МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
Життєвий і творчий шлях Ольги Кобилянської
Роботу виконав:
Микулин Юрій
ЛЬВІВ 2009
ОЛЬГА КОБИЛЯНСЬКА (1863—1942)
Талановита письменниця-демократка Ольга Юліанівна Кобилянська, сучасниця і друг І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, В. Стефаника, мужньо йшла по шляху Т. Шевченка, прогресивних діячів великої російської літератури. Разом із своїми сучасниками вона висловила гнівний протест проти соціального і національного гноблення трудового народу. Кращі її твори, сповнені великою любов'ю до трудової людини, знайшли широку дорогу до багатомільйонних радянських читачів, збагатили скарбницю української та світової літератури.
ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ
Робітниця свого народу. Ольга Юліанівна Кобилянська — майстер художнього слова. Грунт, на якому зростав її талант,— це народ і вірна любов до нього. «Одна праця,— писала вона,— одне перо, ба власне моє я зробило мене тим, чим я є — робітницею свого народ у».
Народилася письменниця 27 листопада 1863 року в сім'ї дрібного службовця у невеличкому містечку Гура-Гуморі Кімполунзького повіту (тепер м. Гура-Хуморулуй, Соціалістична Республіка Румунія), що лежить у глибині Карпат на півдні Буковини. Батько Ольги Кобилянської був добрим порадником людям, любив і поважав працю. Працьовитість, акуратність і точність у всьому перейняла Ольга від свого батька, доброту і скромність, лагідність і ніжність — від матері.
В дусі любові до народу, до рідного слова виховали батьки всіх своїх дітей: двох дочок та п'ятьох синів.
Природа щедро обдарувала багатогранними здібностями майбутню письменницю. Вона любила малювати, захоплювалась музикою, мала чудову пам'ять. Ще з дитинства тонко відчувала красу природи, зазнавала на собі її чарівного впливу. «Прекрасна і сильна, дико-романтична природа моєї батьківщини стала.,, світом моїм, котрий голубив і годував заразом голодну душу мою».
У 1874 році сім'я Кобилянських переїхала до Кімполунга, де Ольга закінчила чотири класи початкової школи. Навчання велося німецькою мовою, яка була офіційною на Буковині, тодішній колонії Австро-Угорщини. Та школа дала О. Кобилянській тільки основу для дальшого розумового розвитку. Ґрунтовні ж знання здобула вона самотужки. В родині Кобилянських панувала атмосфера любові до книжки, народних звичаїв і мудрого слова. Все те прихилило серце дівчини до скарбів світової літератури. Перед майбутньою письменницею розкривають світ благородних ідей твори Гете, Гейне, Байрона, Міцкевича, Шіллера.
Ще чотирнадцятилітньою дівчинкою О. Кобилянська почала писати вірші та вести щоденник німецькою мовою. Знайомство з Августою Кохановською, відомою пізніше українською художницею, зближення із Софією Окунезською, яка стала високоосвіченою жінкою-лікарем, дружба з письменницею Наталією Кобринською сприяли розвитку наукових і мистецьких інтересів О. Кобилянської, формуванню її передового світогляду. Слід нагадати, що в бібліотеці Окуневських, якою користувалася майбутня письменниця, були твори Маркса, Енгельса, Дарвіна, Толстого, Тургенева, Герцена, Добролюбова. Друзі радять О. Кобилянській писати українською мовою, вивчати літературу свого народу.
Пізніше благотворний вплив на розвиток творчості О. Кобилянської мав друг і порадник, перший критик і біограф письменниці, редактор газети «Буковина» Осип Маковей. Молода письменниця починає писати про рідний народ, для свого народу.
У колі передових діячів культури. Дворічне перебування О. Кобилянської в селі Димка, куди переїхав батько з усією сім'єю, дало змогу письменниці заглянути глибше в селянське життя. Проте тут вона ще стихійно шукала дорогу у великий світ знань. У 1931 році Кобилянські переселилися в Чернівці, де був осередок прогресивних діячів, які позитивно впливають на розвиток передового світогляду О. Кобилянської. С. Окуневська надсилає їй зі Львова твори Марка Вовчка, Михайла Пав-лика, Івана Франка, Тараса Шевченка. Мистецький світ полонить Ольгу Юліанівну. Творами Шевченка вона була захоплена настільки, що багато з них знала напам'ять.
