Система освіти, її зміст та призначення.
Найважливішим компонентом духовного життя виступає система освіти, яка пов’язана з реалізацією процесу поширення знань. Вона охоплює діяльність реально сформованих суспільних інститутів, які здійснюють підготовку молоді до життя на основі отриманих знань в дошкільних дитячих установах, в середніх спеціальних, професійно-технічних і вищих навчальних закладах. Значення освіти в житті людини зростає, і тому вона не може обмежуватися лише періодом навчання. Нагальна потреба в постійному підвищенні рівня знань привела до появи такого цікавого феномену в суспільному житті, як безперервна освіта. Цей процес супроводиться пошуком нових форм і методів навчання, що сприяють правильному формуванню наукового світогляду, більш глибшому розумінню економічних, соціальних змін, що відбуваються.
Освіта – це один з найдавніших соціальних інститутів, що викликана потребами суспільства відтворювати і передавати знання, уміння, навики, готувати нові покоління для життя, готувати суб’єктів соціальної дії для вирішення економічних, соціальних, культурних проблем, що стоять перед людством. У сучасному світі освіта – складне і багатоманітне суспільне явище, сфера передачі, усвоєння і перероблення знань і соціального досвіду. Освіта є певна система навчальних і виховних закладів, що здійснюють різноманітні форми залучення їх досвідів в усвоєння багатств культури. Освіта інтегрує різні види навчальної і виховної діяльності, їх зміст в єдину соціальну систему, орієнтує їх на соціальне замовлення, на соціальні потреби людства. Серед соціальних інститутів суспільства сучасної цивілізації освіта займає одну з провідних позицій. Адже благо людини, становище культури та духовності в суспільстві, темпи нкономічного, науково-технічного, політичного і соціального прогресу саме і залежать від якості і рівня освіти. Навчання, уміння, вивчення, та інші поняття, терміни використовуються для забезпечення навчального процесу.
Основи вихованості людини, її працелюбність та багато інших духовних якостей закладаються ще з раннього віку. Велика в цьому роль дошкільних установ. Однак їх значимість недооцінюється. Досить часто з поля зору випадає те, що це надзвичайно важлива ступінь освіти, на якій закладається першооснова особистісних якостей людини. І суть не в кількісних показниках “охоплення” дітей і задоволення батьківських заявок. Дитячі садки, ясла, комбінати – не просто засіб “нагляду” за дітьми, тут проходить їх фізичний, розумовий і духовний розвиток.
На відміну від дошкільного виховання, яке охоплює майже половину дітей, шкільне навчання є загальним. Це означає, що всім молодим людям надається і гарантується можливість закінчити середній навчальний заклад, що в системі освіти немає “глухих кутів” (“тупиків”), перешкоджаючих отриманню середньої освіти. Однак трактування загальної середньої освіти як безумовно обов’язкової призвела на практиці до формальної гониви за обов’язковим охопленням всіх, хто закінчив неповну середню школу, повною середньою освітою, до зниження якості знань, завищенню оцінок, “процентоманії” та інших значних недоліків у навчанні та виховній роботі.
