Життєвий і творчий шлях Миколи Садовського корифея українського театру

Реферат

Життєвий і творчий шлях Миколи Садовського
– корифея українського театру

План

1. Дитинство і юність Миколи Садовського

2. Перебування на військовій службі

3. Заснування власної трупи

4. Діяльність стаціонарного українського театру

5. Творчий діапазон М.Садовського

Микола Карпович Садовський (Тобілевич) народився 13 грудня 1856 року в селі Костуватому на Херсонщині. Дитинство і юність про­вів на селі серед чарівної природи, дружив із селянськими дітьми, на власні очі бачив сирітські злидні, страждання наймитів і найми­чок, жорстоке свавілля куркулів-павуків. Про панську кривду і на­родну правду Микола Карпович розповів своїми неперевершеними сценічними образами. Він чудово знав українські обряди, звичаї, на­родні ігри, хороводи, пісні, танці, рано почав захоплюватися усною поетичною творчістю і театральними виставами, які влаштовували його старший брат Іван Карпенко-Карий і Марко Кропивницький спочатку в Бобринці, а потім у Єлисаветграді.

Освіту Микола Карпович здобув у Єлисаветградському реальному училищі, але курсу навчання не закінчив: 1877 року пішов добро­вольцем на російсько-турецьку війну. За відвагу і хоробрість, виявлені в боях за Шипку, був нагороджений Георгіївським хрестом. Після війни ще два роки перебував на військовій службі у Бендерах, де при офіцерському зібранні існував аматорський драматичний гурток, у якому він виступав як актор. Тут і відбулася його зустріч з майбут­ньою окрасою української сцени Марією Заньковецькою. Разом з нею Микола Карпович грав провідні ролі й мав успіх у глядачів: уже тоді їм обом пророкували велику сценічну кар'єру в професіональ­ному театрі.

1881 року Микола Карпович залишив військову службу і поїхав у Кременчук до свого учителя і творчого наставника М. Кропивниць-кого, який працював тоді в трупі Ашкаренка. Там дебютував у ролі Миколи з «Наталки Полтавки».

Його бурлака в латаній сірій сорочці чарував людською красою і гідністю, життєрадісним гумором, натхненним співом з яскравими народними інтонаціями. Хвацько збита набік шапка, пластичність тіла, легкість і рухливість — усе випливало з душевного стану героя.

«Микола Карпович надзвичайно легко, граціозно танцював,— писав В. Василько. — Його танок, викликаний почуттями і переживаннями героя, ніколи не був вставним номером, а органічно вплітався у дію. Міміка, жест відігравали у ньому першорядну роль. Актор використо­вував тут всі пластичні засоби. Кожен його танок мав свій емоціо­нальний тонус і своєрідний психологічний малюнок, був драматичним епізодом з певним початком, розвитком і кінцем»

Літнього сезону 1888 року М. Садовський разом з М. Заньковецькою заснували власну трупу, яка проіснувала десять років. Тут відбулося його становлення і зростання як актора, режисера і організатора те­атральної справи на Україні.

Репертуар цього театру розширювався за рахунок російської та зарубіжної класики. А щоб обійти заборону царської цензури грати на українській сцені твори, перекладені з інших мов, Микола Карпо­вич вдавався до незначної переробки п'єс. Так, відома драма О. Пи-семського «Гірка доля», наприклад, була показана під назвою «Ни-кандр Безщасний», де Садовський виступив у заголовній ролі.

1898 року трупа М. Садовського злилася з «Товариством російсько-малоросійських артистів під орудою П. К. Саксаганського», а 1900 ро­ку до них на три сезони приєдналася і трупа М. Кропивницького.

