Реферат на тему:
Витоки української культури
План
1. Історичні передумови виникнення української культури.
2. Культура дохристиянської Русі.
3. Вплив християнства на культуру Київської Русі.
4. Культура Галицької-Волинської Русі.
1. ІСТОРИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ
В умовах розбудови суверенної Української держави, відродження національної культури особливе значення має об'єктивне висвітлення етногенезу українського народу, визначення місця даного етносу в колі слов'янських народів, його зв'язків з найдавнішими етапами історії.
З проблемою етногенезу слов'ян тісно пов'язана проблема прабатьківщини українського народу. Існують дві протилежні теорії: міграційна і автохтонна. Перша з них побудована на визнанні руху як керівної засади етногенетичного процесу. Згідно з даною теорією, слов'янство виникло в Прибалтиці, яка мала би бути першою батьківщиною слов'ян. Потім вони рушили на південь у віслянський басейн, а пізніше — на схід у басейн середнього Дніпра. Внаслідок слов'яни поділилися на західних і південно-східних.
Друга теорія — автохтонізму стверджує, що слов'яни були незмінними жителями тієї самої території з часів неоліту. Змінювались культури, але етнос залишався той самий. Отже, слов'яни — це автохтони-аборигени, а їх прабатьківщиною було межиріччя Одри і Вісли, або середнє Наддніпров'я. Тут слід згадати, що «Повість временних літ» виводить праукраїнські слов'янські племена з-над Дунаю. Тезу про «дунайську епоху» в житті праукраїнських слов'ян висунув ще М. П. Драгоманов у 70-х роках XIX ст., а М. С. Грушевський називає добу українського розвитку (IV—IX ст. н. е.) «чорноморсько-дунайською».
Висувалася також, як компромісна, гіпотеза про прабатьківщину слов'ян між Дніпром і Віслою. Ю. Кухаренко, І.
Русанова вважали, що вона — на західному Поліссі; І. Ляпушкін — на Прикарпатті; І. Вернер — у верхів'ях Дніпра, Десни й Угри; А.
Попов — у нижній течії Дунаю; М. Рудницький — на південному узбережжі Балтійського моря[1]
.
У визначенні українців як частини загальнослов'янського масиву визначну роль відіграв відомий український археолог В. В. Хвойка (1850—1914 рр.). У своєму епохальному дослідженні «Поля погребений в среднем Поднепровье». (1901 р.) він виступив з твердженням про етнічну тотожність слов'ян Київської Русі та неолітичної людності середнього Наддніпров'я, зокрема носіїв трипільської культури, Його теорію прийняли з різними інтерпретаціями і доповненнями такі авторитетні дослідники праісторії та етногенезу українців, як В. М.
Щербаківський, Я. Пастернак, М. Д. Брайчевський, В. М. Петров[2]
. Це підтверджують наукові дані антропологів, які встановили, що на території історичного слов'янства на початку нашої ери в основному були поширені ті самі європеоїдні расові типи, як і в епоху пізнього неоліту[3]
.
Приблизно в ІІІ тис. до н. е. на всій Україні, де розгорталася трипільська культура, появились нові поселенці. За рівнем культури вони стояли нижче від трипільців, але були більш войовничі й підкорили їх. Пришельці вміли обробляти мідь (мідний вік на Україні датується 3300— 2800 рр. до н. е.), згодом до неї почали додавати олово і одержали бронзу – метал міцніший за мідь (бронзовий вік на Україні датується 2800—1200 рр. до н. е.). Мистецтво епохи бронзи представлене численними золотими виробами у формі діадем, стилізованих фігурок хижаків, де помітний вплив трипільського мистецтва. Змінюється також кераміка: поряд зі шнуровим орнаментом з'являються геометричні форми: трикутники, кола, зиґзаґи якими прикрашали посуд.
На кінець бронзового віку на Україні припадає поява у Північному Причорномор'ї кіммерійців - першого народу на українському терені, ім'я якого зберегла історія. Хронологічно культура кіммерійців охоплює період з 1500 по 700 рр. до н. е. Вони мали укріплені городища. У кіммерійців були складні ритуальні обряди: вони ховали небіжчиків і мали некрополі. Кіммерійці характеризуються табунним скотарством, високою культурою бронзи та кераміки з кольоровими інкрустаціями. Їх культуру слід вважати продовженням трипільської.
Треба зазначити, що в період кіммерійської культури на Україні у вжиток входить залізо, яке витісняє дорожчу бронзу (залізний вік на Україні датується XII ст. до н. е. - IV ст. н. е.). Спостерігається подальше вдосконалення засобів виробництва. Тоді ж постають численні городища, окопані ровами й обнесені валами.
З іранських племен, що побували в Україні у VIII - II ст. до н. е., найбільше культурних пам'яток залишили після себе скіфи. У південній право- і лівобережній Україні знайдені величезні кургани, де хоронили скіфських царів. Скіфське мистецтво було своєрідним і відіграло важливу роль у формуванні слов'янської культури і житлового будівництва. Тут слід згадати і скіфську кераміку, прикрашену заглибленим геометричним узором, і скіфське декоративне мистецтво, основою якого є зображення тварин.
Скіфи користувалися всіма формами посуду, виробленого трипільцями. Гребінцевий орнамент був провідною формою в трипільській, кіммерійській і анто-слов'янській культурі. Він зберігся майже незмінним до наших днів і є національною формою виробів української кераміки.
З початком грецької колонізації Причорномор'я (VII ст. до н. е.) на скіфів усе більшою мірою впливає антична культура. Традиції скіфського мистецтва продовжували сармати, які витіснили скіфів з південних степів України.
