Історія стиляг. Молодіжна субкультура в СРСР (1950-1960 рр)
Сегодня он играет джаз, а завтра родину продаст. Стиляга - в потенции враг C моралью чужой и куцей На комсомольскую мушку стиляг; Пусть переделываются и сдаются!
50-60ті роки знаменували собою значний переворот в свідомості людей Заходу. Оскільки будь-яка культура розвивається через виникнення та загострення своїх протиріч, що ведуть до кризи, дана культура не стала виключенням. В 50ті намітились початкові ознаки такої кризи. Однією з ознак цього стала поява контркультурних тенденцій, що перевертали пануючі до цього канони і цінності, стверджували нові, що здавались шокуючими, зухвалими. В літературі свого роду маніфестом «розбитої генерації» (бітників) став роман Джека Керуака «На дорозі», який оспівував життя американських бродяг, які відкинули загальноприйняті буржуазним суспільством життєві цінності, цілі, норми поведінки. «Потрібно, щоб світ заповнили мандрівники з рюкзаками, що відмовляються підкорятись загальній вимозі споживання продукції, за якою люди повинні працювати заради привілею споживати все це барахло, яке їм насправді зовсім ні до чого… Переді мною постає грандіозне видіння рюкзачної революції, тисячі і навіть мільйони молодих американців мандрують з рюкзаками за спиною, піднімаються на гори, пишуть вірші, що приходять їм в голову, тому що вони є добрими і, коячи дивні вчинки, вони підтримують враження вічної свободи кожного, кожної живої істоти…» - Джек Керуак був першим письменником, який сформулював і проголосив ті ідеї, які одразу ж були взяті на озброєння найреволюційнішим поколінням Америки ХХ століття, бітниками. Батьками «розбитого покоління» можна вважати окрім Джека Керуака, також Уільяма Берроуза і Алена Гінзберга. Потім до них примкнув Ніл Кессіді. Також до бітників можна віднести письменників Кена Кізі, Олександра Троякі, поетів Григорі Корсо, Кеннета Рексрота, Гері Снайдера, Лоуренса Ферлінгетті. Батьківщиною «покоління розбитих» стала Каліфорнія, місто Сан-Франциско перетворилось на культурну столицю Тихоокеанського узбережжя Сполучених Штатів. В 1953 році почав видаватись невеликий журнал під назвою «City Lights» («Вогні великого міста», редактор Лоуренс Ферлінгетті), а через два роки на Коламбус, центральній вулиці Сан-Франциско при видавництві був відкритий однойменна книжкова крамниця, де стали продаватись перші книги бітників, найзнаменитіші з яких – збірка Керуака «На дорозі» й поема Гінзберга «Крик» (1955), своєрідний маніфест руху, який незабаром був заборонений для продажу.
Від початку рух бітників сформувався не тільки як літературна чи художня течія, а й як доволі агресивно (навіть екстремістськи) налаштована ідеологічне угруповування, що почувала симпатії до марксизму, російського анархізму (з цього приводу масово перевидавались Кропоткін, Бунін), російській жовтневій революції і троцькізму одночасно. Якщо до цього додати протест проти американської зовнішньої політики, американської «суспільної думки» та «суспільної моралі», а також проти «найсвятішого» - американського способу життя, то можна уявити, як привабливо виглядала ця «лівацька» ідеологічна мішанина в очах інтелектуальної молоді. Джон Чіарді в своїй відомій статті «Епітафія розбитим», пояснював масовий успіх бітників тим, що «у молоді є всі підстави для того щоб бунтувати проти нашої американської самозадоволеності. Кожен день вставати о пів на сьому, в вісім відмічатись у табельника, в п’ять повертатись додому і дивитись куплений в розстрочку телевізор – такий спосіб життя навряд чи може привабити молоду людину». Молоду людину 50х привабив бунт, звичайно ж бунт. Конформізм повоєнної Америки, загострені соціальні протиріччя і економічний пресинг на думку критика Герберта Голда, привели до того, що бітники «самі себе викинули з суспільства». Їх «пафос заперечення» досяг по справжньому «маяковських» масштабів «Геть вашу владу, геть вашу релігію, геть вашу любов!».
