Міністерство освіти і науки України
Торгівельно-економічний коледж Київського національного
торгівельно-економічного університету
Реферат на тему:
«Григорій Михайлович Тютюнник»
Виконала роботу:
студентка І курсу
групи ФК-12
Бондаренко Поліна
Київ 2009
План
1) Біографія
2) Творчий шлях письменника
3) Творча спадщина
4) «Оддавали Катрю»
5) «Три зозулі з поклоном»
1) Біографія
Григорій Михайлович Тютюнник
народився 5 грудня 1931р. в с. Шалівці Зінківського району на Полтавщині в «сім'ї селян — Тютюнника Михайла Васильовича і Тютюнник (до заміжжя Сивокінь) Ганни Михайлівни. Вони були вже в колгоспі — батько плотникував, косив, пиляв осокорчики довгою дворучною пилкою, нишком готувався до екзаменів у вчительський вуз. Мати працювала на різних роботах — полола, в'язала, поливала і подавала снопи в барабан». Коли йому було 5 років помер батько. «Мій батько, кажуть, був гарний собою, розумний, сильний і з лиця моложавий, бо після першого одруження — на Ївзі Федотівні Буденній (1920 — 1921 рік) — він не знайшов кращого заняття, ніж займатись поезією, геометрією, бондарством. Після того, як батька забрали в тюрму в 1937р., взяв мене до себе батьків брат Филимон Васильович Тютюнник, — мати осталися заміжні за іншим, а я пішов до дядька. Сьогодні я знаю, для чого взяв мене дядько. Він і його дружина, Наталя Іванівна Рябовецька, з сусіднього з нами хутора Троянівка, вчили й виховували мене, а кажучи просто, були моїми батьками. Вони обоє працювали в школі. Дядя був бухгалтером, тьотя викладала українську мову й літературу. З того часу я запам'ятав «Як упав же він з коня», «На майдані». (...) Я любив і знав казки Пушкіна і безліч українських народних казок, з яких я найбільше люблю й зараз «Котигорошко», — прекрасна казка. Перечитував оце недавно — диво, та й годі...». Тож з 6-ти років жив на Донбасі. Дядько зі своєю дружиною віддали Григора до школи і через три роки почалася війна. «1938 року віддали мене дядя і тьотя до школи в український перший клас, який нараховував сім учнів. Думаю, що тут другі мої, сказати б, батьки дотримувались і принципових поглядів щодо української мови, освіти, культури взагалі.
Через два тижні цей клас було ліквідовано за малим контингентом, і я опинився в російському першому класі. З того часу і до 1962 року я розмовляв, писав листи (іноді оповідання) виключно російською мовою, окрім років 1942 — 1949-го, коли я знов опинився в селі біля матері. До цього я був старцем в повному розумінні цього слова. Сталося се так. На початку війни тьотя народила мені сестрицю. А дядю забрали на фронт. Уже в сорок другому році почався голод. Я їв тоді картопляну зав'язь, жолуді, пробував конину — коли вона кипить, з неї багато піни. Люди, дивлячись на змучену тьотю і на нас, голодненьких дітей, порадили мені чкурнути до матері на Полтавщину, щоб легше стало всьому сімейству, — голод як-не-як. Я так і зробив. Йшов пішки, маючи за плечима 11 років, три класи освіти і порожню торбинку, в котрій з початку подорожі було дев'ять сухарів, перепічка і банка меду — земляки дали на дорогу. Потім харчі вийшли. Почав старцювати. Перший раз просити було неймовірно важко, соромно, одбирало язик і в грудях терпло, тоді трохи привик.
Ішов рівно два тижні. Через Слов'янськ, Краматорськ, Павлоград (чи Конград), Полтаву, Диканьку, Опішню. А слідом за мною, коли трохи полагодилося із залізницею, приїхала і бідня моя тьотя з грудною сестричкою».
Після визволення України від фашистської навали Тютюнник закінчив п’ятий клас сільської школи і вступив до ремісничого училища; восени 1947 року він одержав спеціальність слюсаря і почав працювати на заводі ім. Малишева у Харкові.
Невдовзі він повернувся в село – захворів на легені. Працював у колгоспі. Орав, потім завербувався на Донбас. Будував Миронівську ДРЕС, слюсарював, був шофером. Служив у Військово-Морському Флоті (у Владивостоку).
