План
Вступ
1. Теоретико - організіційні основи інвестиційного процесу.
2. Методи оцінки раціонального залучення інвестицій.
3. Перспективи залучення іноземних інвестицій в економіку України.
Висновки
Зміст
Вступ .........................................................................................…………4
1. Теоретико - організаційні основи інвестиційного процесу............…… 6
2. Методи оцінки раціонального залучення інвестицій....................……..19
3. Перспективи залучення іноземних інвестицій в економіку України….29
Висновки........................................................................................………..38
Список використаної літератури..........................................................….40
Додатки..............................................................................................…….. 41
Вступ
Темою даної курсової роботи є міжнародні інвестиції як інгредієнт економічного розвитку тієї чи іншої країни. Інвестиції вважаються другим компонентом чистих видатків. Вони охоплюють видатки на будівництво нових заводів, фабрик, на станки та обладнання з тривалим терміном служби і т.д. Багато економістів розглядали інвестиції як довгострокові вклади капіталу в різноманітні галузі та сфери економіки, інфраструктуру, соціальні програми, охорону навколишнього середовища, з метою розвитку виробництва, соціальної сфери підприємництва, отримання прибутку. Саме тому ця тема є актуальною у наш час, особливо для української держави, у якій тільки формується система ринкових відносин, спостерігається поступова приватизація економіки. Усе це потребує чималих коштів, які можна отримати за рахунок іноземних інвесторів.
Метою даної курсової роботи є дослідження суті іноземних інвестицій, різні аспекти їх залучення, з’ясування методів оцінки ефективності міжнародного переливу капіталу, показання перспектив залучення іноземних інвестицій в економіку України і проблеми пов’язані з цим процесом, чому саме інвестиції так необхідні нашій державі.
Курсова робота складається із вступу, трьох розділів та висновків. У першому розділі з’ясовано теоретико-організаційні основи інвестиційного процесу, показано усі можливі форми інвестицій, хто є їхніми суб’єктами, висвітлено суть інвестиційної діяльності та інвестиційного процесу. Предметом дослідження другого розділу є методи оцінки ефективності міжнародних капіталовкладень, тобто докладне вивчення методу граничної ефективності, методу розрахунку прибутку, методу обліку чистої кінцевої вартості капіталу та методу бюджетування капіталу та методу бюджетування капіталу. Третій розділ присвячений перспективам залучення іноземних інвестицій в економіку України. Тут зазначені проблеми інвестиційного процесу в нашій державі, що саме зумовило цю кризу і шляхи виходу з неї. В кінці роботи здійснюються підсумки дослідження, наводиться список використаної літератури.
Проблемою іноземних інвестицій займається чимало економістів, зокрема Барановський О., Лазбеник Л., Гавришок О., Пересада А.А., Пригода В.В., Чекніна Т. Це робить висновок, що дана проблематика знаходиться в центрі уваги великої кількості науковців. Основним джерелом для написання курсової роботи були навчальні посібники з економічних наук, а також велика кількість періодичної літератури. Зокрема, мова йде про такі видання як “Діловий вісник”, “Економіка України”, “Україна - Business” тощо.
Крім того була використана законодавча основа, зокрема закон України “Про інвестиційну діяльність.”
1. Теоретико - організіційні основи інвестиційного процесу.
Іноземні інвестиції - це капітали, експортовані з однієї країни і вкладені в справу або підприємство на території іншої країни, тобто за кордоном, куди внаслідок цього переноситься вже не акт реалізації зосередженої в експортованому товарі прибутку, а сам процес його створення. Таким чином, вивезення капіталу - це переміщення його за кордон з метою отримання підприємницького прибутку або проценту.
Законом України “Про інвестиційну діяльність” інвестиції визначаються як усі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об’єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої утворюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект [1]. Це означення, в основному, відповідає міжнародному підходу до уявлення про інвестиційну діяльність як процесу вкладання ресурсів (благ, майнових та інтелектуальних цінностей) з метою отримання прибутку, доходу, дивіденда (соціального ефекту) в майбутньому. Іншими словами інвестор відмовляється від задоволення насущних потреб в розрахунку на очікуване задоволення їх в майбутньому, але в більших розмірах. У відповідності із Законом до майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються у підприємницьку діяльність відносяться:
· грошові засоби, цільові банкнотні вклади, паї, акції та інші цінні папери;
· рухоме і нерухоме майно (будівлі, споруди, обладнання) та інші матеріальні цінності;
· майнові права, що витікають із авторського права, досвіду та інших інтелектуальних цінностей;
· сукупність технологічних, технічних, комерційних та інших знань, оформлених у вігляді технічної документації, навиків та виробничого досвіду, необхідних для організації того чи іншого виду виробництва, але не запатентованих (“ноу-хау”);
· права користування землею, водою, ресурсами, будівлями, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права та інші цінності[1]
Сукупність вказаних цінностей, що обертаються на ринку, прийнято відносити до обєктів інвестиційної діяльності. Деякі вчені-економісти до цієї сукупності вносять також “фінансові права”, які витікають із взємозвязку інвестицій да державного регулювання умов інвестиційної діяльності, перед усім, податково амртизаційної політики. Це має місце при наданні державою податкових льгот інвестору (зниження ставки податку на прибуток) чи встановлення пільгових норм амортизаційних відрахувань (прискорення амортизації). Такі податково-амортизаційні преференції дають економічній ефект виходячи із повернкння засобів в майбутньому, і тому державою (муніципальними органами) цей ефект повинен оцінюватись (дисконтуватись).
На рис 1 приведена схема класифікації інвестицій за формами.
Рис.1 Форми інвестицій
Фонд накопичення як зберігаюча частина національного доходу є основним джерелом інвестицій. Умовно він може бути розділеним на фонд відшкодування та фонд відновлення. За рахунок цих фондів здійснюються відповідно валові та чисті (в їх складі) інвестиції.
Валові
інвестиції характеризують загальний обємз асобів, які направляються у відтворення: нове будівництво, реконструкція та розширення, технічне переоснащення, а такожпідтримка діючих потужностей.
Чисті
інвестиції в такому контексті являють собою вклади засобів у знову створені виробничі фонди та оновлюючий виробничий аппарат. Вони менші валових на величину засобів, що направляються із фонду відшкодування у вигляді амортизаційних відрахувань на повне становлення. Інвестуючі засоби з фондів відшкодування та відновлення характеризують в кінцевому рахунку відношення між простим та розширеним відтворенням.
В економічній теорії принциповою класифікаційною ознакою поділу інвестицій за формами вважається виділення фінансових та реальних інвестицій. Виділення із загального обєму іноваційної форми інвестицій та інтелектуальних інвестицій в ряді випадків – умовно, поскільки інтелектуальні інвестиції в більшій мірі являються іноваціями.
Фінансові
інвестиції – це вкладання засобів в різноманітні фінансові інструменти: фондові (інвестиційні) цінні папери, спеціальні (цільові) банківські вклади, депозити, паї і т. д.
Реальні
інвестиції – це вклади у виробничі фонди (основні та зворотні). В основному це вклади у матеріальні активи – будівлі, споруди, обладнвння та інші товаро-матеріальні цінності, а також нематеріальні активи (патенти, ліцензії, “ноу-хау”, технічна, науково-практична, інструктивна, технологічна та інша документація).
Інноваційна
форма інвестицій (вклади у новшества) – це, в основному, вклади в нематеріальні активи, забезпечуючі розвиток НТП та успішну протидію конкурентам на товарних ринках. В промислово розвинутих країнах з високим рівнем техніки і технології іновації за своїм змістом і складом наближаються до реальних інвестицій. Однак в окремі періоди доводиться втілювати інвестиції і в підтримку технічно відсталих маловиробничих галузей та виробництв.
Інтелектуальні
інвестиції – це вклади в творчий потенціал суспільства, обєкти інтелектуальної власності, що витікають із авторського права, права на промислові зразки і корисні моделі. В більшій мірі за своїм змістом і напрямком і
нтелектуальні інвестиції одночасно являються іноваціями. Крім поділу інвестицій за напрямками вкладення засобів (фінансові, реальні), в економічній теорії існує велика кількість признаків, за якими вони виділяються в залежності від цілей дослідження обєкта інвестування.
Виходячи з джерел фінансування розрізняють: особисті засоби, інвестора, позичкові (державний кредит, кредити комерційних банків та інших фінансово-кредитних установ), приваблення засобів (засоби інших інвесторів).
За формами власності інвестиції поділяються на:
· державні – фінансуються із держбюджета, місцевих бюджетів, держпідприємствами;
· приватні – засоби населення (індивідуальних інвесторів), комерційних структур, колективних підприємств;
· іноземні – позичкові та кредитні ресурси міжнародних інвестиційних інститутів, зарубіжних корпорацій та фірм, спільних підприємств.
В залежності від термінів засвоєння інвестиції можуть бути довготривалими, середньотривалими та короткотривалими. Основне правило інвестування гласить, що інвестиції повинні бути довготривалими (в зарубіжній практиці – більше 1 року). Однак через неспрятливий інвестиційний клімат, нестабільність політичної ситуації і високі темпи інфляції, інвестори вимушені шукати обєкти середньотривалих та короткотривалих вкладів.
Важливе значення має поділ інвестицій на прямі та портфельні, особливо при експорті капіталу і створенні транснаціональних корпорацій.
Прямі
інвестиції за звичай здійснюються у формі кредиту без інвестиційних посередників з метою оволодіння контрольного пакету акцій корпорації.