Отже, протест бітників, з їх ідеями дороги, подорожей, наркотиків, дзен-будизма, гомосексуалізму тощо як вічної втечі від цінностей буржуазного суспільства, пуританства та ханжества «суспільної моралі», від традицій «цивілізації споживання, знайшов своїх послідовників і в подальший час. За бітниками прийшли так звані «діти квітів», хіпі. Перше використання слова хіпі зафіксовано в передачі одного з нью-йоркських телеканалів від 22 квітня 1964, де цим словом була названа група молодих людей з довгим волоссям, що протестували проти В’єтнамської війни. Початком руху можна вважати 1965 рік в США. Основним принципом субкультури було ненасильство (ахімса). Хіпі показали світу новий ступінь духовного розвитку, збагатили світову культуру. Для розуміння цього достатньо лише перерахувати частину того, що сталось в суспільстві під впливом руху хіпі: сексуальна революція, терпимість до нетрадиційних сексуальних орієнтацій, одностатеві шлюби, легалізація ПАВ в багатьох країнах, терпимість до расових відмінностей, вплив на моду, популяризація здорового харчування та вегетаріанства, антивоєнний рух (пацифізм), рух за альтернативну службу в армії, екологічні рухи, вільні подорожі (автостоп), альтермондіалізм. І рух бітників, і хіпі знайшли своє певне відображення не тільки в Сполучених Штатах, але й по всьому світі.
Отже, а до чого власне тут радянські субкультури 50х-60х та власне явище стиляг?
Про феномен стиляжництва багато писалось з точки зору культури: якими вони були, як їх переслідували, що вони любили. Розквіт стиляжництва приходиться на період хрущовської відлиги, але перші стиляги з’явились в СРСР на заході сталінської епохи, на початку 1950х років. Стиляги були явищем чисто радянським, хоча з’явились вони в результаті впливу західної культури. В 60ті роки, як було описано вище, Захід сколихнула хвиля бурхливих молодіжних виступів. У США, Франції, Західній Германії молодь бунтувала, вона була незадоволена умовами життя, її безперспективністю. Їх виростило суспільство споживання, яке вперше за світову історію підняло матеріальний добробут на небувалий рівень. Однак, на думку молодої генерації, десь на шляху до цього була втрачена і духовність. Молодь почала шукати заміни, в країнах Заходу починаються заворушення, демонстрації. Радянська преса, пишучи про заворушення, розписуючи та смакуючи їх, порівнювала становище молоді в капіталістичному світі зі спокійною впевненістю радянської молоді у завтрашньому дні, з її прагненням віддати всі свої сили справі побудови комунізму. Однак за фасадом звичайних хвастощів приховувалась зовсім інша дійсність. 60ті роки для радянської молоді також були часом пошуків, активного незадоволення режимом та с активними виступами проти нього. До того ж політична ситуація цієї доби плюс радянська культура взагалі складали вельми плідний грунт для такого роду «шукань».
Викриття культу особистості Сталіна, що сталось на ХХ з’їзді КПСС в 1956 році ознаменувало початок нового періоду в житті радянської держави. Ліберальні перетворення, що почались услід за з’їздом, загальна лібералізація суспільного життя хоча і носили досить неповний характер, але граючи на контрасті зі сталінською епохою справляли враження справжньої «відлиги» - весни, що прийшла вслід за суворою зимою. Суттєве, хоча й тимчасове, ослаблення тоталітарного контролю держави, загальна демократизація способів управління культурою значно пожвавили культурні процеси в СРСР, роблячи можливим те, що десятиріччям раніше могло вважатись квитком на ешафот. Відігравали свою роль і загальні психологічні настрої епохи – деяка розгубленість, невпевненість і разом з тим карколомні неймовірні проекти хрущовської епохи (опанування космосу, природи взагалі тощо), загальне розслаблення та надії на майбутнє після сталінського жахіття. До того ж після Другої Світової радянське суспільство деякий час зберігало відкритість по відношенню до Заходу. Мільйони радянських солдат повернулись додому, в їх розповідях фігурували враження про інше, європейське життя. Люди ще носили речі, прислані по ленд-лізу, а в радянських кінотеатрах йшли «трофейні» західні кінострічки. Особливим успіхом користувались «Серенада сонячної долини», «Сто чоловіків і одна дівчина», «Облава», «Джордж із Дінкі-джаза», «Тарзан», «Дівчина моєї мрії», «Доля солдата в Америці», кінострічки за участю Діни Дурбін.
