Стратегія і тактика оратора

РЕФЕРАТ
На тему:
Стратегія і тактика оратора

1. Стратегія оратора, її структура

Відомий афоризм «якщо вам треба щось сказати, то най­краще — сказати саме те, що ви хочете» приводить нас до проблеми стратегії і тактики. Дійсно, про що ви збираєтесь говорити? Від початку треба з'ясувати, що ви маєте довес­ти або розвинути. Все мас бути чітко спланованим, виваже­ним, мати чітку спрямованість. З того, що ви хочете сказа­ти, складається каркас вашої промови, на який в подаль­шому накладатимуться інші елементи. Наразі необхідно уяснити ключову думку, яка лягає в основу вашої про­мови. Все інше — факти, докази, приклади і т. ін. —допов­нюватимуть і розкриватимуть основну думку. Але нічого не повинно закривати те, заради чого створюється промова, або, як говорив Плутарх, промови декотрих ораторів мо­жуть бути такими, як кипариси: «Вони такі великі й кра­сиві, але, на жаль, не мають плодів», недостатньо лише добре триматися під час виступу, треба щось і сказати; будь-яка аудиторія вправі розраховувати на те, задоволення не приходить від пустих слів.

Для того, щоб переконати аудиторію, необхідно додер­жуватися деяких правил, а саме: слід розпочинати промо­ву з великим прагненням досягти поставленої мети; нале­жить твердо знати те, про що йтиметься. Ораторові треба спрямувати всі зусилля на те, щоб привернути, немов при­кувати, до себе увагу аудиторії, зацікавити промовою слу­хачів з першої миті виступу.

Якщо людина не обміркувала, не спланувала заздалегідь промову, вона буде почуватися невпевненою перед слуха­чами і навряд чи зможе їх переконати у будь-чому.

Промова — це не просто набір речень, вона містить у собі низку певних елементів, без яких була б безглуздою і ніко­му не потрібною. По визначенні теми виступу і моделюван­ні аудиторії (складання її портрета) важливо розробити стратегію промови (виявити основні її напрями), а потім побудувати її тактику — мати зовнішню структуру доказу ідеї, реалізовувати в ході виступу відповідні принципи мовлення, способи та прийоми доказу.

Розглянемо тепер у загальних рисах, які елементи охоп­лює той складний процес, що дістав назву «розробка стра­тегії і тактики промови ».

Стратегія оратора — це загальний, всебічний план до­сягнення цілей, вона представляє собою розробку основних напрямків промови. Тактика виступає як сукупність при­йомів, методів реалізації стратегії, це зовнішньо-мовна структура промови, форма розкриття основної ідеї виступу оратора. В ораторському мистецтві стратегія — це загальна схема спілкування, загальний план його організації, так­тика ж — система послідовних дій, що веде до реалізації обраної стратегії.

Стратегію визначають мета (спільна чи індивідуальна), комунікативні установки (маніпулятивні чи гуманістич­ні), характер спілкування (діалогічний чи монологічний). У деяких випадках люди, спілкуючись, можуть і не стави­ти будь-якої мети, це вірно. Однак, коли оратор готує виступ перед аудиторією, то він завжди таку мету ставить, ретель­но обмірковуючи і точніше формулюючи її.

В залежності від мети, стратегії можуть бути різнома­нітними. Наприклад, гуманістично-діалогічні, коли оратор бажає досягнути спільної мети з аудиторією, або маніпулятивно-монологічні, якщо промова спрямована на задово­лення індивідуальної мети оратора. Одну і ту ж стратегію можна втілити в різних тактиках. Побудова стратегії за­лежить як від індивідуальних особливостей оратора, так і від специфіки аудиторії, на яку розрахована певна промова, від їх системи цінностей, інтересів, соціальних установок. Побудова тактики базується, перш за все, на знаннях про ситуацію та особливості співрозмовників (оратора й ауди­торії). Стратегія впливає на тактику, визначаючи в ній систему дій, яку застосовує оратор, передаючи певну інфор­мацію.

