Зміст
Вступ
1. Творча діяльність П. Мирного, чи твори в які закладена тема «Лиха давнього й сьогочасного»
1.1 Тема кріпацтва в українській літературі активно розроблялась письменниками ще довго після офіційного його скасування
1.2 «Голодна воля»
1.3 «Правдиве слово хлібороба до своїх земляків» – брошура Волховського, «воля» 1961 року – це нове ярмо для трудящої людини
1.4 «За водою» та оповідання «Злодій», в основі цих повістей, також лежить тема «лиха давнього й сьогочасного»
1.5 Антикріпосницька тема оповідань-образків Панаса Мирного під назвою «Як ведеться, так і живеться»
1.6 Іван Франко в «Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 р., дав оцінку першим двом образкам, «День на пастівнику» і «Батьки»
1.7 Оповідання «Татарин, братик, татарин!»
2. Жанрово-стильові особливості повісті П. Мирного «Лихо давне й сьогочасне»
Висновок
Література
Вступ
Відомо, що письменники революційно-демократичного напряму в дореформений період виступали ідеологами і виразниками інтересів усього покріпаченого селянства, яке становило переважну частину трудящого населення. Після реформи 1861 року докорінно змінилася соціальна структура українського села. Посилено йшов процес класового розшарування. Царська Росія перетворювалася на буржуазну монархію. Зрозуміла річ, розкололася на ворожі один одному табори і колишня селянська громада, яку так ідеалізували письменники ліберального спрямування, покладаючи на неї всі надії в справі поліпшення життя села.
Заможніша частина села і раніше близько стояла до поміщика, вислужувалась перед ним, одержувала певні привілеї і могла придбати землю, увійшовши в спілку з представниками експлуататорських класів. Представники сільської верхівки швидко почали багатіти, разом з поміщиком експлуатуючи бідноту. Розвиток капіталізму в сільському господарстві призводив до ще більшого класового розмежування, до загострення соціальної боротьби, до все більшого збагачення незначної купки представників пануючих класів і до страхітливого зубожіння сільської бідноти. Тепер уже село, крім поміщика-земле-власника, мало й куркульню, лихварів-орендаторів і гендлярів, сільських чиновників-п'явок, збирачів податків, старост, – і всі вони живилися працею народу. Так Панас Мирний викриває і «давнє лихо» – кріпосництво, – і «сьогочасне лихо» – капіталізм – в українському» селі, які однаково прирікають трудяще селянство на безправність і злидні. В цьому велика сила художнього узагальнення, типізація явищ живої дійсності, пафос викриття антинародності будь-якої експлуататорської системи.
1.
Творча діяльність П. Мирного, чи твори в які закладена тема «Лиха давнього й сьогочасного»
1.1 Тема кріпацтва в українській літературі активно розроблялась письменниками ще довго після офіційного його скасування
Прапор революційної боротьби проти кріпосництва ще в 40‑х роках високо підніс Шевченко і несхибно його тримав до самої смерті. Антикріпосницькі традиції його творчості продовжували і розвивали Марко Вовчок, Не-чуй-Левицький, Панас Мирний, Глібов. Українська література в пореформений період вела непримиренну боротьбу проти залишків кріпосницького права. І це природно. Адже залишки кріпосництва в цей час були настільки сильними і відчутними, що серйозно гальмували економічний і духовний розвиток усього суспільства. У 1869 році Салтиков-Щедрін писав у творі «Ознаки часу», що, хоч кріпосне право офіційно ніби й не існує з 19 лютого 1861 року, проте воно живе в думках людей, у звичаях, у вчинках; з нього випливають різні моральні й розумові потворності, які розтлінно впливають на людські серця, породжують неймовірні злидні серед селянства. «В жодній країні у світі селянство не переживало і після «визволення» такого розорення, таких злиднів, таких принижень і такої наруги, як у Росії», – писав В.І. Ленін.
Письменники – революційні демократи сміливо викривали і засуджували кріпосницькі реформи, закликаючи селянство до збройної боротьби. Чернишевський, що стояв у 60‑х роках на чолі революційної демократії, ясно бачив усю вузькість, усе убозтво горезвісної «селянської реформи», її суто кріпосницький характер. Ось чому він у своєму романі «Пролог полога» (1877), як зазначав В. І. Ленін, «протестував, проклинав реформу, бажаючи їй неуспіху, бажаючи, щоб уряд заплутався в своїй еквілібристиці між лібералами і поміщиками і вийшов крах, який вивів би Росію на шлях відкритої боротьби класів» '. Разом з тим Чернишевський викривав ліберальних базік, які в спілці з кріпосниками-поміщиками запроваджували реформу з таким розрахунком, щоб ніяк не зменшити права експлуататорів.
Сила критичного реалізму Панаса Мирного полягає саме в тому, що він у яскравих художніх образах розкрив антинародну сутність кріпосництва, показав справжній зміст царських реформ, правдиво відтворив пагубність і розтлінність впливу залишків кріпосного права у пореформену добу. Проблема «лиха давнього й сьогочасного хвилювала Мирного протягом усієї другої половини XIX сторіччя. Письменник сміливо підносив важливі питання суспільного розвитку і засуджував поміщицько-кріпосницькі порядки, які породжували незчисленні страждання народу. У повістях «Голодна воля», «За водою», «Лихо давнє й сьогочасне», в деяких оповіданнях циклу «Як ведеться, так і живеться» підноситься тема «голодної волі», показується злочинність того соціального ладу, який великою мірою тримався на кріпосницьких засадах. Мирний стоїть у перших рядах борців проти поміщицько-кріпосницької неволі, його твори на цю тему становлять нову сторінку в розвитку українського критичного реалізму.
Десь у першій половині 70‑х років, працюючи над романом «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», Мирний розпочав писати і великий твір «Голодна воля». Іван Білик знав про цей задум брата і радив йому новий твір вести в тому ж саме соціальному тоні, на рівні того ж пафосу критицизму, що й роман «Хіба ревуть воли…». В архіві письменника збереглося лише кілька уривків цього твору. Невідомо, чи він був закінчений, чи ні. А між тим, уривки дають певне уявлення про задум, про ідейну спрямованість і художню своєрідність нового роману.
Письменник мав намір широко показати історію закріпачення українського народу царизмом. У зв'язку з цим розповідається тут про життя діда й батька оповідача, які ще були козаками, а потім жили при вільній гетьманщині. «І так воно було аж до Катерини – цариці. А ця вже прибрала до своїх рук; що свої – то свої старшини, то піддячі, а то ще й цариця». Розповіддю про кріпацькі часи І закінчується даний уривок. Основна тема нового роману – «Голодні годи», тобто пореформені часи, залишилась нерозкритою. Чому письменник припинив творчу працю над романом «Голодні годи»?
Панас Мирний задумав широко відтворити соціальні зрушення, що сталися внаслідок аграрної реформи, ті гострі соціальні протиріччя, конфлікти, які роздирали українське пореформене село. Свій грандіозний задум письменник вирішив реалізувати у формі розповіді. Розповідь ведеться тут від першої особи – селянина, внука вільного козака, людини волелюбної, правдивої і бунтівливої. Ясна річ, що оповідна форма була надто тісною для відображення широких картин народного життя, суперечила жанровій особливості багатопланового соціального роману. Таким чином, важливість ідейного задуму твору зайшла в суперечність з формою наївної оповіді. Ось чому письменник, розпочавши роман, скоро припинив над ним роботу, а пізніше почав писати соціальну повість «Голодна воля», яка відповідає ідейному задуму роману «Голодні годи».
1.2 «Голодна воля»
Повість «Голодна воля» – незакінчена. Мабуть, саме тому автор і не прагнув її друкувати. Писалась вона наприкінці 70‑х – на початку 80‑х років. Не маємо ніяких відомостей про неї і в листуванні та інших матеріалах архіву письменника. Можливо також, що причиною цього було посилення цензурних утисків, розгул реакції після спаду революційної ситуації на початку 80‑х років.
У повісті змальовано образ кріпосника Гамзи, який є типовим породженням системи багатовікового гноблення і насильств. У цьому творі, як і в повістях «За водою», «Лихо давнє й сьогочасне» та ін., про які йтиметься далі, події і вчинки персонажів розгортаються в плані паралелізму. Перед нами – дві картини: кріпацькі і пореформені часи. Причому обидві картини у названих творах – не контрастні; вони одна одну доповнюють, підсилюють, створюючи одну широку узагальнюючу картину такого соціального ладу, за умов якого життя простої трудящої людини стає нестерпним, злиденним і безправним, нівечаться поривання, надії, людські характери, а торжествуюча пошлість і підлість справляє свою перемогу, розтліває нестійкі душі.
Образ Гамзи змальовано в сатиричному плані. Основний художній засіб, за допомогою якого письменник розкриває внутрішню сутність та діяльність цього типа, – іронія. Так, наприклад, деякі дійові особи іронічно називають Гамзу «добрим паном», або «добрим барином». В чому ж полягає «добрість» Гамзи?
«Гамза вірно служить своєму дворянству», він його сумлінний предводитель. Мов хижий орел, оберігає він інтереси свого класу і нищить усякого, хто посміє посягнути на права і маєткову недоторканість кріпосницького дворянства. Так, коли в маєтку одного великого пана стався бунт, Гамза жорстоко розправився з бунтівниками, «продержавши на селі щось з місяць цілу роту москалів», від чого «одпала в бунтівників повадка бунтувати». Якщо по інших повітах непокірні селяни бунтували і, «не витерпівши гіркої наруги», убивали управителів і самих панів, то у володіннях Гамзи все спокійно.
Розкриваючи образ кріпосника Гамзи, письменник майстерно користується персоніфікованими метафорами. Ось зразок майстерного застосування персоніфікації: Зелену Горку з усіх боків оточили двори селян, а на самій горі стоїть величний панський будинок і надзирає за «кріпацькими хатами», наче мати за дітьми. Порівняння кріпосницького гніту з материнським наглядом має виразне іронічне звучання. Іронічно звучать і діалоги Гамзи. Поміщик обурений з того, що кріпаки розмовляють про волю, бажають її швидкого приходу. «Чи вони або голодні, або холодні, що їм так тієї волі бажається»? – цинічно зауважує на це поміщик.
«Добрість» Гамзи виявилась і в збудуванні церкви, у якій кріпакам проповідується смиренність, необхідність покори панській волі. Мирний показує, що церква в руках Гамзи служила надійним засобом придушення волелюбних поривів у селян; панський піп «так щиро служе своєму панові і перед кріпаками, і перед богом…».
Гамза не міг припустити думку навіть про формальне розкріпачення селян. Розмови про «волю» наганяли на нього неймовірну лють і страх. Звістка про царський указ стає причиною його смерті.