В житті людини навчання займає тривалий період, забираючи її продуктивні творчі сили і роки. Претендуючи на професію, ту чи іншу спеціальність молода людина повинна учитися не менше десяти - п’ятнадцяти років, а для професії вищої кваліфікації – навчання доходить до двадцяти років. Навчання втручається в життя людини ще з дитинства, по суті, людина не має чіткого уявлення про психологічні наслідки такого втручання. Адже встановилась уже традиція: в сім’ї дитина досягає шести – семи років і тоді її посилають в школу, забуваючи про її підготовку фізично, психологічно та ін. Вважається, що дитина має вчитися, освоювати знання, загальні і відповідальні фази навчання припадають на період соціального самоутвердження, мужіння людини – професійного, сімейного, громадянського. Буває ж у дитини змалку проявляються ті чи інші нахили, але в сім’ї їх не помічають, і в школі їх не помічають, а тим часом нахили пригнічуються, а інтарес, потяг до тих чи інших знань у дитини згасає, не розвивається. Дитина поступово перетворюється ніби в посудину, що наповнюють всім потроху. І більшість юнаків і дівчат, закінчуючи школу, так і не уявляють чітко про ту чи іншу професію, спеціальність, а одержують про них відомості від батьків. Часто-густо в сім’ях, де тільки одержавши ту чи іншу спеціальність намагаються передати її дітям: педагоги посилають дітей учитися на учителів, лікарі – на лікарів та ін. Затягнуте навчання, де людині відводиться, як правило, пасивна роль, приємниці культури, не рідко дає плоди інфантильності. Молоді люди частіше потрапляють у стресові ситуації, змінюють прфесію, повторно здобувають ті чи інші знання, спеціальність, а іноді розчарувавшись, зневірившись формально відмовляються від одержання знань, а за те прагнуть одержати атестата, диплома, свідоцтва про знання.
Молодь вступає в життя – трудове, суспільно-політичне, маючи, як правило, повну середню освіту. Тим не менше не можна випускати з поля зору суттєве відставання загальноосвітньої підготовки молоді від сучасних вимог. Значні розбіжності є в якості освіти, залежні від соціальних факторів: в спеціалізованих школах з поглибленим вивченням окремих предметів вона вища, аніж в звичайних масових; в міських школах вища а ніж в сільких.
Сьогодні школа розширює сферу своєї самостійності, збільшилась багатообразність форм її роботи, з’явилися незвичайні і, здавалося б такі, що відійшли в далаке минуле, гімназії та ліцеї. Дані конкретних досліджень показують, що ці нововведення були сприйняті громадськістю позитивно.
Соціологічний аналіз підготовки молоді до життя пов’язаний з вивченням позашкільних дитячих закладів – станцій юних техніків і натуралістів, дитячих і юнацьких спортивних шкіл, художніх і музичних навчальних закладів. Однак зміст роботи позашквльних установ досить часто не відповідає інтересам і запитам учнів. Через це підлітки не рідко обходять такі установи, створюючи власні “неформальні групи”, які інколи стають грунтом для поширення далеко не кращих духовних цінностей. Формалізм, “заорганізованість” наносять значну шкоду вихованню.
В цілому, зруйнувавши стару систему освіти і не створивши нової, суспільство потрапило в дуже складне становище. Відмова від діяльності дитячих громадських організацій, злиденний стан вчителя прозвели до того, що освіта втратила майже всі орієнтири, не придбавши нових. Цей процес посилюється спробами комерціалізації школи, що аж ніяк не завжди супроводиться підвищенням якості навчання. Про це свідчать серйозні конфлікти між батьками і організаторами нових форм освіти.
Закінчення загальноосвітньої школи стає для молодої людини одночасно і моментом вибору майбутнього життєвого шляху, професії, роду занять. Зупинившись на одному із варіантів, випускник школи тим самим віддає перевагу тому чи іншому видові професійної освіти.
Однак оптимум поєднання загальноосвітньої і професійної підготовки ще не знайдений. Після серйозної критики, що викрила багато вад, вже не відповідні духу часу стандарти і правила, підсистема професійної освіти стає більш гнучкою. Але її роль у відповідальність за підготовку кваліфікованих культурних, добре вихованих працівників ще далекі від бажаного рівня.
Професійна освіта – важливий етап в духовному становленні особистості, в її гармонійному розвитку. Професія, спеціальність – не антипод, а сутнісна характеристика особистості. Нерозуміння об’єктивно необхідного зв’язку розвинутості і професіоналізму породжує не лише схоластичні суперечки відносно того чи іншого “перотиріччя”, а й серйозні прорахунки в практиці роботи з молоддю, коли оволодіння професійними знаннями і навиками в тій чи іншій формі протиставляється загальногуманітарній культурі. В результаті виникають або горезвісні “технократичні перекоси”, або спроби формувати гуманітарну культуру людини у відриві від життя, від праці і суспільної практики.
