Любов до Батьківщини у ліриці Максима Рильського

Середньої загальноосвітньої школи

1 – 3 ступенів № 94

Комінтернівського району, міста Харкова

“ Любов до Батьківщини у ліриці Максима Рильського “

учениці 10-А класу

Литвиненко Юлії Валеріївни

2006 рік

Максим Тадейович Рильський народився 19 березня 1895 року в Києві. Його батько – етнограф, громадський діяч і публіцист. Тадей Рильський, був сином багатого польського пана Розеслава Рильського і княжни Трубецької. Один з предків Рильських у 17 столітті був київським міським писарем. Дід був учнем базилянської школи і під час взяття Умані гайдамаками у 1768 році ледве не був страчений. Тадей Рильський разом з Володимиром Антоновичем та групою інших польських студентів вирішили присвятити себе вивченню історії України й віддати своє життя народу, серед якого жили. В історії цей рух відомий як рух хлопоманів. Мати Максима Рильського, Меланія Федорівна, була простою селянкою з села Романівки ( нині Попільнянського району Житомирської області). 1902 року помер його батько, і родина переїхала з Києва в Романівку. Максим спершу навчався в домашніх умовах, потім у приватній гімназії в Києві. Змалку познайомився з композитором Миколою Лисенком, етнографом, дослідником і збирачем українських народних дум та пісень – Ревуцьким, актором і режисером Саксаганським. Які справили на нього великий вплив.

Деякий час він жив і виховувався в родинах Лисенка та Русова. Після приватної гімназії Рильський у 1915-1918 роках навчався на медичному факультеті Київського університету Св.Володимира, потім на історико-філологічному факультеті Народного університету в Києві, заснованому за гетьмана Павла Скоропадського, але жодного з них не закінчив. Займався самоосвітою, вивченням мов, музикою. З 1919 по 1929 рік вчителював у селі, зокрема у Романівці, а також у київській залізничній школі, на робітфаці Київського університету та в Українькому інституті лінгвістичної освіти.

Перша збірка його поезій “ На білих островах “ вийшла 1910 року. В цій книжці п’ятнадцятирічний Рильський демонструє вільну й вишукану ритмічну організацію слова. У цій книжці виявилася найголовніша риса поета – писати ясно, лаконічно, прозоро і водночас глибинно мудро.

У 1920-х роках Рильський належав до мистецького угрупування “неокласиків”.

Він був великим майстром сонета, форма якого вимагала лаконічності, суворої дисципліни, граничної стислості думки і слова, що, звичайно, у часи, коли процвітало революційне псевдоноваторство, засноване на фальшивих ідеологічних гаслах 20-х років, викликало нерозуміння, осуд “революційних” теоретиків літератури. Хто не знищував класичної форми, думки, самої природи поетичного слова, той оголошувався ретроградом, а згодом і ворогом народу.

Щє у 1923 році Максим Рильський, відповідаючи на звинувачення офіційної

критики в декаденстві, відірваності від сучасності та соціалістичної революції, писав: “ Я можу одгукуватися ліричним віршем тільки на минуле, тільки на те, що осталося у душі і може мати прозору форму, питому моїй манері. Інакше писати не можу”. Рильський опирався як міг, і зумів написати під нищівним обстрілом критики, з тавром декадента й в умовах справжнього терору десять книжок чудових ліричних поезій і ліро-епічних творів, кілька книжок перекладів, з-поміж яких і нині неперевершеним залишається переклад “Пана Тадеуша” Адама Міцкевича.

Напружена літературна праця М. Рильського тривала, хоча політичний клімат тоталітарної держави обмежував творчу сво­боду й багато в чому деформував тематику та ідейний світ його поезії. Одна за одною з'являються поетичні збірки «На узліссі» (1918), «Під осінніми зорями» (1918), «Синя далечінь» (1925), «Крізь бурю й сніг» (1925), «Тринадцята весна» (1926), «Де схо­дяться дороги» (1929), «Гомін і відгомін» (1929). У вірші «Коли усе в тумані життєвому» (збірка «Під осінніми зорями») поет оспівав вічність мистецтва, нетлінність його витворів, по суті сформулював естетичне кредо митця:

В тобі, мистецтво, у тобі одному

Є захист: у красі незнаних слів,

у музиці, що вроду, всім знайому,

втіляє у небесний перелив;

В тобі, мистецтво,— у малій картині,

Що більша над увесь безмежний світ!

Твої діла — вони одні нетлінні,

І ти між квітів найясніший квіт.

