Жанрові та стилістичні особливості роману Гете "Страждання молодого Вертера"

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ І. Жанрова своєрідність роману Гете «Страждання молодого Вертера»

1.1. Творчість Гете періоду «Бурі і натиску»

1.2. «Вертер» Гете і проблема роману в естетиці німецького просвітництва

1.3. «Вертер» Гете і французькі романи

1.4. «Страждання молодого Вертера» – перший визначний зразок ліричної прози в німецькій літературі

РОЗДІЛ ІІ. Стилістичні особливості роману Гете «Страждання молодого Вертера»

2.1 Зовнішнє та внутрішнє дійство в сюжеті Вертера

2.2 Дві тенденції у мові Вертера

2.2 Види та роль діалогів у романі

ВИСНОВКИ

ВСТУП

Актуальність дослідження. У творчості Й. В. Гете література «Бурі і натиску» знайшла своє найвище вираження. Роман «Страждання молодого Вертера» – це один з найкращих і найвищих творів штюрмерського періоду. Великий німецький поет зумів, як ніхто, розповісти про суперечливі неспокійні настрої бюргерської інтелігенції, визначити її психологічний стан і чудово втілив суспільні переживання та прагнення в образі Вертера. «Вертер» відрізняється від інших творів новим світосприйманням, новим героєм, новою жанровою структурою.

Розглядаючи названий роман з жанрової та стилістичної точки зору, ми можемо сказати, що його написано у вже відомій для того часу формі – «роман в листах». Проте розглядаючи твір як приклад епістолярного стилю, до якого вдавалися, наприклад, французькі просвітителі, ми можемо сказати, що він не вкладається у звичне уявлення про цей жанр. Це своєрідна лірична сповідь, геніальний новаторський твір Гете періоду «Бурі і натиску» і якому притаманні унікальні жанрово-стилістичні особливості і які варто розглянути детальніше .

Звідси випливає мета нашого дослідження:

а) виявити та докладно описати жанрові особливості роману;

б) дослідити особливості мови твору.

Основній меті дослідження підпорядковані такі завдання:

1. розкрити характер творів Гете періоду «Бурі і натиску»;

2. вказати на відмінності роману Гете від романів французького Просвітництва;

3. наголосити на ліричному характері «роману в листах»;

4. виявити основні тенденції стилю в романі;

5. окреслити роль діалогів;

6. підкреслити новаторство Гете-творця.

Об’єктом нашого дослідження є жанрові особливості роману Гете «Страждання молодого Вертера» та його стилістична специфіка.

Предметом дослідження стали:

1.творчість Гете періоду «Бурі і натиску»;

2.проблема роману в естетиці німецького Просвітництва;

3.своєрідність роману Гете «Страждання молодого Вертера» з погляду жанрових особливостей;

4.основні принципи розгортання дійства в сюжеті «Вертера»;

5.різнорідність стилю твору;

6.роль діалогів у «Вертері».

Матеріалом для дослідження послужили: роман Й. В. Гете «Страждання молодого Вертера» в оригіналі та перекладах українською мовою.

У процесі вивчення поставленої проблеми використовувались праці вітчизняних та зарубіжних вчених про роман Гете «Страждання молодого Вертера» ( І. Алексеєвої, Н. Кочеткової, Л. Говердовської, Г. Краморенка, П. Реймана, З. Лібінзона, Л. Кауфмана, М. Вільмонта, Т. Мана ).

Робота складається зі вступу та двох розділів. Перший розділ містить чотири підрозділи, до складу другого входить три підрозділи. Завершується дослідження висновками та списком використаних джерел, який містить ... позицій. Повний обсяг тексту дипломної роботи ... сторінок. До структури роботи включені і три анотації – німецькою, англійською та французькою мовами.

РОЗДІЛ І. Жанрова своєрідність роману Гете «Страждання молодого Вертера»

1.1 Творчість Гете періоду «Бурі і натиску»

Усі найплідніше віяння періоду «Бурі і натиску» знайшли своє вираження у геніальних творах великого німецького поета і мислителя Гете. Як ніяких інший письменник, Гете зумів у своїй творчості відобразити період, коли під гнітом тяжких умов починалося формування демократичної національної свідомості німецького народу, період, коли невдоволення здорових сил нації, що прокидалися до життя проти кайданів феодального середньовіччя пробивало собі дорогу і шукало виходу в літературі. Гете як поет повинен був виразити у формі найвищого художнього узагальнення ідеї та прагнення, що проривалися крізь льодяний покрив німецького феодалізму. Ці ідеї та загальні прагнення, які відстоював Гете та в ім'я яких він кидав виклик правлячим колам тодішнього суспільства, були ідеями просвітництва, гуманізму, які розвивалися у боротьбі проти соціального устрою, проти феодалізму і проти роздріблення Німеччини на дрібні держави.

У пошуках найвищого поетичного вираження цих прагнень Гете виходив не з абстрактних ідей, а з реальних потреб німецького життя. Здатність бачити дійсне життя, реальні стосунки людей у всьому їхньому багатстві і багатоманітності дозволила йому створити живі поетичні образи людей з їх стражданнями, бідами і надіями. Завдяки цьому вмінню він створює видатні твори дивовижної сили: «Гетц фон Берліхінген», «Стаждання молодого Вертера», - які ставлять його на чолі молодого літературного руху.

Зв’язок Гете з рухом «Бурі і натиску», цим першим могутнім протестом проти феодального роздріблення Німеччини, проти оціпеніння, що захопило життя всієї країни, є ключем до розуміння великого значення його творчості.

Передумовою для такого переосмислення творчості Гете, як великих та геніальних його сторін, так і слабких, було повне знищення легенди про «генія поза часом», розуміння складних взаємовідносин Гете з його епохою. Сам Гете вказав правильний шлях, зробивши у своєму творі “З мого життя. Поезія та правда” спробу зобразити своє життя та творчість у тісному зв’язку з історичними умовами свого часу.

Відношення Гете до руху «Бурі і натиску» було суперечливим. Недостатнє розуміння об’єктивних умов розвитку Німеччини і незнання соціальних та політичних цілей були справді основною слабкістю руху «Бурі і натиску». Гете визволився від ілюзій та перебільшень, що були властиві цьому рухові, та іноді він надто близько стоїть до консервативного «визнання дійсності», до безнадійної відмови від перетворення існуючого соціального устрою.

Скерований Лессінгом та Гердером на шлях самостійної літературної діяльності, Гете сам став одним із передових борців руху «Бурі і натиску», який намагався розбудити національну свідомість німецького народу у боротьбі проти існуючого устрою. Літературна діяльність Гете почалася вже в роки навчання в Лейпцігському університеті, з 1765 до 1768 року. Якщо твори, створені в Лейпцігу, не можуть зрівнятися з наступними творіннями його генія, то було б несправедливо зовсім заперечувати їх значення в творчості Гете. Вже в ці роки його талант розвивався в бік об’єктивного реалістичного зображення життя. Проте лише в період його життя в Страсбурзі і у Франкфурті повністю проявилася творча своєрідність молодого Гете, передусім у результаті його дружнього спілкування з Гердером.

Тривога за долю Німеччини, прагнення знайти вихід із цієї ситуації, в якій вона опинилася через тривалу кризу феодальної системи, - ось що найбільше турбувало Гете. Створивши драму «Гетц фон Берліхінген», Гете оголосив війну німецькій дійсності. Він нагадав своїм сучасникам важливий період життя німецького народу, час Реформації, коли вирішувалася доля Німеччини на кілька віків вперед. Цією драмою Гете вступає на шлях відродження тих традицій німецької історії, які могли б стимулювати боротьбу німецького народу за волю. Гете як письменник-реаліст, який черпав матеріал для свого драматичного твору зі справжніх історичних подій, створивши «Гетца», отримав першу літературну допомогу над фантастичними тенденціями, які огортали минуле туманом романтичної ідеалізації.

З драмою «Гетц фон Берліхінген» з'явився другий видатний твір Гете, який наробив багато шуму, - «Страждання молодого Вертера», роман про молоду людину із буржуазного середовища, який закінчив життя самогубством через нещасливе кохання. Незвичайно сильний резонанс, який мав цей роман, доводить, що автор зумів торкнутися актуальної проблеми, яка глибоко хвилювала молоде покоління. Сам Гете розповів у «Поезії та правді» про те, як сильно він був один час захоплений настроями, які оволоділи Вертером і довели його до відчаю, і як він написам роман, щоб внутрішньо визволитися від них. Не тільки Гете – весь рух «Бурі і натиску» був повним таких глибоких протиріч. Невдоволення і протест проти існуючого порядку речей часто поєднувалися з малодушністю і безсильною сентиментальністю. З відти загальне, типове значення «Вертера», який відобразив дійсний психологічний стан немалої частини буржуазної інтелігенції. У «Вертері» Гете показав себе реалістом, який бачить справжні проблеми життя і сміливо ставить їх у творчості не дивлячись на всі протести, що лунають із табору реакціонерів.

Кінець «Вертера» був, по суті, ударом по релігійній моралі, що відкидала самогубство; носії цієї моралі не бажали помічати умов, які породили вертеровські настрої пасивності та відчаю. Відраза Гете до релігійного та морального проявляється у двох коротких фразах: «Його несли ремісники. Священик не супроводжував його». Але якщо не були правими ті критики «Вертера», які, засуджували цей твір з позицій міщанської моралі, намагалися перекласти на Гете відповідальність за те, що «Вертер» послужив приводом до кількох випадків самогубства, то протести, які висловлював Лессінг зі своїх революційно-демократичних позицій, мали серйозні підстави. Лессінг мав рацію, не задовольнившись одним лише реалістичним зображенням вертерівського конфлікту і, дорікаючи Гете в тому, що він не показав виходу із конфліктних ситуацій, зображених у «Вертері». Він один зрозумів небезпеку того, що «Вертер» саме в силу глибокої реалістичності зображення міг сприяти розвиткові низхідних настроїв замість того, щоб протистояти їм, і міг послабити сили революційного опору. Саме в цьому був зміст критичного ставлення Лессінга до «Вертера»:

«Для того, щоб твір, проникнутий таким гарячим почуттям, не натворив більше зла, ніж добра, чи не здається вам, що до нього слід було б написати невеликий холоднокровний висновок. Пояснити в кількох словах, як виник дивний та своєрідний характер Вертера, сказати, що інший юнак зі схожим характером повинен остерігатися таких вчинків ... Невже ви думаєте, що римський чи грецький юнак покінчив би зі собою так і через це? Звичайно ні ... Створювати таких малодушно – великих, достойних і презирства і поваги оригіналів було дано лише християнському вихованню, яке так добре вміло перетворювати фізичну потребу в духовну досконалість. Отже, мій милий Гете, ще одну невеличку главу на закінчення, і чим цинічніше, тим краще!».

