Реферат на тему:
Українська школа кінця XIX — початку XX ст.
Період кінця XIX — початку XX ст. характеризувався подальшою колонізацією українських земель, що входили до складу Російської імперії. Потреби капіталістичного виробництва, економіки, торгівлі, культури вимагали розвитку народної освіти. Проте зростаючі потреби Росії в освіті гальмувалися переслідуванням української школи, наступом на її демократичні здобутки. Це викликало громадсько-педагогічний рух, в якому активну участь брали вчителі, передове студентство, учнівська молодь, діячі науки та культури, просвітні організації, широка громадськість.
Подальшого розвитку набуває педагогічна думка, що має національно-демократичну спрямованість. Естафету українських просвітителів середини та другої половини XIX ст. переймають М.С. Грушевський, І.Я. Франко, Леся Українка, С.Ф. Русова, І.М. Стешенко, М.М. Коцюбинський, П.А. Грабовський, C.B. Васильченко, Т.Г. Лубенець та ін., ідеї яких значно посилили національно-визвольний рух українського суспільства, зокрема у змаганнях за національну освіту та школу.
Початкові школи на терені України кінця XIX ст. Характеризувалися тим, що були у підпорядкуванні різних міністерств та відомств, приватних осіб, окремих організацій. На початок 1897 р. в українських губерніях діяло 13 424 початкові школи, в яких навчалося 703 670 учнів. Ці школи розподілялися за відомствами так (табл. 1):
Таблиця 1.
Розподіл шкіл в Україні за підпорядкованістю
наприкінці XIX ст.
| Школи | Кількість, од. | Кількість учнів |
| Міністерства народної освіти | 5 349 | 338 326 |
| церковно-приходські | 8 061 | 314 452 |
| інших відомств | 14 | 892 |
Проте, незважаючи на різну підпорядкованість, зміст освіти в них майже не різнився і визначався принципами православ'я, самодержавства, становості, класової, національної та статевої нерівності. До того ж мережа шкіл була нерозвиненою, значна частина дітей не могла навчатися у школі. Наприклад, у Валківському повіті Харківської губернії (теперішні Балківський, Нововодолазький і частина Харківського району) у 270 населених пунктах зовсім не було шкіл, а тому понад 7 тис. дітей у 1913 р. тут не навчалися і понад 2 тис. вибули зі шкіл через віддаленість. Дуже великим був відсів учнів з інших причин. Тільки протягом 1914/15 навчального року зі шкіл губернії вибули 16 тис. учнів, тобто 13 % їх загальної кількості. Через "тісноту приміщень" і брак вільних місць у 1911 р. в губернії було відмовлено 16,5 тис. дітей, у 1912 р. — 28 тис., а у 1915 р. — 29,5 тис. У середньому в губернії протягом багатьох років закінчувало школу не більше 10 % учнів.
Початкова школа складалася з одно- та двокласних і вищих початкових училищ.
В однокласних початкових школах учні вивчали закон Божий, церковнослов'янську грамоту, російську мову (граматика, письмо, читання), арифметику, співи. При вивченні російської мови мало місце пояснювальне читання, на якому учні одержували елементарні відомості з історії, географії та природознавства.
Не набагато кращим було також становище і в початкових класах земських шкіл, де мали місце неоднакова кількість навчальних тижнів, дискримінація дівчаток (з різних причин) і надзвичайно великий (подекуди катастрофічний) відсів на кінець року. Наприклад, проаналізуємо навчальну діяльність у Гусарківській школі (с. Гусарківка, Олександрівського повіту Катеринославської губернії, нині Куйбишевського району Запорізької області) (табл. 2).
Таблиця 2
. Навчальна діяльність у Гусарківській школі
Навчальні роки |
Початок занять |
Кількість учнів на початок навчального року | Кількість учнів на іспитах* | |||||
| хлопчиків | дівчаток | всього | 1 клас | 2 клас | 3 клас | 4 клас | ||
| 1881/82 | 84 | 11 | 12 | 13 | ||||
| 1885/86 | Жовтень | 86 | 9 | 95 | 44 х 7 д |
18 х 1 д |
24 х 1 д |
|
| 1891/92 | 49 | 30 | 8 | |||||
| 1893/94 | 82 | 12 | 94 | |||||
| 1894/95 | 18 жовтня |
75 | 10 | 85 | 9 х 2 д |
6 х 1 д |
3 х - |
|
| 1904/05 | 18 вересня |
104 | 35 | 136 | Всього на іспитах було 102 хлопчики і 27 дівчаток | |||
| 1907/08 | 17 вересня |
102 | 13 | 115 | 16 х 2д |
50 х - |
- - |
36 х 1 д |
| 1908/09 | 2 жовтня |
102 | 13 | 115 | 43 х 12 д |
11 х 1 д |
18 х - |
- - |
| 1913/14 | 162 | 28 | 190 | 51 х 6 д |
67 х 11 д |
18 х 3 д |
15 х 2д |
|
* х — хлопчиків; д — дівчаток.
Дещо краще було поставлено навчання в міських та залізничних школах. Тут використовувалися екскурсії на природу, до музеїв, на виставки; на уроках застосовувалися ілюстрації, демонстрації та інші методи навчання.
Вивчаючи арифметику, учні опановували чотирма арифметичними діями над цілими числами, ознайомлювалися з дробами, нумерацією, таблицями мір довжини, ваги, часу, з мірами поверхні й об'єму тіл, вчилися користуватися рахівницею. З метою розвитку логічного мислення та пам'яті учнів вчили усній лічбі, усному розв'язуванню складних задач тощо.
