Вищій навчальний заклад
Запорізький Національний Університет
Індивідуальне завдання
Ранні релігійні вірування та міфологія східнослов’янських племен
Запоріжжя
2009
План
1. Всуп
2. Религійні уявлення та ві рування
3. Демонологія
4. Східнослов’нська міфологія
5. Пантеон богів у слов’ян
6. Висновок
1.Вступ
Кожна людина визначає своє ставлення до себе, до інших людей, до світу. Вона замислюється над своїми вчинками, намагається усвідомити їх на основі власного досвіду. Водночас людина успадковує багату « пам*ять віків» попередніх поколінь, їх традиціі, вірування.
Так стихійно формується світогляд людини, який охоплює знання, переконання, прагнення, сподівання.
Втілюючи загальне бачення і розуміння місця людини в світі, світогляд впливає на її життєві позиції та вчинки. Отже, світогляд не обмежується пізнанням. Крім пізнання і дій, він передбачає як самооцінку людини, так і оцінку її довкілля. З огляду на це можна вирізнити такі три основні складові світогляду:
· Пізнавальну
· Вартісну
· Поводжувальну
Поряд із індивідуальним світоглядом людини існує світогляд великих чи малих груп людей ( націй, соціальних верств, етнографічних груп, родини тощо ), який у процессі історичного розвитку зазнає певних, нерідко значних, змін. Таким чином, світогляд населення різних регіонів Укпаїни попри все спільне, що властиве нашому народові, відзначається певною специфікою. Так само він не однаковий для різних історичних періодів. Наприклад, світогляд наших предків дохристиянських часів не тотожний світоглядові козацької доби чи сьогодення, хоча не можна заперечувати їх спадковості. Тому цю філософську категорію слід трактувати з позицій крнкретно-історичних, соціальних і регіональних особливостей.
2.
Религійні уявлення та вірування
У хиттєво-практичному світогляді авжливе місце посідають уявлення та вірування.
Уявлення –
це образ якогось предмета чи явища, який міг сприйматися і відтворюватися в пам*яті або створенний уявою. Воно стосується не лише минулого й теперешнього, а й майбутнього. У народному світогляді переважають уявлення як влід власне уяви, шо стосується таких ситуацій, яких людина повністю ніколи не реалізовувала в житті. Отже, йдеться про перетворювальне , а також спотворене відображення реальних предметів і явищ.
Релігійні уявлення людей називаються віруваннями. Вони сприймаються за істинні без перевірки, на віру. Віра становить основу релігіцного світогляду. Релігійні люди переконані в існуванні надприродних сил та їх визначальній ролі у світі.
Світогляд українського народу завжди мав яскраво виражене релігійне спрямування, що підтверджували як вітчизняні так і чужоземні вчені.
Швейцарський етнограф і писеменник Ганс Цбінден, який побував 1932р.на храмовому святі у гуцульському селі Криворівня, писав: «Із пізнання цих найпростіших і найбагатших розгалужень культури має значення те, до чого ми завжди з тяжким трудом наново доводимо, що тільки на живій основі релігійного життя, яке єднає усіх членів у різноформну одиницю, можливе найбагатше виявлення своєрідного життя зрілої індивідуальності, повний розвиток правдивої влади»
Вірування необхідно відрізнити від повір’їв
- своєрідних народних уявлень про залежність людини та її долі від явищ навколишнього світу. Народні повір’я широко відображені в усній народній творчості, зокрема в переказах, легендах тощо.
Світогляд українського народу має властивість переносити на світобудову якості людини. Ще у 30 роках ХХ ст. Ганс Цбінден записав переказ про Землю, який побутував серед людей старшого покоління на Гуцульщині. За цим переказом, наша планета нагадує велетенський людський організм, різні частини якого асоціюються зпевним містом або регіоном: голова – з царським містом Віднем, пуповина – з папським сістом Римом, груди й робочі руки - з багатими рівнинами Покуття, Поділля та Наддніпрянської Украіни, а чрево – «шляхетчиною», тобто Польщею.
Як глибоко релігійний народ українці вірили у потойбічне життя, де людина знаходить утіху. Проте погляди на душу не залишались сталими. У дохристиянські часи наші предки не мали єдиного уявлення про душу. Припускалось уявлення кількох душ в однієї людини.
Після прийняття християнства уявлення про душу зазнало докорінних змін. Якщо за переконанням язичників світ мерців був безликим, то за християнськими віруваннями душа зберігає свої індивідуальні особливості навіть в загробному житті. Однак за гріхи вона може набирати іншого вигляду.