Ці рядки привели Максима Рильського 1931р. у застінки НКВС. Його звинувачували в причетності до контрреволюційної організації — Спілки визволення України, якої, і це «органам» було добре відомо, насправді не існувало. І хоча через півроку поет був звільнений «за відсутністю достатніх даних для обвину­вачення й суду», злам був засвідчений збіркою «Знак терезів» (1932), віршованою повістю «Марина» (1933). З особливою на­очністю це продемонструвала «перебудовна» книга «Знак тере­зів», яку відкривала відома «Декларація обов'язків поета і гро­мадянина» з її напівзмушеним, але й напівщирим зобов'язанням перед самим собою: «Мусиш ти знати, з ким виступаєш у лаві, мусиш віддати їм образи й тони яскраві». Притиск автора на сло­ві «мусиш» тут не випадковий — як поет політичний і громадян­ський він у ці роки (а почасти й пізніше) не стільки творив, скіль­ки служив, звично змушуючи себе писати різні оди, величання й заклики на теми, продиктовані офіційною політикою та ідеоло­гією. Був М. Рильський і автором «Пісні про Сталіна» («Із-за гір та з-за високих»...), що співалася передусім завдяки вдалій, з на­ціонально-фольклорним забарвленням, музиці Л. Ревуцького. Помітно звузивши сферу своєї поетичної духовності — з її тема­тичного поля випало майже все інтимно-особисте, переважно в його непростих, драматичних аспектах — М.Рильський тим часом зумів визначити в 30-х роках як основну тему своєї поезії — тему патріотизму. В подальших передвоєнних збірках — «Київ» (1935), «Літо» (1936), «Україна» (1938), «Збір виногра­ду» (1940) — М. Рильський уже постає офіційним поетом комуністичної системи. «Рабом системи» поет залишається і в повоєнній творчості, у цьому переконують назви збірок: «Чаша дружби» (1946), «Вірність» (1947), «Мости» (1948), «Братер­ство» (1950), «Наша сила» (1952), «Сад над морем» (1955).

У роки Великої Вітчизняної війни його поезія почала відро­джуватися, зазвучала по-новому, справді натхненною мовою: збірки «Слово про рідну матір» (1942), «Мандрівка в молодість» (1942—1944), «Неопалима купина» (1944) і багато інших. У по­воєнні десятиліття в житті поета настали трагічні часи: безжаль­но несправедлива критика, відкрите політичне гоніння. Творче відродження поета припадає на пам'ятну «відлигу» в житті сус­пільства, що почалася в середині 50-х років. Поетичні збірки цього останнього періоду в житті М. Рильського— «Троянди й виноград» (1957), «Далекі небосхили» (1959), «Голосіївська осінь» (1959), «В затінку жайворонка» (1961) та ін. Збірка «Тро­янди й виноград» була однією з тих поетичних книжок, які від­кривали новий періоду розвитку всієї української літератури. Вся вона осяяна отим світлом, що характеризувало лірику «Синьої далечіні», кращі твори Рильського неокласицистичного етапу його творчості. Через символічні образи троянд і винограду гли­боко й поетично розкрито радість повнокровного буття людини, мудро показано, в чому полягає сенс, глибина її щастя:

Ми працю любимо, що в творчість перейшла,

І музику палку, що ніжно серце тисне.

У щастя людського два рівних є крила;

Троянди й виноград — красиве і корисне.

Як учений і критик М. Рильський багато зробив для осмис­лення історії літератури та її сучасного досвіду. Перу поета на­лежать також праці з фольклористики, мистецтвознавства, мо­вознавства (лексикографії та стилістики української мови), теорії перекладу. Визнання наукових та літературних досягнень поета відбилось в обранні його академіком АН УРСР(1943) та АН СРСР (1958). Він був головою правління Спілки письменників України, обирався депутатом Верховної Ради СРСР, очолював Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР.

Поет помер 24 липня 1964 р. після тяжкої хвороби (рак).

Різноманітність і багатство творчої спадщини майстра — не­звичайні. Вже після смерті М. Рильського було видано книжку його ранньої новелістики «Бабине літо» (К-, 1967) — новели, оповідання, етюди. Вагому спадщину залишив М. Рильський в галузі літературно-художньої критики, літературознавства та фольклористики. Наприкінці 80-х років завершено найповніше 20-томне наукове видання його творів.

ОСНОВНІ ТВОРИ:

Збірка «На узліссі», «Під осінніми зорями», «Синя дале­чінь», «Крізь бурю й сніг», «Тринадцята весна», «Де сходяться дороги», «Гомін і відгомін», «Троянди й виноград», «Далекі не­босхили», «Голосіївська осінь», «В затінку жайворонка».

