Зав`язь

Зав'язь

Автор: Тютюнник Григір
. Дід Лаврін питає онука, куди це він налагодився, і підсміюється, ніби й справді щось про нього знає. А що тут такого, що хлопець нову сорочку надів і волосся на голові прислинив,— може, він на збори йде? У хаті потемніло так, що й по кутках цвілі не видно. Картопля біліє — попускала паростки, в землю проситься. Пора хлопцеві вирушати. Бере пляшечку одеколону, поливає носовик, а дід сміється. В'їдливий страх! І Миколка (так звуть хлопця) знає чого. Тож було, як вечір настане, то дід і починає розказувати, як їм у австрійському полоні жилося. А взимку колядок разом співають на печі: дід басом, а Миколка — альтом. «А тепер — минулося. Тепер я... самі ж, бач, кажуть: парубок...» Хлопець іде до дверей, а дід застерігає, що, мовляв, як жениться на тій прояві, то кислиці йому снитимуться. Миколка просить діда перестати, а він своє: «Бо то дівка з тієї куряви, що чорти на дорогах крутять!» «— Просто в неї міцний характер,— кажу спокійно, аби швидше виприснути з дому. — Еге ж,— бубонять,— і тюрма міцна, та чорт їй рад...» Хлопець хряпає дверима й виходить на поріг. Надворі пахне молодим листям, торішніми бур'янами і мокрим попелом. Садок уже відцвів і густо вкрив землю білими пелюстками. Десь далеко в степу тремтить червона заграва — видно, трактористи палять стару солому. Миколка йде садом на край вулиці, до провалля, і вже здалеку бачить маленьку білу постать. То — Соня. Жде... Хлопцю здається, що він ширшає в плечах, твердішає його крок і ось—ось підлетить. А от голосу — нема... «— Соню,— белькочу шепеляво й противно,— це ти? — Ні, це не я,— озивається вона й потихеньку сміється.— Це — мара...» Потім міцно бере хлопця під руку і пропонує показати сніг у проваллі. Вони лізуть у чорну холодну прірву, підпираючи один одного плечима. У проваллі справді пахне талим снігом, а під ногами щось рипить і гуде. Соня закидає голову і лоскоче підборіддя юнака гарячими губами: «Бач, крига... а ти не вірив». Очі у дівчини якісь дивні: наче й злякані трішки, й сміються. «У мене починають терпнути ноги і стають, як мотузяні. А голова хилиться, хилиться... «А що,— думаю,— як я її поцілую, а вона мене — в пику? Буває ж таке. Он і в кіно показують... — і шия перестає гнутися, дубіє». А Соня вже й не сміється, сердита якась. Ні, вирішує хлопець, краще другим разом. «Отак і стовбичу коло неї, не знаючи, що й казати, аж доки вона не озивається: — Миколко, давай я буду падати, а ти мене держи. Ану, чи вдержиш? — Ого, коли б ні! — вигукую, хапаючи її за тоненький поперек, але раптом підсковзуюся і з переляком і огидою до себе відчуваю, що зараз так і обербенимось у грязюку». А Соня сердито пручається з

рук і ошпарює злим поглядом. «— Пусти! Силач... — Підсковзнувся,— мимрю,— хіба ж я винен, що тут слизько?» Соня норовисто відвертається і мовчить. А в Миколки перед очима з'являється насмішкувате лице діда Лавріна. Може, він і правду казав, що — кислички снитимуться... Згадка про діда робить хлопця сміливішим. Він рішуче починає видиратися з провалля. «— Миколко, а я? — жалібно шепоче Соня. І від того шепоту у мене паморочиться голова, а серце починає калатати, як дзвін. Стрибаю вниз, сердито хапаю її за плечі і з розгону цілую в рипучу холодну хустку. — Навіщо ж ти...аж за вухо, дурненький... — видихає Соня і сміється якось покірно й лагідно.— Ходім уже, бо тут холодно». Миколка не допомагає дівчині, а майже виносить її вгору на руках. І почуває, що сили в нього, немов у вола. Соня озирається і говорить, що як чудно — кругом садки цвітуть, а там, у проваллі, сніг... « Йдемо до шляху, на лавочку, що у нас під хлівом. Соня тремтить, горнеться до плеча і дихає мені за комір. — Ти не змерз? — питає. Я з усієї сили зціплюю зуби, щоб не труситись, а їй кажу: — Та н—наче ні...» У степу вже майже розжеврілось, а в борознах, наче сніг у проваллі, біліє опалий цвіт. «Листя в садках ще тільки проклюнулося, тому в гіллі рясно миготять дрібні, мов роса, прозеленкуваті крапельки: то зав'язь. Соня мріє: якби їй таке намисто — вік би не знімала. А Миколка обіцяє, що як вивчиться на шофера, то обов'язково купить. Дівчина говорить, що вишиватиме йому сорочки, гарні—прегарні, кращі, ніжу лавці продають. «Соня раптом зупиняється, стає навшпиньки і потихеньку, обома долонями, нахиляє до себе мою голову. На якусь мить я бачу її сухі вимогливі очі і чую сором'язливий шепіт: — В сто раз кращі... милий... в тисячу! А далі вже нічого не бачу і нічого не чую...» Потім вони довго ще сидять на лавочці, не розплітаючи обіймів навіть тоді, коли мимо мчать ранні машини на базар і шофери кричать з кабін щось веселе, заохочуюче і безсоромне. Розходяться далеко за північ, ледве переступаючи «солодку пекучу спрагу». На порозі хлопець ще трохи постояв, слухаючи, як Соня тихо клацає засувом і причиняє двері. І раптом із—за садка вивертається дід «у кухвайці й з вилами». А над деревами клубочиться дим. «Ану, лишень, парубче, помагай окурювати садок, бо пропаде... зав'язь»,— наказує дід. Миколка прожогом кидається у садок, нагрібає сякого—такого палива і розкладає вогонь аж на межі, щоб дим тягло і на Сонин садок. «— Та не там, ближче до сада розкладай! — сердито гукають дід. — Нічого,— одказую так, як вони мене вчили,— буде в людей — буде і в нас... А сам собі думаю: за чим би його сьогодні забігти до сусідів, бо до вечора, либонь, не дотерплю, не доживу...»