Не дивлячись на те, що фільми були довоєнного виробництва, вони користувались нечуваним успіхом. В них були інші обличчя, інші пісня, інший одяг – інше життя, відмінне від того, до якого звикли радянські люди. Молодь ходила по десятку раз на той самий фільм, заворожена сценами з іншого життя, і немає сумнівів, що саме звідси найчастіше копіювались хода, танець, зачіски, одяг – стиль іншого світу. Це було наслідування, а не копія, бо копіювання було неможливим через політичну ситуацію – залізна завіса на той час вже повстала всерйоз і надовго. І все ж таки молодь 50х всіма силами намагалась бути схожими на людей із того яскравого світу, який вони могли спостерігати на екранах кінотеатрів. В клубах і будинках культури все в той же час іноді грали джаз, «Караван» Дюка Веллінгтона був на вершині своєї популярності, молодь активно записувалась в гуртки фокстроту. Улюбленими танцями крім фокстроту були також бугі-вугі, а пізніше – твіст та шейк. Причому, радянські стиляги на обмежувались доволі небагатими знаннями в цій області та вигадували власні варіації на тему модного танцю (бугі-вугі), так, існували «атомний», «канадський» або «трійний Гамбурзький» стилі. Перші два мало чим відрізнялись один від одного і були певною варіацією на тему танців джіттер баг, лінді хоп і бугі-вугі. «Трійний Гамбурзький» був повільним танцем, що був схожий на слоу-фокс. Меломани наловчились виготовляти саморобні пластинки із старих рентгенівських знімків – це називалось «музика на ребрах». Отже, таким чином в кінці 40х серед любителів джазу, танців та західних фільмів з’явився новий тип міського модника – стиляга
. Це слово було не самоназвою, а винаходом офіційної преси. Вперше воно виникло в сатиричному нарисі Д.Бєляєва «Стиляга», що був надрукований в журналі «Крокодил» в 1949 році в рубриці «Типи, що йдуть у минуле». В фельєтоні описувався вечір в студентському клубі, де з’являється безглуздо виряджений на закордонний манер, зухвалий, неосвічений юнак, що хизується своїм строкатим одягом і навичками в закордонних танцях. І всі ці навички, за словами автора, викликають сміх та бридливу жалість в інших студентів. В тому ж випуску, до речі, була опублікована стаття про «безродних космополітів», що стало сигналом для початку кампанії проти західних впливів, і с тих пір стиляг не тільки регулярно висміювали в пресі, але й «проробляли» на комсомольських зібраннях, а ретиві дружинники переслідували їх на вулицях. Але про це, напевне, пізніше. Тим не менш, стиляги виявились типами, що йдуть не в минуле, а скоріш в майбутнє, вони проіснували протягом 50х років і благополучно дотягнули до 60х, правда пізніше вони стали називати себе вже не стилягами, а «штатниками».
Портрет перших стиляг кінця 40х частково дійшов до нас завдяки нарисам сатириків: «В дверях з’явився юнак. Він мав дивно безглуздий вигляд: спина куртки яскраво помаранчева, а рукава та поли зелені; таких широких штанів канарейково-горохового кольору я не бачив навіть в роки знаменитого кльошу; черевики ж на ньому являли собою хитромудру комбінацію із чорного лаку та червоної замші. Юнак сперся об косяк дверей і якимось на рідкість розв’язним рухом закинув праву ногу на ліву, після чого з’явились шкарпетки, які сліпили очі, до того вони були яскраві..».