Лірика Рильського

Тим яскравіше виступає на тлі того поетичного кладовища 1930—40 років доробок Рильского 20-х років. Книжки лірики: «Синя далечінь» (1922), «Крізь бурю й сніг» (1925), «Під осінніми зорями» (друга редакція 1926), «Тринадцята весна» (1926), «Де сходяться дороги» (1929), «Гомін і відгомін» (1929) — це певний хід на вершини майстерства, дозрівання таланту і його власного стилю. Так само поеми «Чумаки» (1924), «Крізь бурю й сніг» (1925), «Сіно» (1927), «Кінь» (1927). Поема «Марина», що хронологічно потрапила на фатальну прірву Розстріляного Відродження, вже зіпсована соціологічним диктатизмом. А написана в час війни «Мандрівка в молодість» хоч і має в собі ознаки відлиги, але нема в ній напруги і сили поем 20-х років.

Вивчення лірики Рильського — це непочата цілина, справа майбутнього. Сьогодні навіть ще неможливо мати її всю на руках. Передсмертний десятитомник творів Рильського не включає майже половини поезій 20-х років, тобто — найкращої його лірики. А видання 20-х років сьогодні важко, а то й неможливо роздобути. До того ж на перешкоді до вивчення лірики Рильського стоять політичні і літературні пересуди й упередження. В Радянській Україні, на відміну від Радянської Росії, ще не дозволено реабілітувати чисто мистецькі, політично незалежні твори видатних поетів. Коли в Росії видають повного Блока (символіста), на Україні навіть повні Тичина, Бажан і Рильський неможливі. Другий пересуд — чисто літературний. Ярлик «неокласики» обмежував письменника.Неокласиків і неоромантиків штучно протиставили, немов яких класових ворогів. Догматизували їх. Тим часом відомо, що київські неокласики і харківські вітаїсти були і літературними, і персональними друзями, що виявилось і в присвятах один одному творів. І саме Максим Рильський був тим неокласиком, що йшов від неокласики до нової синтези, Стильово вони не виключали, а доповнювали один одного, еволюціонуючи собі нового стилю. («І всі знайшли, а я шукаю...»).

Перше, що вражає в ліриці Рильського, — це багатство її мотивів. До традиційних мотивів української поезії Рильський додав запас мотивів поезії античної і західньоевропейської. Плюс нові мотиви, зроджені українською революцією і відродженням 1917—29 років. З цього боку лірику Рильського можна назвати багатозначним пророчим звітом про життя, як воно відбилось у душі цього життєлюба. Від бурлескних мотивів Котляревського до «строф залізних» вісниківців, як ось у вірші «Неопалима купина», де встає державний образ Володимира Великого. Від багатства напруженого життя птиць і звірів і миротворного українського краєвиду — до літературних і філософських ремінісценцій, до ясних і темно-бурливих глибин людської душі, до всіх епох людства...

Муза Рильського позначена надзвичайною відкритістю, а його поетичне мислення — великою здібністю до асоціяцій. Ці дві прикмети прислужилися до запису його творчих мотивів. Шлях його поетичної інтуїції і мислення здебільше індуктивний, від часткового до загального. На цьому шляху з'являється в ньому, крім тонкого обсерватора, також філософ. Ще мавши тільки 16 років, Рильський писав:

Плюскочуться білі качки

В басейні під тінню каштана,

На крилах блищать крапельки,

А в краплі — життя океана.

Хіба я не крапля мала,

Що світ необмежний одбила, —

Лиш грунту свого не знайшла,

Лиш крила родимі згубила!

Серед ліричних мотивів Рильського зустрічаємо багато взятих із світової літератури та історії. Спокійний Гомер з його неспокійними героями, тонкий майстер словесної гравюри Ередія, модерністичні повстанці проти класичної естетики і етики Бодлера, подекуди Ніцше. Барокково всеохопний Шекспір, а далі Шотляндія із романів Вальтера Скотта, соняшний Прованс, паризький парнас, літературні капітани семи океанів та інші кругосвітні мандрівки у всі часи й епохи, мандрівки в кріслі:

Ключ у дверях задзвенів. Самота працьовита

й спокійна

Світить лямпаду мою і розкладає папір.

Вбога герань на вікні велетенським росте баобабом,

По присмерковій стіні дивний пливе корабель.

Ніби крізь воду, вчуваються крики

чужинців-матросів,

Вітер прозорий мене вогким торкає крилом,

Розвеселяє вітрила, гаптовані шовком гарячим,

І навіва з островів дух невідомих рослин.
вив

Екзотика великих культур і материків, великі плавання «фантастичного брига» Рильського — це не була звичайна собі літературщина, як то твердять і найповажніші критики, починаючи з взагалі дуже прихильного до поезії Рильського академіка Білецького. Відома у мандрівників і каторжан, що живуть на одвіку безлюдних островах і в тундрах безмежних просторів півночі, туга за «великою землею». «Велика земля» — це старі, культурно освоєні країни. У ліриці Рильського досконало втілився мотив туги за великою землею як за великими культурами людства, що позначені видатними людьми. Це непереможне бажання розбити віковий провінціалізм та штучну ізоляцію своєї країни і включитися в Европу, у велику культуру людства. Перша повноцінна книга лірики Рильського «Синя далечінь» розчинила навстіж браму, і перед українським читачем Олесевих творів відкрився культурно-історичний краєвид Окциденту з профілем його творця: лицаря, авантюрника, поета, відкривача і будівничого світу. «Синя далечінь» з її ароматом, мотивами і філігранністю форми заражала молоду людину 20-х років тугою за досконалістю і енергійною чіткістю культури.