Прямим джерелом античних традицій в українській культурі були грецькі міста-колонії: Тіра - в гирлі Дністра; Ольвія — в гирлі Бугу; Херсонес, Феодосія, Пантікапей — в Криму та ін. Між метрополією і колоніями розвивалася жвава торгівля. Вплив грецьких колоній на місцеве населення позначився передусім на виробництві посуду, ювелірних виробів, предметів домашнього вжитку, будівельній техніці. У формах архітектури античного періоду Причорномор'я переважає іонійський стиль, а згодом, в елліністичній добі - дорійський та коріпфський. Пам'ятки мистецтва грецьких, колоній, дійшли до нас у формі скульптур, численних теракотових фігурок, настінних розписів, ювелірних виробів, надгробних рельєфів, мармурових різьблених саркофагів та ін.
Отже, грецькі колонії відіграли велику роль в історії України, поширюючи серед населення високу культуру Еллади.
Значний вплив на розвиток української культури мали античні традиції Риму. Ці впливи, зокрема, помітні в І – II ст. н. е., коли кордони Римської імперії наблизились до українських територій. В той час між Україною і Римом встановилися тісні торговельні й культурні зв'язки. В римських скарбах з II ст., знайдених на Україні, крім монет і металевих прикрас зустрічається також скляний посуд римського походження і римські емалі. Наближення римлян до українських територій стало причиною популяризації тут християнства.
На початку III ст. н. е. Південну Україну захопили германські племена готів (ост-готів), підкоривши собі як тубільців, так і сарматсько-скіфське населення. Готи засвоїли скіфсько-сарматську і грецьку культури, прийняли християнство. Вони мали, вплив на слов'ян, особливо в ділянці військової організації.
З IV ст. починається велика міграція народів зі сходу. Через Україну проходять тюркські племена гуннів, які розгромили Готську державу у 375 р. Східні слов'яни, що жили на території, сучасної України, починаючи з IV ст., об'єдналися в державну формацію антів. Слід зазначити, що готський історик Йордан усіх слов'ян називає венедами, які діляться на склавінів (південно-західна група) і антів[4]
. Отже, антів можна назвати предками українців, які, на думку М. Чубатого, «створили союз племен, до якого північні сусіди ніколи не належали»[5]
.
Культуру, типову для антів, вперше відкрито в могильниках біля с. Зарубинці на Київщині і названо зарубинецькою (II ст. до н. е. - II ст. н. е.). Продовженням її була відкрита біля с. Черняхова (теж на Київщині) черняхівська культура, яку археологи датують II - V ст. н. е. Обидві культури характеризує передусім кераміка. Кераміку зарубинецької культури виробляли вручну з чорної глини, а черняхівської - з сірої глини з допомогою гончарного круга. На землях між Дніпром, Карпатами і Дунаєм археологи відкрили сотні поховань, більшість яких належала до антської доби. Причому вони були двох видів: тілопальні і поховання в ямах. З розкопок цілих десятків антських селищ і городищ видно, що правобережна. Україна була густо заселена праукраїнськими племенами. Знахідки черняхівської культурної верстви свідчать про високу культуру наших предків у добу антів.
Держава антів проіснувала три сторіччя - від кінця IV до початку VІІ ст. Вона впала під навалою тюркських племен аварів. Однак в середині VII ст. слов'яни почали звільнятися з-під влади завойовників. У процесі розкладу первіснообщинного ладу серед східних слов'ян формуються племінні союзи. Автор «Повісті временних літ» називає такі племена, від яких походять українці: поляни жили на правому березі Дніпра, біля Києва; сіверяни - над Десною і Сеймом; древляни - між Тетеревом і Прип'яттю; дуліби або бужани - вздовж Бугу (їх називали також волинянами); уличі - над Дністром і Бугом; тиверці - між Бугом і Прутом; білі хорвати - на Підкарпатті[6]
. Серед усіх українських племен провідне значення набувають поляни з центром у Києві, на яких у VII ст. вперше поширюється назва «Русь».
У питанні походження етноніма «Русь» існує багато гіпотез. З них найважливіші дві: варязька і автохтонна. Перша базується на припущенні, що «руссю» фінни називали одне з племен норманів - шведів. Але М. С. Грушевський довів, що у Скандінавії ніколи не ототожнювали варягів з «руссю». Русь для них була чужою землею. Навпаки, існує багато підстав, щоб вважати, що назва «Русь» місцевого походження. Це доводять арабські джерела. Зокрема, сирійський письменник «псевдо-Захарій» вже у 555. р. згадує про «русь», «як рослий могутній народ», що жив приблизно в Придніпров'ї. Жодне східне джерело не ототожнювало русів із скандінавами. І в грецьких джерелах, з приводу нападу Русі на Царгород у 860 р., їх названо росами або скіфами, а не варягами, яких греки добре знали. Назви річок в Україні (Рось, Роска та ін.) також свідчать, що назва «Рось» місцевого походження. Пізніше, в XI - XII ст., термін «Русь» був синонімом Київського князівства.
Таким чином, стародавня слов'янська культура на українських землях формувалася протягом тривалого часу, і в даному процесі значну роль відігравали, з одного боку, традиції автохтонних народів - передусім антів, з іншого - культурні зв'язки з сусідніми народами. Ця культура характеризується цілісністю й самобутністю. На її основі виникла культура Київської Русі.
Культура, як відомо, є визначальним фактором формування і розвитку етносу. Саме у народній культурі (традиційному способі життя і виробництва, системі духовних, естетичних і етичних цінностей, мові тощо) знаходиться «генетичний код» етносу. Український етнокультурний масив існував у складі давньоруського народу як суперетнічної спільноти вже від початку утворення Київської держави і зберігав свої особливості протягом усього часу її існування[7]
.
Процес формування українського етносу зі своєю свідомістю та етнодиференційними ознаками прискорюється у другій половині XII ст., коли внаслідок феодальної роздробленості послаблюються доцентрові сили Київської держави та поглиблюються етнокультурні відмінності між Південною та Північною Руссю. Під 1187 роком в Іпатіївському літописі міститься перша згадка про Україну.