Кращим свідком здоров'я і сили Гете було те, що сам він не піддався вертірівським настроям, які зламали слабкі характери, серед них і нещасливого друга юності Гете Ленца. Радість життя і оптимізм – ось риси, які переважають у юнацькій поезії Гете. Їх можна побачити передусім в його маленький юнацьких сатиричних драмах, значення яких до цього часу недооцінюється. У цих юнацьких драмах, які пронизані радістю життя і дотепністю, які виявляють правильне, реалістичне розуміння дійсності знаходяться перли поезії Гете, яких все ще не оцінили по-справжньому.

Уже на самому початку творчості Гете проявляє себе як великий лірик. Його твори в цьому жанрі можна розглядати як найвище досягнення німецької поезії. Німецька лірична поезія багата талантами, в ній є немало прекрасних віршів, які іноді наближаються до віршів Гете за силою поетичного вираження. Але пере вершення Гете всіх інших німецьких ліриків виявляється тоді, як тільки ми починаємо розглядати не окремі речі, а всю його поетичну творчість, що складає гармонійне ціле завдяки своєму тісному зв’язку з життям і світоглядом поета. Його ліричні твори відрізняються як багатством змістом, так і різноманітністю форми, якою так майстерно володів Гете. Його поезія – наочний доказ правильності тези самого поета: сила великої поезії базується на багатстві й глибині змісту, що витікає із різноманітності проявів життя. Багата за формою лірика Гете являє собою від першої до останньої лінійки відкидання формалізму, який відривав мистецтво від життя і розглядав мету поезії як такої в досконалості форми. Лірика Гете проголошує на активному відношенні до життя, оспівує тілесні, чуттєві радощі, виражає протест поета проти всяких проявів містики, втечі від дійсності, втечі художника у його «внутрішній світ».

Надзвичайно багато Гете взяв з народної пісні, на яку вказав йому Герде. І якщо молодому Гете вдалося подолати кордони, в рамках яких розвивалась до нього німецька лірика, то цим він повинен був завдячити передусім своїм глибоким зв’язкам з народною поезією. Цікавість до народної творчості була характерною для Гете протягом всього його життя; в похилому віці він вітав близьку до народної поезію Беранже, уважно слідкував за діяльністю Караджича, який колекціонував твори сербської народної поезії. Тісний зв’язок з народною поезією став традицією, з якої кращі представники німецької лірики і після Гете продовжували черпати все нові і нові легенди. На цю традицію опиралися різні поети, такі як Брентано, Ейхендорф, Вільгельм Мюллер, Меріке та Гейне. Тим самим вони слідували традиції Гете, Бюргера і Гердера, традиції епохи «Бурі і натиску», яка, саме встановивши контакт з народною творчістю, подолала закам'янілі колони німецької лірики. Деякі поетичні твори Гете являли собою обробку творів народної поезії. В інших віршах, наприклад «Знахідка», «Лісовий цар» Гете творчо використовував приклади народної творчості.

Лірика Гете охоплює всі сторони людського життя. Від простої любовної лірики зезенгеймських віршів до великої філософської глибини циклу «Бог і мир» – такі різноманітні форми і види лірично поезії, в яких проявився поетичний дар Гете. Поряд з жартівними і легкими, майже кокетливими еротичними піснями – сміливий порив «Прометея»:

Життєрадісність і конкретність, чуттєвість і відсутність релігійного забарвлення – ось основні риси поезії Гете.

Вершини творчості Гете досягнув ще в юності, створивши два твори, які самі по собі забезпечили б йому місце в перших рядах німецьких письменників. Цими творами були «Прометей» і перший варіант «Фауста», відомий тепер під назвою «Прафауст».

Гете судилось створити ідеологічну основу руху «Бурі і натиску», що намагався визначити основні принципи свого світогляду в боротьбі проти панівних класів. Серед учасників руху «Бурі і натиску» були поети, які перевершували Гете у розумінні політичних і соціальних питань. Але не було нікого хто перевершував би Гете по глибині розуміння тих ідеологічних проблем, через які сили феодалізму стикалися з силами буржуазного суспільства. Саме Гете проголосив думку у «Прометеї» про активну діяльність людини як основу людського щастя; саме Гете створив у «Фаусті» тип людини, що знаходить зміст життя в безперервній діяльності і одночасно прагне до того, щоб розгадати всі таємниці природи і життя, - завдання перед яким ставала безсильно стара шкільна премудрість старого суспільства.

1.2 «Вертер» Гете і проблема роману в естетиці німецького просвітництва

Як відомо, на долю роману Гете «Страждання молодого Вертера» випав такий несподіваний та великий успіх, якого ще не знала західноєвропейська література. Роман зробив ім'я двадцятип’ятирічного письменника відомим для всієї Європи. З моменту виходу і до кінця ХVIII ст. «Вертер» витримав величезну кількість видань, рецензувався, обговорювався, викликав багато численні наслідування у всіх європейських країнах.

Проте, як це не парадоксально на перший погляд, роман не вплинув на літературну теорію свого часу. Німецький дослідник Р. Аппель не без підстави констатує: «Поява “Вертера» збудувала епоху не в історії німецької літератури, а швидше в способі думок і звичаях”. У справі, на відміну від пізнішого «Вільгельма Мейстера», що послужив основою для романтичної теорії роману, новаторський за своєю суттю «Вертер» так і не був використаний сучасниками для перегляду уявлень про жанр.

Звичайно, в немалій степені на це вплинули принципові типологічні відмінності двох творів, велика традиційність форми «роману в листах». Але важливо й інше. «Вертер» закінчував в німецькій літературі епоху, коли роман провадив ніби неофіційне існування за порогом великої літератури. «Роман, - писав сучасник Гете І. К. Вецель, - є таким поетичним жанром, який найбільше зневажають і найбільш читають». Просвітницька естетика знаходилася на підступах до детальної теоретичної розробки жанру, ось чому роман не вкладається ще у звичну ієрархію жанрів, не має чітко визначених глибинних особливостей, визначеної жанрової специфіки. Твір Гете, стає породженням складного і протиречивого процесу висунення роману на провідні позиції в німецькій літературі останньої декади ХVIII ст. Цей процес серед решти ознак відрізнявся «жанровою критикою». «Вертер» – один з найяскравіших його проявів.

Без сумнівів, роман Гете перегукується із спробами обдумування нової для естетики Просвітництва жанрової форми. Він підхоплює і художньо втілює одні ідей, переосмислює інші, відкидає або самим своїм художнім змістом полемізує з третіми. Тим самим навіть периферійний для тодішньої німецької естетики жанр, як і драма, стає предметом суперечки старшого покоління просвітителів і штюрмерів, літературна теорія яких також відзначена підходами до роману, нехай і не на головному шляху його розвитку.

Просвітницька естетика потребує від роману не аналізу загальних відносин, а зображення людського характеру. У ньому чітко проявилися прикмети нового світосприймання і особливості нового художнього стилю, заснованого на відмові від принципів арістотелівської драматургії і сліпого наслідування античних прикладів, на звернені до принципів Шекспіра і спробі слідом за ними поетично відновити «світову історію». Підтверджуваний рухом «Бурі і натиску» стиль сміливо виходив за рамки звиклих тоді літературних теорій художньої практики, знаменував початок нового етапу історії національної літератури. Цей процес був зв’язаний з відомою кризою просвітницьких ідей, який готувався «вже в роки перед французькою революцією, в надрах самого просвітницького руху».

Відміна естетики штюрмерів від поглядів раннього Просвітництва виявилось передусім в принципово іншій концепції людської особистості, в іншому баченні і принципах зображення героя. За суб’єктом почали признавати необмежене право вільно виражати свої думки і відчуття, основним критерієм істинно людського у героїв стають ставлення до почуттів і природи. Все це й визначило особливості побудови «Вертера».

Хоч твір Гете написано в звичній для того часу формі «роману в листах», він, по суті, став ліричною сповіддю героя, тому що всі листи належать лише йому. На перших сторінках роман знайомить нас з Вертером уже сформованим, його особистість досить ґрунтовно змальовується у перших листах ( аж до листа від 16 червня ). Розповідь від першої особи дозволяє авторові зосередитися на самоаналізі найрізноманітніших почуттів юнака, який вступає в життя. Тут і його відношення до природи і мистецтва, судження про соціальні проблеми і, нарешті, розуміння кохання. За всім цим нервова, вразлива вдача обдарована сильною фантазією, схильна до мрійливості і постійної тривожної гри думки і почуття. Принципова відмінність від вимог, що висуваються просвітницькою теорією до жанру, визначена відразу: автор свідомо відмовляється від зображення процесу «виховання» героя, для нього важливі неповторна індивідуальність, її складне духовне життя. Не випадково, роман, за зізнанням самого Гете, сприяв «внутрішньому розкріпаченню людини». Цей аспект помітила і виділила штюрмерська критика. Для Р. М. Ленца, К. Ф. Моріца, який пізніше написав автобіографічну книгу ( «Антон Рейзер», 1785 – 1790 ) з підзаголовком «Психологічний роман», і для інших представників молодого покоління страждання Вертера – це свідоцтво дисгармонії і не людяності, що панують у світі. Розуміння цього породжувало інколи у сучасників надзвичайно радикальні висновки. «Небо, що це за прошарок! – пише в «Політичних фрагментах» Шлосер – вчених, прошарок юристів, прошарок проповідників, прошарок авторів, прошарок поетів – повсюди прошарки і ніде немає людей! Заледве людські стосунки перетворюються у прошарки, як відразу ми стаємо лише подобою людей».

Гете у «Вертері» значно розширює рамки роману, намагається вивести його за межі вузько моральної проблематики. Він не обмежує його функції лише показом процесу морального самовдосконалення людини. Зображення величезного, всепоглинаючого почуття героя, переданого з невідомою ще літературі того часу витонченістю і глибиною, не перешкодило авторові вийти за межі суб’єктивізму схожих сентиментальних творів. Через призму почуттів Вертера Гете яскраво змалював зовнішній світ, побут і звичаї тодішньої Німеччини. Він досягає цього, зокрема, складним поєднанням розповіді від першої особи і підтекстом, що створює, за словами Т. І. Сільман, «внутрішню дію» і передуючи специфіці прози ХХ ст.

Єдність роману визначено у Гете єдністю і доцільністю характеру героя. Всі окремі вчинки, всі думки і почуття Вертера, його ставлення до природи, суспільства, коханої – всі сторони його буття виявляються тісно і природно зв’язані між собою, як частини єдиного художнього цілого. Герой Гете зовсім не має дидактизму, моралізаторської установки, але по силі цього він виявляється носієм нової моралі, нових духовних ідеалів.

