Дослідження історичних романів Зінаїди Тулуб "Людолови" та Павла Загребельного "Роксолана"

Зміст

І. Вступ

ІІ. Дослідження історичних романів Зінаїди Тулуб «Людолови» та Павла Загребельного «Роксолана»

ІІ.1. Роксолана, як символічне історичне жіноче

ІІ.2. джерела написання романів

ІІ.3. Єдиний сюжет романів

ІІ.4. Історичне значення романів

ІІІ. Роль Насті в історії

ІІІ.1. Настя патріотка чи зрадниця

ІІІ.2. Вплив Насті на султана

ІV. Специфіка творення жіночих образів в історичних романах Зінаїди Тулуб «Людолови» та Павла Загребельного «Роксолана»

IV.1. Засоби характеристики персонажів

IV.2. Переосмислення характеру Насті

IV.3. Розкриття авторами образу головної героїні

Висновки

тулуб загребельний людолови роксолана

І. Роман (франц. roman, нім. Roman, англ. novel) — великий епічний жанр, в основі якого лежить зображення приватного життя людини в нерозривному зв'язку із суспільним розвитком.

Жанровими ознаками роману є розгалуженість фабульних ліній сюжету, детальне розкриття життєвих доль багатьох героїв протягом тривалого часу, іноді всього життя. Герої зображуються в суспільних взаєминах і побуті, наодинці із собою, зі своїми проблемами та переживаннями, розкривається їх психологія та настрої.

У романі органічно переплітаються різні види організації мови — монологи, діалоги та полілоги, різного роду авторські відступи та характеристики.

За ідейно-художнім змістом романи поділяються на такі жанрові різновиди: соціальні, філософські, родинно-побутові, пригодницькі, сатиричні, авантюрні тощо. Однак такий поділ не завжди буде коректним з точки зору теорії, оскільки один і той же твір може бути одночасно і соціальним, і філософським, і історичним, і пригодницьким. В такому разі треба враховувати, яка риса домінує у творі.

У західноєвропейській літературі XVIII століття набуває особливої популярності авантюрний роман («Жіль Блаз» Лесажа), роман виховання («Вільгельм Мейстер» Ґете), психологічний роман («Памела» Річардсона). У цих творах з'являється дедалі більше елементів соціального критицизму, розвінчання моральних засад суспільства, в якому жили герої.

Все це готує появу в XIX столітті реалістичного роману, найвизначніші зразки якого належать Стендалю, Бальзаку, Діккенсу, Теккерею, Флоберу, Золя, Достоєвському, Толстому. їхня творчість була важливим кроком уперед у глибині соціального й психологічного аналізу, гострій критиці несправедливого суспільства, показі життєвих доль звичайних людей. Найбільшої глибини та досконалості роман набув у XX столітті, його досягнення пов'язані з іменами Т. Манна, У. Фолкнера, Р. Роллана, А. Франса, Я. Івашкевича, Г. Ґарсіа Маркеса, Ε. Гемінгвея, Л. Леонова, Ч. Айтматова. Водночас поширилися модерністські пошуки в галузі романістики, пов'язані з творчістю Дж. Джойса, М. Пруста, Φ. Кафки, Р. Музіля, Кобо Абе. У другій половині XX століття з'являється теорія та практика так званого «нового роману», або антироману. Наталі Саррот, А. Роб-Грійє, М. Бютор проголосили можливості традиційного роману вичерпаними, а натомість здійснили спробу написати безфабульний і безгеройний роман.

Український роман зароджується в XIX столітті. Перші твори цього жанру російською мовою були написані Г. Квіткою-Основ'яненком («Пан Халявський») та Є. Гребінкою («Чайковський»). Пізніше низку романів російською мовою створили Марко Вовчок («Записки причетника», «Жива душа»), П. Куліш («Михайло Чарнишенко», «Олексій Однорог»), Останньому належить і перший україномовний твір цього жанру — «Чорна рада» (1857 p.). Згодом побачили світ романи І. Нечуя-Левицького «Хмари», «Понад Чорним морем», Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» та «Повія», І. Франка «Борислав сміється».

У XX столітті значно розширюються обрії українського роману. Цілу серію романів пише В. Винниченко («Заповіт батьків», «Записки Кирпатого Мефістофеля», «Хочу!», «Божки», «Чесність з собою», «Рівновага»). Пізніше з'являються його твори романного жанру «Сонячна машина», «Поклади золота», «Слово за тобою, Сталіне», «Нова заповідь», «Вічний імператив», «Лепрозорій».

Талановитими романістами виявили себе А. Головко («Бур'ян»), В. Чередниченко («За плугом»), Ю. Яновський («Чотири шаблі», «Вершники»), 3. Тулуб («Людолови»), Я. Качура («Ольга»), П. Капельгородський («Артезіан»), В. Підмогильний («Місто»), С. Скляренко («Святослав», «Володимир») та інші. Значний внесок у розвиток українського роману в літературі останніх десятиліть належить О. Гончару, В. Земляку, Григорію Тютюннику, П. Загре-бельному, В. Дрозду, І. Чендею.

В сучасній українській прозі роман представлений кількома жанровими різновидами. За змістом — це може бути історичний роман («Похорон богів» І. Білика, «Роксолана» П. Загребельного), соціально-психологічний роман («Вир» Г. Тютюнника, «Собор» О. Гончара), фантастичний роман («Серце Всесвіту», «Чаша Амріти» О. Бердника), сатиричний роман («Аристократ з Вапнярки», «Претенденти на папаху» О. Чорногуза), воєнно-патріотичний роман («Дикий мед» Л. Первомайського, «Прапороносці» О. Гончара), біографічний роман («Шрами на скалі» Р. Іваничука, «Прелюди Гоголя», «Осії Гоголя» Г. Колісника), мемуарний роман («Третя Рота» В. Сосюри) тощо.

За формою оповіді — роман в новелах («Тронка» О. Гончара), роман-хроніка («Хроніка міста Ярополя» Ю. Щербака), химерний роман («Позичений чоловік» Є. Гуцала), роман-сповідь («Я, Богдан» П. Загребельного). (2 с.3)A!!! ІІ. Зінаїда Павлівна Тулуб, що народилася 28 листопада 1890 року в Києві в сім'ї юриста і відомого на той час російського поета Павла Тулуба. Літературну діяльність почала російською мовою: перша її повість «На перепутье» була надрукована у журналі «Вестник Европы» (1916).

За радянського часу перейшла на українську мову.

Найвизначніший твір Тулуб — історичний роман-дилогія «Людолови» (1934—1937, у переробленому вигляді перевиданий 1958), в якому на багатому історичному матеріалі відтворено життя українського народу початку 17 століття за гетьмана Петра Сагайдачного, з типовим переяскравленням «класової боротьби» і «класової солідарности» й з неґаціею національного. (3 С. 262—289)

Зінаїда Павлівна була репресована українська аристократка, яка більше 20 років провела за Уралом. На початку 20-х років вона задумала написати роман про Сагайдачного. Спочатку назвала його “Сагайдачний”. Ця жінка пройшла теперішнім Кримом, щоб пізнати життя кримських татар. Вона вивчила їх побут. Особисто пройшла багатьма місцями колишніх козацьких паланок, Запорозьких січей... Надзвичайно чутливо підійшла до зображення цього періоду. Не буду переповідати історію того, як письменниця не могла видати роман в Україні. Вже тоді почалася так звана ідеологізація літератури й мистецтва. Зінаїда Тулуб не знала, що з ним робити. Раптом повертається Максим Горький у Радянський Союз – в Страну Совєтов. Вона разом із букетом квітів передає рукопис свого роману Горькому. Горький роман прочитав і посприяв тому, щоб цей твір вийшов. Але згідно з вульгарно-соціологічним підходом його назвали “Людолови”. Він несе відбиток соціального протистояння. Саме тоді я зацікавився постаттю Петра Конашевича-Сагайдачного і був здивований з того, яку роль він відіграв. Це була унікальна і авторитетна особистість. Його було визнано головнокомандуючим усіма збройними силами Європи у боротьбі з Османською Імперією. Саме його козацтво під Хотином зіграло вирішальну роль у боротьбі з Османською Імперією. ( 17 С. 441).

Павло́ Архи́пович Загребе́льний ( 25 серпня 1924 р, с. Солошине, Полтавської обл.. — 3 лютого 2009р. м. Київ) — український письменник, Герой України, лауреат Державної премії СРСР, Шевченківської премії .

Роман «Роксолана» (1980) присвячено подіям української історії XVI ст. Письменник зробив спробу проникнути у складний внутрішній світ своєї героїні — Роксолани — Анастасії Лісовської, доньки українського священика з Рогатина, яка, потрапивши до гарему турецького султана Сулеймана, незабаром стала його улюбленою дружиною. (15)

«Скiльки страждань випало на долю украïнського народу. Столiттями плюндрували украïнськi землi вороги,забирали дiвчат у гареми, розлучали сiм'ï,вбивали старих. Багато горя зазнала i родина рогатинського пана Гаврила Лiсовського, про яку розповiв П. Загребельний у романi "Роксолана". "Кара була видно-таки зготована для всього Рогатина, бо не минало й трьох-чотирьох рокiв, як на мiсто нападали чорнi сили, палили його, грабивши, вбивали й полонили всiх, хто не встиг порятуватися в лiсах..." У один з таких набiгiв забрали татари матiр, яка встигла крикнути: "Дитино моя,рятуйся", Ї i штовхнула дочку до сажу зi свиньми. Потроху оживала дiвчинка, розпач вiд утрати матерi поступово минав. А тут знову лихо. Уночi налетiли татари на Рогатин. П'ятнадцятирiчну Настю захопили в полон. "Вона йшла, бездомна сирота, нещасна бранка, продана й проклята, пiд чужим небом, прочищеним вiтрами, безжальним i блiдим..."(7 с. 27) Надiï вмерли, жила у напiвмареннi, але у глибинi душi вiдчувала, що треба жити. "Тому смiялась i спiвала на невольничiм ринку у Кафi, i на кадризi Сiнамаги, i навiть у темних нетрях Бедестана". Потрапивши до гарему турецького султана Сулеймана, вже за рiк вибилася з простих рабинь-одалiсок в дружину. Вона була "звичайна нiбито лицем, з дитячим, ледь задертим носиком, така зграбна вся.., але мужня, зухвала, повна незбагненноï чарiвностi й неймовiрного розуму". Розумiючи неможливiсть повернення до рiдного краю, Роксолана прагнула полегшити долю свого нещасного народу.Павло Загребельний у романi "Роксолана" вiдтворив дивовижну долю окремоï особи i цiлого народу. Вiн показав, як вродлива, мудра, вольова полонянка-украïнка майже сорок рокiв потрясала безмежну Османську iмперiю i всю Європу.(7 с.25)

Талант у Павла Загребельного рідкосної сили і краси. Це белет-рист "Божою милістю", і ми не впевнені, чи сьогодні є на Вкраїні другий такий художник слова.

Шестопал М.

