Державний архітектурно-історичний заповідник “Софійський музей” міститься в центрі Києва. На території заповідника, площа якого становить 5 гектарів, розташований чудової краси ансамбль пам’яток українського зодчества XI-XVIII століть. Найціннішою спорудою заповідника є Софійський собор – всесвітньовідома пам’ятка архітектури і монументального живопису XI століття. Він велично височить у центрі ансамблю.
Київська Русь досягла вершини своєї могутності у часи правління князя Володимира Святославича (978-1015 рр.) та його сина Ярослава Мудрого (1019 – 1054 рр.).
У 988 році за князя Володимира Великого на Русі було запроваджено християнство, що мало велике значення для дальшого розвитку феодальних відносин, зміцнення єдності держави, піднесення культури, розширення політичних і культурних зв’язків Київської Русі з Візантією та іншими. Із запровадженням християнства в Давньоруській державі почалось інтенсивне будівництво кам’яних християнських храмів. До їх створення залучалися кращі будівельники і художники свого часу, використовувалися художні й технічні досягнення епохи. Храми прикрашалися настінними розписами, кам’яним різьбленням, ставали справжніми творами мистецтва.
Під час побудови першої кам’яної церкви в центрі Києва – Десятинної (989-996 рр.) – князь Володимир Святославич значно збільшив і укріпив територію міста. За часів сина Володимира – Ярослава Мудрого в Києві почалось велике будівництво. Територію міста було розширено більш як у 8 разів і обнесено новими оборонними валами. У цей же період збудовано митрополичий храм – Софійський собор, який став головною монументальною будовою міста.
У літописах закладини собору датуються 1017 або 1037 роком. Певно, що його будівництво велося в 20-30-і роки XI століття. Софіївський собор було засновано на честь перемоги Ярослава над печенігами. Навколо Софійського собору – центральної споруди Ярославового міста – стояли кам’яні храми, боярські палаци, житла городян, а подвір’я митрополії було огороджено муром. До наших днів з XI століття збереглися лише Софійський собор і руїни Золотих воріт - парадного в’їзду в древній Київ.
Назва собору “Софійський” походить від грецького слова “софія”, що в перекладі означає “мудрість”. Присвячений “мудрості християнського вчення”, собор, за задумом творців, мав утверджувати на Русі християнство і феодально-князівську владу. Збудований як головний, митрополичий храм Русі, Софійський собор був у давнину громадським і культурним центром держави. Тут відбувалися церемонії “посадження” князів на київський престол, прийоми іноземних послів; біля стін собору збиралося київське віче; при соборі велося літописання і була створена Ярославом Мудрим перша відома в Стародавній Русі бібліотека. За свою багатовікову історію собор пережив навали ворогів, пограбування, часткові руйнування, ремонти і перебудови. В один з найважчих періодів історії древнього Києва – захоплення міста полчищами хана Батия в 1240 році - більшість архітектурних споруд було перетворено на руїни. Софійський собор уцілів. Однак, розграбований і спустошений, він втратив колишню красу і велич, хоч і залишився головним міським діючим храмом.
Протягом XIV-XV століть киянам доводилося вести боротьбу проти литовських і польських феодалів, а також проти кримських татар, які спустошували містограбіжницькими набігами. У 1416 році Київ розграбував і спалив хан Едігей, у 1482 році – Менглі-Гірей.
У XVI столітті посилюється гніт польських феодалів. В умовах загарбання українських земель, поневолення і окатоличування населення в 1596 році було укладено Брестську релігійну унію, яка ставила мету об’єднати православну і католицьку церкви під егідою римського папи. Католицьке духовенство і уніати почали ліквідацію православної церкви. Захоплений уніатами Софійський собор цілком занепав. Спорохнявіла покрівля, зруйнувалися склепіння галерей, загинуло багато настінних розписів. У 30-40-і роки XVII століття київський митрополит Петро Могила відібрав Софію в уніатів і заснував при храмі чоловічий монастир. Собор було частково відремонтовано, навколо нього споруджено дерев’яні монастирські будівлі, а всю територію обнесено високою дерев’яною огорожею. До робіт у соборі Петро Могила залучив італійського архітектора Октавіане Манчіні. Основним будівельним матеріалом була цегла і вапняно-піщаний розчин. Причому цегла часто застосовувалась не тільки для мурування стін і склепінь, але й для фундаментів. Стандартних розмірів цегли не було, тому іноді навіть в одному будинку можна зустріти цеглу різної величини. Внаслідок нерівномірності випалювання цеглини мали різні відтінки – від темно-червоного до світло-жовтого. Як правило, всі внутрішні приміщення будинків мали склепінчасті перекриття. У житлових приміщеннях стояли печі, облицьовані візерунчастими полив’яними плитками, що надавало інтер’єрам особливого колориту.