Суперечка, що виникла навколо Вертера, торкнулася головним чином моральної проблематики твору. Відсутність у романі дидактично-моральної, що несе значний суспільний зміст установки самого автора, викликало різкі протиріччя зі сторони старшого покоління просвітителів.

Це зі всією очевидністю виразив Лессінг у згаданому вже листі до Ешенбурга від 26 жовтня 1774 року, в якому була оцінка роману: «А чи не здається Вам, що твір обов’язково повинен мати маленьке холодне закінчення? Ряд вказівок на те, як Вертер дійшов до такого авантюрного характеру, як інший юнак, якому природа подарувала таке ж сприяння, може застерегти себе від цього? Оскільки він легко зможе прийняти поетичні цінності і повірити, що добрий той, хто так сильно викликає наше співчуття».

Критика Лессінга і його послідовників зовсім не означала, що вони не оцінили художніх цінностей роману. Лессінг почав лист до Ешенбурга подякою за ту величезну насолоду, яку він одержав від читання роману із величезною кількістю приміток на полях. Можливо, тому такі настирливі спроби дописати цю «найкоротшу главу», яка б надала фіналові роману чіткий навчальний відтінок. Відомий нарис Лессінга «Кращий Вертер» («Werther, der Bessere»), який залишився у паперах критика, широкий резонанс одержала пародія Ніколаї «Радості юного Вертера» ( 1775 ).

У своєму прагненні послабити емоційний вплив гетевського рому Лессінг називає цю пародію «вдалим, якщо не кращим Вертером», з ним перегукується сатирик Ліхтенберг. Обидва вони бачать у гетевському герої втілення «дріб’язково-великих оригіналів» і бояться, щоб «поетична краса» роману не була прийняти за красу моральну. Трагічний конфлікт німецького бюргера, зображений Гете у «Вертері», був сприйнятий Лессінгом і Ліхтенбергом тільки як прояв пасивності, замикання у сфері тільки особистих інтересів.

Особливе місце в цих суперечках займає рецензія Бланкенбурга, яка з'явилася у 1775 році в журналі . Не поділяючи різкого негативного ставлення до моральної проблематики «Вертера» Лессінга та інших сучасників, Бланкенбург у своєму аналізі підкоряє цей аспект іншим проблемам. Він зосереджує свою увагу на жанрових особливостях твору, бо ж йому надавалась рідкісна в той час можливість співвіднести теоретичні висновки з геніальним поетичним втіленням жанру.

За оцінкою Бланкенбурга, роман Гете – «досконалий поетичний ідеал, а точніше вірно співвіднесений у всіх частинах, що становить ціле». Проте рецензент не може не помітити, що молодий письменник досягнув мети іншими шляхами ніж ті, про яких він роздумував у «Досвіді про роман». Ось чому похвала супроводжується досить істотним зауваженням: «Правда, ми знаходимо деякі порожнини і тріщини, тут і там не вмотивовані і перебільшені почуття, за допомогою яких відкриваються вибрані поетом обставини і люди, хоч це все, на наш погляд, лише малою мірою впливає на хід твору». Бланкенбургу, вірному своїй теорії, не вистачає в романі Гете передусім об’єктивних обставин, які б визначали розвиток характеру героя і його взаємовідносин зі світом ( напевно в тій же степені, в якій «філософські матерії» не дали оцінити художні цінності «Нової Елоїзи» Руссо і його сучаснику Мендельсону ).

Важливо, що головний зміст «Вертера» Бланкенбург бачить у синтетичній формі, що надає читачеві аналіз відношень дійсності. Але й цей висновок нагадує авторові твору і його можливим послідовникам, що необхідно їх малий світ, який так нас цікавить, з'єднати з речами зовсім іншої якості, як реальні, великі, виростаючи з пригод, виключні, дивні події. І все ж у творі Гете Бланкенбург знаходить підтвердження багатьом своїм ідеям.

Так, зокрема, в рецензії особливу увагу зосереджено на становленні героя, яке трактується автором як «внутрішній розвиток», своєрідне виховання життям і обставинами. Гете хоче, як, «напевно, і кожен автор, який виступає у такому близькому ліриці жанрові, дати внутрішню історію людини, показати, як під дією якостей характеру поступово розвивається і реалізується його доля; Вертер може ( навіть всупереч другові ) розкрити свій внутрішній світ і ... при необхідності вилити свої почуття». Картина страждань героя в силу цього набуває у сприйнятті рецензента – і якийсь загальний зміст, бо мистецтво, з яким вони зображені, може багато навчити, особливо «зв’язки, залежності і формування поетичного характеру і твору».

Проте художній твір Гете не у всьому піддається поясненню. Відчуття цього заставляє іноді Бланкенбурга навіть відмовлятися від висновків, висловлених на рік раніше у «Досліді про роман». Особливо показовим є його ставлення до форми епістолярного роману. Різко критикуючи романи Річардсона з їх характерами, Бланкенбург відкинув і саму форму, в якій вони були написані.

«Вертер» відкриває теоретикові нові можливості епістолярного жанру. Тут справа не тільки у визнанні, що вибрана Гете форма на диво точно відповідає розповідному матеріалові. Те, що у романах Річардсона розглядалося лише як руйнування правдивості, у Гете постає як глибока потреба внутрішньої дії. Одноманітна манера розповіді, фігура всезнаючого оповідача, відсутність розвитку – все, що колись здавалося рисою епістолярного роману в цілому, тепер трактується як індивідуальна особливість. В зв’язку з цим Бланкенбург розширює сферу завдань, які стоять перед романістом. Письменник повинен розкрити не лише підлеглість і залежність кожного етапу у розвитку людини від зовнішнього світу і оточуючих обставин, але й неповторність, своєрідність внутрішнього світу героя. “Якщо малий світ поетично створеного генія повинен бути схожим на величезний світ автора, то вже в його перші вчинки повинно бути закладено те, що необхідне для наслідків і кінцевої мети і що не повинно йти ззовні, прискорюючи або затримуючи протікання твору”. В цьому є одночасно і визнання права генія на свої шляхи у мистецтві, що наближало оцінку «Вертера» Бланкенбургом і шрюрмерську його інтерпретацію.

В цілому реакція Бланкенбурга стала доповненням і розвитком його теорії роману. За жанром призначаються тепер більш широкі можливості, ніж ті, про які йшла мова раніше. Суттєві корективи внесені автором у вимоги до зображення внутрішнього світу людини, до жанрових форм твору, хоч ці спостереження і не були розвинуті Бланкенбургом у наступних роботах, бо вони не вкладалися в рамки його просвітницьких уявлень про мистецтво.

По-іншому сприймають суть нової естетики Гете його однодумці штюрмери. Вільний стиль роману, естетика твору у їх сприйманні органічно зв’язані з руйнуванням нормативних уявлень, традиційної моралі. Ленц у «Листах про мораль «Страждань юного Вертера» рішуче захищає роман від дорікань в без моральності і апології самовбивства. У зв’язку з цим він ставить під сумнів саму думку про виховну мету твору як ворожу поетичному мистецтву. «Вони приймають роман за хитрий захист від самовбивства? Це схоже з тим, як би ми хотіли видати «Іліаду» Гомера за хитре заохочення гніву, ворожості. Чому ми завжди приписуємо поету такі моральні цілі про які він ніколи не думав ...». Ленц, а за ним й інші штюрмери побачили в моральній серйозності, безкорисливості поведінки Вертера елементи діючої моралі, що виходить від нього. Відкидаючи висунутий просвітницькою критикою, а пізніше і феодально-церковними колами доказ про небезпеку впливу прикладу героя на молодь, Ленц стверджує виховне значення співчуття, яке викликає його доля. Всезахоплююче, глибоке чуттєве сприйняття світу Вертером, за Ленцом, не містить небезпеки, навпаки, почуття Вертера допомагає йому гостріше ніж іншим переживати світ, більше знати про нього і більше співчувати йому: «Вертер повинен багато зробити і перестраждати, перш ніж він почне бути Вертером; ви бачити лише рівнину, але не гори, які він подолав перш, ніж він з'явився перед вами».

Шлях героя Гете до досягнення справжніх моральних цінностей, не сумісних з феодальними авторитетами, свідчить, за Ленцом, про прометеївський початок в ньому. Але Вертер – «розп'ятий Прометей», страждання якого ще одне породження феодального варварства. У пошуках справжньої людяності, яка полягає в утвердженні оновлених природно-людських стосунків, і бачить Ленц справжній зміст роману.

1.3 «Вертер» Гете і французькі романи

Роман Гете «Страждання молодого Вертера» був сприйнятий у Франції у руслі романтизму. І не тільки у Франції. Про це говорить і сам Гете, який у розмові з Еккерманом ( 12 травня 1825 р. ) говорить: «У підростаючих молодих талантів у теперішній час я зустрічаю розуміння своєї творчості, а в моїх сучасників воно зустрічалось вкрай рідко ...».

Характерно, що популярність романів-сповіді Шатобріана, Сенанкура, Констана, на початку століття майже не помічених, росте у 20-і роки, коли Реставрація, втілення консервативних порядків, сила практицизму і розрахунку буржуазії приводять до того, що стан відчаю і розчарування у різноманітних прошарках поглиблюється, і одним із звичних типів у французькому суспільстві та літературі стає тип людини, яка тужить і страждає. Так, і «Вертер» з його просвітницьким ідейно-емоційним комплексом, і ранньоромантичні романи, що відкрили, почули і передбачили різновиди «хвороби століття», потрапляють у русло романтичної літератури 30-их рр.

У сучасному літературознавстві «Вертер” часто інтерпретується як «сентиментально-романтичний роман», як явище преромантизму. Уявляється, що, не дивлячись на те, що «Вертер» прокладає шлях романтичному ( частково, роман у сповіді ) роману, цілісність його поетичної системи визначається просвітницькою естетикою. Ця протиречива та динамічна цілісність кінця століття, у якій дивно співіснують думки про гармонію і дисгармонію світу, сентименталізм у поєднанні зі штюрмерським ідеалом, просвітницька естетика і близька її криза.

Співставлення «Вертера» із французьким романом-сповіддю виявляє, що романтичне мистецтво народжувалося у складній системі відштовхування від просвітницьких концепцій та взаємодії з ними, як обумовлене своєрідністю епохи і новим світосприйняттям якісна видозміна просвітницької поетики.

Якщо в сентиментальному романі емоційність – це особливий душевний склад, делікатність почуттів, вразливість, комплекс моральних норм, які визначені природною сутністю людини, то в романі-сповіді емоційність стає ліричною призмою сприйняття світу, способом пізнання дійсності. Новий зміст не може тому вилитися у форму сентиментального роману ХVIII ст., бо він несе в собі нове світосприйняття, нову концепцію особистості, нове співвідношення особистості та світу, сам по собі він вже пропонує ліричну структуру.