Роксолана – історична фігура, особистість, описана не тільки в історичних хроніках. Вона стала центральною фігурою народних пісень, її зафіксовано на полотнах середньовічних художників. Вважається, що Настасія Лісовська, прозвана в турецькій неволі Роксоланою, тобто русинкою, уродженкою Русі, як тоді називали Україну, народилася в Рогатині, за іншими джерелами – в містечку Чемерівці на Поділлі або на Стрийщині (Самборщині). Є і дещо інша гіпотеза походження: Роксолана цілком могла народитися в Чемерівцях, вирости в Рогатині, куди переїхала з сім’єю. А власне родина дівчини могла вести свою історію з Стрийщини. Важливе інше: українка Настя Лісовська, викрадена татарами, перепродана в Стамбул, потрапляє як проста служниця в гарем султана Сулеймана Великого. Помічена ним, стає його дружиною, і настільки коханою дружиною, що султан (в перший і останній раз в історії династії Османів) живе з нею в моногамному шлюбі, не знаючи інших жінок. Мало того, Роксолана стає негласною радницею Сулеймана і керує країною разом з ним, бере участь у державних справах, вирішує внутрішньополітичні та зовнішньополітичні питання. Її думку визнають у владних колах авторитетною, вона протегує мистецтвам, з’являється в суспільстві з відкритим обличчям – і при цьому користується повагою діячів ісламу як зразкова правовірна мусульманка. Життя великої султанші було ознаменоване як благими справами, так і кривавими злочинами. Чотириста із зайвим років тому досягнути подібної висоти положення, та ще в чужій країні, очевидно, було б просто неможливо. Українська дослідниця О. Забужко називає Анастасію Лісовськую «жінкою, безумовно, видатною, з всіма ознаками типово «ренесансної» особистості» ( с. 168)

Культ Роксолани створювався в Україні протягом багатьох десятиріч. У радянське життя як повномасштабний міф він увійшов у 1980 році за допомогою однойменного романа Павла Загребельного ( 7 с. 28) (Роман зберіг позиції бестселера і в новому тисячолітті). Знекровлена арештами і переслідуванням, до початку 80-х національна інтелігенція не мала ані легальних можливостей, ані пасіонарних лідерів, щоб очолити або хоч би продовжити боротьбу за збереження нації, мови, історичної правди на державному рівні. У таких умовах поява роману П. Загребельного, одного з стовпів соцреалізму, виявилася реальною можливістю суспільного прочитання трагічної історії українського народу. Національні очікування виявилися тим акцентованим, маніфестованим контекстом, в якому і була сприйнята жіноча символіка Роксолани. Доля Анастасії Лісовської була прочитана як доля українського народу – здатного вистояти, зберегти дух, але не батьківщину. Страждання Роксолани як страждання України – саме цей проект був виявлений між рядками роману Павла Загребельного. Чи було використання жіночого як національного свідомою стратегією автора – сказати важко. Особистість завжди залишається в тій або іншій мірі непізнаною і, ймовірно, непізнаваною. «Всяке визнання, всяке саморозкриття індивіда є і камуфлювання ним своєї особистості» (31)

У цьому випадку не важливо, чи намагався Павло Загребельний побудувати систему традиційних для підцензурної літератури аналогій і алюзій або просто розповідав історію видатної українки. Однак по-справжньому важливо, що поза авторським, а разом із цим і суспільним інтересом залишилась політична кар’єра Анастасії Лісовської – дипломатки, реформаторки, інтриганки, яка, зі слів О. Забужко, була не гірше за яку-небудь Катерину Медичі [6 с. 164].

Заради збереження об’єктивності, потрібно зазначити, що в турецькій історичній традиції, в історичній свідомості турок Роксолана (Хуррема) зафіксувалася якраз як хитра, впливова особа, підступна інтриганка, поведінка якої призвела до падіння Османської імперії. Звідси, ненаписана, а разом з цим і не прочитана символіка жіночого в контексті соціального, політичного, в контексті вибору, нарешті, цілком зрозуміла. Логіка консервативного, радянського, але у той час і патріархального мислення не давала можливості побачити те, що не вписувалося в стабільну, традиційну картину світу. Жіноче волевиявлення, прийнятне і зрозуміле на рівні сім’ї, не могло бути сприйнято у політичному контексті. Сам автор пояснив міф створеної ним Роксолани через призму страждання: «Роксолана стала символом українки, яка ніде не пропаде, не загине ні при яких обставинах. Вона гідна поваги. Вона страждала все життя. Я написав в романі, що вона померла не від віку, а від страждань» [4 с. 64].

Павло Загребельний джерелами свого роману про Роксолану називав книгу ученого-східознавця Агатангела Кримського «Історія Туреччини», в якій 15-20 сторінок відведено Роксолані, і три том и творів московського академіка Гордлевського про історію Туреччини.

Також Загребельний особисто був у Туреччині — в місцях, що пов’язані з Роксоланою. Відвідав село Рогатин Івано-Франківської області, де народилася Настя Лісовська. Письменник так говорив про свою книгу:

«Як пташка клює, так і письменник по крихті збирає відусіль інформацію. Я намагався написати роман, максимально наближений до дійсних подій. Роман рецензувався в Москві, все було перевірено, життєвий фактаж достовірний. А взагалі мені епоха Сулеймана Пишного нагадує Кремль»

На питання журналістів, чи вважаєте він Роксолану національною гордістю, Павло Загребельний відповів:

« Її життєвий шлях і досягнення – це її особиста гордість. Я ж особисто не став би називати її національною гордістю» [18 с. 16].

Пишучи свої романи, автор з особливою ретельністю добирає мовний

матеріал, бо кожного разу для нього відкриваються все нові й нові слова, що треба зрозуміти самому й донести їх до читача.

Для створення образу Роксолани П. А. Загребельному потрібно було стати майже мусульманином, вивчити закони шаріату; майже два роки автор «входив у систему їхнього вірування, їхнього світосприйняття, побуту життя. Частково на власному досвіді знав побут, бо свого часу вчився у Фергані» [8 с. 4].

Письменникові довелося, якщо не вивчити всі сури Корану (6666 віршів), то, принаймні, ознайомитися з цією священною книгою ісламу.

«Роксолана» стала своєрідним викликом традиційному історичному

роману, в якому досліджувались не стільки особистість, скільки ціла суспільна категорія. Автор буквально говорить у кожному слові, роздумує над долею України, широко використовуючи при цьому іншомовну лексику як складову частину загальної мовної картини. [4 с.57].