Портфельні
інвестиції, як правило, здійснює пасивний інвестор, придбавши невелику долю (пай) компаній в надії на отримання нехай і невеликих але стабільних прибутків. Такий інвестор звичайно не прагне до управління компанією, її фінансове становище цікавить його тільки в момент виплати дивідентів.
До субєктів інвестиційної діяльності Закон “Про інвестиційну діяльність” відносить інвесторів та учасників. Ними без будь-яких обмежень можуть бути як громадяни і юридичні особи України, так і іноземні громадяни і юридичні особи і самі держави[1].
Таким чином, інвестор – субєкт інвестиційної діяльності, який приймає рішення про вкладання особистих, позичкових та приваблених майнових та інтелектуальних цінностей в обєкти інвестування.
Як передбачає Закон, інвестори можуть виступати в якості вкладачів, покупців, кредиторів, а також виконувати функції будь-якого учасника інвестиційної діяльності, тобто вкладати капітали, купувати цінні папери, а також виконувати функції товаровиробників, підрядчиків, субпідрадчиків, замовників. Відношення до числа інвесторів кредиторів є суперечливим. Якщо інвестор – це особа, яка вкладає особисті і позичкові засоби, то по відношенню до кредитора він боржник. А кредитор, в свою чергу, як судодавач не може бути одночасно інвестором, оскільки надана ним суда – це не власні засоби, вони підлягають поверненню. В окремих випадках банки та інші фінансово-кредитні установи можуть ставати інвесторами та здійснювати інвестиції, скажемо, в складі фінансово-промислових груп, але тоді вони не є кредиторами.
Інвесторам в умовах ринку надаються дуже широкі повноваження, у відповідністю з їх економічною самостійністю. Це визначення цілей, напрямків, видів та обємів інвестицій, визначення складу інших учасників інвестиційної діяльності. Не допускається за рамками Закону втручання державних органів та посадових осіб в реалізацію договірних відносин між субєктами інвестиційної діяльності.
Субєкти інвестиційної діяльності реалізують свої економічні інтереси, вступаючи у визначені взаємовідносини на інвестиційних ринках. Ці ринки регулюють процес обміну інвестиціями й інвестиційними обєктами (товарами).
Інвестиційна діяльність – це послідовна сукупність дій її субєктів (інвесторів та учасників) по втіленню інвестицій з метою отримання доходу та прибутку. Кожна країна як субєкт інвестиційної діяльності визначає правові, економічні та соціальні умови цієї діяльності у своєму законодавстві. В більш вузькому трактуванні цього поняття вживають термін “інвестиційний процес”. Це поняття за звичай повязується з реалізацією реальних інвестицій, із здійсненням реальних інвестиційних проектів. Порівняльна характеристика проводиться за наступними стадіями інвестиційного процесу:
· мотивація інвестиційної діяльності;
· прогнозування і програмування інвестицій;
· основи доцільностиі інвестицій;
· страхуванняінвестицій;
· державне регулювання інвестиційного процесу;
· планування інвестицій;
· фінансування інвестиційного процесу;
· проектування і ціноутворення;
· забезпечення інвестицій матеріально-технічними рескрсами;
· засвоєння інвестицій;
· підготовка до випуску продукції;
· попередня здача – прийом до експлуатації;
· кінцева здача обєкта в експлуатацію.
Темпи зростання експорту капіталу випереджують темпи зростання товарного експорту. За чверть століття (від середини 60-их років) закордонні капіталовкладення збільшились в 4 рази, і на початок 80-их років у світі було приблизно 450млдр/$ іноземних інвестицій. В 1992 році було досягнуто 2,2 трлн.$, тобто відбулось їх понад, ніж чотирьохкратне збільшення. Лише за один рік зараз вивозиться приблизно 200млрд.$ (до того ж це стосується лише прямих інвестицій). Саме експорт капіталу є головним джерелом так званої міжнародної продукції, тобто продукції, що реалізується закордонними філіалами міжнародних компаній. Її обсяг складає біля 1/4 ВНП індустріально розвинутих країн. Продукція лише американських закордонних філіалів перевищує обсяг експорту товарів США в 4 рази [2, с 45].
Формами вивезення капіталу є прямі капіталовкладення, портфельні інвестиції, а також позики та кредити.
Прямі капіталовкладення являють собою інвестиції в функціонуючий промисловий, банківський, торговий та інший капітал закордонних країн, що забезпечують інвестору контроль над підприємством. Частка іноземної участі в акціонерному капіталі фірми, що дозволяє досягти такого контролю, в міжнародній статистиці звичайно прийнята в розмірі 25%, але в окремих країнах може суттєво відрізнятись (від 10% в Україні та США до 50% в Австралії та Канаді). За визначенням Організації Економічної Співпраці і Розвитку (ОЕСР) прямі інвестиції означають наявність або іноземного контролю над десятьма та більше відсотками звичайних акцій чи голосів, або ж так званого ефективного голосу в управлінні підприємством. Прямі інвестиції найбільш типові для діяльності транснаціональних корпорацій (ТНК).
Портфельні інвестиції являють собою капіталовкладення в облігації та акції закордонних компаній, які, втім, недостатні для встановлення безпосереднього контролю їх діяльності. Основною метою портфельних капіталовкладень є отримання прибутку, а не забезпечення прямого контролю господарської діяльності об'єкта інвестування. Разом з тим, навіть портфельна участь дає можливість ТНК здійснювати значний посередній контроль. Найбільш виразно це помітно в тих випадках, коли є додаткові домовленості (ліцензійні, управлінські, маркетингові та ін.), що ставлять підприємство в залежність від іноземного інвестора, або ж коли національна частка акцій розпорошена серед багатьох власників.
Прямі й портфельні інвестиції є різновидами підприємницького капіталу, що призначений безпосередньо для вкладення в виробництво. Він спрямовується або на створення нових підприємств, або ж на купівлю частки чи поглинання вже існуючих компаній. Внаслідок вивезення підприємницького капіталу утворюються філіали, дочірні компанії чи змішані підприємства.
Виключною формою вивезення капіталу на сьогоднішній день є позиковий капітал у вигляді міжнародних позик та кредитів, що надається як окремими країнами, так і через транснаціональні та міжнародні банки. Ці капіталовкладення передбачають розміщення за кордоном валютних ресурсів на умовах повернення, терміновості та оплати.
Перевага міжнародних позик для їх отримувачів полягає у відносній свободі їх використання. Вони дають іноземну валюту, що досить часто необхідна для тимчасового покращення стану платіжного балансу. Крім того міжнародні позики теж просто перетворюються на інвестиційні товари і, таким чином є шляхом збільшення функціонуючого капіталу країни, що отримує позику.
Останнім рокам притаманне величезне зростання середньо- та довгострокових операцій на міжнародному ринку позикового капіталу. Основним одержувачем позик є ТНК, що використовують середньострокові та довгострокові міжнародні кредити переважно з підприємницькою метою -фінансування створення та розширення закордонних філіалів, придбання нових підприємств.
Багато країн, особливо ті, що розвиваються, використовують міжнародні займи для врегулювання значних дефіцитів своїх платіжних балансів. Водночас, кредити, навіть найбільш пільгові, треба повертати, а до того - сплачувати проценти за користування ними. Ефективність кредиту для національної економіки стає зрозумілою лише після його використання.
Обов'язковою передумовою перетворення вивезення капіталу в невід'ємний елемент системи міжнародних економічних відносин є створення відносного “надлишку” капіталу на національних ринках. Внаслідок цього, з метою більш прибуткового інвестування, він спрямовується за кордон. Водночас вивезення капіталу стало можливим завдяки формуванню світового ринку, як альтернативної сфери інвестування. Це дозволяє підприємцям вкладати гроші туди, де їм за рахунок різниці рівня витрат виробництва в різних країнах забезпечується прибуток вищий, ніж середній національний.
Причиною закордонного інвестування досить часто є зацікавленість у природних ресурсах різних країн з метою забезпечити гарантоване постачання власних підприємств сировиною. Наприклад, завдяки закордонним інвестиціям США отримують 100% фосфатів, міді, олова; 75% марганцевої та залізної руди; Японія - 40% бокситів; 50% нікелю; 60% мідної руди. До того ж досить часто сировина з закордонних підприємств отримується за так званими трансфертними цінами, нижчими, ніж світові.
Під час використання закордонних джерел сировини на базі прямих інвестицій враховуються відмінності екологічних норм і стандартів різних країн. Розвинуті країни намагаються переносити в країни, що розвиваються, такі виробничі потужності, що призводять до значного забруднення навколишнього середовища. Ця тенденція найбільш помітна протягом останніх двох десятиріч.
Капіталовкладення в іноземну економіку - активний засіб стимулювання попиту на вітчизняну продукцію. Це досягається за рахунок того, що по-перше, за кордоном створюються нові ринки, а по-друге, частина експерта ТНК постійно йде на адресу зарубіжних філіалів, і їх гарантована доля складає зараз понад 1/3 експорту Канади, ФРГ, Франції, Швеції, до 1/2 експорту США.
Нарешті, капіталовкладення, що розміщенні на господарській території іноземних держав, дають фірмі можливість обминути тарифні та нетарифні бар'єри, які зустрічає звичайний комерційний експорт.
Міжнародна міграція інвестицій вигідна як для країни-експортера, так і для країни-імпортера капіталу. Перша отримує додатковий прибуток за рахунок інвестицій за кордоном, що дають можливість отримувати більший процент, ніж на національному ринку; друга - за рахунок збільшення капіталовкладень в національну економіку.