Особливе місце в збагаченні інтектуального потенціалу країни належить вищій школі. Необхідні серйозні зміни і в змісті, і в напрямках, і в структурі її діяльності.
Перед вищою школою стоїть ряд невідкладних проблем. Перш за все дуже хвилює якість навчання. Процес підготовки професійних “напівзнавців” з вищою освітою зайшов дуже далеко.
Одна з найсерйозніших перешкод на шляху розвитку вищої школи – відсутність тісної інтеграції науки і навчального процесу, особливо у вузах, що готують спеціалістів для нових і авангардних технологій, наукомістких підприємств. Відставання від вироблених в світі нових взаємовідносин науки і освіти багато в чому пояснюється тим, що екстенсивна економіка не вимагала високої якості спеціаліста. Рівень життя людини не залежав від її професійної компетентності, якості праці.
Вагомим показником якості спеціаліста вищої кваліфікації є звернення до духовності, до загальнолюдських цінностей, до багатства світової культури. Життя пред’явило справедливий рахунок кожному спеціалісту – не замикатись в рамках “професійного кретинізму”. Гуманізація всієї вищої освіти стала невідкладним завданням вже нинішнього дня.
Соціологічний аналіз проблем розвитку освіти підтверджує, що освіта виступає як інтегральна, узагальнююча цінність духовної культури. Поряд з політичною і правовою культурою освіта формує естетичні і духовні риси особи у нерозривному з’вязку з життям суспільства.
Універсальність системи освіти.
Сучасна система освіти виконує спільне призначення – залучення людини до досягнень культури. Освіта – викладання учням знань, освоєння ними системи наукових знань, причому системи, що створює відносно повну картину природи суспільства, мислення. Освіта завдяки системності, іншими словами, завдяки викладанню взаємоз’вязаних основ наук формує в учнів, студентів уміння підійти до аналізу речей і процесів з різних позицій, охопити речі і процеси з ряду боків. Система знань з тим або іншим успіхом, в залежності від ступеня науковості, закладає початки уміння оперувати нагромадженими знаннями, вирішити нові, нестандартні проблеми, завдання. Багатосторонній підхід до проблем освіти, виховання розвиває наукове мислення. Якість і надійність основ освіти залежить від рівня науковості системи освіти. Разом з тим освіта реалізує і інші різноманітні функції, служить універсальним засобом, механізмом вирішення багатьох життєвих проблем людини і суспільства. Та очевидно, освіта ще не визначає вирішення проблеми формування людської особи, і щоб сформувати особу людини, необхідна системе виховання і освіти.
Виховання і освіта – процес формування людини-особи – освіченої, з соціально-політичною свідомістю. Науковий зміст освіти і служить базою процесу формування людини-особи. Одного викладання учня, студентам комплексу знань науки за навчальними програмами ще не досить для формування повноцінної всебічно розвинутої людини-особи. Для формування всебічно розвинутої особи варто ще, насамперед, сформувати людські відносини. Якщо людина залишається стерильно ідейною, якщо немає спільних поглядів на життя, не відчула сенсу життя, то така людина неминуче виявляється неповноцінною.
Трагедія викладача-учителя, професора, простого менеджера, бізнесмена полягає в тому що покликаний за самим своїм положенням бути вчителем життя, наставником молоді, або ж жити серед людей, спілкуватись у світі бізнесу, виробництва та ін. не відчуває трагічної неясності у найголовнішому – спільному погляді на життя. І якщо ж кожне почуття, кожна думка живе в учителя особняком, то і в усіх роздумах, міркуваннях про науку, театр, літературу, учнях і студентах, в усіх міркуваннях про картинки, що їх малює уява учителя, навіть найдосконаліший аналітик не знайде того, що це трагедія. І передумова для індивідуальної і соціальної мобільності появляється у людині з залученням її до освіти і тими або іншими її формами, в формуванні спільного погляду на життя, навколишній світ.
