Життєвий та творчий шлях М.М. Коцюбинського

Реферат

Черненка Юрія

на тему:„Життєвий та творчий шлях

М.М. Коцюбинського”

Вчитель: Ліщук С.А

Наш Коцюбинський

Відомо, що справжні твори мистецтва не старіють, не втрачають значення для наступних поколінь. Такі твори залишив нам Михайло Коцюбинський — видатний україн­ський художник слова, палкий патріот і інтернаціоналіст, борець проти соціального і національного гніту. Худож­ня спадщина письменника увійшла в золотий фонд сві­тової літератури.

Михайло Коцюбинський належить до того покоління митців, які прийшли в літературу в період краху народ­ництва, поширення марксизму-ленінізму. Від революцій­ного демократизму до марксизму — такий шлях бук ха­рактерний для кращих художників-реалістів кінця XIXпочатку XXст.— І. Франка, II. Грабовського, Лесі Українки,М. Коцюбинського.

Ставши виразником визвольних прагнень народних мас, М. Коцюбинський правдиво і талановито відобразив життя різних соціальних верств царської Росії кінця XIX — початку XX ст., революційне піднесення і боротьбу трудящих у роки першої російської революції. На його творчості помітно позначилося зародження нового твор­чого методу зображення дійсності — методу соціалістич­ного реалізму.

Він любив добро і вірив у його переможну силу (Максим Горький), схилявся перед усім прекрасним, був ніжним і чутливим до людей, до краси, але був гнівним і непримиренним до всякого зла, до кривди і підлоти. У своїй творчості цей великий художник слова ніколи не був холодним спостерігачем, безстороннім літописцем. (Хоч саме таким намагалися зобразити його «дослідники» з буржуазно-націоналістичного табору). Одним героям він оддавав полум'яне серце, інших викривав нещадно; був «увесь серед своїх героїв, болів їх болями, жив їх радощами». У цьому нас переконують створені ним пози­тивні образи: чи то діти бідноти—«Харитя» (1891), «Ялинка» (1891), «Маленький грішник» (1893), чи Се­мен Ворон — «Ціпов'яз» (1893), чи Остап і Соломія — «Дорогою ціною» (1901), чи Гафійка і Малайка, Марко Гуща і Прокіп Кандзюба — «Fatamorgan» (1903—1910), чи безіменні революціонерки — «Personagrata» (1907), «Подарунок на іменини» (1912), чи Іван та Марічка — «Тіні забутих предків» (1911).

Життєвий шлях Михайла Михайловича Коцюбинсько­го, як і всіх чесних митців, що жили в царській Росії, яку справедливо називали тюрмою народів, не був лег­ким. Народився він 17 вересня 1864 року у Вінниці, в сім'ї дрібного урядовця. Батькові, який не любив вислу­жуватися перед начальством, доводилось часто міняти місце роботи або й надовго залишатися без посади. У по­шуках засобів до існування він змушений був разом з сім'єю їздити по містечках і селах Поділля.

Учився майбутній письменник у початковій школі у Барі, а потім у Шаргородському духовному училищі, яке закінчив у 1880 році. Маючи намір скласти екзамен на атестат зрілості і вступити до університету, вій займаєть­ся самоосвітою: читає українську, російську і зарубіж­ну класичну літературу, вивчає історію, політекономію і психологію, цікавиться природничими науками, знайо­миться з філософією, зокрема з працями Фур'є і Фейєрбаха. Велике враження справили на нього твори Марка Вовчка, Тараса Шевченка, Панаса Мирного.

У Вінниці, куди родина повернулася у 1881 році, М. Коцюбинський у гуртку революційно настроєної мо­лоді таємно читає і обговорює книги М. Чернишевського, М. Добролюбова, М. Некрасова, М. Салтикова-Щедріна, заборонені твори Т. Шевченка.

Після масових арештів у 1882 році (річниця вбивства Олександра II) поліція виявила зв'язки М. Коцюбин­ського з подільськими народовольцями і занесла його ім’я в

число «неблагонадійних» та встановила за ним постійний нагляд. У 1883 році жандарми вчинили обшук в його домі, конфіскувавши рукописні списки заборонених творів Т. Шевченка. «На 17 році я вже мав політичний процес, і з того часу до останніх днів жандарми не позбавляють мене своєї ласкавої опіки»,— гірко іронізу­вав письменник в автобіографічному листі від 17/ХІ 1905 року.

Перше його оповідання — «Андрій Соловейко, або Вченіє світ, а невченіє тьма» — датується 1884 роком. Це був час, коли родина Коцюбинських опинилася в скрут­ному становищі: батько втратив посаду і незабаром помер, осліпла мати, і турботи про утримання великої сім'ї лягли на плечі Михайла, старшого з дітей.