Поетична асиміляція Західньої Европи означала європезацію України, про яку мріяв Пантелеймон Куліш, почавши її перекладами західніх поетів і оригінальними віршами в західніх поетичних формах. Рильський у цьому ділі вершував подвиг Куліша.

Мало місця, щоб зупинятися на таких групах ліричних мотивів Рильського, як еротична лірика (тонка і шляхетна у нього), любов взагалі, природа, а особливо людина з незбагненними відмінами її переживань і вдачі. Він усі речі міряв мірилом краси і любови — і тому рідко помилявся.

Хочу тільки згадати мотив українського відродження, почуття поштовху української сили відродження, кинутого Рильським на тло не весни, а зими. Але, власне, тут Рильський відчув потребу нового стилю і нових більших форм — поеми.

Рильський дебютував у неоромантичному стилі Олеся. Другим його щаблем був символізм, який захоплював його у творах Бодлера, Рембо, Маллярме і Верлена, а також Блока і Анненського. Від романтизму і символізму та від української народної пісні взяв Рильський увагу до музикальної основи поезії. Відціля навіть його сонети і октави звучать часом, як пісня. Він також знав інші, модерністичні, ізми його часу — акмеїзм, футуризм. Але не пішов тим шляхом, а звернув — під впливом і Франка, і символістів — до французьких парнасців. Завдяки цьому поворотові українська поезія дігнала західньоевропейську в вироблених віками й тисячоліттями формах вірша. Терцина, октава, сонет, різні метричні ходи — від гексаметра і ямба до верлібру — все це в Рильського дало нове звучання українському слову і само зазвучало в нашому слові по-новому. В європейській поезії сонет вироблявся сімсот років, неначе реалізуючи вічну тугу людини за досконалістю. І, може, саме тому Рильський вибрав сонет та дав йому ще один вислів, цим разом вислів української туги за визволенням із провінціялізму, за «великою землею» культури.

У 1925 році Микола Зеров міг уже говорити про риси «неокласичного» стилю Рильського того часу; із цих рис Зеров назвав такі: зрівноваженість і прозорість форми, кларизм, чіткий епітет, міцна логічна побудова і строга течія мислі, поєднання безпосередньості з філігранністю, афористичністю. Але вже тоді Зеров помітив у Рильського зовсім нові стильові первні — необароккові. Зеров пише про ці риси поета: «...то розіллється в віршованих рядках капризним потоком майже розмовної синтакси Міцкєвіча («Човен»), то візьме мотив Франка і до непізнання здекорує мас («Мандрівники»)».

Любов до України в поезії Рильського

Любов до рідної землі, інтерес до її славного минулого та вболівання за невідоме майбутнє – це вічні теми, яких торкалися письменники всіх часів і народів. У радянські часи писати твори, в яких би висловлювалася любов до України, до її народу було неможливо, це б дорівнювало балансуванню на краю глибокої прірви.

Розквіт творчості Максима Рильського припав на часи ідеологічного терору, коли навіть саме слово “Україна” страшно було вимовляти, бо це означало визнання існування цієї держави. Проте поезія митця пронизані любов”ю до рідної землі, поет постійно намагався розбити мур байдужості і страху, нагадуючи народові, хто він і де живе.

У роки Другої світової війни на перше місце в художній свідомості Максима Рильського вийшла пекуча тривога за долю України та її народу. На початку війни поет написав ліро-епічну поему “Слово про рідну матір” – гімн, проспіваний на честь рідної Батьківщини. Поет з великою синівською любов’ю відтворив у поемі образ матері-України – її героїчну історію, невмирущу культуру, чарівну природу. Землею Тараса Шевченка назвав Максим Тадейович Україну. З далекої Уфи слав поет благословення рідній землі і її першоджерелам, пророкуючи ії щасливе майбуття:

Благословен той день і час,

Коли прослалась килимами

Земля, яку сходив Тарас . . .

І розіллється знов медами

Земля, що освятив Тарас

Своїми муками-ділами.

Поет вірить, що там, “де невгамовний труд землі насиченій родюче лоно ранить, доспіють ягоди і радощі повстануть”, що слід цінувати все, дане нам від природи, залишатися людиною.

