Реферат
Класифікація казок та педагогічні можливості їх різних видів
За тематикою та художньо-образною структурою жанр казки дуже різноманітний. Казкова традиція виробила та зберегла безліч сюжетів давньослов’янських та міграційних, часто в текстах поєднуються елементи різних періодів та історичних епох, різнонаціональні нашарування, територіальні та регіональні впливи в межах українських земель. Це спричиняє труднощі класифікації казкового матеріалу.
Здавна дослідники вказували на різноманітність художніх форм казки як її суттєву жанрову ознаку. В. Пропп навіть висловив думку, що групи казок, об’єднані на основі особливостей форми і поетики, є не жанровими різновидами, а окремими жанрами [5, 86-87].
І. Франко у своїй спробі класифікації виділив:
1) казки звірині;
2) казки властиві:
а) казки чудесні;
б) казки легендарного характеру;
в) казки-новели;
г) казки про дурного чорта або велетня;
3) анекдоти [6, 119].
Але М. Грушевський критикував такий поділ, вважаючи основною помилкою те, що “він класифікує не прості мотиви, а доволі складні комбінації їх, і притім занадто притримується германських казкових тем...” [7, 331]. М. Грушевський не подає класифікації казок, а виділяє головні казкові мотиви-образи чи “мікротеми”. Тут розглядаються космічні сили чи космогонічні образи, образи змія, Баби-яги, Кощія, тваринні персонажі тощо.
В. Пропп вважав, що види казок можна визначати за їх структурними ознаками (особливо для творів з чіткою сталою композицією) або за характером дійових осіб (у випадку, коли нема єдності композиції) [7, 30].
Традиційним, прийнятим у сучасній науці є поділ казок на казки про тварин (птахів, рослин, комах), чарівні (їх іноді називають героїчні чи фантастичні) та суспільно-побутові (реалістичні, новелістичні), з окремими розгалуженнями чи підвидами у кожній з названих груп. Така класифікація є цілком прийнятною, тому візьмемо її за основу, долучивши до неї казки з міфологічними мотивами (окрему групу яких виділяє М. Грушевський і яка у праці З. Лановик названа культово-анімістичними (міфологічними) казками, “оскільки ці оповіді витворились на основі давніх культів та анімістичних уявлень і вбирають в себе елементи доісторичних вірувань” [1, 422]).
Найдавнішими з цих оповідей (і найменш чисельними) є казки про природні явища та небесні світила (наприклад “Про сонце, мороз і вітер”), герої яких анемічні істоти, наділені людськими характеристиками: мовою, думками, здатністю спілкуватися, почуттями, емоціями тощо. Ці твори дещо подібні до міфів, оскільки є давніми спробами людей пояснити незрозумілі явища дійсності і виявляють благоговіння перед вітром, дощем, морозом, сонцем, вогнем і т.п.; страх людини перед силами природи, її повну залежність від них, віру в те, що земні та небесні стихії здатні діяти в залежності від ставлення людини до них.
Подібними є казки про рослин (“Стріча баба з цибулею”, “Про липку й зажерливу бабу”), де виявляються анімістичні уявлення про “жителів лісу та поля”. Казка “Про липку” чітко відображає культ дерев – липка виконує всі бажання людей, розмовляє з ними, є справедливим суддею тощо. Такими є і казки про предмети чи речі. У цих творах, де головними персонажами постають усілякі коржики, короваї (“Коржик”, “Хлібина”), елементи культу хліба нерідко поєднуються з культами зерна, ниви.
Найчисленнішу групу культово-анімістичних казок становлять казки про тварин, які відображають тотемічні вірування, що часто поєднуються з анімізмом та елементами інших культів.
Вважається, що казки про тварин – це в історичному плані найдавніший пласт народного казкового епосу. У праслов’янських племен, як і у багатьох інших народів, у період зародження та розвитку мисливства з’явилися прозові оповіді про звірів, що мали на меті замовляти тварин [2]. Із розвитком людської свідомості змінюється і ставлення людей до навколишнього світу. З’являються нові мотиви в оповідях. В. Гнатюк пов’язував виникнення таких творів тим, що “на основі анімістичного світогляду первісний чоловік уважав звірів не тільки за рівних собі під кожним оглядом, але навіть за вищих від себе і розумніших” [1]. Поряд із образами диких лісових звірів у цих розповідях почали з’являтися образи свійських тварин.
