Логіко-інтонаційний аналіз промови. Мовні ноти

РЕФЕРАТ

На тему:

Логіко-інтонаційний аналіз промови. Мовні ноти

Логіко-інтонаційна виразність мови полягає у вмінні оратора чітко, повно, без перекручень донести до слухачів зміст промови, її основної ідеї. Щоб цього досягти, необ­хідно заздалегідь, задовго до зустрічі з аудиторією провес­ти логіко-інтонаційний аналіз промови. Мистецтво оратора заключається в тому, щоб знайти єдино необхідне розмі­щення єдино необхідних слів. Зазначається ряд правил, закономірностей усної мови — в розташуванні пауз і на­голосів, в мелодії мови — в рухові голосу доверху або до­низу при розвитку думки, при завершенні її.

Перш за все існують правила постанови логічного на­голосу. Це такі, як:

1)правило другого місця. Логічний наголос частіше всього опиняється в кінці відрізка тексту, логічним центром якого він с (напр.: Висунення кандидатур не потребує повторного пропонування й продовжується, доки хто-небудь не внесе пропозиції про припинен­ня);

2)логічний наголос надає на слово, яке стоїть не на звичному місці, тобто при порушенні звичайного порядку слів (напр.: «Люблю вітчизну я»);

3)правило нового поняття. Якщо в тексті називається вперше будь-який предмет, особа або нове явище, що мають значення для подальшого викладу, то слова, що означають цей предмет, особу або явище, виді­ляються логічним наголосом (яскравим прикладом може бути вірш «Дім, який збудував Джек. С. Маршака, в якому наголосом виділяється кожне нове поняття);

4)правило протиставлення. Якщо думка оратора побу­дована на явному або скритому протиставленні од­нієї особи, предмета, явища іншому, то наголосотримують саме ті слова, якими позначаються ці протиставлений (нпіф.: «Маленька штучка червін­чик, а ціна велика»);

5)правило порівняним. Якщо думка, яка виражена у фразі, побудована на порівнянні, то логічним наголо­сом виділяються слова, позначення того, з чим по­рівнюється;

6)правило зіставлення. Протиставлення і порівняння — часткові випадки більш загального явища — зіставлопни якихось предметів, понять, явищ, дій або за контрастом або за схожістю (подібністю). Але можли­ві зіставлення у чистому вигляді, без підлеглості, на рівних правах. В таких зіставленнях наголосом виді­ляються слова, що позначають предмети і явища, які зіставляються (напр. в рос.: «поздняя осень, грачя
улетели, лес обнажилея, поля опустели» Тютчев);

7)правило єдиного поняття. Якщо в тексті зустрічаєть­ся група слів, які означають нерозривні елементи будь-якого одного поняття, предмета чи образу, то в такому словосполученні, що складає єдиний мовний ланцюг, логічним наголосом виділяється лише остан­нє слово (напр.: «Виставка передового досвіду»);

Що стосується інтонування за іншими позиціями в тех­ніці мовлення, то можна зауважити наступне:

—не виділяються інтонаційно займенники (крім ви­падків, коли в них полягає основний смисл);

—слово, яке стоїть перед тим, яке необхідно посилити, випадає з наголосу;

—інтонуються всі розділові знаки. Причому різні роз­ділові знаки мають різний темп і різну висоту тону (змінюється діапазон). Напр.:питальний знак по­требує голосового підйому, окличний — навпаки — з пониженням тону на останньому складі слова, три крапки — зниження тону, темпу, постановки паузи і зміну тембру.

Правила темпоритму: темп скорочує або подовжує дії (прискорена або уповільнена мова). Прискорив темп — мен­ше дав часу для дії і тим примусив себе діяти і говорити швидше.

