Романтизм та його значення в мистецтві

Херсонський факультет

Запорізького юридичного інституту МВС України

Кафедра гуманітарних та соціально-економічних дисциплін

Романтизм та його значення в мистецтві

Реферат з культури

Херсон - 2002

ЗМІСТ

Вступ...................................................................................................................... 3

1. Поняття та основні особливості романтизму............................................. 4

2. Романтизм – сутність та причини виникнення............................................ 5

3. Романтизм як культурний напрямок............................................................ 6

Список використаних джерел і літератури................................................... 10

Вступ

Романтизм - це своєрідна реакція на Французьку революцію (Карл Маркс). Велика французька буржуазна революція завершила епоху Просвітництва. Письменники, художники, музиканти виявилися свідками грандіозних історичних подій, революційних потрясінь, що невпізнанно перетворили життя. Багато хто з них захоплено вітали зміни, захоплювалися проголошенням ідей Волі, Рівності і Братерства.

Але час йшов, і вони зауважували, що новий суспільний порядок далекий від того суспільства, настання якого передвіщали філософи XVIII століття. Наступила пора розчарування.

У філософії і мистецтві початку століття зазвучали трагічні ноти сумніву в можливості перетворення світу на принципах Розуму. Спроби піти від дійсності й у той же час осмислити її викликали поява нової світоглядної системи - РОМАНТИЗМУ.

Романтики нерідко ідеалізували патріархальне суспільство, у якому бачили царство добра, щирості, порядності. Поетизуючи минуле, вони ішли в стародавні легенди, народні казки. Романтизм одержав у кожній культурі своє власне обличчя: у німців - у містику; в англійців - в особистості, що буде протиставляти себе розумному поводженню; у французів - у незвичайних історіях. Що об'єднало все це в один плин - романтизм?

Основною задачею романтизму було зображення внутрішнього світу, щиросердечного життя, а це можна було робити і на матеріалі історій, містики і т.д. Потрібно було показати парадокс цього внутрішнього життя, її ірраціональність.

1. Поняття та основні особливості романтизму

Романтизм (фр. romantisme) - ідейний і художній рух у європейській і американській культурі кінця XVIII - першої половини XIX ст.. Романтизм виявив себе у всіх видах мистецтва, у філософії і гуманітарних науках. Романтизм виникло як протиставлення раціоналізму і бездуховності суспільства, естетиці класицизму і філософії Освіти. В основі романтичного ідеалу - воля творчої особистості, культ сильних пристрастей, інтерес до національної культури і фольклору, тяга до минулого, до далеких країн. Характерна риса романтичного світогляду - гострий розлад між ідеалом і гнітючою реальністю. Романтики шукали взаємопроникнення і синтезу мистецтв, злиття видів і жанрів мистецтва.

У пластичних мистецтвах романтизм найбільше яскраво проявився в живописі і графіку і практично не торкнувся архітектури, уплинувши тільки на садово-паркове мистецтво й архітектуру малих форм, що відбила екзотичні мотиви.

Представницька школа романтичного мистецтва склалася у Франції. Живописці Т. Жерико, Э. Делакруа знову відкрили вільну динамічну композицію і яскравий насичений колорит. Вони писали людей героїчних у моменти напруги їхньої духовної і фізичної сил, коли вони протистояли природним чи соціальним стихіям. У творчості романтиків у відомій мері ще збереглися стильові основи класицизму, але при цьому одержала велику волю індивідуальна манера художника.

Романтизм мав свої відмінні риси і різноманітні форми в мистецтві Німеччини, Австрії, Англії й інших країн. Наприклад, у творчості англійців У. Блейка й У. Тернера проявилися риси романтичної фантастики, спрямовані на пошук нових виразних рис.

У Росії романтизм значним образом уплинув на розвиток портретного і пейзажного живопису. У портреті головним стало виявлення яскравих характерів, напруги духовного життя, скороминущих виражень почуттів, а в пейзажі - замилування міццю природи і натхнення її. Ці риси відбилися у творчості видатних художників О. Кипренского, К. Брюллова, С. Щедріна, И. Айвазовского, А. Іванова.

В образотворчому мистецтві для романтизму було характерне розкріпачення від академічних канонів: ліризм, героїчна піднесеність, емоційність, прагнення до кульмінаційних, драматичних моментів.