Будь-який вплив співвідноситься з метою оратора, за­кріпленням або реконструкцією установок, поглядів, по­чуттів, взаємної дії тощо і це мас бути відбитим у стратегії, і тут тактика вирішує питання способів впливу. Скажімо, в одній аудиторії для досягнення мети (наприклад, зміни установки) необхідно використати навіювання, в іншій аудиторії — наслідування, в наступній — психологічне за­раження тощо, адже всі види впливу не однакові, вони мають свою специфіку і застосовуються за певних умов і перш за все від особливостей аудиторії. Якщо ці питання чітко уявляються ораторові, ретельно розробляються в його стратегії і тактиці, то можна бути впевненими, що аудито­рія сприйме його думки, бо вони будуть не нав'язаними, а такими, що відповідають думкам, поглядам, почуттям аудиторії.

Основою мисленнево-мовленнєвої діяльності оратора виступає концепція — сукупність знань по темі промови. Над нею вже вибудовується стратегія. Отже концепція у широкому розумінні цього слова не є ані стратегією (про­грамою дій), ані тезою (складовою стратегії), оскільки стратегія є реалізацією концепції, а теза — головною дум­кою (частиною стратегії). Зважаючи на цю обставину, тре­ба уточнити, що концепція — це система знань про предмет, яка відбита стисло, коротко. Таке розуміння концепції най­більше відповідає її функціональному призначенню — бути першоосновою мисленнєво-мовленнєвої діяльності. Отже, визначивши, що таке концепція, розпочнемо детально до­сліджувати стратегічний закон.
Він передбачає системну побудову програми впливу на конкретну аудиторію.

Стратегія (програма дій) становить варіант реалізації концепції і характеризується такими ознаками: динамічніс­тю, гнучкістю, варіативністю (порівняйте: концепція є дещо універсальною, загальною, більш-менш стабільною). Інши­ми словами, та ж сама концепція може мати декілька стра­тегій залежно від аудиторії та етапів реалізації стратегії.

З яких компонентів складається стратегія?
Насам­перед треба виділити установку, заради якої готується ви­клад концепції. Установка складається з двох компонентів: завдання,
спрямованого на роз'яснення тих чи інших чин­ників, аргументів, позицій і, зрештою, на переконання аудиторії у чомусь; та надзавдання, яке має емоційно-спо­нукальний характер. Термін «надзавдання»
— це та при­хована пружина дії, яка, за задумом режисера (термін «надзавдання» запровадив у вжиток К.С. Станіславський), повинна протягом усієї вистави спрямовувати емоції гля­дачів у певному руслі. Надзавдання означає конкретні практичні дії, очікувані від аудиторії у тому випадку, коли пощастить переконати її, тому надзавдання у мовленні, що переконує, — це елемент мистецтва. Завдання начебто по­дається слухачам, а надзавдання не підлягає прямому сприй­няттю і впливає потай.

По визначенні установки (чого волію досягти, чого до­магаюсь від тієї чи іншої аудиторії) необхідно вичленувати з концепції коло питань (згідно з психологічним законом сприйняття, їх має бути не більше ніж 7±2, може бути й менше, від 1 до 3, що залежить від установки, особливостей аудиторії), орієнтованих на аудиторію, проаналізувати їх і сформулювати власний підхід до пошуку відповідей на них. Свої міркування щодо формування стратегії суб'єкт має побудувати на заключному етапі у вигляді тези.

Знаходження тези — це вихідна ланка роботи оратора: якщо ідея не справить враження на слухача, промову вже нічого врятувати не зможе: ні яскрава мова, ні цікаві фак­ти, ні досконала техніка. Адже апарат мови діє головним чином в залежності від сили і якості ідей, котрі приводять його до руху. Якщо ідея сформульована неясно або сам оратор до неї байдужий, то апарат мови дасть збої з усіх параметрів: і дихання перериватиметься, і голос буде моно­тонним, і язик заплітатиметься. Живі, яскраві думки і владна потреба поділитися ними з аудиторією приведуть весь механізм мови до бойової готовності. Змістом стратега і є віднайти те єдине, що необхідно сказати аудиторії і мати потребу виразити це.