Пам'ятним для О. Кобилянської був 1898 рік. Цього року вона їздила до Львова для участі у відзначенні 25-річного ювілею творчої діяльності І. Франка. Тут, у Львові, Ольга Юліанівна познайомилася в Василем Стефаником. Між ними зав'язується щира дружба. О. Кобилянська захоплюється глибокопсихологічними творами видатного новеліста, листується з ним.
У 1899 році М. Павлик знайомить листовно О. Кобилянську з Лесею Українкою. На запрошення Лесі Ольга приїздить до неї в Зелений Гай, що на Полтавщині, а через два роки поетеса була гостею О. Кобилянської в Чернівцях. Леся Українка відіграла значну роль у творчому зростанні письменниці з Буковини. Вона цінувала її талант, бо відчувала у високомистецьких творах посестри «гірську верховину, широкий горизонт».
Завдяки дружбі письменниці з Лесею Українкою російська література стала для О. Кобилянської високим зразком художнього освоєння життя, поглибила любов до бідних та покривджених, ненависть до гнобителів. Це були твори Салтикова-Щедріна, Короленка, Писарєва, Достоєвського, Тургенева. Велике враження справив на письменницю роман М. Чернишевського «Що робити?», перекладений українською мовою І. Франком.
О. Кобилянська захоплювалась діяльністю російської вченої С. Ковалевської, художником І. Рєпіним, композитором П. Чайковським, цікавилася творами М. Горького, завдяки якому в російському журналі «Жизнь» були надруковані її новели «Жебрачка», «Банк рустикальний», «У св. Івана».
У 90-х роках XIX століття зароджується інтерес О. Кобилянської до соціалізму. Вона читає «Маніфест Комуністичної партії», цікавиться історією матеріалізму, доходить висновку, що соціалізм є «рухом природним».
У боротьбі за розкріпачення жінки. Ольга Юліанівна гостро відчувала нерівноправне, пригноблене становище жінки в тодішньому суспільному житті, яку сковувало, за словами О. Кобилянської, «рабство родинне і рабство суспільне».
У ті часи не було широкого доступу жінці до різних галузей праці, знань, мистецтва. Відчула це на собі й Ольга Юліанівна. А тому вона невтомно боролася за звільнення жінки від будь-якої залежності.
У Чернівцях О. Кобилянська бере участь у громадському житті, стає учасницею «Товариства руських жінок на Буковині». У рефераті «Дещо про ідею жіночого руху», прочитаному в 1894 році, вона закликав жінок не лякатися громадської роботи, здобувати освіту, щоб представляти якусь силу, щоб не давати себе «вічно топтати, корити». Ввертаючись до жінок, О. Кобилянська наголошує, щоб жіноча доля «не була вічно доля служниці-жебрачки». У письменниці виникає задум створення художнього образу жінки, сильної духом, освіченої, сповненої почуття людської гідності.
Відважних, сильних духом жінок, які борються за свою незалежність, О. Кобилянська змальовує в повістях «Людина» (1892) й «Царівна» (1895).
Повість «Царівна», за висловом самої авторки, писалася «кров'ю серця». У ній письменниця ширше, ніж у повісті «Людина», розкриває тему визволення жінки, докладніше змальовує роль демократичної інтелігенції в суспільному житті. Героїня повісті Наталка Веркович — сирота. Безприданниця після смерті батьків живе в дядька Івановича, професора гімназії. Наталка прагне знань, добра, кращого майбутнього. Для цього «в кожній вільній хвилі читає» літературу про природу й суспільство, яка допомагає їй глибше збагнути соціальну несправедливість.
Вся родина дядька намагається морально зломити дівчину: видати заміж за старого, розбещеного, але багатого професора Лордена. Наталка відмовляється вийти заміж за нелюба і пориває з міщанським світом. її ідеалом була вільна людина, яка б відзначалась розумом, твердим характером або великою працею для свого народу.