2. Романтизм – сутність та причини виникнення

Промислова революція була тісно зв'язана з розвитком науки. Вона спиралася на успішний розвиток прикладних, точних і природничих наук і у свою чергу стимулювала нові великі зрушення в наукових знаннях.

Простий практичний досвід усе більше доповнювався теоретичним осмисленням виробничих процесів і точним інженерним розрахунком. Так, результати вивчення природи електрики з'явилися теоретичною основою розвитку електротехніки, зробивши можливим застосування електроенергії в системах зв'язку, приводних пристроях робочих машин, у багатьох технологічних процесах різних підприємств, у створенні ламп накалювання для висвітлення приміщень і вулиць.

Великі кроки, що відбувалися в XIX ст. у розвитку науки і техніки, уплинули на розвиток літератури і мистецтва всіх країн і народів європейського континенту.

Епоха становлення капіталізму —
це і нова епоха в розвитку вую площа з будинками й аркою Головного штабу, ансамбль Олександрійського театру (Петербурзький академічний театр драми), вулиці Зодчого Россі і площі Ломоносова.

А.Н. Ворон
іхин
(1759—1814) розробив проекти Казанського собору і Гірського інституту в Петербурзі, брав участь у створенні архітектурних ансамблів у Павловську і Петергофі. Російський архітектор ампіру А.Д. Захаров
(1761—1811) керував створенням одного із шедеврів вітчизняної архітектури — будинку Адміралтейства в Петербурзі, собору в Кронштадті, проектів "зразкових" (типових) споруджень для російських міст.

Для класичного театрального мистецтва (Т. Дюпарк, М. Шанмеле, А. Лекен, Ф.Ж. Тальма, Э. Рошаль — у Франції; К. Нейбер — у Німеччині; Ф.Г. Волков, И.А. Дмитриевский — у Росії) були характерні урочистий, статичний лад спектаклів, розміряне читання віршів.

До середини XIX ст. класицизм переродився в буржуазний академізм і утратив своє значення.

РОМАНТИЗМ
(франц. — роман) — ідейно-художній напрямок, що розвився у всіх країнах Європи й у Північній Америці. Одержав відображення в різних областях науки, літератури і мистецтва.

3.
Романтизм як культурний напрямок

Життя новому мистецькому напряму дала Німеччина, відгукнув­шись романтизмом на рубежі 1790-х і 1800-х рр. на революцію у Франції. Німецький романтизм відзначався підкреслено філософ­ським характером. Його естетика складалася в "ієнському гуртку", що виник наприкінці XVIII ст. у маленькому місті Ієні, поблизу Веймара. Головними теоретиками ієнських романтиків стали брати Август-Вільгельм і Фрідріх Шлегелі. Спираючись на філософське положення Ф. Шеллінга про розкутість, свободу людського духу, романтики вва­жали за потрібне утвердження мистецтва з необмеженою свободою. Втеча від дійсності у світ фантазій і вигадок не виключала інтересів романтиків до навколишнього світу. Але дійсність жила у творіннях німецького романтизму, побачена крізь призму романтичної іронії.

У німецьких романтиків казка була одним з улюблених жанрів. Всесвітньої слави зажили народні казки, записані й опубліковані братами Грімм — Якобом та Вільгельмом. Чому ж німецьким ро­мантикам не давали спокою "казки старих часів"? Поет Новаліс (Фрідріх фон Харденберг, 1772—1801 рр.) у романі-казці "Генріх фон Офтердінген" хворобливо переживав крах старих, феодальних устоїв. Йому хотілося зупинити час, зберегти навіки старовинні замки, патрі­архальні звичаї.

Дуже обдарована людина Ернест Теодор Амадей Гофман (1776— 1822 рр.) створив химерні, смішні і водночас трагічні повісті і рома­ни ("Золотий горщик", "Життєва філософія Кота Мурра—", "Крихіт­ка Цахес"), Творчість цього письменника, якому не судилося стати музикантом (а музика була його пристрастю, чиновника за родом за

нять), — не забава, а, як сказав Г. Гейне, "приголомшливий крик жаху на дев'ять томів". Гофман задихався в задушливій атмосфері Німеччини початку XIX ст.

