ЮЛІУШ СЛОВАЦЬКИЙ В ОЦІНЦІ ІВАНА ФРАНКА
ПЛАН
ВСТУП
1 Життєвий і творчий шлях Ю.Словацького
2 Юліуш Словацький на Україні
3 Ю.Словацький в українських перекладах і дослідження творчості поета
4 Ю.Словацький в інтерпретації І.Франка
ВИСНОВКИ
БІБЛІОГРАФІЯ
ВСТУП
Іван Франко говорив: “Поляк Юліуш Словацький, як і шотландець Верне, і ірландець Мур, і англічанин Діккенс, і француз Віктор Гюго, і німець Гейне та Ленау, і росіяни Пушкін та Лермонтов, і наш Т.Шевченко та інші належать до історичних постатей ХІХ ст. Вони не можливі в жоднім попереднім віці і характерні власне тим, що виявили в своїм житті масу основних прикмет, кожен своєї нації, а їх поезія була невідлучною частиною їх духовної істоти, виразом їх життя, їх індивідуальним твором в більшій сильнішій мірі, ніж це було можливе коли-небудь давніше.
Ці слова містять у собі обгрунтовану програму вивчення творчості Ю.Словацького, який глибоко виразив дух свого народу і водночас піднявся до розуміння тих універсалій, які єднають людство у боротьбі за поступ, свободу і рівноправність народу.
Пристрасний і цілеспрямований поет Ю.Словацький жив болями своєї епохи, вітав будь-який порив до справедливості та свободи, а тому став речником надій та сподівань свого народу на майбутнє відродження та єдність Польщі, розділеної між трьома європейськими монархічними окупаційними державами – цісарською Австрією, габсбурською Прусією та царською Росією.
Одразу після смерті Ю.Словацького його молодий побратим Норвід в одному із шести відчитів про автора “Балладини” сказав, що “він мав дивну сучасність і може тому, власне, сучасниками не був зрозумілий”, а намагаючись пояснити манеру “перевтілення” писав: “Він рівного собі не мав, жоден: ні Адам, ні Зигмунд, ні Богдан, ані сам Ян Кохановський не єднали так, як Юліуш в одній мірі мови всіх віків, часів, суспільств, типів і станів.
Вже з перших, сповнених глибоких емоцій творів Ю.Словацький став “сіячем скарбів”. Від тоді засів новаторського слова щораз ширитиметься і кожне наступне покоління польських поетів, та не тільки польських, буде звертатися до його спадщини. В цьому творча доля митця подібна хіба що до сучасного йому романтика в музиці Ф.Шопена.
Ю.Словацький, на відміну від свого старшого сучасника – “національного пророка” Польщі А.Міцкевича, за життя був мало відомий широкому загалу. Заслужене місце на польському Парнасі поруч з А.Міцкевичем він утверджував поступово, особливо після смерті, коли вийшло у світ 4-томне видання його творів (1866 р.) і двотомна монографія Малецького, який перший спробував оцінити поетичний талант митця, хоч і не зміг передати читачеві саме тих революційно-демократичних ідей, які домінували у творчому доробку поета.
Метою моєї курсової роботи є дослідити творчість Юліуша Словацького в оцінці Івана Франка.
Завданням курсової роботи є описати життєвий і творчий шлях Ю.Словацького, а також описати перебування Ю.Словацького на Україні і твори, присвячені українській тематиці тематиці.
1 Життєвий та творчий шлях Ю. Словацького
Юліуш Словацький народився 4 вересня 1809 р. в українському мальовничому містечку Кременці на Волині. Кременець – одне з найдавніших міст Київської Русі. Це українське місто і стало колискою майбутнього поета. Саме в сім’ї Евзебіуша Словацького – викладача риторики та поезії місцевого ліцею, відомого літератора народився син, якого назвали Юліушем. Тут же пройшли дитячі роки хлопця, залишивши у його серці незабутнє враження від міста, від кременецьких пейзажів з їх неповторною красою та своєрідністю.
Після смерті батька, мати майбутнього поета, Саломея Словацька, освічена жінка, яка дуже любила музику, одружується вдруге і в 1817 р. переїздить разом із молодим Юліушем до Вільна. На протязі 1819 – 1825 рр. Юліуш успішно навчається у Віленській гімназії. Неспокійний, з вогненною уявою, зосереджений, трохи замкнений, він багато читає і пробує писати вірші, потай мріючи про велику поетичну славу.
Із розповідей Саломеї відомо, що батько був для сина зразком у наполегливому досягненні мети, а також прикладом у заняттях літературою.
Юліуш узявся за перо в той час, коли набирав сили метод романтизму. Ю.Словацький у листі до матері від 30 листопада 1833 р. з належним розумінням оцінював поетів доби Відродження і батькову працю, як пройдений етап: “Книги Кохановського я одержав з такою радістю, як ніби вітав друзів. Зберігати їх буду завжди, бо нотатки батька і твоїх кілька виразів, мамо, освятили їх для мене”.