Як в експорті, так і в імпорті підприємницького капіталу провідні позиції займають індустріально розвинуті країни, доля яких складає 97-98% загальносвітового обсягу прямих закордонних інвестицій. Серед них особливо виділяються три центри світового господарства: США, Західна Європа, Японія. Як і в інших галузях економіки, співвідношення сил між основними експортерами капіталу постійно змінюється.
На протязі останніх десятиріч підприємницький капітал починає вивозитись і з країн, що розвиваються (перш за все з нових індустріальних країн). Втім, за своїм обсягом ця діяльність залишається дуже незначною, в порівнянні з аналогічними показниками традиційних експортерів капіталу.
На межі 70-80-х років рішучі зміни відбуваються в імпорті підприємницького капіталу.
По-перше, США, залишаючись провідним експортером капіталу, перетворюється водночас на головного імпортера. Таке збільшення значення США як об'єкта інвестування зумовлене на посилення позицій ТНК Західної Європи та Японії, що прагнуть потрапити на американський ринок.
По-друге, подальшого розвитку набуває тенденція до більшої переорієнтації закордонних інвестицій на індустріально розвинуті країни. В сучасних умовах їх доля складає 3/4 імпорту підприємницького капіталу, а на долю країн, що розвиваються - лише 1/4. Стагнація і навіть зменшення ролі країн, що розвивається, як суб'єкт інвестування, тісно пов'язані зі змінами галузевої структури закордонного підприємництва. Зараз його головними напрямками є переробна промисловість (перш за все, наукоємні галузі) і сфера послуг. Зрозуміло, що необхідні умови для інвестицій такого гатунку існують перш за все в економічно розвинутих державах, а також в нових індустріальних країнах, куди іноземних інвесторів приваблює низька вартість відносно кваліфікованої робочої сили.
Іноземне інвестування супроводжується наростанням відкритості економік країн для зарубіжних інвесторів. На сучасному етапі інтерналізації господарських процесів скрізь відбувається лібералізація регулювання іноземного інвестування: в 1991р. 35 країн ввели зміни ліберального плану в свої інвестиційні режими, у 1992р. - вже 43, в 1993р. - 57, в 1994р. - 49 і в 1995р. - 64 країни. Кількість змін, що стосувалися лібералізації іноземного інвестування, у ці роки складала, відповідно, 80, 79, 101, 108 і 306. У їх структурі за 1995р. 62% було пов'язано з наданням стимулів, ЗО - умовами для продуктивного 4їункціонування, 15 - умовами участі у власності, 9 -збільшення гарантій і 4% - послабленням контролю [3,с.10].
Закономірним чинником здійснення зовнішнього інвестування є макроекономічна стабільність. Існує чіткий взаємозв'язок між економічним зростанням і темпами надходження прямих іноземних інвестицій; деякі дослідники слушно вважають зростання в економіці вирішальним фактором для позитивної динаміки їхніх потоків. Зокрема, збільшення ВНП країн, що розвиваються, в середньому на 1% стимулює зростання потоків приватних іноземних інвесторів приблизно на $10млрд.[3,С.10].
З метою перевірки цього положення було здійснено розрахунки взаємозв’язку між зростанням внутрішніх інвестицій та валового внутрішнього продукту і надходженнями іноземних інвестицій у 24 країнах, що розвиваються. Аналіз засвідчив великі відмінності у темпах економічної динаміки в окремих з них і доводить, що темпи зростання ВВП вищі в тих країнах, де вищий рівень інвестицій. При віднесенні ВВП до головного параметра, що у цьому випадку визначає приплив іноземних інвестицій, можна дійти висновку: протягом 1986-1993рр. Кожний мільйон доларів щорічного приросту ВВП сприяв додатковому щорічному залученню для зазначених 24 країн іноземних інвестицій в середньому на $33,3 млн. [3,с.10].
Еволюція іноземного інвестування привела до створення міжнародного виробництва. При цьому існує тенденція до концентрації національних підприємств у межах територій своїх регіонів, тобто до групування іноземних інвестицій навколо країни базування. Зокрема, США здійснюють інвестування в Центральній та Південній Америці, європейські фірми - в інших європейський країнах, включаючи Східну Європу, японські інвестори в ряді азіатських країн. Крім зменшення витрат на транспортування, це визначається і певними перевагами, такими, як мовні та культурні зв'язки, близькість менталітету, а також можливість тісніших контактів за рахунок економії часу на поїздки.
Поряд з об'єктивними факторами на розвиток іноземного інвестування істотний вплив справляють і фактори суб'єктивного порядку, які включають діяльність людей, суспільних груп, політичних сил, ланок державного апарату. До них також відносяться чинне законодавство у сфері підприємницької діяльності, державні засоби регулювання економіки та загальна політична стабільність. Рівень останньої прямо визначає збільшення або зменшення обсягів іноземного інвестування. Насамперед це стосується країн, що розвиваються, та країн з перехідною економікою. Вважається можливим констатувати наявність довгострокової залежності між політичною стабільністю приймаючої країни та темпами припливу (відпливу) іноземних інвестицій. Як приклад, можна навести Південно-Африканську Республіку, яка свого часу досягла великих успіхів у справі залучення іноземних інвестицій, проте через довгострокове практикування апартеїду і, як наслідок, соціальну нестабільність позбулася іноземного капіталу, відплив якого тривав до 1994р.
Зокрема, політична стабільність і соціальний порядок ставилися на перше місце у зарубіжних інвесторів при прийнятті рішень щодо інвестування в Тайвані. На другому місці була турбота про ставлення до іноземних інвестицій в країні (перш за все, це стосувалося США та країн ЄС, які недостатньо знали інвестиційний клімат).
Суттєвим критерієм оцінки політичної стабільності можуть слугувати наявність та обсяги зовнішньої (зокрема, багатостороньої) допомоги, високий рівень якої свідчить про сприятливе ставлення до країни як до об'єкта інвестування.
При здійсненні інвестиційного процесу враховується також диференціація менталітетів. Характерною рисою стратегії японських підприємців та інвесторів є орієнтація на тривалий період діяльності і використання довгострокових кредитів. Тому при розвитку виробництва їм притаманне не постійне стеження за котируванням акцій на фондовій біржі, а концентрація зусиль на вирішенні стратегічних завдань. На відміну від них, американські менеджери перебувають у тісній залежності від розмірів дивіденду і тому змушені зосереджувати увагу на забезпеченні максимального поточного прибутку.
Це також стосується і менталітету приймаючої країни. Зокрема, збільшення обсягів японського інвестування у Тихоокеанському регіоні (перш за все, у Південній Кореї, Сингапурі, Малайзії і Таїланді) пов'язане не лише з наявністю в них добре навченої та дисциплінованої робочої сили, а й з легким сприйняттям нею японського менеджменту.
Спроби національних фірм перенести діяльність за межі національних кордонів може бути пояснене агресивними чи захисними причинами: збільшенням або захистом прибутків, утриманням ринку або проникненням на нього.
У цілому вибір місця інвестування в приймаючій країні визначається на основі врахування таких параметрів, як розмір ринку, забезпеченість факторами виробництва, витрати, ступінь розвинутості інфраструктури, торгівельна політика, конкуренція, режим в'їзду та виїзду, власність, зайнятість тощо. Інвестор обирає місце здійснення капіталовкладень також з урахуванням характеру відповідної технології, стратегії фірми та своїх уявлень про ступінь ризику та можливих прибутків.
Слід зазначити, що для вибору об’єкта іноземного інвестування важливе значення має наявність дешевої некваліфікованої робочої сили та можливості зменшення сплачуваних податків. Це стало вирішальним фактором закриття найбільшими виробниками телевізорів з Японії, Тайваню та Південної Кореї своїх заводів у США і передислокації через південний кордон. Так, три прикордонних з США міста сконцентрували 90% корейських і майже половину японських прямих іноземних інвестицій в Мексику [3, С.12].
Отже, в основі здійснення зарубіжного інвестування лежать насамперед прагматичні мотиви. Через це також враховується, що доходи від інвестування в країнах, що розвиваються, на даному етапі значно вищі (в цілому на 10-12%), ніж у розвинутих. Зокрема, прибуток інвесторів США від капіталовкладень до 7 найрозвинутіших країн у 1992-1994 рр. складав у середньому 8%, тоді як його розмір від інвестування до 8 найбільших країн, що розвиваються, становив 21% [3, С.13].
Інша особливість сучасного періоду полягає в тому, що однією з рушійних сил, які визначають рівні та пропорції зарубіжного інвестування, став валютний фактор. Його значення на кожному товарному ринку суто індивідуальне. Проте емпіричні спостереження свідчать, що під вплив валютного фактора особливо підпадають ринки, які характеризуються відносно однорідною та стійкою номенклатурою.
Таким чином, можна сформулювати умову, згідно з якою зміцнення національної валюти країни базування зумовлює наростання її зарубіжного інвестування. Звідси випливає висновок, що інвестори країн із завищеним курсом валюти прагнуть направляти свої кошти до країн із заниженим курсом. Непересічне значення при здійсненні зарубіжного інвестування має наявність стабільної грошової та фінансової систем у країні-імпортері капіталу. Зокрема, Японія, Південна Корея та інші країни, що розвинули свою економіку завдяки ефективному залученню та використанню іноземних інвестицій, дістали можливість одержувати їх лише після приборкання інфляції та встановлення фінансової стабілізації.
Динаміка іноземного інвестування значною мірою залежить від зв'язків країни-реципієнта з недержавними та міжнародними організаціями. Дослідження світової практики дозволяє вивести неформальну залежність, згідно з якою інвестиції в ту чи іншу державу починають надходити після підписання угоди з Міжнародним валютним фондом та здійснення страхування. Важливу роль у даному контексті відіграє і наявність зовнішньої заборгованості: значна її величина зумовлює нижчий рівень надходження зовнішніх коштів.