А сам Генріх Гейне (1797—1856 рр.) — це і напрочуд тонка ліри­ка ("Книга пісень"), і дошкульна політична сатира (книга прози "До­рожні картини", поема "Німеччина. Зимова казка"), й іронія, завдя­ки якій подолано романтизм і взято нову головну тему — реальне життя.

Французькі романтики — насамперед Віктор Гюго (1802—1885 рр.). Теоретично обґрунтувавши основні принципи романтизму, письмен­ник втілив їх у своїх драмах і романах ("Ернані", "Король бавиться", "Марія Тюдор", "Рюї Блаз", "Собор Паризької Богоматері", "Знедолені", "Трудівники моря", "Людина, що сміється"), змалювавши цілу низку непересічних людських характерів, неймовірних обставин, тріумфів добра, яке перемагає зло.

Відома письменниця Жорж Санд (Аврора Дюдеван-Дюден, 1804— 1876 рр.) — палка прихильниця жіночої рівноправності ("Індіана", "Валентина", "Консуело"). М.Є. Салтиков-Щедрін відніс її творчість до белетристики ідейної, героїчної, що запалювала серця і хвилюва­ла розум.

Докорінні зрушення відбувалися в цей час у репертуарі театрів і сценічному мистецтві. Романтичне мистецтво, ставши знаменням епохи, породило на сцені різні варіанти романтичного, героя: розча­рованого, який марно шукає спокою, скорботного юнака, але водночас полум'яного прихильника свободи, який кидає виклик усьому навко­лишньому світові. З піднесенням почуття особистості, характерного для світорозуміння людини нового буржуазного суспільства, пов'я­заний культ почуття і уяви, що зумовив злам усіх звичних видів і жанрових норм. Новаторські шукання романтиків сприяли відмові від абстрактно-раціоналістичного принципу побудови вистави. Роман­тична поетика контрастів, вимоги "місцевого колориту" виявляють­ся у вільному вирішенні мізансцен, у зіткненні протилежностей, по­казі життєвих реалій.

У драматургії Проспера Меріме (збірка п'єс "Театр Клари Гасуль") романтичний бунт замінено гострокритичним і навіть сатиричним зображенням персонажів свого часу (офіцери і солдати, шпигуни, дворяни різних рангів і стану, світські дами і солдатські подруги, рабині, селяни). Це сильні й пристрасні люди, які опинились у ви­няткових ситуаціях і звершують незвичайні справи, але вважати їх героями романтичної драми все-таки не можна — у п'єсах немає культу сильної індивідуальності, протиставленої суспільству, до того ж, героям чужі романтична скорбота і розчарування. Та й авторська іронія знижує романтичний настрій героїв.

В архітектурі це оформлення майдану Людовіка XV (майдану Злагоди), відкритого до парку Тюїльрі й на Сену і зв'язаного з широ­кими зеленими масивами Єлисейських полів.

З початку нового століття домінує стиль ампір —монументаль­ний в екстер'єрі, вишукано розкішний в інтер'єрі, з використанням давньоримських архітектурних форм. Класичні тенденції у живопису виникають у зв'язку з тим, що мистецтво знову закликають передусім виховувати людину, готувати її до служіння ідеям державності, а не, бути забавою і втіхою. Ідеалом французького буржуазного суспіль­ства напередодні революції була античність, але не грецька, а рим­ська, часів Римської республіки. Священики з. кафедри цитують не Євангеліє, а римського історика Тита Лівія; в театрі розігруються трагедії Корнеля, драматурга попереднього століття, який прослав­ляв в образах античних героїв громадянські чесноти.

Жак Луї Давід (1748—1825 рр.), художник, чиє життя було тісно пов'язане з усіма політичними подіями періоду Великої Французької буржуазної революції, поєднав у своїй творчості естетику класицизму з політикою революції, що й створило новий стиль у французькій культурі — "революційний класицизм". Першим його паростком була картина "Клятва Гораціїв".

Крім історичних полотен Давід залишив велику кількість чудо­вих за характеристикою портретів, наприклад, знаменитий портрет мадам Рекам'є. Витонченістю стилю Давід у портретах визначив наперед характерні риси того класицизму початку XIX ст., який дістав назву стилю ампір.

Давід створив величезну школу учнів. Серед них був і славно­звісний Жан Огюст Домінік Енгр (1780—1867 рр.). Саме він пере­творив класицизм Давіда на академізм, з яким воювали романтики.