Виховувався Юліуш разом із зведеними сестрами Олександрою та Герзилією, майже дорослими дочками доктора Бекю від першого шлюбу. На формування світогляду юнака в ці роки позначилося навчання в одному з передових на той час закладів, спілкування з матір’ю і товаришами, що збиралися в її салоні.
На вечори до салону Саломеї приходили відомі і цікаві люди Вільна, серед яких були і брати Снядецькі, а також поети так званої “литовської школи”. До них належали А.Одинець, А.Міцкевич та О.Хоцько. Усі вони жваво обговорювали події політичного і культурного життя, читали власні вірші і переклади, співали пісні. Пізніше в листах Ю.Словацький згадував українську пісню ”Ой не ходи, Грицю”, котру часто слухав у виконанні матері. Тринадцятилітньому Юліушу запам’яталася одна із дискусій, що відбулася між А.Міцкевичем та Я.Снядецьким, який злосливо насміхався над баладами співця Литви. Після цього Юліуш свої симпатії віддав Адаму і його романтичному сприйняттю життя і світу.
Формування світогляду Ю.Словацького відбувалося також в умовах важливих громадсько-політичних подій. Ще в 1796 р. Польща перестала існувати як самостійна держава, будучи поділена між урядами сусідніх країн. Верстви польської суспільності, окрім шляхти та аристократії, сприйняли позбавлення вітчизни національної незалежності як величезну трагедію. Вже в 90-х рр. XVIII ст. розпочалася національно-визвольна боротьба. На кінець 10-х і початок 20-х рр. припадає діяльність таємних студентських політичних товариств у Віленському університеті - так званих філаретів (“друзів наук”); філоматів (“друзів доброчинності”). Вони мали на меті виховувати патріотичні почуття, національну свідомість, поширювати освіту серед молоді. Ледве Ю.Словацький розпочав навчання в університеті, як у Петербурзі спалахнуло повстання декабристів, які були зв’язані з польськими таємними організаціями. Ідеали філоматів і філаретів були близькими до ідей декабристів, вільнолюбні прагнення яких і розправа над якими на Сенатській площі особливо зворушила молодого Словацького, бо знаменувала собою початок організаційної боротьби проти тиранії самодержавства.
Найбільш оригінальним твором з віленсько-кременецького періоду слід вважати “Українську думку”, але про неї будемо говорити дещо пізніше.
Перед від’їздом з Кременця Ю.Словацький написав вірш-експронт “Мати до сина”, в якому йшлось про вірність своїй родині, про синівський обов’язок перед матір’ю. У щоденнику він тоді відзначив: “Так закінчується перший період мого життя. Мені тепер після закінчення університету дев’ятнадцятий рік, однак, видається, що я вже так довго жив... Світ почуттів зник для мене, і кілька останніх років, я жив в іншому світі поезії”.
До цього періоду належить також вихід у світ першої редакції поеми “Шафрани” (1829 р.).
Наступний період у житті і творчості Ю.Словацького значно приземлить поетичний сон, літературні мрії письменника, в його поезії знайде відображення новий світ, відкритий автором під враженням листопадового повстання.
У середині лютого 1829 р. Ю.Словацький приїхав до Варшави. У перші вільні від роботи два місяці перебування у Варшаві він з головою поринув у високий мистецький світ великого європейського міста. Ю.Словацький знайомиться із культурним життям столиці, відвідує театри, входить у літературні кола Варшави.
До того часу для Ю.Словацького позиція в літературі вже була визначена. І хоч прагнув у перші місяці перебування у Варшаві до самотності, проте виявився уважним спостерігачем навколишньої дійсності. І це цілком природно, адже завжди для того, щоб розібратись у чомусь, необхідний час для роздумування.
Настав час великих випробувань для Ю.Словацького – поета і громадянина. На цей час саме романтичне світосприйняття було основою його творчості. Ю.Словацький змальовує нового героя, невдоволеного бунтівника. Складні творчі пошуки виявляються в таких п’яти поемах: “Друга редакція”, “Шафрани”, “Гуго”, “Монах”, “Ян Білецький”, “Араб”, а також у драмах “Міндове” і “Марія Стюарт”. В цей час також розпочинається робота над українською поемою “Змій”.
В цих поемах і драмах самотній романтичний герой виступає проти суспільної неправди, мстить своїм кривдникам, перемагає, але частіше сам стає жертвою свавілля і підступу.
Трагедія “Міндове” вважається важливим здобутком польської романтичної літератури.
В ідейно-тематичному плані твір продовжував антиклерикальні традиції Просвітництва. Ця перша трагедія Юліуша була високо оцінена відомим політичним діячем того часу Нємцевичем, якому молодий автор читав третю дію твору. В листі до матері від 15 вересня 1830 р. Словацький писав: “Прослухавши сцену, в якій Міндовг пориває з хрестоносцями, Нємцевич із захопленням вигукнув: ”Ах, чому ж цієї трагедії грати не можна”. Нємцевич також додав: “Я радий, бо перед смертю бачу, що в Польщі залишився поет, який має великий талант і дотримується громадянського духу”. Ця похвала мала для Словацького велике значення. Міндовг Ю.Словацького – політичний діяч, який мріє про розквіт свого краю, знищення ненависного тевтонського ордену. Він вдається до хитрощів для досягнення мети, але сам заплутався у своїх хитрощах, залишається самотнім і невдовзі гине.
