Важливим складником нашого духовного життя став величезний потенціал української науки. Її успіхи і здобутки можуть бути предметом нашої національної гордості. А такі її постаті, як В. Глушков, М. Амосов, династія Патонів, раніше — О. Богомолець, ставши об'єктом художнього або нарисово-документального зображення в українській літературі, зробилися і образами певного морально-естетичного значення. Наука дає нам і митців, письменників — хоч, може, й не так багато, як російська наука — російській літературі. Загалом високий рівень української науки впливає на інтелектуальний рівень суспільства, на понятійну сферу нашої духовності, почасти — і на розвиток української мови. Але, на жаль, цей вплив обмежують деякі прикрі обставини, що особливо розвинулися в останні десятиліття і відчутно звузили національно-культурний аспект української науки. (Застерігаюся: я не ігнорую інтернаціонального характеру змісту науки та її методології, я тільки говорю і про її дотичність до національної культури). Це, насамперед, переведення майже всіх наукових журналів з української мови видання на російську. Не менш тривожною здається і така обставина. Ще не так давно народжена на хвилі могутнього культурного піднесення народу Українська Академія наук була мозковим центром, генеральним штабом української національної культури, а її керівники — від Вернадського до Богомольця — не тільки відчували свою особисту причетність до української культури, а й були генераторами ідей її розвитку, уособлювали національну культурну самосвідомість. Нині цю належну їй роль Академія наук втратила і навіть не помітила цього. Сьогодні ми радіємо хоча б з того, що бодай окремі вчені-негуманітарії, так би мовити, на власний страх і ризик виявляють зацікавлення долею української національної культури та української мови, як це зробив, наприклад, відомий учений-біохімік М. Ф. Гулий, взявши участь у дискусії про національне й інтернаціональне, яку проводить журнал «Прапор».
Є у нас мережа гуманітарних науково-дослідних інститутів. Там з року в рік багато робиться як для дослідження й почасти публікації культурної спадщини, так і для висвітлення сучасних процесів у культурі й мистецтві. Проте енергія ініціатив цих інституцій, мабуть, мала б бути більшою. Як і вихід на фундаментальні розробки в принципових питаннях стану, потреб і перспектив української національної культури. Та й звичайна людська, патріотична, громадянська відповідальність за неї мала б промовляти і рішучіше, і вагоміше. Хіба, скажімо, мовознавець або філософ не такі ж люди, як письменники, і якою бронею вони захищені від тих тривог, що неминуче виникають при елементарному зіткненні з реальним життям? Тоді чому з»- не мовознавці, не Інститут мовознавства Академії наук Української РСР, а лиш письменники — щоправда, з великим запізненням — піднесли мовне питання на державно-політичний рівень?
Чому не архітектори й історики — за кількома персональними винятками — і не відповідні державні науково-дослідні заклади становлять «ударну силу» тієї громадськості, яка бореться за збереження історичних пам'яток, популяризує відповідні знання? І чому філософія як репрезентант, узагальнювач і гарант духовного життя суспільства не дає концепції нашої культурної спадщини, не осмислює узагальненого образу нашої культури, не розробляє проблематики української національної культури як цілісності? Може, в усьому цьому (і багато чому подібному) теж виявляється розбалансованість нашої культури як системи?
В останні десятиліття «вертикальна» орієнтація економіки та надмірна централізація всіх сфер суспільного життя призвели і до відповідних викривлень соціокультурної сфери, до національно-культурних втрат, зумовлених деградацією «горизонтальних» структур, що виявилося багатоманітно — від загрозливого посилення культурного провінціалізму (де колишня слава багатьох міст, від Полтави й Чернігова до Дніпропетровська й Одеси, які ще в 20-ті роки були осередками українського мистецького життя, давали йому імпульси й ініціативи, в яких успішно розвивалися українське книгодрукування й періодика?!) до завмирання і бюрократизації культурної самодіяльності населення, вигасання народних ремесел тощо.