Його призвали до армії. Чотири роки служив на Далекому Сході. Потім п¢ять років навчався в університеті на філологічному факультеті. Саме тут він захопився літературною працею. Був ініціатором заснування студентського журналу “ Промінь ” і редактором. Закінчив Харківський університет (1962). У тому ж році разом з дружиною їде на Донбас, де працює у вечірній школі. «А далі що? А далі я поїхав до Києва, де, завдяки зусиллям багатьох людей і в першу чергу Анатолія Андрійовича Дімарова, живу й по сьогодні. В Києві була написана «Зав'язь». Зараз працюю над сценарієм за «Виром» Григорія. Обіцяють з осені запустити фільм, та хтозна, як воно там покаже. Амінь.
(Київ, 30 липня 1966 року. За книгою «Українське слово» — Т. 3. — К., 1994.)».
Зацікавившись кінематографом, Гр. Тютюнник працює у сценарній майстерні Київської кіностудії ім. О. Довженка, — створює літературний сценарій за романом Г. Тютюнника «Вир».
Яким чином це стало можливим, адже в кіно потрапляють, як правило, люди, які самі цього дуже прагнуть? Тут такого за молодим письменником не помічалось. І все-таки, він став автором сценарію «Вир». Сприяло цьому дві обставини. Перша: на той час українське кіно перебувало на творчому злеті, зросло кіновиробництво і потрібні були творчі ідеї та люди, які могли їх втілювати у формі сценарію. Головним редактором кіностудії ім. О.Довженка тоді був Василь Земляк і для того, аби творчо і матеріально зацікавити письменників для роботи в кіно, на кіностудії було створено сценарну майстерню, це була друга.
Рецензує твори колег-кінодраматургів та фільми. Переходить на редакторсько-видавничу роботу, а згодом повністю віддається літературній творчості.
Не будучи в змозі в усій повноті реалізувати свій талант в атмосфері чиновницького диктату над літературою, він ніби запрограмовує свій кінець. Незатишно йому жилося ще з юних літ. Завжди почував свою самотність.
Водночас, зовні ніби було все добре. Григір любив товариство, ніколи йому його не бракувало, швидко сходився з людьми, був дотепний, артистичний, твори випробовував «на публіці» довіряв загалові...
А в глибині душі був пекельний біль, який терзав безперестанно. «І що я в Господа за людина!!! Ні в чому немає мені ані міри, ані втіхи —ні в любові, ні в стражданні, ні в захопленнях, ні в сумі пекельному. Неприкаянний я. Все б вирвати з душі й оновитися, все б спочатку почати, та несила»,— так писав у щоденнику.
Дійсність і мрія одночасно співіснували в ньому; перша змушувала думати, страждати, друга постійно вабила, кликала за собою... Його твори або втілювали «едо», або доповнювали його, бо письменнику підсвідомо дуже хотілося вилити в них і свою мрію — мрію про душевну рівновагу, недосяжну в цьому світі гармонію. «Жити в добрій приязні з небом і землею» —ці слова із записника митця призначалися для повісті про Артема Безвіконного, так і недописаної. У них та релігія, до якої прийшов Григір Тютюнник у своєму самопізнанні, але що так і не стало надійним опертям його світобачення.
«На кожного Авеля по три Каїни»,— так він характеризує тогочасну моральну атмосферу в Україні. В суспільстві він бачив жахливу прірву між словом і ділом. Біль душі злився зі злістю, що клекотала в ньому, але нічого не змінювала довкола. Душевний біль дедалі поглиблювався. За всієї зовнішньої сили та мужності насправді був він незахищеним дитям на цій землі, вразливим, щирим, чесним. Ще молодим він зробив для себе висновок: «Життя у творчій свідомості письменника начебто роздвоюється: одна площина — існуюче, друга — бажане. Це єдине джерело творчої енергії»
6 березня 1980р. Григір Тютюнник покінчив життя самогубством. Похований в Києві.
1989р. його творчість була посмертно відзначена Державною премією ім. Т. Г. Шевченка.