Та, коли все, за що боролися сучасники Рильського почало руйнуватися, коли поет побачив, що довгоочікувана воля знову зникає, з’вляються інш

і рядки:

Ми без’язикі, безіменні ми –

Німа вода холодного свічада,

Слизький туман. Ми привиди громади,

Що непомітно ходить між людьми.

У цих рядках відчувається біль і навіть відчай поета, а так реагувати може лише людина, небайдужа до рідної землі.

З новою силою зазвучали слова, сповнені патріотичних почуттів, любові до України, у роки Великої Ветчизняної війни. Саме в ці часи поети й письменники могли висловити думки, відкрити серця, не боячись, що їх звинуватять у націоналізмі. Рильський пише поему “Слово про рідну матір”, у якій уславлює рідну землю, рідний народ, його культуру. Поет наголошує, що такий великий та волелюбний народ, який є носієм високої культури й духовних цінностей, ніщо не може зламати:

Хто може випити Дніпро,

Хто властен виплескати море,

Хто наше злото-серебро

Плугами кривди переоре;

Хто серця чистого добро

Злобою чорною поборе.

Максим Рильський знайшов ще один спосіб висловлення любові до України – через уславлення рідної мови. Його вірші “Мова”, “Рідна мова” стали гімнами краси рідному слову. Поет наголошує, що саме в мові зберігаються всі скарби народні, і доки є мова, буде існувати її носій – народ, буде жити в серцях людей віра у перемогу справедливості.

Отож, і в другий період своєї творчості Рильський не полишав теми любові до України. І нехай він не виступав відкрито проти влади, проти політики Москви, спрямованої на придушення національного розвитку різних народів, проте слова любові до рідної землі, рідної мови, де “кожне слово – це перлина, це праця, це натхнення, це людина”, ствердження того, що він українець і пишається цим, вже і були таким протестом, ствердженням права кожного народу на самобутність та національний розвиток.

Поет висловлює непохитну віру в безсмертя України: “Хіба умерти можна їй?” – запитує він, і в самому риторичному запитанні чується впевнена відповідь: “Ні!”, адже неможливо “випити Дніпро”, “виплескати море”, “побороти серця чистого добро”. Рильський звертається до національної свідомості українців, наголошуючи, що немає сили на землі, яка б була здатна “потягти нас до ярма”, “потоптати наші груди”; нагадує про багатющу скарбницю української культури, в якій знаходимо “гарячу думу Кобзаря” та “Енеїди” владний сміх”, “молоток Каменяра” і “струни Лисенка живії”, згадує козацькі прходи, “іржання коней бойових”.

На прекрасних “голубих полях” і “степів широчині бездонній” виріс і змужнів талант Максима Рильського, який сповна віддав своїй землі ту духовну енергію, що була джерелом його творчої наснаги.

Краса і велич рідного слова у поетичній творчості Максима Риль­ського.

М. Рильський надавав проблемам мови великого значення впродовж усієї творчості. Він був надзвичайно вимогливий до мови власних творів, невтомно працював над збагаченням свого поетичного словника. Поет за­кликав своїх сучасників боротися за чистоту і збагачення україн-ської мови. Прикладом такого звернення є вірш “Мова”, в якому поет з великою ніжні­стю і любов'ю говорить про мову. Вона звучить для поета як пісня океану. Мова рідного народу глибока у своїй мудрості. Як тонкий знавець мовних проблем, М. Рильський вважає, що у наро­ду, його поезії, розмовній мові треба шукати джерела нового наповнення літературної мови [цитата].

Мова українського народу – самобутнє і неповторне явище. Обов'язок кожного митця турбуватися про її долю, удосконалювати і збага­чувати [цитата].

Своєю творчістю М. Рильський подав гідний приклад турботи про удосконалення мови. І в оригінальній поезії, і у перекладах численних зару­біжних авторів, зокрема російських (Пушкін, Лєрмонтов), польських (Міцкевич. Словацький), французьких (Верлен), він збагачував українську мову власними новотворами, розширював її синтаксичні можливості.

Вагомий внесок поета у словникову справу української мови. Словни­ки та довідники, видані за участю М. Рильського, не втратили свого значен­ня й сьогодні. Як згадують друзі поета, праця над словниками і зі словни­ками була найулюбленішим його заняттям.

У вірші “Мова” поет закликає і своїх сучасників частіше “заглядати у словник”. На його переконання – “це пишний яр, а не сумне провалля”. Високу оцінку дає автор вірша словникові Грінченка й Даля.

Вірш “Мова” написаний у 1956 р. На той час українська мова зазнала помітних деформацій у зв'язку із відведенням їй більшовицькими ідеолога­ми другорядної ролі у суспільстві. Після XX з'їзду партії, на якому було піддано критиці культ особи Сталіна, в якійсь мірі вже можна було говори­ти про національні утиски і насамперед про занепад національних мов. В Україні одним з перших на захист мови виступив М. Рильський. Його пое­зія “Мова” у яскраве свідчення цьому.