Гете, говорячи про «Вертера» називає його романом. Характерно, що ні автор «Рене», ні автор «Обермана» не називали свої твори романом. Відсутність романних подій в «Адольфі» Констана, «незмінність ситуації» наближають і роман Констана до жанру поеми в прозі. Близькість структури роману-сповіді до романтичної поземної структури визначена особливостями змісту ліричних сповідей – зображенням духовного стану «приватної» особистості, що «випливає» у ліричному монолозі, листах свою душу, особистості, яка показана в особливі моменти свого життя, особистості, яка пізнає життя не в її щоденному, конкретному бутті, а в найзагальніших тенденціях, абстрактно-філософському вимірі.

Оскільки у романі-сповіді зовнішня дія мінімальна, то в ньому немає лінійної ( романної ) композиції. Композиція цих творів – це лірична логіка розвитку почуттів, спогадів, медитацій, це рух ліричних мотивів, динаміка яких реалізує авторське бачення. У Шатобріана цей рух мотивів «меланхолії» і «бурі», «змін», всезагального мотиву «дзвону». Постійні звернення, переривання мови, риторичні питання, яскраві символи, величезні емоційні періоди, розгорнуті метафори – все це створює колорит романтичною поеми.

Структура «Вертера» інша, в ній прослідковується лінійна композиція, автор відокремлений від героя, в романі досліджується поезія повсякдення. «Вертер» – «обрамлена» розповідь, написана від імені видавця, і остання глава, названа «Від видавця до читача», обрамлює письмову сповідь Вертера, примітки, коментар видавця постійно вторгається в текст. Хоча автор стилістично відокремлений від героя, відсутність однозначної думки дозволяє говорити про перші кроки до нового співвідношення автора та героя, яке втілиться у романтичній поетиці.

Єдина стилістика твору, його тональність вже свідчили про ліричне злиття автора і героя у Шатобріана і Сенанкура.

У романтичному романі Мюссе «Сповідь сина століття» відбувається перетворення традиційного «попередження» і тому, що автор не відірваний від героя, і за самою манерою розповіді. У романі Мюссе не має “висновків” моралі, автор не хоче розчулити читача, повчати його.

Герой Гете – людина ХVIII ст., сентименталіст і штюрмер, не відчужений від світу, від гармонії всього суттєвого, і якщо «хвороба Рене» – в трагічному індивідуалізмі, то «хвороба Вертера» – в його чуттєвості і у відчутті трагічного розриву між природною ( розумною ) нормою поведінки і неприродніми ( нерозумними ) законами суспільства. Причому Вертерне просвітницьке втілення авторської тези.

Шатобріановський Рене на противагу моралізаторським повчанням автора, не дивлячись на те, що він не змальований майже ні в яких контактах з дійсністю, ні в яких «обставинах», втілює народжене часом і досягнуте Шатобріаном нове уявлення про людську особистість. Першопричиною і основою внутрішнього світу героя стає дух історичних змін.

Це була одна з перших форм художнього досягнення романтичного історизму, помічена в найзагальніших контурах, схоплюючи загальний характер часу, але це вже було нове бачення світу.

Якщо суперечлива, сильна натура Рене втілила «дух століття», то особистість сенанкурівського Оберманна, яка вагалася, усвідомлювала свою слабкість і неповноцінність, запам’ятала трагізм індивідуальної долі, народженої переломами часу. В художній основі роману Сенанкура поглиблюється відчуття часу, що рухається, світу, що змінюється. Герой Сенанкура вже відчув єдність всього живого і неживого, свою спорідненість із всесвітом і свій розрив із світом. Оберманн почуває себе соціальним індивідуумом і сумує за втраченою гармонією із світом, він досяг подвійного буття – як частини світу ( і в цьому він великий і вічний ) і як ізольованої людини, представник сучасного соціального устрою ( звідти його відчуття своєї неповноцінності, слабкості ). Традиційне для ХVIII ст. протиставлення природного і соціального набуває під пером Сенанкура романтичного забарвлення. Романтичний двовимір проникає в структуру образу, створюючи Обер манна вже не «духом століття» а справжнім романтичним героєм.

Своєрідністю історично-літературного процесу кінця ХVIII ст., конкретними умовами німецької дійсності, трагічним розривом між теорією і практикою визначається складне ідейно-емоційне ціле «Вертера», поєднання у ньому сентиментального, штюрмерського і оссіановського початків. Те, що Вертер при всій конкретності, масштабності викриття аристократії обмежується іронією, окремими гнівними нападами і не може оформити свої думки в монолог, - історико-психологічно дуже точно.

Гете створює сентиментальну ідилію на початку розповіді і руйнує її розвитком сюжету. Руйнування ідилії – в самій ситуації самовбивства і в цілій серії паралельних, дублюючих історії, які, висвітлюючи історію Вертера, надають їй узагальнюючого змісту. Ось така історія сільського хлопця, щирість і безпосередність почуттів якого хвилюють Вертера при першій зустрічі. Зміст другої зустрічі – просвітницьке протиставлення природного соціальному. І, нарешті, третє повернення до історії селянина руйнує ідилію: всі кращі почуття перетворилися у злочин. Окремі історії не розчинилися в єдиному художньому цілому – і це риса просвітницької поетики. Але вставні історії, і одночасно, не руйнують структури роману, так як вони майже втрачають самостійну функцію і важливі не самі по собі, а для виявлення внутрішнього світу Вертера, «впевненості» його еволюції. А «історія з пістолетами» вже перестає бути вставною новелою, перетворюючись у ліричний мотив.

Перша частина роману Гете завершується спробою втечі від кохання, від самого себе. Але це традиційна ретардація, бо герой ще повинен пройти друге коло випробувань і на новому рівні: на рівні соціальних відносин відчути «не комфортність» у такому гармонійному, як йому здавалося, світі. Але якщо в першій частині роману переважає доказ неминучості смерті Вертера, то в другій частині починають зникати «докази», «приклади-історії» проникаються ліризмом, поглиблюється суб’єктивний початок, видозмінюється співвідношення аналітичного та емоційного.

І хоча величезна цитата із Оссіана – також свого роду вставлена новела, але це вже авторське поетичне оправдання Вертера, кульмінація розвитку мотивів відчаю і скорботи в романі. Це та вершина, в якій виконується перехід кількості в якість: скупчення у всій поетичній основі мотивів тягару життя, страждання, муки не тільки руйнують просвітницьку ідилію, але й переходять у іншу якість, повністю заперечуючи її. Це був перехід до нового світосприйняття, і до іншої поетичної системи.

Внутрішня динаміка виявляється і в еволюції пейзажу в сентиментальному романі Гете. Настроєм спокою, радісною гармонією з природою – вічним ідеалом і вищою мудрістю – проникнуті перші пейзажні установки у «Вертері».

Від гармонії світу герой іде до досягнення його протиріччя, пейзаж-роздум відбиває прагнення осягнути діалектику життя і смерті, але у «Вертері» з його просвітницькою поетикою це прагнення реалізується як максимальне загострення «життєтворчого» і «минучого». Це не романтичний контраст матеріального і духовного: світ залишається єдиною реальністю, хоча й починає удухотворюватись, герой прагне призагальнитися до таїн «всюдисущого». У «Вертері» з'являється нова тональність у пейзажних замальовках, яка виражає не сум та зворушення, радість і гармонію, типові для поетики сентименталістів, а «жах самотності», «таємне передчуття». Майже кожна пейзажна замальовка у «Вертері» появляється у новій тональності: якщо на початку роману вона була зворушливою і статичною, то пізніше, виявляючи еволюцію внутрішнього світу героя, природа стає динамічною, живописною, виникає символічна картина повені, яка змітає сентиментальний простір («місце під вербою», «альтанку» ) і знищує ідилію. Ця картина сприймається як передбачення і поетичне оправдання самовбивства Вертера: природа, почуття нестримні у своєму вічному прояві, вони змітають всі перешкоди. У Вертері жила то штюрмерська душа, то «розсудливий пан», над яким Вертер-штюрмер сміявся, але врешті-решт герой перемагає в собі «розсудливого пана», утверджуючи себе як «буряний геній».

Отже, еволюція пейзажу в романі Гете, втілюючи еволюцію в світосприйняття героя, матеріалізує руйнування сентиментальної ідилії, що свідчить про кризу просвітницької концепції.

1.4. «Страждання молодого Вертера» – перший визначний зразок ліричної прози в німецькій літературі

Чи не найвище звершення Гете штюрмерського періоду був роман «Страждання молодого Вертера». Цей твір виник на біографічній основі: проходячи 1772 року адвокатську практику при імперському суді у Вецларі, Гете покохав молоду дівчину Шарлотту Буфф, наречену свого друга Кестнера і змушений був через певний час залишити молоде подружжя. Особисті інтимні переживання, викликані цим вимушеним розривом, і стали основним джерелом для роману, зокрема для його провідного, лірико-психологічного аспекту. Щодо сюжетного оформлення твору, його трагічної розв'язки, то для них послужила історія Єрузамма, вецларського приятеля Гете, який вкоротив собі віку через нещасливе кохання. Гете бурхливо реагував на звістку про це самогубство, причому характерно, що відповідальність за нього у листі до Кестнера він покладав на суспільство, на «нижчих людей», які живуть лише «сміттям суєти» і «підточують наші сили», гублять всі природні почуття і пориви.

Існує поширена думка, що «Страждання молодого Вертера» є лише ліричною сповіддю Гете, що й написаний роман був заради того, щоб подолати тяжкі переживання, душевну кризу шляхом об’єктивації їх у мистецтві. Думка ця надто вузька і однобічна, даний роман – твір глибокого і багатогранного змісту, який сконцентрував немало нагальних і хвилюючих, нерідко болючих проблем свого часу і виразив їх у формі безпосередньо-ліричного переживання. Разом з тим він зберіг здатність будити живий відгук і у наступних поколінь, що властиво лише великим творам класичної літератури.

За тематикою цей твір можна віднести до романів із життя «третього» стану, які в той час набули поширення в англійській та французькій літературах і почали з'являтися у німецькій. Та водночас – яка істотна відмінність, яка яскрава самобутність і в змісті, і в структурі роману Гете порівняно із «космічними епопеями» Філдінга чи Смоллета, і з соціально-дидактичними романами Руссо чи Дідро. Ця самобутність постає передусім із повної переваги ліричного елементу в романі Гете, що було явищем цілком незвичайним для тогочасної прози. Якщо згадані письменники ( й чимало інших ) своє головне завдання вбачали в змалюванні безкрайого моря «зовнішньої дійсності», соціального побуту доби, то Гете в своєму «Вертері» всю увагу зосередив на внутрішньому світі героя, на його духовному і душевному житті. Романи ХVIII ст. залишалися суто розповідними, епічними за своїм характером і стилем, навіть коли писалися вони в листах, як, приміром, знамениті в свої часи романи Річардс

она чи «Нова Елоїза» Руссо. В них теж відсутня установка на безпосередньо-ліричне вираження думок, почуттів, душевних станів, навпаки, тут ще очевидніша перевага епічно-розповідних синтаксичних конструкції типу: «Я відчув, що ...» чи «Я сказав, що ...», - з подальшим докладним переказом відчутого чи сказаного.