Ллє щоб віднайти таку ідею, треба пройти певний шлях по розробці попередніх напрямків промови, тобто відпра­цювати ще три елементи стратегії: по-перше, віднайти протиріччя в концепції з певної теми, які б могли заціка­вити конкретну аудиторію, по-друге, сформулювати за­вдання, яке ставить перед собою оратор в цій аудиторії в зв'язку з цією темою, по-третє, намітити надзавдання, тобто оратор мусить точно знати, чого він хоче домогтися від аудиторії в результаті свого впливу на неї.

Теза розглядається як провідна ідея, сукупність твер­джень, що розгортаються оратором під час спілкування з аудиторією. Наявність тези дозволяє уникнути беззмістов­ного викладу концепції. Теза відіграє роль взаємозв'язку в цілісності всіх компонентів мовлення: концепції, запи­тань, установки, аудиторії.

Отже, стратегія дій становить таку послідовність: необ­хідно визначити установки; вичленувати з концепції за­питання, що розраховані на певну аудиторію; знайти сис­тему коротких відповідей суб'єкта на поставлені запитання, зробити їх аналіз; сформулювати тезу, тобто основну думку промови.

Стратегія, хоча і являє собою певне уточнення концепції, все-таки є досить загальним явищем, яке потребує подаль­шої конкретизації: розгортання тези та її обґрунтування, нейтралізації опонентів, схиляння на свій бік тих, хто ва­гається. Щоб досягти даної мети, необхідно розробити тактику виступу.

2. Тактика оратора: принципи, способи, прийоми

Тактика являє собою систему дій, спрямованих на ефек­тивну реалізацію стратегії. Змістом тактики є аргументація і активізація мислення та почуттєво-емоційної діяльності аудиторії. Тактику можна визначити як зовнішньомовну побудову промови, як сукупність принципів, способів та прийомів розгортання тези.

Аргументація
засновується на логічному обґрунту­ванні суб'єктом тези шляхом доказу, переконання. Аргу­ментація — явище комунікативне, яке містить два аспекти: гносеологічний (пізнання предмета, поглиблене його розу­міння, пошук істини, поширення істинних думок та їх обстоювання) і етичний (оратор та аудиторія визнають себе рівноправними сторонами пізнання істини).

Аргументація як частина тактичного закону спрямова­на головним чином на реалізацію завдання (переконання), тобто передбачає активну діяльність передусім з боку ора­тора, при цьому аудиторія знаходиться у більш-менш па­сивному стані (набуває нової інформації). Для цілковитого досягнення установки необхідно, щоб аудиторія не тільки вбирала інформацію, нехай навіть дуже сумлінно, але й досить активно її опрацьовувала, тобто проектувала на себе, на свою діяльність, свій досвід, іншими словами, щоб ау­диторія виявлялася на рівні застосування набутих знань.

Для здійснення цього необхідно звернутися до іншої частини тактичного закону — активізації мисленнєвої та почуттєво-емоційної діяльності аудиторії, яка спрямована на реалізацію надзавдання, тобто досягнення практичної мети — спонукання до дії.

Активізація передбачає таку послідовність дій: необхід­но зацікавити аудиторію; створити в аудиторії атмосферу розмірковування; вивести аудиторію на рівень обгово­рення.

Насамперед слід зацікавити аудиторію, тобто передати емоційно-естетичний мотив адресату, що досягається використанням: а) аудіовізуальних прийомів як статичних (графіки, таблиці, малюнки, схеми), так і динамічних (відеоматеріали і т. ін.); відомо, що ця група прийомів стано­вить основу близько 20% засвоєння інформації, концентрує увагу слухачів, знімає втому; б) психологічних прийомів, наприклад, реклами, за допомогою якої можна захопити аудиторію ще на початку комунікативного етапу; прийому шокової терапії, тобто створення несподіваного ефекту, який дозволяє швидко переключати увагу аудиторії, кон­центрувати її на потрібних мовцеві аспектах, знімати втому слухачів і, головне, оперативно збуджувати зацікавлення аудиторії і підтримувати його в процесі спілкування.