ІІІ. Історичні романи Зінаїди Тулуб «Людолови» та Павла Загребельного «Роксолана» мають єдину історичну лінію. Це романи про жінок української історії. Інколи сама правдоподібність парадоксальностей робить їх неймовірними. Так само могло б здаватися, що це історичний парадокс висунув на чоло світової імперії ХVІ-го століття - жінку, якої нація в той час зазнавала тяжкого упадку своєї державности. Основна руїна колись могутньої київської і галицько-волинської держави стерла з пам'яті українських народних мас навіть спогади про неї. [13 с.7]. Її традиція проте не була ще мохом порослою давниною. Бо ось тільки нецілі два покоління пройшли від часу затяжної останньої боротьби, в якій безприкладну відсіч московській агресії на збирання "земель всея Русі" дала інша жінка: посадниця Новгородської Республіки - Марта Борецька. Спротив цей закінчився трагічним падінням Новгороду та азіятськи-жорстоким розгромом і нищенням. Але Марта Борецька кинувши визов боротьби на смерть - не піддалася. Крім Жанни Д'Арк п'ятнадцяте століття не знає такого рівня жінки героїні з величчю духа, якому шлях визначує девіза: "Убий - не здамся!" Це й були ті покоління, між якими народжувалися волелюбні лицарі українського козацтва, щоб показати світові неустрашимість, завзяття, героїзм. Войовничість була їхнім живим "сьогоденням" зарівно для освічених і для простолюддя, не тільки для мужчин, а й жінок. Про нього говорили в селянських садибах, міщанських хатах, священичих приходствах увесь народ співав про те пісні...Відважні жінки спішили на уходи разом із мужчинами, що не хотіли коритися ворогам і забезпечувалися перед татарськими наскоками. В тих часах, коли "не знаєш ранком, що буде вечорком", кожна мить зненацька могла перетворитися у страшну картину з народної пісні: Там в долині огні горять, Там татаре полон ділять... Один полон з жіночками, Другий полон з дівочками... І тоді довгим, "Чорним, Незримим Шляхом", Крізь Дикі Поля аж до Босфору верстали путь своєї долі українки. Незавидні доля й дорога: ...Одну взяли попри коні. Попри коні на ремені... Другу взяли попри возі, Попри возі на мотузі... Третю взяли в чорні мажі... Ясир готовив одним розпачливу безодню каторжних робіт, інших же кидав на дикі береги кохання. Брутальні степові пірати дбайливо оберігали найціннішу добичу: вродливих молоденьких дівчат, щоб їхня краса не змарніла. Багато грошей дадуть за них у Бахчисараї або Кафі. За такими розкішними скарбами варто гнатися в глибину України.Тоді димили пожежі в Галичині, на Волині й Поділлі, скрізь горіли села й містечка від татарських смолоскипів. Не вимолив панотець Лісовський Божої оборони від них ні для Рогатина1 ні для своєї родини. Юна Настя, його прекрасна доня стала рідкісною й показною здобиччю степових грабіжників, що пірвали її на "Чорний Шлях" - назустріч незбагненому призначенні. Чарівна краса Анастазії Лісовської перевершила найкращі сподівання її торгівців. За найвищу ціну закуплено її до найпершої категорії: до сераю Падишаха в Стамбулі, царгородській столиці оттоманської імперії. Найпишніше, найбільш вславлене й водночас найбільш таємниче місце на землі: грізне, казкове й унікальне! Велетенський масив сераю за укріпленими мурами й темними холодними кипарисами з королівською палатою на висоті поміж Азією й Европою, був сумішшю найрізноманітніших будівель від мошеїв і палат до в'язничних бараків і місць тортур. У серці сераю находилися гарем і селямлік, з безчисленними критими ходами, що вели до сховів, раптово виринаючих терас, павільонів з городами й мальовничими панорамами Босфору, Скутара, безконечних обріїв Азії. Вийнятковий "Золотий Коридор" провадив вибрану одаліску до султанського ложа. Бібліотеки, шпиталі, кухні, будинок державної ради, житлові будинки євнухів... увесь цей конгломерат уміщав 20,000 душ.Життя сераю було окутане таємницею. Турки завжди любили приховувати свої доми, жінок, свого монарха. Для скріплення містерії серай прозвано могутнім монастирем, у якому релігією є пожадання, а божеством - султан. А втім усе жило для падишаха вірних, заступника Аллаха на землі. Він був володарем життя і смерти всіх підданих. Так після 300 років удалі вершники Ертогруля, що примчали з азійських глибин й завоювали Анатолію, дали основи світовій імперії, що простягалася на три континенти. Українка-бранка Настя Лісовська попала в султанський серай у час, коли могутність оттоманської держави досягла зеніту. Від Атлясу по Кавказ, від Дунаю до Евфрату на поверхні трьох мільйонів квадратових кілометрів осіла ця імперія на перехрестях Азії, Европи, Африки, поглинувши 20 ріжних рас і майже стільки релігій. Картагіна, Мемфіс, Тир, Сидон, Нініва, Пальміра, Александрія, Єрусалим, Смирна, Дамаск, Атени, Спарта, Адрянопіль, Филипи, Троя, Цезаря, Медина, Мекка належали сюди. Поза її орбітою з усіх старовинних міст залишалися тільки Рим і Сиракузи. Влада султана в Азії охоплювала Мезопотамію, Арменію, Кавказ, частину Персії, Сирію, Палестину, Геджаз, в Африці Єгипет, Триполіс, Туніс, Альжир, в Европі Крим, Румунію, Болгарію, Грецію, Альбанію, Сербію, небавом Банат і Мадярщину. Необмеженим паном усіх тих просторів був Сулейман Величавий, нащадок Ертогруля, Мурада І, переможця на Косовому Полі, Баязеда Завойовника, найсильнішого противника Тамерляна, правнук Магомеда ІІ, звитяжця Царгороду (травень 1453), внук Баязеда ІІ і син Селімана І, "Султана й Каліфа, Наказодавця всіх Вірних". Французькі історики2 називають його турецьким Людвиком ХІV (бо не допустимо для них назвати свого Людвика "французьким Сулейманом Величавим"). А втім номенклятурі Сулеймана Величавого годі найти рівню: Султан Оттоманів, Посланець Аллаха на землі, Непомильний Законодавець, Володар Володарів цього світу, Власник людських голів, Наказодавець вірних і невірних, Величний Цезар, Покровитель усіх народів свесвіту, Тінь Всемогучого, Роздавальник миру на землі... Це тільки частина офіційних титулів Сулеймана І, що свідчать про нахил східніх народів до гіперболізації. Проте ці суперлятивні епітети супроводжала неперевершена мілітарна сила. Амбасадор Карла V, Ожіє Гіслєн де Бюсбек3 писав про військову дефіляду, яку Сулейман Величавий відбирав у Царгороді напередодні своєї кампанії проти Мадярщини, як про "приголомшливу параду - імпозантний спектакль для тих, що не були призначені для удару". Так було й на весну 1526 року. На позолоченому престолі, піднесеному напроти Босфору, оточений прибічною сторожжю у китастих капелюхах і з золотистими галябардами, - Сулейман Величавий у високому турбані з трьома чаплиними перами глядів на безпереривний струмінь свого війська. Піхотинці в обуві цьвяхованому бронзою громіздко вибивали кроки, ескадрони їздців відлунювались кінськими копитами. Глухо котилися тачанки і підводи харчування, гриміли воєнні оклики зливаючись з голосом сурм, звуками цимбалів і барабанним дробом. Блиски сталі світились уздовж маршових колон. Однострої були розкішні: золото і срібло, шовк і оксамит, а білі турбани відбивали від палаючих прапорів, від одягів зелених, жовтих, синіх, малинових. Спершу йшли частини "посвячені", ті, яких завданням було "бігти попереду своїх ран": "Шкуродери" з крилами шулік на шоломах. За ними "Азаби", яких тіла призиачені виповняти прориви і рівчаки для наступу яничарів. Врешті "делі" або "пострілені голови", що мали "додати фантазії масакрам". Їхнє скуйовджене волосся вихоплювалося зпід шапок із шкури леопарда, а на раменах мали накинуті мов жупани шкури львів або медведів. На флянгах відділів у поході бігли дервіші в величезних перських зачісках з верблюжого волосся, яким за всю одежу правив зелений фартух, горлаючи уривки корану й добуваючи хриплі звуки з труб для скріплення завзяття бійців. За ними ступали понурі й мовчазні в стиснених квадратах кремезні баталіони піхотинців Анатолії, ці войовничі селяни, основна раса імперії. За червоним прапором їхала кіннота "Сіпагів". Іхня зброя як і кінська упряж їхніх чистої крови арабів були вкриті дорогоцінним камінням, що виблискувало до сонця. Опісля своїм коливаючим кроком прямували верблюди навантажені харчами, амуніцією. Вони попереджали артилерію - велетенські гармати для облоги і менші калібром, яких завидували Сулейманові всі монархи Европи. Після артилерії наступали яничари. Над їхніми бездоганними рядами повівав білий прапор вишитий золотом: з одного боку вірш Корану, по другому шабля з двома вершками. Іхній "Ага", що займав третє місце в імператорській єрархії після султана й великого Везира їхав за своїм прапором з потрійним кінським хвостом. Яничари несли свої казанки для їди, які вони заздрісно боронили, бо в їх очах це був символ їхнього привілею: пожива, яку їм винен султан, що разом із грабіжжю була едина приємність в їхньому майже монашому житті. Їхні кухарі маршували в почесних рядах, а носії води їхали на бойових конях, увінчаних квітами. Яничари поступали шістками в тісних колонах, несучи на раменах запальні мушкети. Їхні широкі темно сині киреї підносилися за кожним порухом. Пера райських птиць незвичайної довжини здобили їхні високі, конічні зачіски і хвилювали на вітрі в ритмі їхнього маршу. Далі верхи на конях їхав кортеж високих достойників імперії. Вітер лопотів вміщеними на ріжнокольорових держаках їхніми прапорцями з білих кінських хвостів. Судді Царгороду й армії в імпозантній і суворій поставі гарцювали по боках духовних єрархів і нащадків Пророка, в турбанах морського кольору. Згодом з'явилися Везері "Дивану" (державної ради), одіті в довгих шатах синьої сатини, обрамованих соболями, сіяючих від золота й дорогоцінностей. Їхня гордовита поза підкреслювала свідомість своєї влади. На завершення тієї дефіляди натовп глядачів побачив святих верблюдів, несучих Коран і уламок святого каменя з Кааби, а над ними повівали блискуче зелені хвилі прапора ісляму. Водночас рушила вся фльота (300 галєр) з Босфору під переможні вибухи стрілен і грюкіт оріфлям. В золоті й пурпурі заходячого сонця у стіп свого монарха зібралася могутність мілітарної й морської сили Туреччини. І довго відбивав на берегах Европи й Азії велетенський крик незлічених мас: "Хай Аллах дасть довге життя й перемогу нашому панові, Королеві Королів". А наймилішим скарбом для цього неосяжного володаря володарів стала - українська попівна, Анастасія Лісовська. [25 с. 14]. Росса, Рокса або Роксоляна, дружина Сулеймана: її він узяв за жінку в супроводі величавих формальних церемоній, навіть проти магометанського звичаю, в приявності багатьох гостей, де всім дозволено було вино й щедрість страв. Вона єдина завжди була вибранкою Імператора та з-поміж інших його жінок вона одинока йменована султанкою. А мав Сулейман інших жінок і наложниць, між якими була одна черкеска, яку взяв за жінку перед Россою. В неї вродився Мустафа баша, первородний з його дітей. Проте, коли опісля Росса стала вибранкою в султанському сераї, мусіла черкеска уступити перед нею, а щоб її винагородити, то (для рекомпенсати) муж вислав сина до Магнезії в Азії і дав йому провінцію Амазіяну, куди той перебрався разом із матір'ю. Крім того, щоб затримати молодця великих здібностей і чеснот та бистрого й обов'язкового в урядуванні, призначив йому Карагеміду в Мезопотамії аж по перську границю, щоб жив з-далеку від батька. Бо любили його яничари й князі. Росса чарами й впливами від Тронгіллі жидівки - чаклунки поріжнила Солімана з ним, матірю й доньками: вона всіми способами намагалася запевнити імперію своїм синам. Бо мала від Сулеймана чотирьох синів Магомеда, Селіма, Баязіда, Зіянгіра й одну доньку Хамерію або Каміллю, яку одружила з башою везиром Рустеном. Зять Рустен немало посилював ненависть батька проти Мустафи, кидаючи на нього багато темних обвинувачень: що він з'єднує собі всіх баш дарунками,що вдаваною прихильністю й позірною щедрістю збільшував надії на велині добродійства в захланних душах яничарів. Опріч того додавав і те, що найбільше хвилювало Сулеймана, що Мустафа буде женитися з донькою Тамми Софа (шаха) перського короля. Якби дійшло до цього подружжя, треба б боятися, щоб він не виріс у силу великим володінням і підмогою дуже войовничих народів та не підняв зброї проти батька, а усунувши його, узурпував собі імперію Европи й Азії, повбивавшн всіх султансьної крови, щоб самому все загорнути. Спонуканий цим Сулейман вирядив року Христового 1552 везира Рустена з добірним військом до Азії під претекстом перської війни: але по правді це зроблено на те, щоб при всякій нагоді позбутися Мустафи. Коли ж Рустенес прибув до Азії, в листах висланих до цього союзника були напоминання, щоб вести все дуже обережно, не допустити ніяк до поєднання в справах імперії: викликати ворожнечу вояків проти Мустафи й усіх його вчиннів аж доки не з'явиться в цій експедиції султан і своєю появою припинить бунтівницькі настрої війська. Соліман дізнавшися про те, яко мога швидко вирушив до Алєпа, наче б на війну з Персами. Прибувши туди, визвав листом Мустафу з Карагеміди. ...Почуваючись безневинним (він імовірно був попереджений від деяких приятелів про грядучу небезпеку й критичне наставлення до нього батька), проте, не виявляючи страху, подався до батька, надіючись оборонити себе від наклепів злісників своєю приявністю й легальними виправдуваннями, але при вході до султанового шатра, нагло схопили його без'язикі силачі (яких залюбки посідали оттоманські князі), кинули на долівку, грізно про те давши знак батькові, а накинутим на шию мотузом задушили невинного принца. Поклинаний тимчасом Зангір, наймолодший син, що був горбатий, мав наказ (дістав) наче на жарт глядіти на того, від якого ніщо не було більше жахливого, а якому батько вбитого дарував скарби і всі володіння. Погордивши тим усім накинувся з обуренням найгострішими словами на батька, винуватця такого безмірного вбивства. Імператор вражений нечуваною зухвалістю сина, люто його до себе потягнув та розмахненим кинджалом пробив неустрашимого, який упавши на тіло вбитого брата, вмер. Небавом Сулейман за намовою й підбурюванням жінки Росси наказав баші евнухів Ібрагімові зашморгом шиї вбити Мустафового сина Мурата, що жив з матірю в Прусі, в Бітинії: ця бо жінна безупинно не переставала наводити перед очі свого чоловіка небезпеку для діда та його дітей від вкуна, якого батька так дуже любили яничари. Це сталося в 1553 році. Врешті для померлої збудовано в Константинополі найвеличавіший мечет, у якому похована вона в дорогоцінній гробниці. Там же само поховав тіло батька син Селім, що став після Сулеймана імператором. Як видно, постать Роксоляни не знайшла в Буассарда симпатії, він уважав її поводаторкою злочинних інтриг на султанському дворі.17 Тенденцію автора яскраво вказують епіграфічні рядки (т. зв. тетрастих) вміщені вгорі й унизу на декоративному обрамуванні портрета: Твій вигляд і витончена поведінка - похвали гідні проте жорстоке серце сповнене нещадною їддю Тронгілля вчить мішати любисток з поживою й вином, Щоб ти єдина оволоділа улюбленим мужем.18 Міт жінки спокусниці й чарівниці - прадавній й найбільш універсальний. Приречена для магії жінка як пасивний предмет, прониклий таємним струмом: сиреною обманює мореплавців, кіркою перемінює любовників у звірят, русалкою тягне в глибінь рибалок. Мужчини в сітях цих чарів не мають волі, влади над собою, сили для діяння. Отруйний напій відгороджує їх від життя, погружує в млісній дрімоті. В дусі живих ще середнєвічних понять про чудодійну магію, диявольську силу, ворожіння, заклинання, чаклунства, за що горіли жінки на кострищах, Буассард бачив у Роксоляні вродливу відьму, що при помочі жидівської чарівниці готувала чаклунське вариво для Сулеймана... А тимчасом музулманський февдалізм з його войовничістю й погордою смерти був далекий від таких вірувань. Він саме й позбавив жінок їхньої магії. Магометани любили жінок як ласуни присмаки й запашні напитки, кожної хвилини готові зануритися в пристрасних насолодах посмертного раю з його гуріями... Не дивлячись на те, міт Роксоляни, злої жінки, чаклунки перейшов до літератури як вказує нпр. великий театральний успіх у Лондоні в королівському театрі "Drury Lane" "Трагедії Мустафи" ("Tragedy of Mustapha"), в якій амбітна Роксоляна перевершила "Лейді Макбет".19 Рецензент і коментатор видовища накреслив послідовні етапи, в яких Сулейман під впливом чарів Роксоляни (...being corrupted by the Artifices of Roxolana... began to dip his Hands in Blood...) здійснював усі її бажання, віддавши їй багатства й султанський престіл. Смерть Мустафи це її діло. А в тім італійський автор Люіджі Бассано да Зара, що жив у Стамбулі перед 1545 р., потверджує цей міт про чудодійну владу Роксоляни над Сулейманом: "Він так її любить і дотримує вірности, що всі піддані чудуються, говорять, що вона зачарувала його й називають її чаклунною (ziadi). Зате військо й двір ненавидять її та дітей, але тому, що він любить її, ніхто не важиться протестувати: я сам завжди чув злі слова про неї та її дітей, а добрі про первородного й матір його." [23 с. 39]. Причиною цієї ненависти була безмежна відданість Сулеймана Роксоляні. Це трапився нечуваний у османській династії випадок вірности султана одній жінці за безпереривний період багатьох літ аж до смерти. Незрозуміла була ця велика любов імператора для турків, яких повага й значення мірялися кількістю товстотілих гаремових істот. Проте справжній воїн, що любить небезпеку, завжди воліє амазонку, яку треба здобувати, ніж покірну попелюшку. Сильні мужчини охоче перебільшують обсяг жіночих впливів особливо для приємности самих жінок. Проте до діяння, тактики, командування не вистарчають краса й чарівність. Тут необхідні моральні й інтелектуальні вартості. Сулейман любив жінку, що добровільно назвала його своїм призначенням, але не приймала без дискусії його ідей, вона вміла протистояти інтелігентно, щоб дати переконати себе узасадненим міркуванням. До найбільш впливових людей в імперії належав талановитий грек, товариш юности Сулеймана й його найінтимніший дорадник, великий везир Ібрагім. Його загадкову смерть після бенкету в султанській палаті дехто приписує зависті й суперництву Роксоляни. Новіші дослідники заперечують це. Ібрагім амбітний, жадібний влади, багатств і почестей міг сам збудити підозріння султана. Безжалісна система карала провину невідкладно, без прощення. [14 с. 105]. Житель Сераю, колишній вихованок школи пажів, італієць Бассано впевняє, що Роксоляна була спершу бранкою Ібрагіма, який представив її султанові, імовірно, щоб мати через неї вплив на султанський гарем. Але Роксоляна скоро вилучила з власних плянів посередництво паші Ібрагіма. Коли місце Ібрагіма зайняв зять Рустем, вплив Роксоляни на погляди й почування Сулеймана став неподільний, а через те її влада простягалася на справи всієї отоманської імперії. Вслід затим могло б здаватися логічним обвинувачення її в смерті Мустафи. Призначення Мустафі провінції віддаленої на 26 днів подорожування може означати не тільки нагоду для його більшої самостійности у правлінні як заправу для майбутнього монарха, але водночас і те, що Сулейман не взяв ще рішальної постанови, чи цей найстарший його син стане його наслідником. Формування майбутнього володаря під власним впливом і вимогами, насували радше близький і постійний зв'язок, а не відокремлення й відчуження. Автім невблагані були традиції для наслідства оттоманського престолу. Тільки один кандидат був допустимий, найстарший із живих. "Коли є двох каліфів - убийте одного з них"! наказував Коран. Такий же закон установив Могаммед ІІ Завойовник: "Для загального добра кожний із моїх славних синів або внуків може винищити всіх своїх братів..." Кожний засіб дозволений, щоб успішно усунути суперників і не допустити до міжусобиць. Насильство, терор, гекатомби жертв росли на вівтарі імперії. В ім'я її потуги султани вбивали братів, синів, батьків. Тим легше, що освячував ці криваві вчинки мусулманський закон, а св. його письмо завжди доставляло потрібний текст і вияснення для нього. [610 с. 150].