В цьому описі цікава не тільки мода, але й пластика стиляги: «на рідкість розв’язні рухи» були ретельно продуманими та невипадковими. Стиляги тілесно оформлювали себе як люди вигадливі, навмисно манірні. Їх нові жести: закинута назад голова, зарозумілий погляд зверху вниз на оточуючих, особлива «розгвинчена» хода – свідчили про приналежність до богеми. Схожі прийоми застосовували і денді ХІХ століття, навмисно розтягуючи слова і тренуючись повільно ходити. І, звичайно, пластика в деякій мірі диктувалась костюмом: «Небувалий одяг змушував по-іншому рухатись, інакше танцювати. Скоріш за все в музиці, в нових ритмах ховалась потреба інакше одягнутись, якось позначити себе», - зазначає Р.М. Кірсанова.
Щодо власне одягу, то він не був сліпо скопійований з американського зразку. В перші роки існування даного феномену, зовнішній вигляд стиляги був скоріш карикатурним – широкі яскраві штани, мішкуватий піджак, капелюх із широкими крисами, немислимих кольорів шкарпетки, горезвісна краватка «пожар в джунглях». Пізніше зовнішній вигляд стиляги перетерпів значних змін: з’явились знамениті брюки-дудочки, збитий «кок» на голові, елегантний піджак з широкими плечима, вузька краватка «оселедець», яка зав’язувалась на мікроскопічний вузол, парасолька-тростинка. Актуальними у стиляг вважались светри «з оленями», в наслідування героям фільмів «Серенада Сонячної Долини» и «Дівчина моєї мрії». В якості взуття в середовищі стиляг вітались гостроносі черевики на високій каучуковій підошві (так звана «манна каша»). Літом мали велику популярність яскраві сорочки в «гавайському стилі» - різнобарвні, з квітковими та іншими малюнками. Таким чином образ стиляги еволюціонував від епатажу до елегантності.
Особливим щастям також вважалось мати строгий, але вишуканий костюм, наприклад, з тонкої англійської вовни. І, звичайно, пальто – предмет гордості денді епохи відлиги. Тут все залежало від фантазії та удачі. Один з модників тодішнього Невського згадував як він чудом купив «для рекламного броска» швейцарське, до щиколоток пальто небесно-блакитного кольору. Весною та восени стиляги носили плащі, які найчастіше шили самі з брезенту. «Багато з цих речей робились ціною неймовірних зусиль – це був так званий «самострок»: брюки шились з того ж наметового брезенту, підошви з мікропорки замовлялись в майстернях з ремонту взуття, дещо поступало з братських соціалістичних країн: «драконячі» краватки – з Китаю, гавайські сорочки – з Куби». Модники купляли західні тканини в комісійних магазинах і замовляли костюми та плащі приватним портним, деякі з яких були віртуозними новаторами. В кінці 50х з’явились перші фарцовщики. Більшість з них були підпільними комерсантами. Але і деякі стиляги почали «утюжити» іноземців з метою отримати жадані «фірмові» речі.
Для дівчини, щоб бути відомою як стиляга, було достатньо яскраво фарбуватись і носити зачіску «вінець миру» (навколо голови завивали волосся й укладали в формі вінця). Особливим шиком вважались вузькі спідниці, що тісно обтягали стегна. Копіюючи фасони з соціалістичних або прибалтійських модних журналів, вони носили спідниці з розрізами, жіночі брюки, шовкові блузи з квітами, черевики з подовженими носами. Однак «стиляжні» дівчата не сформували чіткого стилю. Щонайменше відхилення від стандарту і присутність «нерадянської» деталі в одягу – цього було достатньо, щоб дівчину затаврували в якості стиляги і «проробили» на комсомольському зібранні. Навіть спроби дотримуватись дієти заради хорошої фігури вже вважались чимось підозрілим, тим, що порушує соціалістичні принципи «скромності», «простоти», «почуття міри». Так писали про жінок-стиляг тодішні ревнителі «хорошого тону»: «По-модному виснажено-худа, бліда, на стомленому обличчі її темні очі тонули в густій чорній тіні. Пишне волосся було збите високо вверх. Сукня –
В середовищі стиляг були популярні своєрідні предмети розкоші – трофейні запальнички та портсигари, американські гральні карти з напівголими дівчатами в стилі pin-up, не розповсюджені в той час авторучки.