Протягом десяти років (1882—1892) М. Коцюбинський потай од жандармів займався педагогічною діяльністю: працював приватним учителем у Вінниці та навколишніх селах, користуючись любов'ю своїх вихованців та їх бать­ків. У 1891 році він екстерном склав іспит на звання народного вчителя. Проте жодної надії одержати місце в школі у «неблагонадійного» не було. Тож і довелося ви­їхати в село Лопатинці на Вінниччині до бухгалтера цу­кроварні, щоб учити його дітей. Тут близько зійшовся і за­приятелював з селянською молоддю, знайомився з побу­том селян, збирав народні пісні, перекази про Кармалюка, написав кілька нарисів і оповідань, повість «На віру» (1892). Багаті враження з життя села послужили пізні­ше матеріалом для написання ряду творів, зокрема повісті «Fatamorgan ».

Коцюбинський налагоджує зв'язки з львівськими лі­тературними колами і друкованими органами, що сприяє активізації його письменницької діяльності. Навесні 1890 року у львівському журналі «Дзвінок» вперше з'явився друком його вірш «Наша хатка», а влітку цього ж року молодому авторові вдалося здійснити подорож за кордон, у Львів. Велике значення для нього мало особисте зна­йомство з І. Франком, що переросло в щиру дружбу. З того часу між ними почалося листування. ТворчістьІ. Франка, особливо його революційна поезія, літературно-критичні та публіцистичні виступи, мала великий вплив на М. Коцюбинського, на розвиток його літературно-есте­тичних поглядів. Львівські журнали «Дзвінок», «Правда»,«Зоря» почали друкувати його твори.

Через поліційні переслідування М. Коцюбинський не міг широко розгорнути освітню й агітаційну роботу на селі, тому змушений був залишити Лопатинці. Вимощуючи гарячу мрію присвятити себе служінню народові, у 1892 році влаштовується на роботу и комісію по боротьбі зфілоксерою — хворобою виноградників. Працював у Бес-сарабії, потім у Криму. Тут він на власні очі побачив тра­гедії, викликані діяльністю урядової комісії, і служба ста­ла для нього тягарем. Одна з трагічних подій у молдав­ському селі знайде своє відображення в оповіданні «Для загального добра» (1895). «Мені часто філоксерист зда­ється одним з паразитів на винограді»,— писав він дружи­ні 8 жовтня 1895 року.

У 1897 році М. Коцюбинський кидав службу в комісії і переїздить з родиною до Чернігова. Але губернатор не затвердив його на посаді в земстві. Довелося шукати ро­боту за межами Чернігова, далеко від сім'ї. І він їде до Житомира.

Тут протягом чотирьох місяців працював у редакції житомирської газети «Волинь», опублікував серію статей під загальною назвою «Свет и тени русской жизни». У неймовірно важких умовах, зазнаючи утисків цензури, письменник зумів використати буржуазно-ліберальну га­зету для пропаганди передових ідей.

Його статті-огляди були спрямовані проти капіталіс­тичного рабства, соціальної несправедливості. Публіцист підносив голос на захист пролетаріату Росії, розвінчував церкву і попівство, критикував систему навчання і вихо­вання в школах, виступав проти політики національного гноблення народів Росії, засуджував роздмухування між- національної ворожнечі.

У 1898 році М. Коцюбинському пощастило влаштува­нь на службу в Чернігові — спершу діловодом, а пізніше статистиком у губернському земстві. З цього часу Чернігів постійним місцем проживання письменника. Тут остаточно визрів його талант, тут він написав кращі свої твори у важких умовах утисків провадив широку громадсько-культурну роботу.

Михайло Коцюбинський брав участь у святі з нагоди відкриття пам’ятника. І. Котляревському у Полтаві (1903) і виголосив коротке, але яскраве слово про значення автора «Енеїди» і «Наталки Полтавки» для розвитку україн­ської літератури і культури.

У 1905 році виступив на зборах Чернігівської громад­ської бібліотеки з вимогою скасувати цензуру, був учас­ником страйку статистиків Чернігівського земства.

У період посилення реакції письменник використову­вав легальне товариство «Просвіта» в Чернігові для про­паганди революційних ідей. Як голова товариства (1906 — 1908) організовував лекції, літературно-мистецькі вечо­ри і концерти для громадськості, аж поки, за наказом гу­бернатора, його разом з дружиною не виключили з чле­нів товариства.

Уже визнаний і широко відомий письменник, чиї тво­ри виходили в перекладах російською, польською, чесь­кою, німецькою, шведською та іншими мовами,

М. Коцю­бинський постійно терпів матеріальні нестатки і змуше­ний був віддавати силу і здоров'я службі задля шматка хліба. Але він не покривив душею і не пішов у найми до української буржуазії, яка робила спроби підкупити його талант.

В останні роки життя М. Коцюбинського зігрівала ве­лика дружба з Максимом Горьким. При його підтримці ще ширше розгорнув боротьбу за реалізм і народність лі­тератури, за єднання демократичних сил, виступав проти буржуазної ідеології, викривав декадентів з їх гаслом «мистецтво для мистецтва».

Михайло Коцюбинський помер 25 квітня 1913 року, на сорок дев'ятому році життя, у пору розквіту таланту, спов­нений нових творчих планів і задумів, не перенісши на папір виношених уже і до деталей продуманих нових тво­рів — повісті з гуцульського життя, а також третьої ча­стини повісті «Fatamorgan ».