Тому слушно стверджують Зінаїда Тулуб і Павло загребельний в своїх цінних романах «Людолови» і «Роксолана».

Роксолана - символ трагічної долі бранки-полонянки; символ розуму, величі духу українки; краси; жіночості. Історичні джерела засвідчують, що Роксолана - це дружина турецького султана Сулеймана ІІ, яка відігравала величезну роль у політичному житті Османської імперії 20-50-х рр. XVI ст. Українка за походженням, справжнє ім'я - Настя Лісовська. Протягом віків символ цієї жінки помітно змінювався. Її зображували то як "леді Макбет з України", то як відьму з "Лисої гори". "Ось уже кілька століть історики, письменники, психологи намагаються зрозуміти і дошукатися причин того, як молода українка стала султаншею, як піднялась так високо, що верховний кадій скріпив цей шлюб державною печаткою. У чому є таїна тої сорокалітньої любові одного з найжорстокіших людей тогочасного світу до цієї жінки, заради якої він забув матір, стратив головного візира війська і ще багато наближених, а потім простив їй навіть державну змову? /21. С.218/. Магічно красива, вольова, Роксолана символізує велич, стійкість духу, розум, вроду українки, яка зуміла піднятися над своїм оточенням, дбала про мирне небо над Україною. Саме такою постає вона у романі П.Загребельного "Роксолана", баладі О.Пахльовської "Роксолана /балада тернового імені/": Дитя селянське з царственним чолом, Кохана жінка грізного султана,- Коли тебе забрали у полон; Хто дав тобі імення Роксолана?

Отак живеш, душею прихистивши в Страсний Четвер запалену свічу. Твоє ім'я - як відсвіт пожарища І як відлуння тихого плачу.

Вже тих подій і слід на світі стерся. Той шовк забув тепло твоїх долонь. І лиш ім'я - невидима фортеця Душі, що не здалася у полон.

Гіркого поля сонячна тернинка, Шляхетна віть в селянському гербі. Хто дав тобі імення - Українка?- Щоб сотні років плакало в тобі.

О.Потапенко. [24 с. 62].

Скiльки страждань випало на долю украïнського народу. Столiттями плюндрували украïнськi землi вороги, забирали дiвчат у гареми, розлучали сiм'ï, вбивали старих.Багато горя зазнала i родина рогатинського пана Гаврила Лiсовського, про яку розповiв П. Загребельний у романi "Роксолана". "Кара була видно-таки зготована для всього Рогатина, бо не минало й трьох-чотирьох рокiв, як на мiсто нападали чорнi сили, палили його, грабивши, вбивали й полонили всiх, хто не встиг порятуватися в лiсах..." У один з таких набiгiв забрали татари матiр, яка встигла крикнути: "Дитино моя, рятуйся", Ї i штовхнула дочку до сажу зi свиньми. Потроху оживала дiвчинка, розпач вiд утрати матерi поступово минав. А тут знову лихо. Уночi налетiли татари на Рогатин.

П'ятнадцятирiчну Настю захопили в полон. "Вона йшла, бездомна сирота, нещасна бранка, продана й проклята, пiд чужим небом, прочищеним вiтрами, безжальним i блiдим..."Надiï вмерли, жила у напiвмареннi, але у глибинi душi вiдчувала, що треба жити. "Тому смiялась i спiвала на невольничiм ринку у Кафi, i на кадризi Сiнамаги, i навiть у темних нетрях Бедестана". Потрапивши до гарему турецького султана Сулеймана, вже за рiк вибилася з простих рабинь-одалiсок в дружину. Вона була "звичайна нiбито лицем, з дитячим, ледь задертим носиком, така зграбна вся.., але мужня, зухвала, повна незбагненноï чарiвностi й неймовiрного розуму". Розумiючи неможливiсть повернення до рiдного краю, Роксолана прагнула полегшити долю свого нещасного народу.Павло Загребельний у романi "Роксолана" вiдтворив дивовижну долю окремоï особи i цiлого народу. Вiн показав, як вродлива, мудра, вольова полонянка-украïнка майже сорок рокiв потрясала безмежну Османську iмперiю i всю Європу. [20 с.58].

В українській історії та культурі Роксолана є легендарною постаттю. Вона не просто українка, яка потрапила в полон. Доля посміхнулася їй, і Роксолана стала відомою дружиною падишаха Сулеймана Пишного, яка після багатьох сліз та журби знайшла щастя. Через те, напевно, вона символізує долю своєї країни.

Специфічність місця Роксолани в українській та турецькій культурі й історії полягає в тому, що цю постать можна розглядати у двох планах: історичному, підтвердженому документами, та міфічному, бо творча уява митців зберегла для нас чарівний ореол романтики та легендарності цієї героїні.

Анастасія Лісовська, Рушен, Роксоляна або Роксолана, Хасекі, Хуррем Султан - ось той перелік імен, якими називали українку під час її нелегкого життя. У Туреччині вона знана як Хуррем Султан, що означає Радісна султанша. В Україні вона відома під ім'ям Роксолани, що вказувало на етнічну приналежність, це наймення європейські посли в Туреччині вживали у своїх доповідях та мемуарах.

На своїй батьківщині Анастасія Лісовська, попівна з Рогатина, достатньо відома. Про неї пишуть літературні твори, які навіть екранізують. В уяві українців вона залишається символом всіх тих українських дівчат, що потрапили у полон, доля яких так нагадує долю української держави.