Інакше сприйняв «волю» панський слуга, управитель маєтку Гамзи Йосипенко. Походженням він з селян, вислужився перед паном і став прикажчиком. Це образ глитая-хижака, тієї нової соціальної сили, яка зароджувалась ще за умов кріпаччини та швидко розвивалась і зміцнювалася після реформи. Він нажився на крадіжці Ганського і кріпацького добра, швидко розбагатів. Селянська «воля» Йосипенку була також небажаною. Вона ввижалася йому якимось страховищем з вишкіреними зубами, що наміряється «пожерти все, що було перед його очима, – і се дворище, і панське, і садок, і ліс, і гори, і долини». Він боїться втратити своє господарство і; Землю, бо може трапитися так, що пан все забере і тоді залишишся голим. Разом з цим Йосипенко боявся «звільнення» і тому, що йому, – прикажчику, який знущався з Народу, був правою рукою пана, все йому доносив, – першому дістанеться від селян, які його називали «вірною собакою біля хазяйського воза». Це одна сторона даного характеру. Але як виходець з селян, Йосипенко і радів від думки про «волю» («сам по собі усміхався у вуси»). Тоді «воля» перед ним поставала в образі «доброї сестри», «підходила до його і тихо шепотіла: «Чого ти журишся, Федоре не журись, дурню. Я не яка-небудь несьогосвітня повія, що осрамлю вас. Я ваша жадана думка, таємна надія. Хіба мало ще ви перетерпіли горя? Я прийшла від того горя вас ослобонити». Такі дві суперечливі думки, два почуття весь час борються в душі Йосипенка. І Панас Мирний досить тонко, і переконливо відтворює цю душевну роздвоєність персонажа, обумовлену його специфічним становищем.
Зрештою Йосипенко приходить до висновків: нехай буде «воля», але щоб у нього залишився город, колись подарований за вірну службу Гамзою, і все майно. З «волею» він пов'язував ширші можливості збагачення. Перед ним, сільським багатієм, постала приваблива перспектива – завести шинок, побудувати постоялий двір і з цього мати великий зиск. Плекаючи надію про це, він, скориставшись з наглої смерті старого Гамзи, викрадає велику суму грошей і, щоб замести сліди, викликає солдатів для розправи з селянами, які нібито підняли бунт і пограбували пана.
Зустріти «волю» багатим, сильним і цим самим поставити себе над масою трудящого селянства, поруч з панами, – така його мрія, яка й здійснилася: він став сільським старостою. Отже, й після реформи Йосипенко залишився господарем села. Селяни ж його призначення старостою розцінювали, як повернення панщини.
1.3 «Правдиве слово хлібороба до своїх земляків»
Згодом у романі «Повія» письменник створив образ сільського глитая 70‑х років – Супруненка, Супруненко, так само, як і Йосипенко, був управителем і такими ж засобами розбагатів. Проте то сформований тип сільського дуки. Йосипенко ж – породження свого часу, тобто початку 60‑х років. На цьому образі письменник показує зародження сільської буржуазії.
Цікаво відзначити, що проблема зародження і розквіту сільської буржуазії постійно хвилювала творчу уяву письменника.
Проте основною темою повісті «Голодна воля», яка розкривається паралельно до зображення страхіть кріпосництва, – є тема викриття справжнього змісту царської реформи (про це образно говорить її назва).
В.І. Ленін у статті «З приводу ювілею» писав, що обезземелення селян перетворило колишнього кріпака у напівкріпака, в кабального орендаря тієї ж поміщицької землі, на якій він гнув спину і раніше протягом століть. Д ті наділи, якими «обдаровували» пани а ході реалізації кріпосницької реформи, «означали в більшості випадків створення не вільного самостійного землероба, а прикріплення до землі кабального орендаря, фактично змушеного відбувати ту саму панщину у формі обробітку своїм реманентом поміщицької землі за випас, за вигін, за луки, за необхідну орну землю і т.п.». В такому становищі опинилося селянство усієї Росії. Це й зумовило гостроту соціальних конфліктів у пореформеному селі, Так правдиво відтворених у повістях Мирного.
Для глибокого розуміння письменником корінних соціальних процесів пореформеної доби немале значення мала публіцистична література, яку так широко розповсюджували революційні народники на Україні, особливо в 70‑х роках. Найбільш відомою на той час була брошуpa Ф. Волховського «Правдиве слово хлібороба до своїх земляків», видана 1876 року у Відні.
Через усю брошуру проходить думка, що «воля» 1961 року – це нове ярмо для трудящої людини. Пани всю землю, що з «діда з прадіда потом та кров'ю нашою орана і сльозами порошина, собі забрали, а нам деякі шматочки дали, та ще й викуп плати», – говорить оповідач. Потім викладається історія закріпачення українського народу, загарбання панами вільних земель. Книжечка перейнята невгасимою ненавистю до панів і царизму. Наводяться характерні приклади паразитизму поміщиків і царської сім'ї. Так, наприклад, на влаштування весілля своєї дочки цар витратив з державної казни двадцять мільйонів карбованців, в той час, коли на Чернігівщині від голоду мерли люди. Під кінець автор брошури закликає до повалення царизму. Говориться тут про підвалини майбутнього суспільного устрою: кожне село й місто повинно управлятись громадою, не повинно бути ні багатих, ні бідних, життя буде впорядковане згідно з соціалістичними принципами.
Розповідна манера, образність порівнянь та переконливість аргументації сприяли популярності книжки серед широких кіл простого народу.
Оцінка деяких важливих питань сучасності, дана у й повістях «Голодна воля» і «Лихо давнє і сьогочасне», ділком збігається з оцінкою, зробленою у брошурі «Правдиве слово хлібороба…».
Типам гнобителів (Гамзи, його сина і Йосипенка) Панас Мирний протиставляє образи представників покріпаченого селянства. Нестримні прагнення народу до звільнення і ненависть до панів. Настроями палкого протесту проти поміщицького деспотизму, свавілля і любов'ю до Волі охоплені всі селяни. Воля їм потрібна, як повітря і хліб: без неї людина не може існувати. «Та чому воно так? Усі кажуть, перед богом рівні, а бач: один у неволі скніє, а другий п'є, розливає сльози людські», – обурюється кріпачка Мотря. Адже так далі не можна жити! А що ж людям робити? На її запитання наймит Василь Кучерявий відповідає: «Що робити? Бити, давити пакісників, он що робити. Тих, хто збиткується над людьми, – треба вішати».
Вся повість, особливо сцени масових протестів, перейнята запитальними й окличними інтонаціями, що свідчать про глибокі перебивання і обурення персонажів. «Що робити?»; «Чого ж їх не б'ють? Не давлять?»; «Де він волю дів?»; «Що ж це горіщанам дали волю, а нам ні?»; «Хай дає волю!»; «Тепер нема панів. Тепер воля!»; «Дурять нас!»; «До слушного часу, брате, до слушного часу!»; «Чи довго ще мені мучитись?»; «Хоч воля, хоч смерть!» – такі фрази характерні для мови персонажів – кріпаків і наймитів.
З найбільшою силою ненависть до кріпацтва, як і до будь-якого гноблення, втілено в образі протестанта і бунтаря Василя Кучерявого. Характерна і його біографія. Василь–круглий сирота, був панським козачком, згодом пас панську череду, став кучером, а після «волі» знову наймитував у пана. «Каторжне життя!» – так він називає своє поневіряння в панських маєтках. Часами на нього находить розпач; життя здається йому надзвичайно «гірким та пакосним».
Образ бунтаря Василя змальовано всебічно, в різних найскладніших життєвих ситуаціях. Він палко кохає Мотрю, яку силою забрали від батька-матері до розпусника пана Гамзи. І коли Йосипенко вирішив покарати Мотрю за «образу» панської персони, Василь рішуче виступив проти посіпаки і прилюдно, перед двірнею, сильно його побив. Це був перший активний вияв гніву і бунтарства Василя. Бажання за всяку ціну вирватись на волю з-під поміщицького ярма стає метою життя Василя; з часу активного виступу на боротьбу він вірить у краще майбутнє, коли «прокляте лихо» не буде зачіпати людей, коли прийде воля.
Цими особливостями бунтарського характеру Василь дуже нагадує панського кучера Юхима з незакінченого великого твору «Халамидник», рукопис якого зберігається в архіві письменника. Не витерпівши знущання пана-деспота Супруна, Юхим сильно побив його і кинув у рівчак, а сам утік на вільні степи.
Але Василь у повісті виступає вже не одинаком-бунтарем, його підтримує ціла селянська громада; очолені ним кріпаки йдуть до поміщика не прохати, а рішуче вимагати грамоту про справжню «волю».
В епізодах бунту письменник відбив сильні й слабкі сторони селянського проти поміщицького протесту. Дізнавшись, що в навколишніх селах уже читали царський указ, громадою йдуть до пана з наміром силою домогтися в пана «волі». Вислухавши в церкві вирваний з рук Гамзи маніфест, селяни не повірили в його правдивість. Не такої волі вони жадали. «Це не справжня Коля… Це, видно, пан сам написав. Дурять нас!» Озброївшись кілками, люди йдуть до пана. І, сповнені рішучості громити все панське, силою вирвати з рук Гамзи справжню волю, вони при зустрічі з сином пана розгубились, притихли. Молодий Гамзенко один розправився з бунтівниками.
Панас Мирний правдиво відобразив наївну віру кріпаків у вимріяну «золоту грамоту» царя про волю, яку нібито від народу заховали. Селяни не хотіли брати на викуп наділи. Засобом внутрішніх діалогів письменник відтворив обурення народної душі страшним панським ошуканством. «Як це так, землю дають, та за неї ще й плати. Хіба ми за сотні рік не заслужили тієї землі? То де довіку з неволі не вилізеш?». Молодий ліберальствуючий Гамза, упевнений в міцності поміщицької влади, самовпевнено заявляє: «Хоч на оброк, хоч на викуп іди…» Те ж саме, але з погрозою повторив і справник: «Ідіть же, робіть, як і робили, служіть, як і служили. Та не бунтувать мені, а то всіх у тюрму запру».
Про методи введення реформи 1861 року В.І. Ленін писав: «І велика-реформа не могла бути здійснена без допомоги військових екзекуцій та розстрілювання селян, які відмовлялися приймати уставні грамоти».
