Міністерство освіти і науки України
Новелістика Дніпрової Чайки, Степана Васильченка, Марка Черемшини, Леся Мартовича
Чернігів 2010
Економічні і суспільно-політичні умови життя населення західноукраїнських земель у період імперіалізму визначили зміст, форми і напрямки класової боротьби в його середовищі. Це, в свою чергу, знайшло відображення в розвитку суспільної думки, культури, мистецтва, художньої літератури.
Становище селянської бідноти і наймитства в західноукраїнському селі було в ті часи не просто нестерпно важким - воно було трагічне. Безправний, неписемний, затурканий селянин-трудівник жив у постійних безпросвітних злиднях; його щоденно підстерігала примара голодної смерті. Пани, підпанки і їх прихвосні з чиновно-урядового апарату жорстоко визискували селянську бідноту, дивились на нього як на дешеву робочу силу.
В таких історичних умовах жили і боролись робітники та селяни західноукраїнських земель в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. Літературний рух в Західній Україні в цей період розвивався під знаком боротьби двох літератур - літератури демократичної проти літератури буржуазної. Література української буржуазії і її ідейних спільників з числа інтелігенції була наскрізь націоналістична, антинародна. Демократичну літературу творили вірні сини трудящих - захисники інтересів селянської бідноти, наймитства, робітників. Великим трудівником і натхненником демократичної літератури був Іван Франко і ті, хто йшов поруч з ним.
У формування революційно-демократичного світогляду Франка величезну роль відіграла творчість Шевченка.
"Ця маленька книжечка, - писав Франко про "Кобзар" Шевченка, - відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухнула, мов джерело чистої холодної води, заясніла невідомою досі в українському письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову".
В 90-х р.р. ІХ ст. в літературу на Західній Україні прийшли нові письменники. В періодичних, художніх і громадсько-політичних виданнях з’явилися перші твори Леся Мартовича, Ольги Кобилянської, Марка Черемшини - Івана Семанюка, Василя Стефаника.
Ставити поруч ці імена зобов’язує нас не тільки те, що вони майже одночасно виступили в літературі і що їх діяльність припадає на один історичний період, але насамперед той факт, що вони споріднені в ідейно- художньому відношенні.
В особі Ольги Кобилянської, Леся Мартовича, Василя Стефаника, Марка Черемшини західноукраїнська література кінця ХІХ - перших десятиліть ХХ століття має представників демократичного напрямку. Їх літературна діяльність була ідейно співзвучна з діяльністю Лесі Українки, Михайла Коцюбинського, Архипа Тесленко, Степана Васильченка - письменників, творчість яких живилася революційно-демократичними ідеями Шевченка і Максима Горького.
Внаслідок діяльності письменників-демократів українська проза кінці ХІХ – початку ХХ ст. піднеслась на новий, вищий щабель.
"… Наша проза, - писав Франко, - під пером Кобилянської, Стефаника Черемшини, Яцкова набрала поетичного лету, мелодійності, ніжності грації та різнорідності…Це гарні здобутки нашого розвою і їх не годиться нам затрачувати".
На чолі групи талановитих представників нового напрямку галицької прози Франко ставив Ольгу Кобилянську, а поруч з нею називав Марка Черемшину
Переважно хлопські сини походженням, соціалісти з переконання, молоді письменники, - як говорив про них Франко, - взялися малювати те життя, - яке найліпше знали – сільське життя. Соціалістична критика суспільного ладу давала їм вказівки, де шукати в тім житті контрастів і конфліктів, потрібних для твору.
Крім ідейної і тематичної спорідненості прози Мартовича, Черемшини і Стефаника, знаходимо багато спільного і в їх творчій еволюції в художньому методі і стилі. Вони розробляли жанр новели і дали класичні зразки його. Беручи матеріал для своїх творів безпосередньо з життя, вони для більш глибокого відображення типових явищ дійсності дбайливо працювали над словом і внесли багато нового в техніку художньої прози. Пишучи про народ і для народу, вони використовували фольклорні багатства, талановито наслідуючи народну поезію, як це було у Черемшини.
Відзначаючи спільне в творчості трьох видатних західноукраїнських новелістів, водночас не слід забувати, що, як творчі індивідуальності, вони займають кожен своє місце в літературі.