Історичні джерела нам скажуть, що вона жила в Україні приблизно 18 років, а в Туреччині - 40. Чи у Туреччині також всі люди знають про неї? Чи те, що вони знають, збігається з тим, що написано в українських літературних творах? У яких архівах або музеях зберігаються документи, що містять відомості про неї?

Мета цієї публікації полягає у висвітленні життя українки Анастасії Лісовської (далі Роксолана, згідно з європейською традицією) так, як воно представлене в документах, мемуарах та літературних творах. [19 с. 95].

Роксолана в турецькій історії має ім'я - Ху

ррем Султан. Турецькі літописи майже нічого не кажуть про український період життя Роксолани. А сучасні турецькі дослідники користуються хроніками тодішніх європейських послів. Найвідомішою з них вважається збірник Альбері, в якому зібрані хроніки венеціанських послів - Пієтро Браґадіно, Бернардо Наваджеро, Доменіко Тревізано. Містить відомості про Роксолану авторитетна праця "Історія Османської імперії" австрійського історика Дж. В. Гаммера. Зазначені джерела подають про походження Роксолани подібні, але переважно загальні відомості.

Відомий факт: тодішні європейці називали "роксоланами" геть усю людність української території. "Русь", тобто Україна, на латині звалася Rохоlаnіа, кожен русин-українець Rохоlаnіus, кожна русинка-українка - Rохоlаnа.

Семигородець Мартин Броньовський у відомій праці "Таtаrіае dеsсrірtіо" (1595) наголошує, що Роксоланія - то є Русь, або Рутенія. Тодішній відомий польський поет Себастіян Кльонович описав побут Червоної Русі в латиномовній поемі, яку назвав "Rохоlаnіa". А в стародавню добу роксоланами (рокс - аланами) звалися азовсько-чорноморські сармати, що заселяли територію між Доном та Дністром.

Браґсідіно, один з венеціанців, що був послом в Османській імперії у 1553 році, писав про дружину Сулеймана Пишного, що вона "altra donna di nation Rossa" ,тобто із русинів. Ще один венеціанський посол Даніелло Людовіджі теж підтверджував ту Брагадінову думку . Про те, що Роксолана - попівна з Рогатина, дізнаємося з джерел письменника польського графа Станіслава Ржевутського, якого потім спопуляризував австрійський історик Гаммер, а згодом і українські вчені В. Антонович та М. Драгоманов у праці "Историческия песні малорусскаго народа", 1874 р., або П. Куліш у праці "История воссоединения Руси" 1877 рік. Найточніше розповідав про батьківщину Роксолани Гаммер. Він засвідчив, що рідним містом майбутньої султанші був Рогатин в Галичині, на березі річки Ліпи [. Напевно, саме тому українські автори, що писали про Роксолану, твердили, що Рогатин - місто дитинства і юності Роксолани. [10 с. 88].

Встановити точно дату народження Анастасії Лісовської практично неможливо через те, що метричні книги не збереглися. Традиційно вважається, що дівчина походила з родини українського священика. На жаль, українські церкви у XV столітті грабували як татари, так і католики-поляки, [28 с. с. 102]. Зважаючи на датовані згадки вже про дружину падишаха Сулеймана Пишного, можна припустити, що вона народилася у 1500 році. На момент полону їй було 15 - 18 років.

У той період Галичина входила до складу Великого королівства Литовського, але "влада на місцях знаходилася в руках князів з руських околиць" [ 28, с. 101], таких як Четвертинські, Острозькі, Корецькі та ін. Через міжусобні чвари ослаблені міста ставали привабливою здобиччю для татарських загонів. Нагадаємо, що Запорізьке козацтво як регулярне військо, яке стояло на захисті українських земель, ще не було сформоване. За свідченням Мартина Бєльського, у 1516 році татари напали на Червону Русь і вивели звідти до 5000 полонених. А в 1537 році під час нападу на Волинь були взяті у полон 15000 чоловік. У 1575 році татарські загони спустошили міста Червоної Русі, Волині, Поділля . Вірогідно, що Анастасія Лісовська потрапила у полон саме у 1516 році, тобто їй було приблизно 15 - 18 років.

Як вона потрапила у Стамбул? Ані турецькі, ані українські чи європейські історики не відповідають на це питання. Проте панує думка, що її полонили під час татарського набігу. Потім її продали в Істамбул, через Крим. Цікаво, що про торгівлю людьми турецькі документи того періоду мовчать. Сучасні історики доводять, що ця торгівля відбувалася нелегально. Саме тому документально дослідити час і обставини, за яких українська бранка потрапила до Стамбула, неможливо.

Михайло Литвин, письменник-самовидець, сучасник Сулеймана Пишного, у своїх записках, скомпонованих між 1548-1551 роками, зазначав, що торгівля бранцями з слов'янських земель була основним заняттям татар-набіжчиків. Територія України, децентралізованої та ослабленої, часто ставала місцем грабунку. Вщент випалювалися села, містечка, а людей пішки "між чорні мажи" гнали до Криму, до Кафи та Гезлева (сучасні Феодосія та Євпаторія), де були розташовані найбільші невільничі ринки.

Найлагідніша була доля для вродливих бранок з України. Михайло Литвин, описуючи звичаї та норови кримських татар, в своїх записках зазначав: "Жінок, що мають задовольняти чоловічу жагу, продавці тримають інакше. Їх спочатку відгодовують, зодягають в шовк, білять і рум'янять. Гарні дівчата нашої крові купуються інколи на вагу золота" [9 с.206].

Видатний філолог і сходознавець Агатангел Кримський у праці "Історія Туреччини", яка донині залишається майже єдиним ґрунтовним дослідженням не тільки турецької історії, але й звичаїв, що видана українською мовою і може послуговувати за джерело при вивченні українцями Туреччини, так описав можливий життєвий шлях української бранки: "Діставшись до гарему значного достойника, українська бранка, через свою українську вдачу, через тую силу волі і характеру, яку взагалі має українське жіноцтво, легко могла не тільки прихилити до себе душу свого пана-чоловіка, але й взяти над ним певну силу. Могла вона таким чином здобути і політичний вплив, а надто коли вона зрікалася православної віри та й, кажучи словами козацької думи, "потурчилася, побусурменилася, для розкоші турецької, для лакомства нещасного". Тип такої українки, що добилася в Туреччині високого становища, увіковічнила поезія українських кобзарів у думі "Про дівку-бранку, Марусю попівну-Богуславку", яка на Великдень звільнила 700 козаків з неволі" [1 с. 4]. Такими були історичні умови, за яких Анастасія Лісовська, попівна з Рогатина, потрапила до гарему Сулеймана Пишного, а потім завдяки своїй вдачі та розумові стала улюбленою дружиною падишаха. Не залишає сумнівів лише той факт, що її вивезли з батьківщини до одруження, бо лише незаймана дівчина мала право народити спадкоємця династії Османів.

Можемо остаточно підсумувати: й історичні джерела, і літературні твори, і прості чутки, - всі мають одну спільну лінію. Ця лінія простежується в тому, що дівчина після рабства, стала найповажнішою жінкою, дружиною падишаха в наймогутнішій імперії. Між відомостями, які подають джерела та між чутками є розбіжності. Навіть про її рідне місто, сім'ю, обставини, за яких її захопили татари чи турки - точно не відомо. Це все документально не досліджено. Але сам цей факт оригінальний вже тим, що є живим прикладом, який дуже нагадує казку із щасливим закінченням.

Образ Роксолани в сучасній Україні - легендарий. В уяві українців сформований тип надзвичайно розумної, хитрої, гарної та сильної жінки, яка завжди відчуває свою правоту. Вона настільки сильна, що може керувати великою державою під час влади наймогутнішого падишаха. Роксолана допомагала своїй країні тим, що змогла припинити напади османської армії на Україну. А що кажуть історики, або тодішні посли, які служили у столиці могутньої імперії?

Турецькі історики про її моральний та фізичний тип детально не розповіли. Браґадіно, описуючи її зовнішність, наголошував, що вона була не красуня, але молода і витончена. Інші джерела свідчать, що краса її була більше душевною, ніж зовнішньою. Напевно, саме ця її особливість зіграла важливу роль у виборі падишаха Сулеймана між першою дружиною і Хуррем. Як нам доповіли турецькі історики , падишах бачив негарну поведінку першої дружини під час сварки і через те примусив її жити окремо від себе, а потім одружився з Хуррем. Після того між ними все життя зберігалося спражнє кохання і щире розуміння. Листи від Хуррем до свого чоловіка, які зараз знаходяться в архіві палацу Топкари [12], свідчать про те, що вона мала тісні, щирі і люб'язні стосунки з падишахом. Вона писала йому про себе, про політичну ситуацію в Стамбулі, про своїх дітей.

Але чи мала вона таку повну владу над своїм чоловіком, що могла активно втручатися в політику, впливати на прийняття рішень і навіть проводити аудієнції з іноземними послами віч-на-віч, як кажуть українські автори? Ані європейські, ані турецькі джерела про це не говорять. А науковці, які досліджують звичаї, що панували при дворі, заперечують це. Наймогутнішою в історії Османської імперії була Кьосем Султан, та й то тільки тому, що правлячому султанові, її синові, у той час було 7 років. Вона могла тільки підслуховувати розмови про зовнішньополітичні справи через дерев'яні жалюзі. Тому Роксолана навряд чи зустрічалася з послами віч-на-віч і спрямовувала турецьку політику.

Чи була вона сильною, чи могла керувати державними справами? Чи мала Роксолана силу волі?

По-перше, ті, хто працював у палаці - добровільно або насильно, мусили мати певні риси. Наприклад, розум і т. д. Рабині повинні були бути не тільки красивими (що само собою зрозуміло). Те, що Анастасія змогла вижити під час полону, свідчить про її особливі якості, які привернули увагу татар. Адже зі свідчень сучасників відомо, що відповідно до естетичних вимог тієї епохи вона не була красунею.

До речі, татари чітко категоризували ясир, не тільки за статевими ознаками. Український епос у думі "Три попівни в плену у турок" зафіксував таке поводження із дівчатами-бранками:

"...Єдну взяли по при коні

по при коні на ремені,

другу взяли по при вози,

по при вози на мотузі,

третю взяли в чорні мажі [1с. 86]

Критерієм, який впливав на вибір варіанту транспортування, а також майбутньої ціни полонянки, був вік та зовнішність дівчини. На мажах везли найцінніший товар, який продавали потім на найбільших невільничих ринках. Без сумніву, Анастасія Лісовська була в цій групі полонянок, і, скорше за все, саме незламна воля, яка просвічувала через ніжний образ дівчини, вселила в завойовників повагу до неї і, певною мірою, допомогла їй досягнути високого становища, а потім втримати владу в руках.

По-друге, вона стала дружиною падишаха. Одружитися з падишахом для невільниці з гарему було надзвичайно складно. Місце одної з чотирьох законних дружин падишаха Великої османської імперії було недосяжною мрією багатьох турецьких дівчат з найшановніших родин. Бо навіть правителі з королівських династій пропонували своїх доньок у наречені султанові, щоб заручитися підтримкою, або захистити себе у стосунках з найвпливовішою державою, що мала потужну мобільну армію.