2. КУЛЬТУРА ДОХРИСТИЯНСЬКОЇ РУСІ
В ІХ - Х ст. у Східній Європі сформувалася ранньофеодальна держава - Київська Русь, яка відіграла важливу роль в історії не лише східноєвропейської, але й західноєвропейської цивілізації. Політичне об'єднання східнослов'янських і деяких неслов'янських племен сприяло їх етнічній консолідації, формуванню єдиної древньоруської народності, її культури. В лісовій зоні населення перейшло до орного землеробства, а в лісостеповій - до дво- і трипілля. У цей час виникають міста як центри ремесла і торгівлі. Вже у ІХ ст. Русь називали за її межами «Гардарікою», тобто «країною міст».
При розкопках стародавніх міст Києва, Галича, Чернігова, Володимира-Волинського та інших археологи знаходять велику кількість знарядь праці, особливо сільського господарства, костяних гребенів, прикрас з кольорових металів і скла, які відносяться до цієї епохи. Великих масштабів досягло видобування залізної руди, що дало змогу руським ковалям виготовляти високоякісні вироби із заліза.
Слід підкреслити, що зміни в соціально-економічній і політичній сферах, які супроводжувались посиленням князівської влади, неминуче викликали зміни і в духовній сфері, насамперед, у релігії. Відомо, що в епоху воєнної демократії у східних слов'ян значного поширення набула язичницька релігія - політеїзм (багатобожжя). Спочатку слов'яни приносили жертви «злим» і «добрим» духам («упирям», берегиням), пізніше - Перуну - богу блискавки, Дажбогу - богу сонця. Жертви приносилися також озерам, рікам, колодязям, оскільки слов'яни вірили в очисну силу води. У вересні особливо урочисто святкувалося свято Рода на честь завершення всього циклу землеробських робіт, на якому пробували «дари природи» - сир, мед, кашу тощо. На честь бога Велеса (Волоса) - покровителя худоби на початку січня випікали печиво у вигляді домашньої худоби, одягали маски тварин. Щороку 30 липня стародавні слов'яни відзначали свято Перуна, якому приносили в жертву биків, баранів, когутів. Стародавні слов'яни глибоко шанували Дажбога, бога неба Сварога та його сина - бога вогню Сварожича.
З посиленням соціальної та майнової диференціації в середовищі населення Київської Русі язичницька релігія перестає виконувати об'єднуючу функцію між різними соціальними угрупованнями. Тому постало питання про заміну язичництва - християнською релігією, пройнятою ідеями монотеїзму, ієрархії святих, посмертної винагороди. Вона була запозичена з Візантії та офіційно запроваджена князем Володимиром у 988 р. Прийняття Руссю християнства стало важливою віхою в історії давньоруської культури, витоки якої сягають у глибоку давнину.
На Русі ще до запровадження християнства як державної релігії зароджується писемність, складаються моральні та правові норми, розвиваються архітектура, скульптура (особливо дерев'яна), спостерігаються зародки театралізованих вистав тощо.
Виникнення писемності у східних слов'ян, як і в інших народів, було зумовлене об'єктивними причинами, необхідністю задовольняти потреби у спілкуванні (торговельні, дипломатичні, культурні зв'язки). Торгуючи з греками предки слов'ян застосовували предметні спроби передачі повідомлень («черти» і «рези»), про які пізніше згадуватиме болгарський чорноризець Храбр в оповіданні «Про письмена». Арабський письменник Ібн-Фадлан записав у своїх подорожніх нотатках (початок Х ст.), що бачив написи по-руськи на окремих уламках дерева. Араб Ібн-ан-Надіма згадує, що руси десь у IX ст. мали письмена, які вирізували на дереві.
У «Паннонському житії» Константина Філософа (Кирила) (827—869 рр.) повідомляється, що під час поїздки в Хазарію він бачив «Євангеліє» і «Псалтир», написані руськими письменами. Ряд вчених припускають, що це була глаголиця - стародавній слов'янський алфавіт, що змінив “рези” і “черти”.
Першими значними пам'ятками давньоруської писемності вважаються угоди-Русі з Візантією - 911, 945, 971 років, написані двома мовами - грецькою і руською.
Свідченням загального поширення писемності у Київській Русі є знахідки берестяних грамот, зокрема у Звенигороді (Львівська область) .У Новгороді вони існували ще до середини Х ст. У більшості з них йдеться про господарські. питання, а також сімейні відносини. Тексти на берестяних грамотах видавлювали при допомозі спеціального інструменту - стилоса (по-давньоруськи - писала).
Величезною скарбницею духовної культури Київської Русі була усна народна творчість: перекази, билини, пісні, приказки, казки, байки, загадки, легенди, заклинання тощо. Просякнутий ідеями гуманізму, любові до батьківщини, почуттями дружби, милосердя, справедливості, вірності в коханні, епос східних слов'ян був виявом не тільки поетичної культури, але й політичної свідомості народу, виявом розуміння свого місця в історії.
Ще в дохристиянський час склалися перекази, які пізніше були включені в «Повість временних літ»: про Кия, Щека, Хорива і сестру їх Либідь, про помсту княгині Ольги деревлянам за вбивство її чоловіка - князя Ігоря, про одруження Володимира з полоцькою княжною Рогнедою, про «віщого» Олега та інші. М. С. Грушевський, характеризуючи ці перекази, зокрема, зазначав, що «віщий» Олег «запав глибоко в пам'ять народну».
До нашого часу збереглися народні старовинні обряди, пов'язані з трудовою діяльністю, весільні обрядові пісні, поховальні плачі, купальські звичаї тощо. Колядками, весільними піснями східних слов'ян захоплювалися чехи, румуни, поляки, які частково переносили їх у свій побут. З давніх-давен дійшли до пас старовинні загадки, казки (наприклад, про царя Світозара, про три царства), перекази про ковалів-змієборців, ігри («А ми просо сіяли-сіяли» та інші).