Телеграма, надіслана Максимом Горьким з приводу смерті М. Коцюбинського, ніби підсумувала його значен­ня для України, для людства. «Смертен человек, народ бессмертен. Глубокий мой поклон народу Украины. Большого человека потеряла Украина — долго и хорошо будет помнить она его добрую работу».

Похорон М. Коцюбинського був багатолюдним. Але грубе втручання поліції перешкодило громадськості зая­вити на повний голос про свою любов до великого Сонце­поклонника. Власті заборонили нести вінки, їх було скла­дено на колісниці, а червоні стрічки підгорнуто, заховано. Заборонили також виголошувати промови, співати похо­ронних пісень. Ці ганебні заходи поліції викрив тоді у 4-й Державній думі більшовицький депутат Г. І. Петровський, виступивши з різкою критикою цих безчинств, вка­завши на «дивне єднання духовних властей з поліційними». Проект його промови написав В. І. Ленін.

Темою перших оповідань М. Коцюбинського були зли­денне життя малоземельного селянства і важка доля бідняцьких дітей. В них проявилися ще народницько-культурницькі ілюзії письменника («Андрій Соловейко, або Вченіє світ, а невченіє тьма» (1884), «21-го грудня, на Введеніє» (1885), «Дядько та тітка» (1886).

У 90-х роках молодий письменник видає ряд публіци­стичних нарисів — «Шевченкова могила» (1891), «Вироби селянок з Поділля на виставці в Чікаго» (1892) — та реа­лістичних оповідань, серед яких виділяються твори з жит­тя дітей сільської та міської бідноти — «Харитя», «Ялин­ка», «Маленький грішник». Саме про ці твори захоплено відгукнувся Панас Мирний. Зокрема, про оповідання «Харитя» він писав М. Коцюбинському: «Прочитав я її та й нестямився!.. У такій невеличкій приповісті та такого ба­гато сказано! Та як сказано! Чистою, як кринична вода, народною мовою; яскравим, як сонячний промінь, малюн­ком; невеличкими, домірними нарисами, що розгортують перед очима велику — безмірно велику — картину людсь­кого горя, краси світової, виявляють безодню глибину ду­мок, таємні поривання душі, забої невеличкого серця!.. Та так тільки справжній художник зможе писати!»

Ранні твори М. Коцюбинського пройняті ідеєю бороть­би проти соціальної несправедливості. У них показано класове розшарування на селі, зростання антагонізму, бо­ротьбу між біднотою і куркульством — «Ціпов'яз» (1893), антинародну діяльність української ліберально-народницької інтелігенції, викрито псевдопатріотизм українського панства — «Хо» (1894). В оповіданні «П’ятизлотннк» (1893) письменник-демократ підносить гуманізм і бла­городство простих людей.

Про дальше удосконалення майстерності, про поглиблення революційного демократизму письменника, критичне ставлення до теорії «малих діл» свідчить оповідання «Для загального добра» (1895). У ньому розкриті згубні наслідкикультурницьких заходів самодержавства показано трагедії на селі, спричинені цими заходами. Царськацензура не дозволила друкувати це оповідання, а потім забо- ронилаввозити вРосію, коли воно було премійоване на конкурсі журналу «Зоря» і видане у Львові окремою брошурою (1896). Цензор мотивував заборону тим, що «в душі селянина воно може збудити лише ненависть до влади». Оповідання було надруковане (1899) у петер­бурзькому журналі «Жизнь».

Створивши цикли оповідань з життя бессарабських молдаван «Для загального добра», «Пекоптьор» (1896), «Відьма» (1898) та кримських татар — «В путах шайта­на» (1899), «На камені» (1902), «Під мінаретами» (1904), М Коцюбинський розширив тематику української літе­ра і урн. В останніх трьох творах він не обмежився пока­зом безправності мусульманської жінки. Головне тут — пробудження її, прагнення до вільного життя, а загалом — наростання протесту серед мусульман і спроби визволи­тися від релігійного і соціального гніту.

З розвитком революційного руху в Росії кінця XIX — початку XX ст. і назріванням революції поглиблюється ідейно-тематичний зміст творчості М. Коцюбинського, удо­сконалюється майстерність, творчий метод. І. Франко, роблячи огляди новітньої української літератури, ставить М. Коцюбинського на чолі талановитих українських нове­лістів і відзначає новаторський характер його творчості. «Нове, що вносять у літературу наші письменники, го­ловно такі, як Стефаник і Коцюбинський,— писав він,— лежить не в темах, а в способі трактування тих тем, у лі­тературній манері». Конкретизуючи цю думку і розкрива­ючи саму суть новаторства згаданих письменників, І. Франко зауважив, що вони «відразу засідають у душі твоїх героїв і мов магічною лампою освічують усе окруження... заставляють нас бачити світ і людей їх очима». Саме цим і пояснює І. Франко «брак довгих описів» у творах Коцюбинського, ту «непереможну хвилю ліризму, що розлита в них», той «наклін до ритмічності і музикаль­ності як елементарних об'явів зворушень душі».