2) Творчий шлях письменника
Як відомо, проза Григора Тютюнника розвивалася в тому ж руслі, що й «сільська проза» – напрям, який утвердили в російській літературі Валентин Распутін, Віктор Астаф’єв, Федір Абрамов, Євген Носов, Володимир Бєлов, Василь Шукшин. Вони всебічно й ґрунтовно зображали сільський побут, внутрішню потребу укоріненості людини, досліджували масовий симптом – порушення зв’язків з рідною землею. Втрата престижу, знецінення (внаслідок тривалої, починаючи від колективізації, насильницької політики на селі) сільської праці, народних звичаїв, моралі. Ці письменники ставали на захист цінностей, які народ утверджував впродовж віків, але які були брутально розтоптані соціальними установками у ставленні до села. Спорідненість Тютюнникових творів з «сільською прозою» свідчить, що він працював у руслі загального процесу, перебуваючи в центрі духовних пошуків доби. Однак в Україні була своя специфіка, пов’язана з мовною проблемою. Якось письменник Василь Шкляр (інтерв’ю в «Літературній Україні») слушно нагадав: у одному з виступів на творчому обговоренні у Спілці письменників Григір Тютюнник висловився проти зловживання терміном «сільська проза»: «Та не робіть ви цього поділу. Коли в місті немає ні мови, ні нації, ні народу, тоді літературу замінює «сільська проза» – це те середовище, в якому ще збереглася мова».
Тяжкі умови дитинства відіграли згодом істотну роль і у виборі тем та сюжетів, і у формуванні світосприймання майбутнього письменника з його драматичністю як основною домінантою: рання втрата батька, життя вдалині від матері, завдані війною моральні й матеріальні втрати тощо.
За знищене дитинство війною Тютюнник написав повість “Климко”, яку надрукував в газеті “Правда”.
Григір Тютюнник осмислював негативне, тяжке, болюче. Всупереч холодному, а подекуди й відверто ворожому ставленню до нього офіційної критики твердо стояв на своєму, не відступив з обраного шляху. Він глибоко розумів і відчував людей. Він творив образ народу, кожним оповіданням, кожним персонажем підтверджуючи слова Василя Симоненка: «Народ мій є, народ мій завжди буде, ніхто не перекреслить мій народ».
Творчість Григора Тютюнника має загальнолюдське значення. Як влучно визначила Михайлина Коцюбинська, «щось позачасове екзистенційно-загальнолюдське прозирає крізь традиційно-побутове, конкретно-історичне й національне» 1. У його творах поєднано повсякденне і вічне. «То наближаючись до «миті», то віддаляючись до «вічності», митець здійснює між ними безперервний духовний зв’язок. У конкретному малюнку з’являється якась епічна перспектива, щось від саги – взяти хоча б дієслівну часову протяжність назв: «Оддавали Катрю», «Син приїхав», «У Кравчини обідають». Або – відгомони прадавньої числової символіки: «Три зозулі з поклоном», «Три плачі над Степаном».
Він належав до кола письменників, які в часи короткої «відлиги» були нещадними до фальші, сприяли реабілітації літератури, поверненню їй доброго імені. Проте на його очах з початком застою в літературі знову утворився потік поверхової, літератури «соцреалізму». Він був далекий від цього. Не вдавався й до інтелектуальних, публіцистичних, історичних чи прогностичних відступів, що тоді стало модним. Усе бачене й пережите правдиво, природно переплавлялося в художнє слово. Письменник зображав життя, яке знав достеменно і яке, крім нього, ніхто б не зобразив. Його твори відповідають формулі, яку Андрій Тарковський дав кінематографу, – «зафіксований час». Письмо Григора Тютюнника – це невимушеність розвитку дії, легкість, розмовність мови й разом з тим залізна дисципліна, відлитість форми. Твори були цілісними й досконалими.
Коли вчився у вечірній школі(у Владивостоку), вперше пробує писати (російською мовою).
Значний вплив на формування його літературних смаків, на ставлення до літературної праці справив його брат – письменник Григорій Тютюнник. Уже відтоді поступово формувались характерні прикмети творчої індивідуальності молодого письменника: постійне невдоволення собою, наполегливі пошуки точного слова — найпотрібнішого, найвиразнішого, — тривале обдумування кожного твору (і згодом, досить часто, — попередня, до викладу на папері, «апробація» їх в усних розповідях). Період його літературного учнівства лишився прихованим від сторонніх очей.
Перша зустріч письменника з читачем (за підписом «Григорий Тютюнник-Ташанский») — оповідання «В сутінки» (рос. мовою: Крестьянка.— 1961. — № 5). «В 1961 році написав першу новелу «В сумерки», і «Крестьянка» її надрукувала. Більше нічого потім не писав: сесія, дипломна робота по психологічному аналізу Л. М. Толстого — словом, ніколи було писати. До того ж пора було заходжуватись женитися, що я й зробив цілком успішно і щасливо».