Змальовуючи інтриги Міндовга, Юліуш Словацький не ідеалізує феодальні відносини, а об’єктивно показує політичну боротьбу за владу, характеризує хрестоносців як ворогів литовців. Уособленням загарбників в трагедії є Гейндріх – папський посланець. Під чернечим плащем він прикриває меч – “зброю золоту” – для вбивства людей.
“Ода вольності”, “Гімн”, “Кулик”, написані в дусі висловлювань найпрогресивніших діячів доби, Йоохіма Лелевем, якого за революційну пристрасть і прагнення до перетворення повстання за незалежність у війну за свободу Польщі з вирішенням селянського питання К.Маркс назвав геніальною людиною. Ю.Словацький в “Оді вольності” і в “Гімні” ототожнює інтереси польського народу із завданням всіх інших народів, проникливо передає загальний настрій повстанців, їх готовність жертвувати заради свободи вітчизни.
Свобода, як орел, летить до всіх країн...
Хто бачив вільну батьківщину!
То ж сам він одказав: “Я є життя
Хвороба віку – дух, володар!
Недужий цей!”
У розпалі повстання, можливо навіть за вказівкою національного уряду 8 березня 1831 р. Юліуш Словацький покидає Варшаву і виїжджає за кордон.
Три великі польські поети Міцкевич, Словацький і Красінський стають в цей час провідниками польського національного життя, впроваджуючи політику в поезію. Еміграція створює суспільство в мініатюрі, яке живе своїм духовним і матеріальним життям.
Польській еміграційній поезії закидали надмірний націоналізм. Хоч польська еміграція вибрала для поселення Францію, де народилися революційні ідеї про соціальну свободу, проблеми національного визволення Польщі були там далекі і екзотичні. Ні всесторонність Міцкевича, ні універсальні ідеї Словацького, ні дантеїзм Красінського не знайшли цього співчуття, що його повинна була здобути їхня поетична майстерність.
На початку вересня Юліуш Словацький вирішує залишитися в Парижі на постійне місце проживання, де й поринає у вир літературної діяльності, проте його шлях до визнання в літературних колах емігрантів, як ми уже знаємо, був нелегким.
Влітку до Парижа прибув А.Міцкевич, думка якого про його твори, була дуже важливою. У листі до матері від 3 вересня 1832 р. писав: “Він сказав, що моя поезія – прекрасна, що вона – як будівля чудесної архітектури, як великий костел, але в ньому немає Бога”. Ю.Словацький, пригадуючи рядки вірша Міцкевича “Де Бог не хоче жити, людина жити не сміє, ще не усвідомлював, що то було схвалення лише чудової форми його поезії і критикою її змісту – занепаду духу після трагічних листопадових подій. А.Міцкевич також справедливо зауважив щодо цього ”Усі його вороги, особливо з католицького табору, будуть протягом багатьох років посилатися на оту думку. А буде це і тоді, коли в храмі поезії Словацького Бог уже поселиться – Бог людей прогресивних.
На протязі 1833 – 1835 рр. Ю Словацький живе на березі чудового швейцарського озера. У 1834 р. з’являється драма “Кордіан”. Кордіан, герой драми, типовий представник польських “зайвих людей” новітнього покоління шляхти, що береться вирішувати долю Батьківщини.
В нервового Кордіана, який уже в п’ятнадцять років зненавидів життя і думає про самогубство, пробуджується раптом непереможне бажання подвигу в ім’я Вітчизни. Він виступає організатором змови, метою якої було вбивство царя Миколи І. Герой діє самостійно, не знайшовши підтримки у змовників, але на перешкоді стають внутрішня слабкість та ідейні сумніви.
Так Юліуш Словацький викрив слабкість романтичного індивідуалізму. Кордіан не здійснив подвигу, бо не дозрів ні морально, ні політично. Автор глибоко психологічно вмотивовує поразку героя одинака, який від мрійника з романтичною жертовністю піднявся до діяча, що має певну мету, але не може її реалізувати.
Центральним твором швейцарського періоду є драма “Балладина”, написана в листопаді 1834 р. В одному з листів до матері він писав: “В минулому місяці я написав нову театральну п’єсу під назвою “Балладина”. З усіх творів, які вийшли з-під мого пера, ця трагедія найкраща. Написана вона так, як би її міг сказати сам народ”.
Буржуазне польське літературознавство протягом довгого часу вважало, що в цьому творі поет тікав від дійсності. Хоча насправді вона була глибоко сучасною. Боротьба за королівську владу позбавляє “Балладину” будь-якої людяності. Королівська сваволя призводить до того, що країною, долею людей керують злі деспоти або дурні. Цій боротьбі, пустому мрійництву шляхти, Ю.Словацький протиставляє народ, його думи і мрії.