Основні умови реалізації функцій освіти.
Існуюча система освіти, її різноманітні ланки являють собою надзвичайно суперечливу картину, в якій позитивні зрушення ще досить часто прикриваються негативними або невизначеними тенденціями.
Як і раніше гостро стоїть питання про концепцію освіти, її подальше функціонування. Одним із її варіантів є так звана “базова школа”, де ставка робиться на зміст освіти, на активні способи введення дитини в світ як єдине ціле. Ось чому наріжним каменем є не окремі шкільні предмети, не кількість годин на ту чи іншу дисципліну і навіть не обсяг інформації,а пошук нових способів організації освіти, при яких би у свідомості дитини виробилось як можна більше прямих, особистісних зв’язків із світоглядом. Саме в цьому справжнє багатство, цілісність і єдність особистості, запорука її справжньої свободи. І навпаки, аби управляти людиною, маніпулювати нею, необхідно розчленувати цю єдність, розірвати її і протиставити особисте – суспільному, політичне – духовному, професійне – людському.
Трудове навчання і виховання молоді – суттєвий фактор формування її соціальної і професійної орієнтації. Соціальна оріентація – це визначення людиною свого місця в системі суспільних відносин, вибір бажаного соціального становища і шляхів його досягнення. Професійна орієнтація є усвідомленням того “набору” професій, який пропонує в даний час суспільство, і вибір найбільш привабливих із них. Соціальна орієнтація взаємодіє з професійною, хоча одна і друга не тотожні. Вони взаємопов’язані настільки, наскільки соціальне становище людини в суспільстві визначається характером і змістом її праці.
Одна із функцій освіти – стимулювання самоосвіти, самопідготовки, постійної спраги знань. Самоосвіта, самостійне здобуття знань і навиків, звичайно, аж ніяк не вичерпуються шкільною системою. Безумовно школа може й повинна давати людині навики самостійної роботи з книгою, документом і т. п. Та самоосвіта будується на основі загальної і професійної освіти, а не взамін їй. Нові технічні та інформаційні можливості навчального телебачення, касетної відеотехніки, персональних комп’ютерів мають бути широко використані для потреб самоосвіти. Разом з тим використання інформаційної техніки нових поколінь все більше буде визначатись загальною культурою людини – розвитком логічного мислення, мовною, математичною, комп’ютерною грамотністю. Однак справа не лише в тому. В рамках систематичної освіти забезпечується по
В умовах науково-технічного прогресу зростає роль безпосерндньої участі старшокласників, учнів ПТУ, ліцеїв, коледжів, технікумів, студентів у вирішенні конкретних наукововиробничих завдань. В середніх спеціальних та вищих навчальних закладах розвивається науково-технічна творчість молоді, участь студентів в науково-дослідницькій і проектно-конструкторській роботі, у виконанні господарських договорів з підприємствами.
Останнім часом громадськість спільно з працівниками освіти жваво обговорюють можливості і перспективи ринкових відносин, організацій шкільних кооперативів. І не стільки заради зміцнення матеріальної і фінансової бази, скільки задля швидкого входження дитини в реальне життя, в повсякденні турботи старшого покоління.
Шляхи удосконалення освіти.
Школа сьогодні стоїть перед складним вибором – знайти оптимальні шляхи свого дальшого розвитку. Оцінка стану і змін школи неоднозначна. Поряд з трудовим вихованням і професійною орієнтацією суттєву роль відігріють гуманізація освіти, розвиток самоуправління, вироблення в молоді практичних навиків в організаторській, суспільно-політичній роботі.
На поведінку молодих людей великий вплив має механізм управліня навчальним закладом. Суворе дотримання норм і принципів демократії, законності, справедливості, гласності ще в роки навчання стає для них своєрідним еталоном, з яким вони надалі звіряють свій життєвий шлях.