Взагалі кажучи, процес централізації культури відбувався в усьому світі, у нас він тільки набрав специфічних «адміністративних» форм. Але в усьому світі чиниться нині і протилежний процес, який на Заході інколи називають муніципалізацією культури, інколи ж говорять про культурну роль общини. Відроджується місцева ініціатива, створюються місцеві музеї, видаються регіональні часописи. У нас такий відновний процес може мати великі перспективи, оскільки збігається з головним напрямком соціально-культурної демократизації як складової частики духовного відродження і суспільної перебудови. Важливим аспектом цього процесу може стати «регенерація» народної мистецької культури, для чого у нас є непогані передумови. Адже, попри всі втрати в недалекому минулому, українці все-таки залишаються одним із небагатьох народів Європи, у яких ще збереглася народна мистецька творчість — гончарство, вишивання, живопис, ткацтво тощо. Але ми мало знаємо її, мало цінуємо і ще менше підтримуємо. Колись І. Драч написав чудовий вірш «Українські коні над Парижем» і принаймні ввів ім'я О. Залізняка в коло зірок українського мистецтва. А хто, крім фахівців, знає О. Ганжу чи О. Селюченко, які з неменшим талантом виразили в кераміці душу народу, його образне мислення? Вони не стали фактолл нашої культурної свідомості. Та й чи тільки вони? А от Марію Приймаченко, здавалося б, усі знають. Проте альбом з репродукціями її творів востаннє виходив чверть століття тому, а нові її картини вже упродовж багатьох років розхапують промітні ділки, і багато з тих картин назавжди втрачено для України. А Катерина Білокур? От, здавалося б, кому ми сповна віддаємо запізнілу шану. А воно теж не зовсім так. І альбоми її виходять нечасто й не завжди гідної якості, і книжка її листів — унікальні зразки епістолярної прози — ніяк не вийде. І чи не час би подумати про музей Катерини Білокур? Невеличкий будиночок відповідної архітектури, там зібрано її картини, меморіальний матеріал, звучить стиха музика і вірші Шевченка, якими вона жила... Втім, мріяти можна про багато що. І все-таки сьогодні вже чимало, принаймні більше, ніж раніше, робиться і для збереження народного мистецтва, і для розвитку ремесел, і для поцінування традиційної культури сільського побуту і моралі. І в числі ентузіастів цієї справи знаходимо літераторів, письменників — згадаймо хоча б уперту роботу С. Пушика, Василя Скуратівського, В. Пепи та інших.
Колись О. Довженко мріяв створити етнографічний фільм про Україну, щоб розкрити «красу рідної землі, яка годує нас не тільки хлібом, маслом, а й багатьма звичаями, уявленнями, піснями, думками, відчуттям вітчизни наших батьків, дідів, прадідів і наших нащадків». Мабуть, етнографізм у такому широкому й глибокому розумінні — як інтимний зв'язок з рідною землею — необхідна передумова життєвості, доцільності і краси всякої мистецької діяльності. А що виходить, коли алистєцтво сліпе і глухе до землі, на якій хоче себе утвердити, бачимо на прикладі сучасної архітектури. Власне, архітектура в нас наче якось і взагалі випала з поняття національного мистецтва. Фактично її просто ототожнили з поточним будівництвом. Важко й сказати, коли востаннє ставилося свідомо й послідовно завдання якось пов'язати вирішення проблем містобудування із утвердженням національно-своєрідного архітектурного стилю, створенням архітектурних мистецьких цінностей, співвіднесених з національною традицією. Може, ще наприкінці 20-х та на початку 30-х років, коли остання хвиля українського необарокко зустрілася з першими і невдовзі погаслими хвилями конструктивізму. Навіть на прикладі забудови Києва ми бачимо, як ігнорувалися національні традиції та прийоми, як заплющували очі на ландшафт та історичні пам'ятки, не кажучи про їх нищення. В останні роки можна говорити про деякі зрушення на краще. Характерно і невипадково, що вони виявляються там, де архітектура враховує ландшафт і поновлює спілку із своїм традиційним союзником — монументальним живописом, керамічним оздобленням тощо.
Ще в 50-ті роки О. Довженко з властивою йому прозірливістю ставив питання про будівництво на селі, з усією пристрастю картаючи архітекторів та будівельників, глухих до потреб, традицій і краси українського села. Тоді до його ідей не прислухалися. Сьогодні дещо змінилося. Але принципового розв'язання проблеми, принципового згармонізування житлової забудови, природного, господарського і культурно-історичного ландшафту сільської глибинки немає. Може, й не буде, поки архітектура не поверне собі статут мистецтва, національного мистецтва, поки архітектори не будуть мислити категоріями національної культури,— бо історично саме в національній специфіці архітектури крилася таємниця поєднання пожиточності й краси, утилітарного й естетичного, універсального й місцевого.