У народних віруваннях нема чіткого погляду на те, звідки походить душа, де вона перебуває, як покидає тіло. Душі померлих сприймались як реальні істоти : вони розмовляють, п’ють, їдять. Праведним душам у потойбічному світі ведеться добре. Душі грішників караються. : вони голодують або змушені їсти золу.
Вірування у загробне життя було всеохоплюючим, але інколи прості люди не уявляли собі життя у потойбічному світі. Наприкинці минулого століття селяни Київщини часто відповідали на такі запитання словами : « А Бог цого знає: ніхто з того світу не вертався». Навіть побожні люди вважали, що для того, аби потрапити в рай, треба заробити добрими ділами, а не тільки відправлянням релігійних обрядів.
Побутувало і інше трактування душі. Наприклад, ще на початку нашого століття на Слобожанщині душа ототожнювалась з Долею, щодо якої існували різні погляди : Доля – душа предків; Доля- ангел; Доля – душа людини, або її двійник.
У деяких випадках Долі померлих ототожнювались з живими людьми. Побутовала думка, що померлі навідують живих родичів. Це стосується, насамперед, померлих матерів, які «доглядають» осиротілих дітей.
Релігійність українців виявлялася в тому, що за їхніми віруваннями Доля дається Богом. Проте не заперечується, що батько і мати також обдаровують своїх дітей Долею.
Люди дотримувалися різних поглядів щодо місця перебування Долі. Одні вважали, що Долі не можна ні продати, ні обміняти, бо вона завжди вона знайде людину, якій належить. Від неї не сховаєшся і не втечеш.
Інколи навпаки вважали, що більшість людей має знайти свою Долю. Вона уявлялась духом, який здатний набувати різних образів людини або тварини.
Також до вірувань слов’ян можна віднести їх вірування в сновидіння. За народним повір’ям, Сон - це добрий і не страшний кудлатий чоловік з чотирма очима. Його помічницею є Дрімота. Вони мають дивовижну силу.
Сни тлумачились на двох рівнях – побутовому і знахарському. Про перший рівень йдеться тоді, коли сон тлумачить той, хто сам його бачив.
Пояснення снів залежало від тижневого календаря сновидів.Народ вірив
в різні магічні дії та заговори на погані сни. Другий рівень грунтувався на певних знаннях і спостереженнях, та залежав від місячного календаря.
3. Демонологія
Під демонологією розуміється уявлення слов’ян про злих духів (демонів).
Демонічні істоти слід відрізняти від «непростих». До них відносили знахарів, примівників, градівників, віщунів та інших.
Найпопулярнішим демонічним персонажем у нашого народу був чорт. За народними віруваннями, чорт вже був перед створенням світу, коли панував хаос. Бог побачив його в піні та взяв зі собою, але незабаром чорт збунтувався проти Бога. Його назва пішла від давньої назви волхва. Під впливом християнської релігії волхви, які начебто володіли язичницькими таємницями , почали трактуватись у новому світлі.
У народних уявленнях чорти наділяються рисами спільними для багатьох регіонів України. Відомий етнограф Володимир Гнатюк так описував образ чорта в народних уявленнях : «Чорта уявляють чорним чоловіком з гачкуватим носом, і з двома рогами і з кігтями на руках, ліктях, колінах і ногах. Чорт має собачу морду, загнений хвіст, а роги ховає під круглим капелюхом із широкими крисами. Він вбраний в коротеньку куртку і вузькі панталони».
Чорти, за народними повір*ями, могли перевтілюватись у різних тварин( цапа, коня, собаку, тощо), з’являтись в образі парубків і свататись до дівчат вважалося, що чорти як і люди, народжуються, одружуються , але ніколи не вмирають.
Від чорта пішли всі нечисті духи на землі(водяники, болотяники, лісовики, польовики). Усім слов’янським народом відомий образ блуда .
Оригінальністю відзначається знаний лише в Західній частині України чугайстер - лісова людина.
Про домовика у народі поширювались різні повір’я. Трактування цього образу далека не однозначне, навіть протилежне: в одних випадках він допомагає господареві, в інших - нічим не відрізняється від диявола.
Серед інших представників «нечистої сили» дуже багато згадується вовкулаки, русалки, мавки, лісниці тощо.