Хочеться зупинитися на одному з них – Марку Черемшині.
Марко Черемшина
– Іван Юрійович Семанюк народився 13 червня 1974 року в селі Кобаки Косівського повіту (тепер Кутського району Станіславської області) на Гуцульщині в сім’ї селянина.
Ще малим, коли Іванові було 2-3 роки, його взяли до себе на виховання ді і баба. Коли Іванові йшов восьмий рік, війт запропонував дідові записати хлопця до школи. Старий гуцул три дні оплакував свого улюбленого онука, а на четвертий таки відві до школи.
На десятому році, коли Іван був у третьому класі, батьки з села перейшли жити на садибу до діда. Юрію, батьку Івана, здавалося, що старі балують хлопця і він забрав його до себе. У батьків Іванові жилося гірше, ніж у діда, бо, крім нього, були ще Васюта, Оленка. Батько й мати з рання до пізньої ночі працювали по господарству. Дітей також рано ставили до роботи.
В сільській школі, де вчився Іван Семанюк, існували суворі порядки. Вчителі за дрібниці пороли різками.
Після закінчення школи, 1889 року, батько одвіз Івана до Коломії в гімназію, де навчання велося польською мовою.
Після закінчення гімназії в 1896 р. Черемшина жив кілька місяців у рідному селі. Восени, заробивши лекціями трохи грошей, Черемшина поїхав до Відня з наміром вступити вчитися на медичний факультет університету. Але там була висока плата, тому він змушений був вступити на юридичний, де плата була найнижча.
Ставши студентом юридичного факультету, юриспруденцією Черемшина цікавився мало, а головну увагу приділяв літературі.
Читаючи новини західноєвропейської літератури, він перекладає на українську мову твори Оттона Канови, Жюля Ренара ті інших модерністів, і пробує застосовувати у власній творчості їх манеру письма.
Крім перекладацької і поетичної діяльності, Черемшина відгукується рецензіями на літературні новини, зокрема на фольклористичні видання.
В роки навчання в університеті, поруч з літературною діяльністю, Черемшина багато уваги приділяє праці в різних студентських і громадських гуртках, товариствах.
У жовтні місяці 1901 року він закінчив навчання в університеті, яке тривало з зимового семестру 1896-1897 навчального року до літнього семестру 1900-1001 навчального року. В 1902 – 1902 рр. Черемшина складає річні іспити з юриспруденції, державознавства та інших дисциплін; готується до складання докторату права. Тільки 17 липня 1905 року, як це видно з докторського диплома, Черемшина оформив свою освіту. З 27 липня 1905 року до 31 вересня 1906 року Черемшина відбував судову практику у Відні, спочатку в карному, а потім у торговельному суді. "Та побачивши, що там на посаду судді треба ждати найменше двадцять п’ять літ" ("Моя біографія"), він записався в адвокатуру і виїхав з Відня до містечка Делятина.
В кінці 1912 року Черемшина відкриває власну адвокатську канцелярію у м.Снятині.
Заслуга Черемшини полягає в тому, що він чув стогони і бачив страждання передових людей, кинутих в середньовічні катівні, чув стогони народу і розказував усе це у своїх тужливих новелах.
В останні роки життя кволе від природи здоров’я Черемшини часто зраджувало його, а давня хвороба нирок і серця не раз приковувала письменника до ліжка. 1927 року на великодні свята Черемшина з дружиною поїхав у рідне село Кобаки в гості до старої матері і сестри Олени. 15 квітня письменник пішов на сільське кладовище на могилу батька. Хворе і вразливе серце не витримало переживань, викликаних спогадами, і Черемшина тут-таки на кладовищі раптово помер.
Поховано письменника 17 квітня у м.Снятині. На похороні були присутні селяни, міщани, заробітчани, що прийшли попрощатися із своїм захисником і перед судом і перед властями – адвокатом Іваном Семанюком, з своїм письменником Марком Черемшиною. Разом з народом в останню путь проводив Марка Черемшину його друг і побратим Василь Стефаник.
Марко Черемшина – тужливий поет. Але не вся його творчість останніх років війни і часів окупації Галичини та Гуцульщини панською Польщею вкрита хмарною тугою. Тоді ж він написав кілька творів на родинно-побутові теми, де навіть драматичні моменти не знижують його їх життєрадісного тону.