Підбиваючи підсумок, виділимо фактори, за яких іноземне інвестування не здійснюється. Відсталість інфраструктури, нерозвинутість сировинної бази, зовнішня заборгованість, невисокий рейтинг кредитоспроможності, знецінення національної валюти, низькі доходи споживачів, проблеми при репатріації прибутків, політична нестабільність тощо зменшують активність іноземних інвесторів. Водночас це визначається і специфікою економічної політики країни. Так, досить незначний приплив проблеми при репатріації прибутків, політична нестабільність тощо зменшують активність іноземних інвесторів. Водночас це визначається і специфікою економічної політики країни. Так, досить незначний приплив приватних іноземних інвестицій в Японію – 908 млн.$ у 1994 р. і лише 39 млн.$ у 1995 р. - пояснюється як високою вартістю робочої сили та землі, так і відверто протекціоністською внутрішньою політикою в поєднання з експансією за кордон [3, С.14].
Важливе значення для здійснення іноземного інвестування має і приватизація. Вона проводиться на тлі одночасного визнання необхідності подальшої дерегуляції економічної активності і лібералізації діяльності приватного сектора. Внесення приватних іноземних інвестицій через купівлю чи приватизацію відбувається частіше, ніж створення нових підприємств, і належить до найбільш поширених та дійових форм іноземного інвестування. Переважна більшість національних фірм після абсорбування приватних іноземних інвестицій стає більш конкурентноспроможною; продаж активів іноземцям зумовлює негайне надходження коштів і, врешті-решт, сприяє подальшим інвестиціям, реінвестуванню прибутків та ін.
Аналіз умов здійснення іноземного інвестування в першій половині 90-х років свідчить, що воно сконцентрувалось у країнах, які краще регулювали його залучення. Це стосується насамперед країн, в яких були у наявності основні чинники: стабільна макроекономічна політика, відсутність підвищення процентних ставок, високий рівень національних заощаджень, значне інвестування в промисловість, відносно помірний бюджетний дефіцит, високі темпи зростання експорту та невеликі сподівання на надходження короткострокового капіталу, здійснення внутрішніх структурних перетворень (приватизації, лібералізації законодавства, відкриття ринків цінних паперів для іноземних інвесторів, послаблення валютного контролю, скорочення заборгованості). Звичайно, до цих чинників можна віднести й інші, проте саме ці вважаються визначальними.
2. Методи оцінки раціонального залучення інвестицій.
Діюча Методика визначення ефективності капітальних вкладень (1988р.) не може бути використана не тільки приватними інвесторами, але і в державному секторі, який втратив фактичну монополію на інвестиції.
Використаний в Методиці принцип приведених затрат базується на використанні нормативних коефіцієнтів економічної ефективності, які мають опосередкований, волюнтаристський характер, не враховують підприємницький ризик, обмежуються або усередненим роком, або терміном окупності.
Термін окупності нормується 5 – 6 роками, а інвестора, звичайно, цікавить весь строк експлуатації об’єкта.
Крім того показники порівняльної економічної ефективності не враховують фактор часу при оцінці поточних затрат і прибутку по рокам реалізації проекта встановлені на 12 п’ятирічку галузеві нормативні коефіцієнти економ. ефективності коливаються від 0,05 по транспортному будівництву, до 0,25 по матеріально-технічному оснащенню, харчової, легкої й ін. галузям. Ці коефіцієнти являють собою норму прибутку на інвестиційний капітал. Вони мають нормативний характер і важко зрозуміти чому мають такі значні розбіжності. Який поважаючий себе інвестор направить свій інвестиційний капітал в галузі із низькою нормою прибутку?
Діюча Методика дозволяє обумовити ефективність будь-якої інвестиційної програми шляхом вільного вибору аналога для порівняння, використання середнього коефіцієнта економічної ефективності по народному господарстві чи промисловості.
При доведені інвестиційних програм розрахунки ефективності проводились на кінцевому етапі розробки проектів. При цьому розглядалось обмежене число варіантів. Розрахунок і оцінка кінцевих економічних результатів не впливала на діяльність учасників інвестиційного процесу і мала формальний характер. Адже довгі роки 90% капітальних вкладень були державними, а по суті, нічийними.
Сучасного інвестора цікавить перш за все, економічна доцільність інвестиційної програми, він має бути впевненим, що прийняті в ній рішення найкращі з усіх варіантів, що вони дадуть стійке збільшення прибутку (зниження собівартості).
При цьому інтереси приватних інвесторів збігаються з інтересами держави, так як вона збільшує свій бюджет за рахунок податків на доходи успішних інвесторів.
В різних країнах Заходу приділяється значно більше уваги розрахункам ефективності інвестиційних програм. Цими показниками щоденно користуються інвестиційні (акціонерні) компанії та банки, які твердо і точно розраховують терміни окупності інвестицій, строки повернення кредиту і ефективності кредитних ресурсів, оцінюють надійність тих, хто позичає і т. д.
З розвитком ринкових відносин і посиленням факторів ризику оцінка ефективності інвестиційної програми значно ускладнюється. Розрахунки об’ємів реалізації, доходу, прибутку на перспективу ускладнені через лібералізацію цін. Розрахунки коефіцієнтів ефективності при відсутності нормативів для порівняння також втрачають зміст. Порівняння розрахункового коефіцієнта ефективності з процентними ставками ринку кредитів потребує значного (нереального) підвищення норми очікування доходів. При діючій процентній ставці річний дохід, віднесений до об’єму інвестицій, повинен становити як мінімум 400 – 500%, щоб забезпечити в майбутньому окупність затрат, що випускаються сьогодні.
Слід відмітити, що ризик в ринковій економіці супроводжує будь-яку інвестиційну програму, його можна визначити як імовірність певних затрат. В якості допустимого ризику підприємець може розраховувати загрозу повної втрати прибутку. Ще більшу загрозу представляє ризик втрати виручки. І цілковиту катастрофу для інвестора представляє ризик втрати усього майна, яке є основою інвестиційної програми, що неминуче призведе до банкрутства фірми, компанії.
Разом з тим, згідно з думкою західних спеціалістів, пряма боротьба з підприємницьким ризиком – справа цілком безперспективна, тим більше, що без ризику не може бути ніякої вільної підприємницької діяльності. Та звіт ризикових ситуацій, пом’якшання їхніх наслідків в інвестиційних програмах, особливо з тривалим терміном засвоєння інвестицій, - це обов’язкова вимога ринку. У зв’язку з цим крупні інвестиційні банки та компанії розробляють спеціальні програми аналізу ринку, сценарії можливих висновків, заходи по пом’якшенню наслідків.
Відомі програми аналізу ризику Банка Моргана (США), інвестиційного банку (ФРН) і ін.
В наших умовах при розробці інвестиційних програм слід добре їх обумовити розрахунками економічної ефективності з оцінкою при цьому якомога більшого числа факторів ризику на усіх стадіях життєвого циклу програми.
Розглянемо життєвий цикл реального інвестиційного проекту (рис.2)
Будь-який інвестиційний проект проходить п’ять стадій життєвого циклу.
Рис. 2 Життєвий цикл інвестиційного проекту
Перша стадія:
передпроектні дослідження, проектування і засвоєння інвестицій (народження проекту). Стадія характеризується великими затратами особистих засобів, можливо запозичених. Проект на цій стадії піддається різного роду ризику. Прибуток відсутній.
Друга стадія:
початок експлуатації проекта (юність) На цій стадії інвестор випробовує більшу потребу в банківських судах чи венчурному капіталі. За звичай, він не сплачує дивідендів. Якщо і є прибуток – він реінвестується. Починають діяти ризики, пов’язані з конкуренцією ризика.
Третя стадія:
швидкий ріст (підросткова фаза). Підприємство починає диктувати свої ціни на продукцію, але конкуренція зростає. Рівень продажу росте і значно випереджає витримку випуску. Характерний високий рівень прибутку, але потребуються більші затрати на маркетинг. По-старому, велика потреба в інвестиціях. Компанія може випускати додаткову емісію акцій, але дивіденди виплачує невеликі. Банк, якщо і дає ссуду, то під великі проценти.
Четверта стадія:
стабільне функціювання підприємства (зрілість). На цій стадії компанія погашає свої борги. Високий рівень конкуренції не дозволяє диктувати ціни, але низькі витрати дозволяють отримати середні по галузі доходи. Це вже добре відома компанія з хорошою репутацією. Вона має великі можливості в отриманні суд і реалізації акцій. У неї добре диверфіційований великий інвестиційний портфель, виплачуються солідні дивіденди, однак немає потреби в крупних інвестиціях. На цій стадії компанія повинна розробити стратегію попередження зниження. Це, як правило, потребує значного підвищення інвестиційної активності. Стратегія другого народження передбачає самі різноманітні шляхи: якщо розширення випуску, то з орієнтацією на інші країни; купівля інших компаній галузі (вертикальне та горизонтальне злиття), купівля компаній інших галузей, інвестування нових проектів і т.д.
П’ята стадія:
(друге народження). На цій стадії продукція підприємства перестає користуватися попитом. Дуже висока конкуренція. Банки не зацікавлені в співробітництві, якщо і дають суди, то під великі проценти. Акції компанії перестають користуватися попитом. Через поступове зниження доходів доводиться зменшувати дивіденди. Якщо на попередній стадії не була вироблена стратегія відродження і не здійсненні солідні інвестиції, компанію очікує банкрутство.