У 1903 році М. Коцюбинський розіслав українським письменникам лист-звернення, в якому закликав їх до розширення поля обсервації, вірного малюнку різних теорій життя усіх, а не одної якої верстви суспільності», до розробки тем філософських, соціальних, психологічних, історичних.

Вірний своїм ідеалам,письменник розширює темп і огляд, удосконалює їх художню розробку. В оповідан­ні «Лялечка» (1901) ще раз критикує ліберально-народницьку інтелігенцію за непридатність до справжньої роботи на користь народу. Вчителька земської школи РаїсаЛевицька не пішла далі рожевих мрій про працю «для народу». Життєва дорога привела її до згоди з попом, до підтримки релігії і самодержавства. Оповідання «Поєди­нок» (1902)—це сатира на українське міщанство. «Цвіт яблуні» (1902) —психологічний етюд про переживання митця, у якого вмирає дитина.

В новелі «У грішний світ» (1904) викрито антинарод­ну суть релігії.

Михайло Коцюбинський шукає в житті справжнього героя, здатного повести трудящі маси на боротьбу з екс­плуататорами. Революційні настрої письменника відбили­ся у оповіданні «Дорогою ціною» (1901). Тема цього твору (втеча кріпаків від пана і шукання волі за Дунаєм) не нова, але розроблена по-новому, оригінально. Образами втікачів Соломії і Остапа автор підкреслював вільнолюбну вдачу кріпаків, які мріяли вирватися з неволі. Характер Соломії — вірного товариша, сміливої і самовідданої жін­ки, що є попередницею Гафійки, розкривається у най­складніших ситуаціях.

На велике виховне значення цього образу вказували сучасники М. Коцюбинського. Зокрема, відома українська письменниця і громадська діячка демократичного напрям­ку Н. Кобринська писала йому у 1902 році: «Ваша Соло­мія — то джерело під час спеки... то завдаток типу жінок, що уміють боронити себе».

Нового, справжнього героя, який «знає, куди йти, де правди шукати», М. Коцюбинський знайшов у першій ро­сійській революції. Це Марко Гуща з повісті «Fatamorgan » (1902—1910 рр.) — свідомий робітник-соціаліст, що має досвід революційної роботи, брав участь у страйках, сидів в тюрмі. Підтримуючи тісні зв'язки з революційним підпіллям, він згуртовує навколо себе передову бідняцьку молодь і залучає її до революційної боротьби (Гафійка, Прокіп Кандзюба). До нього прислухаються і старші без­земельні та малоземельні селяни, бо в його словах і вчин­ках відчувають велику правду.

В тому і велич М. Коцюбинського, що він одразу по­мітив у житті і зобразив у художньому творі нове яви­ще — позитивного героя нової епохи, людину дії, революціонера-борця, якого ігнорувала народницька література.

У творах 900-х років М. Коцюбинський цілком по-но­вому розкриває тому села. Вдумлива, напружена праця і пошуки письменника увінчалися значними художніми від­криттями і появою в його творчості рис нового творчого методу — соціалістичного реалізму.

Як відомо, вже в кінці XIXі на початку XXст. критичний реалізм перестав задовольняти зрослі вимоги часу. На третьому, пролетарському, етапі революційно-визволь­ного руху в Росії, коли пролетаріат країни вийшов на іс­торичну арену як найреволюційніший клас у світі, коли під керівництвом ленінської партії він готувався до штур­му самодержавства і капіталізму, мало було викривати існуючий лад з його пороками. Потрібно було показати ту нову силу, що народжувалась і міцніла в надрах цього ладу ,— силу, покликану боротися за утвердження соціа­лістичних ідеалів.

Ще в кінці 90-х років Максим Горький писав А. Чехову про те, що настав час потреби в героїчному. Великий Буревісник вбачав цю силу в масах трудового народу. Йому вдалося створити образи нових героїв, які пішли шляхом боротьби за багате і вільне майбутнє.

Не всі письменники-реалісти тоді збагнули суть змін, що відбувалися в житті, не всі здатні були побачити перс­пективи його розвитку, належно оцінити суспільні проце­си і явища, які народжувалися. Обмеженість світогля­ду, нерозуміння історичної ролі пролетаріату негативно позначалися на їх творчості.

Яскравим представником такого реалізму був Іван Бунін. Великий знавець села, уважний, спостережливий письменник, він не зміг дати справжньої його картини, не помітив там нових людей, нових стосунків між ними. Критик В. Воровський ще у 1911 році вказував на обмеженість реалізму І. Буніна. Його «Село» Воровський назвав талановитою повістю, однак відзначив, що через обмеженість світогляду письменника картина життя ви­йшла неповною, однобокою, отже, і неправдивою, що ав­тор «зумів сприйняти і художньо переробити лише час­тину процесу, лише його першу половину — саме розклад старого, тоді як народження нового, тобто невідривно зв'я­зана друга половина процесу випадала з поля його ху­дожнього зору». «Селу» він протиставляв «Літо» Макси­ма Горького, де вже показано нове село,

нових селян, які за прикладом робітників розгортають революційну діяль­ність.