Народні традиції жили також в мистецтві дохристиянської Русі. Стародавні русичі були неперевершеними майстрами дерев'яної скульптури та архітектури. Наприклад, на початку Х ст. у Новгороді був споруджений з дуба Софіївський собор з 9 високими та 4 меншими зрубами. У «Повісті временних літ» згадується про існування у 945 р. в Києві, кам'яного князівського палацу Святослава. Розкопки фундаменту палацу, проведені в 1981—1982 рр., свідчать, що його стіни були прикрашені фресковим розписом, мозаїкою, інкрустаціями з різнокольорових пород порфиру, вапняку, мармуру.
Виняткової витонченості досягли ювеліри Київської Русі у VІ—ІХ ст. У басейні річки Рось знайдений скарб речей з VI—VII ст., серед яких особливо виділяються срібні фігурки коней з золотими гривами та копитами і срібні фігурки чоловіків у типовому слов'янському одязі з вишивкою на сорочці. Мистецьким шедевром IX - початку Х ст. є турові роги-ритони з Чорної Могили, що під Черніговом (ритонами називався стародавній посуд для вина у вигляді рогів з невеликими отворами). На них зображені у техніці карбування фантастичні звірі з крилами, орли, грифони, вовк, півень, битва двох драконів тощо. Далеко за межами Київської Русі - в Скандінавії, Болгарії, Візантії славилися витвори давньоруських майстрів - браслети, каблучки, коралові намиста, виготовлені з допомогою техніки черні та скані. Складну композицію має скульптура кам'яного Збруцького ідола, знайдена у 1848 р. в гирлі р. Збруч на Тернопільщині, землях колишніх стародавніх бужан. Скульптура розділена на 3 яруси: внизу - бог підземного світу тримає в руках землю, посередині - фігурки жінок і чоловіків, а на верхньому ярусі вирізьблений бог Перун, богиня родючості Мокош, а голова ідола, що вінчає стовп, на думку вчених, зображує верховного бога Рода. Скульптура має більше двох з половиною метрів і важить близько тонни. Дослідження показали, що скульптура Збруцького ідола була частиною унікальної язичницької споруди - святилища біля гори Богит у с. Городниця. У 983 р. князь Володимир на пагорбі Теремного палацу звів каплицю, де стояли дерев'яні скульптури Перуна, Хорса, Дажбога, Стрибога, Сімаргла та Мокоші. Популярним в Київській Русі було музичне мистецтво. Арабські, візантійські, скандінавські автори розповідали, що у східних слов'ян в давні часи були різноманітні музичні інструменти - гудки, свірелі-сопелі, гуслі, бубни, флейти тощо. Відомими виконавцями танців, пісень були скоморохи.
Отже, духовна культура дохристиянської Русі не була «примітивною», як іноді стверджують богослови. Вона вбирала специфічні риси своєї епохи і пізніше чимало її досягнень були запозичені християнством: рукоділля, витвори декоративного мистецтва, елементи старої дерев'яної архітектури в кам'яній, старі орнаменти в книгах тощо. Навіть деякі обряди, заклинання, свята з язичницької релігії перейшли до християнства (Івана Купала - Іоанн Хреститель, Перун - Ілля-Пророк, Велес - Власій, Сварог - святі Кузьма та Дем'ян тощо).
3. ВПЛИВ ХРИСТИЯНСТВА НА КУЛЬТУРУ КИЇВСЬКОЇ РУСІ
Запровадження християнства на Русі сприяло зміцненню державності, розповсюдженню писемності, створенню визначних пам'яток літератури. Під його впливом розвивалися живопис, кам'яна архітектура, музичне мистецтво, розширювалися і зміцнювалися культурні зв'язки Русі з Візантією, Болгарією, країнами Західної Європи. Разом з християнством на східнослов'янських землях були запроваджені, церковний візантійський календар, культ «чудотворних» ікон, культ святих.
Християнство внесло позитивні зміни у світогляд людей. Якщо в основі політеїстичних релігійних вірувань стародавніх слов'ян лежав страх перед стихійними силами природи, ворожими і пануючими, то християнство плекало надію на порятунок, почуття захоплення навколишнім світом.
У процесі поширення та утвердження християнство на Русі поступово втрачало візантійську форму, вбираючи в себе елементи місцевих слов'янських звичаїв, ритуалів, естетичних запитів східних слов'ян. Візантійські церковні канони поступово пристосовувалися до особливостей давньоруського етносу. Водночас слід зазначити, що у боротьбі з «поганством» християни знищили безцінні пам'ятки мистецтва стародавнього язичницького світу, зокрема шедеври дерев'яної скульптури, забороняли старовинні танці, скомороші дійства тощо.
Разом з тим християнство справило великий вплив на розвиток духовної культури Київської Русі. Як відомо, із його запровадженням літературною, мовою на Русі стала церковнослов'янська мова, створена приблизно за сто років до прийняття християнства болгарськими просвітителями Кирилом і Мефодієм. З нею поширювалась освіта також на Балканах і в Моравії.
Коли християнство стало державною релігією Київської Русі, виникла потреба ознайомити віруючих з Біблією, житіями святих, проповідями, а також з історією християнства та його світоглядом. Першим кроком на шляху створення давньоруської літератури було перенесення з Візантії та Болгарії культової літератури.
Слід зазначити, щодо літератури-посередниці древньоруські книжники підходили творчо: редагували тексти, вставляли власні зауваження, цитати тощо. До. перекладної літератури входили: богослужбові книги - Святе Письмо, Тріоді, Октоїхи, Мінеї, Требники тощо; житія святих - агіографи, патерики - збірники коротких розповідей про ченців, аскетів; кормчі книги - пам'ятки церковного права, церковні статути; філософські твори типу «Шестодневу»; історичні хроніки; гомілетика - урочисті «слова» на церковні свята.
Важливі політичні та історичні проблеми висвітлювалися у творах оригінальної руської літератури, що грунтувалася на досвіді усної дохристиянської культури. Вчені підрахували, що в десяти тисячах церков і монастирів, які були побудовані на Русі з кінця Х до початку XIII ст., знаходилось близько 85 тис. перекладних та оригінальних книг.