1966p. вийшла перша його книжка «Зав'язь» (вид-во «Молодь»). «Зав'язь» була однією з тих книжок, які засвідчили новий злет української прози і зробили популярним ім'я Гр. Тютюнника, воднораз вирізнивши його серед творчої молоді.
Журнал «Дружба народов » відзначив оповідання Гр. Тютюнника як кращі в своїх публікаціях 1967р.
У 1968р. « Литературная газета » оголосила всесоюзний конкурс на краще оповідання. Гр. Тютюннику було присуджено премію за оповідання «Деревій». Твір дав назву збірці (1969), до якої увійшли повість «Облога» та кілька оповідань.
У 70-ті роки з'являються у пресі — республіканській («Вітчизна», «Дніпро», «Ранок») та всесоюзній («Дружба народов», «Сельская молодежь», «Студенческий меридиан») нові твори Гр. Тютюнника. У Таллінні виходить збірка його оповідань естонською мовою (1974). Журнал «Сельская молодежь» у 1979р. повідомляє, що його нагороджено медаллю «Золоте перо» — за багаторічне творче співробітництво. Виходять друком збірки «Батьківські пороги», «Крайнебо» (Київ, 1972, 1975), «Отчие пороги» (Москва, 1975), «Коріння» (Київ, 1978).
Тютюнник перекладав українською мовою твори В. Шукшина: 1978р. У видавництві «Молодь» вийшла збірка оповідань та кіноповістей «Калина червона»; він перекладав і твори М. Горького («Серце Данко»), І. Соколова-Микитова («Рік у лісі») та ін.
На початку 70-х років Гр. Тютюнник працював у видавництві «Веселка». Серед його продукції — настільна книга-календар для дітей «Дванадцять місяців» (1974), у підборі матеріалів до якої виявився його літературний смак, мистецька вимогливість, повага до юного читача. Пише він і сам твори для дітей, видає збірки оповідань «Ласочка» (1970), казок «Степова казка» (1973),«Лісова сторожка» — ці твори про прекрасний світ і гарних у ньому людей, про дива природа,вони по-новому розкрили талант письменника.
Герої цих творів постають у світі злагоди й любові серед свого звичного щодення, в якому автор уміє підкреслити небуденне, найістотніше з того, завдяки чому людина завжди просвічується тим особливим світлом духовності.
В останні місяці життя письменник працював над повістю «Житіє Артема Безвіконного».
В 1963 — 1964 pp. працює в редакції газети «Літературна Україна», публікує в ній кілька нарисів на різні теми та перші оповідання: «Дивак», «Рожевий морок», «Кленовий пагін». Молодіжні журнали «Дніпро» та «Зміна» вміщують новели «Місячної ночі», «На згарищі», «У сутінки», «Чудасія».
А з якогось часу письменник покинув працю по редакціях і видавництвах, цілком віддався власній художній творчості.
У 70-х «застійних» побачили світ його книги новел «Батьківські пороги», «Крайнебо», «Коріння», повісті «Климко», «Вогник далеко в степу».
Найдорожчою темою, а отже й ідеалом, письменника були і залишаться доброта, самовідданість і милосердя людської душі в найрізноманітніших проявах...
Є в Григора Тютюнника оповідання, яке допомагає нам збагнути не тільки витоки його соціального досвіду, а й усю драматичну життєву біографію покоління «дітей війни», до котрого належав і сам письменник. Називається воно «Сито, сито...».
Незадовго до смерті письменника повісті «Климко» (1976) і «Вогник далеко в степу» (1979) були відзначені в нашій республіці високоавторитетною премією імені Лесі Українки, що присуджується за найвидатніші твори для дітей та юнацтва. Повісті Григора Тютюнника стали в один ряд з художньо найсильнішими книгами про дітей війни.
Григір Тютюнник писав і для дітей, і для дорослих. Уже сьогодні класикою стали такі його «дорослі» твори, як «Смерть кавалера», «Оддавали Катрю», «Син приїхав», «Нюра», «Тайна вечеря», «Три зозулі з поклоном», «Холодна м'ята ».
Його оповідання й новели аж ніяк не підходять під стандарти «соціалістичного реалізму», далекі від ілюстрування партійних гасел, від нав'язуваного літературі фальшивого оптимізму. Саме за те, що він не хотів писати як усі, Г. Тютюнника постійно переслідували служителі правлячої ідеології. Його порятунком було те, що він не торкався політики, не використовував публіцистичних засобів соціального ан
Воно постало в його новелах не причепурене, реальне, оживлене, за що Олесь Гончар назвав письменника «живописцем правди». Постало перед читачем у розмаїтті людських доль, характерів. Григір Тютюнник зумів через душу людини передати дух того непростого часу, торкнутися болючих суспільних проблем. Зробив він це дуже тонко, майстерно, без активного авторського втручання, накидання власних висновків і оцінок.