В одному з дописів із Гадяцького повіту, надісланому в журнал «Основа» (1862, жовтень), повідомлялося, наприклад, як тяжко вводити уставні грамоти, яких селяни не хочуть приймати, ждучи «слушного часу»., Автор іншої статті – «Із епохи селянської реформи на півдні Росії», – що заховався під криптонімом «П.Є.», причиною заколотів селян і небажання їх підписувати грамоту вважає некультурність народу і нерозуміння ними мови маніфесту. В статті наведено цікаві факти чинення опору панській «волі». Так, селяни сіл Печище і Товсте Харківської губернії відмовились підкоритись волі поміщика і відкинули уставні грамоти. В селах Нова Борова, Варварівка, Бєлявка, Кудряшовка Старобільського повіту розповсюдились чутки, що треба чекати розпорядження про знищений всіх панів, після чого всі землі дістануться селянам. За розповсюдження цих чуток багатьох селян судив військовий суд.
Цю важливу особливість тодішньої дійсності і відтворив Панас Мирний у своїй повісті.
Для введення «волі» в Одраду прийшла рота солдатів. Цей епізод автор змалював з глибоким сарказмом. Ряди війська, що вступило в село, порівнює він з потоком каламутної води.
В селянських хатах людські серця оповились смутком, передчуттям чогось невідомого, але тривожного і страшного. Цьому відповідає і стан природи: хати кріпаків зразу «темнотою вкрилися», а «сонце посунуло за хмару, що вже давно, наче ворог, стояла і чорніла над ними».
Солдати оточили село, закрили всі виходи і входи до нього. Письменник іронічно зауважує: «Гей, всі горіщани, прокидайтесь! Вставайте стрічати волю. Вставайте, подивіться: он вона, оповита блискучими штиками, прийшла до вас і на сторожі стала!.».
Розвіялись селянські надії, остаточно втратили віру люди в царську ласку. Влітку 1861 року цар Олександр ІІ, їдучи в Крим на відпочинок, прийняв старшин, виділених від громад, і на питання про те, чи буде якесь роз’яснення з приводу справжнього змісту маніфесту, відповів, що ніякої іншої волі не буде, крім тієї, яка дана, і тому селяни повинні негайно виконувати все згідно з положенням від 19 лютого. Цей конкретний факт відбитий і в повісті «Голодна воля». «Проїхав цар. Пройшли його слова: «Не буде вам другої волі», – з краю в край, вирвали не один гіркий докір з наболілого серця, виточили не одну сльозу з кріпацьких очей». З цього часу життя горіщан не тільки не поліпшилось, а, навпаки, зробилося зовсім нестерпним.
Цим висновком і закінчується перший етап у розвитку основної теми твору. Далі життя основних персонажів – Василя, Мотрі і Йосипенка піде по новому руслу.
Василь найнявся кучером у місті на поштовій станції, Мотря доглядає дітей, Йосипенко став старостою в селі. Заробивши грошей, Василь найняв п'ятнадцять десятин землі і почав мріяти про власне господарство. Горіщани, «укриваючись латами та давлячись гірким хлібом з остюками, ждали» слушного часу, сподівались справжньої народної волі. Незадоволений староством Йосипенка, Василь обурювався з покірливості громади, лаяв нові порядки, а старшина похвалявся відомстити йому за це.
На цьому й уривається рукопис повісті «Голодна воля».
Вперше надрукована у 1940 році в журналі «Радянська література» (№2), повість «Голодна воля» є цінним надбанням української літератури, вона поширює наше уявлення про творчість Мирного і має значну естетичну і пізнавальну цінність для радянського читача.
1.4 «За водою» та оповідання «Злодій», в основі цих повістей, також лежить тема «лиха давнього й сьогочасного»
І в основі другої повісті – «За водою», яку написав Мирний в кінці 70‑х – на початку 80‑х років разом з братом Іваном Біликом, також лежить тема «лиха давнього й сьогочасного», ідея селянського анти поміщицького протесту. В зображенні села Красноярки за кріпацьких часів автори звертаються до засобу художнього контрасту, і за допомогою якого досягають особливої виразності у відтворенні становища покріпаченого народу.
У пана незлічені землі – «ниви, луки, луги», розкішні зелені сади, повноводні ріки й озера з великими запарами риби. Нічого не мають кріпаки, крім своїх мозолястих рук та невилазних злиднів. Попід тинами в селян, замість садків, «чорнобиль червоніє»; на «панському току здоровенні скирти» хліба, стоги сіна й соломи, а на токах селян «голо, як на долоні, тільки по городах то тут, то там купи гнилої соломи та кучугури тертої кістриці порозкидані…».
Для того, щоб дати відчути панську силу і всевладність, автори майстерно застосовують художній засіб – персоніфікації, У порівнянні з повістю «Голодна воля», де цей засіб також застосовується, – тут подається значно виразніша картина панської сваволі, яскравіше змальовано образ кріпосника.
Панський будинок із зеленим бляшаним дахом стоїть на високій горі, гордо поглядаючи через яр на село з «низенькими людськими мазанками», які порівнюються з гніздами ластівок під стріхою. «Згорда позира витрішкуватими вікнами» панський будинок на ці «гнізда» і, пишаючись, суворо ніби запитує: «А що, мовляв, там у вас затівається?!» Людські мазанки боязко поглядають на нього своїми малесенькими віконцями, «наче запобігають ласки». Та й як панському будинку не гордувати, не коверзувати, «коли добра в нього – не тільки в дворі, а й за двором», все його, скільки оком не скинь!.».
Не стало кращим життя красноярців і після введення «уставних грамот». Селяни залишились безправними і злиденними, як і раніше. Становище їх яскраво розкрито в таких словах «Податки заплати, мирське віддай, на волость внеси, землю найми… ще й воду купи!.» Пан «подарував сирітські наділи» кріпакам та ще й примусив за них два роки робити. Таку волю селяни прозвали «голодною волею».
Пан у спілці з шинкарем верховодить селом, як і раніше, прибравши до своїх рук усі багатства, жорстоко визискуючи бідноту. Отже, крім пана, починає живитись людською кривавицею новий експлуататор-хижак, хитрий і спритний шинкар, який заорендовує в пана озера, ставки і річку Красноярку, на якій ставить млин.
Цим гнобителям письменник протиставляє образи Грицька Коваля і Федора Нужди, які уособлюють Життя пореформеного селянства, його мри І сподівання, палку ненависть до панів і протест проти їх сваволі. Ці два образи розкриваються паралельно, але вони, як окремі людські індивідуальності, – не схожі. Спільне у них обох лише соціальне становище та умови злиденного життя.
Грицько змалку залишився сиротою. Доки його пан навчив ковальської справи, він переніс незліченні муки. А після оголошення «царської волі» пан заправив великий викуп за його ж власну батьківську хату і кузню. Не знайшов Грицько правди і в суді; довелося одробляти йому за свою хату і кузню.
Для побудови водяного млина шинкар загатив річку Красноярку, а весною, в час повені, вода широко розлилася, затопивши частину села. Деякі селяни залишились без оселі; пішла за водою і хата та кузня Грицькова. І на цей раз Грицько не знайшов правди в суді. Скільки Грицько не обурювався, не протестував проти знущання панів, як не піднімав громаду до бунту, нічого з цього не вийшло. І бунтарський дух Грицька дав себе знати в погромі.
Інакше склалося життя Федора Нужди. Він теж круглий сирота, виростав на панській конюшні, а після реформи працював на панських економіях: «Нужда та недостача одно ганяє його по наймах!». Життя та доля Федора і його сім'ї – це зворушливий обвинувальний вирок «сьогочасному лихові», поміщицько-кріпосницьким порядкам пореформеного часу. В той час, коли панський кучер Федір Нужда возив пана до міста на «мировий з'їзд», тяжко занедужав його єдиний син Івась. А повернувшись в глуху дощову ніч з міста, за порадою баби-шептухи Федір іде ловити рака, щоб дістати жовнята для спасіння хворої дитини, і тоне в річці.
Майстерно змальовано епізод, як Федір крадеться в грозову ніч до ставу, щоб упіймати рака. Неймовірна гроза і злива ніби провіщають хід подій. Федір знає, що ні пан, ні Лейба не дозволять йому зловити рака в їх ставку, а тому він змушений іти красти. Трагічність загибелі Федора ще підсилюється смертю сина, заради якого загибає батько, і психологічним станом дружини Уляни та односельчан: «У людей піднялося волосся… Всі, як намовились, разом зітхнули і перехрестились…» Доля Федора – це була їхня доля. А Грицько Коваль сказав: «Не сумуйте, – радійте!. Вже гірше не буде, як на цім світі!.» В руці потонувшого Федора побачили розчавленого рака, за яким він пішов, щоб врятувати сина. Ця деталь яскраво свідчить про трагізм становища наймита – безправного, забитого різними забобонами, але щирого, люблячого батька.
В записній книжці брата Юрія Рудченка міститься вірш «Рибалка-злодій» ', сюжет якого дуже схожий на епізод загибелі Федора. В тиху літню ніч на прохання голодних дітей один кріпак, взявши панського човна, поплив по річці, щоб наловити раків. Необережно нахилившись, він падає у воду і гине. Вірш кінчається мораллю: «Ото Господь кара за кражу! – казали кріпакам пани». Можливо, саме зміст цього вірша підказав Мирному сюжет тієї частини повісті, де йдеться про долю наймита Федора. В усякому разі, і зміст вірша, і зміст повісті в цьому епізоді – глибоко життєві і правдиві.
У повісті широко показано ганебну роль церкви, яка в умовах пореформецого часу сприяла придушенню бунтарського духу селянства, проповідувала кокору і мир між панами і селянами в ім'я християнської справедливості. Над тілом Федора біля ставу піп застерігає бідноту від посягань на панське і шинкареве добро, бо «праведна десниця» богова нічого не помилує, скарає так, як і «злодія».
Всі ці події відтворено у перших п'яти розділах повісті. В основу їх покладено незакінчений твір Мирного під назвою «За водою» та оповідання «Злодій».
В кінці 70‑х років Панас Мирний написав оповідання «Злодій» (перша назва «Раки»). Цей твір має більш-менш завершений вигляд і може бути самостійним оповіданням. Основні образи тут цілком розкриті. Але епізодичний тут образ бунтаря Грицька Коваля залишився незавершеним. Можливо, це й було поштовхом для написання повісті «За водою», де головним персонажем виступає уже Грицько Коваль. Згодом Панас Мирний почав писати повість, але з невідомих причин її не закінчив. В архіві письменника під номером 16 зберігається ще й третій чорновий незакінчений рукопис, який має безпосереднє відношення до повісті «За водою».
