Риторично-образні особливості проповідей Кирила Тур
o
вського
Анотація
У даній роботі окреслено основні риторично-образні характеристики проповідей відомого середньовічного церковного діяча і письменника Кирила Турoвського. Зокрема, проаналізовано вживані ним стилістичні засоби та риторичні прийоми, структурно-ритмічні особливості текстів та засоби впливу на аудиторію.
Реферат виконано з курсу “Давня українська література” і здано на кафедру філології Національного університету “Києво-Могилянська Академія” у 2002 р. Керівник – Павленко Ганна Іванівна, кандидат філологічних наук, доцент.
ЗМІСТ
Вступ. Літературно-ораторська спадщина Кирила Туровського
1 Особливості риторської майстерності Кирила Туровського
2 Багатство стилістичних засобів та прийомів
3 Вживання риторичних прийомів
4 Ораторський ритм
5 Драматизація
6 Зверненість на слухача
Висновки
Список використаних джерел
Вступ. Літературно-ораторська спадщина Кирила Туровського
Видатний діяч церкви, відомий письменник Кирило Туровський був найталановитішим проповідником, а може й найбільшим письменником старої літератури. Він походив з заможної родини столиці невеликого Турівського князівства, м. Турова. Народився, мабуть, десь 1130-40 рр. Походячи з Турова, що лежить на українсько-білоруській межі, вихованням та стилем своїх творів Кирило, безумовно, належить Києву. Одначе, білоруси мають теж підстави вважати його своїм старим письменником. Де виголошено його проповіді, невідомо.[1]
Кирило Туровський зробив значний внесок у справу поширення євангельських ідей. У молодому віці Кирило ознайомився з перекладним візантійсько-болгарським письменством, насамперед з Біблією. Кирило постригся в ченці, в пошуках духовного прозріння та осягнення вищих божественних істин віддався постові й молитві. Його „Житіє" підкреслює його богословську освіту та його аскетизм. Вступивши в молодих роках до монастиря, Кирило вже тоді уславився як письменник. Освіта й аскетизм привернули до нього увагу мешканців Турова, які обрали його туровським єпископом між 1157 і 1169 рр.[2]
До цього часу належать деякі його твори, втрачені листи до князя Андрія Боголюбського, проповіді, молитви та богослужбові твори. Кирилові проповіді зустрічаємо в збірниках поруч із проповідями великих проповідників грецької церкви.[3]
Вісім проповідей, що належать Кирилові, присвячені недільним святам восьми Великодніх тижнів, починаючи з „вербної неділі".
Описуючи врочистий вхід Христа в Єрусалим, Кирило закликає слухачів приготуватися до духовної зустрічі Христа. Вхід Господній до Єрусалиму символічно витлумачено як духовне прийняття Христа до „світлиці душі".
Проповідь на „анти-пасху" (Хомина неділя) поєднує широке порівняння весни в природі та Великодня з розмовою апостола Хоми з Христом.
Дальша проповідь починається зі зворушливого „плачу" Богородиці коло хреста. На допомогу їй приходить Йосип Ариматейський, якому вдається випросити в Пілата тіло Христове і поховати його теж з „плачем".
Далі оповідається про мироносиць, до яких звертається з промовою ангел. Закінчується „Слово" похвалою-акафистом Йосипові. Далі в „Слові" оповідається про зцілення „розслабленого" в купелі Силоамській. Оповідь ведеться в формі діалогічній — Христос розмовляє з немічним, а той — з „книжниками".
Інші проповіді, також спираючись на євангельські оповідання, подають їх символічне витлумачення, зосереджуючи увагу переважно на церковній науці про Христа. Останнє „Слово" Кирила присвячене протиаріанському соборові. Отців собору тут порівняно з вояками. Закінчується проповідь довгою похвалою-акафистом отцям собору.
1 Особливості риторської майстерності Кирила Туровського
Кирило Туровський — блискучий оратор і представник урочистого й учительного красномовства на Русі.[4]
Він закликав письменника й оратора (літописця й піснетворця) уважно вивчати й вслухатися у те, що відбулося, прикрашати діяння героїв відповідними словами: “прикрасять словами й звеличать царів... і, славлячи їх, похвалами кінчають”[5]
.
