодавчих актів з об’єктивних причин має непослідовний і в багатьох випадках неузгоджений та суперечливий характер. Зокрема у законодавчих актах положення щодо ринкових відносин співіснують поряд з елементами державного монополізму в галузі культури.
Основними причинами, що зумовили існуючий незадовільний стан у сфері культури є:
1. Невиконання або ігнорування органами державної влади ухвалених законодавчих актів у сфері культури, які стосуються фінансування культури чи соціального захисту працівників культури.
2. Систематичне порушення органами державної влади конституційних прав громадян і невідповідність українського законодавства міжнародно-правовим зобов’язанням у частині гарантованого доступу до культурних цінностей, що виявляється у скороченні мережі закладів культури і зниженні якості культурних послуг.
3. Недостатнє врахування інтересів культури в законах, що регулюють суспільно-економічні сфери життя, зокрема в податкових фінансово-бюджетних.
4. Недосконалість галузевого законодавства у сфері культури (потребують оновлення закони про мови в Україні, про державні соціальні стандарти у сфері культурних послуг, про неприбуткові організації в галузі культури тощо); деякі сфери діяльності в галузі культури досі перебувають поза межами законодавчого регулювання (не прийнято закони про гастрольно-концертну діяльність, про механізми громадського контролю над прийняттям рішень у сфері культури, про соціальний захист митців тощо).
5. Недотримання норм законодавства України про культуру та невідповідність деяких його положень європейським нормам у цій галузі.
6. Найнижча заробітна плата працівників галузі культури порівняно із середньою у народному господарстві.
Учасники парламентських слухань "Українська культура: стан та перспективи розвитку", які відбулися в червні 2004 року, обговоривши питання реалізації державної політики в галузі культури, відзначили, що стан розвитку культури в Україні та її державна підтримка є незадовільними. Вони не відповідають прагненням і можливостям незалежної держави, яка декларує свої наміри щодо створення суспільства загального добробуту. Виходячи з цього, учасники слухань рекомендували органам державної влади зробити рішучі кроки у вирішенні проблем у цій важливій сфері життя суспільства.
Актуальною у сфері культури залишається проблема реформування середньої та вищої освіти. Це зокрема перехід на 12-річну середню школу, впровадження сучасних навчальних технологій, комп’ютеризація навчального процесу тощо.
Система вищої освіти України сьогодні налічує близько тисячі навчальних закладів, у яких навчається понад 1,5 млн. студентів. За чисельністю населення з вищою освітою Україна випереджає такі розвинені країни, як Великобританія, Німеччина, Франція. Але безумовним є й той факт, що ні зміст, ні якість навчання ще не задовольняють потреб суспільства. Тому в країні триває напружена робота по реформуванню вищої школи. Пошук нової моделі вищої освіти в Україні пов’язаний з полегшенням доступу до вищої освіти, розширенням її масштабів, створенням умов для безперервного навчання, переходом до багаторівневої підготовки, посиленням фундаменталізації, гуманізації та інформатизації навчання, органічним поєднанням освіти й науки, інтеграцією у світовий освітній простір тощо. Заплановано, що в 2005 році Україна приєднається до Болонського процесу.
Український народ має багату й самобутню культуру. Однак протягом століть її відтісняли на периферію суспільного буття та людської свідомості. Нині ж відбувається складний і суперечливий процес повернення українського суспільства до свого культурного "Я". У час переходу суспільства від тоталітарного до демократичного ладу держава покликана забезпечити реальну свободу творчості, матеріально-фінансову підтримку справжнім талантам, творцям національно-культурної духовності, одночасно сприяти формуванню нової культурної інфраструктури, що відповідала б умовам ринкової економіки, принципам демократії та громадянського суспільства. Відроджена, демаргіналізована українська культура в усій повноті й різнорідності її компонентів, збагачена здобутками світової культури і світового життя, має стати основою дальшого державницького й економічного прогресу України.