У 30-40-і роки XVII століття київський митрополит Петро Могила відібрав Софію в уніатів і заснував при храмі чоловічий монастир. Собор було частково відремонтовано, навколо нього споруджено дерев’яні монастирські будівлі, а всю територію обнесено високою дерев’яною огорожею. До робіт у соборі Петро Могила залучив італійського архітектора Октавіане Манчіні. Основним будівельним матеріалом була цегла і вапняно-піщаний розчин. Причому цегла часто застосовувалась не тільки для мурування стін і склепінь, але й для фундаментів. Стандартних розмірів цегли не було, тому іноді навіть в одному будинку можна зустріти цеглу різної величини. Внаслідок нерівномірності випалювання цеглини мали різні відтінки – від темно-червоного до світло-жовтого. Як правило, всі внутрішні приміщення будинків мали склепінчасті перекриття. У житлових приміщеннях стояли печі, облицьовані візерунчастими полив’яними плитками, що надавало інтер’єрам особливого колориту XVII століття ознаменоване національно-визвольною боротьбою українського народу під керівництвом Богдана Хмельницького і возз’єднанням України з Росією. У 1654 році кияни затверджували у Софійському соборі історичні рішення Переяславської ради.
У XVII – XVIII століттях у Києві розгорнулось інтенсивне кам’яне будівництво. У 1697 році велика пожежа знищила дерев’яні будівлі Софійського монастиря. Через два роки почалося за указом Петра І спорудження нових кам’яних будинків навколо собору. Будівництво тривало по 1767 рік. У цей період споруджено дзвіницю, трапезну, хлібню (пекарню), будинок митрополита, західні ворота (Браму Заборовського), монастирський мур, південну в’їзну башту, Братський корпус, бурсу. В архітектурі цих будівель і в зовнішньому вигляді Софійського собору після поновлень знаходимо характерні риси української барочної архітектури XVII-XVIII століть.
За типом Софійський собор у Києві – це п’ятинефний хрестово-купольний храм із хрещатим підбанним простором та анфіладами бокових нефів, що його оточують.
З трьох боків Софійський собор оточують два ряди відкритих галерей – двоповерхова внутрішня й одноповерхова зовнішня, утворена рядами підпружних піварок-аркбутанів. Згодом, очевидно у ХІІ-ХІІІ ст., зовнішнє галерею було надбудовано. Із заходу до собору, між зовнішніми галереями, прибудовано дві вежі, в яких широкі сходи вели на другий поверх – „полаті”. Дуже цікаві дві світлі зали на другому поверсі, які призначалися для князя та його почету.
Головний архіт
У Софійському соборі мозаїки прикрашали лише центральну частину споруди, передусім вівтар. Інтер’єр оздоблювали головним чином фресками, які не потребували дорогих матеріалів, були простішими у виконанні і разом з тим справляли величезний художній ефект. Стилістично фресковий розпис Київської Софії близький до мозаїк, усі майстри працювали за єдиним художнім задумом і, мабуть, серед них були такі, що могли виконувати мозаїки, і фрески.
Складання програми розпису фресок та мозаїк було відповідним завданням. По-перше, враховувалися вимоги замовника, який часто сам безпосередньо брав участь в обговоренні композицій. По-друге, тут діяли церковні канони й правила, від яких відступити було неможливо, по-третє, ця програма розробляла, художні проблеми і, головне, композицію розпису в цілому. Побутує думка, що роботою по складанню програми розписів київського Софійського собору керував просвітер князівської церкви при Берестовському палаці, а згодом – київський митрополит Іларіон, який був довіреною людиною Ярослава Мудрого.