Цей рукопис починається реченням: «Що за хороше, що за веселе та видне місце на землі вибрало собі село Красноярка». Зміст цього уривка такий: красноярський пан запросив німця-майстра побудувати на річці млин, сукновальню і олійню. Загачена річка весною вийшла з берегів і затопила кріпацькі хати, а найбільш дісталось Грицькові Ковалеві; затонула в нього хата й кузня, все добро пішло за водою, помер і малий хлопчик, який застудився в цей час. Похорони Грицькової дитини, що була першою жертвою панських нововведень, вилилися в своєрідну демонстрацію селянського протесту. Після цього стався бунт: підпилі селяни на чолі з Грицьком зруйнували греблю. Переляканий пан викликав для придушення бунту солдатів, справника, станового, слідчих. Всю цю зграю карателів письменник називає «татарвою», яка набігла на село, щоб «все бити, руйнувати, у ясир брати». До яких засобів не вдавалися війська, красноярці не видавали зачинщиків, аж поки сам Грицько й інші не признались; тоді їх забрал» в тюрму. Вщент розорений ланом і доведений до відчаю, Грицько у вічі своїм хатам кидає гіркий докір: «Хату мою вода знесла, сина мого втопили, жінку мою на той світ звели. Зостався я – нема нічого ні біля мене, ні за мною; одна в мене душа ще зосталась. Беріть душу, беріть її! Беріть тіло моє і їжте, ріжте!.».
Але розправа війська все ж не зломила до кінця бунтарського духу селян, хоч, правда, і посіяла між ними Певну зневіру в силу громади. Ненависть до пана в серцях красноярців не вгасала. Коли Грицько Коваль й інші селяни повернулися з тюрми, народ знову почав чинити опір панським заходам. Хтось підпалив панського млина; поміщик просить погасити пожежу. «Туши сам, коли ті вавилони на нашу голову настроїв», – відповідають йому красноярці. Знову пан розпочав будувати млин, привіз для цього дерево, але вночі хтось його розкидав і пустив за водою. Потім пан збудував через ставок гребаю від свого маєтку до села, і знову й цю греблю вночі чуло зруйновано. Кожен із селян, з ненавистю дивлячись на панський маєток і греблю, «часом сварився кулаком: добре, мов, у печінках ви мені засіли!.», та проклинав увесь панський рід. Стосунки між паном і селянами особливо загострились.
На цьому рукопис обривається. Зміст його свідчить про соціальну загостреність теми, про правдивість відображення селянського протесту, якого не можна задушити ні екзекуціями, ні тюрмами.
Але, на жаль, матеріал цього рукопису майже зовсім не використано при остаточному доопрацюванні повісті «За водою».
Отже, існує три чорнові рукописи творів, які мають одну ідейну спрямованість і спільних героїв. І «За водою», і «Злодій» певним чином пов'язані і композиційне. І ось на початку 80‑х років Іван Білик, який тоді працював відповідальним чиновником у канцелярії київського губернатора, на основі цих творів і, звичайно, з погодження брата, вирішив підготувати одну повість. В цей час Мирний активно працював над першими частинами роману «Повія» і не мав можливості вивершити почату повість. Етюд «За водою» і оповідання «Злодій» лягли в основу цієї повісті і склали перші п'ять її розділів. Шостий, заключний, розділ написав сам Білик. Перероблюючи братові начерки і створюючи свою частину, Білик домігся певної композиційної цілісності, сюжетної послідовності і стрункості. Тепер весь матеріал, об'єднаний і організований в одну сюжетну систему, склав повість «За водою». Білик досяг певної уніфікації стилю повісті, відповідно до свого індивідуального почерку, з тим, щоб останній розділ мало відрізнявся від попередніх. Але в багатьох випадках він вніс значні правки мови і стилю, зробив перестановку окремих місць і ввів шостий розділ, надавши повісті відтінку національної нетерпимості по відношенню до євреїв. Змінив Білик і деякі імена персонажів: у Мирного Хведір Дмитренко, а його син Петрусь, у Білика – Хведір Нужда і Івась.
Редакційні правки, зроблені І. Біликом, в принципі не змінюють авторського тексту. Але в трактуванні окремих образів Білик відступає від первісного задуму Панаса Мирного. Йдеться про образ Грицька Коваля. Вже говорилося, як трактується цей образ в незакінчених начерках Мирного. Грицько Коваль – це бунтар, людина непримиренна до панів. Йому ненависний красноярський пан, німець-управитель, шинкар Лейба. Адже всі вони – гнобителі простого народу. Але Білик дав, по суті, іншу концепцію цього образу, відмінну від концепції Мирного, розкриту в трьох розглянутих уривках.
В редакції Білика образ Грицька Коваля – бунтаря і месника – соціальне звужений. Тепер Грицько виявляє лише досить пасивне обурення неправдою, яку чинять пани і на яких не можна знайти управи у Мирного Коваль не звертається до суду в пошуках справедливості, а в остаточній редакції він два рази шукає захисту в судових установах, хоча й не знаходить його. Якщо за задумом Мирного ненависть Грицька до панів виливається в бунтарські дії (руйнування греблі, підпал млина), то в редакції Білика герой лише проклинає панів і їх вірних посіпак. Образ жорстокого і брутального експлуататора-шинкаря тепер поставлено на перше місце. І це зрозуміло. Білик вирішив викрити одне з най ганебніших явищ сучасності, яке було наслідком національної політики російського царизму, – єврейський погром. Відомо, як царизм розпалював національну ворожнечу між народами, нацьковував один народ на інший, використовую – чи при цьому забитість, темноту, консервативність звичаїв, релігійну забобонність відсталих людей.
Треба одразу сказати, що над Біликом, коли він приступав до роботи над повістю «За водою», тяжіли реальні факти і події. Цілком можливо, що саме хвиля єврейських погромів, яка прокотилась по Україні в 1881 році, наштовхнула Білика на відтворення цього явища в художньому творі.
Повість викликає ненависть до того соціального й політичного ладу, за умов якого національний гніт та розпалювання ворожнечі між націями становили основу політики царизму. Можливо, саме тому Панас Мирний лише у 1918 році зважився надрукувати цей твір. Після тридцятилітніх митарств повість «За водою» була надрукована в журналі «Літературно-науковий вісник» і стала відомою радянській літературознавчій науці.
1.5 Антикріпосницька тема оповідань-образків Панаса Мирного під назвою «Як ведеться, так і живеться»
З повістями на антикріпосницьку тему ідейно споріднений цикл оповідань-образків Панаса Мирного під назвою «Як ведеться, так і живеться», які в своїй композиційній сукупності утворюють, по суті, одну повість. В літературі є чимало прикладів того, як окремі оповідання самостійного значення, об'єднані композиційне й тематично, складають повість чи навіть і роман. Такими творами є «Герой нашого часу» Лєрмонтова або «Пани Головльови» Салтикова-Щедріна. Перший – це повість, другий – сімейний роман-хроніка. Такою повістю, по суті, є й твір «Як ведеться, так і живеться».
Всі образки Панаса Мирного об'єднані ідейно. Через всі оповідання проходить одна думка письменника, висловлена в листі до М. Старицького від 26 березня 1882 року. «У мене є невеличкі обриски з життя, – писав Мирний видавцеві і упоряднику альманаху «Рада». – Колись малась думка у таких обрисах подати (як Щедрін у «Семействе Головлевих») цілу низку народних типів від дідів аж до сього часу, зв'язавши їх докупи однією ідеєю: як з покоління до покоління винародовлювались наші найталановитіші люди…».
Подібно до Салтикова-Щедріна, Мирний ставить завдання показати кріпосництво в його найбільш огидних проявах, зокрема вплив кріпосницької розтлінної моралі на людей з народних низів. Вплив мерзенної кріпосницької моралі, етики, побуту був настільки сильний, що цілі покоління простих людей виростали моральними потворами.
Образ кріпосника Ратієва, як втілення жахливої людиноненависницької кріпосницької моралі, подано в першому оповіданні – «День на пастівнику». Письменник змальовує портрет цього поміщика так, що майже кожна деталь розкриває внутрішній зміст образу, характерні його особливості. Письменник відтворює психологічний стан персонажа за допомогою опису його зовнішніх рис, виразу обличчя, погляду, постаті і ін. Страшні червоні очі, завжди звернений униз погляд свідчать, що це жорстока і зла людина – себелюбець. Свої очі пан підіймав не даремно, відзначає автор. Прямо звертав свій погляд Ратієв тільки тоді, коли шукав винуватця якоїсь, нехай найдрібнішої, власної прикрості, коли хотів когось побити, покарати, вилаяти чи образити.
Моральне обличчя кріпосника розкривається у зображенні його ставлення до людей. Своїх кріпаків Ратієв примушує «ловити живих зайців і напускати в садок» – на них пізніше сам пан полює. Хлопчик Грицько розповідає, що «за старого князя людей живцем у землю ховали». Його ігрища і примхи коштували гірких сліз, крові і навіть життя кріпакам – справжнім невільникам пана. Князь Ратієв продавав і купував людей, міняв їх на собак, катував. Деспот і розпусник, він нівечив кріпачок-дівчат. Якщо, наприклад, Головльов, герой роману М. Є. Салтикова-Щедріна, своїх дітей, нажитих з наймичками, таємно збував до міста, то Ратієв віддавав немовлят своїм собакам.
У іншій редакції образка «День на пастівнику», яка дещо відмінна від друкованого тексту, Мирний словами одного із персонажів так розповідає про жахливі дії Ратієва: «Розказують, що покійний пай з усіма дівчатами жив. Жив, а дитини не було, а як найдеться дитина – зараз її собакам і віддають» '. У друкованому тексті це місце має іншу редакцію: «Розказують, що покійний пан дітей не любив. Люди ховалися з дітьми по льохах та по
Погребах, бо, як побачить або зачує голос, зараз і велить собакам віддати» (IV, 25).
Ратієв – це уособлення найтиповіших рис кріпосництва. Він має багато спільного з образом Гамзи («Голодна воля»), і особливо з Порфирієм Головльовим («Пани Головльови»), що є класичним втіленням у російській літературі сваволі, деспотизму, бездушності, розпусти. Подібний до Ратієва поміщик Супрун із згаданого вже чорнового рукопису твору «Халамидник». Деспот і розтлитель, Супрун зберігає право першої ночі, жорстоко знущається з селян. Навіть до своїх незаконних дітей – козачка Пилипа і дівчинки Горпини–пан ставиться по-звірячому: він ненавидить і катує хлопця, зневажає дочку.