Гетівський «Вертер» написаний в епістолярній формі, але, оскільки всі листи героя призначені одному адресатові, роман нагадує скоріше ліричний щоденник. Е. Людвіг слушно зазначив у своїй відомій біографії Гете: «Ніколи раніше Гете не розкривав свої почуття інакше, ніж у коротких піснях. Тепер він уперше й до кінця розкрив себе у великому творі, де всі переживання розчиняються у природі, а природа стає дзеркалом людського серця». В цих вловах з усією визначеністю сказано на внутрішню типологічну спорідненість роману Гете з ліричною поезією. Співзвучний цьому й герой твору, незвичайний для літератури ХVІІІ ст. своєю великою, місцями до повного злиття, близькістю до автора, що, як відомо характерно для типу ліричного героя. В одному з листів Гете писав про Вертера, що «на додачу до його страждань я передав йому і мої власні, і все це разом витворило дивовижну єдність». Важливо вказати й те, що в «Стражданнях молодого Вертера» не «зовнішній сюжет», заснований на перебігу подій, а головний герой, особистість Вертера виступає організуючим центром твору, і саме потік його думок, почуттів, переживань витворює дійсний, глибинний сюжет. А в цьому безперечно, полягає основна типологічна ознака ліричної прози.

Одним словом, у романі здійснюється сміливе перенесення в прозу структур ліричної поезії, що й дає необхідні підстави назвати гетівського «Вертера» першим визначним взірцем ліричної прози, яка згодом набула великого поширення в романтичній літературі й ще більшого - в літературі ХХ ст.

Отже, основну увагу в своєму романі Гете зосередив на розкритті внутрішнього світу героя, багатого й динамічного. І, що важливо підкреслити, саме в цьому трепетно-поетичному відтворенні духовного багатства, душевної щедрості й чутливості героя закладена й основна соціальна ден денці роману: духовне багатство, глибина й шляхетність почуттів розцінювалися добою Руссо й сентименталізму як вищі якості людини, і вони в романі Гете не тільки стверджують повноцінність особистості бюргера Вертера, але й ставлять його на голову вище від дворянського середовища з його заскорузлістю й зарозумілістю. Сучасниками роман був сприйнятий як твір глибоко демократичний, і цілком слушно Томас Манн зауважує у своєму романі «Лотта у Веймарі», що, хоч «Вертером» тоді зачитувалися всі, по-справжньому, глибинно й інтимно від був близький лише демократичному середовищу – на відміну від деяких пізніших творів Гете.

До безпосереднього зіткнення з феодально-абсолютистським суспільством Гете приводить і свого героя лише в одному епізоді, але цьому епізоді належить важлива роль в сюжеті роману і в проясненні його соціального змісту. Маємо на увазі інцидент на вечорі у графа К. й наступне цькування Вертера дворянським та чиновницьким середовищем. І справа не лише в тому, що саме тут зосереджені палкі інвективи цьому суспільству, викриття його егоїзму і «духовної вбогості, що ховається під зовнішнім блиском», «жалюгідних, нікчемних, неприхованих пристрастей». Цей епізод відіграє також неабияку роль у несприятливому для Вертера розгортанні подій, у тому, що трагічна розв'язка його долі стає неминучою. Вступ на дипломатичну службу в іншому місці означав для Вертера єдину можливість подолати любов до Лотти, яка ставала для нього фатальною. На деякий час ім'я Лотта зникає з його листів. Проте інцидент у графа К., в якому так грубо проявилася дія станової нерівності, повертає героя до попереднього життя, до його болісних переживань, зрештою – на шлях до самогубства.

Однак позиція протиставлення себе суспільству притаманна Вертерові вже буквально з перших сторінок роману. Хоч і без достатньої соціальної визначеності, але воно переживається героєм як не «своє», він не приймає його ідеалів та цінностей і не бажає скорятися його законам та вимогам. У дусі доби ця опозиція здійснюється на руссоїстський лад, як протиставлення суспільству природи й всього «природного», як життя серед природи й близьких до неї істот. Тема природи, її лірична партія вступає провідною, власне, єдиною на початку роману, далі вже з'являється тема любові, яка поступово бере верх. Та світ руссоїстської ідилії, яким відкривається роман, виявляється надто нестійким. На нього діють різні руйнівні сили, і чи основна із них закладена в самому Вертері, в його бентежній і неспокійній натурі.

Як зазначалося, це роман і його герой належать до «Бурі й натиску», але в них цей рух розкривається в своєрідному, так би мовити, лірично-інтимному аспекті, до того ж наближеному до повсякденності, побуті. В герої роману немає нічого титанічного, але він несе в собі характерні штюрмерські пориви, умонастрої, колізії. Передусім це щедро обдарований юнак, наділений і непересічним інтелектом, і глибиною та витонченістю почуттів. Але найбільшого розвитку набуває у нього емоційне життя, яке відзначається рідкісною інтенсивністю, чому великою мірою сприяють специфічні умонастрої доби, згадуваний культ серця й почуття. «Такого мінливого, такого неспокійного серця, як моє, ти ще не бачив ... – сповідається Вертер, - тому я й плекаю своє серденько, немов хвору дитину, задовольняю всі його забаганки». Або ж: «Серце ... – єдина моя гордість, єдине джерело всіх моїх сил, радощів і страждань». Серце проголошується основою індивідуальності, джерелом її самобутності й неповторності: «Усе, що я знаю, може знати кожний, а серце моє належить тільки мені». Ось у цьому незвичайно інтенсивному житті серця і уяви при безсумнівній послабленості вольового, активного начала й полягає суть «вертеризму», який був поширеним явищем того часу.

З усім цим пов’язані й такі риси Вертера, як його індивідуалізм, висока свідомість самоцінності своєї особистості, замкненість у своєму внутрішньому житті, яка декларується уже на перших сторінках роману. Не менш зневажливо, ніж титанічні герої «буряних геніїв», ставиться він до повсякденних справ і турбот, так само ненавидить він усе «правильне» й помірковане, на якому лежить печать безкрилої розсудливості. Йому подобається все вільне, невтримне, геніальне, все, що сягає через край, не вкладається в рамки встановленого «ладу». Водночас в романі голосно звучить й мотив неприкаяності Вертера, який не бачить, до того він міг би прикласти свої сили й здібності, який гостро відчуває свій непоправний розлад з суспільною дійсністю.

Але все це разом призводить до того, що любов до Лотти, цього милого й природного створіння, стає для Вертера єдиною розрадою і єдиним сенсом життя. Однак це його почуття з самого початку було безнадійним, а після краху службової діяльності Вертера й одруження Лотти з Альбертом воно все відчутніше набуває фатально-трагічного характеру. Самим героєм воно сприймається як прояв всесилля і раціональної стихії, з якою годі боротися розумові, що теж було характерним для «Бурі і натиску»: «людина завжди залишається людиною, і та крихта розуму, яка може в неї бути, мало важить або й зовсім мовчить, коли бурхають пристрасті і витісняють усі інші людські почуття».

РОЗДІЛ ІІ. Стилістичні особливості роману Гете «Страждання молодого Вертера»

2.1 Зовнішнє та внутрішнє дійство в сюжеті «Вертера»

У своєму романі «Страждання молодого Вертера» Гете показує історію великої любові, яка коштувала закоханому життя.

Роман написаний у формі листів героя до свого друга. На початку, коли любов до Лотти ще не є єдиною темою «Вертера», кожен лист більшою чи меншою мірою має окремий зміст. Всі разом вони служать метою самохарактеристики Вертера, яка у наступних подіях сприймається як щось природнє і самозрозуміле.

Форма – розповідь від 1-ї особи – дає автору великі переваги, але приносить зі собою також, цілком зрозуміло, труднощі.

Все, що пов’язане зі самоаналізом стилю і психологічним самозаглибленням, є завдяки 1 ос. од. спрощеним і полегшеним, тому що герой може сам і переважно не вимушеним способом правдоподібно розкрити читачеві (особливо читачеві його листів, другові) свій внутрішній світ, зі всіма його особливостями. При цьому ми бачимо, що глибоко психологічні твори написані часто у формі розповіді від 1 ос. од.

Труднощі полягають в іншому. У розвитку сюжету, у розгортанні дійства між розповіддю автора ( від 3 ос. од. ) і розповіддю від 1 ос. од. виникає велика різниця. Автор, оповідач може і повинен бути обізнаним з наступними подіями, він може також інколи попереджувати про певні деталі та епізоди заздалегідь, чи натякнути про деякі моменти. Про розповіді від 1 ос. од. це може бути лише тоді, коли оповідач надає своєму творові форму спогаду, мемуару. Але коли це відбувається у романі Гете, коли оповідач з дня на день, з години на годину звітує про своє життя, тоді не можуть мати місце ніякі погляди в майбутнє.

Лише ті, що можуть трактуватися як особливі делікатності, як вид передчуття героя. Функція розповіді та завдання створюють ілюзію протиріччя: оповідач повідомляє про даний момент, обмірковує цей момент з погляду теперішнього, аналізує те, що уже відбулося, сталого в той час, як автор знає майбутнє і судить про даний момент на основі своїх знань твору.

У результаті такої ситуації виходить, що ми можемо назвати підтекст – глибоке внутрішнє ( іноді символічне ) пояснення описаних подій, про які оповідач ( в даному випадку Вертер, оповідач від 1 ос. од. ) зараз не здогадується і читач може собі уявити тільки внаслідок суб’єктивного здогадування, вчування і взаємозв’язки між ними.

Так, наприклад внутрішнє завдання першого листа Вертера ( до листа від 16 червня ) полягає не тільки в загальній самохарактеристиці героя ( дізнаємося про Вертерові погляди на природу, мистецтво, на соціальні проблеми ), а ще й в зображенні його ставлення до кохання. Для подальшого розвитку роману є дуже важливою вказівка на те, що Вертер у даний момент є вільним і що він знаходиться у піднесеному емоційному стані, в якому йому дуже легко закохатися – він дозрів для пристрасті. Без знання і бажання оповідача від 1 ос. од. ми ніби випадково одержуємо повну картину його душевного стану і його колишнього і теперішнього ставлення до почуття.

Давайте ми висвітлимо і підсумуємо ці окремі моменти самовираження і самохарактеристики Вертера, тому, що це допоможе інтерпритувати цитований текст за його психологічним навантаженням.