“Народні казки систематично почали записуватись порівняно пізно (коли даний жанр уже до певної міри почав “деградувати”), і, отже, вони стали відомі дослідникам не такими, якими були колись, а в значно зміненому вигляді, що утруднює їх вивчення”, – писав І.Березовський [3, 15]. З часом усна народна традиція переосмислюється, оповіді про тварин набувають нового трактування, характерних рис та відтінків, доповнюються казковою символікою. “Відколи у звіриному епосі з’являється специфічна художня алегорія, можна говорити, що такі твори переходять у розряд казок” [4, 30]. Отже, “українські казки про тварин, як вони відомі нам нині, – витвори уже більш пізнього часу, і їх образи, характери та ситуації, в умовах яких вони діють і розкривають свою сутність, мають аж ніяк не буквальне, а лише переносне значення” [6, 103].
Серед казок про тварин, що в усних переказах чи записах дійшли до нашого часу, найчисельнішу групу становлять казки про диких (лісових) звірів. Є підстави вважати що генетично вони найдавніші [9, 125].
Найпоширенішим образом тут є вовк. Найдавнішим зразком оповіді з центральним образом вовка є “Казка про вовка-колядника”, який приходить на Різдво до діда й виколядовує в нього овечку, козу, коня, бабу, а потім – самого діда, відносить це все до лісу і там з’їдає.
Але вовк у казках не завжди постає грізним і лютим. Він не завжди панує в лісовому царстві, його неважко обдурити. Можливо, в минулому оповіді про обдуреного вовка, мали на меті накликати на людей-мисливців здатність перехитрити лісового козака. Очевидно, у поширеному звертанні “вовчику-братику”, “вовчику-панібратику” криється бажання поріднитись із ним, заручитися його підтримкою і покровительством (адже брат – значить “свій” – не може завдати шкоди) [10].
У подібному плані постає образ іншого лісового хижака – лисиці, яку теж в казках нерідко величають “лисичкою-сестричкою”. Вона завжди зображається хитрою, облесливою, здатною на всілякі вигадки, тому може обдурювати навіть сильніших від себе. У багатьох казках вовк та лисиця постають разом як спільники чи побратими. Але часто вони намагаються перехитрити один одного у бажанні отримати більшу частину здобичі (“Про лисичку-сестричку і вовка”, “Лисичка-сестричка і вовк-панібрат”, “Як лисиця роздобула риби”, “Як лис учив вовка діставати рибу” та ін.).
На слов’янському ґрунті особливого значення набув культ ведмедя. Тотемні вірування багатьох племен зберегли думку про походження людини чи роду в цілому від цієї тварини. Ведмідь нерідко зустрічався разом з образами вовка та лисиці. Як найсильніший у лісі звір, він постає володарем лісу, царем (казки про лева – царя звірів є, очевидно, значно пізнішим нашаруванням, запозиченням із мандрівних сюжетів) [2].
Спостерігаючи за поведінкою лісових мешканців, прадавні люди витворили реальні картини співжиття звірів. Тому в народних казках хижаки панують над слабшими – зайцем, білкою, їжаком тощо і лише інколи можуть бути обдурені, піддавшись на хитрощі менших (“Як заєць обдурив ведмедя”, “Лев та заєць”). Переможцями нерідко стають птахи, миші (які підгризають дерево), бджоли, комарі (які кусають хижака). Вони перемагають ворога разом чи поодинці.
Віддавна мріючи панувати над дикими звірами, захиститись від них, люди створили велику кількість оповідей про стосунки хижаків з людиною. У цих казках змальовано багато ситуацій, коли людина потрапляє у безвихідь, опинившись сам-на-сам із диким звіром – вовком, лисицею, ведмедем, диким кабаном (рідше левом). Але за будь-яких обставин вона рятується, перемігши свого суперника хитрощами чи силою розуму. Часто при цьому людині допомагають дерева, у гіллі чи дупло яких вона ховається. В окремих творах одному чоловікові вдається побороти зграю вовків, яким він по черзі відриває хвости (“Як чоловік ловив вовків”), або, коли вони ставши один на одного, намагаються дістати чоловіка з дерева, радить відірвати нижньому голову і причепити верхньому (“Куций вовк”, “Старий вовчище”). Чоловікові вдається перехитрити хижака й іншим чином: він начебто погоджується, щоб вовк його з’їв, але каже, що брудний, і йде до річки вмиватись, а вмившись, просить вовчого хвоста, щоб витертись. Тримаючи хвіст, він намотує його на руку і б’є вовка (“Парубок і вовк”). Навіть малесенький хлопчик, який “народився з золотим ланцюжком на шиї”, може вийти переможцем (“Як хлопчик трьох вовків забив”).