Специфіка релігійного змісту, можливості доступу, до досягнень світової культури сприяли тому, що, в основному, першими руськими письменниками були священнослужителі: київський митрополит Іларіон, митр
Основним джерелом викладу філософських, соціальних та морально-етичних проблем на Русі була Біблія, особливо Новий Завіт. З біблійних книг найчастіше перекладалися Євангеліє, Апостол («Дії Святих апостолів» і «Послання апостолів»), Псалтир, П'ятикнижжя Мойсеєве, Буття.
Збереглося чимало списків Євангелій, але лише два з них складають тетра-Євангелія, тобто усі чотири Євангелія (від Матвія, Марка; Луки, Іоанна) разом. Перший руський список Євангелія був виконаний дяком. Григорієм у 1056 - 1057 рр. на замовлення новгородського воєводи і посадника Остромира, родича великого князя Ізяслава. Звідси і назва - "0стромислове Євангеліє». Деякі дослідники вважають, що форма письма цього твору свідчить про його київське: походження, а дяк Григорій, можливо, був з духовенства, що приїхало з Києва до Новгорода.
Іншим важливим джерелом древньоруської християнської філософсько-літературної думки була візантійська література, зокрема, патристична - твори так званих «отців церкви»: Василія Великого, Григорія Богослова, Іоанна Дамаскіна, Іоанна Златоуста, Афанасія Александрійського, Єфрема Сірина інших, а також матеріали перших Вселенських соборів (325—787 рр.). В них обгрунтовувалися основні догмати християнства.
Найдавнішою пам'яткою писемності Київської. Русі є «Ізборник Святослава», укладений 1073 та 1076 рр. для київського князя Святослава Ярославича. Поряд з творами церковно-релігійного характеру, зокрема уривками з патристичної літератури, він містить публіцистичні твори давньоруських письменників, в яких роз'яснюються норми поведінки людини за різних побутових обставин. В «Ізборнику» 1073 р. був поданий перший «Індекс книг істинних і хибних», в якому мова йшла про ті книги, які слід читати і які підлягають забороні (так звані «відречені», апокрифічні книги). В «Ізборнику 1076 р. згадувався автор — «грішний Іоанн», розповідалося, якими джерелами користувався укладач книги, коли була закінчена робота, хто замовив «Ізборник» тощо. Дані публікації були першими на Русі бібліографічними довідниками.
Для характеристики епохи виникнення оригінальної літератури Київської Русі найкраще підходить афоризм з «Євангелія від Іоанна»: «Спочатку було слово». «Словами» називалися тоді твори церковно-повчального характеру. Сюжетом для їх написання могла служити історична подія, злободенна суспільна проблема, постановка моральної теми.
Першим відомим письменником з місцевого населення був у Київській Русі митрополит Іларіон. Роки його народження і смерті невідомі, творив він в XI ст. за часів княжіння Ярослава Мудрого. Він є автором визначної пам'ятки вітчизняної писемності - церковно-богословського твору «Слово про закон і благодать», написаного між 1037 і 1050 рр., в якому відзначив велич руського народу, руської землі, руської церкви. Необхідно зауважити, що під «Законом» стародавні письменники розуміли Старий Завіт - першу частину Біблії (іудаїзм), а під «Благодаттю» - Новий Завіт - Другу частину Біблії (християнство).
Митрополит Іларіон поставив перед собою складне історико-філософське завдання — довести ідею рівності всіх народів, підвести читачів до ідеї включення древньоруського народу у всесвітню історію, показати, що руська земля «славиться в усіх чотирьох кінцях Землі». Автор акцентує увагу на вільному і самостійному виборі релігії князем Володимиром,- що повністю відповідало політичному курсу
Ярослава Мудрого, який вів боротьбу за політичну, церковну і культурну незалежність від Візантії. В особі Володимира Святославича Іларіон вперше в древньоруській літературі створює образ ідеального князя — «правдивого, славного та мужнього». Він. першим на Русі обґрунтовує ідею княжої влади, яка дана від Бога, відстоює принцип прямого престолонаслідування. Як церковний діяч, митрополит Іларіон, безумовно, на перше місце ставить «божественну мудрість».
У Київській. Русі досить швидко виник свій жанр літератури — літописання (як жанр, а не історичні записи), який у такому вигляді не був відомий ні у Візантії, ні в Болгарії. Літописи — це не лише історичні, але й видатні літературні твори, сказання, билини, народні перекази, посольські нотатки, легенди. На даний час збереглося близько ,1500 літописних списків, які є величезним надбанням культури східнослов'янських народів.
Найвидатнішим історичним твором Київської Русі і найвидатнішим вітчизняним літописом серед збережених часом є
«Повість временних, літ», написана ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором у 1113 р. Нею починаються майже всі давньоруські літописи, що дійшли до нашого часу, До даного літопису увійшли всі попередні зводи та різні доповнення, зроблені як самим Нестором, так і його попередниками. У «Повісті» вперше зроблено спробу визначити місце Київської Русі в загальноісторичному процесі, пов'язати її історію зі світовою.
Історична заслуга літописця Нестора полягає в тому, що він створив другу, після Іларіона, концепцію осмислення древньоруської історії та поставив питання про включення історії Русі у всесвітню історію. В центрі політичної історії епохи Нестора актуальним залишалося питання про незалежність Русі від Візантії, її культурну самобутність.
Цінною пам'яткою староукраїнського письменства є «Повчання Володимира Мономаха своїм дітям», написане на початку XII ст. Князь Володимир Мономах.— одна з найвизначніших постатей княжих часів, син високо освіченого князя Всеволода, який славився знанням п'ятьох мов. Від батька Володимир перейняв велике захоплення до книжок і до освіти. На київському престолі він був у 1113— 1125 рр.