Гарем султана постійно поповнювався новими одалісками зі всіх кутків світу. Найвищою нагородою для них було привернути увагу свого володаря, що рятувало від безвиході довічного ув'язнення в садах палацу Топкапи. В умовах жорсткої конкуренції, постійних інтриг, Роксолана спромоглася не тільки завоювати любов Сулеймана Пишного, але й стати другою законною дружиною. Якщо Сулейман, один з найпринциповіших, самовпевнених падишахів, вибрав її, то це означає, що він побачив у ній якості, храктерні для подруги володаря половини світу.

Отже, одруження з могутнім "Пишним" падишахом. Чи можна казати, що саме після цієї події турецький народ і турецькі історики звернули увагу на неї? Адже на той час в сералі перебувало приблизно 50 наложниць. Це так, але саме розум і добра вдача Роксолани сприяли тому, що вона спромоглася брати участь у вирішенні питань внутрішньої і зовнішньої політики Великої Османської імперії. Венеціанський посол Бернардо Наваджеро у 1553 році зазначав, що "свою жінку Роксолану кохав Сулейман Пишний якнайщиріш та й охоче радивсь із нею про державні справи і, мабуть, надавав її розумним словам більше віри і уваги, ніж словам досвідчених державних мужів" Між тим, Роксоляна поважала звичаї народу, долю якого приречена була розділити, щиро вшановувала свого чоловіка. Щоб забезпечити своїм дітям право спадку, вона приймає іслам і мусить змиритися із другорядною роллю жінки, навіть венценосної в мусульманському суспільстві. Саме тому вона вдовольняється тим, що стає радником та ідеологічним надхненником свого чоловіка-падишаха .

Анастасія Лісовська (Роксолана) залишила на згадку про себе низку пам'яток на території Османської держави, а також в арабських країнах та Єрусалимі. Вони свідчать про те, що вона була досить активним діячем який реалізовував свій потенціал у благочинних акціях. Дослідження документів "мюгімме" в архівах Істамбулу показало, що вона наказала заснувати систему регулярних надходжень грошей для догляду святинь Єрусалиму. Саме завдяки цьому надійшли гроші на побудову водопроводу, що постачав до Мекки питну воду. Крім того, вона на власні гроші побудувала мечеть. Роксолана сприяла благоустрою Стамбула, будівництву божевільні, лікарні, притулку для бездомних на місці Авретбазару, невільничого ринку, на якому свого часу її було продано. Це не все, з чим Хуррем увійшла в історію.

Сумний відтінок має слава Роксолани як матері спадкоємця османського престолу. В намаганні забезпечити майбутнє свого сина Селіма, який був другим сином Сулеймана і не мав права спадку, вона зав'язує вузол інтриг, в результаті яких гине не тільки син від першої дружини Мустафа, але й діти Роксолани. А Селім, прийшовши до влади, не виправдав сподівань матері. Його поглинули розваги, за що він отримав прізвисько П'яний. Саме від нього деяки історики відраховують початок занепаду Османської імперії.

Отже, по-перше, Анастасія Лісовська є історичною постаттю. По-друге, у Туреччині її діяльність відома загалові. Роксолана мала опосередкований вплив на прийняття важливих політичних рішень, мала владу над падишахом, але ця влада базувалася на душевній шляхетності, щирому коханні та довірі.

Ставлення до Роксолани – неоднозначне. Одні люди вважають її простою українською дівчиною, яка стала однією з найосвіченіших жінок Сходу, покровителькою мистецтв, коханою дружиною Сулеймана І, образ якої оспіваний в літературі та кінематографі. Інші вважають Роксолану жорстокою та хитрою жінкою, яка зрадила віру своїх батьків (що в ті часи вважалося страшним злочином) та в боротьбі за владу позбавила життя не одну людину (дехто каже, що саме вона віддала наказ про вбивство 40 синів Сулеймана I – свого чоловіка, - які були народжені від інших жінок). Та як би не було насправді, Роксолана, безумовно, є яскравою постаттю в історії українського народу.

Я читала в журналі статтю про жінок відомих людей, а саме про таких, які відігравали не останню роль в житті тієї чи іншої держави. Так там було описано Роксолану як справді досить владну і красиву жінку. Але і були наведені факти, що вона зжила зі світу всіх суперників свого сина Селіма на престол, а також і своїх дітей. Але цей син, коли прийшов до влади - то не виправдав сподівань матері. Він був п'яницею та гультяєм, його ще звали П'яним. Припускають, що за його владування і почався занепад Османської імперії. Але сама Роксолана була другою дружиною султана. Кажуть,що вона на тамтешні мірки не була красунею, проте змогла завоювати увагу та любов султана, при тому, що в гаремі було приблизно 50 жінок. На мою думку, ми б мали поважати та віддавати шану цій жінці. В час її перебування в гаремі, як ми всі знаємо, не було забігів та нападів на Україну. Ще є такі припущення, що багато чого напридумано. А саме - те,що ця жінка вела переговори з послами. Певні історики пишуть, що це не може бути можливо. Єдине,що точно правда - вона була радником султана в питаннях, що мали державну вагу.

Роксолана стала дружиною ворога свого народу, хоч i не через свою волю, народила йому дiтей. Своїм розумом, мудрiстю Роксолана змогла заслужити таку довiру i повагу, що стала не тiльки султаншею, а й героїнею Турцiї. А ми, її нащадки, й досi вважаємо Роксолану нашою нацiональною героїнею. То чому ж тодi на долю Христi Хуторної з "Україна в огнi" випали такi жорстокi випробування, коли її було звинувачено у зрадi? Поставлена у певнi обставини, вона стала жертвою, мученицею, а не зрадницею. Тому я її вважаю теж патрiоткою, яка неголосно, непомiтно страждала й боролася.

Відокремлення жіноцтва в магометанському суспільстві було наріжним каменем між панівними дворами християн і мусульман. На Заході жінки з'являлись в товаристві двірських мужів не тільки заради забави, але на публічних церемоніях, парадах та урочистостях. Жінки королівської родини передували в колах товариської еліти свого краю. На Сході - навпаки. Ці заскорузлі приписи релігії й двірської етики ломила силою свого небуденного інтелекту українка Роксолана. Як володарка, вона брала участь в нарадах державних мужів, приймала послів чужих володарів, вела політичні переговори. Кухні для вбогих, лікарні, будинки для божевільних, бібліотеки, купальні, готелі для подорожніх і чужинців, шкільні й виховні заклади... - це її реформаторські спонуки.

Смішні і недоречні заборони гарему вона не тільки критикувала, але поборювала власним прикладом. Серпанок на жіночому обличчі вже не викликав у неї сміху, він був наругою. Роксолана не носила чадри. Їй вдалося впровадити на султанський двір звичай прилюдних церемоній. Величаві маніфестації, які відбувалися не в Великому Сераю (Палаці), а на площі Гіпподрому стали на довгі століття подивом для Європи.

Одним із найбільших тріумфів Роксолани, вважають дослідники, переселення її з гарему до головної королівської палати. Це сталося на початку 40-вих років, внаслідок пожежі в старій палаті.

Роксолані завдячує світська архітектура Туреччини за один з найкращих зразків ХVІ століття: престольну залу, пишно декоровану структуру в стилі рококо. Водночас, це перший прояв впливу європейської архітектури в великому сераї. Талановитий архітектор Сінан Ага збудував чудову літню палату ("кіюшк") для Роксолани. Це тільки мала частина її участі в архітектурній розбудові Стамбулу, що відноситься до її особистих будівель.

При кожній нагоді Роксолана кидала тюремний гарем, їдучи з Сулейманом на святкові церемонії, ігрища й турніри, або морські й прибережні, степові прогулянки. У воєнні часи вона вирушала в похід із почотом падишаха. На її очах проходила облога Родосу, Білгороду, Могача, Відня...Замість, по жіночому, стримувати чоловіка від воєн, вона його до них заохочувала, навіть на схилі літ, як це було з походом на Мальту. [16 с. 102].

Прийнявши віру й турецькі звичаї Анастасія Лісовська не зреклась свого походження. Біографи Сулеймана Пишного відмічають його улюблені й довгочасні екскурсії чорноморськими степами. Тим більше прагнула цих прогулянок у степові привілля й Роксолана. Для Насті Лісовської, першої імператорки Туреччини було ясно, що в Україні однією з основних проблем була татарська загроза, яка вимагала негайної відсічі. Як наслідок - за час свого довгого, майже півстолітнього володіння (1520-1566) Сулейман Величавий ні разу не спрямував своїх завойовників в Україну.

Саме в той час виникла побудова засік, замків, твердинь Запорозької Січі, організаційна і політична діяльність князя Дмитра Вишневецького. В листах Сулеймана до польського короля Жигмонта Августа ІІ є погрози й домагання покарати "Деметраша" (князя Вишневецького), але й вимога спокійного життя для мешканців України.

Тому слушно стверджує Юрій Колесниченко в своїй розповіді "Султанка з Рогатина": "...хіба це не подвиг переконати султана і його уряд утриматися не лише від походів на Україну, а навіть і від думок про них?"

Спокій в Україні зменшував шанси московського напору на південь, якого боялася Польща. Для політичної далекозорости Сулеймана і його оточення експансія Москви на південь була очевидна. Перший протинаступ Туреччини вийшов від сина Роксолани, Селіма ІІ. Його візир, геніальний Соколлі, спрямував удар від Астрахані й Азовського моря. План сполучити канал Волги й Дону з Каспієм мав замкнути Москві дорогу на південь. Смерть старого візира не дала здійснитися його намірам. Зате спокій в Україні сприяв новій силі, Запорозькій Січі.

Незвичайна, майже казкова доля Анастасії Лісовської творила в Україні легенди, перекази, пісні. Про неї розповідали втікачі з турецького полону, козаки, мандрівні співці, бандуристи. Портрети українки, що володіла турецькою імперією, можна було найти в козацьких оселях, багатих хуторах, шляхетських палатах.

Художники малювали Настю - Роксолану то на подобу святої мучениці, то як грізну месницю з кинжалом у руці. Не з натури творили портретисти, тільки з власної уяви, нерідко в турбані на голові на знак "потурчення", але з виразом скорботної туги за незворотно втраченим рідним краєм... [18 с. 6].

У «Роксолані» Загребельного перед нами – виняткова доля української жінки в мусульманському світі. Головна героїня була продана в турецьку неволю, але завдяки своїй неординарності стала наймогутнішою жінкою свого часу. Автор поставив перед собою неймовірно складне завдання: не тільки очистити біографію Роксолани від міфів, за якими вона неначебто була «кривавою леді Макбет в Україні», а й глибоко зазирнув в надра душі героїнї, в її психологію [26 с. 206] довести людству, що цю жінку не можна осуджувати. За словами самого автора, Роксолана повернена в царину психології, а тому найцікавішими видаються мотивування її вчинків та душевний стан. Уромані основну увагу зосереджено не на приватній долі героїні, а на психології особистості, взятій у широкому історичному контексті. Таким чином, письменник створює узагальнений образ української жінки.