Отже, й тут специфічні питання однієї ланки культури змикаються з проблемою її цілісності. Взаємопов'язаність різних мистецтв особливо наочно виступає у їхніх стосунках з літературою. Саме література тримає найширший «фронт» взаємодії з іншими мистецтвами і, природно, саме до неї найбільше запитів та претензій від них. Тим більше, що сьогодні українська література недостатньо живить інші мистецтва ідеями, мотивами, сюжетами, текстами. І представники цих мистецтв мають рацію у своїх претензіях. Хоч вина тут обопільна. Адже якби з їхнього боку було більше зацікавленості й солідарного розуміння,— вони більше знайшли б для себе в українській літературі.
Візьмімо театр. Режисери нарікають на брак сучасних п'єс. Це так. Але ж і М. Куліша не ставлять, і І. Кочергу, й М. Ірчана, й Мамонтова. У 60-ті роки кілька гострих, як на ті часи, п'єс написав О. Підсуха,— їх теж не ставили. Російські театри залюбки інсценізують твори класиків російської літератури; у нас же після Василькової постановки «Землі» у Чернівецькому театрі помітних зусиль такого характеру не спостерігалося аж до останнього часу, коли в Київському театрі імені Франка поставлено спектакль за «Енеїдою» Котляревського. Мабуть, і з сучасної української літератури можна було б щось знайти. Адже йшла у Львівському самодіяльному театрі «МЕТА» «Маруся Чурай» за романом Ліни Костенко, і з успіхом ішла, поки її не «зупинили». Нарешті, як тут не згадати про те, що український театр досі ще не знайшов ключа до поетично-філософської драматургії Лесі Українки, до її «малих драм». А загалом кажучи, у нас ще є україномовні театри, але немає національного театру в тому значенні, як його розуміли корифеї, Лесь Курбас,— і в якому ми знаємо сьогодні грузинський, естонський, литовський, якутський театр.
А кіно? Всі ми пам'ятаємо блискучі успіхи, якими ознаменувалося звертання талановитих кіномитців до Коцюбинського і Стефаника. На жаль, піднесення українського кіно було зупинене (хоч у звертанні його до літератури ще траплялися такі яскраві епізоди, як екранізація Землякової «Лебединої зграї» І. Миколайчука). Сьогодні знову маємо обнадійливе, хоч і запізніле звертання до Григора Тютюнника, Є. Гуцала, Але ж є ще небезінтересні для кіно І. Чендей, А. Дімаров, Б. Хар-чук, Вал. Шевчук, В. Дрозд, В. Яворівський... Здається, що при зацікавленій увазі та вболіванні за українську національну культуру можна було б і в їхніх творах, і у творах інших українських авторів знайти і теми, і образи, і ідеї. Зрештою, багато що залежить від режисерської інтерпретації.
Не завжди є бажання творити українське мистецтво. Але й самого бажання мало, навіть за наявності таланту. Треба ще знати народ і його культуру, любити їх, жити ними, відчувати відповідальність за них; треба мати в душі те почуття, що змушує думати про їхню добру славу та про те, як їй по можливості прислужитися або «бодай сорому не наробить...», як висловився колись один із класиків української літератури... Культура вахтовим методом не робиться.
Або таке. Наближається ювілей Т. Г. Шевченка. Жоден з українських кінорежисерів не готує художнього фільму, присвяченого Шевченкові. Жоден із театральних режисерів не готує шевченківських вистав. Знов-таки: немає сценаріїв. Але ж є Шевченко. Лесь Курбас не ждав сценаріїв та інсценівок, а поставив «Гайдамаків». І. Кавалерідзе створив «Коліївщину». С. Параджанов сам написав сценарій «Марії» і мріяв поставити фільм, знайшовши надзвичайно цікаве рішення: у формі українського вертепу. Мені здається, справа тут — щодо Шевченка — не тільки в сценаріях. Справа і в тому, що бракує відчуття Шевченка та внутрішнього відгуку на нього, бракує бачення і розуміння його духовної насущності для нашої доби. Не живуть тим, чим жив Шевченко: історичною долею свого народу.