В інших оповідях лісоруб перемагає ведмедя, якого кличе допомогти розколоти дубову колоду, а потім витягає клин, і ведмідь потрапляє у пастку. В деяких творах переможцем над лісовими звірами стає жінка чи баба (“Ведмежа лапа”). Інколи у казках такого типу натякається на людську природу вовків, ведмедів.
Багато казок про диких звірів присвячені темі помсти лісових хижаків людині (як звірі мстилися чоловікові). Але і у цьому випадку людина виявляється спритнішою та хитрішою і отримує перемогу над мешканцями лісу. До мотиву перемоги долучається мотив вигоди, яку людина отримує, поборовши звірів: з вовчої шкіри шиє одяг, з лисиці робить бабі комір на шубу, із зайця – шапку та рукавиці тощо.
Наступну групу звіриного епосу становлять казки про свійських тварин. Серед головних персонажів цих казок найпоширенішими є кінь, корова, собака, коза, віл, цап та баран. Поряд з казками про допомогу домашніх тварин у господарствах існує багато оповідей про їх сприяння у битві з хижаками. У цих оповідях свійські тварини завжди постають спритнішими та хитрішими від диких [4, 179].
Серед даної групи казок часто зустрічається мотив втечі домашніх тварин до лісу та їх пригоди. Хоча є й мотиви про те, що свійських тварин, як постаріли, люди виганяють у ліс вмирати, і тоді їм допомагають лісові мешканці. Часто у казках свійські тварини допомагають людині в полюванні, заманюючи здобич в яму чи заганяючи у сітку. У казках людина розуміє необхідність мати хоч якусь тварину, оскільки вона може принести користь. Так, головний персонаж казки “Солом’яний бичок”, пасучись у лісі, допомагає дідові та бабі “зловити” зайця, лисицю, вовка та ведмедя, які за звільнення обіцяють і приносять винагороду.
Поряд з групами народних казок про диких та свійських тварин існують групи творів про диких та свійських птахів, риб, земноводних та комах (“Про півника”, “Як курочка помстилась чоловікові” та ін.). Казки про тварин пізнішого походження тяжіють до новелістичних творів (зокрема, суспільно-побутових казок). У багатьох з них в сюжеті поряд із тваринами центральні місця відводяться людям, майновий чи суспільний стан яких відіграє недругорядну роль (“Як лисиця оженила діда на царській дочці”, “Котофей і пан Печерський”, “Як лисиця зробила чоловіка багачем”). Пізнішим нашаруванням є також надання тваринам суспільних ознак життя людей – професій, чинів, звань. Тут хижаки часто виступають царями, міністрами, панами, війтами (“Лев і осел, що удавав царя”, “Як вовк хотів бути війтом” та ін.). У таких казках звірі виконують ролі, властиві лише людям (“Лисичка-суддя”, “Лисиця-сповідниця і вовк”, “Як звірі хату будували”, “Грошовитий когут” та ін.).
У таких текстах часто протиставляються тварини села та міста (“Польова миша і міська миша”). Ці твори набувають навчально-розважального характеру. На відміну від звіриного епосу, в таких казках за кожним персонажем криється щось більше, ніж просто опис поведінки диких та свійських тварин. Тут кожен образ є алегоричним уособленням певних людських рис, якостей чи характеристик: вовк – жорстокості, лисиця – хитрості, заєць – боягузтва, осел – впертості, собака – вірності, віл – витривалості, бджоли – працелюбства тощо. За допомогою образів тварин, наділених чинами, званнями, почестями, викриваються та висміюються людські та суспільні вади, виявляється народне ставлення до пороків. Ці твори характеризуються високим рівнем узагальнення, в них образ кожної тварини постає як сформований тип. Такі казки алегоричного характеру є проміжними між казками про тварин і байками [3, 71].