У «Повчанні...» можна виділити три окремих частини. В першій частині автор від імені князя Ярослава Мудрого звертається з посланням до його синів, закликає їх жити у мирі, злагоді та любові, не переступати кордонів. «Якщо будете жити у ненависті та в роздорах, — говориться у посланні, — то самі загинете та загубите землю батьків і дідів своїх, придбану їх власною працею». У другій частині твору автор говорить про обов'язки щодо ближнього та повинності доброго господаря. Він наказує допомагати бідним, брати в опіку вдовиць і сиріт. Забороняє карати смертю: «Ні невинного, ні винного не вбивайте й не кажіть убивати». В третій частині «Повчання» Володимир Мономах розповідає про різні пригоди та небезпеки у своєму житті, з яких він вийшов цілий і здоровий. Причиною того, на його думку, є те, що без волі Божої у світі ніщо не відбувається. Таким чином, у «Повчанні» простежується світський, хоча і запозичений з Псалтиря, варіант християнської моралі.
Багатством художніх прийомів красномовства відзначаються твори єпископа Кирила Туровського. Автор багатьох казань і повчань відверто висловлюється за свободу волі людини, розуміючи її як свободу вибору між добром і злом.
Видатним філософом і літератором Стародавньої Русі був Даниїл Заточник (кінець XII—початок XIII ст.), гаданий автор «Слова Даниїла Заточника» (в іншій редакції — «Моленіє Даниїла Заточника»). Він високо цінує розум і мудрість людини, часто посилається на притчі царя Соломона зі «Старого Завіту», використовує афоризми античних філософів — Плутарха, Демокріта, Діогена, Геродота, Арістотеля, Піфагора та інших.
Після запровадження на Русі християнства з'явився новий вид літератури— житія святих (агіографія). У цих релігійно-біографічних творах розповідалось про життя мучеників, аскетів, церковних і державних діячів, оголошених церквою святими: Іоанна Златоуста, Афанасія Александрійського, князів Бориса і Гліба, вбитих своїм братом Святополком, засновника Києво-Печерського монастиря Антонія Печерського. У Житіях відбивалися історичні події тих часів, моральні, філософські, естетичні уявлення, вони є досить цінними інформаційно-історичними джерелами. Так, наприклад, у «Житії Феодосія Печерського» яскраво відображені монастирський побут кінця XI ст., норови, звичаї тощо.
На початку XIII ст. склався так званий «Києво-Печерський патерик» — бірник розповідей про життя ченців Києво-Печерського монастиря, заснованого у середині XI ст. Антонієм. У ньому містяться уривки з «Повісті временних літ», зокрема розповіді Нестора літописця про печерських монахів Даміана, Єремію, Ісаакія, Матвія, а також описуються деякі історичні події: про взаємовідносини князів, феодальні міжусобиці, торгівлю Києва з Галичем, Перемишлем, похід руських князів на половців.
Справжнім шедевром, своєрідною перлиною древньоруської літератури є «Слово о полку Ігоревім», створене невідомим автором близько, 1187 р. За своїм художнім рівнем цей твір не має аналогів у візантійській та європейській літературах. Важливим джерелом для цього літературного шедевру стала усна народна творчість, що відображала цілий пласт художньої культури русичів. «Слово...» присвячене опису невдалого походу руських князів під проводом новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців у 1185 р.
Автор «Слова...» яскравими фарбами змальовує образи князів Ігоря, Романа, Мстислава, Всеволода, Святослава, Ярослава Осмомисла та інших. Звертаючись до них, нащадків Ярослава Мудрого, він закликає їх «вкласти в піхви мечі», помиритися між собою.
Розвиток культури на Русі вимагав підготовки освічених людей, відкриття шкіл, створення певної системи освіти.
Після офіційного запровадження християнства на Русі князь Володимир розпорядився збудувати на Старокиївській горі, поряд з Десятинною церквою школу для дітей «нарочитої чаді», тобто знаті. Школи відкрилися також у Чернігові, Переяславі-Залеському, Луцьку, Холмі, Овручі. У них вивчали письмо, читання, арифметику, іноземні мови, риторику, навчали співу, давали деякі відомості про поетику, а також з географії, історії. Навчання велося церковнослов'янською мовою,, що «прийшла» разом з церковними книгами з Болгарії, цією мовою перекладалася й іноземна література.
Головними науками, що мали поширення на той час, були богослов'я, філософія, історія. Відомості з природознавства й космології черпалися з перекладних книг: «Фізіолог», «Шестоднев», «Християнська топографія» Козьми Індикоплава. Знання з історії подавали візантійські хроніки Іоанна Малали й Георгія Амартола. Як правові джерела широко використовувались «Статут Володимира Мономаха» та збірка норм давньоруського права — «Руська правда»,
При княжих дворах, Печерському та Видубицькому монастирях створювалися книгосховища. У знаменитій бібліотеці князя Ярослава Мудрого були книги багатьма мовами. Приватні бібліотеки мали правнук Ярослава Мудрого Микола-Святоша, волинський князь Володимир Василькович, чернець Григорій (середина XII ст.). Одночасно з бібліотеками виникли і перші архіви. Вважається, що найдавнішим сховищем рукописних документів була церква св. Іллі у Києві.
Запровадження християнства на Русі справило великий вплив на. розвиток кам'яної архітектури. Першою кам'яною церквою на Русі була Десятинна церква, побудована у Києві в 989—996 рр. Це був хрестовокупольний храм з трьома нефами, оточений галереями, прикрашений мозаїкою, фресками, коштовними чашами, іконами. На утримання церкви князь Володимир дав десяту частину своїх доходів, тому й назвали її Десятинною.
У середині XI ст. з'явилися перлини давньоруського зодчества — Софійські собори у Києві, Новгороді, Полоцьку. Вони поєднали в собі візантійський і місцевий типи будівель, елементи розпису балканських художників і давньоруської дерев'яної архітектури, деякі романські традиції, наприклад, наявність двох веж на західному фасаді. Від візантійських майстрів древньоруські майстри запозичили технічні прийоми цегляної і кам'яної кладки стін.