Саме таким Наталці спочатку здавався Орядин. Та згодом виявилось, що це самовпевнений пристосуванець і кар'єрист, - котрий дивиться на народ, як на «грубу, необтесану... масу». І як не намагалася Наталка навернути Орядина на шлях служіння народу, все це було даремно, і їхні дороги розходяться. Наталка не зломилася під тиском «грубої сили». Вона наполегливою праце
Наталка Веркович — це тип жінки думаючої, що активно захищала свої права. "Царівна" засвідчила ідейне й художнє зростання письменниці. О. Кобилянська виявила глибоке знання жіночого характеру та вміння його змалювати. Ось чому Леся Українка назвала «Царівну» «великим психологічним романом», який присвячений емансипації жінки з середніх соціальних верств.
Глибоке співчуття письменниці до знедолених звучить у її зворушливих новелах «Банк рустикальний», «Мужик», «За готар» та інших. Одвічна нужда і темнота селянського життя глибоко западали в серце Ольги Юліанівни.
Людина й природа. В чудових лісах Карпат О. Кобилянська черпала творчу наснагу. На матеріалі побаченого, пережитого написані новели «Битва», «Некультурна».
«Битва» (1895). Письменниця згадувала: «З таких дальних прогулок я привезла з собою з великого лісу здобуток, а це — «Битву», котру бачила я власними очима... Довший час носила я ту картину живої природи в душі, доки не настала хвиля, де я кинула її на папір, жаліючи, як фанатична поклонниця природи, за пишним лісом...»
Гострий зір письменниці охопив і красу тисячолітніх гір, що стали «в німій величі, одягнені в смерекові ліси», і різнобарвне багатство рослинного світу. Та раптом усе змінив приїзд локомотива і найомників. Образами-уособленнями передано в новелі переживання письменниці, коли вона спостерігала, як капіталісти нищили ліс. Це було справжнє соціальне лихо. Дерева, як живі істоти, в передсмертну хвилину чинять опір варварам: «Найстарші стояли уоружені в гордість і недоступність...» Все живе в лісі діє. «Молоді ялинки стояли так густо..,, що дальший хід був майже неможливий. Вони кололи в лице, рвали волосся і чіплялися ворожо одежі». Винищувачів лісу кусали гадюки, що ховалися в спорохнявілих деревах, ворогам чинила опір дика рожа. У «Битві» вперше з українській прозі природа стає головним персонажем твору.
Робітник Клевета обурюється грабіжницькими діями іноземних зайд. «Нищать чужі антихристи наші прекрасні ліси, що становлять маєток нашого краю... Тепер мається сей прекрасний матеріал вивозити, мабуть, аж за море! І що має наш край з того?» Правда, протест робітника ще не підтриманий іншими; «відповідь укараного згубилась в оглушаючім гуку».
Письменницю обурює пасивне ставлення корінного населення до знищення природи, що «вони жили з дня на день, не дбаючи о будучність і її безнадійність; їх бажання були прості й прозорі, а умови їх щастя — блиск сонця і сине небо». Мешканці цього краю ще не усвідомили, що капіталізм посягає на природні багатства, на волю трудівника, несе соціальні пута.
Ольга Кобилянська однією з перших в українській літературі сміливо виступила на захист зелених скарбів природи, вона, кажучи словами Лесі Українки, створила «істинно трагічну і високохудожню картину» руйнування пралісу, висловила обурення і ненависть проти експлуататорів,
Ще більшу силу таланту письменниця проявила в творі «Земля», над яким працювала в 1895—1901 роках.
У розквіті свого таланту О. Кобилянську спіткало лихо — хвороба. У 1903 році Ольга Юліанівна простудилася, внаслідок чого почався частковий параліч. Це горе позбавило письменницю широкої можливості особисто спілкуватися з друзями-митцями, з народом. Своя недуга, хвороба батька, смерть матері, матеріальні нестатки — все це було причиною деякого творчого спаду О. Кобилянської. Письменниця визнає: «Моє життя ніколи не було веселим, а тепер воно доходило до кульмінаційного пункту».
Проте і в таких важких обставинах Ольга Юліанівна продовжує працювати. На папір лягають рядки високохудожніх творів. Так, за мотивами народної пісні «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці!» була написана прекрасна повість «У неділю рано зілля копала».