Психологічна майстерність П.Загребельного виявляється перш за все в авторських характеристиках. Наведу приклади такого психологізмую На початку роману зустрічаємось із зухвалим дівчиськом, яке веселиться і співає спеціально, щоб показати нескореність ворогам. Сміх героїні був засобом знущання над поневолювачами, показом духовної вишості і міцності. Є.Янчук зазначає, що сміх може бути захисним, таким, якій знімає психологічну травму, полегшує життя, а також проявом нескореності, прагнення до волі [11 с.73].. Таку ж функцію тут виконують і співаночки.

На початку роману знаходимо суїцідальні мотиви. Для психологічного стану героїні характерне відчуття, безсилля, розуміння неможливості повернення. Періодично через відчуття розпачу і туги в Насті виникає бажання накласти на себе руки. На кораблі вона протистояла величному морю з його скелями, піднебессям, із якого поступово зникало сонце. Але все ж таки воно змусило її підкоритися : героїні захотілося втопитися, хоч цей порив і минув. Коли вже Рушен потрапила до султанського гарему, до неї знову приходить думка про самогубство. Проте Настя зберегла своє життя, що В. Фащенко вважає « не більше, ніж здоровим інстинктом жінки» [26 с.171]. Духовні зміни у світовідчутті героїні П.Загребельний зумів зобразити завдяки яскравому змалюванню мотивів самогубства.

Для більш глибокого осмислення мотивації вчинків героїні автор звертається і до змалювання дитинства Насті. Адже для того, щоб пізнати людину, дізнатися про те, що спричинило ту чи іншу її поведінку, потрібно перш за все зазирнути у її дитинство, у ті умови, в яких формувався її характер. Оточення у дитинстві передає людині те, що можна назвати психологічною атмосферою, духом суспільства. Отже, у романі «Роксолана» перед читачем постає своєрідний екскурс в минуле Насті, яке вона свідомо пригадує, намагається зрозуміти для чого жила і що взяла в своїх рідних (дістала батькову «несамовитість і материн легкий норов» [7 с. 28]. Ця ретроспекція шукає корені, причини того, що предоставлено в романі як наслідок [14 с. 7]. Далі спогади про домівку виникають у найбільш напружені моменти життя Роксолани.

Створюючи образ вільної української жінки, Павло Загребельний акцентує увагу на її освіченості й розумності. Настуня з перших днів життя в гаремі обирає зброєю проти всіх ворогів свій розум. Хуррем була вражена ставленням до жінки в Туреччині. Але коли одаліски почали співати та танцювати, щоб сподобатись Сулейманові, вільнолюбній українці захотілося перевершити їх. Захоплення султана українською дівчиною почалось з того моменту, коли за ним слідував голос жінки. «Неочікувана незвичайність поведінки Хуррем, яка наче матеріалізувалася в голосі, до якого можна доторкнутися, зруйнувала усталеність реакцій і звичок життя», що В. Фащенко вважає « не більше, ніж здоровим інстинктом жінки» [26 с. 176]. Поступово Настя пізнавала атмосферу гарему, бачила беззастережну відданість одалісок султанові. Потрібно наголосити, що таке служіння своєму чоловікові не було характерним для жінок України. Народні корені, що жили у Насті, заявили про себе. Вона вважала, що має стояти на одному рівні з султаном, і тому не могла дозволити собі бути його тінню. Але не цим пояснюється те, що Хуррем намагалася сподобатись Сулейманові. Своїм чудовим співом та танцями, у яких втілилася талановита вдача, героїня зуміла перевищити всіх інших. Роксолана знала з розповідей старої туркині, що жінки-бранки, навіки відірвані від рідної землі, хоч і багато важили в житті султанів, проте ніколи не ставали рівними їм. Коли героїня жила в рогатині, потяг до знань був зумовлений її вдачею. Так само напривчена сидіти на одному місці, вона обурювалася тим, що в гаремі тільки відпочивала. Навіть вал іде Хафса побачила в українці загрозу через її нестримне бажання знати все більше і більше. Знання для Роксолани було засобом підкорення Сулеймана, збереженням душевної краси та відтворенням потреб душі. В. Фащенко вважає, що героя «полонила самобутня особистість з полохливим тілом, рубіновим усміхом, непокірністю та талановитістю, безстрашшям і дитинною образливістю, силою пристрасті і холоднечі, безпосередністю і розбудованим книгами розумом» [26 с. 178]. Але можна припустити, що серед одалісок Сулеймана були і кращі за Роксолану. Вона ж могла його привабити своїм особливим розумом, що весь час підказував, як себе поводити, рідкісним умінням «мислити серцем» (за філософією П.Юркевича).

Авторська характеристика стає вирішальною і в зображенні ставлення героїні до релігійного питання. Віра в Бога підтримувала Настю. Вона не приховувала цього, спеціально не хотіла знімати свого хрестика, нарочито виставляла його, як символ своєї духовної незнищеності. Але суспільство, у якому вона жила, умовляння зректися своєї релігії підкорили Хасекі, султаншу. Християнського бога героїня залишила в своєму серці.

Сни і марення, як художні прийоми дають змогу зазирнути в підсвідомість героїні, їз чого можемо уявити душевні тривоги і турботи Роксолани. Сон Насті в розділі «Драбина» віщує силу її майбутньої влади і водночас вічну роздвоєність душі. Поява цього сну спричинилася постійними роздумами героїні про те, «хто вона – Хуррем, чи Настя?» [7 с. 27].

К.Юнг вважав, що сни не обманюють людей, а лише представляють те, що є, завжди намагаються виразити дещо вже відоме (тільки на рівні підсвідомості); кожний сон має зміст та символіку, котра допомагає пізнати несвідомі процеси психіки людини і може перетворюватись у реальність [30 с. 474]. Сон складається немовби з двох компонентів: 1)Роксолана йде по спустошеному Стамбулу і зустрічає Сулеймана в золоті, що віщує її могутність; 2) Настя вдома, за наказом матері, лізе у погріб, але дощечки драбини, коли вона хоче вилізти, ламаються. З’являється Ібрагім, який їх збирає, але Настя не дає зайняти йому драбини. У цьому епізоді драбина символізує як владу і могутність, так і рідний краї Насті, з яким її розлучили ворожі обставини.

У творі є картини марення героїні, які майже завжди стосуються спогадів про українську землю. Так Настя марить рідною домівкою після пологів через надмірну психічну напругу та розпач від того, як вона має ставитися до дитини, народженої від ворожого її народові чоловіка Спостерігаємо марення і у сцені смерті султанші. Коли Настю везуть на кораблі, вона тужить за покинутим рідним краєм.

Персоніфіковані образи сер ця і душі дають змогу краще зрозуміти її внутрішній стан: “душа вся плавала в сльозах”, “серце рвалося од розпачу”[ 7 С.27].

Водночас проявляється і її зухвалість через репліки у внутрішньому монолозі: «Не хочу, не хочу» [7 с. 11]. Для повноцінного і всебічного створення образ у жінки автор надає великого значення у романі діалогам та монологам, які представлені дуже яскраво. Діалогів, власне, більше, ніж монологів. Характерною ознакою є наявність внутрішнього мовлення, в якому найповніше передаються процеси думання та переживання. Внутрішнє мовлення героїні — найцікавіша прикмета роману. Тут Роксолана залишається тією дівчиною, що росла в Рогатині і зберегла його у серці. Цікавим є те, що авторська характеристика може плавно переливатися у мовлення героїні без певного авторського попередження, а це неначебто привід до ототожнення авторських думок з переживаннями жінки. Діалоги та монологи роману П.Загребельного дозво ляють нам судити про поступовий “перехід” Настуні в Роксолану, а в інших творах (О.Назарука, М.Лазорського, С.Плачинди) мова героїні майже не змінюється (за структурою, емоційністю), є застиглою. Для точнішої передачі психічного стану героїні П. Загребельний часто використо вує пейзажі, хоч вони все ж не становлять значну частину художнього полотна і не є домінантними в розкритті психології героїнь. Закономірно, що при змалюванні природи П. Загребельний вільно використовує широку палітр у барв, що теж інколи можна зіставити з настроєм героїні: чорний колір домінує, коли Ро ксолана у скруті (“чорне море” “чорний дим хмар” , “чорні ліси” зелений колір знаменує щастя, душевний спокій (“зелене золото”, “зеленість рівнин”, “зелені обійми зеленого вітра” [7 с. 11,17].

При зображенні спогадів про рідну землю в романі використовується золотий (“золотаве сонце”, “золоті листя у золотавій тузі” ; більш яскраві барви вказують на з будженість героїні, напруженість почуттів (“яскраво-рожеві квіти”, “фіолетові грона квітів”). [7 с. 240, 404].“Художній характер, – як сл ушно зазначає В.Фащенко, – не може бути безликим [27 с. 206]., а тому портретні характериcтики у романі П.Загребельного постійно супроводжують образи та допомагають зрозуміти внутрішню суть героїв, яка завжди певною мірою відбивається в зовнішніх проявах. Змальо вуючи зовнішність Ро ксолани, автор використовує динамічний портрет (психологічний), а інколи абстрактний чи живописний.

П. Загребельний дуже широко застосовує абстрактний портрет. Про деталі зовнішності Роксолани ми дізнаємося протягом всього роману: “золоті коси” , “невисока, зграбна, “червонясті коси”, “біле лице”, “сині очі, затінені довгими віями”, “маленька голівка” , “ніжна постать” , “рожеві губи. [7 с. 8,26,45,73,77,120, 238]. Застосовується живописний по ртрет, що часто вико ристовувася в періо д сентименталізму в літературних творах. Краса підкреслювалась природною аналогією, що давало змогу зрозуміти внутрішню природу людини. [7 с. 34]. Ось приклади живописно го портрета в романі: “з очей било зеленістю рівнин”, “вона про ростала, мов молода безжур на трава”, “ніжна, як со нячний промінь”, “вразлива, як закоханий соловейко. [7 с. 120,137,345] Відіграючи вагому роль у романі, як засіб психологізму, по ртретні характеристики мають особливість: серед розмаїття портретних деталей домінує образ золотих кіс. Часом письменник збивається на повто рення однієї і тієї ж частини портрету, що оживляє та підсилює відтворювану ко нцепцію особистості.

Отже, основними засобами створення образу жінки в романі П.Загребельного «Роксолана» є авторська характеристика; сни і марення, що дають уявлення про підсвідомі пер еживання Роксолани; діалоги та монологи, внутрішнє мовлення; портретні характеристики; вико ристання психологізо ваних пейзажів, колористики.