Велика роль і різноманітних форм зв’язків учнів зі своїми ровесникамн в інших країнах. Зустрічі в міжнародних таборах праці і відпочинку, листування, туристичні поїздки сприяють формуванню у молодих людей солідарності в боротьбі за прогресивні ідеали людства, набуттю навиків громадянського спілкування, не зважаючи на наявні розбіжності.
Зростання національної самосвідомості з великою гостротою ставить питання формування у молоді правильних орієнтирів у житті. Відсутність активного протистояння будь-яким проявам шовінізму, національної обмеженості, зарозумілості і чванства, недооцінка роботи з інтернаціонального виховання роблять деякі групи молоді доступним об’єктом негативних проявів.
Система освіти ще недостатньо формує високі духовні запити і естетичні уподобання. Вивчення історичного минулого, правдиве висвітлення складних і суперечливих етапів вітчизняної історії недостатньо поєднуються із самостійним пошуком власних відповідей на запитання, які ставить перед ними життя. Та, безумовно, історична свідомість в поєднанні з національною самосвідомістю відіграють вирішальну роль в громадянській поведінці шкілыюї молоді.
Науково-технічна революція спонукає до безперервного поповненыя знань. Щоправда, вони не мають однорідної структури.
Вдосконалення освіти немислиме без подолання того паралічу, в якому перебуває вчительство, значна частина педагогічного корпусу. Якщо дотримувати формальних критеріїв — спеціальна освіта, стаж роботи, то більшість педагогів відповідає своєму призначенню. Але якщо оцінювати їх діяльність по суті, варто визнати, що багато із них відстали від завдань, що ставить сьогодення.
Основна група педагогів – жінки, хоча давно стало очевидним, що у вихованні хлопчиків, юнаків (та й і дівчат) школа відчуває гостру нестачу «чоловічого впливу». Однак низька заробітна плата вчителів та й затримка з її виплатою ще більше загострили цю проблему.
Як засвідчили спеціальні дослідження сільських вчителів, більшість із них в матеріально-побутовому відношенні забезпечені значно гірше від інших сільських спеціалістів. Вчителі досить часто відволікаються від виконання педагогічних обов’язків для виконання різних, не пов’язаних з цими обов’язками завдань. Як наслідок – бюджет часу вчителя стає вкрай напруженим і дуже мало його залишається на самоосвіту і вдосконалення.
Особливого значення слід надати забезпеченню навчального процесу обладнанням, комп’ютерною технікою, матеріалами, і, звичайно, кваліфікованому стимулюванню праці викладачів.
Зрозуміло, що пошук найбільш раціональних шляхів оновлення всіх ступенів освіти вимагає від соціології ще більших зусиль на всебічний аналіз реального стану, визначення тенденцій її розвитку та участі у вирішенні нагальних проблем формування інтелектуального потенціалу країни.
Розбудава державності України, відродження й культурних здобутків у поєднанні із загальноцивілізаційними процесами розвитку ставлять проблеми освіти на вищий щабель. Вона повинна стати провідним національним пріоритетом, бо держава та нація без сучасної освітянської системи позбавлені майбутнього, нездатні до відтворення культурних цінностей, забезпечення конкурентоспроможності на світовому ринку економічних та інтелектуальних ресурсів, відновлення і збереження демократичних інститутів.
Для сучасної України освіта має стати умовою і одним з гарантів забезпечення історичного переходу нації до нового демократичного із соціально орієнтованою ринковою економікою суспільства, завдяки інтелектуальній енергії та відродженим моральним орієнтирам. Крім того, міжнародний досвід свідчить, що освіта не тільки сприяє збереженню культурних цінностей та соціальним змінам, пов’язаним з втіленням науково-технологічних досягнень та оновлення знання, а й сприймаеться передовим людством як капітаповкладення, що принесе винагороду в майбутньому.
Соціальні функції та соціальні принципи освіти.