Таким чином, можна зробити висновок, що оцінка ефективності інвестиційного проекту є ключовим питання для інвестора. Разом з тим, зараз серед вчених – економістів і практиків немає єдності відносно методології такої оцінки. Головним критерієм оцінки проекта є комерційна ефекти
Що стосується крупних проектів з тривалими термінами окупності, то навряд чи використання критерію комерційної ефективності дасть достовірні результати. Критерієм оцінки ефективності таких проектів повинні стати показники загальноекономічної (національної) ефективності, тобто оцінюватись повинен прямий, непрямий і повний ефект.
Можна запропонувати наступну схему послідовності розрахунків показників ефективності інвестиційних проектів (рис 3).
Рис 3 Схема послідовності проведення розрахунків економічної ефективності інвестиційних проектів
При тривалих термінах реалізації проектів і введені об’єктів в експлуатацію чергами, така послідовність розрахунків може примінятись спочатку для кожної черги, а потім для проекта в цілому.
З точки зору інвестора (фізичної, юридичної особи, держави в цілому), повинен використовуватися різний підхід до означення ефективності проекту. Так, з точки зору індивідуального інвестора, якого цікавить лише прямій ефект, достатньо розрахувати просту очікувану норму за інвестуючий капітал.
Колективного інвестора (акціонерне товариство), крім того, буде цікавити також очікуваний непрямий ефект, який виразиться в підвищенні рівня життя суспільства, покращенні екологічного стану, підвищенні обороноздатності держави, тощо.
В розрахунках непрямий ефект для підприємства завжди має негативну величину і виражається податковою ставкою на інвестиції, прибуток або доход. Для держави як інвестора ефективність кожного інвестиційного проекту чи програми і інвестиційної діяльності в цілому буде виражатися в прирості ВВП. Згідно методології міжнародної системи розрахунків, ВВП – це сумарна додана вартість, випущена суб’єктами національної економіки, яка складається із валових фондів споживання і накопичення з урахуванням податків і експортно-імпортної продукції. По окремому інвестиційному проекті складовою ВВП буде потік грошових засобів, який включає чистий прибуток інвестора, заробітну плату робітників, сплачувані податки бюджетом, проценти фінансово-кредитним установам, виплачувані дивіденди акціонерам, нерозподілений прибуток.
Зовнішньоекономічна діяльність, привабливість іноземних інвестицій обумовлює при оцінці інвестиційних проектів розраховувати валовий національний доход як суму всіх відомих доходів усіх об’єктів національної економіки.
Відношення цих показників до об’ємів інвестицій за проектами дасть їхню загальноекономічну оцінку, враховуючи прямий і непрямий ефект. Так можуть проводитись розрахунки на рівні економіки держави, галузей, підгалузей і регіонів.
В світовій практиці відомо кілька методів оцінки ефективності інвестиційного капіталу і життєвого циклу проектів.
Метод розрахунку прибутку:
цей метод дозволяє визначити статистичну норму ефективності інвестицій, тобто загальну потребу в прибуткові для здійснення обов’язкових платежів. Норма ефективності може визначатися по відношенню до інвестицій чи фондів випуску:
де - загальна потреба в прибуткові на протязі інвестиційного періоду;
- тривалість інвестиційного періоду (життєвий цикл проекту чи його стадія);
- середньорічний боєм інвестицій в періоді, що розглядається;
- середньорічна вартість фондів випуску.
Оцінюючи інвестиційну програму (проект), інвестор визначає значення особистого коефіцієнта економічної ефективності, виходячи із своїх витрат і очікуваних результатів. Інвестиційний капітал може включати особисті заощадження, акції, паї, реінвестиції.
Результатом для інвестора є чистий прибуток після виділення податків, страховки, рентних платежів, плати за кредит і т.д.
В закордонній практиці в чистій прибуток включаються амортизаційні відрахування на реновацію, як власність інвестора (собівартість). Визначаючий при цьому коефіцієнт є середньою величиною і називається внутрішньою нормою ефективності (ВНЕ). ВНЕ не відповідає нормативним коефіцієнтам ефективності, бо не враховує фактора ризику, податкові, фінансово-кредитні та інші умови. Вона може бути розрахована як в цілому по інвестиціях, так і для акціонерного капіталу, з урахуванням або без урахування позичкового капіталу, як загальна (статистична), так і для кожного року інвестиційного процесу (динамічна).
Таким чином внутрішня норма ефективності інвестицій – це мінімально допустимий розмір чистого прибутку, який інвестор повинен одержати з кожного рубля інвестицій.
Потім інвестор проводить аналіз інвестицій на протязі цікавлячого його періоду з урахуванням фактора часу і вартості капіталу.
В закордонній практиці для цього використовується метод, який в перекладі називається методом обліку чистої кінцевої вартості капіталу.
Цей метод дозволяє оцінити інвестиції і прибутки з урахуванням фактору часу. Метод використовується для порівняльної оцінки ефективності кількох проектів. Якщо прибуток перевищує витрати – інвестиції доцільні. Разом з тим слід пам’ятати, що вартість капіталу в майбутньому, як правило, менше, ніж в теперішньому.
Дисконтування дозволяє визначити сучасну (сьогоднішню) вартість капіталу, тобто еквівалент майбутньої грошової суми. Еквівалент завжди буде меншим майбутньої вартості капіталу виходячи з правила складних процентів:
і відповідно
де - майбутня вартість капіталу;
- сьогоднішня вартість капіталу;
- норма прибутку ,(внутрішня), коефіцієнт ефективності, процентна ставка, коефіцієнт дисконтування;
- тривалість інвестиційного періоду.
Метод чистої сьогоднішньої вартості капіталу
дозволяє визначити динамічну норму ефективності як норму приведення (дисконту), при якій сума дисконтованого прибутку за визначений інвестиційний період стає рівною інвестиціям.
де - норма приведення (дисконту) (внутрішня норма ефективності – це дисконтна ставка, яка прирівнює до нуля рівність П-І=0 чи П=І).
При визначенні динамічної норми ефективності інвестицій в розрахунковий період (Т) включається час від початку інвестиційного періоду до кінця амортизаційного періоду обладнання. Розрахунковий період (Т) може бути визначений як термін служби технологічного обладнання, як будь-яка стадія життєвого циклу проекту.
За кордоном при розрахунках динамічної норми ефективності інвестицій використовують наступні обмежуючі умови:
- норма ефективності зіставляється з процентною ставкою кредитного ринку;
- для аналізу інвесторами вибираються лише ті інвестиційні програми, у яких різниця П-І>0 чи П/І>1;
- для подальшого аналізу залишаються лише ті проекти, де норма ефективності складає не менше 15-20%.
Для приваблювання інвесторів в інвестиційних програмах державою передбачаються пільгові ставки процента за кредит, які співвимірюються з нормою ефективності.
В окремих регіонах, зонах для зниження інвестиційної активності і стимуляції наповнення вільних засобів на рахунках банків депозитні ставки можуть підвищуватись, що робить не вигідними частину інвестиційних програм.
Метод граничної ефективності.
Вище розглядались інвестиційні ситуації, коли необхідно встановити задану норму прибутку (внутрішня норма ефективності) чи розрахувати статичну чи динамічну норми. З допомогою методу граничної ефективності інвестицій проводиться порівняння розрахункової норми ефективності з мінімально можливою. Мінімально допустима норма ефективності – це така процентна ставка, при якій чиста сьогоднішня вартість рівна нулю чи дисконтовані прибутки рівні початковим інвестиціям:
По кожному році інвестиційного періоду норма ефективності буде різна. Тому методом підстановки визначається мінімально допустиме значення К.
На практиці часто виникає інвестиційна ситуація, коли необхідно визначити вартість і ефективність усього інвестиційного капіталу.
Для цих цілей в світовій практиці застосовується метод бюджетування капіталу,
з допомогою якого визначається середня величина очікуваного доходу:
де середній очікуваний дохід;
гранична ставка податку;
запозичені інвестиції;
доход, очікуваний кредиторами;
приваблені інвестиції;
доход, очікуваний інвесторами (акціонерами).
Вартість капіталу по інвестиційному проекту визначається за наступною формулою:
де об’єм інвестицій по всьому проекту;
грошовий потік за винятком податків за період Т;
нові інвестиції на період Т, необхідні для стійкого росту.
Метод бюджетування капіталу дозволяє всім інвесторам визначити свій очікуваний дохід за будь-який період життєвого циклу інвестицій.
3. Перспективи залучення іноземних інвестицій в економіку України.
Світовий досвід показує, країни з перехідними економіками не спроможні вийти з економічної кризи без залучення і ефективного використання іноземних інвестицій. Акумулюючи підприємницький, державний та змішаний капітал, забезпечуючи доступ до сучасних технологій та менеджменту, іноземні інвестиції не тільки сприяють формуванню національних інвестиційних ринків, а й динамізують інші факторні ринки та ринки товарі і послуг. Крім того іноземні інвестиції, як правило, сприяють заходам по макроекономічній стабілізації, дозволяють вирішувати окремі соціальні проблеми трансформаційного періоду. Зрозуміло, що іноземне інвестування посідає особливе місце в структурі зовнішньоекономічних пріоритетів розвитку української економіки.
Потреба України в іноземних інвестиціях зумовлена трьома головними причинами. По-перше, надзвичайно низькою інвестиційною активністю власних товаровиробників і підприємств. В умовах тривалої кризи, стагнації виробництва, шаленої інфляції процес внутрішнього капіталовкладення останніми роками практично зупинився. По-друге, гострою необхідністю технічної і технологічної модернізації як самого виробництва, так і всієї ринкової та соціальної інфраструктури шляхом імпорту сучасних технологій, машин і устаткування. По-третє, проблемами впровадження в усі сфери господарського життя нових методів управління, менеджменту і маркетингу як необхідних атрибутів ринкової системи.