Про кохання, радість родинного життя Черемшина говорив мовою поета-лірика. У творах на цю тему розповідь, епічний момент займає незначне місце. Ліричний діалог, ліричні відступи автора близькі до римованої прози, становлять головну їх тканину. Сюжетний матеріал підпорядковано настроєві автору або героїв твору. Можна було б сказати, що новели Черемшини на родинно-побутові теми подібні до ліричних сюжетних поезій. З поезією ці новели Черемшини зближує їх глибокий ліризм, а також мелодійність, ритмічність мови, уподібненої в окремих місцях до віршованої.
Творчість Черемшини реалістична. Його новели переконливо доводять, що письменник всім своїм єством ненавидів капіталістичні порядки в західноукраїнському селі і захищав інтереси його трудящих прошарків. Герої черемшини здебільшого списані з натури. Прототипами їх були переважно мешканці села Кобаки. Курило Сівчук ("Святий Ніколай у гарті") був сусідою батька Черемшини, Митро Пасемків, Грипинюків Никифор, Прокіп Сенчук ("Лік"), Дзвиничук Мохнатий, Олена Несторієва ("Село вигибає"), Гушпани, Мочернаки ("Бодай їм путь пропала"), Орфенюк ("Верховина") і багато інших – це все земляки письменника – його односельчани.
Беручи за основу своїх новел життєві факти, описуючи дійсні події і життя справжніх людей, Черемшина проте не позбавляв себе, як письменника, права на домисел, на художню видумку. Глибоко і всебічно знаючи психологію західноукраїнського селянства, він відтворював найтиповіші картини з його життя й побуту. Як реаліст, Черемшина сильний у показі і немічний у намаганні вказати селянству вихід із того становища. Відповідно до цього визначилися й істотні прикмети реалізму Черемшини, які яскраво виступили уже в збірці "Карби", а в наступній творчості тільки сильніше й повніше виявилися. До відображення життя селянства письменник підходив з позицій оцінки того життя самим селянством. На всі факти, які він брав для своїх новел, він намагався дивитися очима своїх героїв і оповідати про все це їхньою ж мовою. Сам тому основою реалістичного стилю Черемшини стала народна творчість, як поетична форма вислову народних уявлень про оточуючу дійсність. Добре знані багатющі скарби народної творчості широким потоком влилися в новели Черемшини. Його творчість невіддільна від духовного світу селянства. Це знайшло вияв у найрізноманітніших формах. Поряд з матеріалами з етнографії, фольклористики і т.п., по творчості Черемшини можна вивчати світогляд селянина-гуцула тих часів. Народні звичаї, повір’я, забобони, усна народна творчість майже всіх жанрів (а особливо голосіння, думи, невольничі плачі і колядки) знайшли найширше застосування в новелах Черемшини. Використання багатств народної поезії в сполученні з гуцульським діалектом надало творчості Черемшини народного гуцульського колориту.
Творчість Черемшини, а також спогади різних осіб, які добре його знали, свідчать, що він був вірним сином свого народу, до кінця відданим справі боротьби за його соціальне і національне визволення. Як письменник і як адвокат він був оборонцем інтересів трудящих верств західноукраїнського селянства. Він не вважав себе борцем ("хоть живо і невгавно шукаю, але не борець я", - писав Черемшина в автобіоргафії), але насправді був ним, бо не терпів ніякого ярма, ненавидів всією силою своєї думки "гієн, вовків і шакалів", як називав він визискувачів.
Кровно зв’язаний з селянською біднотою також Лесь Мартович
. Народився Л. Мартович 1871 році в селі Торговиця, Городенківського району, Станіславської області, у родині селянина-бідняка, який служив громадським писарем. Семирічним хлопцем віддають батьки майбутнього письменника до місцевої школи, де Лесь пробув цілих три роки. Після п’яти років навчання у сільській школі Мартович успішно витримує вступні екзамени у Коломийську гімназію і в 1882 році стає її учнем.
Згодом виключений з Коломийської гімназії, Мартович продовжує навчання у Дрогобицькій гімназії.
У 1892 році Мартович успішно склав іспит на атестат зрілості і в цей же час вступив на юридичний факультет Чернівецького університету.