Загальні думки проповідей Кирила нагадують думки деяких класичних зразків грецької проповіді. Доведено, що проповіді Кирила складені за грецькими зразками. Для кожної з своїх перших 7-ми проповідей Кирило вибрав здебільшого по дві-три перекладені грецькі проповіді, з яких він бере провідні думки, іноді й головні образи. Для останньої проповіді (собор святих отців) він користувався оригіналом якогось грецького історичного твору.
Але Кирило не обмежився роллю простого компілятора, своє завдання він, очевидно, бачив у літературній обробці матеріалу. Він поширює або скорочує свої взірці, єднає їх в органічну цілість та прикрашує думки грецької проповіді такими риторичними прикрасами, які краще промовляють до розуму та серця його слухачів. Як письменник та оратор він вступає в мистецьке змагання зі своїми великими попередниками і виходить із цього важкого завдання переможцем. Не дарма його проповіді знаходили місце в збірниках (таких, як „Торжественник") протягом століть, поруч із найкращими зразками святоотецького ораторського мистецтва.
2 Багатство стилістичних засобів та прийомів
Як зазначає Дмитро Чижевський [8:141-142], улюбленим стилістичним засобом Кирила є розвинуті антитези — протиставлення. Ця риса мови допомагає слухачам краще тримати зміст проповідей у пам'яті. Здебільшого це протиставлення людської та божеської природи в Христі. Ось як Кирило розвиває протиставлення:
„Пан наш Ісус Христос розп'ятий як людина,—
але як Бог — сонце затьмарив
Місяць зробив кривавим, і було темно по всій землі.
Як людина, він крикнув та віддав дух,—
Як земного царя, стерегла його сторожа та лежав він запечатаний у могилі,—
але як Бог — струсив землю, і каміння розпалося.
але як Бог — з ангельськими воїнами в твердині пекла бісівським силам наказував..."
Або в промові ангела до мироносиць:
„Тому він з небес зійшов і втілився і став людиною,—
щоб трухляве оновити і на небеса вивести.
Неповинний був, та його видано (на смерть),—
На тростині в губці він скуштував оцту з жовчю,—
Списом пробито йому ребра,—
Кров свою виточив з ребер,—
Зв'язано його і тернами увінчано,—
Сонце затьмарив і струсив землю і все створене плакати змусив,—
В гріб покладено його, як мертвого,—
Камінням з печаткою його заперто,—
Для всіх, видно, стерегла його сторожа,—
щоб запроданих гріхові від неволі дияволової визволити.
щоб затерти записи людських гріхів.
щоб він відвернув полум'яну зброю, яка забороняє людині вступити до раю.
та тим очистив тілесні плями й душу людську освятив.
щоб від кайданів диявольських людей звільнити та терня омани бісівської викорінити.
щоб пекельні комори зруйнувати (...та душі, що там перебували, на світло вивести і плач Єви на радість замінити).
щоб він усі віки померлим життя дарував.
щоб він пекельні ворота та вереї дощенту розбив.
але незримим зійшов він до пекла і зв'язав сатану..."
Подібно (на протиставленнях) збудована похвала Йосипові Ариматейському, похвала воскресінню Христовому тощо. В аналізованих тут плачах, промовах теж знайдемо чимало протиставлень.
„Символічний" характер[6]
проповідей Кирила полягає в тому, що, їх побудовано на витлумаченні символічного значення релігійних образів. Наприклад, Великдень, воскресіння для нього асоціюється з весною:
Нині небеса освітилися, скинули темні хмари, як покривало, та світлим повітрям славу Господню возвіщають, —
мовлю не про ці видимі небеса, але про духовні, про апостолів, що... пізнали Господа та всю тугу забули,... Святим духом овіяні, воскресення Христове ясно проповідують.
Нині сонце, красуючися, у височінь піднімається та, радуючись, землю огріває,
бо сонце правди, Христос, з труни вийшло і рятує всіх, хто в нього вірує...