У 1959 році на IV з'їзді письменників України М. Рильський прочитав вірш “Рідна мова”. Своїм незвичайним виступом на письменницькому фо­румі поет ще більше загострив увагу на потребі повноцінного функціону­вання української мови. Для цього українська мова мала всі підстави.

У мові знайшли відгук історія народу, бурхливе, неспокійне його життя, яке поет прирівнює до “гулу віків”, “шуму століть”. У ньому – “бу­рі подих”, “неволі стогін”, “волі спів”, “сурма походу світанкова”.

В умовах російського царського гноблення українська мова зазнала жорстокого переслі-дування, нищення. Вдаючись до засобу персоніфікації, поет з болем згадує страшні знущання блазнів російського царя над її “ве­лично-гідним духом”.

Немає сумніву, що підставою для таких поетичних узагальнень М. Рильського були всі ті ганебні документи, які забороняли українське слово в офіційно-діловому мовленні. Це був горезвісний Валуєвський цир­куляр, Ємський указ та численні неопубліковані заборони у радянські часи. Про всі ці знущання над словом М. Рильський писав з особливим болем.

Кожен рядок наведеної строфи узагальнює гірку правду поневолення, спрямованого на те, щоб зникла, вмерла наша мова, щоб не розходилася її слава по світу. За спробу протистояти імперській сваволі не раз доводилося платити власною волею. І це вже стосувалося не тільки минулого століття, а й 20-30-х – кінця 40-х років XX століття. Навіть під час хрущовської “від­лиги” М. Рильський не міг відверто виступити на захист рідної мови. Саме на такі асоціації наводить його поезія “Рідна мова”. Тому у другій частині вірша поет так багато уваги приділяє російсько-українським культурним зв'язкам та вільному розвитку української мови. Зрозуміло, що говорити про “вільне слово” українського народу у колі братніх мов доводилося більше з огляду на те, щоб не накликати біди на себе особисто та й на спро­би відродження української культури у післякультівські часи.

Краса і велич рідного слова оспівані М. Рильським у вірші “Сонет про словник”, поемі “Слово про рідну матір” та інших творах.

Тема рiдної природи у лiрицi українських поетiв (за поезiями Максима Рильського)

Мабуть найбiльшу насолоду i радiсть, найпалкiшу любов до рiдного краю, до життя викликає спiлкування з природою. Вона завжди чарувала i чарує, хвилювала i хвилює людину. Шепiт голубої води, зелених дiбров, дзвiнкоголосий спiв пташок, запах i розмаїття квiтiв - усе це дорога серцю, нi з чим не зрiвняна природа рiдного краю.

У творчостi багатьох українських поетiв значне мiсце посiдає тема оспiвування природи рiдного краю. В поезiї П. Тичини, В. Сосюри, М. Рильського природа - як музика. Тонка, нiжна, неповторна! Вiчно мiнлива i прекрасна. Вона завжди гармонує або контрастує з настроями, почуттями людини. Не випадково, як увертюрою опери, багато письменникiв свої поезiї розпочинають барвистими описами картин рiдної природи.

Найвизначнiшим поетом в змалюваннi рiдної природи вважається український поет М. Рильський. У лiричних поезiях вiн тонко вiдчуває красу рiдної природи, художнiм словом умiє намалювати яскраву пейзажну картину. Так, наприклад, у вiршi "Серпень з вереснем стискають" митець створив персонiфiкованi образи лiта й осенi, показав їх уявну зустрiч. Рядки вiрша "Що одна правиця - сонце, друга - мiсяць-молодик" - створюють картину вечора, коли сонце зайшло i його променi схрещуються з мiсяцем-молодиком. Одночасно це художня паралель до серпня i вересня, якi подають один одному руки.

У вiршi є свiй лiричний сюжет, який передає наростання переживань поета чи лiричного героя. Якщо на початку змальована картина осенi, яку поет сам бачить, то далi вiн вже уявою своєю домальовує неосяжнi простори нашої землi, де працюють невтомнi в iм'я людини i людства трудiвники.

Багата роздумами про труд, мистецтво, людське життя книга Максима Рильського "Троянди й виноград". Вiршi, в яких зображується природа, - це своєрiднi алегоричнi паралелi до людського життя:

Чом же ласкава така i красива, Квiтко нещасна, ти житу шкiдлива? ("Лист до волошки")

У творчостi Максима Рильського визначне мiсце посiдає пейзажна лiрика. "Природа i її краса, - говорить поет, - повсякчасно супроводить лiтературу i мистецтво, протягом багатьох столiть становлять незмiнну i дуже важливу складову частину поезiї, живопису, музики".