Навчаючись у Дрогобицькій гімназії, Л.Мартович в 1891 році публікує в редагованому І.Франком журналі "Народ" своє друге оповідання "Лумера", в якому змалював життєві картини дореволюційного галицького села.
Незабаром після закінчення гімназії (1893 р.) письменник виступає з листівкою, присвяченою життю і діяльності основоположника наукового комунізму – Карла Маркса.
У 1898 році Мартович бере діяльну участь у редагуванні радикального журналу "Громадський голос".
В останні роки життя Мартович виношував немало планів на майбутнє. Зокрема багатий матеріал для нових його творчих задумів дали події імперіалістичної війни, про що сатирик писав в листі до свого товариша по громадській роботі.
Однак роботу над здійсненням своїх творчих задумів Мартовичеві не довелося цьому перешкодила смерть сатирика, яка сталася внаслідок тривалої тяжкої хвороби в селі Погариську 12 лютого 1916 року.
Значення творчості Леся Мартовича велике.
Спираючись на досягнення передової реалістичної школи Т.Г. Шевченка, М.В.Гоголя, М.Є. Салтикова-Щедріна, І.Я.Франка та інших письменників, Мартович своєю творчістю розвивав і збагачував традиції української і російської літератури, а його сатира виразила всю своєрідність і силу національного характеру народного гумору, його невичерпні художні можливості.
Поряд з Черемшиною, Франком та іншими передовими письменниками, Мартович з величезною сатиричною гостротою і правдивістю змалював носіїв "реакційного", "тісного, стухлого" духу, що є виявом глибокого вивчення сатириком суспільно-історичних процесів.
Письменникові було властиве вірне розуміння позитивного ідеалу. Борючись сатиричним словом проти основ пануючого австро-угорського режиму, Мартович викривав типові потворності, характерні австро-угорській та галицькій реакції, і це викриття робилося сатириком в ім’я майбутнього торжества передових ідеалів і народних прагнень.
Важливими рисами художньої манери Мартовича є гостра злободенність і відверта тенденційність його творів. Сатирик відгукувався на злободенні питання сучасності, та
Рисою, що визначає специфіку художньої манери Мартовича, є сатиричне змалювання дійсності. Ніхто в українській літературі дожовтневого періоду після І.Франка не мав такого яскравого сатиричного обличчя, як Л.Мартович, що був останнім видатним сатириком дожовтневої української літератури.
Через яскраво виражену політичну спрямованість і пристрасне викриття галицьких соціальних порядків творчість Л.Мартовича була вороже зустрінута українськими буржуазними націоналістами, які ще за життя письменника свідомо ігнорували його твори, навмисне замовчували або спотворювали їх. Вчитель Л.Мартовича І.Франко захистив письменника від несправедливих нападок з боку ворожої критики. Постійно піклуючись про ідейно-художнє зростання Мартовича, він дав вірну оцінку його творчості і першим серед літературознавців правильно визначив художні особливості творів письменника, підкреслив його надзвичайну спостережливість ("прегарний обсерватор"), сатирико-гумористичну спрямованість його творів ("надзвичайний гумор"), вказав на його просту і цілком оригінальну художню манеру.
Проте найбільш цінність сатиричних творів Л.Мартовича полягає в тому, що вони для народу залишаються яскравими документами того часу, розповідають правдиву історію життя західноукраїнських трудящих, які довгі роки перебували під гнітом австро-угорських окупантів.
Серед талановитих письменників, які вписали своє ім’я в історію, поруч з іменам Тараса Шевченка, Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Лесі Українки, Ольги Кобилянської, Василя Стефаника, Марка Черемшини та інших почесне місце займає Лесь Семенович Мартович.
Літературний процес тих часів був складним, багатогранним, суперечливим. Посилилась ідейна боротьба між революційно-демократичним напрямом і представниками різних буржуазно-декадентських течій. Конкретно-естетичним, творчим виявом цієї боротьби стало впровадження в літературу і мистецтво певних принципів відтворення дійсності. Це була боротьба методів і стилів. Вона діставала свою реалізацію як у творчій практиці представників різних течій і угрупувань, та і в теоретичних настановах, лозунгах, деклараціях.