Нині весна красується, оживляючи природу земну, і буйні вітри, тихо віючи, плоди умножають, і земля, насіння живлячи, зелену траву породжує,—
весна — це красна віра Христова, яка через хрещення оновлює людську природу; буйні вітри — гріхотворні помисли, що через покаяння змінилися на доброчини та живлять душекорисні плоди; а земля нашого єства, що прийняла слово Боже, як сім'я,... породжує дух спасіння.
Нині новонароджені ягнята та телята, хутко бігаючи, скачуть та, скоро до матерів повернувшися, веселяться, чабани, також, на сопілках граючи, з радістю Христа славлять:
ягнятами зву лагідних людей серед поган, а телятами — ідоложерців невірних країн,... що, до святої церкви обернувшись, молоко науки ссуть, а вчителі Христового стада... Христа Бога славлять.
Нині дерева паростки випускають, і квіти запашні процвітають, і ось уже сади солодкі запахи видають, і хлібороби, з надією працюючи, плододавця Христа закликають —
бо раніше ми були, як лісові дерева, що не мають плодів, а нині прищепилася Христова віра до нашого невір'я, та... райського нового буття... чекаємо; архиєреї та ігумени, працюючи для церкви, також нагороди від Христа чекають.
Вже в цьому уривку привертає увагу багатий стилістичний арсенал автора: епітети (буйні вітри; квіти запашні, красна віра), порівняння (хмари, як покривало; ми були, як лісові дерева, що не мають плодів), метафори (небеса освітилися, скинули темні хмари; небеса духовні; сонце правди, Христос; молоко науки ссуть; вчителі Христового стада), лексичні та семантичні повтори (небеса – небеса; сонце, красуючися – весна красується), анафора (нині – на початку абзаців) у поєднанні з паралельними граматичними структурами (нині небеса освітилися – нині сонце … піднімається – нині весна красується – нині … ягнята та телята …скачуть), епіфора (завершення текстових фрагментів дієсловом "чекати").
3 Вживання риторичних прийомів
Варто також звернути увагу на суто риторичні прийоми, як-от використання асоціацій[7]
(ягнятами зву лагідних людей серед поган, а телятами — ідоложерців невірних країн…; весна — це красна віра Христова); комбіновані повтори[8]
– використання тих самих елементів, об'єднаних новими зв'язками з метою глибшого проникнення у свідомість слухачів (сонце … у височінь піднімається – сонце правди, Христос, з труни вийшло); ампліфікація[9]
, або підвищення напруги[10]
, тобто не проста послідовність фраз, а поступовий вихід на кульмінацію (небеса освітилися, скинули темні хмари, … сонце у височінь піднімається, … сонце правди, Христос, з труни вийшло і рятує всіх, хто в нього вірує), а також смислова компресія, виражена перерахуванням віддалених у часі подій, які стягуються в логічний висновок: "Нині дерева паростки випускають, і квіти запашні процвітають, і ось уже сади солодкі запахи видають, і хлібороби, з надією працюючи, плододавця Христа закликають".
Набір ключових слів невеликий (небо, весна – віра, сонце – Христос, вчителі, стадо), але вони наче створюють каркас понять, на яких будується текст[11]
, і саме це дозволяє автору зосередити уяву слухача на провідній ідеї проповіді.
Нині працьовита /епітет/ бджола, подібна до ченців /порівняння/, показує свою мудрість і дивує всіх; бо як ті ченці /порівняння/, живучи в пустинях, самі себе прогодовують та дивують ангелів і людей, так і вони (бджоли), на квіти вилітаючи, готують медовії щільники та постачають людям солодке, а церкві потрібне.
Нині всі красноголосні /епітет/ птиці церковних хорів /метафора/, гнізда будуючи, веселяться, тобто церковні чини: єпископи та ігумени, попи та диякони і дяки, кожний свою пісню співаючи, славлять Господа /асоціація/.