У насиченій легендарними образами і повір’ями, високопоетичній трагедії-казці, Словацький протиставив до певної міри ідеальне давнє минуле кривавому сучасному. Ю.Словацький, йдучи за шекспірівським ідеалом універсальної поезії, майстерно переплів реальне, фантастичне, трагічне і комічне, в такий спосіб створивши багатий ідейно-образний світ, де розв’язував проблеми влади і насильства, здорової моралі, а в кінці все ж проголосив перемогу добра над злом.
Трирічне перебування Юліуша у Швейцарії було також позначене хвилями особистого щастя. Він закохався у 15-літню Марію Водзінську, яка перебувала в цей час зі своїми батьками в Женеві. Йому здавалось, що вона його кохала і навіть мав намір з нею одружитися. Юліуш пише такі вірші: “Прокляття”, “Хмари”, “Стокротки”, “Останній спогад”, “До Лаури”, “В альбом Марії Водзінської”. Юліуш Словацький не видав жодної збірки віршів, тому його лірика була найменш відомою читачеві.
У 1836 р. Ю.Словацький вирушає у подорож на Схід на запрошення Г.Янушевського – дядька по матері. Центральним твором цього періоду стає поема “Ангеллі”. Юліуш задумав також описати пекло на зразок Данте і за допомогою символічних образів показати становище сучасної йому Польщі. Твір має значні політичні акценти і є подальшим кроком в еволюції Ю.Словацького щодо зображення самітника-борця і віри в перемогу революції. Цей твір протиставляється “Книгам пілігримства” Міцкевича і “Небожественній комедії” Красінського.
Фінал поеми оптимістичний, сповіщає народження нового світу, а також звучить така думка: ”Бог посилає на сиві голови удари грому і не позбавляє корон чола. Хто має душу, нехай встане. Хай живе! Бо настав час для життя людей сильних”.
Також, слід згадати такі твори поета як “Гробниця Агагемнона”, яку Іван Франко вважав “щодо простоти поетичного задуму, сили почуття і багатства думок... одною із найкращих перлин у скарбниці польської поезії”.
2 Юліуш Словацький на Україні
Вихований у польському інтелектуальному середовищі, де читали і розмовляли кількома європейськими мовами, але народжений в Україні, в Кременці Ю.Словацький від наймолодших літ був нерозривно з нею пов’язаний, зрослий своєю польською душею з українськими краєвидами, блакиттю і золотом подільської далечі, з квітами, що росли попід тинами та вікнами тамтешніх осель.
Спогади та твори про Україну в Ю.Словацького з’являються, як правило тоді, коли поет намагається збагнути болючі суперечності, що його переслідують.
Україна – земля його дитячих літ – була для поета символом нематеріального, а духовного, вічного. Читаючи його твори, важко опиратися враженню про те, що він найчастіше спілкувався з духом України, а не з її реальним втіленням. Неухильна ідеалізація України мала глибокий сенс. Цю філософську проблему пояснював Юліуш у листі до матері, одержавши від неї в Парижі килимок, що висів над його дитячим ліжечком у Кременці. Отож світ, з яким поет стикався в еміграції – в Дрездені, в Лондоні, чи Парижі, нагадує видиму сторону візерунчастої тканини. Натомість її нитки, сховані від глядача, занурені в світ уяви, набагато кращий і досконаліший від реального. Власне там, по другий бік канви, схована Україна – хоч бачена поетом очима уяви, але правдива, може навіть правдивіша, ніж доступний для ока “земний килимок”.
Українські спогади – найглибша та найчистіша криниця спогадів Ю.Словацького. “Король-дух”, містично проваджений Ю.Словацьким “з глибини століть крізь сонце й домовини”, “вічний революціонер”, дух, що його поет відчуває у своєму єстві, що не дозволяє йому піддатися під жодну світову владу і не визнає жодних авторитетів, набираються земного життя, як тільки будяться в ньому спомини про місце, де він усвідомив себе, тобто про Україну.
Романтичний поет – ідеал Ю.Словацького – повинен не лише творити, але й жити згідно з високими засадами моралі, не прагнучи ні користі, ні слави. Дар натхнення був для поета нелегким обов’язком, душевним тягарем. Такий творець – виразник духу нації. Він воскрешає в часи неволі міфологічне минуле народу, щоб наблизити встановлення справедливості в часи теперішні. У боротьбу за незалежність Польщі ідеально вкладалась заклична творчість українських рапсодів, які співали про героїчні походи запорожців, їхню мужність і відданість оборони омріяної, але насправді кров’ю окупленої свободи.
Найкраще це видно у “Беньовському”. У тій, мабуть, найзнаменитішій у світі щодо кількості відхилень від головної сюжетної лінії поеми, українське і польське майбутнє зливаються воєдино. Річ Посполита - незалежна могутня держава, а в той час Україною правлять гетьмани нічим і ніким нескуті. А степова душа і пісня українська лунають чисто, облагороджуючи життя польської шляхти подихом найвищої поезії.
Ляхи! Тепер цього вам не збагнути,
Як то заходили в двори до вас
Давно колись пісні і думи степу...
Дух матері старої України,
Що спати ще в могилі не хотів,
Душа гетьманська і гетьманські чини
І синя мла, і памроки степів...