Найбільшу групу казкового народного епосу становлять чарівні (героїчні) казки. Інколи їх ще називають фантастичними. Але
Означення “чарівні” щодо цього виду казок може вживатися лише умовно, оскільки елемент чарівності зустрічається й у інших жанрах усної народної творчості (у плані надзвичайних персонажів чи подій). Але у казковому епосі “до цього виявляється неабиякий інтерес, а чари, чарівні речі, чарівні персонажі набувають найширшого трактування” [5]. Серед чарівних казок виділяється велика група творів, які окреслюються терміном “героїчні казки”. Героїчними вони називаються тому, що у центрі зображення у них знаходиться образ героя-богатиря, лицаря, завдяки доблесті, мудрості та звитязі якого відбуваються всі описувані події. Героїзм обов’язковий для казок цього типу, оскільки вони виникли та розвинулись у передкняжий та княжий періоди слов’янської історії.
Значна частина героїко-чарівних казок носить виразний історичний характер. Їх головні герої (Кирило Кожум’яка, Ілля Муромець) мали реальних прототипів. У них зустрічаються описи чи згадки про дійсні події минулого. Але серед чарівних казок є й такі, що майже або й зовсім позбавлені героїки. Це твори типу “Дванадцять місяців”, “Про дідову дочку та бабину дочку”. У них центральним персонажем постає знедолена героїня, яка подібно до лицаря з героїчних казок, потрапляє в інший світ (дивний ліс, підземне чи морське царство), і там з нею відбуваються незвичайні події.
Вирішальною та обов’язковою ознакою всіх вищезгаданих груп чарівних казок є незвичайність описуваного, надприродність, таємничість, чудесність подій, динамічність їх розгортання. Центральним мотивом кожної казки, яку зараховують до цього жанрового різновиду, є зображення подорожі, дороги її головного персонажа [4]. Як явище пізніше за походженням, ніж тваринний епос, чарівні казки – значно складніші у сюжетно-композиційному та художньо-образному планах. Вони об’єднані рядом спільних ознак.
Важливою особливістю цих творів є їх динамізм. Розвиток сюжету відбувається у зв’язку з подіями навколо центрального героя. Дія, як правило, розгортається не лише у часі, а й у просторі, який постійно змінюється. Категорії часу та простору (хронотоп казки) функціонують за певними законами. Час як такий майже не вказується – не повідомляється, скільки часу минуло між вказаними подіями (наприклад, скільки герой був у дорозі). Часові періоди часто поділяють один одного. У багатьох казках вік героя, який досягнув зрілості, залишається незмінним.
Простір у чарівній казці плинний. Він поділяється на світ “своїх” і “чужих”, “живих” і “мертвих” (своє царство, тридесяте царство тощо). Чуже, потойбічне царство знаходиться під землею, у воді, на небі, або “за тридев’ять земель”. Воно функціонує за своїми особливими законами. Межею між царствами служить ліс, море, річка, колодязь, міст, гора, вогонь, дерево чи інша рослина, яма, печера, щілина в горах і т. п., перейшовши або перестрибнувши які герой опиняється у потойбічні. Інколи цей перехід можливий в певний зачарований час. Героєві можуть допомагати інші персонажі – одухотворені чи неодухотворені. Чуже середовище завжди виявляється ворожим до головного героя. На нього звідусіль чатують небезпеки та випробування, що вимагають фізичної та магічної сили. Пройшовши, герой отримує винагороду.
На відміну від казок про тварин, чарівні казки характеризуються значно багатшою художньо-образною структурою. У них діє більша кількість образних типів. Російський дослідник В. Пропп виділив сім основних типів персонажів:
1) герой;
2) суперник (той, проти кого бореться герой);
3) лжегерой (той, хто присвоює результати героя);
4) чудо-помічник (людина, тварина, чи предмет);
5) дарувальник (той, хто дарує героєві чарівний предмет);
6) об’єкт, якого шукає герой (жива істота чи предмет);
7) відправник (той, хто ставить умови, виряджає героя в дорогу; як правило виконує епізодичну роль) [5].
Поряд з головними образами діє значна кількість персонажів для зв’язку дії – скаржники, наклепники, зрадники і т. п. Л. Дунаєвська подає три категорійну систему казкових персонажів, поділяючи їх на зло творців, добро творців та знедолених [3, 94].
Усі персонажі чарівних казок є статичними, остаточно сформованими. В оповіді не вказуються фактори, не змальовуються обставини, за яких вони викристалізувались, під впливом чого сформувався їх характер. У дії жоден персонаж не міняє своєї приналежності до визначеної категорії (добротворець не стає злотворцем і навпаки), морально-ціннісні характеристики не змінюються. Більшість дослідників вбачають обов’язкову умову казки в тому, що торжествує добро та справедливість (а отже, і їх прихильники), а зло покаране [1, 83].