Діяльність об'єднаної трупи корифеїв українського театру розпо­чалася виставою «Глитай, або ж Павук» 4 липня 1900 року в Полтаві і мала тріумфальний резонанс. У репертуарі налічувалось близько 60 різних жанрами вистав, що відповідали високим ідейним і худож­нім вимогам. Новим надбанням театру була вистава гостросатирич­ної комедії І. Карпенка-Карого «Хазяїн». Прем'єра її відбулася 10 січня 1901 року в Києві і викликала захоплення широкого кола глядачів. Пузиря чудово виконував сам автор, економів — Феногена і Ліхтаренка — Саксаганський і Садовський, Золотницького — Кропивницький.

Пізніше, 1906 року, разом з М. Заньковецькою М. Садовський здій­снив давню мрію українського громадянства про організацію в Києві першого стаціонарного українського професіонального театру. Пра­цювати цей театр почав 15 вересня 1906 року в Полтаві, потім виїхав на гастролі в різні міста і лише навесні 1907 року переїхав в Київ, у приміщення Троїцького народного дому (нині Театр оперети) для постійної праці.

Діяльність стаціонарного українського театру М. Садовського в Киє­ві має велике історичне значення. Тут свято зберігалися і по-нова­торському розвивалися реалістичні принципи акторської і режисер­ської майстерності; неабиякого значення надавалося художньому і му­зичному оформленню вистав. З цією метою було запрошено до спів­робітництва видатних художників і музикантів.

Видатний український митець-громадянин М. Садовський — непере-вершений артист героїко-романтичного і трагедійного плану, народ­ний самобутній талант, талановитий представник реалістичної школи М. Кропивницького. Від природи він був щедро наділений внутріш­німи і зовнішніми акторськими даними: могутня здатність перевті­лення, пристрасний темперамент, швидке збудження, велична, рід­кісної краси струнка постава, виразне обличчя, багата міміка, про­менисті очі, що передають відразу цілу гаму переживань, задушев­ний і зворушливий голос, музикальність, пластичність тіла, простота сценічної поведінки.

Садовський ретельно готував кожну ро

ль. Вій цілком «знищував» себе і свою особистість, заглиблювався у внутрішній світ і психоло­гію дійової особи, надавав яскравих, узагальнених характерних рис, властивих тільки даному персонажу. Все було продумане і відшлі­фоване: міміка, жест і слово.

Творчий діапазон М. Садовського відзначався надзвичайно широ­кою палітрою виконуваних ролей: драматичних — Гнат, Тарас, Панас («Безталанна», «Бондарівна», «Бурлака»), Дмитро, подорожній («Не судилось», «Зимовий вечір»), Никандр («Никандр Безщасний»); ко­медійних та характерних — Карась («Запорожець за Дунаєм»), вибор­ний («Наталка Полтавка»), Мартин Боруля, Пузир, Барильченко («Хазяїн», «Суєта»), Самрось («Дві сім'ї»), городничий («Ревізор»), Смирнов («Ведмідь»), Вишневський («Тепленьке місце»).

Але вершиною акторської майстерності Миколи Карповича були героїко-драматичні і трагедійні образи: Назар Стодоля, Богдан Хмель­ницький, Сава Чалий, Тарас Бульба, командор («Камінний господар» Лесі Українки), воєвода («Мазепа» Ю. Словацького) та інші.

Ціла низка талановитих сценічних образів, створених М. Садов­ським, гідно репрезентує зразки високої театральної культури, є при­кладом вірного служіння своєму народу і об'єктом уважного вивчен­ня нинішніми молодими діячами мистецтва.

[...] В основу своєї гри М. К. Садовський вкладав життє­вість, щирість, правду і ніколи не втрачав почуття міри в ефектних місцях ролі. Він не припускав жодного позування чи красивого театрального жесту. І разом з тим був надзви­чайно пластичний у ході, в ракурсах, рухах. Правда почуття підкреслювала в ньому вольовість та силу і допомагала боро­тися з декламаційністю часто барвистого віршованого тексту ролі, а матовість голосу та швидке виголошення цілих ре­чень майже на монотоні рятували від наспівності, на яку багатьох тягне віршований текст. Психологічні зупинки се­ред речення створювали враження, що мова зароджується тут же, безпосередньо на сцені, від думки. Ось чому у вико­нанні Садовського віршовані героїчні ролі в історичних п'є­сах ніколи не звучали фальшиво, декламаційно. У цьому амплуа він не мав собі рівних в українському театрі.