Образ Ратієва має й свого конкретного прототипу: реальну особу миргородського поміщика-ката, який за кріпацьких часів був відомий скрізь своїми екзекуціями над селянами. У виданні образків 1903 року в складі першої книжки Мирний замінив ймення Ратієв на Батієв, хоч у жодному з автографів не зробив цієї правки. Заміна була зроблена в процесі друкування на прохання В. Горленка. Довідавшись про те, що однією з головних осіб оповідання «День на пастівнику» є князь Ратієв, його далекий родич Горленко висловив своє невдоволення і попрохав Мирного замінити прізвище: «У вас є там князь Ратієв, – писав він у листі до Мирного 12 серпня 1883 року. – Один Ратієв жив у Миргороді і був одружений з моєю рідною тіткою. Він умер зараз, але живі його сини. Якщо Вам все рівно замінити це прізвище на якесь інше, то будьте ласкаві
Створення образів на підставі реальних прототипів – характерна особливість реалізму Мирного. Для підтвердження цього можна навести ще один красномовний приклад. У першій половині XIX століття на Полтавщині був досить відомий своєю жорстокістю великий поміщик – князь і вірний сатрап царського престолу Віктор Кочубей. Він і став прототипом для створення образу пана Кочуба в незакінченому розділі великого твору під назвою «Карло Карлович». У багатьох літературознавчих працях цей розділ фігурує як оповідання. Але це не так. «Карло Карлович» має прямий зв'язок з чорновим рукописом «Струс» 2 і становить один із двох розділів задуманого автором роману.
Пан Кочуб час від часу улаштовував над своїми кріпаками такі екзекуції, що на багато років припинялось народження дітей у його маєтках. Селяни прозвали цього самодура «дітомором». У розділі «Карло Карлович» поданий епізод страшної панської екзекуції. Три тижні пан виганяв вільнолюбство у кріпаків Кочубки. «Не зосталося чоловіка не битого, жінки не мученої, дитини не зляканої». В його маєтку «не жив народ – стогнав, пропадав; мов зачумлений, блукав він по рідних вулицях, і не радували його очей ні рідні місця, ні рідні діти, ніщо».
У романі Салтикова-Щедріна «Пани Головльови» глибоко розкрито згубний вплив кріпосництва на життя людей. Розтлінний вплив головльовщини позначився на долі таких персонажів, як Любінька і Анінька. Задушливі, гнітючі умови кріпосництва стали причиною загибелі дівчат. «Головльово – це сама смерть, злісна, пустоутробна, це смерть, що завжди підстерігає нову жертву… Всі смерті, всі отруєння, всі болячки, все йде звідси», – читаємо у творі великого сатирика. Така ж і ратієвщина; вона вбивала світлі паростки молодого життя, нівечила, безчестила і отруювала жінок. Пройшов час, Ратієв помер, розвалився його мерзенний середньовічний порядок, залишився існувати новий експлуататорський лад і залишилися жити морально зіпсовані, розкладені ним люди, їх життя і становить основну сюжетну канву всіх образків. Найбільш відчутно деморалізуючий вплив ратієвщини позначився на Оришці, Парасці та синові останньої – Василеві.
У своїх оповіданнях Мирному вдалося повністю розкрити образи Оришки, і особливо Параски Ці образи, як і образ князя Ратієва, завершені цілком, інші персонажі по цій же родинній лінії в зв'язку з незакінченістю циклу не вимальовувались вповні.
Аналізуючи головні образи циклу «Як ведеться, так і живеться», слід мати на увазі, що всі персонажі тут розподілені в основному на дві групи, відповідно до приналежності до певної родини. Родовід першої групи бере «вій початок від князя Ратієва і його ключниці-кріпачки Оришки; другої – від заможного козака Ониська Грицая і Явдохи. Це діди того покоління (Василь, Галя, Грицько), зображенню якого найбільшу увагу приділяє письменник у відомих семи образках. Такий розподіл персонажів на дві групи (третя група – родина крамаря Власова – починає фігурувати в кінці останнього образка) визначив і своєрідність сюжетної будови твору. Образи розвиваються в плані яскраво вираженого паралелізму, різкого протиставлення характерів і умов їх формування.
Про життя Оришки письменник подає скупі відомості, але й те, про що довідується читач з другого оповідання «Батьки», її відповідним чином характеризує. «Молода, висока на зріст, чорноволоса, чорноока, а на лиці – як калина» – такою була Оришка замолоду. Куплена за сто карбованців у якогось пана, вона стала ключницею і коханкою князя Ратієва.
Цікаво задуманий образ Остапа. «Вірний та щирий слуга», панський пес Остап все життя годив своєму князеві, а коли став старим і немічним, Ратієв вирішив «віддячити» йому і одружив з красунею Оришкою. Вся ця подія розкривається в гостро сатиричному плані. Кожна фраза звучить тут іронічно.
Онисько Грицай та його дружина Явдоха, які протиставляються образам Остапа і Оришки, все життя працюють, навчають своїх дітей любити працю, бути чесними, богобоязливими, з пошаною ставитись до інших людей, не відриватись від народу. Образ Ониська належить до розповсюджених народних типів. У своїй статті про «Народні оповідання» Марка Вовчка, видані в 1859 році, Д. І. Писарєв відзначав, що в українській літературі відтворено національний характер, як він склався історично, в залежності від обставин життя українського народу. Як на приклад національного характеру, Писарєв посилається на образ батька, широко відтворений в українському фольклорі і в літературі. Це – «сивий козак або селянин, який любить дітей по-своєму, держить їх у суворій покорі, гордий своєю волею, непохитний в своїх переконаннях», але разом з тим добрий, сердечний, швидко вибачає провину сина чи дочки, коли вони своїми діями спокутують її. Саме таким і є Онисько Грицай.
Панас Мирний уміє створити такі життєві, хвилюючі драматичні ситуації, типові обставини, в яких найповніше розкривається певний людський характер. Проникнення художника у психологію героя, відтворення плину Душевних почуттів надають образу правдивості і виразності, єдності і цілісності.
Реальна загроза втратити останню надію – Якова – сповнює серце Ониська глибокими переживаннями. Драматизм становища батька в цей момент розкрито в таких порівняннях: «Онисько чорніше землі, хмурніше темної ночі сидить і слова нікому не скаже».
Багатство людських почуттів, зміна характеру переживань героя виявляються й в інших обставинах, у складніших ситуаціях. Події несподівано розгорнулись у такий спосіб, що замість Якова пішов у солдати Йосип, син, якого Онисько, по суті, зрікся, затаврував презирством. Та коли Якова поставили у станок, щоб голити, несподівано з'явився Йосип і запропонував свою послугу–йти в солдати замість брата. Ця звістка у батька викликала спочатку суперечливі думки і почуття. В душі він був радий, що Яків залишається з дітьми біля його господарства, але разом з тим в душу його закрався сумнів у чесності і добропорядності старшого сина. Вислухавши розповідь невістки Насті про вчинок Йосипа, стриманий і внутрішньо зосереджений, схвильований «Онисько устав, розправився – наче верства, широко розкрив очі та прямо до Якова: «Ти просив його?».
В цих словах відбито душевний стан батька. Він прикро вражений, але разом з тим готовий суворо покарати за нечесний вчинок. Пряма і чесна відповідь Якова враз змінює психологічний стан батька. Несподіваний благородний вчинок Йосипа не менше вразив І Ониська: в нього затрусилася борода, «лице скривилося, з очей дві здоровенних сльози покотилося і, як горох, упали на сніг». В цьому реченні стисло і виразно розкрито величезне душевне напруження героя, його крайню схвильованість. Гордість за сина в цей час заволоділа батьком, розтопила жалістю до своєї дитини його суворе і справедливе серце.
Створення драматичних ситуацій, реалістичне відображення людських почуттів, типовість і соціальна виразність характерів, в яких гармонійно поєднано індивідуальне й загальне, – все це свідчення великої естетичної майстерності Панаса Мирного. Поряд з образами Якова і Йосипа розкрито образ Параски; він проходить майже через всі оповідання циклу «Як ведеться, так і живеться». Це образ жінки, вкрай Зіпсованої кріпосницькими умовами життя, жертви злочинної, анти людяної кріпосницької системи з її згубними аморальними підвалинами.
Образ жінки з кріпацького середовища, зіпсованої умовами двірського життя, привертав увагу Панаса Мирного і раніше. Так, в оповіданні «Злодій» подано епізодичний образ панської ключниці Марфи, яка з'являється до дружини наймита Федора з наказом негайно вийти на панщину саме в той час, коли у тої помирає дитина. Образ ключниці, але під іншим ім'ям, збережено і в повісті «За водою» Але характер цієї жінки там не розкрито.
В архіві письменника є рукопис розпочатого твору під назвою «Перед війною» та кілька чорнових начерків до нього. Час написання невідомий. В ньому Мирний змальовує життя і поведінку колишньої кріпачки Марії.
Ці задуми остаточно реалізовані в циклі «Як ведеться, так і живеться» в образі Параски. Виростала Параска в поміщицькому маєтку до десяти літ, не знаючи ні гиря, ні нестатків, не знаючи, де все для неї береться. Такі умови життя виховали в неї егоїзм, жорстокість у ставленні до трудящого люду. Залишившись з матір'ю після смерті Ратієва без засобів до існування, Параска ухилялась від праці, чекала якогось панича, що ощасливить її – дівчину панського роду, горду і свавільну. Морально спотворена, Параска негативно впливає на інших, зокрема на Йосипа Грицаєнка. Зблизившись з Параскою, Йосип швидко підпав під її вплив і незабаром зовсім розбестився: він обікрав батьків і гроші почав прогулювати з коханою.
Такі риси характеру Параски, як дріб'язковість, цинізм, егоїзм і паразитизм, яскраво розкрито у сценах сварок з Яковом, у стосунках з кріпаками та чиновником Іваном Трохимовичем – фактичним батьком її сина Василя. Образ цього чиновника Мирний розкриває засобами гостро сатиричними. Ось, наприклад, портрет його: «Ніс кирпатий, пика зажовкла, вуси руді і рідкі, мов їх миші поточили, зуби ще рідші, та гнилі, та чорні, одні очі спідлоба якось єхидно грають…». Як у зображенні зовнішності, так і в поведінці Івана Трохимовича блискуче розкрито душевну нікчемність цієї звироднілої людини.
Сатиричними засобами змальовано також образ Параски. Показовим в цьому відношенні є епізод биття нею горшків з наїдками, приготованими для Івана Трохимовича. її деспотизм і брутальність повною мірою виявляються у ставленні до дочки чоловіка. Параска щодня «як оса була сердита», лаяла, «гірше огню допікала» Галі за її мужичий рід. Показова і внутрішня та пряма мова Параски, пересипана грубими словами: єхидна, гадина, сучка, дурепа, погань, повії ще, дохла собака, неотеса, хропак, мужлан – так вона називає Галю, Якова й інших. Розгульне паразитичне життя Параски зразу ж після віддання чоловіка в солдати характеризується таким авторським виразом: «Пішло у Параски життя коромислом».
І, нарешті, третє покоління – діти Параски, Йосипа і Якова.