Динаміка іноземного інвестування в економіку України визначається насамперед такими факторами, як внутрішня політична стабільність, характер і темпи здійснення ринкових реформ, стабільність економічного законодавства, гарантії недоторканності приватної власності та закордонних вкладень, сприятливі зовнішньоекономічні умови тощо. Враховуючи ці та інші критерії і показники, слід підкреслити, що інвестиційний клімат в Україні ще не досить привабливий для закордонних інвесторів. У 1993 р. обсяг прямих іноземних інвестицій в Україну становив $ 0,18 млрд., 1994 р. - $ 0,366, 1995 р. - $ 0,75, 1996 р. -$ 1,418 млрд. [ 4, С.З ]. За показником обсягу іноземних інвестицій на душу населення - приблизно $ 28 - Україна на початку 1997 р. посідала останнє місце серед східноєвропейських країн. Для порівняння: в Угорщині ця величина становила $ 1500, в Чехії - $ 400, в Естонії - $ 320 [ 5,0.8].
За повідомленням Державного комітету статистики, найбільші вкладення іноземні інвестори зробили в розвиток харчової промисловості ( $ 325,3 млн. ), у внутрішню торгівлю ( $ 271,8 млн. ), у реконструкцію галузей машинобудування і металообробки ( $ 145,7 млн. ), у формування інфраструктури фінансово-кредитної сфери, страхування і пенсійного забезпечення ( $ 141,3 млн. ), в будівництво та промисловість будівельних матеріалів ( $ 115 млн. ), хімічну та нафтохімічну промисловість ( $ 110 млн. ). На ці шість напрямків у цілому спрямовано 2/3 усіх іноземних інвестицій. Найменше їх отримали медична промисловість і наука та наукове обслуговування ( $ 15,1 млн. і $ 15,3 млн., відповідно, що становить разом 1,8 % до загального обсягу іноземних інвестицій ) [4,0.3].
Найбільшими іноземними інвесторами є США - $ 315 млн. ( 19 % до загального обсягу ), Німеччина - $ 165,9 млн. ( 10% ), Нідерланди -$ 160,2 млн. ( 9,7% ), Великобританія - $ 130,9 млн. ( 7,9 % ), Кіпр -$ 116,4 млн. ( 7%), Росія - $ 114,2 млн. ( 6,9 % ), Ліхтенштейн -$ 103,1 млн. ( 6,2% ). Всього ж в Україну вкладають інвестиції 105 країн [4,0.4].
В цілому процес залучення іноземних інвестицій в нашу країну супроводжується цілим рядом негативних тенденцій.
По-перше,
обсяги надходжень іноземних капіталовкладень протягом останніх років неспівставні з дійсними потребами в них. Так, за даними Держкомстату, станом на 1 липня 1997 року загальний обсяг іноземних інвестицій склав лише $ 1656,8 млн. Для порівняння на цю ж дату накопичений іноземний капітал в економіці Росії склав майже $18млрд. [4,0.4].
Звичайно, такі масштаби капіталовкладень неспроможні задовільнити реальні потреби вітчизняної економіки. А її потреби в іноземних інвестиціях оцінюються експертами в $ 40-50 млрд. Залучення додаткових інвестицій, насамперед, потребують: металургія - $ 7 млрд., машинобудування - $ 5 млрд., транспорт - $ 3,7 млрд., хімія та нафтохімія - $ 3,3 млрд. За останніми даними, тільки Міністертво промислової політики України потребує значних коштів для реалізацій 53 інвестиційних проектів, у тому числі 16 - у галузі металургії, 11 -деревообробки, 10 - у хімічній промисловості [ 4, СА
].
Наприклад, лише для підвищення ефективності видобутку залізної руди на Полтавському гірничозбагачувальному комбінаті необхідно $ 105 млн., на розробку Стремигородського родовища апатитів та ільменітів - $ 150 млн., на реконструкцію металургійного комбінату "Запоріжсталь" ( обладнання цеху безперервного лиття ) - $ 120 млн., реконструкцію рейково-балочного цеху "Азовсталі" - $ 150 млн., для виробництва листової сталі підвишеної якості на Маріупольському металургійному комбінаті ім. Ілліча - $ 75 млн. [ 4, СА
]
По-друге,
малий середній розмір інвестування в конкретні проекти унеможливлює кардинальне покращення загальної ситуації. За даними Міністерства економіки, за перший квартал 1997 року зареєстровано 511 іноземних інвестицій обсягом $ 116,6 млн., або в середньому лише $ 28 тис. на один проект. А в Криму, на Сумщині і Буковині середньозважений інвестиційний проект коштує менше $ 60 тис. [4,0.4].
По-третє,
в ряді регіонів України спостерігається зменшення обсягів іноземних інвестицій. Наприклад, в Сумській області на 1 липня 1997 року, в порівнянні з початком зазначеного року, обсяг прямих іноземних інвестицій скоротився на $ 2,3 млн. [ 4, СА
].
По-четверте,
вкрай незначний обсяг іноземних інвестицій спрямовується у вітчизняну промисловість. Так, на 1. 07. 1997 вкладення іноземного капіталу в усі галузі промисловості складали трохи більше $ 800 млн., тобто в промисловість інвестовано приблизно лише половину загального обсягу прямих іноземних інвестицій [ 4, СА
].
По-п'яте,
спостерігається значна концентрація іноземних капіталовкладень в окремих регіонах країни. На початок другого півріччя 1997 року іноземні інвестиції були вкладені в 5858 підприємств. Найбільші - у підприємства Києва - $ 514,9 млн. (31,1 % до загального обсягу ), 117 підприємств Київщини - $ 148,5 млн. ( 9 % ), 297 підприємств Дніпропетровщини - $ 134,8 млн. ( 8,1 % ), 107 підприємств Криму -$ 113,4 млн. ( 6,8 % ), 448 підприємств Одещини - $ 110,4 млн. ( 6,7 % ) і 119 підприємств Черкащини - 103,5 млн. ( 6,2 % ) [ 4, СА
]. Тобто лише тут розташовано 3/5 загальної кількості підприємств, в які вкладено іноземні інвестиції. На них припадає і більше 2/3 загального обсягу іноземного капіталу.
По-шосте,
недосконалою залишається і форма залучення іноземних інвестицій в Україну. Наприклад, в першому півріччі 1997 року основною формою залучення іноземних інвестицій були внески рухомого і нерухомого майна ( причому, часто - далеко не найкращої якості ) -$ 195,8 млн. ( 58,3 % ) та грошові внески - $ 104,3 млн. (31,1 % ), внески у формі цінних паперів - $ 22,5 млн. ( 6,7 % ) [ 4, СА
]. Окрім того, спостерігаються випадки масового ввезення несертифікованих інвестиційних товарів, сировини, обладнання і технологій.
По-сьоме,
проблему становить і участь іноземних інвесторів у приватизації в Україні. За даними ФДМУ, в 1996 році з проданих 460 пакетів акцій лише 1 % був придбаний західними інвесторами.
По-восьме,
значної уваги потребує вивчення такого дестабілізуючого суспільного чинника, як зростання злочинності у сфері зовнішньоекономічної діяльності. Галузь дедалі більше перетворюється на об'єкт пильної уваги іноземних суб'єктів інвестиційної діяльності, включаючи несумлінних інвесторів та злочинні кола, що становлять потенційну загрозу економічній безпеці фірми-реципієнта. Результати деяких вітчизняних досліджень свідчать про те, що сьогодні значна частина зарубіжних інвесторів української економіки можуть бути віднесені до числа фірм-банкрутів та аутсайдерів, які намагаються поліпшити свої справи на перспективному українському ринку [6,0.9].
Можна сформулювати цілий ряд негативних обставин, які істотно стримують іноземних інвесторів при вкладанні капіталів. До них належать нестабільність інвестиційного законодавства, слабка конвертованість національної грошової одиниці, низька платоспроможність підприємств і практикування ними бартеру, у багатьох випадках непотрібного зарубіжному партнеру; повільні темпи приватизації, а також наявність значної кількості заборонених до приватизації об'єктів; нерозвинутість фондового ринку; зростання корупції та злочинності в економіці; низька купівельна спроможність населення; політика національних підприємців, які через побоювання втратити свої кошти намагаються помістити їх в іноземні банки; відсутність здійснення ними реального виробничого інвестування ( що являє собою важливий індикатор для іноземних інвесторів ); відплив національного капіталу за кордон;
відсутність права приватної власності на землю та неможливість купівлі останньої.
Слід виділити й інші моменти, що перешкоджають широкомасштабному залученню іноземних інвестицій:
- недосконалість національного інвестиційного менеджменту;
- фіскальний характер вітчизняної податкової системи;
- відсутність дієвої системи страхування іноземних інвестицій;
- нерозвиненість вітчизняної інвестиційної інфраструктури;
- неналежна координація дій між усіма державними структурами в цій сфері ( Національне агентство України з реконструкції та розвитку, Міністерство зовнішніх економічних зв'язків та торгівлі, Міністерство економіки, Міністерство фінансів, Державний інвестиційно-кліринговий комітет, Фонд державного майна, Українська державна кредитно-інвестиційна компанія та її філія - Українське агенство сприяння іноземним інвестиціям );
- відсутність достатньої кількості вільних економічних зон;
неготовність до інвестицій більшості керівників українських підприємств;
- відсутність у нашої країни офіційного міжнародного інвестиційного кодексу.