З подібних позицій оцінював твори І. Буніна і М. Ко­цюбинський. Виділяючи його письменницький талант, він разом з тим не міг погодитися з поглядами цього пись­менника на селянство, що виступало в нього як затуркана, приречена на горе і безпросвітність маса. Революційний письменник знав інше село, яке особливо яскраво прояви­ло себе під час революції 1905—1907 рр. Слідом за Мак­симом Горьким він своєрідно змалював його у повісті « Fatamorgan », де бідняцька частина селянства під ке­рівництвом робітннка-соціаліста Марка Гущі і його по­мічників — революційної селянської молоді (Прокопа Кандзюби, Гафійки) проводить страйки під час жнив, вима­гає, конфіскації поміщицької землі, а пізніше, після втечі поміщика, організовує в панському маєтку громадське ко­лективне господарство, яким управляють представники бідноти. Таким чином, М. Коцюбинський показав зарод­ження цілеспрямованої боротьби за соціалізм, переростан­ня буржуазно-демократичної революції в соціалістичну. Він показав, як соціалістичні ідеї, принесені робітником у село, захоплюють і згуртовують бідняцьку молодь, як під їх впливом формуються тут нові герої-борці, як зростає їх класова, революційна свідомість. Молодий селянин Прокіп Кандзюба, якому бідняки довірили управляти еконо­мією,— чесна, віддана інтересам народу людина.

На противагу занепадницьким літераторам, що прини­жували і опошляли жінку-матір, сімейні стосунки, М. Ко­цюбинський з великою любов'ю малює жінку-трудівницю, жінку-друга, товариша, борця, розкриває її душевну красу. Марко Гуща залучає Гафійку в гурток революцій­ної молоді, допомагає їй стати революціонеркою. Він кохає її, але перш за все вона для нього — вірний помічник у боротьбі, однодумець. І для Прокопа Кандзюби Гафійка насамперед товариш і однодумець. Хоч вона відмовилася вийти за Прокопа заміж, він не змінив до неї свого став­лення. Так правдиво змалювати події 1905—1907 рр. у селі, дати такий глибокий аналіз сільського життя в епо­ху першої російської революції міг лише М. Коцюбинський .

У першій частині повісті (1903) відображено життя і настрої українського селянства напередодні революції 1905—1907 рр., у другій (1910)—події 1905 року. Пись­менник показав найрізноманітніші соціальні типи селян. Це безземельні пролетарі Андрій Волик, Маланка, і най­ми і Хома Гудзь, середняк Панас Кандзюба. Револю­ційному селянству протиставлені образи багатіїв, куркулів.

Працю над повістю «Fatamorgan» справедливо мож­на вважати творчим подвигом письменника. Поетизуючи героїку революції, М. Коцюбинський в роки найлютішої реакції закликав своїм твором до нових виступів проти самодержавства. Перед читачем постав народ у дії, в ре­волюційній боротьбі. Твір захоплює глибиною характерів, внутрішнього світу представників різних прошарків се­лянської маси.

«Fatamorgan» - найвизначніший твір про револю­ційні події на селі не тільки в українській, але й у сві­товій літературі. Він новаторський і темою, і художніми засобами, і ідейним спрямуванням.

Революція 1905—1907 рр. була для М. Коцюбинського великою школою політичного виховання. Уже в кінці 1905 року, описуючи в листах до І. Франка таВ. Гнатюкаподії в Росії, він не відділяє себе від повсталих на­родних мас, а революцію вважає своєю кровною справою. «У нас,— пише він,— всі сподіваються лише смертельно­го бою, в якому або поляжемо, або переможемо. Коротко­зорому оптимізмові немає місця. Ніяка спокійна творча робота зараз неможлива. Ми живемо як на вулкані, або краще — ми самі той вулкан, жерело якого сліпий уряд хоче засипати трісками і тим спішити вибух». Він вірить у неминучість загального повстання, «яке змете весь старий політичний лад», і з радістю відзначає, що «усі, без різниці національності, скуплюють свої сили, щоб зва­лити спільного ворога».

У 1906 році М. Коцюбинський написав соціально-пси­хологічні новели «Сміх» та «Він іде».

Новела «Сміх», яку Максим Горький назвав «сильною і страшною річчю», розкриває становище демократичної інтелігенції в часи погромницьких дій чорносотенців, її беззахисність, ганебний страх перед погромниками, неготовність дати відсіч ворогові і захистити свої іде­али.

У майстерній, цікавій за композицією новелі «Він іде» передано тривожний настрій, а далі — жах і розгубленість, відчай містечкової єврейської бідноти перед погромом. Всупереч сіоністам, які ідеалізували єврейську общину, М. Коцюбинський показав, що в ній немає ні рівності, ані єдності, а є два протилежні табори: багаті і бідні. Пись­менник розкриває коло інтересів і клопотів бідняків, ки­нутих напризволяще багачами, що втекли з міста напере­додні погрому, щиро співчуває старій Естерці. Він бичує царизм і чорносотенці» як організаторів погрому, таврує церковників, що освячували вбивства, але водночас засуд­жує пасивність маси, її тваринний страх перед погром­никами, неорганізованість.