Кирило порівнює священиків, архиереїв „усіх церковних учителів" з архітекторами; Петра та Іоана біля гробу Христового — із Старим та Новим Завітом; Христа після воскресіння — з чабаном, який після сну бачить, що його отара розійшлася в різні боки, та збирає її, або з батьком, який прийшов додому з далекої подорожі та якого з радістю зустрічає жінка та діти. Поруч із широко розгорнутими порівняннями зустрічаємо короткі, майже натяки.
4 Ораторський ритм
І плачі, і промови, і антитези розпадаються на певні ритмічні одиниці, та, уважно читаючи проповіді Кирила, ми можемо навіть відчути той ораторський ритм, ті риторичні удари, на яких побудована його мова. Ще яскравіше виступає ця ритмічність мови у тих місцях, де використано паралелі, де з уст промовця виходять подібні одне до одного будовою та змістом речення. Наведемо приклад в оригінальному тексті. Великдень є —
„удивление на небеси,
и устрашение преисподнимъ,
и обновление твари,
и избавление миру,
разрушение адово,
и попрание смерти,
въекресение мертвымъ,
и погубление прелестныя власти діаволя,
спасение же человеческому роду
Христовымъ воскресениемъ,
обнищание ветхому закону.
і порабощение суботѣ,
обогащение Христовыя церкви, воцарение недѣли..."
Або оповідання про милосердя Христове, який нас
„близъ къ себѣ приводе,
и всего человѣка здрава сътворивъ,
разслабленаго въстави,
хромыя убыстри,
прокаженныа очисти,
слукыя исправи,
глухіа и нѣмьіа добрѣ слышаща и глаголивы сътвори,
сухорукыа укрѣпи, 6ѣсы отъ человѣкъ прогна, слѣпыа просвети..."
Подібна ритміка зустрічається також у „похвалах", зокрема, коли їх витримано в стилі акафистів, та навіть у нападах на „єретика" Арія:
„слыши, Аріе,
нечистива душе,
безглавный звѣрю,
окаянный человѣче,
новый Каине,
вторый Іюда,
плотяный дѣмоне..." (і т. д.— усього 16 речень).
Ритмізовані рядки іноді й римуються, мабуть, лише випадково (обхожу:: послужу і т.п.). Відсутність алітерацій надає мові плавності та мелодійності.
Проте вся риторична будова його проповідей виходить з традиції „високого стилю" грецької проповіді.[12]
Можна було б думати про „плачі", як відгук голосінь народних, але вони, як правило, літературного походження, народившись під впливом апокрифічної „Євангелії Іакова". Зустрічаємо в Кирила також сліди інших апокрифів, зокрема, „Никодимової Євангелії"; в згадці про „рукописання Адамове", про „плач Єви", вигнаної з раю, можемо бачити зв'язок з апокрифами „Життя Адамове" та „Плач Єви" тощо. Ритміка проповідей Кирила близька до ритміки церковних співів та молитов.
5 Драматизація
Улюбленим композиційним засобом Кирила є „драматизація"[13]
викладу: він змушує учасників подій євангельської історії виголошувати промови, вести розмови один з одним. Вимагаючи неабиякого ораторського вміння від проповідника, такі проповіді були живішими та емоційно більш вражаючими.
До кращих зразків „драматизації" в проповідях Кирила належать зворушливі „плачі" Богоматері коло хреста або Йосипа Ариматейського над гробом Христовим.