Вiрш "розмова з другом" поета - це художнє вiдкриття прекрасно го в природi, змалювання нiжної i чуйної душi людини-творця, яка не лише вiдчуває красу рiдної природи, зазнає втiхи вiд неї, але й змiнює, збагачує її в iм'я щастя всього народу.

У вiршi створено яскравий малюнок лiсу в пору весняного розквiту, коли з найбiльшою силою розкривається людям його краса.

Лiс у вiршi автора - це образ уособлення. Вiн виступає як друг, з яким веде розмову лiричний герой твору, слухає його "лiсову пiсню", милується його красою.

Рослинне багатство українського лiсу, його рiзнобарвна краса i чудова музика чарує лiричного героя. Поет живописує словом, створює зоровi i слуховi образи, якi викликають рiзнi психологiчнi переживання, викликають захоплення красою природи, її вiчно мiнливим життям.. В "оживленнi" лiсу важливу роль вiдiграють красивi тропи - метафори й уособлення.

Лiс зустрiв мене як друга Тiнню вiд дубiв крислатих Смутком бiлої берези, що дорожчий нам за радiсть...

Тут знайшли яскраве художнє втiлення iдеї народної естетики - утвердження єдностi краси природи й людської працi. Вiрш завершується полум'яним закликом поета-патрiота, поета-гуманiста: розумно користуватися багатством природи, берегти її красу, постiйно i наполегливо працювати над її вiдновленням, бо для щастя людини потрiбнi "троянди й виноград", краса природи i матерiальний достаток. Отже, українськi поети, створюючи вiршi про природу, закликають нашого сучасника не тiльки самовiддано i творчо працювати, вiдчуваю чи радiсть вiд своєї працi, приносячи користь людям i Вiтчизнi, а й збагачувати себе духовно. Ми не повиннi бути холодними до краси, яка оточує нас, байдужими до чарiвного свiту мистецтва. У серцi українця мають нерозривно поєднуватися "троянди й виноград, красиве i корисне". Лише за такої умови вона буде дiйсно щасливою.

Проголошення безсмертя народу i його культури в поемi Максима Рильського "Слово про рiдну матiр"

Максим Рильський - один з найвизначнiших поетiв України ХХ столiття, що зi своїм оригiнальним баченням i вiдтворенням свiту увiйшов в iсторiю української лiтератури як поет-класик, творець цiнностей, що не втрачають свого значення з часом, зi змiною епох та iдеологiй.

Важко, мабуть, однозначно визначити, якi з його творiв бiльш досконалi, значимi, становлять шедевр творчої спадщини поета. На мою думку, така оцiнка залежить вiд уподобань та лiтературного смаку самого читача: одним бiльше до вподоби його iнтимна лiрика, iншим - неперевершенi пейзажнi картини, третiх хвилює громадянсько-патрiотична поезiя.

Та я переконана, що жодного читача на залишать байдужим твори Рильського, написанi у перiод Вiтчизняної вiйни, в яких поезiя поета-патрiота пiднялася до найвищого звучання почуттiв, любовi i гнiву, кликала сильнiше стискати зброю помсти, вселяла вiру у неминучу перемогу. Найвизначнiшим твором цих рокiв є поема-ораторiя "Слово про рiдну матiр" (1941). У нiй Рильський постає перед нами схвильованим, люблячим сином, в якому бiль i горе його матерi - України сколихнули тi святi нацiональнi почуття, якi в попереднi роки поети мусили ховати в глибинах своїх душ, аби не носити тавра нацiоналiста:

Благослови той день i час, Коли прослалась килимами Земля, яку сходив Тарас Малими босими ногами, Земля, яку скропив Тарас Дрiбними росами - сльозами
.

Уже з перших рядкiв разом з автором переймаєшся гордiстю за нашу рiдну землю з її чарiвними краєвидами, могутнiм Днiпром, нiжною українською пiснею i високою культурою. Стає зрозумiлою теза, за якою культура - це те нетлiнне надбання нацiї, що є її найцiннiшим скарбом. I тому не дивно, що серед гарматного гуркоту звучить щире i високе уславлення видатних iмен представникiв рiдної культури: Шевченка, Сковороди, Котляревського, Франка, Лисенка, Заньковецької:

…Гаряча думка Кобзаря, Що i в огнi не спопелiє, I молоток Каменяра, I струни Лисенка живiї, I слави золота зоря Круг Заньковецької Марiї!

Символом народного щастя i добробуту України, її високого культурного рiвня у творi виступають образи "рясного винограду" i "свiтла мудрої лампади".