Захоплення українською тематикою прийшло до поета на самому початку його поетичної творчості. Вивчаючи українську історію, Юліуш відкрив знамениту тему – історію Запорізької Січі. Так постає твір “Змій”.
Запорожці його зневажають небезпеку і саму смерть, а гроші
Спіть, бо минулася ваша пора!
О, ви жили колись тут в Україні.
Поки земля не взяла вас сира!
Ви жили вчора, ми живемо нині.
Якщо порівняти перший твір Ю.Словацького “Українська думка” з поемою “Змій”, то можна легко переконатися, що наївне захоплення Україною змінювалось в поета на свідоме, політично вмотивоване ставлення до неї. У першому творі – козак Рунько – сентиментальний парубок, якому призначено лише ридати, який ще зрештою накладає на себе руки. А в поемі ”Змій” вже постають інші козаки, войовники і месники, свідомі свого національного покликання.
Україна була для поета не лише предметом його історичних пошуків і досліджень, вона дала йому головний мотив для розуміння християнської моралі і концепції самого Бога. У поезії “Гімн”, написаній на початковому етапі його творчості, кожна строфа закінчується печальною нотою: “Боже, сумно мені”. Це і скарга на людське безсилля, на байдужість вищої духовної сили до несправедливих порядків на землі. Образ Бога – образ духу, що не вміщується в життя людини. Він – тільки свідок, а не суддя людських вчинків. А той Бог, що явився йому серед українських степів, - зовсім інший.
Це Бог не хробаків, не того тіла,
Що нишком під ногами проповза,
Він любить птаха широчезні крила,
Біг коней гуркітливий, немов гроза,
Вогнем він пише, кличучи до діла.
Його вблагає чин, а не сльоза,
Перед костьольним згублена порогом –
Ниць перед ним паду, бо він є Богом!
У творах Юліуша Словацького прочитується “українська самостійність”, якої він вимагав від свого земляка. Та самостійність не лише творча, а має в собі дух політичного мислення. Поет дійшов не лише до чіткого розуміння національної окремішності України, але й до пророчої візії майбутньої української держави.
Якщо додати всі висловлювання Юліуша про Україну до пророцтва, яке він висловив у поемі “Вацлав”, то створюється враження, що його “українська самостійність” сягає Шевченкового рівня.
Виявом симпатії до України взагалі й, зокрема, до постаті І.Мазепи є один із найкращих творів поета про легендарну молодість українського поета. Мазепа завжди був для московської імперії джерелом клопотів, “зрадником народу”, затятим ворогом Петра І, помічником польської шляхти... Українські радянські літературознавці як вогню бояться аналізувати п’єсу Ю.Словацького “Мазепа”, бо саме ім’я героя вимагало відхрещуватися від цієї особи і цієї речі. Твір взагалі розумівся як такий, що не має нічого спільного з Україною, а сам Мазепа є “ловеласом і кмітливим пажем польського короля”.
Але поет добре знав про кого пише. Мазепа в Ю.Словацького – насамперед представник козацтва. “Я син козацький, я вмію битись!” – говорить про себе той королівський паж, який крім того вміє боронити ще й слабших за себе. Точно про це сказала Аліна Ковальчикова, польська дослідниця творчості Ю.Словацького: “Мазепа, оповитий славою хитрого звідника, виявляє мудрість, благородство серця”.
Шедевр польської драматургії “Мазепа” сприймається як пророчий епізод із життя видатного державного мужа.
Грандіозна за масштабами і глибиною проникнення в історію, найреалістичніша з усіх романтичних візій Юліуша, поема “Беньовський” дає найбільше матеріалу для розуміння того, яке місце займає Україна в поетовій свідомості. Україну сприймав поет як приспане, але не мертве гніздов”я свободи. Поет говорить, що Україна не знає куди рухатися: йти з поляками – чи дорогою Б.Хмельницького. Ю.Словацький розумів драматизм цього питання, який поглибився, коли Польща, вслід за Україною, втратила свою незалежність. Але у його творі “дух старої матері України” постійно зустрічається з “духом матері Польщі”, але між ними уже існує якась межа, непереборний конфлікт:
О, мати Польще! Ти давно не чула
В степах такого дикого волання.
Після звернення до матері – Польщі, поет звертається до “найбільшої, найсумнішої”:
Моя вітчизно давня! Я стою
В твій смертний лик вчарований без тями;
Ти зваблювала молодість мою
На давній шлях сумний між цвинтарями,
Вже інші про будущину твою
Співають! Я мов сторож між хрестами...
Мов журавель в руках своїх тримаю
Своє камінне серце, о, мій краю...
Нам необхідно згадати ще один чудовий твір Ю.Словацького. Це “Срібний сон Саломеї”, “драматичний романс”, як назвав цю річ сам поет. Це надзвичайно важливий твір для розуміння феномену, який називається українським патріотизмом Ю.Словацького. У ньому поет висвітлює ті ж події, які стали основою для “Гайдамаків” Т.Шевченка. Гостра критика в обох творах спрямована на польську шляхту.
“Срібний сон Саломеї” – оповідь про жорстокі діяння українських повстанців-гайдамаків і про ще жорстокіші дії польських магнатів. Рейментяр Стемповський наказує облити смолою козака Семенка, підпалити і вести його, як живу свічку.