Безумовно, у процессі свого розвитку народ не міг переосмислювати різних демонічних істот. Про те залишки давніх уявлень дійшли і до наших днів.
4. Східнослов’нська міфологія
В уявленнях багатьох суспільство Київської держави за ідеологічними одзнаками було тісно пов’язане з християнською релігією. Про те до самого процессу формування нової спільноти і появи першої східнослов’янської держави має стосунок інша релігійна система – язичництво. Під ним розуміємо частину величезного загальнолюдського комплексу первісних поглядів, вірувань, обрядів тощо, які приходять з глибини тисячоліть і стають основою всіх пізніших світових релігій.
Слід пам’ятати, що ранні релігії класового (соціально диференційованого)
Суспільства були загалом досить розмаїтими. Це пояснюється особливостями розвитку тих чи інших народів. Кожна з таких релігій пов’язана з певною етничною спільнотою і становить невід’ємну частину культури такої спільноти.
Язичництво не було чимось примітивним, із жалюгідними богами, грубами культами та обрядами. Важливе місце в житті східних слов’ян
Посідали культові споруди: капища,святилища,- де стояли виконані із різного матеріалу зображення язичницьких богів. Згадуються вони в деяких писенних джерелах, зокрема, в «Слові о законі і благодаті» митрополита Іларіона.А в «Пам’яті і похвалі князю Руському Володимиру» Іакова Мніха є повідомлення про те, що «...храми ідольські і требища скрізь розкопав і посік , а ідолів розтрощів».( Про князя Володимира Святославовича). Про те, що ідоли містилися в будівлях свідчить і «Сага про Олава Трюгвассона».
Міф
На основі емпіричного досвіду і міфологічної картини світу наші предки створювали своєрідну природну релігію, яка пізніше була названа язичницькою. У цій народній релігії основним предметом була природа, яка обожню-валась. Природне начало Всесвіту, філософія вічного життя були найвищою ідеєю цієї релігії. Українська міфологія як сукупність переказів про явища природи та соціального життя в образно-наочній формі ілюструвала прагнення людини пояснити і упорядкувати світ, який її оточував, розкрити єдність людини і природи.
Форми українських міфів мають одну характерну прикмету: вони дуже близькі до природних форм. Ми не бачимо в народній фантазії охоти до негарних, неесте-тичних велетенських міфічних образів, до тих величезних, страшних, головатих та рогатих богатирів з страшними антинатуральними інстинктами, які любить німецька і великоруська міфологія. Український народ в своїх міфах держиться міри; його фантазія не любить - переступати за границі ненатуральних форм; вона любить правду і естетичність» навіть, можна сказати, вже геть-то описує красу міфічних образів такими фарбами, як в християнських ака-фістах описується краса християнських святих, так що вже автор не знає, й до чого прирівняти їхню красу і святе життя.
На жаль, відомостей про східнослов’янську міфологію занадто мало, через це дати їй повну характеристику надзвичайно важко. Розвиток української міфології був перерваний вве-денням християнства, і вона не змогла розвинутись в закінчену систему. У боротьбі з так званим «поганством» були знищені безцінні пам'ятки мистецтва стародавнього язичницького світу, а до нас дійшли тільки уривки з української міфології. Більшість матеріалу, яким дово-диться користуватись, в основному вийшов з рук ду-ховних осіб, котрі в цій справі не могли бути об'єктив-ними. Середньовічні хроніки, аннали, повчання, слова тощо мали, як правило, характер критики і засудження стародавньої віри українського народу. Саме тому великий інтерес представляють усні перекази, народні звичаї, легенди, пісні, в яких розкривається історія справжнього життя нашого народу.
У міфі дійсність була образною і конкретною, схопле-ною схематично. Людина ще не мислила про світ, вона була ще вільною від розумового визначення речей, їх якостей і властивостей, ще не ставила ніяких питань стосовно достовірності предмета свого пізнання. Людина просто жила в середовищі, яке її оточувало. Розумове, абстрактне і чуттєве так тісно переплітались у міфі, що перевага однієї з цих сторін не усвідомлювалась. Для наших предків не потрібні були докази про живий взаємозв'язок і активну взаємодію всіх предметів, речей світу, про існування домовиків, русалок, водяників тощо. Все було всюди, і людина взаємодіяла, спілкувалась з усім. Але реальної людини міфологія ще не знала.