Зрозуміло, що нові суспільно-літературні умови вимагали від письменників пошуків нових форм художнього осмислення життєвого матеріалу нове життя прагнуло нового слова. Питання про найвідповідніші ідейні завдання, форми відтворення дійсності в літературі тієї доби було першорядним. Нових форм шукали як митці революційно-демократичного табору, так і представники деградуючих декадентських кіл.
Потребу нових засобів відображення життя усвідомив і Степан Васильченко.
Вже на початку творчого шляху він зіткнувся з різними літературними джерелами. Проте письменник не прийняв за взірець модернізм українських декадентів, далеких від його ідейно-естетичних уподобань. Творче кредо С.Васильченка мало своїм корінням українську народну творчість і глибоко реалістичну літературу Шевченка і Гоголя, Нечуя-Левицького і Короленка, Франка і Л.Толстого, Лесі Українки і Чехова, Коцюбинського і Горького. Спираючись на прогресивні традиції цих письменників, Васильченко пішов у ногу з передовими літераторами свого часу по шляху народності і реалізму. Народився Степан Васильченко (Панасенко Степан Васильович) 8 січня 1879 року в козацькому містечку Ічня, у сім’ї бідного ремісника – шевці Василя Панасенка.
Закінчив школу С.Васильченко кращим учнем.
1894 року С.Васильченко їде до Коростишівської вчительської семінарії. Тут, у семінарії, вперше вималювався в його уяві образ сміливого, незалежного народного вчителя.
1898 року С.Васильченко закінчує семінарію і, сповнений райдужних планів та мрій, їде працювати в село Потоки на Канівщині.
Незабаром його вижили з села.
І починається поневіряння С. Васильченка з школи в школу, з місця на місце. Спершу переводять його до Богуслава. Попрацював трохи в селі Карапишах, потім перебирається на Полтавщину. Тільки приступив до роботи, аж приходить пакет: протягом двадцяти чотирьох годин перейти в Драбівську школу. Думка про навчання не залишала С.Васильченка й раніше, а зараз просто не давала спокою.
У 1904 році С.Васильченко вступає до Глухівського учительського інституту – "мужицького університету".
По закінченню їде працювати на Донбас у село Щербинівку. Та не встиг там обжитися, як разом з іншими учителями його заарештовують і кидаю бахмацьку тюрму. Його запідозрювали в організації Горлівського повстання, яке саме перед цим було придушене.
Півтора роки борсався С.Васильченко в тюремних сітях. Літературної праці не кидав.
Винісши з тюрми тиф, він потрапляє в Бахмацьку лікарню. Трохи очунявшись, їде в Ічню до матері. Вчителювати йому категорично заборонили, і він живе з приватних уроків.
Як він любив дітей, їхній сміх, їхні клопоти, як любив він школу, вдень гамірну, вночі порожню і тиху, і зимові вітри-пустуни і осінні квіти. Важко було розлучатися педагогові, закоханому в свою професію, з школою, з дітьми. Важко було письменникові поривати з тим середовищем, з якого вийшов, з якого брав теми, образи, якому присвятив усього себе. Та хвороба серця змусила. А 11 серпня 1932 року вулицями Києва йшла траурна процесія. Помер Степан Васильченко. Смерть передчасно обірвала життя великого чарівника слова, майстра-художника.
Літературна діяльність Степана Васильченка надзвичайна, різноманітна і багатогранна. Читачеві письменник відомий насамперед як автор високохудожніх новел і оповідань.
Будучи прекрасним майстром новели, Васильченко створював невеликі за розміром, надзвичайно прості за змістом, композиційно стрункі, внутрішньо викінчені, високоідейні твори. В них письменник зумів розкрити великий і складний світ людських взаємин і почувань вірний принципу писати лише правду, письменник змальовує в них глибокоправдиві картини сучасної йому дійсності, створює типові образи представників трудового люду.
Своєю творчість Степан Васильченко по праву заслужив широке визнання читачів ще за життя. Виявом справжньої любові і поваги до письменника був організований громадськістю Києва у березні 1929 року ювілей з нагоди 50-річчя з дня його народження. Ювіляр отримав сотні привітальних телеграм, листів від письменницьких організацій, видавництв, редакцій, окремих осіб. І всі вони пройняті теплим словом, гарячою любов’ю до Васильченка і його творчості.