Але й гайдамаки не кращі. Немає великої різниці між сценами вбивства дітей Гонти і замордування дітей пана Грущинського. Можливо, в Т.Шевченка жорстокість показана із більшою експресією, бо батько ріже сам своїх синів, а польських дітей вбивають колії. Однак твір Юліуша є більш вимовним, бо злочинства поляків звершуються на тлі їх цілковитої байдужості до кривавої вакханалії. Один лише Пафнуцій, людина релігійна, глибоко переживає трагедію, говорячи:
Не буде України, ох, не буде!
Бо люди ці потнуть її мечами,
І, квітів польних, що цвітуть ночами,
Ох! Ох! Кінець – погибель Україні!
Бо звитися на могилах шляхетські знамена
повинні.
Пафнуцій закликає до покаяння, а проповідником, пророком українського примирення і поєднання виступає старий лірник Вернигора, який вірить у те, що польські магнати будуть покарані за кривди, завдані українському народові.
У драмі “Срібний сон Саломеї” – не має ні революційної агітації, ні прямої апологетики ідеї революції, автор хоче лише осмислити криваве революційне повстання. Твір завершується ідеєю християнського примирення.
3 Юліуш Словацький в українських перекладах та дослідження творчості поета
З цілого ряду причин трапилося так, що творчість Юліуша Словацького і за його життя, і протягом довгих десятиліть після смерті не була на стільки відомою, як творчість А.Міцкевича. За життя про нього часто говорили, як про нещасливого, в’їдливого і заздрісного “антагоніста” А.Міцкевича, ніж як про великого поета.
“Відкрито” Ю.Словацького було десь в 60 – 70 рр., причому як зазначив автор першої грунтовної монографії про Юліуша Антоні Малецький (1866 р.), відкритий він був саме польською революційно настроєною молоддю. На Україні, особливо в Галичині, твори Ю.Словацького були вже відомі за його життя, однак перші переклади українською мовою з’явилися досить пізно – в 70-х рр. Іван Верхрацький, видаючи у 1876 р. свій переклад “Батька зачумлених”, посилався на високу оцінку цієї поеми в монографії Малецького, дослідження, яке в свою чергу сприяло поширенню слави поета. Перу Верхрацького належить переклад ще однієї поеми Ю.Словацького – “В Швейцарії”. Однак тепер, його переклади мають хіба що історичне значення, оскільки, як зазначив Іван Франко “переклад поеми “В Швейцарії” Верхрацький визначається браком поетичного чуття й таланту, а також неприродною мішаниною та ще більш незугарною мовою”. Та все ж таки саме ці переклади надовго визначили коло творів польського письменника, якими особливо цікавилися на Україні.
Так у 1890 р. поему “В Швейцарії” відтворив В.Кольба, у 1907 р. уривки з неї друкує “Молода Муза”, поему “Батько зачумлених” у 1909 р. перекладає В.Щурат, а в наступному, 1910 р. – С.Твердохліб. Звичайно перекладаються і інші твори поета – у 1909 р. з’являється “Ангеллі” (переклад Стебницького); трохи згодом – перша дія ”Мазепи” (переклад Вороного), революційну лірику періоду повстання 1830 р. відтворює Старицький.
Вибір поезії для перекладу був не випадковий. В 70 – 90-х рр. українського читача навряд чи міг здивувати ранній Словацький – доба романтизму у нас була вже позаду, а увага перекладачів зосереджувалася здебільшого на реалістичних творах.
Перекладом творчості Ю.Словацького займався Д.Павличко. Твори Юліуша, для якого Україна “була символом того, що нематеріальне, духовне й вічне”, в інтерпретації Д.Павличка – шедеври перекладацького мистецтва.
Виявляючи власну індивідуальність Д.Павличко не “українізує” польські тексти, не підганяє їх під власні смаки й уподобання, а увиразнює, робить образи більш чіткіші й доступніші. Він шукає відповідників не так на рівні лексики, як на рівні смислово-емоційного насичення образу.
Для прикладу варто навести окремі строфи інтерпретації поезії Ю.Словацького Павличком і Нарубіною. Не важко переконатися, що переклад Д.Павличка звучить органічніше і ближче до оригіналу.
Jezeli kiedy w tej mojej krainie,
Gdzie po dolinach moja Ikwa plynie
Gdzie gory moje blekitnieja mrokiem
A miasto dzwoni nad szumnym potokiem.
Якщо колись у тій моїй країні,
Де котить Іква хвилі по долині,
Де пасма гір блакитніють над мроком,
А місто дзвонить над шумним потоком.
(Переклад Д.Павличка).
Якщо ти будеш у моїй країні,
Де котить Іква хвилі свої сині,
Де гори пнуться у блакить високу,
Де дзвонить місто над сріблом потоку.
(Переклад Є.Нарубіної).
Д.Павличко починає переклад словами, суголоснішими з думкою самого автора, він не вдався до трансформації і не змінив рядка, як це бачимо у Є.Нарубіної.