Цi рядки уславлення рiдної матерi-України, її величної iсторiї глибоко хвилюють мене, тривожать серце причетнiстю до славної української нацiї. Тому так чуттєво вiдгукуються болем у душi наступнi рядки поеми, де йдеться про мiй народ, що знемагає "в болях ран" i вiдчайдушно бореться, але не падає на колiна перед могутнiми завойовниками:

Нi! Сили на землi нема I сили на землi не буде, Щоб потягти нас до ярма, Щоб потоптати нашi груди
…

Рiднiй Українi йдуть на допомогу народи-брати, i поет висловлює їм глибоку вдячнiсть i любов, утверджуючи непоборнiсть народiв, якi крокують до "спiльної мети". Час засвiдчив, що саме єднiсть братнiх народiв допомогла здолати фашистську навалу, як колись, об'єднавшись, князiвства Київської Русi скинули ординське ярмо. Тому нам зрозумiла i близька вiра поета у непереборну силу рiдного народу i нездоланнiсть Вiтчизни:

О земле рiдна! Знаєш ти Свiй шлях у бурi, у незгодi! Встає народ, гудуть мости, Рокочуть рiки ясноводi!

Вершини світової літератури

Справді, Максим Рильський з молодих років і до останніх днів життя був гранословом, завжди був захоплений творчістю великих поетів минулого. Портрібно було мати мужність, чтоб писати ніжну лірику і суворі сонети та октави на той час. Вже через багато років Максим Тадейович, не маючи зла на своїх хулителів, через яких він відбув ув’язнення і, на щастя української культури, залишився живий, напише, що термін “неокласики прикладено було випадково і дуже умовно до невеличкої групи поетів та літературознавців”, а своїх критиків він називав усього лиш “дуже рішучими людьми”.

Максим Рильський мав неперевершений хист імпровізатора й чудово грав на роялі, навчившись цього у великого українського композитора Миколи Лисенка. Мабуть, саме цим пояснюється особлива ніжність, чистота, мелодійсність лірики Рильського. Найперше, що вражає в його віршах, - це багатство мотивів. До традиційних з української поезії Рильського долучив мотиви, почерпнуті з античної та західноєвропейської, а нові часи – з сучасного життя та його реалій. Його вірші багаті на літературні та філосовські ремінісценції, звертання до якісних і трагічних, але достоту земних людських почуттів.

Ясність світовідчуття, дитинне захоплення радістю життя проніс через усе своє життя. Навіть у вимушених обставинами змінах свого творчого кредо, коли, за його словами, “сучасність заговорила”, він насамперед вслухався у порухи людської душі, в глибини людських переживань. Поетичне слово в нього наснажене зосереджено думкою, енергією, закуте в класично прозорі й гармонійно виважені форми. Він на догоду часу не змінював свого ставлення до класичного розуміння майстерності поета, не збивався на манівці одвертого вульгаризаторства або псевдоноваторства, а вбачав свій шлях у вірності поетичній класичній традиції, засвоюючи нові впливи “як мисливець обережний”, за його словами.І навіть пишучі “симфонію мускулатур”, він намагався все-таки ловити музику часу. “Нове життя нового прагне слова”, - змушений був написати Рильський, але серед багатьох офіциозних, хоч і талановито написаних, поезій 30-50-х років раз у раз з‘являються справжні шедеври, які навічно залишають Рильського серед видатних поетів сучасності.

Рильський сповідував символічну естетику, яка захоплювала його у творах Бодлера, Рембо, Малларме, Верлена, Блока та Анненського. Саме від символізму, а також від української народної пісні взяв поет музикальність своєї поезії. Навіть його сонети надзвичайно пісенні, мелодійні. Завдяки Рильському та неокласикам українська поезія зрівнялася із західноєвропейською у використанні найскладніших форм вірша – терцини, октави, сонета, різних метричних засобів – від гекзаметра до верлібра. Особливою майстерністю відрізняються сонети Рильського, в яких він немов вигострював його творчості, “може, саме тому Рильський вибрав сонет та дав йому ще один вислів, цим разом вислів української туги за визволенням із провінціялизму, “за великою землею” культури.

Прагненням до “великої землі” культури, до краси й повновагості слова, до мудрості народу позначене усе творче життя видатного поета. Максим Рильський був душею і совістю свого народу. Він був не просто поет, а мислитель, філософ, мудрець і працелюб, який зі свого Голосієва у Києві, мудро примружившись, бачив увесь світ, але ніколи не забував своєї Романівки. Тому й міг, осягнувши вершини світової культури, заповісти своїм нащадкам:

Як парость виноградної лози,

Плекайте мову.

Пильно й ненастанно

Політь бур

’

ян. Чистіша

Від сльози.

Вона хай буде. Вірно

І слухняно

Вона щоразу служить вам,

Життям.

Хоч і живе своїм живим

Життям.

Прислухайтесь, як океан

Співає –

Народ говорить.