Звичайно, в цілому ансамбль одягу радянських стиляг відрізнявся великою мірою еклектики, його можна порівняти з іншими варіантами альтернативної моди, популярної в той час на Заході. Очевидна паралель – костюм англійських «тедді»: на початку 50х років в Англії з’явились teddy boys – юнаки з околиць південного Лондону, що почали носити вузькі брюки, краватки-метелики і подовжені піджаки з оксамитовими обшлагами, замшеві туфлі на товстій підошві. Волосся над лобом укладалось в «кок», обличчя обрамлялось бакенбардами. Ідолом тедді був британський монарх Едуард VII, що мав репутацію завзятого денді. Отже, трохи перебільшуючи вишуканий неоедвардіанський стиль, ці молоді люди з міських околиць грали в джентльменів, розбавляючи свій пародійний ансамбль американізмами. Англійська буржуазна публіка була не в захваті від поведінки тедді (іноді досить асоціальної), хоча потім їх стиль став впізнаваємою класикою вуличної моди і в наступні десятиріччя не раз повертався знову.
Аналогічні молодіжні рухи розвивались в 50ті і на інших континентах: в Австралії в центрі уваги були Bodgies – попередники сучасних байкарів. Вони носили брюки-дудочки і чорні шкіряні куртки, а їх подруги Widgies висвітлювали волосся, робили високі начіси, хизувались вузькими спідницями. Не відставали і японські модники Tayozoku – зовсім як радянські стиляги вони захоплювались брюками-дудочками, гавайськими сорочками і чорними окулярами. Проголошуючи «культ сонця», вони виражали в своєму костюмі програмну праздність, курортну розслабленість на відміну від трудових буднів нудного дорослого світу. Очевидно, строката несерйозність гавайських сорочок і краваток з мавпами спрацьовувала як провокація зі схожими мотивами і в радянському союзі.
Загальне, що споріднює різні національні варіанти альтернативної молодіжної моди 50х років – поєднання високого і низького стилю, іронія і нонконформізм: якщо смокінг, то рожевий і з сомбреро, якщо швейцарське пальто, то блакитне і зі стетсонівським капелюхом. Це були спроби ігрового смаку, весела війна проти закам’янілих стереотипів.
До зовнішніх проявів субкультури стиляг також відносилась і музика, що користувалась популярністю в цьому середовищі. В кінці 1940х – на початку 1950х в середовищі стиляг актуальною вважалась музика оркестра Гленна Міллера, не дивлячись на те, що цей музикальний колектив вже припинив своє існування: Міллер загинув (по іншим даним – пропав без вісти) в 1944 році. Пісня з кінострічки «Серенада Сонячної Долини», під назвою «The Chatanooga Choo-Choo» стала своєрідним гімном стиляг:
Pardon me, boy Is that the Chatanooga Choo-Choo Track twenty nine, Boy, you can give me a shine. Якщо розглядати це з психологічної точки зору (хоча на мою думку це порівняння є надто надуманим), образ потягу, що їде в невідому і недоступну Чаттанугу, став для стиляг основним ескапістським символом, що дозволяв хоча б подумки «поїхати» в таку бажану для них Америку. Також були дуже популярними композиції Бенні Гудмена і Дюка Веллінгтона, німецькі фокстроти і танго (в тому числі у виконанні Маріки Рекк і Лале Андерсон). В цілому ж, стиляги тяжіли до джазової музики: багато з них були знайомі з джазменами або самі грали на різноманітних музичних інструментах. Коли на Заході постала мода на рок-н-ролл, стиляги сприйняли і цю музику і танець. Популярні композиції Білла Хейлі (особливо “Rock around the clock”), Елвіса Преслі, Чака Беррі, Літтл Ричарда, Бадді Холлі. Однак грампластинки з записами модних виконавців в СРСР були рідкістю. У зв'язку з цим дефіцитом став популярним «рок на кістках», про який вже було сказано раніше – записи виконувались на рентгенівських знімках (існувала ще одна неформальна назва таких «пластинок» - «скелет моєї бабусі»). Тільки з появою магнітофонів на ринку товарів «рок на кістках» втратив свою актуальність.