Обидва твори були націлені на виховання революцій­ної активності і бойового духу в народі.

Революційні настрої письменника яскраво відбилися і в інших його творах цього періоду. У новелах «Невідомий», «Fatamorgan», «В дорозі», що з'явилися у 1907 році, проходить ідея повалення самодержавства, викрито зрад­ників народу. У новелі «В дорозі» письменник затаврував зрадників революції, відступників (Іван та Марія), про­тиставивши їм образ справжнього борця за соціалістичні ідеали — товариша Кирила, який у час розправ над учас­никами революції не піддався «спокусам» обивательсько­го, міщанського животіння, а зберіг вірність партійному обов'язку.

Коли революція потерпіла поразку, значна частина ін­телігенції, налякана погромами і розправами, стала на шлях прислужництва реакції. У творах письменників-декадентів переважають мотиви песимізму, індивідуалізму, самотності і зневіри. Вони протиставляють митця масам, кричать про його вищість над «юрбою» і вимагають для нього «свободи» від громадських обов'язків, виправдову­ють зраду, відроджуючи теорію «чистого мистецтва». М. Коцюбинський у відповідь на це пише новелу «Intermrzzo » (1908), що є рішучим запереченням такого розу­міння ролі письменника і місця його в суспільному житті, доводить, що ніякі обставини не можуть виправдати пасив­ності митця, його байдужості до страждань народу, не дають йому права відгороджуватись від боротьби. Герой новели «Intermrzzo»— митець, вкрай стомлений життям, страшними поліційними розправами, арештами і розстрі­лами. Його розладнані нерви вимагали спокою, тиші, са­мотності. Залишивши місто, він оселився в будинку серед степів, де тільки сонце та він, та спів жайворонка в небі. Він щодня прогулювався серед широких безлюдних (по­міщицьких) нив або сам, або в товаристві трьох собак-вівчарок. Так спливав його час. Відновлювалася душевна рівновага, і митець уже ловив себе на думці, що йому бракує людського товариства. Йому здасться, що коли б тепер зустрів людину, то вже не тікав би від неї.

І він таки зустрів її в полі, серед моря хлібів. То був селянин. Один з тих, що зазнали переслідувань і кари за спробу «голіруч землю взяти». Між ними зав'язалася розмова, що розкрила перед митцем весь жах становища селянської бідноти в період реакції. Герой твору розповів: селянин «говорив про речі, повні жаху для мене, так прос­то і спокійно, як жайворонок кидав на поле пісню, а я стояв та слухав, і щось тремтіло в мені». Він сказав, що «у сім зеленім морі... має тільки краплину. До кого при­йшла гарячка та подушила діти, тому ще легше. На ін­шого зглянеться бог... А в нього аж п'ять ротів, як вітря­ків, щось треба кинуть на жорна... Люди хотіли голіруч землю узяти, а тепер мають: хтось їсть сиру, хто копає її в Сибіру... Йому ще нічого: рік лупив воші в тюрмі, а те­пер раз на тиждень становий б'є йому морду...»

Слухаючи розповідь селянина, письменник проймає­ться його горем і в думках звертається до нього з гарячим словом заклику: «Говори, говори. Розпечи гнівом небесну баню. Покрий її хмарами твойого горя, щоб були блис­кавка й грім. Освіжи небо і землю. Погаси сонце й засві­ти друге на небі. Говори, говори...»

Митець, герой новели, усвідомив, що місце кожного чесного художника серед людей. Сховатися від людського горя неможливо, тікати від гіркої дійсності — злочин. І він іде в гущу життя, між людей, щоб разом з ними страждати, боротися і перемагати. Прощається з жайво­ронком, з нивами. «Прощайте. Йду поміж люди. Душа го­това, струни тугі, наладжені, вона вже грає...»

Так М. Коцюбинський ще раз наголошує, що митець не може стояти осторонь від революційної боротьби.

Новела «Intermezzo» М. Коцюбинського є програмним твором, маніфестом письменника в боротьбі з занепадни­цькими буржуазними течіями в літературі, з так званими модерністами та їх гаслом «мистецтво для мистецтва», з їх ідеалом «незалежного» митця, що нібито стоїть понад класами.

У важкі роки реакції революція залишається магіст­ральною темою творчості письменника. Повістю «Fatamorgan», революційно наснаженими новелами він гар­тує бойовий дух мас і розкриває красу творчого життя-горіння, життя-подвигу, поетизує і уславлює революціоне­рів, до кінця відданих народові («Невідомий» (1907), «Сон» (1911), «Подарунок на іменини» (1912) та ін.), викриває куркульство як реакційну силу, ліберальних балакунів, зрадників революції, таврує чорносотенних по- громників, воює проти міщанства.