Кирило Туровський описує складні душевні переживання, передає глибокі почуття болю й жалю. В його творі, писав Михайло Возняк, ми не знаходимо звичайного переказу євангельського сюжету, Кирило драматизує євангельський текст, “прикрашає паралелізмом і антитезою, уособленням уявних понять, барвистими порівняннями, символами, поетичними картинами й пересипає його притчами, приповідками та загадками. Популярність цього твору була обумовлена близькістю його до традиції народних плачів, що робило його зрозумілим для найширшої аудиторії. В наступні століття цей жанр знайде продовження і розвиток у поетичних творах-ляментах (плачах) та віршах на похорон, які збережуть для нащадків не лише емоційно-психологічні настрої авторів, а й значну історико-біографічну інформацію.[14]
Йосип з Ариматеї приходить до хреста Спасителя і застає під ним Богородицю з євангелістом Іваном. Він стоїть здалека та слухає її болючий плач:
| Твар болізнує зо мною, сину, видячи твоє неправедне умертвленіє![15]
|
|
| Горе мені, чадо, мій світе і творче тварям, | анафора, метафора |
| що нині оплакати мені? | |
| чи заушенія, чи за ланиту ударенія | |
| і по плечам бієнія, | |
| узи темниці і заплевання святого твого лиця, | |
| що воно від беззаконних за благо прияло? | |
| Горе мені, сине, неповинний ти був поруганий і на хресті вкусив смерть. | анафора метафора |
| Як тебе терном вінчали | |
| і жовчею з оцтом напоїли | |
| і ще й пречисті ребра копієм пробили! | епітет |
| Ужаснулося небо і земля трепеще, | персоніфікація |
| юдейського не терплячи дерзновення. | |
| Сонце померкло і каміння розпалось, | |
| жидівське окаменіння являючи. | |
| Виджу тебе, миле чадо моє, на хресті нагого висящего, | |
| бездушного, беззрачного, не імущого виду ні доброти, | |
| і гірко уязвляюся душею, | метафора |
| і хотіла б з тобою умерти, | |
| не терплю бо бездушним тебе видіти. | |
| Радость мене відтепер ані доторкнеться, | |
| бо світ мій, надія і життя, син і Бог, на древі угас! | метафора |
| Де ж, чадо, благовіствування, | |
| що мені Гавриіл глаголав: | |
| Радуйся обрадована, | |
| з тобою Господь! | |
| Царем тебе і сином вишняго називала, | |
| спаса мирові, | |
| животворця всім, | |
| гріхів потребителя. | |
| Нині ж бачу тебе як злодія, | порівняння |
| між двома повішеного розбійниками, | |
| і копієм в ребро прободеного мерця, | |
| і через се гірко знемагаю, | |
| не хочу жити, | |
| але випередити тебе в аді,— | |
| нині мого чаяння, | |
| радости й веселія | |
| позбавлена я! | |
| Горе мені! дивним породом я не боліла так, як нині, владико! | анафора |
| Ростерзуюсь утробою, видячи тіло твоє прибите до древа! | метафора |
| Преславне було твоє рождество, Ісусе, | епітет |
| і нині страшне умертвлення! | |
| Один з незасіяної пройшов ти утроби, | |
| цілими печаті зберіг мого дівства, | метафора |
| і матір’ю мене свого воплощения показав | |
| і знов дівою заховав! | |
| Знаю твоє за Адама постраждання, | |
| але ридаю, душевною обнята горестю, | метафора |
| дивуючись твого таїнства глибині. | |
| Слухайте небеса, | персофініфікація |
| і море з землею почуйте моїх сліз ридання! | метафора |
| От творець ваш від священиків страсть приймає. | |
| Один праведний за грішників і беззаконників убитий! | |
| Днесь постигло мене Симеонове прореченнє — | |
| Копіє мою нині проходить душу, | метафора |
| Твоє від воїнів видячи поругання! | |
| Горе мені, кого до плачу призву, | анафора |
| чи з ким сліз моїх розлию потоки? | |
| Всі тебе зоставили, родичі і друзі, | |
| Твоїх, Христе, уживши собі чудес! | |
| Де сих сімдестьох учеників, | риторичне питання |
| або де верховні апостоли? | |
| Один тебе лестю фарисеям предав, | антитеза |
| інший, зі страху, перед архієреями з клятвою одвергся: | |
| — Не знаю тебе, чоловіка! | |
| Одна я. Боже мій, раба твоя, ридаючи предстою | |
| з хранителем твоїх слів,— улюбленим наперсником. | |
| Горе мені, Ісусе, | анафора |
| дороге мені ім’я! | |
| Як стоїть земля, | риторичне питання |
| чуючи тебе на собі на хресті висящего, | |
| що на водах її [землю] з початку оснував, | |
| що многих сліпців просвітив | |
| і мертвих словом воскресив — | |
| твого божества мановенням! | |
| Прийдіть, видьте божого суду таїнство — | |
| Як все ожививший проклятою умертвився смертю! | антитеза |
Подібне й голосіння Йосипа Ариматейського над тілом Христа при похороні:[16]
„Сонце незахідне, Христе, творче всього і Пане створіння! Як доторкнуся до найчистішого тіла Твого, якого не торкаються й небесні сили, що служать Тобі з страхом? Яким серпанком огорну Тебе, що огортаєш туманами землю та покриваєш небо хмарами?