На цих проблемах наголошується в прийнятій Постанові ЦК Компартії України «Про заходи щодо реалізації в республіці настанов XXVII з'їзду партії, січневого (1987 р.) Пленуму ЦК КПРС у галузі національних відносин, посилення інтернаціонального і патріотичного виховання населення».
Сказаним я не хочу виправдовувати літературу і перекладати все на «суміжників». Ні, література сьогодні таки не дає належного забезпечення і належної підтримки іншим мистецтвам. А деякі з них просто тримає на голодному пайку. Наприклад, якби зараз заходилися коло справжньої, а не фіктивної організації української оперети або естрадного конферансу, зразу б відчули гострий дефіцит літературного матеріалу. Але ж, з другого боку, і матеріалу цього не буде, поки не буде попиту на нього, тобто, поки не існуватимуть відповідні мистецькі форми й заклади. Це дві взаємозумовлювані сторони одного процесу.
Ще один приклад недостатньої обґрунтованості нарікань на літературну незабезпеченість, а, по суті, на нібито неможливість повноцінного існування україномовної форми того або іншого виду мистецтва — нарікання багатьох композиторів-піснярів, особливо молодих. Мовляв, немає українських текстів, які б відповідали світосприйманню й інтересам сучасної міської молоді, її життєвому досвіду та емоційному ладові, а смерічки, потічки й вербички, мовляв, уже всім набридли. Можна б посперечатися із цим (хтось із виконавців добре сказав: якщо італійці весь час співають про море, то чому я не можу співати про гори — про Карпати), але на хвильку погодьмося з цим. Тоді доведеться сказати інше: шановні композитори, ви погано знаєте українську поезію. Чому російські композитори пишуть, у тому числі й пісні, на слова і Маяков-ського, і Пастернака, і Вознесенського, і Ахмадуліної, і Євтушенка, а чому українських композиторів не приваблюють В. Свідзинський, Є. Плужник, Л. Первомайський, не дуже приваблюють Ліна Костенко, !. Драч, М. Вінграновський, П. Мовчан, Ірина Жиленко, М. Воробйов з їхньою складною музикальністю? А хіба так уже багато використано в музиці текстів П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, В. Мисика, В. Симоненка, Д. Павличка, Б. Олійника? А кого цікавить гротеск, епатаж — зверніться до М. Саченка або згадайте М. Семенка. На нові інтонації й вирішення могла б нади
Повнота функціонування національної культури потребує і розвитг
ку масових та розважальних жанрів і форм, таких, як різні види естради, цирк, видовища, розважальне кіно, авторська пісня тощо,— взагалі молодіжної субкультури, міської субкультури. У нас побутує погляд, що нічого цього і не треба, і добре, що його немає (в українських формах), бо воно тільки засмічувало б національну культуру. Нам, мовляв, потрібні лише шедеври високого мистецтва. Але їх не буде і не може бути без субстрату масової культури, без забезпеченості повнотою функціонування всіх рівнів і ланок, без взаємодії, протидії, протестного відштовхування, боротьби різних потоків, тенденцій і навіть різних смакових рівнів, різних якостей. Бо в системі культури діється складний кровообіг, бо й у мистецтві чинний закон діалектики: перехід кількості в якість, усупереч відомій снобістській думці протилежного характеру. Згадаймо, що говорив Довженко з приводу сумнозвісної післявоєнної постанови про зменшення випуску кінофільмів задля підвищення якості. Посилаючись на математичну криву Гаусса, він казав, що й у мистецтві кількість талантів залежить від загальної кількості причетних до нього людей, а кількість шедеврів — від загальної маси продукції. І коли кінематографія виробляє, скажімо, щороку сто фільмів, то є шанс, що п'ять із них буде блискучими; та коли вона виробляє всього сім, то блискучого жодного не буде. (А ми дивуємося, що мало блискучих українських фільмів та телефільмів, коли їх взагалі одиниці!) І Довженко робив висновок: «От як помщається за себе нерозуміння того, що прекрасне пізнається в порівнянні і що якість виростає з кількості».