1.6 Іван Франко в «Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 р., дав оцінку першим двом образкам, «День на пастівнику» і «Батьки»
Даючи оцінку першим двом образкам («День на пастівнику» і «Батьки»), відзначив особливу майстерність у зображенні протилежних типів дітей письменником. «Оброблені дуже гарно», ці оповідання роблять «сильне враження» колоритністю і життєвістю дитячих характерів, писав він. Особливу увагу Франка привернув образ Василя-сина Параски від судового панича. «Сильний характер, – пише Франко, – ще малим хлопцем кладе собі метою свого життя зробитися великим багатирем, властителем панських дібр батьківщини».
Характерний портрет хлопця. Обличчя в нього широке, вилицювате, «з гулястим носом, з широким ротом», здоровенна попеляста «голова, мов гарбуз», міцно сидить на короткій шиї, постать «широка, розвалькувата», аж сутула. Коли він сердився, «його сірі очі» випинались, світились, «як у кота, горіли аж зеленим огнем», а лице робилось «аж муре». Саме такий опис зовнішності персонажа свідчить про його сатиричну трактову, підсилює негативне ставлення до нього.
Виховувався Василь в особливих умовах. Мати завжди потурала його злим вчинкам, навчала зневажати мужичих дітей, постійно запевняла сина, що він панського роду. Виростав Василь людиною жорстокою, егоїстичною, бездушною. Неодноразово письменник порівнює Василя з кібцем – хижим птахом. Дивлячись на Ратієвщину і мріючи про своє панування на ній у майбутньому, «він упивався очима у неї, як кішка впинається у мишу, як кібець у горобця».
Найповніше негативні риси характеру Василя розкрито в п'ятому оповіданні («У школі»).
У школі хлопець завжди прагнув вислужитись перед учителем, зводив наклепи, доносив на своїх товаришів.
В останніх двох оповіданнях («Панич», «Татарин, братик, татарин!») Василь – чиновник ратуші. Після трьох років перебування в одному класі школи його вигнали, і він почав шукати якусь мізерну роботу в ратуші або тертись біля панів. Далі письменник показує, як раніш набуті властивості характеру персонажа виявляються в нових умовах з часу, коли він вступив у цілком свідомий і самостійний період життя. Василь рвався посісти якусь посаду, яка б його порівняла хоч з маленькими панами, забезпечила його благополуччя і проклала шляхи до високої кар'єри.
В оповіданні «Панич» з появою нового персонажа – сина купця Власова, розпусника і п'яниці Олександра – намітилась ще одна сюжетна лінія: Василь і Галя. В розвитку їх стосунків до кінця розкривається характер Василя. І хоч цикл оповідань не закінчено, а отже, невідомо, як далі еволюціонуватиме цей персонаж, не важко уявити дальший хід його розвитку.
В цих двох оповіданнях Василя характеризують його дії: змовившись з матір'ю, він штовхає сестру Галю в обійми розпусника і гульвіси Власова з тим, щоб посісти у конторі його батька вигідну посаду, а потім запродує свою сестру. Звідси й назва оповідання «Татарин, братик, татарин!», взята з відомої народної пісні, в якій розповідається про запроданця братом рідної сестри в полон.
Так сформувався характер Василя – душе продавця, людини мерзенної, пошлої і морально спустошеної. Тільки в умовах панування збережених ще й після реформи 1861 року феодально-кріпосницьких відносин, моралі й ідеології кріпосників-поміщиків міг виникнути такий тип, який багатьма своїми сторонами нагадує Порфирія Головльова.
Образу Василя в творі протипоставлено два образи його двоюрідних братів – Грицька й Івана, які відіграють у творі важливу роль.
У романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Мирний вперше змалював образи дітей (Чіпка, Грицько). В циклі «Як ведеться, так і живеться» значно поширена реалістична дитяча типологія, зросла художня майстерність автора у відтворенні дитячої психології і, відповідно, естетична цінність дитячих образів.
З особливою теплотою і симпатією Мирний малює образи Грицька й Івася – синів Якова Грицаєнка. Діти ростуть в умовах трудящої селянської сім'ї, змалку звикають до праці; їх вчать захищати скривджених і безпомічних, шанувати батьків і взагалі старших людей, не чинити зла. Грицько й Івась привітні, ласкаві хлоп'ята.
Змалюванню трьох різних дитячих натур – Грицька, Івася, Василя – присвячений цілий розділ образка «День на пастівку». В портретах двох хлопчиків-братів є дуже багато спільного, і тому письменник малює портрет лише одного – Івася, на якого схожий старший брат: волосся в нього чорне, ніс з горбочком, чорні очі, «загоріле довгобразе лице». Хто б не глянув на нього, зауважує автор, зразу одгадає, що то рідний брат Грицька.
Досить тонко відображено плин дитячої думки, специфіку дитячої уяви й мислення. Ось, наприклад, як характеризуються роздумування Івася: «Думки у невеличкій голові бігли, як хмари в бурю, ніде не зостановлюючись, ні об що довго не зачіплюючись». А це в свою чергу визначає й особливості дитячої поведінки, психології, яку правдиво розкрито в епізодах перебування хлопців на горі, в розповіді Грицька про нелюдські дії Ратієва, що має безпосередній зв'язок з народними переказами. Князю Ратієву, розповідає Грицько, замість собак служили чорти, які жили в його коморах. Пан запродав їм свою душу. На великоднє свято рано-вранці чорти цілими тачками везуть панові золоті гроші і складають у льохи. А коли поміщик помер, все це золото перетворилось у черепки. Похорон пана супроводжувався таким страшним вітром, що люди не могли нести його труну.
В цьому переказі блискуче виявилося дитяче наївне поєднання фантастичних витворів уяви з дійсними фактами. З давніх-давен народна уява пов'язувала діяльність злих, жорстоких, замкнених у собі людей з чорними нелюдськими силами, із злими духами, які їм служать. На цьому побудовані перекази про відьом, про запроданство бісу душі і т. д. Такий же характер має і розповідь Грицька.
Особливе місце в творі посідає образ Галі, її дитинство проходило в незвичайних умовах. Упереджене ставлення до неї матері, ненависть і жорстокість переслідували дівчинку на кожному кроці, її родинне оточення було специфічним: мати І старший брат дотримувалися антинародної моралі, відзначалися крайнім егоїзмом. Все ж зле було чужим для Галі. І коли вона вже стала підлітком, мати зробила її у своїй родині наймичкою. З роками почав окреслюватись і характер дівчини. Письменник показує, як вплинуло родинне оточення на вдачу Галі. Якщо в молодості Параска, наприклад, була веселою, бездумною, безсоромною, то Галя виросла прямою протилежністю їй.
Несподівано якось прокинулось у Галі почуття кохання до простого селянського хлопця Карпа Саєнка, але скоро й зникло, її серце почало привертатися до гульвіси Олександра Власова, що й привело її до морального падіння і загибелі.
1.7 Оповідання «Татарин, братик, татарин!»
Оповідання «Татарин, братик, татарин!» залишилось незакінченим, тому й образ Галі лишився незавершеним. Можливо, саме через образ Галі письменник мав здійснити в наступних творах свій задум – показати, як винародовлені типи завдяки освіті знову привертаються до народу, глибоко усвідомивши, що «робота батьків була одна тяжка помилка».
Твір «Як ведеться, так і живеться» своєрідний за своєю сюжетно-композиційною будовою. Всі образки в цілому, з'єднані ідейно-творчою спільністю, утворюють повість. Але не тільки в цьому своєрідність твору. Як видно із змісту, Мирний реалізував свій задум, викладений у відомому листі до М. Старицького.
Так, як Е. Золя в родинній хроніці «Ругон-Маккари» та М.Є. Салтиков-Щедрін у романі «Пани Головльови», письменник вирішив відтворити історію кількох поколінь людей («Цілу низку народних типів») з певного кола родин, об'єднавши усі твори однією темою – показом того, як під деморалізуючим впливом феодально-кріпосницьких відносин винародовлюються цілі покоління. Реалізація цього задуму і зумовила своєрідність композиції, рух сюжету та розвиток образів по шляху контрастного паралелізму.
Розвиток сюжету починається з другого розділу, де розповідається про життя ключниці Оришки, її взаємини з князем Ратієвим і дворецьким Остапом. Після цього події деякий час розвиваються в логічній послідовності, потім перериваються поверненням до першого розділу «День на пастівнику», який відрізняється від інших уповільненістю темпу розповіді. Події тут розгортаються спокійно. Винесений на початок твору, цей образок немає самостійного значення і відіграє роль певного вступу, передісторії, за якими будуть розгортатись основні події, утворюючи замкнену сюжетну криву. З середини третього розділу логічно продовжують розвиватись події першого розділу. З цього часу і до кінця сюжет рухається без відхилень.
«Як ведеться, так і живеться» – незакінчений твір. Не доведена до кінця сюжетна лінія взаємин Василя, Галі і Власова, невідома також дальша доля синів Якова. У згадуваному вище листі до М. Старицького Мирний обіцяв продовжувати свою працю над цим твором, але обіцянки не дотримався. У цей час він інтенсивно працював над «Повією», драматичними творами і оповіданнями. Надрукував Мирний тільки два перших образки в альманасі «Рада» за 1884 рік, які були ним написані ще в 1878 році. Іван Франко значно пізніше писав, що обидва образки були написані в 1878 році і тоді ж прислані до Львова в журнал «Громадський друг» ', але там їх не надрукували, бо скоро австрійський уряд заборонив цей журнал. Останні п'ять оповідань за життя автора не друкувались. Більшість з них – це чорнові редакції, як слід не оброблені. Взяти, наприклад, четверте оповідання («Дома»), надруковане 1928 року в другому томі творів Мирного. В багатьох моментах воно повторює окремі місця попереднього образка, зокрема в тих місцях, де йдеться про взаємини Параски і Йосипа, про становище Галі в своїй сім'ї і ін. Ясна річ, що Мирний, вимогливий до себе художник, в такому вигляді ніколи б цей твір не дав друкувати.
У творчості Панаса Мирного цикл образків «Як ведеться, так і живеться» посідає своєрідне місце. Він свідчить про жанрове багатство нашої літератури, про її тематичну різноманітність, про постійне шукання письменником нових форм відтворення усієї складності і суперечливості людського життя, зокрема в умовах кріпосницького і буржуазно-поміщицького суспільства. Правда, у створенні свого циклу Мирний в українській літературі не був одинокий. Приблизно в той же час Франко написав цикл оповідань з життя робітників нафтових промислів під однією назвою «Борислав». Але на відміну від циклу «Як ведеться, так і живеться» оповідання Франка об'єднані лише тематично і зовсім не становлять сюжетно-композиційної цілісності, не становлять окремого твору, організованого самостійним і єдиним сюжетом.