Висновки

Перший том роману «Людолови» українською мовою виходить у Харкові 1934 року, другий том - у 1937. Майже одночасно опубліковано у Москві 1935 року російськомовний варіант першого тому. Цікавий і такий факт. Серед десяти книг, представлених Україною на Всесвітній виставці в Парижі 1937 року, особливе місце посів двотомник «Людолови» саме українською мовою. Окрім того, роман було запроваджено в Київському університеті та інших університетах УРСР як обов’язковий посібник з історії XVI - XVII століть. Завидна, чи не так, доля, безсумнівно, одного з найвидатніших творів у того-часній історичній романістиці? До слова, не знаю, як в університетах, а нинішні шкільні програми ні з історії України, ні з рідної літератури навіть не рекомендують цей роман для позакласного читання, не кажучи вже про обов’язкове вивчення. А варто б... Головний успіх роману, здавалося б, мав стати для неї «рятівною соломинкою», гарантувати від будь-якої несподіванки у часи масових репресій. Та ба! 5 липня 1937 року письменницю, без суду і слідства, раптово арештовано і відправлено на десять літ у сталінські табори Севлагу (система північно-східних таборів на Колимі), решту, дев’ять років - каралась хтозна за які гріхи на поселенні в Казахстані. Після арешту загинув увесь родинний архів Тулубів. Другий том «Людоловів» російською мовою так і не побачив світу. Впродовж усіх цих пекельних арештантських років не раз зверталась до можновладців різного рангу із розпачливими заявами - проханнями про реабілітацію. Де там! Тільки у вересні 1956 року, знесилена і хвора, повертається у Київ. І відразу ж береться за доскіпливе редагування «Людоловів». Відредагований текст роману покладено в основу видання 1957 року та двох наступних прижиттєвих видань 1958, 1961 років. А 26 вересня 1964 року письменниці не стало... То все-таки: за які гріхи розплачувалась авторка «Людоловів»? Чому роман обернувся для неї життєвою трагедією, твором-розп’яттям? Ні в спогадах «Повість мого життя», роботу над якими розпочала на початку 60-х і не закінчила, ні в російськомовному варіанті спогадів під назвою «Моя жизнь» не має і натяку на причини арешту. Небезпечно було тоді про це говорити. Може, це занадто суб’єктивно, одначе, мені здається, причина в ідейній суті роману, так би мовити, в його домінанті та й у самій назві. Ось як у автобіо-графії З. Тулуб пояснює свій задум: «Людолови» - це не тільки загони кримських татар, що набігали на Україну, це й польські магнати, католицькі й православні монастирі, і Києво-Печерська лавра зокрема, козацька старшина і гетьмани, цехова і магістратська верхівка у Києві і Львові - одне слово, усі, хто знущався з простого люду». Певна річ, оте «усі» стосувалося і нашого «старшого брата». Адже московські війська в часи так званої Руїни робили страшніші, ніж загони кримських татар, набіги на Україну. Діялося все те без згоди гетьманів. А якщо й давали згоду, то з безвиході, пасуючи перед ментальністю орди. Цього не могли не «вполювати» у підтексті роману сталінські опричники, новітні людолови. До того ж, їм муляла волелюбна Запорозька Січ. За ці «гріхи» і розплачувалась безвинна письменниця. Тому-то після її арешту в 1937 році другий том «Людоловів» російською мовою так і не вийшов. Тому-то ще довго над романом висів Дамоклів меч.

Тут залишається хіба що додати: нині минає 70 років, як на світ Божий з’явився український бестселер «Людолови», зразу посівши на отій Всесвітній виставці у Парижі почесне місце. Романом захоплювалось (і буде захоплюватись!) не одне покоління українців. Дата не така вже й «кругла». І все-таки привід згадати «не злим, добрим словом» письменницю, яка мережила (талановито!) папір не задля марнославства чи угодництва, а правдиво розповіла про долю, історію рідної землі. Розповіла з тим особливим чаром, теплим світлом, що залишаються навіки в душах читачів.

Лісовська Анастасія; Хассекі Хуррем; *1505, м. Рогатин, Івано-Франківської обл. — †1561, Стамбул , дружина турецького султана Сулеймана ІІ , дочка священника з м. Рогатина; 1520 полонена під час нападу на Рогатин кримськими татарами, потрапила до султанського гарему. Як дружина Сулеймана, мала великий вплив на чоловіка й турецьку політику. Подбала посадити на турецький престол свого сина Селіма II, відіграючи при ньому велику роль як султанша-мати. Сучасники розповідали про добродійність Роксолани. У Медині вона побудувала велику мечеть, водоводи; у Стамбулі — мечеть зі школою для молоді, будинок для розумово відсталих, харчівню, притулок для вбогих і лічницю. Стараннями Роксолани була збудована величава будівля — мавзолей Сулейманія. У ньому поряд із султаном Туреччини похована єдина за тисячолітню історію могутньої Османської імперії жінка — Хуррем Хассекі. Роксолана увійшла до когорти визначних постатей першої половини XVI ст., які залишили політичний слід як у світовій, так і в українській історії. Силою свого таланту, розуму і непересічних здібностей ця славетна жінка подолала численні життєві негаразди і стала першою дружиною наймогутнішого султана Османської імперії Сулеймана II Великого.

Особисто мені подобається ця сильна, вольова жінка, проте думки істориків дуже відрізняються. Одні кажуть, що вона була добра, щира і дуже красива. Інші кажуть, що вона була дуже хитрою і підступною. Думаю достеменно це невідомо. Тобто існують різні думки з цього приводу і сперечаються історики вже не один день. З впевненістю можу сказати, що обидва романи і Загребельного, і Тулуб мені подобаються, і власне постать Роксолани в них. Вона і владна була і непідступною її назвати теж не можна.

Суперечлива постать в історії Сильна бо вистояла-слабка бо зрадила свою віру, а відповідно все те що батько-священник прищеплював їй з малих літ. Те що вона похрестила сина таємно не означає що не зрадила .

В першу чергу вона була жінкою, і як будь-яка жінка насамперед дбала про себе і своїх дітей. На початках їй треба було вижити, потім були почуття до чоловіка (не султана, а власне чоловіка), дітей, далі влада (майже необмежена). Роксолана була мудрою і ,як сьогодні кажуть, сексапільною і вміла цим користати. А Русь...вона напевне про неї згадувала, але як про що мине знаємо. Вона є чудовим художнім персонажем, істотною персоною турецької історії, але робити з неї культ на Україні. Я б у цьому не була б такою впевненою, хоча роман Загребельного мені теж подобається.

Роксолана в першу чергу дбала про себе і дітей, а, може, потім про Україну. Напевно, будучи в неволі, вона думала як їй самій вижити і я теж невпевнена щодо її культу на Україні. Щодо краси Роксоляни - то вона, наскільки я знаю, була не красунею. Бачила її портрет - не знаю наскільки він достовірний - там така симпатична, руденька, але аж ніяк не красуня. А от розуму (вірніше, думаю, мудрості) їй точно не бракувало. А ще, певно, жіночої привабливості - раз вона зуміла Сулеймана зачарувати і так довго його біля себе тримати. Може, вона й інтриганкою була непоганою, ще й хитруватою, хтозна... Досить суперечлива постать, і нам залишається лише гадати...

Література

1. Антонович В. Мемуары, касающиеся истории южной России. - Т. І. (додаток до "Киевской Старины". 1889. - май, август, сентябрь

2. Віртуальний підручник з укр..літ. « Еврика»http://eureka.ucoz.ua/

3. З порога смерті: Зінаїда Тулуб у тенетах єжовсько-береївських людоловів // Ільєнко Іван. У жорнах репресій. — К., 1995. — С. 262—289.

4. Загребельний П. Роксолана. Історія України в романах. – Київ, 2001. – 640 с.

5. Загребельный П. Роксолана. Серия «Народный роман». – М.: Эксмо-пресс, 2001;

6. Забужко О. Хроніки від Фортібраса. Вибрана есеїстика 90-тих років. – Київ: Факт, 2001. – С. 168.

7. Загребельний П.А. Роксолана:Роман.-К.:Рад.письменник,1980.-574с. с.27

8. Кононенко А., Щеткина Е. Плач Роксоланы // Зеркало недели. – 1997. – № 24. – 14-20 июня

9. Кримський А. Історія Туреччини. - 2-е вид., випр. - Київ-Львів, 1996. - 288 с.

10. Луговий О. Визначне жіноцтво України. Історичні життєписи. — К.: Ярославів Вал, 2004. — 271 с

11. Литературная энциклопедия терминов и понятий/под ред. А.Н.Николюкина. Институт научной информации по общественным наукам РАН.-М.: НПК «Интелвалк», 2001.-1600

12. Лист № 5926, 5038, 6036, 11480, архів Топкари Палацс. 86]

13. М.Василевский. Где родилась Роксолана? // День: Ежедневная всеукраинская газета. № 124, четверг, 14 июля 2005

14. Наливайко Д.С. Очима Заходу: Рецепція України в Західній Європі ХІ–ХVIIIст. — К.: Основи

15. Наталья Ясинскаяhttp://translate.meta.ua

16. Онуфрик П. Через віки не потьмяніє образ Роксолани: [Про наук.-теорет. конф.] // Галичина. - 2004. - 4 листоп

17. Письменники Радянської України: Біобібліографічний довідник / Упорядники Олег Килимник, Олександр Петровський. — К.: Радянський письменник, 1970. — С. 441.

18. Роксолана: Міф чи гордість // CITYLIFE/ - № 5. — 2005. — С. 18 — 25. (укр.)

19. Роксолана: [Лісовська Настя ( 1505, м. Рогатин - 1561, м. Стамбул)] // Геник С. 150 видатних українок. - Івано-Франківськ, 2003. - С. 166;Енцикл. Українознав.Т.7. - Париж; Нью-Йорк,1973. - С.

20. Слабошницький М. Історія сучасності й сучасність історії // Літературні профілі. - К., 1984

21. Сом М. Роксолано, звідки ти? // Вечір. Київ. - 1998. - 27 листоп.

22. Селіна Л. Ми ще не знаємо Роксолани: [Про архів. док. з Туреччини про Роксолану] // Патріот України. - 1996. - № 10 (черв.). - С. 4;Рідна шк. - 1997. - № 1. - С. 49.

23. Середа М. Європейські наречені: Українки на престолах Європи [зокрема, Роксолана] // Літ. Україна. - 2002. - 7 берез. - С. - 7.

24. Українська література ХХ століття / Під ред. Ю.С. Яремчика. - Львів, 2001.

25. Ірена Книш. Відгуки часу. - Накладом авторки. Вінніпег 1972

26. Фащенко В.В. П. Загребельний : Нарис творчості. – К.: Дніпро, 1984.-206с.)

27. Фащенко В.В. У глибинах людського буття. — К.: Дніпро, 1981. — 2 79 с.

28. [Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття: Навч. посібник для учнів гуманіт. гімназій, ліцеїв, студентів іст. фак. вузів, вчителів. - К., 1997. - 311с.

29. http://uk.wikipedia.org

30. Юнг К.-Г. Воспоминания, сновидения,размішления.-М.,1988.-477с. с. 474