Окрім того, Україна досі не приєдналась до Вашингтонської конвенції про розгляд інвестиційних спорів, яка була підписана ще в 1965 роції [4,0.4].
У нашій країні майже немає звичних для розвинених держав інвестиційних банків, які б обслуговували іноземні та вітчизняні інвестиції, здійснювали зв'язок між вітчизняним підприємством -потенційним реципієнтом і потенційним іноземним інвестором, який володіє інвестиційним капіталом.
Гальмує залучення іноземних інвестицій також відсутність в Україні розгалуженої мережі консалтингових та інформаційних фірм, недосконалість існуючої системи бухгалтерського обліку. Через це контрагентам інвестиційних проектів бракує інформації про ділову репутацію партнера, допомоги в складанні бізнес-планів з рахуванням міжнародних стандартів.
У світлі сформульованих умов та аналізу інвестиційно-підприємницького клімату можна констатувати, шо в Україні не створено політичних, економічних та організаційних умов для залучення серйозних та ефективних зовнішніх коштів у потрібних обсягах та формах. За оцінками експертів Європейського центру досліджень, ризикованість інвестування в Україні становить 80 %, наростання зовнішньої заборгованості ( $ 8,8 млрд. станом на лютий 1997 р. ) разом з даними чинниками закономірно зумовили той факт, що за рейтингом інвестиційної привабливості у 1993, 1994 і 1995 рр. наша держава посідала, відповідно, 146-16, НУ-ме і 152-ге місця в світі [ 3, 0.15 ]. Як наслідок, іноземні інвестиції поки що не відіграють вагомої ролі як додаткове джерело фінансування структурної перебудови економіки України.
Виходячи з низького рейтингу інвестиційної привабливості української економіки можна спрогнозувати особливості інвестиційної стратегії нерезидентів на найближчий час.
По-перше, немає підстав очікувати надходження значних зовнішніх інвестиційних ресурсів з приватних джерел. Найшвидше основними інвесторами будуть міжнародні фінансові організації та уряди західних держав за неекономічними міркуваннями під гарантії уряду України.
По-друге, особливістю інвестиційної стратегії іноземних інвесторів буде пріоритет короткотермінової максимізації прибутків. Це означає концентрацію активності насамперед у сфері послуг, торгівельно-посередницькій діяльності, а також у харчовій, легкій промисловості та інших схожих за виробничо-економічними характеристиками галузях.
По-третє, іноземні інвестори не заікавлені фінансувати в Україні високотехнологічне виробництво. У зв'язку з цим потрібно усвідомлювати існування загрози економічної та екологічної небезпеки в розвитку на території України екологічно шкідливих та малотехнологічних виробництв.
По-четверте, участь в інвестиційному процесі відомих фірм, найшвидше, зводитиметься до створення стратегічних засад на перспективному ринку і поки що не буде масштабною. Ділової активності слід чекати від малих та середніх компаній.
Макроекономічні заходи, що відбиваються на характеристиках інвестиційного клімату, знаходитимуть своє відображення в мікроекономічних заходах пристосування іноземних інвесторів до співпраці в умовах високого інвестиційного ризику. Поліпшенню економічних умов інвестиційної діяльності сприятиме скорочення кількісних, якісних і термінових обмежень, якими керуються іноземні інвестори. Світовий ринок інвестицій чутливо реагує на заходи щодо лібералізації та стабілізації економічних засад інвестиційної діяльності. Необхідною умовою, що має надати істотного імпульсу для капіталотворення, є фінансова стабільність, яку характеризують інфляційні тенденції, динаміка валютних курсів і стан фінансового ринку. На сьогодні в Україні інфляційні очікування вже не є основним дестабілізуючим чинником інвестиційних процесів. Втім, залишаються сумніви щодо можливості утримувати ці позитивні тенденції, оскільки збалансування дохідної та виратної частин державного бюджету вирішуються шляхом жорсткого режиму обмеження витрат.
Фінансова стабілізація - необхідна, але недостатня умова виникнення сталих інвестиційних мотивацій для підприємців взагалі і нерезидентів зокрема. Її має супроводжувати прийнятний рівень прибутковості вкладень як у проект в цілому, так і окремо для іноземного партнера. Згідно з оцінками експертів Європейського центру досліджень норма прибутку на інвестиції у будівництво будь-якого заводу становить у Західній Європі 38,6 % при окупності за 6 років. В Україні ці показники перебувають, відповідно, на рівні 21 % і 11 років [ 7, 0.86 ]. Ліквідувати подібні диспропорції можливо двома способами. Перший передбачає концентрацію зусиль на здійсненні структурної трансформації економіки, після завершення якої має бути створена конкурентноспроможна динамічна система, здатна до саморегуляції і сформування ефективного попиту на зовнішні інвестиційні ресурси. Другий спосіб передбачає активне використання потенціалу іноземних інвесторів для здійснення структурних перетворень шляхом надання системи пільг щодо визначених пріоритетних напрямків господарювання. На думку дослідників, другий шлях є оптимальним для України, оскільки дає шанс прискорити структурну перебудову, стимулюватиме розвиток конкурентного середовища, не потребуватиме додаткових бюджетних асигнувань. Однак зауважимо, що результативність цього напрямку цілком залежить від вдало обраних пріоритетних секторів. Пріоритети інвестиційної співпраці з нерезидентами мають бути синхронізованими із загальною моделлю розбудови української економіки, наявними конкурентними перевагами, глобальними тенденціями динаміки попиту і пропозиції у світі.
До тих сфер економіки, де можна очікувати припливу західних капіталів, належать, насамперед, легка і харчова галузі промисловості, де виробляється продукція, що користується сталим попитом на внутрішньому ринку України та в ряді країн СНД, а оборот капіталу відбувається досить швидко, що забезпечує високу рентабельність виробництва і швидку окупність вкладень. В даний час ці переваги не реалізуються, оскільки підприємства зазначених галузей відчувають гострий дефіцит оборотних засобів, сучасних устаткування і технологій.
Оскільки Україна має фактично необмежені запаси деяких видів природніх ресурсів, видобування яких, як відомо, є найпривабливішим для зарубіжних компаній, то як одну з пріоритетних сфер можна визначити видобування марганцевої та уранової руд, за умови прийняття задовільного, з точки зору іноземних інвесторів, закону про поділ продукції.
Іншою важливою сферою, до якої можна очікувати припливу іноземних капіталів є і туризм. За умови будівництва першокласних готелів, скромних, але впорядкованих пансіонатів, створення відповідної сучасної інфраструктури, південний берег Криму і район Прикарпаття можуть перетворитися на зону міжнародного туризму. Слід приваблювати туристів і до таких історичних центрів європейської культури як Київ, Львів, Харків та ін.
Порівняно невеликі капіталовкладення до сфери туризму швидко окупляться і почнуть давати валютні доходи, одна частина яких, природньо, надійде іноземним інвесторам, а друга - поповнить валютні резерви держави, які можна буде використати в інтересах структурної перебудови української економіки.
Нарешті, важливою пріоритетною сферою є конверсована частина ВПК. Багато воєнних заводів не змогли перейти до випуску цивільної продукції, оскільки не мають необхідних устаткування і технологій, відчувають гостру нестачу оборотних засобів, слабо орієнтуються в ринковій кон'юктурі. Іноземний капітал здатний принести не тільки нові устаткування і технології, але й оборотні засоби, досвід маркетингу і сучасного менеджменту, "пожвавивши" пдприємства, що зупинилися. Тим часом іноземних інвесторів можуть привабити такі фактори, як наявність висококваліфікованого і дуже "дешевого" персоналу ( адже "пожвавлення" підприємствприведе до повернення значної кількості працівників на свої робочі місця ), а також розвинутої інфраструктури, відповідність тієї частини устаткування, що може бути використана при виробництві цивільної продукції, світовим стандартам якості. Приплив іноземного капіталу дозволить зупинити розпад цього важливого сектору української економіки і налагодити масове виробництво високотехнологічної, отже і конкурентноспроможної машинобудівної продукції цивільного призначення [ 8, 0.48 ].
Крім того, орієнтирами щодо консолідації інвестиційниї зусилль із нерезидентами є:
- розвиток економічної інфраструктури для забезпечення необхідних засад функціонування бізнесу;
- аерокосмічний та ракетокосмічний комплекс, де Україна має чимало досягнень світового рівня;
- обробна господарська промисловість. Стимулювання пріоритетних напрямків включає комплекс заходів, націлених на забезпечення фноземним вкладникам капіталу сприятливого режиму діяльності, який би дав змогу отримувати високу порівняно із середнім світовим рівнем норму прибутку.
Паралельно кількісному нарощуванню зовнішніх інвестиційних ресурсів шляхом локальної лібералізації інвестиційного клімату можна використовувати й складнішу систему заохочення, що враховує якісні характеристьики іноземних інвестицій. Наприклад, науковці пропонують запровадити іншу методику розподілу прибутку спільних підприємств. Так, прибуток розподілятиметься не пропорційно часткам партнерів у статутному фонді, як це практикується сьогодні, а з урахуванням ступеня активності різних частин статутного фонду в процесі виробництва і одержання прибутку. Використання такого підходу підвищило б зацікавленість іноземних інвесторів у внесенні до статутного фонду прогресивної техніки та технологій, ноу-хау, використання яких підвищило б конкурентноспроможність вироблюваної продукції [7,0.88].