У трактуванні добра і зла у чарівній казці простежується дохристиянський підхід; принцип корисності та шкоди (шкода чужим заради користі своїм). Тому мотив перемоги добра над злом є тільки умовно трансформованим мотивом перемоги “своїх” над “чужими”. Тобто головний герой (“свій”) виходить переможцем із світу “чужих” чи “мертвих”.
Чарівні казки як жанровий різновид відрізняються сталими законами побудови. Їх сюжет розгортається динамічна та в хронологічній послідовності. Елементи сюжету завжди розміщені у традиційному порядку, який ніколи не змінюється. Поширене явище – наявність кількох кульмінацій, часто однотипних за силою та емоційним напруженням. Експозиція казки завжди коротка і чітка, у ній, як правило, повідомляється про місце або час подій. Розвиток дії завжди динамічний; основні події розгортаються у потойбічні; найпоширеніша кульмінація чарівної казки – двобій героя та антигероя, який, як правило, завершується перемогою героя; розв’язка завжди проста – зло переможене, зло творці покарані, добро творці нагороджені за свої вчинки.
Соціально-побутова казка – пізніший за походженням жанровий різновид цієї епічної групи, що й зумовлює її особливості. Вона виникла в період уже розвинених суспільних відносин, що характеризувалися чітко вираженою ієрархічною розшарованістю народу. Ф. Колесса у своїй класифікації називає цей жанровий різновид новелою, вважаючи, що “новела – це оповідання, основане на побутовому підкладі, ...часом пройняте тенденцією соціальною, рідше національно-політичною або церковно-конфесійною” [6, 134-135]. Новелами ці казки називав і В.Гнатюк, вважаючи їх відмінними від власне казок: “1) всі казки дуже старинні і поставали в часах на кілька тисяч літ перед Христом; 2) всі казки мандрівні; 3) всі казки пересипані фантастичним елементом і коли б його вилучено з них, вони перестали би бути казками. До новел не можна сих прикмет прикласти” [4, 200].
Продовживши народно-епічну традицію, соціально-побутова казка увібрала елементи інших різновидів – тваринного та героїчного епосу, але поступово у ній стерся вплив давніх культів. Натомість цей жанровий різновид набуває нових характеристик, головною з яких є комізм – гумор, іронія та сарказм. “Те, що у фантастичній казці сприймалося як чудесне, проте цілком суголосне законам чарівного світу, у побутовій стає джерелом сміху через невідповідність законам реального буття” [1].
Соціально-побутові казки тематично багаті та різноманітні. Найважливіша їх прикмета – реалізм: “Усі вони зачерпнені з реального побуту і основані на нім у цілості” [9, 8]. У них відтворюються різні грані народного життя. Але у порівнянні з чарівною казкою, їх сюжет менш розгалужений, композиція спрощена, оповідь охоплює один – два епізоди. Героями виступають представники різних соціальних груп: селянин, мельник, коваль, шинкар, піп, пан, солдат; інколи – національностей: москаль, жид, циган, турок та ін. нерідко головні ролі відводяться жінкам.
Багатство тематики та проблематики соціально-побутових казок зумовлює певні труднощі класифікації. Існує розподіл їх на родинно-побутові та соціально-побутові, але й він умовний, оскільки у багатьох творах, що відносяться до першої групи наявне соціальне начало.
Л. Дунаєвська виділяє чотири групи соціально-побутових казок:
1) дидактичні “в яких відображені уявлення ... селянина про його залежність від Долі, Щастя, Злиднів, від якихось надприродніх сил”;
2) сімейно-антагоністичні, “про старшого та молодшого братів, деякі реалістичні казки про пасербицю та бабину дочку”;
3) гумористичні – про дурнів, ледарів, брехунів, п’яниць, витівки солдатів та ін.;
4) сатиричні – “казки про боротьбу двох антагоністичних соціальних сил” [3, 69-70].
Такий поділ також не можна вважати остаточним, бо існує багато творів, у яких сімейний конфлікт поєднується з гумором та дидактизмом тощо. Тому часто соціально-побутові казки ділять на тематичні цикли на основі спільності конфлікту чи сюжету, що також об’єднані спільним головним персонажем.