Своїх героїв Григір Тютюнник не ідеалізує, не наділяє якимись особливими рисами характеру. В основному це звичайні сільські люди жінки, чоловіки, старенькі, діти. Серед них немає лише позитивних чи негативних. Людина постає мов жива. До того ж говорить вона не правильною літературною, що можна спостерегти в багатьох інших авторів, а природною для неї мовою.
У 1961 р. журнал «Крестьянка» друкує оповідання Григора Тютюнника «В сумерки»,написане російською. Тоді ж він перекладає його українською. Відтоді з рідною мовою не розлучається вже ніколи.
В останні мiсяцi життя письменник працював над повістю "Житіє Артема Безвiконного".
У школі с. Щотове на Луганщині у 1988 р. відкрито літературний музей Григора Тютюнника, а на шкільному подвір’ї йому споруджено пам’ятник. Оповідання й повісті письменника перекладено багатьма іноземними мовами.
Нещодавно (2006 року) у видавництві „Грамота” вийшли друком „Вибрані твори” Григора Тютюнника.
Фільми
Екранізованих творів Григора Тютюнника не дуже багато: короткометражні «Оддавали Катрю» Петра Марусика, «Скляне щастя» Ярослава Ланчака (за оповіданням «Син приїхав», обидва – 1980), «Грамотний» Станіслава Чернілевського, повнометражна – «Климко» Миколи Вінграновського (1984) і к.м. «Три плачі над Степаном» Володимира Шалиги (1997).
Першими до прози Григора Тютюнника звернулися молоді дебютанти Петро Марусик і Ярослав Ланчак, щойно закінчивши Київський інститут театрального мистецтва. Перший екранізував «Оддавали Катрю», другий – «Син приїхав».
3) Творча спадщина
Творчий спадок Григора Тютюнника кількісно невеликий укладається у двотомник, що з'явився 1984 р. Жанрово одноманітний — це новели, оповідання, кілька повістей. Нешироке також і тематичне коло його творів. Найглибшим болем Григора Тютюнника було сучасне йому село. З нього він вийшов сам, там жила мама.
Тому, безперечно, саме сільська тематика була дуже спокусливою для багатьох тогочасних прозаїків. Але в її освоєнні Г. Тютюнник іде власним шляхом.
Власні твори:
Біла мара Дит. Оповідання
Бушля Дит. Оповідання
Вогник далеко в степу Худ. Повість 1979
Громовик Дит. Казка
Додому, додому... Дит. Оповідання
Зав'язь Худ. Оповідання
Климко Худ. Повість 1976
Ласочка Дит. Оповідання
Лісова сторожка Дит. Оповідання
На згарищі Худ. Оповідання 1966
Нічний злодій Дит. Оповідання
Однокрил Дит. Оповідання
Степова казка Дит. Казка
Три зозулі з поклоном Худ. Оповідання
Як спіймали розбишаку Дит. Оповідання
Переклади:
Пригоди барона Мюнхаузена (авт. Рудольф Еріх Распе) Гум. Повість.
4) «Оддавали Катрю»
Однією з центральних у творчості Григора Тютюнника була маргінальна проблематика
(в лат. мові marginalis – той, який знаходиться скраю. В літературознавчому розумінні йдеться про людей, які опиняються між селом і містом, тобто вихідців з села, які стають міськими жителями). Свого часу вона цікавила І.Франка, Панаса Мирного. У ХХ ст. маргінальні характери стають об’єктом художнього дослідження В.Підмогильного(«Місто», «Невеличка драма»).
Григір Тютюнник сам народився в селі, хоч більшу частину життя прожив у містах. Село постійно вабило його до себе. Тому йому близький і зрозумілий стан людини, яка опиняється між селом і містом.
Довколишнє життя давало поживу для роздумів над цими проблемами. В повоєнний час, а особливо в 50-60-ті роки, мала місце масова міграція сільської молоді до міста, до так званого кращого, легшого життя, подалі від важкої праці на землі. Це був об’єктивний процес, але його значно прискорював досить ганебний стан тогочасного села, зумовлений недалекоглядною, шкідливою політикою правлячої партії.