З листа від 4 травня 1771р. ми дізнаємося, що Вертер втік з місця, де якась бідна Леонора страждає через нього. Але Вертер іде перш, ніж станеться трагедія. Він звільнився від цієї історії та її можливих наслідків, щоб внутрішньо максимально підготуватися до наступних подій.

Лист від 13 травня розповідає, що у Вертера палке серце, готове завжди забушувати. Як говорить Т. Сільман

З листа від 17 травня ми вже дізналися про померлу подругу, яка старша від Вертера, відігравала велику роль у його житті, бо поруч з нею всі його душевні сили могли найкраще розвиватися. Цей жіночий ідеал, після якого він шукає схожого не є простим, він охоплює удосконалення душі, багато внутрішнього, духовного взаємопорозуміння, а також любов і гармонію з природою:

Отже, у сенсі, що стосується дружньої спорідненості душ Вертер є вільним і шукає за ним.

Також у цьому листі ми дізнаємося про деякого управителя S., про його дітей і передусім про його найстаршу дочку. Читач уже перебуває в напруженні, але герой ще не приділяє цьому факту дуже великого значення.

З листа від 30 травня ми дізналися, що Вертер тужить за сильним почуттям. Історія простого сільського хлопця, який закоханий у літню вдову, схвилювала його по-справжньому. Передчуття страждання прискорює його почерк, але одержує неправильний напрямок, причому автор не дає своєму героєві ні про що здогадатися. Вертер наляканий можливістю познайомитися з вдовою незважаючи на те, що він

Думка про таке знайомство турбує його незважаючи на те, що автор скеровує таким чином невірну дорогу свого героя. Цей епізод показує, що у Вертеровій душі дрімає не тільки можливість душевної дружби, а й також стимул до сильної пристрасті. Ось так поступово проявляється його повна внутрішня характеристика аж поки не виникне велика любов – а для Вертера велика трагедія.

Це була лише передісторія, де письменник передбачає душевний розвиток свого героя, і яку треба взяти до уваги щоб проаналізувати цитовані фрагменти.

Лист від 16 червня показує нам Вертера, який вже цілковито охоплений своєю любов'ю. У своєму повідомленні він намагається поступово йти в перед і ми отримуємо у цій частині роману опис його коханої та знайомства з нею.

Ми спостерігаємо як розвивається сюжет у цій частині роману. На початку листа герой описує свій радісний настрій тому, що він познайомився з прекрасним створінням, - і обіцяє своєму другові все по порядку розповісти. Але далі слідує передача миттєвої ситуації, «історичне», як Вертер це називає. І також перераховуються риси характеру Лотти, тобто їй дається ґрунтовна характеристика:

І лише після того як Вертер ще раз виїжджає верхи, щоб побачити Лотту, він зосереджується, щоб викласти своєму другові усі події у логічному порядку.

Цей опис знову робиться таким самим чином: більш чи менш важливий матеріал для розвитку дій слідує жваво один біля одного так само, як Вертер невірно уявляв собі можливість (також і читачеві) дізнатися.

Ця наївність, ця необізнаність, а також сліпота проти ознак близької долі, відразу підкреслюються автором – ці деталі, які Вертер цілком байдуже помічає, мають також свій власний внутрішній зміст і своє значення для наступних подій. Серед них особливо знайомі слова попередження його кузини, що він не може закохатися у чарівну Шарлотту, бо вона вже «заручена з добрим чоловіком». Новина була для нього цілком байдужою, писав Вертер, але читач уважно прислухається до неї.

Ця «внутрішня тема» звучить знову, вже у словах Лотти, більш чи менш байдуже обмірковується Вертером, хоча ми вже розуміємо, що вона містить паросток майбутньої трагедії. Оскільки ім'я Альберт було промовлене при нагоді, Лотта пояснила:

У цьому короткому висловленні все має велике значення, але все це підкреслено не прямо, а сказано між рядками.

По-перше, важливим є вже те, що Лотта не дуже охоче говорить про свої заручини, на що можуть бути різні причини. По-друге, важливо що вона про це говорить. Знову звучить слово «brau» – те саме слово, яке вжила кузина Лотти, характеризуючи Альберта. Це – тепле слово, але воно не свідчить про палку любов чи внутрішню спорідненість, хоча можна припустити повагу і симпатію: так висловлюється перший кращий знайомий, так висловлюється Лотта, наречена. Так характеризує Вертер батька Лотти (див. лист від 17 травня ). І якщо ми ще не читали далі, то складається таке враження; Альберт є посередньою людиною і душевно міг бути ближчим батькові, ніж дочці. Наступним враженням є те, що ця людина є повною протилежністю до героя, бо Вертер міг би бути всім для Лотти, а не лише добрим чоловіком. Тут, на цьому ступені розвитку розповіді ми бачимо прірву між Альбертом і Лоттою – прірва, яка напевне, не приведе до певного розриву, але є досить глибокою, щоб сприяти великій симпатії Лотти до Вертера.

Усе це є внутрішнім переплетінням сюжету, в якому невинне зауваження, що Альберт є доброю людиною, продовжує набирати ваги. Чи не найважливіше є те, що так говорить не чужі люди, а сама Лотта. У подальшому просуванні дії Вертер притримується зовнішніх подій і тільки в кінці листа з'являється епізод, який веде вперед внутрішню дію роману, розвиток взаємного кохання героїв.

Це епізод після грози, де Лотта, стоячи біля вікна, з очима повними сліз, промовляє ім'я Клопштока. Це важливе ім'я, особливо для сентименталізму, і епохи «Бурі і натиску», бо воно означає Поетичне, преповне почуттями, небесно-відчуженими супроти прози будення.

Вертер одразу згадує оду Клопштока, яку мала на увазі Лотта, і, захоплений своїм почуттям, схиляється до Лоттиної руки в поцілунку

Кохання Вертера стає безмірним, але це не є внутрішньою частиною епізоду, бо про свою любов він говорить уже з самого початку листа. Внутрішня тема (підтекст) є кохання Лотти, а це означає початок трагедії, в якій не тільки Вертер, але всі три учасники цих подій наче падають у внутрішню безодню.

Сцена про Клоп штока для обох учасників дуже важлива. Для Вертера це означає, що він знайшов у Лотті не лише чарівну, достойну кохання, розумну дівчину, але ще й душевну подругу, яка могла б бути її рівною. Лотта могла б стати для нього всім – після сцени біля вікна це стає очевидним.

Але згадана сцена має ще й інше значення й мету. Треба зауважити, що саме Лотта, а не Вертер знаходить й промовляє провокаційне чарівне слово «Клопшток». Цим Лотта дає зрозуміти в цій ситуації вона не могла б більше ні зробити, ні сказати, що вона не лише для “добрих людей”, а й для природи й поезії, також для таких мрійників як Вертер. Таким чином ситуація набирає своєї власної трагічної серйозності, хоча Вертер, головний герой роману, відстає на крок від подій.

Всі ці тоненькі ниточки розвитку сюжету сплітають художньо продумані і пророблені сіті стосунків, створюють внутрішню дію, яка підпорядковується зовнішній дії роману, і читачеві стає все ясніше відомо, без конкретного словесного висловлення героя ( оповідача ) або іншої особи ( у розповіді від 1 ос. од. автор не бере слова ).

У цьому відношенні Гете є дослідником, який випереджає розвиток сучасної йому прози. Тому що «внутрішня дія» ( підтекст ) є власне специфікою прози ХХ ст.

2.2 Дві тенденції у мові «Вертера»

У романі «Страждання молодого Вертера» ми можемо помітити дві різні стилістичні тенденції.

Перша тенденція тісно пов’язана з часом, з літературним розвитком раннього Гете. Це течія «Бурі і натиску», літературний напрямок, до якого молодий Гете належав на повних правах. А мова штюрмера є мовою ефектів, почуттів, які проявляються у синтаксі та лексиці. Для цього нам потрібен лише один лист від 16 червня і ми потрапимо у сферу мови, могутнього генія ХVІІІ ст.

Давайте розглянемо, наприклад, лист від 16 червня:

А. Ланген так пише про цей стиль:

Словниковий склад штюрмерського стилю пов’язаний із сентиментальністю і чутливістю генія:

- улюбленими іменниками в сентиментально забарвлених психологічних описах у «Вертері».

Але є ще й інший стилістичний прошарок у романі Гете, який свідчить багато не про літературне теперішнє й минуле, а й дає передбачити художній розвиток Гете – класично-реалістичний період його творчості.

Стиль штюрмерів, хоча він і включає складову частину книги, не є єдиною стилістичною тенденцією, на яку зорієнтований «Вертер».

Вже в першому листі ми бачимо іншу стилістичну орієнтацію, яка більш чи менш систематично з'являється у прозі Гете, щоб стати пізніше цілісним методом відображення дійсності у прозових творах письменника. Він являє собою чесний, іноді холодний, завжди спокійний розгляд дійсності, який те, що відбувається трактує як остаточне, окреслене тільки в основний рисах.

Ця орієнтація на об’єктивну передачу дійсності пов’язана зі специфічною стильовою напрямленістю. Синтаксично – це складне поширене складнопідрядне речення, яке складається з багатьох простих речень, дієприкметникових та дієприслівникових груп, поширених означень, які поєднуються, як правило з нейтральною лексикою, що межує з науковим стилем. Зорієнтовані на об’єктивне відображення сцени сюжету ( Вертер-Гете називає їх «історичними» ) містять в собі мовний матеріал саме цей стилістичний пласт.

Майже в кожному листі ширшого змісту ми стикаємося з таким поділом на два стилістичні прошарки. Продемонструємо сказане такими епізодами.

Уже перші рядки листа від 16 червня написані характерними емоційними питально-окличними реченнями епохи геніїв. Вертер постає перед нами як справжній штюрмер з його:

Або:

Тут є усі види еліптичних речень, анаколіпти та ін., як наприклад:

Трапляється також і перерви своєї мови, з повторенням або запереченням сказаного, як:

Тоді Вертер розмовляє живою, емоційною розмовною мовою, це є бесіда, хоча і у формі листа.

У цьому настрої він є, як сам каже, І так завжди, коли Вертер розповідає особливий, сповнений почуттів, епізод своєї історії. Але потім він перебиває себе новим, і ми вже знаходимося у іншій сфері – у області спокійної розповідної прози.

Речення розтягуються на більшу чи меншу довжину, але завжди округлені, щоб передати сконцентровано і лаконічно важливість висловлення. Тут відсутні еліпси чи чуттєві повторення і відокремлення. Те, що відбувається ( хоч це той самий оповідач від 1 ос. од.) розвивається перед нашими очима логічно, цілеспрямовано, стримано. Характерним для однієї частини таких речень є поєднання складнопідрядного речення зі складносурядним реченням, де виникає паралелізм дій та дійовий осіб, що виражаються у великій кількості підметів і присудків. У інших випадках ми маємо класичне складнопідрядне речення:

Прочитавши таке речення до кінця, складається враження, що це про появу чи подію сказаного лише одним висловлюванням. Це враження значною мірою пов’язане з автосемантикою, яка є характерною для структури речень Гете.