Завдяки першому етапу активізації можна уникнути морально-дисциплінарного мотиву спілкування, позбави­тися байдужого ставлення, викликати особистісну потребу спілкування, вийти на другий ступінь розуміння питань, що обговорюються, вищий рівень осягнення змісту пред­мета.

Сутність другого етапу активізації — створення в ауди­торії творчої атмосфери розмірковування — полягає в тому, щоб викликати у слухачів потребу обміну думками з при­воду питань, що обговорюються. Це досягається логічними, психологічними та дидактичними засобами.

Цей етап активізації мисленнєвої та почуттєво-емоційної діяльності аудиторії (міркування) сприяє появі інтелекту­ально-пізнавального мотиву, нейтралізації байдужого ставлення, розвиткові особистісної та професійної потреби, поглибленню розуміння проблеми.

Нарешті, третій етап активізації — виведення аудиторії на рівень обговорення та прийняття рішення — передбачає пошук загальних точок зіткнення, який досягається логіко-психологічними та аудіовізуальними прийомами.

Третій етап активізації (обговорення) сприяє закріплен­ню інтелектуально-пізнавального мотиву, розв'язанню конфліктних ситуацій та встановленню конструктивних відносин, розвитку суспільної потреби і досягненню гли­бинного рівня розуміння.

На всіх цих етапах стратегія реалізується сукупністю принципів, способів та прийомів.

Під принципами тактики оратора розуміються осново­положні правила побудови промови або основні вимоги до неї. Такі принципи (правила, вимоги) різноманітні.

—Це перш за все логічні принципи: тотожності, несуперечливості, послідовності, достатності (обґрунтованості). Але однієї логічності для реалізації стратегії замало. Про­мова будується ще за такими дидактичними н психологіч­ними принципами, як посилення, економія

та органічна єдність. Принцип посилення вимагає плавного переходу від простого до складного, від менш емоційного до більш емоційного, від менш цікавого до більш цікавого тощо. Принцип економії означає досягнення більшої ефективнос­ті промови при мінімумі ресурсів (менше положень, аргу­ментів, слів тощо), що складає враження не затягнутості промови, її єдності й сили. Під органічною єдністю розумі­ється дві вимоги: 1) єдність форми і змісту; 2) дотримання пропорцій: а) між теорією і фактами; б) між фактами по­зитивними і негативними; в) між відомим і невідомим; г) співвідношення частин промови за обсягом (між елемен­тами композиції); д) між раціональним і емоціональним. Способи тактики поділяються нелогічні, психологічні, дидактичні.

До логічних способів належать: індукція, дедукція, ана­логія. Відомо, що індукція — то спосіб мислення від одинич­ного до загального, дедукція — навпаки, аналогія ж — спо­сіб доведення від одиничного до одиничного. У промові одиничне — то є положення, факти, приклади тощо, за­гальне — то теза. Тобто, коли оратор спочатку наводить деякі приклади, факти, положення, а потім формулює основну ідею, яка витікає з цього, — він користується способом мислення (доведення) індукції. Якщо він спо­чатку формулює тезу (основну ідею), а потім вже наводить положення, які обґрунтовують її, то використовує спосіб від загального до одиничного (дедукція). Єдина складність тут полягає у вірному використанні цих способів, що за­лежить від двох обставин: від характеристики аудиторії і особливості проблеми. В аудиторіях таких категорій, як: а) молодіжні; б) за нижчими рівнями освіти, культури, кваліфікації; в) за фахом не спеціалісти (щодо предмета промови); г) проблема досить складна, — то ефективнішою є індукція. В аудиторіях з протилежними характеристи­ками необхідно обґрунтувати лише дедукцією. Помилки у використанні логічних способів знижують пізнавальну активність і зацікавленість аудиторії, що приводить, як правило, до невиконання надзавдання, тобто реалізації мети оратора, його інтересів.