У Софійському соборі, було здійснено три цикли зображень: перший, що трактує євангельські легенди, другий – біблійні легенди і третій – житійний, присвячений головним чином „чудесами” покровителів князівського роду – святим Георгію, Ганні та архангелів Михаїлу. Розпис Київської Софії читається зліва направо і зверху вниз, як книга. На склепіннях собору були зображені сцени з легендарного життя Христа: „Різдво,” „Стрітення”, „Преображення” та інші, які до наших днів не дійшли. Під склепінням, в за коморах, збереглися сцени з пізніших євангельських подій: „Суд над Христом”, „Розп’яття” тощо. Нижче, на стінах, – сцени з євангельських легенд після „воскресіння” Христа: „Зішестя в пекло”, „Увірування Фоми” та інші. З цього циклу найцікавіша композиція „Послання учнів на проповідь”, що натякає на недавнє прийняття християнства на Русі. Всі постаті композиції виконано приблизно в одному масштабі, лише Христос більший за інші. Композиції майстерно вписані в площині півциркульних закомар та ділянки стін. Фрески виконували першокласні досвідчені митці, про що свідчать чіткий рисунок, стримана, але тонко підібрана гама.
В оздобленні давньоруських храмів Х-ХІ ст. значну роль відіграє різьбярство. Давньоруські скульптори – „камяносечці”, розробляли орнаментальний рельєф, архітектурні деталі та оздоби, що прикрашали християнські храми й князівські палаци. В цих видах оздоблення давньоруські майстри досягли високої досконалості.
Для різьбленого оздоблення монументальних споруд у Київській Русі вживали два матеріали – мармур та рожевий шифер. Мармуру на Русі не було, його привозили здебільшого з острова Проконнесу в Мармуровому морі, де в той час знаходився відомий на весь світ центр по видобуванню та обробленню мармуру. З Проконнесу привозили і готові вироби з мармуру – колони, капітелі. Мабуть, з Проконнесу везли на Русь і мармурові саркофаги, в тому числі – відомий саркофаг Ярослава Мудрого, що стоїть у Софійському соборі. Різьблені проконнеські мармурові вироби служили взірцями для київських майстрів, які спеціалізувалися на іншому, суто руському матеріалі – овруцькому рожевому шифері. Під Овручем здавна зводилися численні майстерні по виготовленню з шиферу різноманітних виробів. Рожевий шифер добре колеться на плити й прекрасно ріжеться. Це – чудовий матеріал для підлог, карнизів, парапетів, вівтарних перегородок, що їх ставили в ті часи замість іконостасів.
Винятково цікаві орнаменти на шиферних плитах київського Софіївського собору, що утворюють парапети другого поверху. Кілька їх ще й досі збереглося. Кожна плита – окрема композиція. Основний орнаментальний мотив – це плетиво, вписане в кола та ромби. В колах – розетки, о нагадують стародавні слов’янські сонячні знаки, стилізовані квіти, вінки. Над портретом дочок Ярослава плита, в центрі якої геральдична фігура орла. На плитах, що відгороджують південну аркаду, бачимо то дрібний сітчастий орнамент, то вишуканий візерунок з плетива, то перевиту стрічками решітку з зображеннями раків та риб – карасів, пліток, лящів, окунів. Антропоморфні мотиви в розкішному різьбленому вбранні Київської Софії відсутні.
В цілому даний архітектурний комплекс цікавий, самобутній і потребує глибокого подальшого дослідження і пошани.
Використана література
1. Археологія Української РСР. – К.: Наукова думка, 1975. – С. 399-401.
2. Асєєв Ю.С. Мистецтво Стародавньої Русі. – К.: Мистецтво, 1963.
3. Івакін Г.Ю. Оповіді про Стародавній Київ. – К.: Радянська школа, 1982. – С.61-70.
4. Красильний М.Й. Софійський заповідник у Києві. – К.: Держбудвидав УРСР, 1960.
5. Лазарев В.Н . Мозаики Софии Киевской. – М.: Искусство, 1960.
6. Логвин Г.Н. Софія Київська. – К.: Мистецтво, 1971.