Першим художником романтичного напряму був Теодор Жеріко (1791—1824 рр.) — майстер героїчних сюжетів, монументальних полотен. У нього є і класичні риси, і могутнє реалістичне начало. У картині 1812 р. "Офіцер кінних єгерів імператорської армії, який іде в атаку" — романтика наполеонівської епохи відображена із запа­лом двадцятирічного юнака. Картина мала успіх. Жеріко постійно шукав героїчні образи у сучасності. Сюжетом своєї головної карти­ни "Пліт "Медузи" він узяв події, що сталися на плоту з пасажирами французького фрегата "Медуза", який загинув з вини уряду, і ство­рив гігантське полотно 7 х 5 м. Серед людей на плоту є мерці, бо­жевільні, напівживі, вони несамовито вдивляються в далину. Тут і кла­сицистичні (точний узагальнений малюнок, різка світлотінь), і роман­тичні риси (драматична подія, неймовірні переживання, крайнє психологічне напруження).

Справжнім вождем романтизму став Фердинанд Віктор Ежен Делакруа (1798—1863 рр.). Вже його перша робота "Човен Данте" викликала вогонь критики, але її із захватом сприйняв Жеріко. Постаті грішників, які чіпляються за барку на тлі пекельного сяйва вогнів, класично правильні, але в них відчувається величезна внут­рішня могутність, похмурість і страшна приреченість.

Делакруа не вважав себе романтиком. Романтизм критикували за недбальство рисунка і композиції, за відсутність стилю і смаку, за наслідування грубої натури тощо. Хоча принципи романтизму були розроблені Гіого і Стендалем, в образотворчому мистецтві вони не мали визначеної програми. Ш. Бодлер говорив, що романтизм — це "не стиль, не живописна манера, а певний емоційний склад...". І справді, всіх романтиків споріднювало насамперед особливе ставлення до дійсності — прагнення вирватися з прозаїчної буденності, ненависть до міщанства, до обивательського животіння, культ сильних пристра­стей, відчуття самотності, неприйняття уніфікації мистецтва.

І все-таки цей художній рух існував, і Делакруа після виставки його картини "Різня на Хіосі" став визнаним його вождем. "Метеор, який упав у болото", "полум'яний геній" — такими були відгуки про Делакруа. Водночас були й протилежні ("Це різня живопису"), а Стендаль (сам романтик) говорив: "... наполовину змальовані посинілі трупи". Картина сповнена глибокого драматизму. На тлі похмурого, але безтурботного пейзажу турок топче і рубає людей. На передньо­му плані вмираючі, але ще не безсилі чоловіки і жінки різного віку, від ідеально прекрасної молодої пари в центрі до постаті найбезумної бабусі і поруч неї вмираючої молодої матері з дитиною, притуленою до грудей. Байдужа природа, чи як записав Делакруа у "Щоденни­ку", "... я подумав про свою малість перед лицем оцих завислих у просторі світів".

В Англії найцікавіші досягнення у живопису на рубежі століть зв'язані з пейзажем. Найяскравішим майстром цього жанру був Джон Констебл (1776—1837 рр.), який певною мірою продовжив традицію Т. Гейнсборо. Він малював готичні собори, краєвиди містечка Солсбері, морський берег у Брайтон!, свою рідну річку Стур, луки, пагорби, долини, млини і ферми його "улюбленої старої зеленої Англії". Художник одним з перших почав Створювати етюди на пленері, завдяки чому в його картинах можна відчути силу вітру, прохолоду затінку, свіжість зе­лені. Поєднуючи зелень з білим, він умів передати її вологість, на ній наче виблискують краплі роси. Констебл майстерно передавав мінливі ефекти освітлення, нюанси життя кожного предмета ("Собор у Солс­бері з саду єпископа", "Віз для сіна" та ін.).

Список використаних джерел і літератури

1. Історія світової культури. -К, 1994.

2. Історія світової культури. Культурні райони. Сост. Л.Т.Левчук, В.С.Гриценко, В.В.Єфименко. Київ. Либідь. 1997 - 448

3. Краткая история искусств. -М, 1991.

4. Краткая история искусств. -М, 1991.

5. Культурология. История мировой культуры. – М.: ЮНИТИ, 1995. – 224с.

6. Українська та зарубіжна культура: Навч. Пос. – К: знання, 2000. – 622с.