2. Жанрово-стильові особливості повісті П.Г. Мирного «Лихо давне і сьогочасне
»
В центрі творчих задумів Панаса Мирного ще довгий час і після написання роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» незмінно перебувала тема українського селянства. Вона постійно привертала увагу письменника і після створення розглянутих в цьому розділі творів. У вересні 1883 року Мирний закінчив чорновий варіант нової повісті «Лихо давнє й сьогочасне». Ідейний задум повісті настільки оволодів письменником, що він її написав в єдиному творчому пориві, не переводячи подиху. Про це свідчить чорновий автограф, його мовностилістична і композиційна цілісність, графічна єдність. Проте рукопис ще довго лежав без руху. І тільки в 1897 році, завершивши ряд творчих планів, Мирний повернувся до цієї повісті, доопрацював чорновий варіант її і підготував рукопис до друку.
Основним стимулом для швидкого завершення повісті «Лихо давнє й сьогочасне» була підготовка до видання збірника на честь столітнього ювілею нової української літератури, який планувалось здати до друку десь у другій половині 1897 року. Справою організації збірника займався М. Старицький. Але збірник до сторіччя славної події не був підготовлений. В 1901 році видавництво «Вік» разом з М. Старицьким вирішило видати збірник, присвячений пам'яті О. Кониського. Мирний прихильно сприйняв запрошення взяти участь в ньому, але готового твору, крім повісті «Лихо давне й сьогочасне», яка знаходилась в цей час у М. Старицького, не було. В листі до видавництва від 12 лютого 1901 року Мирний писав, що ця повість «призначена задля колись ювілейного збірника пам'яті Котляревського» і досі знаходиться у киян.
Збірник пам'яті О. Кониського був підготовлений в другій половині 1901 року і в лютому місяці надісланий до цензури. І, на диво, царська цензура ні у повісті Мирного, ні в інших творах не знайшла нічого недозволеного. Книга вийшла в 1903 році. Але скоро в Києві вирішено було видати цю повість окремою книжкою. В травні 1904 року твір знову потрапив до цензора. Петербурзький цензурний комітет на цей раз інакше сприйняв повість «Лихо давнє й сьогочасне». Викладаючи зміст твору, цензор особливу увагу звернув на те, що в ньому намальовано «похмуру картину селянського життя в Малоросії в час кріпосного права». В такому ж плані описано життя «селянина в теперішній час». «Звільнений особисто, селянин попав в економічне рабство, євреї-орендатори, німці-управителі і куркулі-мироїди, користуючись економічною безпорадністю селянина, нещадно експлуатують його робочу силу і призводять його до повного розорення і злиденності». На підставі цього Головне управління в справах друку категорично заборонило друкувати повість. Твір Мирного більше не друкувався за царських часів.
У листі до редактора журналу «Киевская старина» 23 лютого 1902 року Мирний так визначив ідейне спрямування своєї повісті: «Перше – оповідання про лихо давнє – кріпацьке, з його утисками, серед котрих скніли і ниділи людські душі, і котрі примушували людей держатися гурту, щоб захиститись від лиха, і сьогочасне – з його безземельною волею та голодним лихом, що заставляє людей забувати про гурт, думати тільки про себе, а декого і йти проти свого ж таки брата».
Цей задум визначив і сюжетно-композиційну побудову твору. Повість поділена на дві рівні частини. В першій розповідається про кріпацькі часи, в другій – про пореформену дійсність. Звідси – події і вчинки персонажів розгортаються в плані контрастного паралелізму.
Панас Мирний у цій повісті виявив неабияке уміння будувати гостро конфліктний сюжет. Стрункість, гармонійність і домірність частин, простота всієї композиції забезпечують відтворення типових обставин і типових характерів, сприяють найбільш повному, художньо-дійовому розкриттю змісту твору.
Зав'язка сюжету – це момент зустрічі пана Башкира з Федором і Мариною Проценками. Але перед цим письменник знайомить читача з умовами життя трьох головних персонажів твору, малює різко контрастну картину кріпацької дійсності. З одного боку, пани, «всемогутній» поміщик Башкир, з другого – покріпачений народ, кріпацька сім'я Проценків.
В образі пана Башкира, який тут змальовано в сатиричному плані, втілено найістотніші особливості кріпосництва, «давнього лиха». Письменник виділяє кілька суттєвих рис характеру персонажа, які найповніше визначають його соціальну природу. Такі риси характеру Башкира, як жорстокість і неймовірна лють, яскраво проступають у змальовуваному письменником портреті. Користуючись сатиричними засобами, автор свідомо загострює, навіть перебільшує окремі сторони даного негативного характеру, які розкриваються зокрема через портрет.
У змалюванні портрета кріпосника неважко помітити спільність сатиричних засобів Мирного й Гоголя. Ось створений Мирним портрет пана Башкира: «Височенного зросту, плечистий, рукатий, цибатий, з круглим, наче кишинський кавун, обличчям і гостроверхою головою; рот широкий – трохи не до вух, ніс приплюснутий, а на кінці одутлий та круглий, мов волоська ріпа; вуси, руді та довгі, униз загнулися, очі – бульками, з червоними жилочками на білих баньках».
Епітети і порівняння, якими письменник користується при змалюванні портрета, сприяють розкриттю такої риси характеру пана, як жорстокість. Яскраво змалювавши непривабливий портрет Башкира, автор робить логічний висновок про вдачу цієї людини, перед якою тремтіло все живе: «Страшно було глянути в ті очі під добрий час, а під лихий, як червоні жилочки наллються кров'ю і аж випнуться, а в зрачках зажевріють хижі іскорки, дикий звір – і той би злякався того страшного погляду і затремтів би від ляку, а то ж чоловік та ще й підданий пана Башкира! Недарма всі боялися зустріватися з ним і врозтіч тікали, як забачать було хоч здалеку». Отже, зовнішність даного типа відповідає моральному звироднінню, мерзенності його душевних якостей.
Ці визначальні особливості характеру кріпосника ширше розкрито в діях Башкира, змалюванню яких присвячено перший розділ повісті, що починається узагальнюючою картиною ставлення пана до кріпаків. Арапник Башкира гуляє по спинах і головах людей. Увесь повіт, суд і розправа в його руках. Перед ним гнуть спину навіть судді і справники, співчуваючи його «горю», яке полягає в тому, що він, б'ючи кріпаків, «свої руки пооббивав», «голос стратив, лаючись».
З іронією письменник показує також «вільнолюбність» кріпосника. Сам Башкир був «найвільнолюбивіший чоловік на весь повіт», бо не мав ніяких меж і перепон владолюбству, з яким ототожнював власну волю, але дуже не любив, коли про волю говорять кріпаки. Вважаючи себе добродійником, він був переконаний у шкідливості волі для підлеглих. «Дай їм волю – поріжуться», – твердить він. Смиренність і покора панській сваволі досягались шляхом екзекуцій. Серед людей ходила чутка, що пан замовив машину, «щоб сама клала, роздягала, держала й шкуру спускала» з непокірних.
Та коли про Башкирову витівку з машиною лише ходили чутки, то кріпосники Огньов і Кочуб з твору «Карло Карлович» у своїх маєтках уже застосовують машину-душогубку для катування непокірних кріпаків. В маєтку Кочуби було поставлено аж п'ять таких катівень. В монолозі винахідника – ката Карла Карловича – подається і опис цієї душогубки. Жертву клали на дошку,
прив'язували їй руки, ноги і голову спеціальними каблучками і мотузками, потім накривали тіло змоченою в ропі або горілці мішковиною і били. Машина мала такий ефект, що «рідкий мужик виносив десять ударів». До такого озвіріння і маразму доходили огньови, кочуби і башкири.
Якщо Панас Мирний описує незліченні багатства, «вільнолюбство» і «доброчесність» кріпосника Башкира з неприховано-їдким сарказмом, то про становище народу він говорить з глибоким душевним болем, хвилюванням, співчуттям. Змалювання суперечностей суспільного життя шляхом створення різких контрастів сприяє викриттю анти людяності кріпосництва. Значно пізніше, в 1911 році, оглядаючи пройдений шлях, у начерку, присвяченому п'ятдесятиріччю з дня смерті Т. Шевченка, Панас Мирний пише про згубність кріпосництва, про те, що «давнє лихо» «своїми важкими ланцюгами» давило всіх людей, що та вельми «лиха установа» була глумом «над правдою святою, що доводила рідну сторону до тяжкого занепаду».
Трагізм становища покріпаченого народу письменник малює в процесі розгортання наступних подій. З часу «по-кумання» кріпака Федора з паном дія твору розгортається напружено, в гострих конфліктах. Несподіваність переходу персонажа з одного становища в інше, різка зміна обставин, в яких живуть і діють його герої, сприяє глибинному розкриттю характерів. Пан зустрічає і запрошує Федора в куми у час, коли той з дочкою із запізненням простує на панський лан. Федір з дочкою раптово стають кумами Башкира.
Показуючи життя Федора – «панського кума», художник підносить важливе питання про роль праці в житті людини. Праця – щастя і джерело здорової моралі, високого духу народу. «Живе Федір у дворі, як у бога за пазухою», все до його послуг, ні об чім не треба турбуватись. Паразитичне життя в поміщицькому дворі похитнуло моральні устої Федора: він став пити, хизуватися своїм становищем. Але разом з тим «частіш та частіш почало западати йому на думку його трудове життя у своїй кривобокій хаті», де він зазнав багато горя, але зазнав і щастя.
Видрив від народу, свого рідного середовища пізніше привів Федора до трагічної загибелі.
Образ Марини в сюжетному розвитку твору посідає інше місце. Якщо умови кріпосництва призводять чесну людину – Федора – до самогубства, то розтлінна кріпосницька мораль, паразитичне життя в панських покоях розбещують Марину, згубно впливають на її характер. З часом вона стає панською коханкою.
Повість «Лихо давнє й сьогочасне» в порівнянні з іншими творами Панаса Мирного цього жанру відзначається малою кількістю дійових осіб. Крім епізодичних персонажів (Федір, Улас, Хівря, Самійло), в повісті е лише два головні типи – Башкир і Марина. Причому за своїм ідейним спрямуванням образ Марини відіграє найважливішу роль в розкритті задуму твору.
Письменник досить тонко простежує процес переродження Марини. Привілейоване становище поставило Марину над іншими кріпаками, відділило від трудящого середовища. Внаслідок цього міняється її поведінка, стосунки з паном. В її поводженні помітно виявилась хтивість і цинізм. Ставши панською коханкою, вона доносить панові на батька, стає злим ворогом своїй рідні.
В другому розділі повісті письменник повертається до опису жахливих дій Башкира напередодні реформи 1861 року. Коли прийшла чутка про волю, пан почав ще дужче знущатися з селян. Старий та вередливий, він примушував водити рай городян щодня на стайню, морив їх панщиною, кував у колодки, держав, мов собак, на прив’язі. Прийшла воля. «Старий Башкир не пережив того – умер, кинувши на молодого Башкиренка розпутувати ту каблучку, яку затягло життя». Цей уривок дещо розширював уявлення читача про Башкира, але чогось нового, суттєвого в характеристику персонажа не вносив., Після нього йшла досить лаконічна, конспективна розповідь про запровадження поміщиками «волі».