Один з найвідоміших російських джазменів (в минулому – стиляга) Олексій Козлов в своїй автобіографічній книзі «Козел на саксі» наступним чином описує ситуацію: «Контролювалось все: одяг і зачіски, манери і те, як танцюють. Це була дивна суміш концтабору з першим балом Наташі Ростової. Танці, стверджені в РОНО, та й манери були з минулого століття – падекатр, падепатинер, падеграс, полька, вальс. Фокстрот або танго були не те щоб забороненими, але не рекомендованими. Їх дозволяли іноді заводити один раз за вечір, але не завжди, все залежало від думки та настрою присутнього директора школи або старшого піонервожатого. При цьому дивились, щоб ніяких там спроб танцювати фокстрот «стилем» не було. Як тільки хто-небудь з учнів робив щось не так, в радіорубки миттєво подавався сигнал, пластинку знімали і далі нічого крім бальних танців вже не ставили».
Відрізняли стиляг не тільки одяг та музика, а також специфічний сленг, який був ще одним засобом для виокремлення себе від суспільства. Частково цей сленг був сприйнятий стилягами від джазистів. Як приклад можна навести: Бродвей (Брод) – як правило, центральна вулиця міста, яка слугувала місцем зустрічі для стиляг. В Москві «Бродвеєм» була вулиця Горького, в Ленінграді – Невський проспект, в Баку – вулиця Торгова. Свої «Бродвеї» були в кожному місті і навіть іноді в кожному міському районі. Кинути брек означало – пройтись з метою «на людей подивитись і себе показати», хиляти – ходити, фланірувати тощо.
Але не все було так гладко. Молоді люди, які ревно слідували моді і віддавали перевагу джазовій музиці існували ще до війни. Але стиляги, що з’явились в другій половині 40х вже підпадали під визначення «безродних космополітів»: в країні йшла запекла боротьба з «низькопоклонством перед Заходом». Стиляги з їх підвищеним інтересом до західноєвропейської та американської поп-культури, стали однією з головних мішеней партійно-комсомольських функціонерів. З ідеологічної точки зору «стиль» був далекою, ворожою культурою. Сам термін «стиляга» як пропагандистський троп вперше з’явився в ході кампанії по боротьбі з космополітизмом в кінці 1940х, коли будь-яка асоціація з іноземною культурою була підозрілою і будь-яке виявлення ентузіазму по відношенню до неї сприймалось як дещо потенційно образливе. Першими, кого називали «стилягами» (або – часто – «золотою молоддю»), були діти еліти і положення батьків захищало їх від справжніх переслідувань. Але звичайні люди, звинувачені в «низькопоклонництві перед Заходом», нерідко піддавались гонінням. Термін «стиляга» виріс на грунті гніву, обурення і – особливо – страху широких шарів радянських людей. Це звичайно залишається на совісті ідеологічно-пропагандистської державної системи. Те, що цей термін (і в тому числі в більш широкому сенсі, сама ідея несхожості на інших і асоціація між молоддю та іноземною культурою) був тісно пов’язаний саме з такими емоціями очевидно з свідчень про більш пізні конфлікти навколо молоді. Протягом 50х та 60х років молоді люди, які «виділялись» з натовпу, мали всі шанси бути підданими переслідуванням з боку розгніваних співвітчизників. Згідно з істориком Марком Аделе (який спирається здебільшого на тексти Козлова), в кінці 50х в моду увійшов більш «прилизаний» вид, який не так кидався у вічі, тому стильні молоді люди були вже не такими вразливими перед нападками натовпу. Однак ясно, що навіть в порівняно ліберальній атмосфері хрущовської епохи достатньо було зовсім трохи виділятись, щоб викликати на себе підозри і, в більшості випадках, гнів керівництва.