Логіко-інтонаційний аналіз здійснюється за допомогою мовних нот. Мовні ноти
— це графічне зображення голо­
сової, інтонаційної мелоді

Існують наступні мовні ноти:

v— пауза ;

vvv ( w) — велика пауза;

f— (від forte) — гучно (голосно);

fff (ff) — дуже гучно (дуже голосно);

р (від piano) — тихо;

ррр (рр) — дуже тихо;

r (rit) від riterdando — уповільнення темпу;

а (асе) від accelerando— прискорення темпу;

j
-
— початок з високого тону в діапазоні;

О — другорядна думка;

І — розповідальиа інтонація;

! — оклична інтонація;

? — питальна інтонація.

Мовні ноти розвивають вміння використовувати рі.шо-маніття інтонацій. Як писав Б.Шоу, інтонації людини па стільки безконечно різноманітні, неповторні, багаті, тонкі, що писемне мистецтво, не дивлячись на все граматичне опрацювання, не в змозі передати їх. Існує п'ятдесят спо­собів сказати «так» і п'ятсот способів сказати «ні», але тільки один спосіб це написати. Точно так існують сотні способів інтонаційно виражати питальні знаки.

Високі і низькі тона, гучний і тихий голос, прискорення та уповільнення мови, зміна тембру потрібні оратору не для зовнішньої краси понад усе. Вони необхідні перш за все для ясної передачі думки. Навіть кожний з розділових знаків, що допомагають точно передавати, «малювати» думки, має свій тональний вираз. Аудиторія має почути в голосі ора­тора питання, оклик, коми, які не обривають, а розвивають думку, змушують чекати її кінця; ясні, конкретні крапки завершують думку. Тільки за цієї умови промова стає зро­зумілою й впливає на слухача.

Властивість людського голосу, здатність оратора в про­цесі виступу змінювати темп і ритм промови, тембр, звуч­ність і тональність голосу у сукупності і надає різноманіт­ності живим інтонаціям. Здебільшого публічні виступи залишаються у пам'яті слухачів не тому, що вони глибокі за змістом, але й тому, що в душу западає тон промови, коли є не тільки вагомі аргументи, але й переконливі відтінки голосу, необхідні інтонації і голосове забарвлення.

Якщо оратор не володіє технікою мови (голос його слаб­кий, дикція нечітка, інтонація невиразна, відсутні логічні наголоси), то сприйняття промови значно ускладнюється. Чим досконаліша ораторська майстерність промовця, чим вище рівень культури звучання мови, тим зрозумілішим, доступнішим і дієвішим буде його виступ.

Всі ці мовні ноти поділяються на три групи: а) рядкові; б) надрядкові; в) підрядкові. Це необхідно знати, щоб ефектив­ніше користуватися ними при логіко-іитонаційному аналізі тексту промови. Рядкові ноти (пауза, гучність, темп, v, f, p, г, а, 1,1, ?) розташовуються на рядку, перед словами або гру­пою слів, яким необхідно задати саме таку інтонацію(окличний і питальний в кінці речення); надрядкові — над тим словом або окремим складом слова, яке потребує зміни діа­пазону; підпорядкованою с лише одна нота (—), коли необхід­но підкреслити в реченні головну думку або окреме слово.

Література

1. Томан Іржі. Мистецтво говорити. – К., 1998.

2. Дейл Карнегі. Учись виступати публічно і впливати на широке коло людей. – К., 2000.

3. Культура ведення дебатів. – Харків, 1988.

4. “Історія світової культури” Л.Т.Левчук. – Київ: “Либідь”, 1994 р. – ст. 168-192, всього 310 ст.

5. С.І. Радциг «Історія Давньогрецької літератури», Москва, у «Вища школа», 1999 р.;

6. М. Гаспарова, В. Борухович «Ораторське мистецтво древньої Греції», Москва, «Художня література», 1985 р.;

7. «Антична література», м. Москва, у «Освіту», 1986 р.

8. Історія красномовства. – к., 2000.

9. Українська та зарубіжна культура. Підручник. – к., 1999.