Серед психологічних способів впливу виділяються на­віювання, психічне зараження, переконання. Які ж вони мають особливості? Навіювання — це процес впливу на психічну сферу людини, пов'язаний зі зниженням свідо­мості й критичності при сприйнятті й реалізації сприймаємого змісту інформації, з відсутністю цілеспрямованого активного його сприйняття, розгорнутого логічного ана­лізу й оцінки у співвідношенні з минулим досвідом і станом суб'єкта сприйняття (аудиторії). У житті ми частіше впли­ваємо на людей саме через навіювання, аніж через пере­конання: і в суді присяжних, і при спілкуванні керівника з підлеглим, і у всіх видах взаємодії людей. При навіюван­ні не досягається згода, але забезпечується прийняття інформації, яка містить готовий висновок. Навіювання буває довільним і мимовільним, прямим та непрямим, позитивним і негативним. Довільне — це цілеспрямоване й організоване; мимовільне — коли оратор навіює нена­роком; при прямому навіюванні оратор просто закликає до якоїсь дії, при непрямому — використовує образи, співставлення тощо (всі нормативні акти являють собою приклади прямого навіювання).

Психічне зараження — це процес передачі емоційного стану від однієї людини до іншої (інших) на психофізіоло­гічному рівні контакту, окрім власного смислового впливу або додатково до нього. Така реакція використовується при масових акціях, є ефективною в публічних виступах ора­торів, слугує додатковим фактором згуртування людей. Психічне зараження може відігравати як конструктивну, так і деструктивну роль, тому використовувати його необ­хідно вкрай обережно. Наслідування являє собою слідуван­ня людини будь-якому прикладу, зразку. Воно зустрічаєть­ся у різних вікових групах в індивідуальному розвитку людини, хоча тут діють різні психологічні механізми. Це особлива форма поведінки, яка полягає у відтворенні дій інших осіб.

На практиці навіювання, наслідування, психічне зара­ження, переконання, як правило, рідко існують у чистому вигляді. Частіше всього вони функціонують в єдності, до­повнюючи одне одного, що і приводить до реалізації по­ставленої оратором мети. Ораторові необхідно, зважаючи на особливості аудиторії і ситуації спілкування, вибрати найефективніший з них.

Дидактичні способи мають дві стороні: способи викла­дення інформації (говоріння) та способи активізації ауди­торії (для ліпшого слухання аудиторією). До перших від­носяться такі парні, як концентричний — спіральний, контрастний — асоціативний, логічний — історичний, пунктирний-ступінчастий, концептуальний — емоційний та інші. Спіральний спосіб
— це багаторазове згадування однієї й тієї ж думки, але щоразу збагаченої новою інформа­цією, — який можна застосувати або для непідготовленої, або для конфліктної аудиторії тощо. Іншими словами, спі­ральний спосіб становить процес поступового прирощення нових знань до набутих. Ступінчатий спосіб
— поступовий плин думки від загального до конкретного і навпаки. Роз­гортання тези від загального до конкретного орієнтоване в основному на підготовлену аудиторію, розгортання тези в зворотному порядку — на непідготовлену. Пунктирний спосіб
— розгортання тези шляхом членування її на від­носно незалежні рівнозначні частини, які наприкінці зно­ву об'єднуються в тезу. Даний спосіб застосовується, як правило, в аудиторії з високим рівнем підготовки, здатній самостійно поєднувати всі частини, знаходити зв'язки між ними. Контрастний спосіб
— розгортання тези шляхом протиставлення різних точок зору стосовно одного й того ж предмета, — який можна використовувати для будь-якої аудиторії. Асоціативний спосіб
— розгортання тези у ви­гляді поєднання у свідомості різних образів, який можна застосовувати в аудиторії, де домінують люди з образним мисленням.