Революційні позиції письменника виявилися не лише у його художніх творах, а й у літературно-критичних стат­тях: гостро викривальній рецензії на збірку поезій дека­дента М. Філянського (1907) і в рефераті «Іван Франко» (1907).

Реферат «Іван Франко» (М. Коцюбинський прочитав його прилюдно на початку 1908 року) справедливо вва­жається найвищим досягненням дореволюційного франко­знавства. З нього вперше постає правдивий образ Каме­няра, письменника-борця, великого художника і патріо­та, невтомного громадського діяча і вченого.

До оцінки діяльності і літературної творчості І. Фран­ка Коцюбинський підійшов з новою естетичною міркою. У своєму рефераті, що за жанром може бути визначений як літературно-критичний нарис, він, відкинувши норми буржуазної естетики, намалював хвилюючий образ письменника-громадянина, патріота й інтернаціоналіста, при­страсного борця за долю поневоленого народу, розкрив глибокий соціальний зміст і високу ідейно-естетичну вар­тість його творчості, її революційний дух, суспільну зна­чимість, особливо виділивши і підкресливши тему боро­тьби робітників проти капіталу та інтернаціоналізм ве­ликого Каменяра. Це було прямим викликом панівній верхівці та буржуазно-націоналістичним критикам, які знецінювали кращу частину спадщини поета-революціонера.

Тут М. Коцюбинський показав себе справжнім літера­турним критиком і публіцистом: він зумів знайти відпо­відну форму для широкого матеріалу про життя, гро­мадську діяльність і багатогранну літературну та науко­ву творчість І. Франка. Зрозумівши, що розважливий ака­демічний виклад найменш відповідав би його задумові, він вдався до розповіді пристрасної, хвилюючої. Навіть порт­рет Каменяра намалював динамічно, підкресливши силу волі, мужність борця за щастя і волю трудящих.

Наголосивши на новаторському характері творчості, що виявився «не тільки в формі, в літературній манері», а й у «відносинах до фактів життя», вказав на нові риси творчого методу письменника-реаліста, революціонера.

Реферат М. Коцюбинського про Івана Франка прой­нятий ідеєю боротьби за дійову, соціально спрямовану реалістичну літературу, за активну роль літератури і письменника її житті.

Велике значення для М. Коцюбинського мало знайом­ство а Буревісником революції Максимом Горьким, яке з часом переросло у щиру, гарячу дружбу, що ґрунтувалася на спорідненості ідеалів, світоглядів. Ця дружба скрашу­вала останні роки життя М. Коцюбинського і благотвор­но позначилася на його творчості. В радянському літера­турознавстві широко висвітлені творчі зв'язки цих двох письменників.

Михайло Михайлович знав і любив твори російського письменника ще задовго до першої зустрічі з ним на о. Капрі влітку 1909 року. У 1903 році він надіслав у подарунок Олексію Максимовичу збірку оповідань з дар­чим написом. Коцюбинський стежив за новими творами Горького, відчував свою духовну близькість з великим пролетарським письменником і потребу спілкуватися з ним. Особливо ця потреба стала необхідною в роки чорно­сотенних погромів і розправ, коли йому, за його ж виз­нанням, бракувало людей, що живуть однаковими з ним інтересами. Тому він, не без труднощів роздобувши кош­ти, вирушив на о. Капрі, де перебував у еміграції, після виходу з ув'язнення у Петропавловській фортеці, Максим Горький.

Великий пролетарський письменник писав пізніше про М. Коцюбинського: «Він був одним із тих незвичайних людей, що при першій же зустрічі з ними викликають благосне почуття задоволення; саме цю людину ти давно ждав, саме для неї у тебе є якісь особливі думки!

В світі ідей краси і добра він «своя людина», рідна людина, і з першої зустрічі він будить жадобу бачити його якнайчастіше, говорити з ним більше».

В особі Максима Горького український письменник побачив не лише свого щирого друга, порадника та одно­думця, але й друга українського народу, захисника його культури.

Твори Максима Горького захоплювали М. Коцюбинсь­кого оптимізмом, революційним гуманізмом,глибоким знанням життя і майстерним його відображенням. У листах до Максима Горького він відгукнувся на ряд його нових творів («Літо», «Містечко Окуров», «Васса Желєзнова», «Життя Матвія Кожем’якіна»,«Казки про Італію»та ін.)

Деякі з цих листів нагадують влучні рецензії-мініатюри. В них він виявив глибоко розуміння горьківського, багатогранного таланту.

Твори свого великого друга М. Коцюбинський назвав «школою для російських белетристів» і оцінював їх як найвище досягнення реалістичного мистецтва Він цінував Максима Горького як вели­кого художника, який своєю творчістю протистояв літе­ратурному розкладові, боровся з реакцією і занепадницт­вом.

Максим Горький всіляко підтримував українського письменника, високо цінуючи його талант. Саме з ініціа­тиви Олексія Максимовича у 1910 — 1913 рр. в Росії було здійснено перше видання творів М. Коцюбинського в трьох томах у перекладі на російську мову. Твори його стали доступними російському читачеві, а в журналі «Современник» з'явилися рецензії з високою їх оцінкою.