На думку,М.В.Пічі, О.М.Семашко традиційно виділяють такі соціальні функції освіти:
— трансляція культури, знань і навиків;
— наслідування соціального досвіду і в цілому духовна спадкоємність поколінь;
— соціалізація особи та окремих верств населення;
— регуляція соціально-класового балансу суспільства;
— інтеграція з наукою та виробництвом;
— опосередкований вплив на політичні та національні процеси тощо.
Якщо суттєво визначити функцію як відношення двох об’єктів (груп) за яким зміни одного передбачають і зміни для інших, то в узагальненому вигляді вони їх характеризують таким чином:
Професійно-економічна функція визначає характер взаємозв’язку освіти з розвитком продуктивних сил суспільства.
Виховна функція втручається у процес гармонізації та вдосконалення людяних якостей, стимулює саморефлексію — глибоке усвідомлення людиною своєї суті та особистих потенцій.
Соціальна функція містить можливості впливу на соціальну структуру, створює певні канали соціальної мобільності, рольових та статусних переміщень.
Функція соціального захисту поширює потенційні соціальні можливості людини у професійному й особистому самовизначенні, особливо за ринкових умов.
Гуманістична функція підкреслює її ціннісні аспекти у предметі діяльності та суб’єктивно-об’єктивному змісті.
Урбаністична функція розкриває вплив освіти на міграційні процеси (найбільше вона проявляється у діяльності вищої школи).
Демографічна функція підкреслює вагомість культурно-освітніх факторів у демографічних процесах держави (склад населення, тривалість життя, шлюбність, народжуваяість тощо).
Функція історичного спадкоємництва та наслідування соціального досвіду відтворює характер відносин із зовнішнім світом та відображає різноманіття соціально-рольової структури суспільства.
Висновки:
Масштабна криза охопила освіту практично всіх країн світу. Вона має транснаціональний характер та прояви глобальної проблеми сучасності. Однак ще не так давно радянське суспільствознавство відносило це явище винятково до західних країн, догматично доводячи, що для соціалістичної системи освіти дане явище інородне.
Вперше наукова діагностика кризового стану освіти була зроблена у соціологічних творах Ф.Кумбса у 1970 та 1985 рр. Нині констатація цих висновків сприймається та поглиблюється всією соціологічною, педагогічною і філософською науками. Фіксуючи структурні прояви кризи, Ф.Кумбс одним із перших запропонував розглядати освіту не як сукупність окремих елементів, що звернені до нас лише одним боком, а як єдину систему.
Саме катастрофічні прояви системної кризи демонструють нам об’єктивні свідчення про стан і тенденції у просвіті та письменності. За даними ЮНЕСКО, понад 100 мільйонів дітей шкільного віку на початку 90-x років не ходили до школи, а кількість неписьменних у світі досягала майже 1 мільярда чоловік. Останніми роками урозвинутих країнах виникла тенденція до зменшення кількості неписьменних, але в регіоні «третього світу» і до початку ХХІ ст. ці показники зростатимуть. Крім того, розвинутий світ (включаючи і держави СНД) спіткнувся в останнє десятиріччя ХХ ст. з новим явищем — «функціональною неосвіченістю», що не дає змоги певним письменним індивідам виконувати функції, що відповідають рівню їх освіти. Кількість функціонально неосвічених у ряді провідних країн, за оцінками фахівців, сталадосягати десятків мільйонів чоловік. Зрештою, в деяких слабо розвинутих країнах світу чи державах, що здійснюють політичну перебудову, можна кваліфікувати відносно помітне зменшення піднесення або розширення масштабів систем освіти (це, зокрема, стосується й деяких ланок державної освіти в Україні та інших державах СНД).
Які ж прояви має глобальна криза освіти? Насамперед, як стверджують В.М.Піча, О.М.Семашко та Н.Й.Черниш, йдеться про кризусоціалізації.
Класична система освіти менш за все здатна забезпечити опанування молоддю всієї множини майбутніх соціальних ролей. Вирішення проблеми безболісної адаптації молоді до реальної дійсності, подолання девіантної поведінки та маргінального існування ще не знайдено освітянською галуззю в оптимальній формі.