Особливо ми неуважні до молодіжної субкультури. Є якась фатальна закономірність у тому, що саме з кола українських літераторів виходили такі собі Савонаролли — полум'яні борці спершу проти вузьких штанів, потім проти довгих чубів, потім проти хула-хупу й рок-н-ролу і т. д. (тоді як борців проти деяких інших явищ було набагато менше). Пригадується, як у часи захоплення молоді народною (хоч і не нашою) піснею «Бе саме муччо» один український поет видрукував у «Перці» памфлет, що закінчувався словами: «Ех, якби за те «Бе саме» та набить йому те саме». Оця позиція: «Набить йому те саме» — і досі залишається найпопулярнішою у нашому ставленні до молодіжної субкультури (та й у ідеологічних дискусіях взагалі). Через те ми програвали всі битви з молодіжною побутовою та культурною модою і програємо далі. Взяти той же рок. Чи не розумніше роблять у Прибалтиці, де йому надають національного забарвлення? І в Білорусії є такі спроби. Читаю в журналі «Неман» (1987, № 7) статтю доцента Білоруської консерваторії Т. Щербо: «...Рок-музику, що буквально наринула на нашу країну, не можна розглядати як щось суто негативне... У нас, у Білорусії, були мінімальні спроби щось зробити в рок-музиці. На національному ґрунті. І це треба вітати, коли використовуються національні сили, національні засоби». Зрештою, і в нас були такі спроби ще в 60-ті роки, і зараз є, але не знайшли і не знаходять підтримки. Звичайно, всі б ми хотіли, щоб частіше звучала народна пісня, ніж «рок». Але шляхом голого протиставлення чи силового нав'язування тут нічого не досягти, тим більше шляхом заборон і скасувань. Молодіжну субкультуру можна «завоювати» лише зсередини. І, звичайно, залишається надія, що допоможе тут посилена увага до естетичного виховання дітей і молоді, на якій тепер мають начебто намір зосереджуватися і школа, і мистецькі сили.
А для діячів української культури тут особливо багато проблем. Навіть у справі поповнення самих мистецьких сил, не кажучи вже про масову аудиторію. Нещодавно відбувся огляд-конкурс музикальної творчості юних композиторів — учнів музичних шкіл Києва та області. З десятків пісень, створених учнями на власні слова й слова товаришів (і на готові тексти) не було жодної — жодної! — української, і навіть під бандуру співалися неукраїнські тексти. Не доводиться тут дорікати цим підліткам. Але хтось же їх виховує, у певному дусі виховує, готує нам наше культурне майбуття. Ще один приклад із сотень і тисяч можливих. Нещодавно українське телебачення влаштувало показ і обговорення кількох стрічок молодих кінодокументалістів. Цікаві роботи, цікаве обговорення. Але чомусь подумалося, що у Леся Танюка і Станіслава Чернілевського, які виступали на обговоренні і хвалили ці роботи — справедливо хвалили,— мабуть, усе-таки тяжко було на душі. Бо ні фільми, ні те, що говорили автори про свої творчі принципи й плани, не засвідчувало їхньої глибокої причетності до української культури, готовності творити українське національне кіно. Не дуже порадував і недавній республіканський кінофестиваль «Молодість». Звичайно, побажаймо успіху молодим талантам. Але хто ж розроблятиме український матеріал? І коли вся мистецька молодь ітиме така, то в недалекому майбутньому хіба доведеться чекати, щоб українську культуру нам завозили з Москви або Тбілісі.