Автосемантичним ми називаємо таке речення, яке взяте з контексту, має власне самостійне значення. З цим пов’язані ознаки: перша: лексика, яка виражає головні члени речення, є повнозначною ( отже це не займенник, а іменник як присудок або додаток, на абстрактні або допоміжні дієслова такі як «tun» та ін., не сполучники, частки, займенникові прислівники); другою, менш суттєвою особливістю автосемантичного речення є його великий об’єктивний вміст, отже переважно велика довжина.

Якщо ми повернемося до вище наведених речень, то помітимо, що всі ці речення вказують на чітку автосемантичну структуру: головні члени речення представлені повнозначною лексикою ( крім «я» і «нас» те, що належить до форми розповіді від 1 ос. од.): з’єднувальні сполучники на початку речення майже завжди відсутні, отже, відсутній головний засіб, щоб утворити пов’язане контекстом речення. Речення менш об'ємні не є малими короткими реченнями, кожне з ний присвячене маленькому епізодові, завершенню однієї, здається неважливої, теми:

Звичайно, сказане підходить не до всіх синтаксичних структур роману, для якого об’єктивний «історичний» пласт також не є абсолютним, бо часто Лотту називають «sie», часто використовують з’єднувальні сполучники і частки на початку речень, такі як, наприклад: «dann» або «nun». Але вказана тенденція є так яскраво виражена, що вона нажимає на стиль прози Гете, щоб у пізній період творчості стати ще значнішим.

Граматична форма має свої особливості у таких випадках. У «Стражданнях молодого Вертера» друга, об’єктивно - «історична» тенденція пов’язана з двома видами структур речення: з чистим складнопідрядним реченням, яке має центральну граматичну форму (див. попередній приклад), і зі змішаною структурою, яка складається з поєднання складнопідрядного із складносурядним реченням, наприклад:

Також цікаво, що у Гете центральна структура складнопідрядного речення має перевагу над такими формами, в яких речення як ціле починається з головного речення (без вступного підрядного речення), щоб потім завершитись одним підрядним реченням (часто це означальне речення) або інфінітивною групою (порівняно з нижче наведеним уривком тексту).

Синтаксична «тканина» у Гете часто нагадує ртуть: її окремі єдності (речення) мають тенденцію збудувати щось мале чи велике – єдине ціле, яке має максимум самостійності, з цілим матеріалом (контекстом) без об'єднання.

Характерно, що частина діалогу, наприклад, репліка, може бути включена в таке «складне» речення, де діалог переважно складається з довгих монологів, які не мають ніякого зв’язку зі звичною структурою діалогу. Короткі репліки розглядаються як елементи мови автора, що органічно переплітається з описами, наприклад:

Тут все є дуже характерним: великий «остаточний» відрізок речення, загальний огляд того, що відбувається (хоча Вертер в перше помітив Лотту, відразу виявляється закономірність, яка стосується кожної дитини і всіх загалом), яка спокійно розвивається, повільно складносурядні речення з вміло конструйованими підрядними реченнями та інфінітивною групою вкінці, при цьому елемент прямої мови виступає лише словом-вставкою.

Ці тенденції показують нам, що Гете у своїй романній творчості далеко випереджує літературну епоху. Також як штюрмер він стоїть перед нами не як пов’язаний часом, а як повною мірою пануючий над стилістичними можливостями німецької мови творець.

2.3. Види та роль діалогів у романі

На прикладі роману Й.В.Гете «Страждання молодого Вертера» ми хочемо показати особливості діалогічного мовлення в німецькій прозі періоду «Бурі і натиску». Щоб охарактеризувати діалогічне мовлення по можливості всесторонньо, показати його різноманітні форми та стилістичні функції, ми повинні виділити ті фактори, які мають особливе значення у формуванні діалогічного мовлення у прозі. Передусім ми бачимо їх у мовному образі автора-оповідача. Структура цього образу знаходиться в прямій залежності від того, як письменник сприймає спеціальний світ, де він бачить рушійні сили прогресу. Мовний образ автора визначає естетику письменника, його приналежність до тієї чи іншої літературної течії. Від того, наскільки нероздільно автор панує у оповіданні, наскільки часто і глибоко він вміщується в нього або старається відійти, залишивши місце своїм героям, залежить співвідношення оповідання і діалогів, авторської розповіді про події людей і їх прямого показу читачам. Співвідношення автор-персонаж-ключ до розуміння індивідуальних рис в стилі автора і разом з тим, тих загальних рис, які об’єднують даний літературний напрямок. І тому – прослідкувати передачу діалогічного мовлення в німецькій прозі періоду «Бурі і натиску» – рівносильно задачі дослідити складну взаємодію авторського мовлення і мовлення персонажів і тих умов, під тиском яких ця взаємодія змінює свої форми.

«Бурні генії» відкидали «холодний» і ощадливий розум, виступали проти раціоналістичної критики класицизму. Штюрмери відчували на собі величезний вплив вчення Руссо про мову. Слідом за Руссо штюрмери намагаються відтворити «мову пристрастей», яка безпосередньо може передати справжні почуття людини. Встановити живу і безпосередньо «мову пристрасті» – в цьому бачив Руссо найважливішу задачу сучасної літератури, в цьому бачили і штюрмери і ціль своїх пошуків живої, безпосередньої, справжньої мови.

В ще більшій мірі на формування мовлення штюрмерів вплинули ідеї теоретичного основоположника «Бурі і натиску» Гердера. Гердер прийшов до висновку, що оточуючий світ постійно рухається, змінюється. Він дивиться на літературу як на явище, що тісно пов’язане з даною епохою, з розвитком даного народу.

Письменник «несе на собі ланцюги часу, він вростає в свою епоху, як дерево в землю..., з якої воно п’є соки» ( Гердер ). Геній «який би не був великий, - слуга історії та слуга природи». Геній повинен, описуючи індивідуальне, розкрити умови його зародження «часом і місцем». Ці ідеї Гердера були чудово сприйняті «бурними геніями». Вони приходили до важливого висновку: література повинна відображати риси свого народу, своєрідні умови життя своєї країни.

Розвиток літератури Гердер зв’язує з розвитком мови. Він створює оригінальну теорію, яку називає «романом про вік мови». Мова, на думку Гердера, «знаряддя, сховище і сутність літератури». Він виступає за сильну, насичену, різнобарвну, живу мову. Тому він закликає широко вживати ідіоми в мові, інверсії та інші стилістичні засоби, які зможуть надати мові емоційну виразність, динамічність.

Думки Гердера були втілені в творах штюрмерів. Мова штюрмерів відображає поворот від свідомості до почуття, від книжної мови до живого слова, від вузького ідеалу мовної правильності до сили вираження. Мова «бурних геніїв» – це мова ефекту, пристрасті.

Логічна будова речень порушується. Будуються більш короткі прості речення. Порядок слів порушується, часті еліпси, неповні речення, обриви. Штюрмери широко використовували ритмічно-музичні засоби-аллітерацію, анафору, паралелізм.

Багато питальних і окличних речень надає особливу, піднесену патетичну інтонацію та емоційність синтаксису.

Форми діалогічного мовлення в романі багатообразні. Деколи це короткі репліки, інколи це складне переплетення прямої, непрямої мови та мови автора, часто діалог являє собою обмін розгорнутими монологами, нагадуючи нам сцени із драми штюрмерів. Спостерігаючи за діалогічним мовленням неважко помітити, що структура діалогів визначається їх змістом, тим внутрішнім завданням, яке вкладає в них автор.

Діалог виконує наступні функції у романі:

1) виражає світогляд автора, його філософську основу;

2) дає характеристику діючих осіб;

3) сприяє просуванню або гальмуванню дії;

4) викликає емоційне збудження у читача;

При цьому діалог не спеціалізується на одній функції, найчастіше вони переплітаються. Діалог роману простий, лаконічний, репліки партнерів швидко змінюють одна одну, якщо мова йде про прості, звичайні справи або побутові сцени. Інша річ, якщо автор використовує мову героїв, для філософських суперечок, для розкриття внутрішнього світу Вертера, його нестерпних пошуків. І що гострішим стає зміст розмови, що напруженішою ситуація, то щільнішими стають репліки діалогу. Ми відчуваємо постійну невід'ємну увагу партнерів один до одного, ніби проникнення у думки один одного. Репліки діалогу ланцюжком йдуть слідом одна за одною і неможливо зупинити, обірвати діалог на одній із них. Якісь внутрішні закономірності будови структури діалогу не дозволяють нам цього зробити. Якими є ці закономірності? Постараємося визначити їх, взявши для детального аналізу діалог Вертера та Альберта, переданий у листі від 12 серпня.

Вертер:

1. Випущено головне речення. Така будова є типовою в усному мовленні для речень, які виражають докір, застереження. Ця економія надає цілому висловлюванню підвищену експресивність за рахунок зміни інтонації. Повне речення могло бути:

Порівняємо інтонацію речень при читанні:

Монолог переноситься на другу групу, виділяючи її.

2. Питання, яке ще раз повинне підкреслити, виділити ту угоду, яку Вертер висловив у першому реченні. Це новий ступінь підсилення напруження.

3а + 3в. Обидва речення – риторичні питання. Прямолінійність та цілеспрямованість питань досягається тим, що автор не вживає розділового займенника. І все ж таки питання звучить альтернативою, воно повинне бути альтернативою. Альберт повинен лише вибрати між “так” “ні”, для Вертера це питання уже вирішене. Речення 3в є поясненням до 3а, підсилюючи емоційність висловлювання. Пояснення зазвичай вимагає більш розгорнутої будови. Простота лексики компенсує складність фрази. Повторення цілого речення або відрізка в якості пояснення служить завжди підвищенню ефекту розуміння.

Цілком свідомо автор переносить наголос на речення 3в на кінець фрази..., так як Вертер бачить неминучість здійснення подій за певних умов.

Обидва речення – кульмінаційний пункт всієї репліки Вертера.

4. Автор випускає підрядний сполучник «wenn», робить речення рівноправними, усуваючи, таким чином, формальне підпорядкування кон’юнктиву першого речення, яке важливе для нього. Це завершення фрази є одночасно і відповіддю Вертера на його риторичне питання у 3-му реченні. Автор використовує кон’юнктив минулого часу як вираження ірреальності «так». Порядок слів та інтонація виділяють цю думку, роблять її більш вагомою. Власне, в кінці речення вимагається знак оклику, але Гете ставить крапку, вказуючи, що хвилювання Вертера спадає. Вертер вважає, що переконав Альберта. І справді, заперечення Альберта прозвучало з деякими сумнівами і невиразно:

Вертер:

1.Інверсія. Присудок відсутній на останнє місце з метою особливого виділення.