Риси самобутнього древньоруського мистецтва яскраво проявилися у Софійському соборі у Києві — найвидатнішій архітектурній споруді Київської Русі, що збереглася до нашого часу. За величчю художнього образу, досконалістю архітектурних форм, внутрішнім оздобленням «руська митрополія», закладена у 1037 р., належить до видатних мистецьких пам'яток стародавності. За розмірами собор перевищував візантійські храми, його мозаїка мала 177 відтінків, що створювало багатий колоритний ансамбль. На стінах Софійського собору було багато фресок зі сценами мирського життя: полювання на диких звірів, народні гуляння, ігри скоморохів тощо.
Процес поширення і утвердження християнства на Русі супроводжувався формуванням нових традицій у образотворчому мистецтві. В міру того як давньоруський конопис набував самостійного розвитку, традиції візантійської іконографії послаблювалися, створювалися самобутні, яскраві шедеври церковного живопису. Першими вітчизняними живописцями були ченці Києво-Печерського монастиря Аліпій (Алімпій) і Григорій, які навчалися іконописного мистецтва у візантійських майстрів. Особливо славилися роботи Аліпія (близько 1050—1114 рр.), який, за свідоцтвом Печерського Патерика, «ікони писати хитр був зело». З його іменем окремі дослідники пов'язують ікони «Печерської Богородиці» і так званої Великої Панагії. В кінці XI ст. склалася київська іконописна школа. В XII ст. виникають художні школи у великих удільних князівствах: Галицько-Волинському, Володимиро-Суздальському тощо. Високого рівня у ХІ—ХШ ст. сягнуло ювелірне мистецтво древньоруських майстрів: виготовлення срібних браслетів, колтів з різноманітними емалями, перснів, намист та інших прикрас.
Київська Русь славилась мистецтвом виготовлення зброї, особливо мечів. На мечах з великою майстерністю зображувалися спіралі, підкови, кола, хрести тощо. Так, на лезі, датованому XI ст. і знайденому в містечку Хвощевате в Україні, чітко читається напис «коваль» та ім'я цього майстра «Людота» або «Людоша». Це один з найбільш стародавніх мечів за підписом.
Високою майстерністю відзначаються мініатюри в окремих рукописних книжкових творах того часу. Найбільш стародавні збереглися в «Остромировому Євангелії» (1056—1057 рр.) — це фігурки трьох євангелістів. Яскраве орнаментальне оточення фігур і велика кількість золота роблять ці мініатюри подібними на ювелірний виріб. Переписавзі староболгарського оригіналу та оформив «Остромирове Евангеліє» диякон Григорій. Із запровадженням християнства на Русі пісенне мистецтво стало складовою частиною. богослужіння. Церковний спів прийшов на Русь із Візантії, руська християнська церква перейняла грецьку богослужбову традицію.
Вивчення історії пісенного мистецтва свідчить, що перші церковні наспіви на Русі записувалися спеціальними грецькими знаками, які називалися знаменами. Незважаючи на наявність грецьких текстів церковного співу, присутність чужоземних музикантів, у грецькі церковні наспіви поступово проникали елементи народної руської пісні, тісно пов'язаної у слов'ян із землеробством і сімейно-побутовою сферою. Спочатку церковні ієрархи намагалися чинити опір народним пісенним мотивам, але згодом на Русі утвердився такий церковний спів, в основі якого був відомий київський знаменний розспів, тісно пов'язаний з мотивами народних обрядових пісень.
Давньою і досить унікальною формою вітчизняної культури є дзвонова музика. звони повідомляли про нашестя ворога, пожежі, військові перемоги, скликали народ на віче, викликали у людей почуття радості або скорботи, надії, тривоги, страху тощо.
Говорячи про розвиток духовної культури Київської Русі, слід зазначити, що вже в XI—XII ст. на Русі з'явились свої вчені-природодослідники. Наприклад, київський монах Агапіт займався медициною. В «Києво-Печерському патерику» зазначається, що Агапіт-лікар лікував не лише заможних людей, зокрема князів, але й простих, незаможних. Він зцілював запалення, шкіряні хвороби, широко використовуючи при цьому відвари з трав і коренів. Відомі імена і світських лікарів Іоанна Смереки, Петра Сиріанина, Февронії, Євпраксії Мстиславівни.
Монгольська навала XIII ст. зруйнувала древньоруські міста і села, пам'ятки архітектурної майстерності — палаци, монастирі, а також твори живопису і літератури. Від Києва — «матері руських міст» через 6 років після Батиєвого погрому залишилося усього 200 будинків. Ординцями були знищені такі шедеври архітектури, як Десятинна церква та церква Богородиці у Києві, міста-фортеці Колодяжненське та Райковецьке на Житомирщині та багато інших. Тисячі талановитих древньоруських майстрів: художників, архітекторів, ювелірів були фізично знищені або забрані у полон. На півстоліття припинилося кам'яне будівнитво через відсутність матеріальних засобів і майстрів-будівників.
Однак татаро-монгольське нашестя не змогло знищити всіх надбань духовної культури Київської Русі. Народ зберігав і поширював перлини фольклору, наукові знання відбудовував зруйновані міста, села, храми, монастирі, відроджував кращі традиції культури минулого.
4. КУЛЬТУРА ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОЇ РУСІ
Закономірним політичним і культурним спадкоємцем Київської держави, послабленої І спустошеної внаслідок золотоординської навали, стала Галицько-волинська Русь, що утворилася в результаті об'єднання Галичини та Волині у 1199 р. князем Романом. Найбільшої могутності вона досягла у 30 - 60-ті рр. XIII ст. за часів правління князя Данила Галицького (1201—1264 рр.), який у 1254 р. дістав від римського папи титул короля. Вигідне географічне становище давало можливість Галицько-Волинській Русі встановити тісні економічні, політичні та культурні зв'язки з країнами Західної Європи, зокрема Німеччиною та Італією.
Завдяки об'єднанню етнічно спільних українських земель у нове державне утворення саме тут створились сприятливі умови для становлення й подальшого розвою національної культури.