Г. Тютюнник маргінальній темі присвятив кілька своїх творів: «Син приїхав», «Оддавали Катрю», «День мій суботній». Маргінальні мотиви звучать і в інших новелах, оповіданнях.
Класичним у цьому маргінальному ряду є оповідання «Оддавали Катрю». Восени з Донбасу приїздить молодша донька хутірського лавочника Степана Безверхого, щоб сповістити про своє заміжжя. В селі женихів нема, а Катрі пішов третій десяток – тож мусять о д д а в а т и.
Родина готується до весілля. В його розпалі, нарешті, з’являється наречений – зрусифікований жевжик. Дівчина мусить їхати з ним. Це фабула оповідання. Вона, як бачимо, досить проста. В центрі сюжету – підготовка до весілля і його опис. Оповідь ведеться у звичній уже для Тютюнника манері: непоспішливо, з детальними побутовими подробицями, які часто несуть у собі підтекстовий зміст, поглиблюючи думку, доповнюючи його поза сюжетною інформацією. Так, скажімо, про Катрину вагітність дізнаємося з її втомленості, «недівочої печалі в очах», «білого просторого плаття, що приховувало стан».
Звичайно, в центрі твору — доля Катрі, її родини. Це насамперед кидається в очі і найбільше хвилює читача. Але, розкриваючи внутрішній стан своїх героїв, показуючи їхні переживання, ретельно вимальовуючи характери, поведінку, письменник тим самим порушує ряд важливих, актуальних і сьогодні проблем. Серед них найболючіша – стан українського села. З катрями, що від’їжджають на донбаси, лишаючи вдома старіючих батьків, воно руйнується, відмирають віковічні традиції народу, на які він міг би обпертися в своєму відродженні. З цим болючим, складним, суперечливим і водночас неминучим процесом міграції нівелюються, вихолощуються людські душі, вони наче мліють.
Згадаймо опис Катриного весілля, той момент, коли гості починають співати. Навіть наречена забуває за свій стан непевності і тривоги. Молодий, який спочатку не викликав симпатії, посміхається – «виявилося, що сміх у нього тихий, м’який, як у захопленого хлопчака». Під час ритуалу виконання давньої української пісні всі присутні мовби перероджуються, повертають істинне своє єство: «Здавалося, не десятки людей співало ту пісню, а одна многогласа душа… Ще вчора Олексій Цурка тинявся в селі біля клубу п’яненький, шукаючи собі «ворога», щоб одвести душу… Ще недавно Параска Жмуркова з піною на губах гризлася з сусідкою Ялосоветою Кравченчихою за межу, як орали на зиму…А сьогодні всі вони плечима до пліч сиділи за столами й співали пісню, знану ще з дитинства, і були схожі на слухняних і поштивих дітей одних батька-матері. Вони то були – і не вони». Важливий зміст приховано за цими рядками. В них тривога автора за долю свого народу, який так невміло живе на своїй «не своїй землі», підрубує свої корені. В них – об’єднати і направити цей народ на праведний шлях і болюча реальність, від якої нікуди подітися. Але це все тільки у підтексті. Григір Тютюнник не вдається до моралізувань, не береться до вирішення проблеми. Він тільки будить думку читача, примушує його замислитись над долею героїв і, можливо, над своєю.
Утворені ніби непомітно, але постійно відбувається змагання між тим, як має бути, і тим, що є. Це, власне, протиріччя між старим і новим, хоч воно і розгортається у нетрадиційному ракурсі – авторська симпатія на боці першого. Тютюнник спостерігає неминучий наступ нового, вихолощеного радянськими порядками життя з глибоким сумом. Недарма на всіх сторінках звучить мінорна нота, весілля завершується від’їздом молодих, їхніми поспішливими зборами і снігом, першим осіннім ще снігом – всім стає холодно, незатишно, в душах з’являється якась непояснима пустка. Степаниха «заходиться плачем», Степан «згорблено йде до погрібника», а Катря з віконця машини все дивиться і дивиться на рідне село, «а коли хутора не стало видно, схилилася чоловікові на груди й заніміла, тільки плечі їй дрібно тремтіли». Вся ця невідомість попереду лякає, людина почувається самотньо і беззахисно, хоч сама вибирає собі такий шлях.