Найбільший матеріал для висліджування української міфології дають колядки і щедрівки, котрі співають на Різдво, проти св. Василя чи Нового року. На Білій Русі ко-лядки співають і на Великдень; вони там звуться волочовними піснями і нічим не одрізняються од українських різдвяних колядок. Волочовні пісні на Великдень були і на Україні
Різноманітність міфологічної тематики
Багатоманітність української міфологічної тематики складала цілий ряд циклів:
1) космогонічні
- про походження життя (створення світу);
2) антропогонічні
- про створення людини;
3) тотемічні
- про тотемічних предків окремих пле-мен, в основі яких лежать фантастичні уявлення про поход-ження племені від певних тварин;
4) теогонічні
- про походження богів;
5) календарн
і - про річні цикли природи та обряди, пов'язані зі зміною пір року і господарською діяльністю;
6) есхатологічні
- про потойбічний світ та передбачен-ня майбутнього;
7) історичні, культурно-біографічні
- про життєві вип-робування і діяння окремих героїв, героїчний епос-билини тощо.
Розглянемо деякі з типів міфів детальніше.
Українська міфологія багата космогонічними міфами, в яких мова йде про створення світу. Одним з таких є міф про створення світу з яйця. Сонце у цьому міфі представлене в образі Жар-птиці, яка своїм пером може освітити весь сад. А Зимовий Холод -- змій-чарівник -- хоче викрасти Жар-птицю. Проте вона встигає знести золоте яйце, з якого навесні знову народжується (воскресає) джерело світла й тепла. Сонце-яйце своїм гарячим промінням зігріває землю, розганяє туман, примушує хмари лити дощові потоки. Так, з уявленням про яйце змальовується початок всього живого, того, що народжується. Звідси -- звичай писати писанки, які дарували люди одне одному з побажанням здоров'я й дов-гого життя. Таким чином, сакральність яйця, писанки була визначена ще до впровадження християнства, до тієї обряд-ності, яка пов'язана з Великоднем.
У дохристиянських антропогонічних міфах, в яких мова йде про створення людини, частіше всього згадується дере-во як матеріал, з якого створено людство. Це міг бути дуб, ясен або просто пеньок. Але в цей матеріал потрібно було вдихнути живий вогонь. Тому оживлення людини частіше всього пов'язувалось з небесним вогнем-блискавкою.
В основі тотемічних міфів лежить уявлення про фантастичний, надприродний зв'язок між певною групою людей і певним видом матеріальних предметів («тотемів»). Тотемами могли виступати різні тварини, рослини, пред-мети або явища природи, які служили об'єктом вшануван-ня первісних людей.
Система тотемічних міфів відображала все життя первісної людини, її уявлення про світ, про природу, про всі речі, предмети, які оточували людину. Весь цей живий і неживий світ разом з людиною ототожнювався в її тотемічних уявленнях.
Характерні риси української міфології
Великою пошаною в українській міфології користувалися звірі, особливо великі і сильні. Деякі звірі ставали вірними покровителями людини, захисниками певного роду чи племені, тобто були їх тотемами. Навколо кожного тотема об'єднувалась певна трупа людей (рід, плем'я тощо), і всі вони вважались родичами. В епоху тотемізму відбулась велика персо-ніфікація, уособлення звірів (лисичка-сестричка, вовчик-братик і т. п.). Багато легенд є про перетворення людини на звіра чи птаха і навпаки.
Досить розвинутою у наших предків була демонологія -- віра в духів-демонів, які пов'язувались з явищами природи, побутово-господарським життям. Ці істоти одухотворювались, персоніфіковувались і були сильнішими від людини. Як правило, вони панували над певними своїми ділянками. Люди прагнули налагодити стосунки з ними, зрозуміти їх, щоб ті якомога менше шкодили. Одних задо-брювали, проти інших проводили ворожіння, заклинання, свята, ігрища, використовували спеціальні знаки, амулети-обереги.
В народних казках, переказах, піснях, обрядовості змальовані різні демонічні істоти, найчастіше з людською подобою, тобто наділялись антропоморфними рисами. Це русалка, відьма, диявол (чорт), вихор, вовкулак, песиголовець, домовик, змій тощо. У «Лісовій пісні» Лесі Українки, яка є шедевром у змалюванні міфологічної картини світу, є такі духи-демони, як Лісовик, Водяник, Мавка, Куць, Перелесник. Одні з них були носіями добра, інші -- зла.
У повір'ях українців значне місце займає образ Долі як втілення щастя, удачі. Але Доля може бути не тільки доб-рою, а й злою (Недоля, Лихо, Біда, Злидні тощо).