Пани повтікали, залишивши в запустінні свої землі, і селяни сподівалися, що ці землі перейдуть до їх рук., «Тепер те все наше буде, – казали вони. – Повтікали пани, що з нас кров пили та нас їли. Хіба дурно та кров лилася, хіба дурно ми віки вікували у тяжкій неволі? Почули, іродові душі, свою неминучу погибель та й накивали п'ятами. Тікайте! Тікайте! Тікайте! То дурниця, щоб ми за землю платили. Яка плата? За що платити? Яка воля без землі? Голодна смерть, а не воля! Підождемо і за землю того слушного часу. Віками ждали волю, та й діждалися-таки. Прийшла святая, увесь світ звеселила, тільки панів засмутила. Підождемо і землю. До слушного часу! До слушного часу! – загукали кріпаки по всіх селах і хуторах». Нічого певного не дочекавшись, селяни почали обробляти орендні нарізи. Таким чином, вони примирились зі своїм становищем, взявши в оренду від панича Башкиренка четвертні наділи й городи.
Внаслідок ряду доповнень і переробок між першим і другим розділами повісті утворилась тісна сюжетна єдність, пряма логічна послідовність та взаємна залежність.
Головним героєм другої частини цієї повісті є народ, одрадянська кріпацька громада. Письменник зумів передати багатоголосу і типологічну різноманітність селянського колективу. Коли в кріпацькі часи, терплячи нелюдський гніт і наругу Башкира, одрадяни зітхали, стогнали і плакали, а зрідка нишком проклинали пана, та все ж корились його сваволі, то в другій частині повісті-розбурхана волею селянська громада стала активною, рішучою і наступальною. Колись покірні, кріпаки підняли голови, перестали коритись новому панові. Одрадяни рішуче відмовились брати панські наділи за плату, ждучи «слушного часу», коли землю, їх кров'ю политу, віддадуть пани без викупу. У прямій і внутрішній мові героїв тепер зустрічаємо слова і вирази, які свідчать про невгасиму ненависть народу до панів. Селяни вже не бояться Башкира і відверто висловлюють свої вимоги і обурення. Пана Башкира звуть «старою собакою», а його сина «щеням», якого треба було б Марині «у колисці придушити, щоб і світу не паскудив». Та скоро, іронічно говорить автор, «в Одраду москалі найшли – різками накидати панські наділи». Панас Мирний не показує у повісті розправи солдатів над селянами, він лише кількома влучними, сповненими іронії, словами говорить про цю розправу та про наслідки селянського бунту. «Дехто й в царському домі, де великі вікна, посидів, казенного хліба чимало переїв», інші багато «березової каші поїли». Та все ж не покорилися волі пана! Одрадяни допекли Башкиренка до того, що він утік з маєтку.
Художник при описі цих подій розкриває характерну особливість українського народного характеру. Гумор, їдка іронія як засоби захисту від посягань на людську гідність, на живу людину звучать у селянських оцінках подій навіть тоді, коли вони терплять біду і знущання.
Мирний дальшим ходом подій показує, що сподівання селян Одради на «слушний час» виявилися марними. Орендарі прибрали до своїх рук панські землі, вкрай зруйнували селянські господарства. «За кріпацтва ніхто не боронив води брати та скотину напувати» з панського ставка, а тепер треба платити за воду для кожної курки, свині, гуски, корови. Становище селян в нових умовах розкрито в таких словах: «Одрадяни все далі та далі нищіли-пустошилися: тини осувалися – нічим їх городити, хати старіли, кривилися, – нічим полагодити, оселі дірчавіли-осувалися… То старці немічні жили…» (IV, 241). Такі обриси «сьогочасного лиха».
Відомо, що народники вважали розвиток капіталізму в Росії явищем не характерним і не перспективним для аграрної країни. А коли елементи капіталізму неминуче з'являються в промисловому виробництві, то вони аж ніяк не стосуються сільського господарства, не здатні змінити устоїв селянської громади. Панас Мирний у своїй повісті показав, що капіталізм в українському пореформеному селі став фактом, який визначив соціальні суперечності нової епохи в його історії. В маєтку Башкиренка орендарі експлуатують найманих робітників, запроваджують машини, звільняючи тисячі робочих рук, позбавляючи бідне селянство можливості заробити шматок хліба для свого існування. У зв'язку з цим класова боротьба в селі набирає особливо гострого характеру, властивого для капіталістичних відносин.
Застосування німцем-управителем машин викликає бунт селян. Вони псують машину, помилково вбачаючи в ній свого найлютішого й основного ворога. На боротьбу проти машин одрадяни виступають досить згуртовано і одностайно. Розвиток сюжету, пов'язаний із відтворенням цих подій, раз у раз змінює напрям. Час від часу темп розповіді міняється, напруження то спадає, то знову посилюється, що цілком відповідає характерові описуваних фаз селянського бунту.
Звістку про збирання урожаю машиною одрадяни спочатку підіймають на глум, «думаючи, що то німецькі крутні». Діалоги селян перейняті гумором і відбивають їх негативне ставлення до «витівок» німця-управителя. Прикажчик на поле до машини несе косу з грабками, а йому слідом летить з натовпу репліка: «Машині помагати?» Та скоро селяни переконались, що машиною урожай буде зібраний, а вони нічого не зароблять. Перед ними постала перспектива голодної смерті і «чорним круком носилася над їх головами, гнула додолу». Яскраві образні вислови і порівняння розкривають трагічність становища селян у зв'язку з запровадженням машинної техніки. Ось перед селянською громадою постало питання: «Що робити?» Часте використання в прямій мові запитальних і окличних речень створює напружений ритм, передає динамічність розвитку сюжету. В діалогах селян переважають гостро емоційні запитання й заклики: «Що ж нам робити? що казати?»; «То все отой німець!. Убиймо невіру, як ту собаку!.»; «Не пропадати ж нам всім через одного?!» і ін.
Панас Мирний в кількох місцях описує голод – це типове явище дожовтневої капіталістичної дійсності. Картини голоду в повісті вражають глибокою правдивістю і величезним трагізмом.
В кінці повісті письменник знову звертається до образу Марини. Селяни посилають її з дочкою Килиною до панича Башкиренка просити землі, умовити зглянутись на їх жалюгідне становище. Марина виступає тут тією людиною, якій одрадяни звірили свої останні надії. Панич – хрещеник Марини і брат Килини – експлуатував селян, їх життя залежало від його волі. Епізод засилання Марини до пана та терпляче очікування селянами відповіді написаний Мирним надзвичайно зворушливо.
Дія в повісті «Лихо давнє й сьогочасне» закінчується поверненням у село діда Уласа. Обурений лицемірством і жорстокістю Марини, він іде в економію.
Марина зустрічає Уласа, її ж спасителя, зневажливо, з презирством. В тоні прямої мови, брутальності поведінки остаточно розкривається образ Марини. Вона жорстоко відштовхує немічного Уласа і виганяє з двору. В передсмертних словах діда розгортається ідейна суть повісті в цілому: «Марино, Марино… кажеш, що пам'ятаєш давнє лихо?. Правда, що й то лихо було, – тяжке лихо, що нас до землі гнуло, над нами знущалося, за людей нас не лічило. А проте те давнє лихо не різнило людей, не розводило їх у різні сторони, не примушувало забувати своїх, навчало держатися купи». В цих словах ще одна характерна особливість «сьогочасного лиха» – капіталізму.
Висновок
П. Грабовський у статті «Економічна безвикрутність благословенної Полтавщини», дав яскраву характеристику українського села останнього тридцятиріччя XIX століття, яка цілком відповідає розумінню «сьогочасного лиха» Мирним. Поряд з поміщиком господарями села стають куркуль, орендатор-лихвар, шийкар та інші людські п'явки. Своїми лихварськими тенетами вони обплутують значну частину селянства. Безземелля і малоземелля призводить до того, що селянин не може сплатити податку. Він «везе на торг свій хліб, свою криваву працю, не міркуючи довго над тим, що доведеться їсти самому. На торзі селянина обхоплюють цупким кільцем безвихідності, з одного боку, страшно знижена ціна на хліб, з другого – жмикрутські обертаси скіпщиків та комісіонерів – факторів різних купецьких фірм… Скуповують комісіонери хліб у селян дешевше супроти риночної ціни. Селянин, хоч добре про це знає, та нічого не порадить, згинаючись під тяжію лиходійних обставин». Повість «Лихо давнє й сьогочасне» є ніби підсумком роботи Панаса Мирного над темою життя українського селянства в період кріпаччини і в пореформений час. Здається, що цим твором письменник майже вичерпав тему «лиха давнього» і підніс ряд кардинальних життєвих питань, зв'язаних із становищем селян за іншої доби – капіталізму. Разом з тим своїм видатним твором Мирний підводить певні підсумки в розробці проблем села в цілій українській літературі другої половини XIX століття.
Аналізуючи твори Л. Толстого, В.І. Ленін писав, що великий російський письменник «зумів з незвичайною силою передати настрій широких мас, пригноблених сучасним порядком, змалювати їх становище, висловити їх стихійне почуття протесту й обурення».
Ці слова можна цілком віднести і до оцінки творчості Панаса Мирного, зокрема розглянутих повістей. Зображуючи настрої широких народних мас як в часи кріпацтва, так і в пореформену епоху, відтворюючи переломні періоди життя українського селянства, на протязі яких стикалися інтереси цілих соціальних груп, письменник викривав хижацьку суть кріпосництва, української буржуазії і дворянства.
Повісті «Голодна воля», «За водою», «Лихо давнє й сьогочасне», цикл «Як ведеться, так і живеться» і ін. належать до видатних надбань української реалістичної прози. Ними письменник підніс на вищу ступінь соціальну повість другої половини XIX сторіччя, збагативши цей жанр новими темами, образами, новими формами словесного мистецтва.
Література
1. І. Франко. П. Мирний. В книзі: І. Франко. Твори в двадцяти томах, т. 17. К., Держлітвидав України, 1955.
2. М.К. Садовський. Мої театральні загадки. К., Державне видавництво образотворчого мистецтва і музичної літератури, 1956.
3. П.К. Саксаганський. По шляху життя К., «Мистецтво», 1935 р.
4. 3. П. Мороз. П. Мирний. В книзі: В боротьбі за реалізм. К., «Дніпро», 1966 р.
5. І.П. Скрипник. П. Мирний. Передмови до книги: П. Мирного. Вибрані твори. К.