В наші дні новели і повісті Степана Васильченка користуються великим попитом масового читача, вони перекладені на мови багатьох народів.
С.Васильченко віддав своє палаюче серце рідному народу, запаливши ним навіки незгасні барви свого чарівного слова.
До активних конструкторів українського літературно-художнього руху кінця ХІХ – початку ХХ століть належить Дніпрова Чайка
– авторка оповідань, творів для дітей, лібрето дитячих опер лірико-алегоричної прози та поезій.
Дніпрова Чайка – цікава постать на терені літературної України, натура діяльна, енергійна, безпосередня у вираженні своїх почуттів і внутрішніх станів. Її життєва активність характеризується непересічністю й різноспрямованістю. Вона боролася за багато справ і багато чого намагалася в житті зробити. Життя письменниці було сповнене радісних емоцій, романтичних надій, жорстоких розчарувань, потрясінь і пройшло у психологічних колізіях й боротьбі за утвердження індивідуального "я".
Людмила Олексіївна Березіна, відома також як Людмила Василевська і ще більш відома як Дніпрова Чайка, народилася за старим стилем 20 жовтня, за новим – 1 листопада 1861 року в селі Карлівці Ананьївського повіту Херсонської губернії (зараз – село Зелений Яр, Доманівського району, Миколаївської області).
Дитячі роки пройшли на українському Півдні – на Херсонщині та в Одесі. Спочатку вона навчалася у Херсонській дівочій гімназії, але через важку хворобі змушена була її залишити. Незабаром навчання було продовжено в Одесі у спеціальній школі Михайлівського жіночого монастиря. Завершила ж вона курс навчання 1879 року в Одеській приватній жіночій гімназії.
По закінченню гімназії Людмила Березіна розпочала активну педагогічну діяльність. Проте перед цим їй довелося витримати родинний конфлікт: в наміри батьків не входило те, щоб Людмила працювала вчителькою: ця діяльність вважалася важкою і виснажливою. Проте Людмила настояла на своєму. Працювала спочатку домашньою вчителькою в заможній сім’ї, згодом – в сільській школі, а з 1884 року викладає в Одеській приватній гімназії. Н.Вишневська відзначає, що з цього року Л. Березіна "зближається з демократично настроєною інтелігенцією, з представниками Одеської та Херсонської громад, зокрема з українським бібліографом, критиком і фольклористом М.Ф. Комаровим та українським фольклористом, етнографом і громадським діячем О.О. Русовим…".
Ці та інші творчі контакти помітно вплинули на посилення ї інтересу до україністики – мови, фольклору, етнографії, живої говірки, художньої літератури, а також до регіонально зумовлених, регіонально неповторних виявів українського.
Л.Березіна вчителювала на Херсонщині, Одещині та Бессарабії. Вона палко поділяла ідею про необхідність нести культуру й знання в народ. Місія просвіти широких народних верств на певний час повністю оволоділа нею. Вчителювання в розумінні письменниці було нероздільне з духовним піднесенням людей, і вона покладала чимало надій, соціальних сподівань на розвиток учительської справи. Образ педагога для неї асоціювався з променем світла в темному й важкому народному житті.
Також виявила себе і як таврієзнавець. У вісімдесяті роки ХІХ століття почала цілеспрямовано досліджувати рідний край.
Майже п’ятнадцять років життя Дніпрової Чайки пройшло в Херсоні (1885 року вона одружилася з Феофаном Василевським). У 1885-1887, 1895-1908 роках письменниця мешкала в Херсоні, де активно творчо працювала.
Дніпрова Чайка належала до типу соціально дієвих жінок, брала активну участь у подіях суспільно-громадського значення. Так, у 1903-1904 роках вона входила до складу херсонської організації допомоги політв’язням. У 1905 р. письменницю було заарештовано за розповсюдження забороненої літератури, її рукописи конфісковано. У період 1905-1907 років вона симпатизувала прихильникам революційних ідей, висловлювала радикальні думки.
У 1908 році Дніпрова Чайка переїжджає до Києва. Там вона продовжує активні громадську діяльність.
У 1914 році письменниця тяжко захворіла й решту свого життя (тринадцять років) провела в боротьбі із хворобою. З того ж року різко знизилася її письменницька активність.