Для пожвавлення процесу залучення інвестицій планується також:
- внести зміни і доповнення до Земельного кодексу України стосовно надання іноземному інвестору права власності на земельну ділянку під розміщення підприємства, а також можливості продажу йому об'єктів приватизації;
- внести зміни і доповнення до законодавства з іноземного інвестування;
- максимально спростити процедури, що регламентують взаємовідносини в галузі залучення іноземних інвестицій;
- створити законодавчу базу з питань врегулювання відносин щодо залучення іноземних інвестицій в розробку корисних копалин, визначення прав власності під об'єктами інвестування [4,0.5].
І, нарешті, в Україні існує істотний резерв посилення економічної мотивації іноземного інвестування, що відносно не залежить від реформування інвестиційного клімату, а пов'язаний лише з організаційними моментами. Мова йде про значне розширення інформаційної царини інвестиційної діяльності для нерезидентів, систематизацію та регулярне оновлення банку даних інвестиційних проектів, розроблених вілповідно до міжнародних підходів. Це потребує активізації діяльності Державної кредитно-інвестиційної компанії, Центру сприяння іноземним інвестиціям Мінекономіки України, переорієнтації ресурсів міжнародної технічної допомоги на підготовку інвестиційних проектів світового рівня. За твердженням фахівців, в Україні вже сьогодні можлива ефективна реалізація багатьох інвестиційних пропозицій місцевих підприємств [ 8, 0.88 ].
Реалізація вищезазначених заходів сприятиме поліпшенню інвестиційного клімату в Україні, створить передумови для виникнення сталих інвестиційних мотивацій у зарубіжних партнерів, що обов'язково приведе до зменшення розриву між потребами національної економіки в зовнішніх інвестиційних ресурсах та їх фактичним надходженням.
Висновки
Отже, в даній курсовій роботі з'ясовано суть міжнародних інвестицій, основні методи оцінки їх раціонального залучення, перспективи залучення іноземних інвестицій в економіку України та проблем, пов'язаних з цим процесом. На основі дослідження можна зробити наступні висновки:
• іноземне інвестування для сучасного світового господарства є основою, найважливішою формою міжнародних економічних відносин. Суб'єкти світового господарства сьогодні тісно пов'язані між собою не лише опосередковано - через обмін товарами, але й безпосередньо - через капітал, через виробництво.
• іноземні інвестиції - це капітали, експортовані з однієї країни, тобто за кордоном, куди внаслідок цього переноситься вже не акт реалізації зосередженої в експортованому товарі прибутку, а сам процес його створення. Таким чином, вивезення капіталу - це переміщення його за кордон з метою отримання підприємницького прибутку або проценту.
• основними формами іноземного інвестування є прямікапіталовкладення та портфельні інвестиції.
Прямі капіталовкладення являють собою інвестиції в функціонуючий промисловий, банківський, торговий та інший капітал закордонних країн, що забезпечують інвестору контроль над підприємством. Частка іноземної участі в акціонерному капіталі фірми, що дозволяє досягти такого контролю, в міжнародній статистиці звичайно прийнята в розмірі 25%, але в окремих країнах може суттєво відрізнятись (в Україні -10%).
Портфельні інвестиції являють собою капіталовкладення в облігації та акції закордонних компаній, які, в тім, недостатні для встановлення безпосереднього контролю Їх діяльності. Основною метою портфельнихкапіталовкладень є отримання прибутку, а не забезпечення прямого контролю господарської діяльності об'єкта інвестування.
• До визначальних чинників іноземного інвестування належать: стабільна макроекономічна політика, наявність дешевої робочої сили, стабільність грошової та фінансової систем країни-реципієнта, здійснення внутрішніх структурних перетворень (приватизації, лібералізації законодавства, відкриття ринків цінних паперів для Іноземних Інвесторів, послаблення валютного контролю, скорочення заборгованості).
• Серед методів оцінки раціонального залучення інвестицій найбільш часто використовують п'ять основних методів. В свою чергу Їх можна об'єднати в дві групи:
1. Методи, що грунтуються на використанні концепції дискусій:
• метод визначення чистої поточної вартості:
• метод розрахунку рентабельності інвестицій;
• метод розрахунку внутрішньої норми прибутку.
2. Методи, що не передбачають використання концепції дискусій:
• метод розрахунку періоду окупності інвестицій;
• метод визначення бухгалтерської рентабельності інвестицій.
• Також, за оцінками експертів, для економічної стабілізації Україна потребує понад $ 40 млрд. іноземних інвестицій, насамперед :
металургія - $ 7 млрд., машинобудування - $ 5,1 млрд., транспорт - $ 3.7 млрд., хімія та нафтохімія - $ 3,3 млрд.. Натомість, за даними Держкомстату, станом на 1 липня 1997 року загальний обсяг іноземних інвестицій склав лише $ 1656,8 млн.
• Для поліпшення інвестиційного клімату в Україні, і, як наслідок, зменшення розриву між потребами національної економіки взовнішніх інвестиційних ресурсах та їх фактичним надходженням, необхідно вжити таких заходів:
1) вдосконалення правової сфери і, зокрема, забезпечення стабільності інвестиційного законодавства;
2) надання системи пільг щодо визначених пріоритетних напрямків залучення інвестицій до яких, на думку експертів, мають належати:
• легка і харчова промисловість;
• обробна сільськогосподарська промисловість;
• аерокосмічний та ракетокосмічний комплекс;
• економічна інфраструктура;
• конверсована частина ВГОС;
• туризм;
• інші наукоємні та потенційно конкурентноздатні галузі.
3) підтримка (фінансової стабільності, яку характеризують інфляційні тенденції, динаміка валютних курсів і стан фінансового ринку;
4) максимальне спрощення процедур, що регламентують взаємовідносини в галузі залучення іноземних інвестицій;
5) розширення інформаційної сфери для інвестиційної діяльності нерезидентів, систематизація та регулярне оновлення банку даних інвестиційних проектів, розроблених відповідно до міжнародних підходів.
Список використаної літератури
1. Закон України “Про інвестиційну діяльність”.
2. Международные экономические отношения / Под ред.С.Ф.Сутырина, В.Н.Харламовой. – Санкт-Петербург. – Издательство С.-Петербургского Университета, 1996. – С.45-74.
3. Гаврилюк О. Умови здійснення іноземного інвестування // Економіка України. – 1997. - №8. – с.9-16.
4. 4. Барановський 0. Шершавою мовою цифр про залучення та вкладення коштів // Україна - 1997. - 8 жовтня. - С.З-5.
5. Президент Держінвесту Володимир Кузнєцов: "Інвестицій як кіт наплакав, а опікуються ними семеро няньок" // Фінансова Україна. - 1997. - 8 квітня. С. 8.
6. Колосов 0. Іноземні інвестиції - за будь-яку ціну? // Фінансова Україна. - 1997. - 8квітня. - С. 9.
7. Лазебник Л.Л. Інвестиційний клімат та економічна мотивація іноземного інвестування в Україні // Фінанси України. - 1997. -4.-С. 82-88.
8. Богиня Д., Волинський Г. Структурна перебудова економіки і проблема інвестицій // Економіка України. - 1997. - 12. - С. 41-50.
9. Бланк И.А. Инвестиционньій менеджмент. - Киев: "ИТЕМ", 1995.-4480.
10. Пригода В.М. Приваблива галузь для інвесторів // Діловий вісник. - 199610 - 12. - С. 19-20.
11. Макконелл, Брю Економікс-1993
12. Філіпенко А.С. Особливості розвитку іноземного інвестування в економіку Украйни // Фінанси України. - 1997. - 2. - С. 79-82.
13. Лазебник Л.Л. Суперечності використання іноземного капіталу в України // Економіка України. - 1997. - 1. - С. 37-42.
14. Руденко В.Б. Перспективи портфельних інвестицій в Україні. Методологічний аспект // Фондовий ринок . – 1999. - №12. – С.18-22.
15. Лихович О. Без захисту інвестицій, немає їх залучення // Цінні папери України. – 1999. – 11 лютого. – С.5.
16. Капиталовложения в экономику Украины в 1997г. // Финансовая консультация. – 1998. - №5. – С.71.
17. Грибков О. Інвестиції, проблеми та перспективи // Вісник податкової служби України. – 1999. - №12. – С.36-44.
18. Шпек Р. Іноземні інвестиції в Україні // Урядовий кур’єр. – 1996. – 2 квітня.
Додаток
[5.c 8]
| Прямі інвестиції в галузі економіки України на І липня 1997 року, тис.
|
|
| Галузі економіки | Обсяг прямих іноземних інвестицій |
| Харчова прмисловість | 325281,22 |
| Внутрішня торгівля | 271816,47 |
| Машинобудування та металообробка | 145718,04 |
| Фінанси, кредит, страхування, пенсійне забезпечення | 141257,21 |
| Будівництво та промисловість будівельних матеріалів | 115082,42 |
| Хімічна та нафтохімічна промисловість | 109952,32 |
| Охорона здоров'я, фізична культура та соціальне | 90802,35 |
| забезпечення | |
| Транспорт та зв'язок | 76901,55 |
| Чорна та кольорова металургія | 45353,47 |
| Лісова, деревообробна і целюлозно-паперова | 43079,66 |
| промисловість | |
| Сільське господарство | 40291,54 |
| Легка промисловість | 31302,15 |
| Виробничі види побутового обслуговування населення | 29084,97 |
| Загальна комерційна діяльність | 25993,48 |
| Зовнішня торгівля | 20493,7 |
| Мукомольно-круп'яна і комбікормова промисловість | 17797,09 |
| Паливна промисловість | 17018,93 |
| Наука та наукове обслуговування | 15295,18 |
| Медична промисловість | 15086,2 |