Автор: Довженко Олександр
. У армійського хірурга Миколи Дудка спитали, що він, людина, яка «різала» півтора року тисячі людей, знайшов там у людині — чи знайшов якусь таїну в людині на війні? «Воля! — промовив хірург, спинившись і навіть гупнувши своїм здоровим мужичим кулаком по столу. — Людина на війні — це воля. Є воля — є людина. Нема волі — нема людини! Скільки волі, стільки й людини,— ось що я знайшов». І тут він розповів історію розвідника Івана Кармалюка. При виконанні бойового завдання солдата було тяжко поранено. Праву руку тільки зачепило, а ліва висіла, скривавлена вщент, і кров била фонтаном з жахливо скаліченого плеча. Він підсвідомо розумів, що якщо зупиниться, його знайдуть німці й доб'ють, тому з останніх сил біг уперед. Та сили покидали його разом з витікаючою з руки кров'ю. І тільки коли вибіг із небезпечної зони, якось заспокоївся, сили залишили його зовсім, і він упав. Кармалюкові здалося, що впав він не на землю, а у воду, яка понесла його, вируючи, далі. Ось він уже начебто вдома. Поряд із ним батько, мати, дід, баба, сестри, кохана його Галина... Кармалюк розплющив очі. В голові промайнуло: «Втрачаю свідомість!» В його становищі це означало зійти кров'ю і вмерти. Зібравши решту сил, солдат підповз до дерева і притулився раною до стовбура. «Затиснувши таким способом розірвану артерію, він так зціпив зуби і так широко розплющив очі, і так не жадав заплющити їх, що санітари, підбираючи ранком загиблих бійців, подумали, ніби перед ними труп з розкритими, застиглими очима. — Живу... — прошепотів Кармалюк». Оббита ряднами та простирадлами сільська хата правила за операційну. Хірург працював безперервно вже кілька днів. «Перед його очима на столі розверзались такі безодні страждань, що всяка свіжа людина зомліла б або зійшла б слізьми, наблизившись хоч на годину до цього жахливого жертовника війни». Від людських страждань та безсонних ночей втрачали свідомість медсестри, на їх місце ставали інші. Хата тремтіла від вибухів, двір був переповнений пораненими, які лежали про