Осуд кровопролиття народного. Імперіалістична війна 1914 року принесла трудящим багато горя. Ольгу Кобилянську вражає сила народу, здатність долати злигодні війни. її хвилюють загальносуспільні справи, доля народу. «Нариси, чи воєнні новели, писані в роках 1915—1917, то мотиви — все з життя; ними я так перейнялася, що мусила їх обробити і подати публіці»,— згадує О. Кобилянська.
Глибоке переживання, викликане війною, з хвилюванням висловлює письменниця: «Коли б вже все скінчилося, коби вже мир настав, бо годі дихати далі, а і земля вже не приймає більше крові — плуги орати не зможуть...»
Більшість новел цього періоду мають антиімперіалістичне спрямування, бо показують, що народ ненавидить війну і прагне миру.
Осуд кровопролиття народного звучить у новелах «Сниться», «Юда», «Назустріч долі». Та найбільшим трагізмом вражає «Лист засудженого вояка до своєї жінки». Василь розповідає дружині про страхіття війни, про те, як летіли на війні і руки, і голови, і людське життя. Стомлений жахливими подіями, він заснув в окопі, бо «був із голоду і жури безсилий». Його віддають під польовий суд. Солдат навіть не усвідомлює, за що його можуть розстріляти. В передсмертних рядках листа до дружини звучить любов до рідного краю, до семи діток і дружини.
Письменниця стає на захист народу, засуджує загарбницькі плани Австрійської імперії.
«Тобі, народе вільний, і пісня серця, музика душі тобі!» Після першої світової війни край письменниці був окупований боярською Румунією. Буржуазна влада переслідує О. Кобилянську. Проте навіть у тих умовах невтомна трудівниця не випускала з рук пера.
У 1927 році сорокарічний ювілей О. Кобилянської був широко відзначений на Радянській Україні. До письменниці долинула радісна звістка: уряд Радянської України призначив їй персональну пенсію.
Для О. Кобилянської, як і для всіх трудящих Буковини, 1940 рік незабутній: Червона Армія визволила споконвічну українську землю від гноблення румунських бояр. Ольга Юліанівна побачила свою мрію здійсненною — зустрілася з вільною людиною у суспільстві вільних людей. Того ж року в Радянському Союзі було широко відзначено 55-річний ювілей творчої діяльності письменниці. Ольгу Кобилянську було нагороджено Почесною Грамотою Президії Верховної Ради УРСР. Вона була прийнята в члени Спілки радянських письменників України.
Вітання, видання творів у Києві, листи від радянських громадян, в яких автори висловлювали своє захоплення художнім словом гірської орлиці — все це додавало наснаги письменниці. Кобилянська пише схвильовані листи-привітання і листи-відповіді громадським організаціям, трудовим колективам. Почуттям гордості за Радянську Батьківщину, любов'ю до Комуністичної партії пройняті статті «Слово зворушеного серця», «Зійшла зірниця», «Цвіт культури розвивається» та інші.
Письменниця-патріотка заявляє: «Хвилюючись, кажу я щире слово,— усі мої думки тобі, народе вільний, і пісня серця, музика душі тобі!»
На віроломний напад фашистів Ольга Юліанівна відгукнулася гнівними статтями. В одній з них під назвою «Здобутого щастя не віддамо нікому» вона пише: «Ми живемо єдиною думкою, єдиним прагненням прогнати ворога з нашої землі, прискорити день перемоги Червоної Армії».
Паралізована, вже похила віком письменниця не могла евакуюватись з Чернівців. Окупанти в її особі вбачали ворога. Вони зробили обшук у квартирі О. Кобилянської, забрали рукописи, частина яких безслідно зникла. Буржуазним румунським урядом було дано розпорядження передати письменницю військовому суду. Наміри катів залишились нездійсненими, бо 21 березня 1942 року О. Кобилянська померла. Окупаційна влада заборонила громадськості провести в останню путь письменницю-патріотку так, як вона цього заслужила. На похороні були тільки рідні й близькі Ольги Юліанівни.
На чернівецькому кладовищі, де поховано Юрія Федьковича, покоїться Ольга Кобилянська. Народ її, вільний, щасливий, возз'єднаний, любить твори письменниці і береже про неї світлу пам'ять.
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
1. Борщевський В.М., Крижанівський С.А., Хропко П.П., „Українська література”