Після виходу першого тому (1910) великий пролетар­ський письменник повідомляв свого українського друга: «Книжку вашу прочитав з великою насолодою, з душев­ною радістю». Таке визнання підбадьорювало, додавало сили та праці. «Якщо Вам подобається книжка — зна­чить варто писати»,— відповідав М. Коцюбинський.

Критика зауважила тематичну та ідейну близькість їх творів. В рецензії на твори М. Коцюбинського, вміще­ній у журналі «Современник» (1911), вказувалося на співзвучність ряду мотивів у обох письменників, на ори­гінальність художнього вирішення тем.

На о. Капрі М. Коцюбинський написав новелу «Коні не винні» (1912), яка тематично перегукується з шостою російською казкою Максима Горького. У ній він викрив лібералізм українського поміщика як небезпечне для народу явище. Новела — неперевершений зразок майстерності: у ній немає нічого зайвого, кожний образ, кожна художня деталь несуть певне ідейно-художнє навантаження служать розкриттю письменницького задуму.

Завдяки письменнику Максимові Горькому у 1910 році на о. Капрі відбулося знайомство М. Коцюбинського з В. І.Леніним.В. Бонч-Бруєвич згадував, що йому «нерідко доводилось чутипро Михайла Коцюбинського як про письменника близького до... більшовицького напряму» і що Володимир Ілліч особливо добре до нього ставився, покладав на нього великі надії як на письменника-художника».

У творах М.М. Коцюбинського останніх років, що були роками нового революційного піднесення в країні, звучить пристрасний заклик до змістовного, діяльного творчого життя і водночас рішучий протест проти обивательського спокою, міщанського самовдоволення - «Сон», «Тіні забутих предків»(1911), «Хвала життю» (1912). виступаючи проти гнітючих умовностей капіталістичного світу, великий гуманіст і сонцелюб висловлював гарячу віру в перемогу добра над злом, світла над темрявою, розкривав високу душевну красу революціонерів-борців, відданих інтересам трудового народу, справі революції.

В останньому, незакінченому творі «На острові», що складається з окремих картин-вражень, М. Коцюбинський намалював хвилюючий символічний образ агави, прире­ченої на смерть. Ось вона, гінка і висока, як сосна, сво­їм квітучим верхом перша зустрічає схід сонця, бачить так далеко зі своєї висоти, як раніше не бачила, і саме тепер гине, в пору розквіту. Талант великого Сонцепо­клонника і життєлюба теж був у розквіті, коли хвороба підтяла його життя.

Як художник слова М. Коцюбинський досяг вершин майстерності і став поруч з визначними письменниками світу. Його твори несли в собі ідею дружби народів, спри­яли згуртуванню трудящих усіх націй для боротьби за повалення самодержавно-капіталістичного устрою і вста­новлення справедливого соціалістичного ладу.

Твори М. Коцюбинського виходять мільйонними тира­жами українською, російською та мовами багатьох інших країн, розповсюджуються за рубежем, особливо в країнах соціалістичного табору.

Михайло Коцюбинський — неперевершений майстер малої епічної форми. Його твори відзначаються лаконіч­ністю, мелодико-інтонаційним багатством, тонким ліриз­мом, динамічністю портретної характеристики, глибиною розкриття внутрішнього світу героїв, чіткістю класових позицій. Хоч письменник не виписує детально портретів своїх персонажів, а подає тільки їх контури, штрихи, найважливіші деталі, проте читач легко їх сприймає, до­мислює. Твори великого майстра не обтяжені описом по­буту, етнографічних подробиць, широкими розповідями про події і людей. В них — живі картини, сцени і обра­зи, найхарактерніші деталі, які творять цільне художнє полотно.

Велика роль М. Коцюбинського і в тому, що він зба­гатив лексику української мови, вніс у переджовтневу українську прозу ті ідейно-художні особливості, які роз­винулися в радянській літературі.

В останні роки життя М. Коцюбинський згуртував навколо себе творчу молодь Чернігова. На літературних "суботах" , що відбувалися в домі письменника, велись розмови про російську, українську і світову літературу. Обговорювались твори початківців. Михайло Михайлович давав поради молодим авторам, розвивав їх талант. Учас­ники цих «субот» — Павло Тичина, Василь Блакитний — стали заспівувачами нової української радянської літе­ратури. Молоді люди, що гуртувалися навколо М. Коцю­бинського і перебували під його впливом, у тому числі діти письменника, були активними учасниками Великої Жовтневої соціалістичної революції, полум'яними бор­цями за Радянську владу.

Михайло Коцюбинський відкрив нові шляхи в літе­ратурі для наступних поколінь письменників. Засвоюючи і розвиваючи його здобутки, українські радянські пись­менники — П. Тичина, А. Головко, Ю. Яновський, О. Дов­женко, О. Гончар, М. Стельмах досягли у своїй творчос­ті високого ідейно-художнього рівня, збагатили нашу лі­тературу творами, якими по праву пишається український народ.