А все могло бути інакше, якби люди згадали про те старе, яке так прагнув опоетизувати письменник, і це йому вдалося зробити через блискучий опис Катриного весілля. Воно відбувається з дотримання майже всього давнього обряду, хоч молоді і противилися тому. Те старе і в образах батьків Катрі, їхньому бажанні бачити хоч наймолодшу доньку вдома. Те старе могло б відродитися випробуваним уже життям, могло б принести гармонію душам людей, витіснити звідси страх і непевність, стати єдиним надійним опертям. Згадаймо Катрю – вона постає сполоханим в світі звірятком, загнаним в сіті звірятком, навіть не може виплакатися перед батьками, повідати їм найсокровенніше – сором і страх заполонює всі інші почуття.
Прикметна з цього приводу алегорична деталь, на яку варто звернути увагу. Це стара, ще бабина хустка. Катря постійно кутається в неї, прикриваючи свій великий уже живіт. Ця хустка зберігалася на дні скрині «як найдорожчий скарб, що кожної осені перекладався горіховим листям від молі та задля пахощів…». Але чи візьме її вона з собою далеку дорогу, в чужі їй світи – тобто чи ж збереже пам’ять, чи не відречеться від себе у зросійщеному донбаському краї, соромлячись не лише своєї рідної мови, а й тієї пісні, яка здатна підняти на свої крила високо-високо? На ці питання автор не дає відповідь. Нам до роздумів лишається лише сумний-пресумний Катрин останній погляд.
5) «Три зозулі з поклоном»
В автобіографії Григора Тютюнника є такі рядки: «У тридцять сьомому році, коли батькові сповнилося рівно сорок, його заарештували, маючи на увазі політичний мотив, і пустили по сибірських степах …». Тільки у середині 50-х батька письменника було реабілітовано посмертно.
Новела «Три зозулі з поклоном» має біографічну основу, але про репресії сталінського режиму за життя Григора Тютюнника заборонялося навіть згадувати, тому довгий час цей твір не публікувався. Коли ж його надрукували в журналі «Ранок», то цензура внесла правку: «Сибір несходиму» було виправлено на «цей світ несходимий». Цікаво, що в тексті новели – в останньому листі батька – є такий коментар від імені юнака: «Сибір несходиму» було нерішучою рукою закреслено густим чорним чорнилом, а вгорі тою ж рукою написано знову: «Сибір несходиму». Якщо цензор у 30-х роках не побоявся залишити цю фразу, розуміючи її важливість для рідних репресованого, то в час написання новели навіть натяку на місце заслання не допускалося. Такою жорстокою була і залишилась радянська дійсність.
Попри драматизм суспільних колізій, відображених у творі завуальовано (з листа батька: «Роблю я тут, як і дома: вікна (тільки не для хат), двері (тільки не фільончасті), столи, ослони, ложки хлопцям ріжу на дозвіллі крадькома…»;лише згадка про «Сибір несходиму»), це новела про кохання. Так само вважає автор, бо творові передує епіграф «Любові всевишній присвячується».
Кохання, змальоване Григором Тютюнником, і звичайне, і незвичайне водночас. Звичайне – перед читачем любовний трикутник. Незвичайне – персонажі цієї історії сягають таких вершин душевної чистоти, вірності, щирості, відкритості, що це викликає пронизливий щем і захоплення високістю їхнього внутрішнього світу. Адже любов Марфи до одруженого чоловіка – красеня Михайла – ні для кого не була таємницею: ні для самого Михайла, ні для його дружини. Хіба що Марфин чоловік Карпо не помічав нічого, бо жив досить приземленими інтересами. Через вдало знайдену деталь – Карпо «над галушками катується» – відтворюється і внутрішній світ цього персонажа, і нещасливе заміжжя Марфи.
І Соня, і Марфа самовіддано кохають Михайла – «сокола… ставного такого, смуглого,» з чорними очима. Мати оповідача, знаючи про Марфине почуття, не вбачала в ній суперницю. Спочатку – бо вірила у порядність Михайла, що підкреслюється таким діалогом:
«— Ти, Михайле, кажу, хоч би разочок на неї глянув. Бачиш, як вона до тебе світиться.
А він:
— Навіщо ж людину мучити, як вона й так мучиться?»
А потім, коли чоловіка заарештовано, жінок зблизило горе.
У свою чергу, Марфа розуміла безнадійність свого почуття до одруженого Михайла, хорошого сім’янина і батька. Вона жила тим, що могла бачити його, поспівати або погомоніти з ним. Після арешту Михайла Марфа живе листами від нього. Вона перша вгадує, що є вісточка, силою своїх почуттів так зворушує доброго сільського поштаря дядька Левка, що той протягує їй дорогий конверт, адресований Соні: «Вона хапає з Левкових пучок листа – сльози рясно катяться по щоках – пригортає його до грудей, цілує в зворотну адресу…».