До способів активізації належать такі, що підвищують мисленнєву діяльність аудиторії. Справа в тому, що слу­хання — це не просто мовчання, це дуже важка розумова діяльність, бо сприйняття, увага коливаються під час ви­ступу оратора і при невмінні оратора підвищити активність аудиторії увага падає, а з нею губиться і кількість інфор­мації, яку сприйме, засвоїть і запам'ятає аудиторія. Спо­собів активізації дуже багато — від простого звертання уваги на щось у промові до складних, заздалегідь проду­маних.

До форм говоріння відносяться монолог, діалог, полілог. Ці види спілкування (виступу) мають свої психолого-ситуативні та мовні особливості. Монологічна взаємодія є най­більш вживаною сучасною формою виступу оратора, хоч і найменш ефективною, нерівноправною щодо обміну інфор­мацією. Така форма передбачає лише поверхове, часткове сприйняття інформації особистістю. Діалогічна форм, і яв­ляє собою особистісно рівноправні позиції оратора й ауди­торії, своєрідне «партнерство», домінуючими мотивами якого є мотиви самоактуалізації й саморозвитку співроз­мовників, тобто обох сторін — оратора й аудиторії. Тут важливим моментом є сприйняття інформації не як вотчи­ни оратора, а як спільного надбання, що, в свою чергу, веде до покращання процесу сприйняття її аудиторією.

Будуючи тактику виступу, оратор має визначитися й у рівні змісту й рівні взаємин, що завжди супроводжують будь-який вплив і позначаються на результатах спілкуван­ня (реалізації чи нереалізації запланованої цілі, тобто стратегії). Якщо цього не враховувати, то це може викли­кати непорозуміння, конфлікти й маніпулятивні ігри. Адже в ста відсотках, коли оратор передає інформацію, що має, наприклад, негативний зміст, то аудиторія, сприймаючи таку інформацію й аналізуючи її, відчуває, як правило, незадоволення, а то й агресію. Доведено, що майже 40% будь-якого повідомлення — це передача ставлення до слу­хача, до оратора або до теми виступу. Такий результат ми отримуємо, аналізуючи виступ, наприклад, депутатів у Верховній Раді України. Тут передається ставлення одного депутата до іншого або ж до змісту його промови більш, ніж у половини виступів. Тут ми бачимо і підкресленість зна­чимості проблеми (на сто відсотків у лобійованих законах, наприклад, щодо акцизів і таке інше), дискредитацію опо­нентів, перетворення їх думок, завищення значимості власного ставлення і розуміння проблеми.

Третім елементом тактики ми визначили прийоми. При­йоми (на відміну від принципів та способів) являють собою певні мовні форми, в яких передасться інформація та су­купність конкретних дій, які є неодмінною умовою реалі­зації цілі.

Існує декілька груп прийомів: композиційні, психологіч­ні, мовні, інтонаційні. Мовні та інтонаційні розглядатимуть­ся в темах «Культура мови» та «Техніка мови». В цьому розділі ми проаналізуємо композиційні та психологічні.

Під композиційними прийомами
ми розуміємо певні мовні форми, в яких передається інформація. Серед них найчастіше використовуються характеристика, коментар, описування, цитування, згадування, риторичне запитання, розмірковування, опудало-опонент, мислений експеримент, роз'яснення, агітація, заклик, проблемне введення матері­алу, анекдот, запитання-відповідь тощо.

Прийом «опудала-опонента» становить собою змодельовану типову думку з питання, що обговорюється, яке може бути домінуючим у даній аудиторії. Суб'єкт повинен ре­тельно проаналізувати цю думку (виявити все позитивне і негативне), а потім запропонувати свою точку зору. Такий прийом допомагає суб'єкту досить активно підтримувати зацікавленість аудиторії. Як п ранило, цей прийом констру­юється таким чином: «Часто можна почути, що... Та чи вірно це?»

Прийом проблемного введення матеріалу дозволяє суб'­єкту з перших хвилин спілкування опанувати увагу ауди­торії за допомогою проблемних питань, влучних афоризмів, чітко сформульованого завдання, активного спілкування, захоплюючих, яскравих прикладів, вдало винайдених компліментів тощо.