Насмішки та знущання здійснювались і спонтанно, наприклад, прямо на вулиці, або в офіційній обстановці – на робочому місці чи в школі. Так, в кінці 50х дівчата, що проходили практику на автозаводі в Тернополі, жалілись в «Юність», що наставники ганьблять їх та називають стилягами за те, що вони ходять на роботу в брюках. В 1957, коли в одному з гуртожитків МГУ студенти-фізики збудували великий підсилювач, щоб в коридорах гримів джаз, інші студенти почали жалітись, що їм заважають вчитись; пропозиції щодо заборони стилягам входу в студентські клуби, кафе та лекційні зали були зустрінуті аплодисментами.
Мабуть, найчастіше конфлікти через стиль були пов’язані з так званими рейдами дружинників. Звичайно, мішенню дружинників були не тільки стиляги; ці загони добровольців (комсомольські патрулі, народні дружини, бригади сприяння міліції – «брігадміли») пильно пантрували «порушників суспільного порядку» всіх мастей. На практиці поняття «порядок», рівно як і його «порушники», виявлялось в великій мірі розмитим і змінним: дружинники самі вирішували, кого вважати «стилягою», «хуліганом», «дармоїдом», «тунеядцем». Тих, на кого клеїли ці ярлики, очікували різноманітні покарання. «Хуліганство» і «тунеядство» були заборонені законом і карались суворо, аж до позбавлення волі. Стиляжництво в кримінальному кодексі звісно не значилось і розглядалось скоріш як «антисуспільні прояви в побуті». Але і тих, кого презирливо називали стилягами, найчастіше все одно тягли в комітет комсомолу чи відділок міліції, насильно стригли, відбирали чи псували одяг, фотографували для розгромних статей в пресі і стендів типу «Вони ганьблять наше місто». До того ж в головах у керівничої верхівки границя між стиляжництвом і справжнім правопорушенням була дуже хиткою, що, як і варто було очікувати, не йшло на користь звинувачуваним.
Теоретично добровільні народні дружини були формою виявлення соціальної активності, одним з виражень популістської програми Хрущова по оновленню соціалізму в СРСР (загальнонародна держава в дії). Однак, як жалівся в 1965 році на зборах, скликаних ЦК ВЛКСМ, один керівник патрульної бригади дружинників, такі бригади повсюдно створювались по випадковому принципу і поведінка багатьох молодих дружинників було далеко від зразкової. Ставалось це, за його словами так: «Викликає начальник цеха і говорить, щоб ти був дружинником, начальник дружини збирає з усіх фотографії та видає посвідчення». Проблема, стверджував він, була в тому, що «у нас в дружини включають за примусовим методом, а не з числа найкращих»; тому дружинники найчастіше ведуть себе так само як ті, кого вони зобов’язані закликати до порядку, навіть гірше. В радянській пресі з’являлись статті з протестами проти жорстокості та свавілля дружинників. Одну міську дружини звинувачували в тому, що вона вела так звані «альбоми жінок легкої поведінки», тобто альбоми з фотографіями місцевих дівчат, «чиї одяг або зачіска не сподобались начальнику штаба»; дружинники періодично здійснювали нічні рейди по квартирам цих дівчат, перевіряючи чи ночують вони вдома. Були навіть повідомлення про вбивства дружинників з помсти – злочин, за які пропонувалась смертна кара. Але, не дивлячись на перевищення своїх повноважень, сваволю і насильство, радянські ЗМІ намагались підтримувати авторитет дружинників як захисників суспільства, що зовсім не йшло на користь клімату у суспільстві і молодіжним субкультурам в тому числі.