2. Безсполучниковий зв’язок дає нам формальне компонування. Автору необхідний такий порядок слів, щоб інтонацією і наголосом виділити головне у реченні.

Вертер визнає цей факт. Робити наголос на «ist» в кінці речення занадто незвично, особливо на письмі.

3. Типовий для французької мови порядок слів, у питальному реченні. Із збільшенням об’єму речення підсилюється напруженість фрази. Вона досягається також подвійним «Aber» на початку речення і ставить за мету послабити значення попереднього висловлювання.

4. У цьому великому питальному реченні частина його випускається, щоб уникнути повторення. Ця розгорнута будова веде до напруженості фрази, до підвищеної експресивності.

5. Склад хвилювання Вертера. Проте розповідне речення не відрізняється особливим емоційним піднесенням. Про репліки Альберта і їх роль ми розповімо пізніше.

І перш, ніж зробити деякі узагальнення по цілому діалогу, розглянемо ще одну репліку Вертера:

1. Окличні речення стрімко починають мову Вертера, напруженість висловлювання створюється тим, що речення стають коротшими (4 слова, 2 слова, 1 слово ) і разом з тими і ритм, розвиваючись у бік зростання емоційності.

2.В цілому це розповідне речення, але воно сприймається нами як оклик. Це відбувається за рахунок: а) скупчення підметів однорідних членів

б) продовження речення до кінця фрази;

в) особливої лексики;

3. Цей самий прихований оклик, хоч речення формально розповідне. Окличний характер визначений змістом речень, а також вживання дієслів. Останнє речення, висновок, який важливий для Вертера, має повнозначне дієслово, в той час, як попередні речення мають лише допоміжні. Логічний наголос перенесено на кінець фрази.

3.Спокійна розповідь, яка придає зниження емоційного збудження.

Узагальнюємо наші спостереження за мовою Вертера у цьому діалозі.

Мова Вертера – це ланцюг коротких висловлювань, які ділять дію на ряд швидко змінюючи одна одну малих дій. Репліки Вертера – це ряд окликів, питань, стверджень, заперечень. У кількох рядках його висловлювань ми спостерігаємо безліч відтінків і переходів почуттів. Мова його передається емоційним синтаксисом. Величезна кількість окличних речень свідчить про хвилювання, збудження Вертера. Оклики і питання передають складну гаму почуттів Вертера. З кожною фразою змінюється й інтонація речень. Окличне змінюється роздумом, роздум питанням, потім риторичною полемікою або згодою і т.д. Емоційність виступів Вертера виражається і в тому, що, не дивлячись на швидку зміну почуттів, інтонації, на риторичність, логічна думка стоїть на місці, дія не рухається.

Таким чином, ми можемо сказати, що мова Вертера служить безпосереднім враженням ірраціонального почуття, протистоїть раціоналістичним вимогам естетики класицизму.

Але проаналізуємо діалог Вертера з Альбертом в цілому від “

В загальному ми маємо 4 репліки Вертера і 2 Альберта:

В. Оклики, питання

А. Спокійне висловлювання

В. Переважно питання

А. Спокійне висловлювання

В. Переважно оклики

В. Синтезуюче висловлювання

Варто зазначити, що Альберт говорить значно менше, мова його мало емоційна, спокійна, і його заперечення більш нагадують захист. Гете показує, що заперечення Альберта мають третьорядне значення, зовсім не важливі: Штюрмери і не намагалися наводити у своїх творах сильні, вагомі аргументи противників.

Це лише б порушувало основну лінію роману. У вуста героя вони вкладали свій світогляд, і пасивність противників служила виділенням їх правоти. Аналізуючи 4 репліки Вертера в даному діалозі, ми виявили цікаву закономірність, яка відома в літературі з часів Аристотеля і яку Гете взяв у античної літератури.

І репліка.

1) Дар ihr... Оклик теза

2 +3) Питання анти-теза

4) Висловлювання синтез

ІІ репліка

1 + 2) Висловлювання теза

3 + 4) Питання анти-теза

5) Висловлювання синтез

ІІІ репліка

1) Оклик теза

2 + 3) Оклик анти-теза

4) Висловлювання синтез

ІV репліка

Всі речення Оклики узагальнюючі

Висловлювання мораль

Таким чином, кожна репліка Вертера, кожен його виступ побудований за логічною схемою античної літератури. Гете варіює лише структури речень, зберігаючи єдину схему.

Якщо з цієї точки зору ми подивимося на виступ Вертера в цілому, то в структурі всього виступу Вертера ми виявили цю ж саму картину, цю ж схему, яку мають його окремі частини.

1. теза ствердження

2. - сумнів

3. антитеза пошуки вирішення

4. - частково відповідь

5. - частково відповідь

6. суб’єктивний синтез ствердження

7. об’єктивний синтез узагальнення

8. - висновки, мораль

Ми бачимо, як думка Вертера через сумніви, пошуки вирішення, заперечення знайденого, узагальнення рухається до доказу. Кожен доказ у давнину повинен був закінчуватися Quod erat demonstrandum (що і потрібно було доказати). Це спостерігаємо ми і в діалогах Вертера. Таким чином, будова діалогів, їх мова, ворожа, здавалося б, для норм класицизму, підіймається до традиційних риторичних форм раціоналістської літератури.

Зрозуміло, що не всі діалоги роману мають схожу структуру. Такою будовою відрізняються діалоги-філософська суперечка, діалоги, завдання яких полягає в тому, щоб розкрити внутрішній світ героя чи висловити світогляд автора. Надзвичайно цікавою виявляється прояв цих діалогів для задуму цілого роману Гете.

Аналіз діалогів показує, що вони падають на поворотні пункти композиції роману. В цій цікавій обставині розкривається значення діалогів у романі Гете. Воно не є в кількісній їх перевазі, а в їх якісній стороні.

Діалоги Вертера – це дуже важливий стилістичний прийом для розкриття задуму всього твору.

ВИСНОВКИ

Творча діяльність Гете в першій половині 70-х років вражає незвичним розмахом та багатогранністю. Він став визначним ватажком групи «буряних геніїв». Саме йому належать найвищі досягнення літератури «Бурі і натиску» не тільки в ліричній поезії, але й в інших родах і жанрах. Поряд з ліричними віршами на народнопісенній основі він створює чудові зразки високої, або поетичної, поезії, позначені масштабністю змісту і бурхливою емоційністю.

Ми можемо з впевненістю сказати, що роман Гете «Страждання молодого Вертера» – це шедевр світової літератури. Хоч і твір Гете був написаний у звичайній для цього часу формі «роману в листах», він по суті, став ліричною сповіддю героя, бо всі листи належать йому одному. Проте, сучасники Гете не змогли оцінити нову епічну форму-роман. І разом з тим зростає інтерес до цього нового жанру. Гете вміло поєднує цей жанр із серйозною проблематикою, глибиною у зображенні людського характеру. Якщо уважно простежити різницю між жанром епопеї та роману, то ми виявимо, що епопея показує людину як громадянина, оспівує вчинки та події, а роман змальовує дії, вчинки та почуття людини, зосереджений на її внутрішньому стані. Гете у «Вертері» вказує нам на вчинки головного героя і оспівує його кохання до Лотти.

Роман Гете був написаний у ті часи, коли стан у суспільстві погіршився, посилилося відчуття розчарування та відчаю у всіх прошарках суспільства. Тоді актуальним був тип людини, яка сумує і страждає. Основну увагу в своєму романі Гете зосередив на розкритті внутрішнього світу героя, його духовному та душевному житті. І саме в цьому відтворенні духовного багатства, душевної щедрості й чутливості героя закладена соціальна основа роману: саме ці почуття та риси характеру розглядалися у той час як вищі якості людини. І завдяки цим якостям Гете був непересічною людиною, з високим інтелектом і стояв на голову вище від бюргерської інтелігенції, яка була обмеженою й зарозумілою.

Сам роман «Страждання молодого Вертера» – це листи героя до свого друга. На початку кожен лист Вертера має окремий зміст, а всі разом вони служать для самохарактеристики. Пізніше, любов до Лотти є єдиною темою у листах Вертера. Всі листи написані у формі-розповіді від 1ос. од. Це дає авторові великі переваги, але також і великі труднощі. Переваги є у тому, що у такій формі герой може сам невимушено і правдоподібно розкрити свій внутрішній світ, свої почуття. Труднощі полягають у розгортанні дійства між 1 ос. од. і 3 ос. од. Автор-оповідач (3 ос. од.) повинен знати про наступні події, й іноді натякнути про них читачеві. А у формі-розповіді від 1 ос. од. це може бути лише у формі спогадів чи мемуарів. У романі Гете, коли оповідач описує майже кожну годину свого життя, то не може бути й мови про погляди у майбутнє.

Розглядаючи роман із стилістичної точки зору ми можемо визначити дві мовностилістичні тенденції: 1) Гете належав до течії «Бурі і натиску», а мова представників цієї течії появляється у синтаксисі та лексиці. Тобто, це мова почуттів, афектів.

2) стилістична орієнтація, яка дає передбачити художній розвиток автора – класично-реалістичний період творчості Гете. Ця орієнтація, спрямована на об’єктивну передачу дійсності і пов’язана зі специфічною стильовою напрямленістю.

Порівнюючи роман Гете із творами французьких романістів, можна виявити, що романтичне мистецтво було обумовлене своєрідністю епохи і новим світосприйняттям. Близькість структури роману-сповіді до романтичної поемної структури визначена особливістю ліричної сповіді, де автор зображає душевний стан героя, що у ліричному монолозі або листі «виливає» свою душу. Композиція цих романів – це лірична логіка розвитку почуттів, спогадів. Отже особливістю роману-сповіді є те, що лірика не розчиняється у прозі, не втрачає свого змісту.

Оскільки роман «Страждання молодого Вертера» написаний у епістолярній формі, то діалогічне мовлення займає тут невелике місце. Хоч діалогів у романі є надзвичайно мало, ми можемо сказати що всі вони відіграють значну стилістичну роль. Зрозуміло, що не всі діалоги мають однакову чи схожу структуру. Структура визначається їх змістом, внутрішнім завданням, яке вкладає у них автор. Функція діалогу в романі проявляється у вираженні світогляду автора, дає характеристику діючих осіб, викликає цікавість та емоційне збудження у читача. В загальному, можна сказати, що діалог у романі переважає не в кількісному, а в якісному значенні.

Загалом, діалоги Вертера є стилістичним прийомом Гете, щоб у повній формі розкрити задум цілого роману.