Писати Дніпрова Чайка розпочала наприкінці сімдесятих років, ще навчаючись в Одеській приватній жіночій гімназії. Перші літературні спроби – а ними стали ліричні поезії: цілком традиційна форма початку літературної діяльності – було зроблено російською мовою. Дніпрова Чайка продовжила традиції частини українських письменників зі сходу чи півдня України, які від російської мови здійснили перехід до української.
Дніпрова Чайка залишила певний слід в українській художній культурі. Її романтична щирість, прагнення творчої самореалізації, алегорійна експресивність свідчили про глибоку внутрішні художньоформуючі процеси, що відбувалися в надрах українського мистецтва й сприяли його піднесенню на нові щаблі концептуального й формотворчого розвитку.
Значна частина поетичної творчості Дніпрової Чайки "становить своєрідну історію жіночого серця". Мотиви розбитого кохання, зради, дівочої біди, інтимних переживань пронизує усю її поетичну спадщину.
У віршах знаходимо такий цікавий художній аспект, як антиномію "чоловік-жінка". Ці дві художньо-статеві постаті часто протиставлені в неї. Вона розглядає їх як етичну і психологічну опозицію. Між ними точиться напружена психологічна боротьба. В її поезіях спостерігаються окремі феміністичні мотиви й поривання. Художня антиномія "чоловік-жінка" набувала в інтерпретації Дніпрової Чайки неабиякого психологічного загострення. Зрозуміло, що поетеса перебувала на боці жіноцтва. В її поетичній інтерпретації чоловік часто виступає тим, хто підкорює, а жінка – тією, хто звільняється.
Дніпрову Чайку хвилюють питання щодо соціальних можливостей жінкам, жіночого права на внутрішню незалежність. Вона вважала, що ці права дуже обмежені й що за них жіноцтву треба боротися на всіх рівнях – від внутрішньо-індивідуального до загальносуспільного. На межі ХІХ-ХХ століть активно визрівав український фемінізм. Дніпрова Чайка – поетеса гранично відкритих, відвертих емоцій. Вона з надзвичайною щирістю передавала й описувала буяння різноманітних політональних жіночих почуттів. Мотив кохання є одним х домінантних у її творчості. Любов постає як спільність щастя й болю.
В інтимній поезії Дніпрової Чайки поєднуються образи-антитези: веселощі й сльози, сонце й гроза, небо блакитне і хмарне, спів і стогін, сміх і плач.
У вірші "Люди казали…" внутрішній стан ліричної героїні, заснований на контрастах, передано такими експресивними рядками:
…Висушу сльози я щастям.
Смійтеся, люди:
Добре в коханні,
Гірко і щасно!
Смійтеся – плакать не буду!
У поезіях також звучать ноти безмежного щастя в коханні, осяйності світло, силою, безмежністю любові, для якої не може існувати перешкод. Щасливе кохання – це величезна пісня серця в творах письменниці, яка з романтичною захопленістю передає сутність й стани кохання, використовуючи піднесені й урочисті епітети, метафори.
О моя надіє – золотії крила,
А орлине око – серце молоде,
Небо неомірне – молодая сила,
А кохання щире – сонечко святе!
На крильцях надії піднімусь високо,
Сила допоможе крила розгорнуть,
І тоді здолаю, як орлиним оком,
Серцем пояснілим мир весь озирнуть.
А кохання в серці сонечком засяє,
І тоді обійми я розкрию всім.
І добра, і ласки, скільки лиш здолаю,
Скільки в серці маю, подарую їм.
(О моя надіє – золотії крила…)
Завдяки передовим письменникам, які допомагали своїм твердим, гнучким, мелодійним словом, народ, нарешті, звільнився від ярма. Завдяки їм люди піднімалися духом навіть у найтяжчі часи. Їх поезія живе і захоплює все більше і більше читачів у наші дні, тому що вона – невмируща.
Список використаної літератури
1. "Українська література в загальноосвітній школі" 6/2001.
2. "Марко Черемшина" – О.Є. Засенко.
3. "Лесь Мартович" – Ф.М.Білецький.
4. "Вибрані твори" – Степан Васильченко.
5. "Творчість Степана Васильченка" – В.П.Олійник.
6. "Степан Васильченко" – В.А. Костюченко.