Протилежності „порядок-хаос”, „своє-чуже” осмислюються у відповідній символіці „світ-темрява”, „верх-низ”, „праворуч-ліворуч”. У давньоукраїнській свідомості переважає виокремлення „світу”, „верху”, „праворуч” - як цінністно переважаючи, що протистоять символам „темряви”, „низу”, „лівостороннього”. Простір впорядкованого космосу сприймається невід'ємно від людини, що освоює цей простір, встановлюючи порядки в ньому. Досить показати щодо цього є притаманні міри довжини - п'ядь, лікоть, стопа, крок.
Зазначені особливості мислення позначилися й на характері уявлення про людину, яким у давньоукраїнській культурі притаманна відсутність чіткого протиставлення душі і тіла, так характерного для типового християнського розуміння. Виявом цього є властиве сов'янській міфології уявлення про „множинність” душ.
Відсутність чіткої антитези „дух-тіло” позначилось і на розумінні слов'янами акту творіння, яке не мислилось як перетворення „ніщо” на „щось”, а розумілось у вигляді акту впорядкування, під час якого людині відводилось роль активного співучасника світових подій.
У межах Києво-Руської культури склався притаманний українській духовній традиції тип мислення, не схильний до абстрактного, відірваного від життя філософського теоритезування.
Знайомлячись з українською міфологією, варто звернути увагу на таку її особливість, як пантеїзм. У прадавній народній вірі українців природа, природні стихії обожню-валися, набували сакрального характеру. Людське буття було поєднане з природою, а відтак і з божеством. Як зазначав І. Нечуй-Левицький, «пантеїстичний мотив зробив для українського народу всю природу живою, розумною, гово-рячою й думаючою». Таке обожнювання всіх небесних світил та явищ природи призвело до того, що в уяві наших предків виникла ціла система різних богів, яким люди пок-лонялись, тобто для українського міфологічного світогляду був характерним політеїзм.
5.Пантеон богів у слов’ян
Слов`яни вірили у багатьох богів. Сучасні вчені мають думку, що язичницькі боги, яких вважають виявом початкової міфології, насправді були уявленнями наших предків про Всесвіт. Першоджерелами Всесвіту вважали вогонь та воду. Більшість язичницьких богів слов`ян відомі з народної творчості: пісень, колядок.
Головні східнослов'янскі боги:
Сварог — за Іпатіївським літописом, навчив людей шлюбу, хліборобства і подарував їм плуг.
Див — був ще стародавнішим богом ніж Сварог, він втілював яскраве блакитне небесне склепіння. Див — чоловічий початок Всесвіту, світло.
Лада — одна з найстародавніших язичницьких богинь, богиня гармонії в природі, людові в шлюбі, мати-годувальниця Миру. Лада — мати близнят Лелі (Дани) — втіленої води, і Полеля — втіленого світла.
Перун — згадується у текстах договорів з Візантією, де йде мова про клятву воїнів Русі іменами Перуна і Волоса. В перекладі означає блискавка, був богом князівської дружини, всі міфи про Перуна, що збереглися на Україні, змалювують його стрільцем.
Даждьбог — назва бога Сонця на Русі.
Волос (Велес) — один з найстародавніших богів, покровитель скотарства, що був грізним владикою інших богів і на Русі поступався лише Перунові.
Мокоша — богиня річок і родючості.
Стрибог- бог вітру.
Рожаниці- дарувальниці життя.
Род- батько всього живого.
Сварожич- бог вогню.
Лела- богиня любові.
Попель- бог подружнього життя.
Триглава (Тригла)- богиня землі.
Ярило- бог весняної родючості.
Тут важливо також згадати про існування «Велесової книги» — літературної пам'ятки нібито дохристиянських часів, вік якої точно не встановлено. Вона стала відома суспільству при досить дивних обставинах, що дають підстави стверджувати що це підробка XVIII—XIX ст. Якщо ж це дійсно історична пам'ятка, то її значення неможливо переоцінити. Вона проливає світло на певні сторони вірувань і життя східних слов'ян. В ній приводяться назви багатьох богів, а також повідомляється як велика таємниця, що насправді всі ці боги — це одне, стверджуючи таким чином ідею єдинобожжя в досить незвичному вигляді.