Які пахощі
виллю на Твоє святе тіло, якому дари з пахощами приносили перські царі?..
Яких надгробних пісень заспіваю
з нагоди Твоєї смерті, Тобі, якому в небесах невпинно серафими співають
?"
Йосип звертається з промовою до Пілата, випрошуючи в нього тіло Христове; Христос розмовляє з невірним Хомою: ангел звертається до мироносиць. Форму розмови має проповідь про розслабленого. Христос питає його, як і в Євангелії, чи хоче він бути здоровим; той оповідає про свій стан:
„Богові молюся, та Він не слухає мене, бо беззаконня мої перевищують мою голову;
Лікарям віддав увесь маєток, але допомоги не дістав; Немає зілля, що могло б змінити Божу кару; Знайомі мої нехтують мною, бо сморід мій позбавив мене усякої радості;
І ближні мої соромляться мене; Чужим я став через своє страждання братам моїм; Усі люди лають мене, і того, хто втішив би мене, не знаходжу".
Далі йде зображення стану хворого:
„Чи назву себе мертвим,— але мій шлунок бажає їжі, а язик сохне від спраги.
Чи подумаю, що я живий,— але не лише з ліжка не можу встати, але й посунутися не можу: ноги мої не ходять, а руками не лише працювати, але й обмацати себе не можу. Я непохований мрець, як я гадаю: ліжко — це моя труна,
я мертвий між живими, та живий між мертвими, бо я живлюся, як живий, а як мертвий — не працюю...
Голод більше, ніж хвороба, гнітить мене: бо якщо і страву дістану, не можу покласти її в уста, усіх молю, аби мене хто нагодував, та мій бідний окрух поділяю з тими, що мене годують. Стогну з сльозами, закатований болями немочі моєї, і ніхто не приходить відвідати мене.
Якщо рештки страв богобоязних людей до мене приносять, то хутко приходять служники Овечої купелі, та не так пси облизували струп Лазарів, як оці — мою милостиню пожирають. Не маю ані мастка, щоб заплатити людині, що піклувалася б мною... Не маю людини, що, не нехтуючи мною, служила б мені...
Не маю людини, що поклала б мене в купіль!" На цю промову Христос відповідає також промовою,—вся священна історія є, мовляв, служба Божа людині: і створіння світу, і олюднення Боже: „Чому мовиш: не маю людини?
Я для тебе став людиною, я щедрий та милостивий, і не порушив обіту мого олюднення...
Для тебе поживу вищого царства залишив, та мандрую в нижньому, служачи: я прийшов не для того, щоб мені служили, а щоб самому
служити. Для тебе я, безтілесний будучи, ввійшов у тіло, щоб усіх від
душевної та тілесної недуги вилікувати. Для тебе я, невидний ангельським силам, з'явився всім людям...
...Я став людиною, щоб зробити людину Богом... Хто ще вірніше служить тобі? На працю для тебе я створив усе створене. Небо та земля тобі служать: те вогкістю, а ця плодами. Для тебе сонце світлом та теплом служить, а місяць з зорями ніч освітлює.
Для тебе хмари дощем землю напоюють. І земля всяке зілля з насінням та дерева з плодами на службу тобі вирощує.
Для тебе ріки рибу носять, а пустині звірів годують. А ти мовиш: не маю людини! Хто ж є правдивішою людиною, ніж Я, бо не порушив Я обіту мого олюднення!"