Досі мова йшла про структуру культури по «горизонталі» форм, видів мистецтва, сфер функціонування. Можна ще говорити і про географічну «горизонталь» — просторового поширення і функціонування культури. Тут теж свої проблеми, одні з яких очевидні, другі — потребують вивчення. Не всі терени України рівнозначні за мірою «насиченості» національною культурою. Коли ж мати на увазі сучасну художню культуру, то до сільської аудиторії вона не повністю доходить через недостатню соціально-культурну забезпеченість села, а до міської — через мовне «відчуження» значної частини городян. Далі. Ми мало знаємо і мало використовуємо регіональні народні культури, творчі сили на місцях, периферійні мистецькі колективи тощо — все це недостатньо втягнене в ширший культурний обіг, у загальнонаціональне культурне життя. Ми нічого не знаємо про існування чи неіснування якихось форм чи реліктів української культури в місцях масового поселення українців за межами республіки — на Кубані, в Казахстані, Сибіру. Та й у Москві, де живе понад мільйон українців. (У 20-ті роки, як відомо, в багатьох із цих осередків існували українські культурні організації, видавалися газети українською мовою, діяли театри тощо). І зовсім ігноруємо (не кажучи про якусь опіку з нашого боку, що мала б бути) українські культурні сили в сусідніх соціалістичних країнах — Польщі, Чехословаччині, Румунії, Югославії. Хоч би нам знати те, що вони роблять і без нашої, на жаль, допомоги! А роблять вони чимало,— коли ж брати в розрахунку на душу населення, на українську душу, так би мовити,— то, мабуть, набагато більше, ніж ми. Ось тільки два факти. Свидницький музей народної культури у Чехословаччині регулярно видає грубезні томи наукових праць таким самим тиражем (1000—1500 примірників), яким наша Академія наук видає аналогічні (хоч і наполовину менші за обсягом) матеріали для 40 мільйонів (а не 40 тисяч, як у Чехословаччині) українців. (Звичайно, загальна кількість видаваних праць у нас незрівнянно більша, але смішно було б ще й про це говорити!) Другий факт: у Югославії українці-русини перевидали фотоспособом п'ять томів українознавчих праць В. Гнатюка,— тоді як ми про це ще й не думаємо. Певно, не один із нас радо придбав би і ці, й інші видання наших братів у соціалістичних країнах, і книжки тамтешніх сучасних українських письменників, та й їхні газети, журнали,— але зробити це немає як. Я вже не кажу про літературні й мистецькі видання та наукові праці українців з Заходу — не всі ж вони антирадянські, є, мабуть, і об'єктивні, цінні. Правда, товариство «Україна» дещо робить для ознайомлення нашої громадськості з культурним життям прогресивних і «нейтральних» українців на Заході, та, на жаль, у келейних межах. І чи побачимо ми коли-небудь виставку творів О. Архипенка, чи Я. Гніздовського, чи М. Радиша, чи Никифора, чи когось із сучасних українських митців з Канади, Чехословаччини?
Мабуть, час почати дбати про те, щоб надбанням українського радянського народу стало все, що в різних краях нашої країни та на різних континентах функціонує як прогресивна — в широкому значенні — українська культура і служить добру й красі.
Ще важливіше питання — про структуру нашої культури по історичній «вертикалі». Тут багатостраждальна українська культура особливо уразлива. Йдеться і про постійне уривання ліній розвитку та традицій внаслідок сумних історичних обставин. 1 про нинішню недостатню обізнаність з культурною спадщиною, недоступність деяких її сторінок. Список літературних творів та особливо наукових праць, які не перевидаються і, отже, недоступні людям, зайняв би надто багато місця. А візьмімо музику. Добре, що відродився інтерес до старовинної музики, що повернуто і трохи спопуляризовано багато творів доби барокко. А скільки ще невиконуваного, тобто фактично й відсутнього в культурному житті, в добі пізнішій! Коли знову почуємо Лисенка «Б'ють пороги», «Іван Гус», «Іван Підкова», «Гамалія»? Коли знову почуємо «Кавказ» Людкевича,— може, хоч на Шевченкові дні? Та й «Заповіт» Людкевича нечасто звучить. І чи добре ми — маю на увазі не спеціаліста-дослідника, а ширше коло любителів музики, та, може, й пересічного музику,-— чи добре знаємо Кошиця, спадщину Вахнянина, Нижанківського, Калачевського, Сокальського, Верховинця, Богуславського, Вериківського, чи часто виконуються їхні твори? Правда, все це існує і може бути включене в актив культурного життя. Гірше з багатьма творами живопису та архітектури, які загинули, деякі вже на наших очах, а деякі ще гинуть. Цього не повернеш. Багато втраченого, багато такого, що ще можна врятувати, треба рятувати. І незнаного або не-спопуляризованого,— а отже, наче й не існуючого,— ще багато й багато. Як і просто замовчуваного з незрозумілих причин — згадаймо хоча б про талановитого графіка й живописця Миколу Бутовича. Роботи, куди не глянь,— непочатий край, хоч скільки трудівників працювали і працюють у поті чола.