По-друте, зростання розриву між освітою та культурою.
Традиційна освіта та практика навчання дозволяє в основному надбати знання чи норми способу життя, але не цінності духовності та культури, які включаються в освіту у вигляді еклектичних сурогатів (навчальних предметів) і не забезпечують наслідування у духовному зв’язку поколінь.
Рік у рік зростаєвідставання освіти від науки.
Наука ХХ ст. кардинально змінилась у фундаментальному та спеціальному аспектах: визнала множину істин, відмовилася від універсальних зазіхань та звернулася до етичних пошуків, але система освіти методологічно й дидактично спинилась у межах подоби світу ХІХ ст., що знижує авторитет знання та мотивацію до навчання.
Нарешті, інститут сучасної освіти не зміг подолатипроблеми пригнічення людяного у людині,
про що свідчить функціональне завдання системи освіти готувати державі об’єкти соціальної маніпуляції, а не суб’єкти соціальної дії.
Крім того, прояви глобальної кризи пов’язані із збереженням дисфуикцій сучасних освітянських систем,
що не відповідають соціальним очікуванням людей у суспільстві. Суттєвість глобальної кризи достатньо боляче відображається укритиці традиційної парадигми
освіти, орієнтованої на технократичні й конформістські цінності, яку можна зустріти у сучасній соціологічній, педагогічній та філософській літературі.
Освітянська криза у нашій державі була зумовлена не тільки глобальними факторами, зокрема, крахом основних принципів та догм радянської освіти, спричинений падінням минулої політико-ідеологічної системи, одержавленням та бюрократизацією освітянської системи; викривленням цілеспрямованості та соціальних функцій школи; залишкоаим принципом фінансування освіти і культури; відсутністю нових моделей освіти, наукової та формальної альтернативи; соціальним та етичним розривом між викладацьким корпусом, студентами та учнями; зниженням соціального престижу освіченості й інтелекту у кризовому соціумі, яким залишається українське суспільство.
Сучасні соціологи (А. Печчеї, Ф.Кумбас та ін.) звертають увагуна перебіг в останній чверті ХХ ст. глобальної кризи освіти і прагнуть виявити основні шляхи її подолання. Вказується, зокрема, на такі ознаки цієї кризи: зростання “функціональної неосвіченості”, зростання розриву між освітою і культурою, відставання освіти від науки, збереження функцій сучасних освітянських систем, послаблення впливу освіти на соціалізацію молоді та ін. Слід відмітити, що й Україна не запобігла освітянській кризі, наслідуючи як набутки й досягнення, так і невирішені проблеми й суперечності радянської системи навчання і виховання.
Використана література:
1. Соціологія: В.М.Піча загальний курс Київ 2000р.
2. Соціологія: (навчальний посібник) Марчук П.П. Тернопіль 1998р.
3. Соціологія: підручник для вузів В.Н. Лавриненко, М.А.Найтов М.: Культура і спорт, ЮНИТИ 1998р.
4. Соціологія: Навчальний посібник за зачальною редакцією Ш.В. Туленкова. – К.: МАУП, 1998р.
5. Соціологія: Підручник за редакцією Андрущенко В.П., Волович В.І. та ін. 1998р.
План
1. Система освіти, її зміст та призначення
.............................................1
2. Універсальність системи освіти
...........................................................4
3.
Основні умови реалізації функцій освіти
...........................................4
4.
Шляхи удосконалення освіти
...............................................................6
5.
Соціальні функції та соціальні принципи освіти
.............................7
6.
Висновки
...................................................................................................8
Миколаївська Філія Національного Університету
“Києво-Могилянська Академія”
Кафедра політології
Виконав студент
Остапенко О.В.
Перевірив викладач,
кандидат філ. наук, доцент
Ханстантинов В.О.
Миколаїв – 2001