6. Висновок
Вивчення культури передбачає розкриття її як продукту розвитку суспільства і як сукупності матеріальних і духовних цінностей, які створені людством. Культура- це, передусім історичне явище, а її розвиток - найважливіша частина розвитку людства. Історія культури - результат досліджень не тільки істориків, але й археологів, етнографів, фольклористів, істориків, літератури, фахівців у галузі суспільної думки, науки, філософії, мистецтва. Історія культури дає можливість більшою мірою відчувати результати історичного прогресу, вона показує, що навіть у найтяжчі часи й епохи світ був наповнений талановитими людьми і ніяка руйнівна сила не спроможна знищити культуру народу. Історія культури розкриває значення як національних традицій, так і культурних зв'язків між народами. Саме завдяки розвитку національних культур утворилася різнобічна і яскрава скарбниця людської культури.
Українська культура належить до європейського кола культури, де традиційно вищою цінністю визнавалися свобода і значущість особистості. Саме визнання особистості як основної цінності національної культури може забезпечити прогресивний культурний розвиток країни. Культура виступає водночас і як мірило цивілізованості етносу, і як форма та зміст внутрішнього зв'язку поколінь. Процес створення і передавання всього найкращого, формування культурної традиції є своєрідною потребою кожної нації. Протягом усього часу свого існування український народ творив культуру, яка постійно збагачувалась, незважаючи на постійну загрозу знищення етносу та його асиміляції.
Історія культури посідає одне з чільних місць у системі розвитку суспільства та формування національної самосвідомості. Визначення сутності, змісту та визначальних етапів еволюції національної культури є основними завданнями сучасної української культурологічної науки. У вітчизняній науці вже вироблений підхід до проблеми періодизації історії української культури.
Перший період розвитку культури України пов'язаний з її глибинними джерелами. Це досить тривалий часовий відрізок, який охоплює період від початків людської цивілізації на цій території до культури східнослов'янських племен дохристиянської доби. Племена і народи, які проживали на цій території впродовж тисячоліть, творили культуру, передаючи її у спадок наступним поколінням і забезпечуючи цим безперервний прогресивний розвиток. Найдавніші свідчення перебування людини на території України датуються ще добою пізнього палеоліту. У наступні епохи розширювалися сфери людської діяльності, вдосконалювалися зміст і форми культуротворення, змінювалася сама людина. Відчутний слід залишили в історії культури України племена трипільської культури, для яких характерними були високий розвиток землеробства і суспільної організації. Трипільська кераміка надовго пережила своїх творців і слугувала взірцем для наступних поколінь. Античні джерела сповіщають про племена кіммерійців, які проживали на нашій території і мали культурні зв'язки з народами Малої Азії і Кавказу. Культура племен іранського походження, зокрема скіфів, - ще одна яскрава сторінка розвитку людської цивілізації на українських територіях. Скіфському періоду відповідає час існування на узбережжі Чорного моря грецьких міст-колоній, де значного розвитку досягли сільськогосподарські ремесла, торгівля, архітектура, мистецтво. Культура античних міст Північного Причорномор'я сприяла розвитку економічного життя суспільних відносин і культури місцевих племен, що прискорювало процес розкладу первіснообщинного ладу і сприяло їх подальшому прогресу.
Українська національна культура пройшла складний шлях увібрав в себе кращі надбання минулого. Народ України дістав величезну спадщину від народів, які проживали на цій території у попередні століття. Територія ця являла собою поле перехрещення політичних, культурних і релігійних впливів між Сходом і Заходом. Стародавня культура на українських землях формувалася протягом тривалого часу, і в процесі значну роль відігравали традиції місцевих народів та культурні зв'язки з сусідніми народами. Культура України зберегла і трансформувала у собі здобутки різних культур.
Художнє життя стародавніх слов'ян розвивалося самобутніми й оригінальними шляхами і позначене багатством тем, ідей, мотивів. Давньо-слов'янське образотворче мистецтво являло собою стилістично завершене своєрідне явище, яке стало підгрунтям для розвитку давньоруського мистецтва.
Список літератури
1. Іван Нечуй-Левицький, „Світогляд українського народу” (уривки). Хрестоматія з української літератури К. 1997
2.Горський П.С. Історія української філософії. Навчальний посібник. К., 2001
3.Моця О., Ричка.В Київська Русь: від язичництва до християнства. – К., 1996
4. Українське народознавство: навчальний посібник, - К., 2004
5.Лозко Г.С. Коло Свароже. – К., 2005
6. Лозко Г.С Етнологія України – К., 2001