Композиція новели – це переплетіння голосів Соні, Михайла, їхнього сина, це й обрамлення – дорослий син розпитує матір про минуле, бо його бентежить щоразу пильний погляд Марфи. Характер батька, як і весь трагізм цієї незвичайної історії, розкривається в останньому листі Михайла. Це дуже чесна, правдива людина, тому, напевно, й потрапив до сталінських таборів. З усією прямотою він пише дружині: «Не суди мене гірко....Я чую щодня, що десь тут коло мене ходить Марфина душа нещасна. Соню, сходи до неї…Сходи, моя єдина в світі Соню! Може, вона покличе свою душу назад, і тоді до мене прийде забуття хоч на хвильку.
Обнімаю тебе і несу на руках колиску з сином, доки й житиму».
У цих рядках – уся складність перипетій життя, які часто неможливо класифікувати однозначно: де чорне? де біле? а де їхні відтінки? Тому як підсумок звучать слова юнака:
«А ще думаю:
«Чому вони не одружилися, отак один одного чуючи?»
— Тоді не було б тебе…— шумить велика «татова сосна».
Побувати в цьому селі я мріяла більше року, з того часу, як відкрила для себе світ творчості Григора Тютюнника. Взагалі-то про братів-письменників Григорія і Григора Тютюнників я знала й раніше, але познайомитися з їхньою творчістю безпосередньо, «впритул», усе якось не випадало. І от рік тому нарешті придбала в Києві на Петрівці збірку «Облога» молодшого з братів — Григора. Відтоді цей томик став для мене чимось більшим, ніж просто улюблена книга. Коли мені набридає все навколо — сімейні негаразди, дощ за вікном, політики у телевізорі, — я кидаю всі справи, забираюся з ногами на канапу, відкриваю навмання книжку і почитаю вкотре перечитувати знайомі новели та оповідання. Про Устима та Оляну — подружжя похилого віку, чиї стосунки можна було б назвати ідеальними, якби не одна історія давно минулих літ. Про сторожа артілі і учасника трьох воєн Мусія Приходька, якому райсобез не дає «машину на трьох колесах» через те, що Куліша його ноги «на два сантиметри довша, ніж треба». Про хлопчика Олеся, якого всі навкруги називають диваком, бо йому «жалко пліточки, що її може з'їсти щука».
У творах Григора Тютюнника стільки правди життя, що читати їх відсторонено, без щему в горлі, неможливо. І водночас навіть у дуже сумних речах, таких як повість «Климко», оповідання «Перед грозою» чи «Вуточка», автор залишає читачеві промінь віри. Ніби промовляючи: «Життя — складне, але варте того, щоб його любити». І це відчувати особливо дивовижно, знаючи, що сам письменник пішов з життя за власною волею...
На відміну від радянських часів, сьогодні твори Григора Тютюнника вивчають у школі. Втім «проходити» письменника на уроках — ще не означає його почути. Тож твори Тютюнника своїй племінниці я вирішила почитати вголос. Вона слухала з цікавістю, але по-справжньому ожила, коли в одному з оповідань почула згадку про її рідне місто Охтирку. В інших були посилання на Зіньків, Опішню, Гадяч, Ворсклу, Псел — топоніми їй теж добре знайомі. Зрештою, ми знайшли карту Полтавської області і з'ясували, що Шилівка — село, де народилися Григір і Григорій Тютюнники, — розташоване неподалік Зінькова, а, отже, й не так далеко від Охтирки. «Вирішено, — взяла в руки ініціативу племінниця. — Ми здійснимо подорож з літературним відтінком!».
Світлана НАКОНЕЧНА.
Використана література
1) Григорій Костюк, журнал «Україна» 1984р.
2) Євген Петренко «Критика української літератури ХХ ст.», видавництво «Ірпінь», Харків, 1992р.
3) О. Северин, Т.Цибань «Довідник з української літератури», ВД «Школа», 2004р.
4) «Велика енциклопедія видатних людей»,ВД «Промінь»,2006р. «Дерево пізнання»,2007 р.
5) П.П. Хропко «Українська література», ВД «Освіта», 1997р.
6) Книга «Українське слово» — Т. 3. — К., 1994.
7) Стаття «Тютюнники» О. Наконечної. – Одеса. (2004р.)