«Запитання-відповідь» — розвиток обмірковування, сутність якого полягає в тому, що суб'єкт у процесі спілку­вання може будувати своє мовлення у вигляді запитань та відповідей на них (до речі, відповідати на питання може не лише оратор, але й аудиторія). Такого роду прийом допо­магає концентрувати увагу аудиторії на важливих момен­тах спілкування, перевіряти засвоєння матеріалу за допо­могою запитань щодо розуміння і уточнення.

Дуже ефективним є прийом мисленого експерименту, змістом якого є конструювання оратором ситуації, яку він пропонує розв'язати аудиторії.

До розряду логіко-психологічних прийомів належить, насамперед, аналіз раніше визначених різних думок, по­глядів, точок зору з приводу питання, що розглядається. Аналіз може мати дві сторони. Перша — виявлення проти­лежностей з метою психологічного спрямування на об'єк­тивний аналіз, тобто для створення атмосфери можливого співіснування різних підходів. Друга сторона аналізу — зі­ставлення протилежностей: виявлення загального та спе­цифічного у поглядах.

Далі можна здійснити перехід до синтезу, поєднання протилежних сторін. Розглянемо деякі особливості син­тезу:

компроміс можливий тоді, коли декілька позицій принципово не збігаються і протистоять одна одній як відносно самостійні сутності. Компроміс досяга­ється шляхом взаємних еквівалентних поступок за наявності певної загальної осіниш:

— перевага прогресивної сторони характеризується тріумфом найбільш розумної точки зору, а інша — на­буває підпорядкованого значення (повністю або част­ково включається в першу). Ця форма можлива тоді, коли не спостерігається різкого (принципового) про­тистояння позицій;

— консенсус становить вищу форму поєднання проти­лежностей, коли досягається оптимальне узгодження позицій. Умови консенсусу: позиції в основі своїй інпротистоять одна одній, більше того, вони вза­ємодоповнюються. Розбіжності стосуються лише частковостей.

Активізація створюється і таким психологічним засо­бом, як прийом співучасті, який сприяє інтелектуальній та емоційній взаємодіям суб'єктів спілкування. Техніка цьо­го прийому полягає у переважному використанні мймен-
ників «ми», «нас» у процесі спілкування: «у нас з вами», «ми відчуваємо» тощо.

Композиційні та психологічні прийоми на етапі обгово­рення можуть підкріплюватися різними технічними за­собами (схеми, малюнки, графіки, відеофрагменти тощо).

Отже, активізація мисленнєвої та почуттєво-емоційної діяльності аудиторії — це система дій, завдяки якій оратор забезпечує аудиторії найглибший рівень пізнання того чи іншого питання, тобто підносить аудиторію на декілька порядків вище у розумінні певної проблеми. Внаслідок активізації створюється повноцінний двосторонній процес спілкування, до якого залучені обидві сторони (оратор та аудиторія), тобто створюються умови для суб'єктно-суб'єкт­них відносин.

Тактика, таким чином, дозволяє ораторові знайти ефек­тивні засоби впливу на аудиторію, завдяки чому здійсню­ється реалізація установки (завдання та надзавдання) і розгортання тези.

Література

1. Томан Іржі. Мистецтво говорити. – К., 1998.

2. Дейл Карнегі. Учись виступати публічно і впливати на широке коло людей. – К., 2000.

3. Культура ведення дебатів. – Харків, 1988.

4. “Історія світової культури” Л.Т.Левчук. – Київ: “Либідь”, 1994 р. – ст. 168-192, всього 310 ст.

5. С.І. Радциг «Історія Давньогрецької літератури», Москва, у «Вища школа», 1999 р.;

6. М. Гаспарова, В. Борухович «Ораторське мистецтво древньої Греції», Москва, «Художня література», 1985 р.;

7. «Антична література», м. Москва, у «Освіту», 1986 р.

8. Історія красномовства. – к., 2000.

9. Українська та зарубіжна культура. Підручник. – к., 1999.