Окрім дружинництва стиляг зачіпила також масова кампанія проти тунеядства, розпочата на початку 1960х: небажання працювати сприймалось як відмова бути радянською людиною, представником радянського суспільства. Потім Хрущовська реформа освіти, яка була призвана укріпити політичне здоров’я студентства і захистити достоїнство трудового класу, фактично привела за собою анти елітарну пропаганду: студенти зображувались як білоручки, зманіжені сноби, які звисока дивляться на роботяг. Таким чином, в цьому дискурсі студент, як і стиляга, перетворювався на антирадянський, антисуспільний персонаж.
Отже, бажання суспільства «переробити» (а по суті, зламати) нонконформістів виливалось в численні обговорення стиляг на комсомольських та студентських зібраннях, в догани по комсомольській лінії. Якщо ж це не допомагало, непокірних відчислювали з ВНЗ, виключали з рядів ВЛКСМ, а в СРСР це було рівносильно позбавленню людини права на достойне існування в суспільстві. Якщо взяти до уваги також те, що на стиляг влаштовували справжнє полювання дружинники, а в провінційних місцях це розправа над стилягами вже зовсім виходила за рамки цивілізованої «боротьби з недоліками»: їх ловили, стригли під «полу бокс», а вузькі штани пороли та вшивали в них червоні сатинові клинця, то людей, які вирішували таки приєднатись до «стилю» справді можна було вважати сміливцями.
Подібне ставлення викликало відповідну реакцію – стиляги замикались усередині своїх компаній і від простого захоплення західною поп-культурою, переходили до несприйняття радянської дійсності. Вищезгаданий музикант Олексій Козлов говорить: «У стиляг був такий відпрацьований вираз очей. Не тому, що ми придурки. Просто, якщо б ми показали свій погляд, якщо б ми дивились, як ми відчуваєм – всі б побачили, як ми їх ненавидимо. За цей погляд можна було поплатитись».
Бували також моменти, коли переслідування ставали слабшими. Коротким торжеством стиляг став фестиваль молоді та студентів 1957 року. На ньому виступив музикальний ансамбль «Дев’ятка ЦДРІ», в якому грали Гаранян, Бахолдін, Ричков. Цей ансамбль був сенсацією фестивалю і потім користувався нечуваною популярністю. Тоді ж були і інші «прориви»: виставка П. Пікассо в 1956, приїзд Крістіана Діора в Москву в 1959 – його колекція викликала фурор. На деякий час «західницькі» настрої стиляг потрапили «в струю», але трохи пізніше, по завершенню хрущовської відлиги, все повернулось на свої місця.
Отже, до середини 60х хвиля радянського дендізму зійшла на ні, поступившись місцем більш строкатій масовій моді брежнєвського добробуту. Субкультури пори «розвинутого соціалізму» мають вже іншу специфіку та підгрунтя. Стиляги 40-60х років стали цікавим феноменом радянської дійсності, який мав західні корені, але тим не менш був дуже своєрідним та специфічним. Сплеск «ностальгії» за добою стиляг спостерігався в деякій мірі в 80х роках, але великого поширення ця ідея не набула.
Список використаної літератури
1. Вайнштейн О. Денди: мода, литература, стиль жизни. – М., Новое литературное обозрение, 2006.
2. Вайнштейн О. «Чувень, клёвая лаба, четыре сакса» http://www.schkura.ru/moda.php?show=comments&id=36#vn
3. Вайль П., Генис А. 60-е. Мир советского человека. – М., «Новое литературное обозрение», 1996. – 368 с.
4. Вознесенский А.А. На виртуальном ветру. – М., Вагриус, 1998. – 477 с.
5. Геллер М.Я., Некрич А.М. История России. 1917-1995: Т.2: Утопия у власти 1945-1985. – М., МИК, 1996. – 432 с.
6. Евтушенко Е. Волчий паспорт. – М., 1990
7. Козлов А. "Козел" на саксе. М., 1998
8. Лимонов Э. У нас была великая эпоха. — СПб: 2002.
9. Рот-Ай К. «Кто на пьедестале, а кто в толпе? Стиляги и идея советской "молодежной культуры" в эпоху "оттепели"», - http://www.nz-online.ru/index.phtml?aid=25011077
10. Славкин В. Памятник неизвестному стиляге. — М.: 1996.