Про зцілення ослаблого розмовляють між собою книжники... В іншій проповіді оздоровлений сліпонароджений вихваляє Христа, в дальшій проповіді ангели, пророки, святі розмовляють у небі про вознесіння Христове.
Отже, цілий ряд проповідей „драматизовано".
6 Зверненість на слухача
Мова Кирила проста, і хоча не відходить значно від церковнослов'янських норм, але користується словами, що є і в народній мові.
З писаних Кирилом Туровським творів саме молитви Кирила, відзначав Михайло Возняк, мають неабияку цінність, оскільки в них він менше захоплюється описами, не стає відвертим промовцем, а залишається проповідником слова Божого; проте, зберігаючи простоту й безпосередність у передачі думок і почуттів, Кирило творить зразки живої, щирої розмови віруючого християнина з Богом.[17]
Якими б риторичними не були всі ці промови та розмови, вони вносять у проповіді людські, теплі, близькі слухачеві мотиви. Розглянемо ще один приклад – фрагмент "Притчі про людську душу й тіло":[18]
| Господи, благослови, отче! | |
Добре ж, браття, й дуже корисно розуміти нам Святого писання смисл: це й душу робить невинною, і на покору спрямовує розум, і серце на прагнення до доброчинності вигострює, і саму людину робить вдячною, й на небо до Божих заповітів думку направляє, і до духовних трудів тіло зміцнює, і зневагу до цього земного життя, і до багатства, і до слави дає, й усі житейського світу скорботи відводить. Тому й прошу вас, постарайтесь пильно читати святі книги, щоб, Божим наситившись словом, вічного життя несказанного блаженства досягти: якщо воно й невидиме, зате вічне й кінця не має, міцне й недвижиме. Давайте не просто проговоримо язиком, написане вимовляючи, але, з розмірковуванням, вчитавшись, постараємося ділом виконати це. Бо солодке — медовий сот, і добре — цукор, обох же краще книжкове знання, тому що воно — скарбниця вічного життя. Якби тут хтось знайшов земний скарб, тоді на все й не зазіхнув би, а лише один дорогоцінний камінь узяв би — і ось уже без суму харчується, як до самої смерті багатство маючий. Так і той, хто знайшов скарбницю священних книг, а також пророчих, і псаломських, і апостольських, і самого Спасителя Христа збережених промов, розум істинний, розмірковуючий, — вже не собі одному на спасіння, а і багатьом іншим, які слухають його. Сюди й підходить євангельська притча, яка говорить: “Усякий книжник, який пізнає царство небесне, подібний до мужа домовитого, який із скарбів своїх роздає і старе, і нове...”. |
наростання напруги антитеза антитеза порівняння метафора порівняння-ілюстрація паралелізм ампліфікація цитування авторитетного джерела |
Кирило наближує образи, навіяні його взірцями, до рідної природи, до рідного життя. Так, у порівнянні Великодня з весною, ідея якого запозичена з проповіді Григорія Богослова, Кирило поширює, розробляє образи хліборобські, зовсім викидаючи образи мореплавства, чужі більшості його слухачів.
Проповідницький стиль Кирила, можливо, не був пов'язаний виключно з традицією „високої" проповіді. Серед творів, приписуваних Кирилові, є прості проповіді, як напр., „На Зелені свята", що в ній коротко та ясно оповідається про бажання Боже врятувати проповіддю грішників або про важливість церковної науки з таким дотепним закінченням:
„Коли б я щодня роздавав золото або срібло, або мед чи вино, чи не приходили б ви самі непокликані та радили б іншим приходити? А нині роздаю слова Божі, що незмірне ліпші за золото та каміння дорогоцінне і солодші за мед та щільники..."
Хоча й не оригінальні думками, проповіді Кирила мали чималий успіх у слов'янських літературах, попереходили вони і на Балкани та ввійшли в склад збірок високоавторитетних святоотцівських творів. Вони повходили і до пізніших друкованих збірок проповідей (17-18 ст.), призначених в основному для читання. Петро Могила згадує Кирила як одного з визначних проповідників старої Русі, а Кирило Транквіліон Ставровецький навіть наслідує його в своїй „Учительній Євангелії". Зустрічаємо в 17 в. наслідування його і в російській літературі.