Соціально-побутові твори – велика група соціально-побутових казок, тематика та проблематика яких стосується не особистого і родинного життя, а суспільного. Тому, на відміну від родинно-побутових творів, головні персонажі тут представники різних суспільних верств та груп. Часто вихідці двох протилежних станів зображені одночасно (тобто в одному творі), і шляхом антитези розкриваються позитивні якості одного та негативні іншого. Народ у таких казках втілив своє ставлення до суспільних недоліків та соціального зла. У цих казках нерідко прості люди виявляються розумнішими від багатих та вчених, оскільки покладаються не на титули та звання, а на справжню мудрість та чесність.
Українська народна соціально-побутова казка упродовж тривалого розвитку увібрала в себе елементи поглядів та уявлень народу на різні суспільні явища, зазнала впливів перекладної християнської та світської європейської літератур, “скристалізувавши оригінальне народне світобачення, своєрідне ставлення до життя, розуміння моралі” [1, 183]. На перший погляд соціально-побутові казки здаються картинами реальної дійсності; насправді ж закони, за якими живуть і діють герої побутової казки, докорінно відрізняються від тих, котрі діють у повсякденності.
Список використаної літератури
1. Бадер В. Розвиток інтонаційних умінь молодших школярів при опрацюванні казки // Поч. шк. – 1977. - №7. – С. 44-48.
2. Березовський І. Українські народні казки про тварин // Казки про тварин. – К.: Веселка, 1979. – С. 3-14.
3. Білецька О.М. У світі казок: Тематичний огляд знань з читання. 1 кл. // Розкажіть онуку. – 1999. - №9. – С. 34-35.
4. Бурім В. Образи природи в казках та легендах // Початкова освіта. – 2001. – Листопад, №43. – С. 12.
5. Бурова Р.О. Уроки читання і види мовної діяльності // Розкажіть онуку. – 1999. - №10. – С. 26-28.
6. Гордіюк Н. Особливості сприймання художніх текстів молодшими школярами // Мандрівець. – 2000. - №3-4. – С. 75-78.
7. Городенко Є. Казка мудрістю багата: Урок позакласного читання в 4 класі // Початкова школа. – 2004. - №4. – С. 54-55.
8. Дорошенко С.І., Вашуленко М.С., Мельничайко О.І. та ін. Методика викладання української мови: Навч. пос. – К.: Вища школа, 1992. – 464 с.
9. Дунаєвська Л.Ф. Українська народна казка. – К.: Веселка, 1987. – 216 с.
10. Казки про тварин. – К.: Веселка, 1978. – 216 с.
11. Калинова сопілка: Антологія української народної прозової творчості. – К.: Просвіта, 1998. – 646 с.
12. Кальчук М. Українська мова в казках. 1 клас. // Поч. шк. – 1999. - №4. – С. 12-14.
13. Киричук О.І, Волошина Г.П. Підготовка учнів до сприймання нового тексту // Поч. шк. – 1992. - №9-10. – С. 29-31.
14. Козоріз С.О. Нестандартні форми роботи над казкою // Початкове навчання та виховання. – 2004. - №11. – С. 4-11.
15. Колесса Ф. Українська усна словесність. – Едмонтон, 1982.
16. Лідкова С.М. Світ маленьких казкарів // Початкова школа. – 1995. - №9. – С. 19-20.
17. Лозова О. Розвиток уяви, фантазії під час роботи з творами О.Іваненко, Дж.Родарі // Початкова школа. – 1998. - №4. – С. 16-17.
18. Сиротинко В. Казки В. Нестайка у позакласному читанні // Початкова школа. – 1990. - №4. – С. 40-44.
19. Сиротинко В.В. Казки в позакласному читанні // Поч. шк. – 1990. - №5. – С. 39-43.
20. Скрипченко Н. Читання в 2 класі трирічної початкової школи // Поч. шк. – 1988. - №5. – С. 35-44.
21. Соціально-побутова казка / Передм. О. Бріциної. – К.: Веселка, 1987. – 254 с.
22. Сухомлинський В.О. Серце віддаю дітям. – Зб. тв.: У 5 т. – Т.3. – К., 1980. – 460 с.
23. Українські народні казки / Упор. В.Г. Бойко. – К.: Веселка, 1977. – 216 с.
24. Франко І. Коли ще звірі говорили: Казки для дітей / Повне зібр. творів. – Т. 20. - К., 1979. – 246 с.
25. Чумарна М. Мандрівка в українську казку: приказкове коло. – Львів, 1994. – 260 с.