Композиційно вірно, на змінах ритмів і настроїв він буду­вав і всю виставу, і свою роль, щоб постійно і безперервно тримати увагу глядача і непомітно підвести до найвищої точки боротьби та фіналу вистави і ролі.

Тільки М. К. Садовський, актор виняткових даних, який в образі Богдана вміло поєднував героїчне звучання з гли­биною почуття і задушевності, тільки він з честю виходив з небезпеки розвінчати історичного героя, тобто затушкува­ти його основне устремління, його надзавдання: вирвати з панської неволі народ український і возз'єднатися з вели­ким братнім російським народом. Простежимо, бодай у вуз­лових моментах, лінію боротьби головного героя проти воро­гів народу, а також внутрішню, майже паралельну боротьбу проти самого себе.

Перша, експозиційна дія. Загальна атмосфера її: насторо­женість, як натягнута струна, що ось-ось може порватись. Вирішальний-бо момент: чекають важливих гостей з Чи­гирина на чолі з ясновельможним полковником Бара­башем.

Чуємо від Домахи ввідні репліки про кривди панські: «Церкви замикають... Нещасний люд по лісах ховається та по шибеницях гойдається...»

[...] У наступних сценах з Богуном, Чарнотою, Глобою і бандуристом Богдан одкриває свій план викрадення при­хованого Барабашем королівського привілею, з яким вже можна буде підняти збройне повстання. Ритм стає рвучким, напруженим, повним різних змін[...]|

Нарешті привілей у Богдана в руках. Хмельницький за­кликає до рішучих дій.

У другій дії яскраво відображується соціальна диферен­ціація серед козацтва, активізація народних мас, ставлення народу до польської шляхти і до своїх дуків. Загальна атмо­сфера дії за настроєм і ритмом нагадує розбурхане море [...]

У наступній сцені відбувався справжній поєдинок. Єле­на — Заньковецька намагалась всіма засобами жіночих чар повернути до себе почуття старого гетьмана... її голос, над­звичайної краси в своїй мелодійності, м'яко лився і западав у душу. І не дивно, що Богдан — Садовський, борючись зі своїм почуттям, кидаючи різкі репліки на її адресу, врешті промовляє тихо до себе:

Несила вірить їй, А в душу крадеться той чарівничий голос.

Це була дуже складна сцена, яка вимагала від виконавця ролі Богдана напруження духовних і фізичних сил. На бурх­ливому темпераменті актор проводив двобій з Єленою і з са­мим собою. Підступна шляхтянка намагається знову запов­зти змієм у серце гетьмана, а він, з величезним напруженням волі, бореться із спокусою.

Богдан нагадує Єлені про зраду; вона, втрачаючи грунт під ногами, приховуючи свою розгубленість, падає йому до ніг.

Безперечно, помилкою актора було те, що внаслідок бага­тьох цензурних переробок він звів до мінімуму соціальну за­гостреність п'єси, занадто підкресливши тему особистого життя Богдана, його душевну роздвоєність. Це несло в собі серйозну небезпеку, бо призводило до роздрібнення, знижен­ня образу героя. Така небезпека завжди підстерігала вико­навця ролі Богдана.

І все ж, незважаючи на ці драматургічні огріхи, п’єсу М. П. Старицького «Богдан Хмельницький» в дожовтневому театрі любили як актори, так і глядач за її літературні якості та благородні гуманістичні ідеї — ідеї боротьби українсько­го народу проти польської шляхти за своє визволення і воз­з'єднання з рідним братом — російським народом.

Використана література:

І.О. Волошин “Корифеї українського театру” 1982р.