Важливими осередками духовної культури Галицько-Волинської Русі були міста Галич, Луцьк, Звенигород, Во.лодимир-Волинський, Перемишль, Холм і, особливо, Львів. Саме через Львів проходив торговельний шлях з Німеччини, Чехії і Польщі до Києва і міст Волині, а також до гирла Дністра, Сурожа (Судака) та Кафи (Феодосії) в Криму.
Міста Галицько-волинської Русі стали значними центрами літописання та книгописання. Найвизначнішою пам'яткою літератури даного періоду є Галицько-Волинський літопис (кінець XIII ст.), у якому відображені події політичного і культурного життя Галицько-Волинської Русі від 1201 до 1291 року.
Літопис складався при дворі Данила Галицького, а згодом його племінника Володимира Васильковича. Одним із авторів першої частини літопису вважають княжого печатника Кирила.
У канцелярії князя Данила працювали писарі, що вели дипломатичне листування, готували тексти грамот, стиль яких у наступні часи закріпився у Великому князівстві Литовському. Грамоти князя Юрія II, боярина-правителя Дмитра Детька, львівського воєводи Якші Блотишевського написані виразним письмом, їх текст складений за всіма. середньовічними правилами, що регламентували написання документів.
До пам'яток писемності Галицько-волинської Русі XII—XIV ст. належать Христинопільський апостол, Бучацьке, Галицьке, Холмське Євангелія, переписані ченцем Васильком при дворі Лева Даниловича. У Галичі працював "мудрий книжник» Тимофій, книжник і філософ волинський князь Володимир Василькович сам переписував книги, мав велику бібліотеку, близько 36 книг заповідав церквам Волині. У м. Володимирі-Волинському була складена нова редакція Кормчої книги — збірки церковних та світських правових норм, що поширювалися на Україні та в Білорусії. Центрами переписування книг були Онуфріївський та Святоюрський монастирі у Львові. Зростанню ролі церкви у поширенні освіти сприяло утворення в 1303 р. Галицької митрополії, яка, незважаючи на її неодноразові скасування та відновлення, існувала протягом XIV ст.
Галицько-Волинська архітектура органічно поєднувала візантійсько-київську просторову композицію з елементами західноєвропейського романського стилю, що підтверджує наявність пілястр, груп напівколон, аркатурних поясів тощо. На жаль, архітектурних пам'яток періоду Галицько-Волинського князівства збереглося небагато. З монументальних будівель Львова можна назвати Миколаївську хрестовокупольну церкву з півкруглою апсидою, П'ятницьку церкву, згодом перебудовану, а також костьол Хрестителя. Традиційно вважається, що його будував князь Лев Данилович для своєї дружини — угорки Констанції. До княжого періоду належать і такі шедеври архітектури Галичини та Волині, як білокам'яні храми в Перемишлі, церква Пантелеймона в Галичі (близько 1200 р.), Святоіванівський собор у Холмі, Спаський монастир поблизу Самбора, (тепер Старий Самбір).
Видатними пам'ятками образотворчого мистецтва XIV ст. є ікони «Юрій Змієборець» зі с. Станилі поблизу Дрогобича та «Архангел Михаїл в діяннях», створена у селі Сторонна[8]
.
Для них характерні пластичність форм, відчуття простору, нахил до асиметричної побудови композиції, багата кольорова гама.
Про високий рівень живопису Галицько-волинської Русі свідчать мініатюри, що збереглися в окремих рукописах того часу. Колористична вишуканість притаманна мініатюрам Галицького Євангелія (кінець XII ст.), які, на думку дослідників, за майстерністю виконання не поступаються візантійському малярству доби Палеологів.
Культура Галицько-Волинської держави справила великий вплив на подальший культурний розвиток України. Наприкінці XIV ст., коли окремі частини Галичини і Волині були загарбані польськими та литовськими феодалами, культурні традиції Галицько-волинської Русі відіграли істотну роль у збереженні національної культури, сприяли формуванню ідеології визвольної боротьби українського народу проти іноземних поневолювачів.
Література
1. Гріненко Г.В. Хрестоматія по історії світової культури. - М.: Юрайт, 1998.- 669с.
2. Грушевський М.С. Нарис історії українського народу. - ДО.:Лыбидь, 1991.-398 з.
3. Гуревич А. Я. Категорії середньовічної культури. - М.: Мистецтво, 1984. -350 з.
4 Дмітрієва Н. А. Коротка історія мистецтв. - М.: Мистецтво, 1990.- 319с.
5. Історія Древнього світу. У 3-х тт. - М.: Наука, 1983.
6. Історія мистецтва зарубіжних країн. - М.: Мистецтво, 1980.- 384 з.
7. Історія середніх віків. - В 2-х тт. / Під ред. Сказкина С. Д. - М.: Вища школа, 1977.
8. Історія Франції. - В 3-х тт. - : Наука, 1972.-360 з.
9. Iсторiя свiтової культури. - Лібiдь, 1994.-320 з.
10. Iсторiя української лiтератури ХХ ст. - У двох книгах. /за ред. В.Г.Дончика.- ДО.:Лібiдь, 1994.
11. Iсторiя української культури /За загал. ред. I.Крип'якевича. - ДО.:Лібiдь, 1994.- 656 з.
[1]
Див.: Макарчук С. А.
Український етнос (Виникнення та історичний розвиток). К., 1992. С. 11—12.
[2]
Семчишин М.
Тисяча років української культури. К., 1993. С. 4.
[3]
Полонська-Василенко Н.
Історія України: У 2 т. К., 1992. Т. 1. С. 53.
[4]
Крип'якевич І. П.
Історія України. Львів, 1990. С. 29.
[5]
Див.: Семчишин М.
Тисяча років української культури. С. 13.
[6]
Грушевський М. С.
Ілюстрована історія України: Репринтне відтворення вид. 1913 р. К., 1990. С. 36.
[7]
Макарчук С. А.
Український етнос: Виникнення та історичний розвиток. С. 27.
[8]
Див.: Свенціцька В. І; Сидор О. Ф.
Спадщина віків. Львів, 1990;