Також Д.Павличком був здійснений переклад “Години думки”, уривків з поеми “Вацлав”, присвячених українській тематиці та з поеми “Ангеллі”.
Чи не найбільшу трудність у перекладі становить “Ода вільності” повна неясних, символічних образів, алегорій, натяків і недомовлень. Перекладав “Оду” Микола Бажан, як окремі, але міцно зв’язані між собою частини одного цілого. В першій картині домінує образ ангела, символу справедливості, який розправив свої крила над повсталою католицькою Польщею. Не відступаючи від оригіналу М.Бажан і в подальших розділах має на увазі образ божества, як втілення рівності і свободи. Іноді М.Бажан вдається до підсилення оригіналу, маючи на увазі пізніші антипапські та антиватиканські виступи Ю.Словацького. Так постає “образ духа неволі”, який “гордою стопою топче трони”, хоч і гнеться “під тягарем кривавої корони”.
Перекладом “Гімну” Ю.Словацького займався Є.Дроб’язко. Біда тут не в тому, що перекладач доповнює оригінал власними думками і висловами, біда також і не в тому, що деяких висловів первотвору перекладач не зрозумів (“вільності палає кров” – замість “вільності росте кущ” – тобто “дерево революції”), а справа вся в тому, що переклад вийшов трохи бідним, хоч він майже дослівно “відстукує оригінал”. Як перекладачеві Є.Дроб’язку краще вдалося перекласти ліричні вірші Ю.Словацького, де не раз можна зустріти творчий підхід до справи.
Ще один революційний твір поета – “Кулик” – був перекладений М.Рильським. Власне переклад вдався йому просто чудово, оскільки, ще з часів праці над “Паном Тадеушем”, М.Рильський добре знав шляхетський побут та звичаї, польський національний характер. Поет тут говорить про те, що простий народ хоч і співчував повстанцям, але особливої участі в подіях 1830 р. не брав, бо не відчував у них запоруки зміни свого тяжкого соціального становища.
Водночас, кращі сини Польщі, вихідці із шляхти, були готові жертвувати своїм життям заради відновлення Польщі. Надзвичайно важливим є епізод, в якому показано як син, ще не поховавши батька, що лежить у труні, пристає до повстанців.
Перекладач відтворює “Кулика” як написану “одним подихом” пісню про веселих і хоробрих людей, відтворює піднесений настрій повстанців, їх рожеві мрії і сподівання, як вони змальовані Ю.Словацьким і якими вони були насправді. М.Рильський гостро відчув, що образ шаленого чвалу крізь заметіль групи сміливців – це символ наростання сил народу, який піднімається на боротьбу.
М.Рильський був чудовим перекладачем, адже М.В.Гоголь так визначив завдання перекладача: ”Іноді треба віддалитися від слів оригіналу навмисне для того, щоб бути ближчим до нього”...
Оце “віддалитися”, щоб “бути ближчим”, оце проникнення в дух чужої мови, в дух змісту оригіналу для того, щоб краще передати його, - чи не головна риса М.Рильського – перекладача.
Говорячи про Ю.Словацького і Т.Шевченка, також можна віднайти деяку співзвучність їхніх творів, особливо, коли обидва автори славили ”українських гайдамаків” (“Гайдамаки” Т.Шевченка, “Три псалми”, “Беньовський” Ю.Словацького); коли зверталися до історичного минулого народу (“Іван Підкова” Т.Шевченка, “Змій” Ю.Словацького), надсилали послання рідним народам (“І мертвим і живим”... Т.Шевченка, “Гробниця Агагемнона” Ю.Словацького).
Ми не маємо жодних фактів, які б засвідчили особисте знайомство цих людей. Тут швидше йдеться про генетичні витоки, про наявність типологічних ознак, породжених однією історичною добою. Два поети належали до різних націй і класів, але у відтворенні дійсності були подібними.
Перші справді критичні оцінки творчості Ю.Словацького в українській літературі належать Івану Франку, який вже в 70-х рр. ХІХ ст. зацікавився польським романтиком. Іван Франко у своїй статті про польську літературу, захоплюючись творчістю Ю.Словацького, називає його “незрівнянним майстром польського слова, майстром поетичної форми та улюбленим поетом молоді”. Важливими також є ще дві статті критика, написані польською мовою з приводу шеститомного видання творів Ю.Словацького у Львові, підготовленого Бігелайзеном.
У рецензії “Нове видання творів Ю.Словацького” І.Франко дав оцінку першим чотирьом томам, проникливо аналізуючи твори, які після смерті поета викликали такий ентузіазм, що їх цінували вище від творів А.Міцкевича. Поезія Юліуша сприймалась гаряче читачами, адже закликала до боротьби. І, взагалі, за ним закріпилася слава “співця революції”, “поета листопадового повстання”, у якому він взяв участь своїм словом – поетичним закликом до бою.