Для цієї роботи вкрай потрібне об'єднання зусиль усіх мистецьких загонів, усіх ланок нашої культури, усіх її трудівників. Втім, не тільки для цієї роботи, а й для нормального розвитку кожної ділянки мистецтва й культури, для повноцінного функціонування культури як цілості.
Я думаю, вже сьогодні можна б запропонувати і деякі конкретні заходи. Для початку, мабуть, варто б подумати про те, як установити і зробити постійними контакти між літераторами, мистецтвознавцями, музикознавцями (не виключаючи і самих митців, звісно), між відповідними творчими об'єднаннями і інституціями, друкованими органами. Проводити спільне обговорення проблем, що так чи інакше стосуються всієї національної культури як цілісної системи. Наприклад, проблем збереження і освоєння культурної спадщини у всій різноманітності й широчіні її обсягу та взаємопов'язаності явищ; проблем естетичного виховання, зокрема в школі; проблем розширення аудиторії українського мистецтва і літератури. І суто творчих проблем: як розуміти національну традицію, як розуміти новаторство й авангардизм, як боротися за якість культури, як оцінювати ті чи інші конкретні шукання. Корисним було б, на мій погляд, обговорення представниками різних мистецтв якогось нового видатного явища певного виду мистецтва з погляду його загальноестетичного і загальнокультурного значення. Дуже добре було б з цим виходити на телебачення. Нарешті, і сама проблема української національної культури як цілісності могла б стати, скажімо, темою республіканської науково-мистецької конференції чи якогось форуму з участю майстрів мистецтв, естетиків, філософів, соціологів, культурологів, істориків, з наступним виданням її матеріалів у формі наукового збірника. Це стимулювало б культурологічну думку, а почасти, може, й самий культурний процес.
Колись митці об'єднувалися групами навколо певної творчої платформи, а не жанру. Згадаймо групу Старицького — Лисенка, згадаймо численні творчі об'єднання 20-х років, згадаймо журнали типу «Мистецтва», «Літературного ярмарку», «Універсального журналу». Сьогодні цього вже не відродити в таких формах. Але, може, варто подумати про те, щоб, крім професійних творчих спілок, могли існувати й якісь, скажімо, неформальні творчі об'єднання груп працівників різних мистецтв, що висувають якісь нові ідеї, або обстоюють якусь естетичну платформу, або виконують якусь спільну культурну працю, здійснюють якусь великомасштабну культурну акцію? Може, поряд із журналами, які видають творчі спілки, уявимо собі й орган, який видає група представників різних мистецтв, розвиваючи певну свою творчу лінію і змагаючись з іншими? У всякому разі, потрібні якісь магнетичні поля, в яких скупчувалися б силові лінії різних мистецтв,— магнетичні поля на зразок тих, які створювали колись такі люди, як В. Еллан-Блакитний, Лесь Курбас, М. Бойчук, брати В. і Ф. Кричевські та інші — люди цілісного культурного світогляду, люди високої культурної місії, творці нових національних стилів загальнокультурного масштабу.
Нарешті, наші творчі спілки і мистецькі організації мали б діяти скоординовано, не обмежуючись тільки спільними ювілейними заходами, а головне — разом з Міністерством культури, іншими державними органами та науковими закладами мали б розробити стратегію розвитку української національної культури на багато років.
І тут знову доводиться говорити про потребу філософської і соціологічної концепції української національної культури та її різнобічної естетичної конкретизації, а також про необхідність для кожного вчитися мислити категоріями не лише фаховими, а й категоріями української культури як цілісності, як системи. (Бо вся іга національна культура може існувати лише як система, лише в своїй цілісності, і діалектика цієї цілісності полягає в тому, що хоча національна культура конкретно реалізується в розвитку окремих своїх галузей, окремих видів, жанрів мистецтва, однак тільки наявність і усвідомлення феномена національної культури як цілого є головним генератором енергії і життя всіх окремих галузей, видів, жанрів. Є феномен національної культури та його усвідомлення — є і гарантія незупинного розвитку всіх її аспектів. Нема його чи втрачається його усвідомлення — заглухнуть, занидіють і ті ділянки, які ще культивуються). Звідси і необхідність для творців культури, діячів мистецтв відповідного самоусвідомлення та відповідного душевного стану, який можна було б охарактеризувати як відчуття місії, як осмислений і одухотворений патріотизм, поєднаний із загальнолюдською широтою погляду.