Висновки
Кирило Туровський залишив нам надзвичайно багату і цінну літературну спадщину. Проведений нами аналіз дозволяє зробити висновок, що, у своїй творчості Кирило Туровський використовує історичну, літописну і агіографічну традицію та вводить її в гімнологічну, церковну візантійську символіку. Проте, Кирило не обмежився роллю простого компілятора, своє завдання він, очевидно, бачив у літературній обробці матеріалу. Він поширює або скорочує свої взірці, єднає їх в органічну цілість та прикрашує думки грецької проповіді такими риторичними прикрасами, які краще промовляють до розуму та серця його слухачів. Блискучий оратор і представник урочистого й учительного красномовства на Русі, він закликав письменника й оратора (літописця й піснетворця) уважно вивчати й вслухатися у те, що відбулося, прикрашати діяння героїв відповідними словами. Він сам як письменник та оратор він вступає в мистецьке змагання зі своїми великими попередниками і виходить із цього важкого завдання переможцем.
Список використаних джерел
1. Грушевський М. Історія української літератури. – Т. 3. – К.: Либідь, 1993. – С. 80-97.
2. Гурвич Е.С., Погорілко В.Ф., Герман М.А. Основи риторики.— К. 1978.
3. Златоструй. Древняя Русь X—XIII веков.— М., 1990— С. 193—194 // Сагач Г. Риторика. – С. 297-298.
4. Леммерман Х. Учебник риторики. – М.: АО "ИНТЕРЭКСПОРТ", 1998. – С.256.
5. Прибавления к творениям святых отцов. Ч. 2.— М., 1844.
6. Сагач Г. Риторика. – К.: Видавничий дім "Ін Юре", 2000. – С.568 с.
7. Сулима В. Біблія і українська література. - К.: “Освіта”, 1998. - С. 113-115.
8. Чижевський Д. Історія української літератури. – Тернопіль: "Феміна", 1994. – С. 136 -145.
[1]
Чижевський Д. Історія української літератури. – Тернопіль: "Феміна", 1994. – С. 136 -145.
[2]
Сулима В. Біблія і українська література. - К.: “Освіта”, 1998. - С. 113-115.
[3]
Чижевський Д. Історія української літератури. – Тернопіль: "Феміна", 1994. – С. 136 -145.
[4]
Сагач Г. Риторика. – К.: Видавничий дім "Ін Юре", 2000. – С. 31.
[5]
Прибавленияктворениям святых отцов. Ч. 2.— М., 1844. Див.: ГурвичЕ.С., Погорілко В.Ф.,Герман М.А. Основи риторики.— К. 1978.
[6]
Чижевський Д. Історія української літератури. – Тернопіль: "Феміна", 1994. – С. 136 -145.
[7]
Леммерман Х. Учебник риторики. – М.: АО "ИНТЕРЭКСПОРТ", 1998. – С.35.
[8]
Там само, с. 38.
[9]
Сагач Г. Риторика. – К.: Видавничий дім "Ін Юре", 2000. – С.139.
[10]
Леммерман Х. Учебник риторики. – М.: АО "ИНТЕРЭКСПОРТ", 1998. – С.. 82.
[11]
Там само, с. 59.
[12]
Чижевський Д. Історія української літератури. – Тернопіль: "Феміна", 1994. – С. 136 -145.
[13]
Там само.
[14]
Сулима В. Біблія і українська література. - К.: “Освіта”, 1998. - С. 113-115.
[15]
Грушевський М. Історія української літератури. – Т. 3. – К.: Либідь, 1993. – С. 80-97.
[16]
Чижевський Д. Історія української літератури. – Тернопіль: "Феміна", 1994. – С. 136 -145.
[17]
Сулима В. Біблія і українська література. - К.: “Освіта”, 1998. - С. 113-115.
[18]
Златоструй. Древняя Русь X—XIIIвеков.— М., 1990— С. 193—194 // Сагач Г. Риторика. – С. 297-298.