4 Юліуш Словацький в інтерпретації Івана Франка
Образ вічного революціонера вперше зустрічається у вірші Ю.Словацького “Odpowiedz na psalmy przyszlosci Spiridionowi Prawdzickiemu” (1845). На подібність Франкового “Гімну” до цього твору вказував ще Филипович. Вражають насамперед не тільки спільні образні парадигми, а майже ідентичний ритмічний малюнок обох поезій, однак Дух Франка не постає з тілесних мук потойбічного світу, він живе у народній пам’яті як невмирущий символ вічної людської жаги, оновлення і поступу. Енергія Франкового “Вічного революціонера” могутня і всеперетворююча, у ній відсутнє руйнівне начало притаманне романтичному началу (аналогу) Ю.Словацького.
Франків Дух покликаний до життя часом, бурхливими і динамічними загальноєвропейськими процесами, як провісник неминучих суспільних перемін. Цей романтичний ореол цього образу набуває реалістичної конкретизації і пластики. Зникає таємничість, загадковість перших рядків “Гімну”, натомість чітко вимальовуються такі ідеологічні сфери: дух, наука, думка, воля.
Вічний революціонер –
Дух, що тіло рве до бою,
Рве за поступ, щастя й волю, -
Він живе, він ще не вмер.
Ні попівскькії тортури,
Ні тюремні царські мури,
Ані війська муштровані,
Ні гармати лаштовані,
Ні шпіонське ремесло
В гріб його ще не звело. (Т.І, с.22).
Дух у Ю.Словацького, його “вічний революціонер”, - це якийсь незбагненний апокаліптичний образ виплеканий у романтичній традиції, пов’язаний з тривожною атмосферою боротьби за незалежність Речі Посполитої. Це – гордий виклик польській шляхті, що зневірилась у високій моральності і силі свого народу. Це страшне поєднання двох світів, мороку руїн і Божого світла, сили землі і сили неба, життя і смерті. І, як зазначає Д.Павличко ”дух стражденний, навіть загнаний у могили” і “дух, що тіло рве до бою”, - не вороги, а браття.
Взагалі, Ю.Словацький визнавав революцію, як криваву необхідність і це привело його до революційного ідеалізму і поет не лише допускав, а й обстоював саму ідею революції, насильницького поборення зла. Однак революція у системі поглядів Словацького ніяк не панацея, бо вирішальне значення у гуманізації людства поет відводить усе-таки смиренній християнській любові до ближнього.
Якщо ж І.Франко замолоду ще захоплювався ідеалом “Вічного революціонера” навіяним йому Словацьким, під впливом якого написав власне свій вірш, то в 1903 році збагачений життєвим досвідом, він уже твердо пояснював оцей революціонізм Міцкевича романтичними ілюзіями, що заполонили Європу на початку 30-х рр. ХІХ ст. Це був час, коли люди впивалися великими словами і гучними фразами не дуже дбаючи про їх зміст. Не меншою була і віра в те, що революція – успішний чинник політичного поступу. Віра Міцкевича в близькість і спасенність загальноєвропейської революції була виплодом романтичної доби, що ставила силу чуття і запалу понад силу розуму та досвіду.
Франко згодом попрощався з революційними ідеями своєї молодості, адже зрозумів, що вона руйнівніша і шкідливіша і далеко не така ефективна, як вважають її прихильники.
ВИСНОВКИ
Сьогодні вже доведений і не викликає сумніву той факт, що в минулому Ю.Словацький зробив величезний вплив на ціле покоління польське, причому вплив не завжди позитивний, бо переважно діяв на уяву читача і підносив її. І все ж його поезія має, крім великої літературної вартості, також немале історичне значення. Однак, незважаючи на це, поет аж до появи видання Бігелайзена не діждався критичного видання своїх творів. І навіть це видання є ще далеко не повним.
А втім, ім’я поета пов’язане ще з одним характерним явищем в історії польської літератури. Немов наперекір тій невдалій формі, в якій з’являються на світ видання його творів, він діждався від нас першої грунтовної біографії, написаної в новому дусі, на основі листів його власних і його оточення, спогадів про нього осіб, що його знали.
Що стосується України, то тут він може сподіватися доброї пам’яті про себе. Однак, Україна ще не віддала своєму синові належної шани, синові, який любив її польським серцем і пророкував їй щасливу долю.
ЛІТЕРАТУРА
1. Григорій Вервес. Юліуш Словацький і Україна. - Київ, 1959 р.
2. Р.П.Радишевський. – Видавництво “Дніпро”,1985.
3. Історія польської літератури. – Видавництво “Мазепа”, Москва,1968 р.
4. С.Й.Левінська. – Видавництво Київського університету, 1973 р.
5. Ю.Словацький. Срібний міф України. Поезії. Поеми. Драми. – “До джерел” –Львів, Світ, 2005.-304 с.
6. Глинський І. Подільськими шляхами Ю.Словацького. –Жовтень, 1969, № 10.
7. Дух Вічного Революціонера (Словацький) – Органіцистичний еволюціонізм (Красінський, Норвід). Нахлік Е. Дом: Шевченко та польські та російські романтики. НАН України. Львів, відділення інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка, Львів, - 2003.
8. Три поети еміграції. Тарнавський О. – Відоме і невідоме. К., 1999 р.
9. Кочур, Зеров і Словацький. Всесвіт. – 1989 р., №8.