Рис. 1. Типова земська сільська школа колишнього Олександрівського повіту Катеринославської губернії
Складною була проблема змісту навчання. Наприклад, у Бальманській земській школі Олександрійського повіту Катеринославської губернії 1896 р. з історії вивчали такі теми: виникнення держави, хрещення Русі, монголо-татарське іго, Петро І, Катерина II, оборона Севастополя, падіння кріпосного права. З географії учні вивчали: сторони світу, компас, масштаб, гори, моря, ріки, народонаселення Росії; відомості про Катеринославську губернію та Олександрівський повіт.
Естетичне виховання забезпечувалося уроками церковних співів. Хоч цей предмет був обов'язковим, проте викладання його мало лише релігійну спрямованість, часто велося нефахівцями, що не сприяло розвитку в дітей естетичних смаків та уподобань.
Дещо вищого рівня знань учні набували у двокласних училищах. Тут вивчалися географія з короткими відомостями про явища природи, креслення і малювання. Крім елементарної грамоти, учні ознайомлювалися з синтаксисом, мало місце літературне читання.
На 1 січня 1915 р. в Україні діяло 21 104 початкових школи. У них навчалося понад 1,5 млн. учнів. 57,4 % шкіл були підпорядковані Міністерству народної освіти, 42,1 % — церковному відомству, 38,9 % від загальної кількості усіх початкових шкіл становили земські школи.
Вивчення рідної мови дітьми українців навіть не планувалося, а окремі спроби прогресивного вчительства нещадно переслідувалися. Звідси ознайомлення учнів початкової школи з українською культурою, літературою, фольклором, народним мистецтвом на території України було практично неможливим та досить проблематичним.
Ліпше була поставлена освіта у приватних навчальних закладах, які утримувалися діячами української культури та меценатами. Відома діяльність шкіл Х.Д. Алчевської в селі Олексіївка Слов'яносербського повіту, М.Л. Кропивницького в садибі "Затишок" Куп'янського повіту, М.М. Аркаса в Богданівській школі, Т.Р. Рильського в селі Романівка Сквирського повіту. В цих школах дбали про розвиток мислення у дітей, вчителі намагалися усунути казенно-схоластичне навчання, прищеплювали народну мораль, вчили учнів рідною мовою тощо.
Особливо жорстоко царський режим розправлявся з демократичними вчителями після придушення революції 1905-1907 pp. У Київському навчальному окрузі, наприклад, з 1905 до 1912 р. було звільнено 32 директори і 972 вчителів.
Репресії серед учительства хвилями проносились по всіх закутках України, чинилася розправа над найбільш національне зорієнтованими і свідомими учителями початкових та інших ш
Більшість шкіл не мали своїх приміщень і тулилися в пристосованих при церквах, у сільських хатах тощо. Довгинцівське залізничне училище на Криворіжжі, наприклад, розміщувалося в церковному приміщенні. У ньому вчилися діти з багатьох залізничних станцій, звідки їх щоденно звозили "робочими" потягами. Щоб приїхати до школи зі станції Висунь, наприклад, дітям треба було вставати посеред ночі, і поверталися додому вони також уночі.
Середня школа в Україні була недосконалою. Всього в 1914-1915 р. діяло 117 чоловічих, 232 жіночі гімназії, 42 реальних і 63 комерційні училища. У них відповідно навчалося 36 817, 60 292, 12 187 та 19 639 учнів. На тлі державних шкіл вигідно вирізнялися приватні середні навчальні заклади. У колегії імені Павла Ґалаґана, яка функціонувала в Києві з 1871 по 1920 pp., y навчальному процесі домінували народні духовні традиції. За рівнем науковості викладання, інтелігентності, вихованості випускників сучасники прирівнювали цей заклад до Царськосельського ліцею, Оксфордського та Кембриджського коледжів. Колегія виховала справжню плеяду вчених, діячів культури і освіти, серед них президент АН України В. Липський, академіки А. Кримський, Н. Котляревський, В. Грабар, К. Костюк, М. Максименко, письменники М. Драй-Хмара, П. Филипович, художники М. Пимоненко, М. Мурашко та багато інших.
Проте таких навчальних закладів в Україні було мало, діяли вони нетривалий час. За свій демократизм, невизнання офіційних програм, викладання українською мовою та використання в навчальному процесі елементів українознавства ці школи закривалися, а їх вчителі переслідувалися.
Відповідно до потреб промисловості з кінця століття у промислових центрах відкриваються професійно-технічні навчальні заклади, їхня діяльність регламентувалася "Основними положеннями про промислові училища", прийнятими в 1888 р. Всі училища діяли на основі індивідуальних статутів, за навчальними планами і програмами, що затверджувалися кожним навчальним закладом. На вивчення загальноосвітніх предметів у них відводилося від 10,6 до 30,4 % загального часу. Відома діяльність Маріупольського нижчого механіко-технологічного училища, Горлівського гірничого училища, Слов'янського нижчого гірничозаводського училища, Херсонського ремісничого училища тощо. Як правило, технічні училища, в яких навчалися підлітки з 12-14 років, випускали підмайстрів. Ремісничі школи готували кваліфікованих робітників різних спеціальностей: ковалів, токарів, слюсарів, ливарників тощо.
З початку століття відкриваються ремісничі сільськогосподарські школи та навчальні заклади окремих видів професійної школи — морехідні, художньо-промислової освіти тощо.
Вища освіта в Україні також залишалася недосконалою. На початок 1917 р. на всій території України, що входила до складу Російської імперії, діяли 27 вищих навчальних закладів, у яких навчалося 35,2 тис. студентів. Серед них було три університети — у Харкові, Києві, Одесі; три технічних інститути — Київський політехнічний, технологічний у Харкові та Катеринославський гірничий. Діяли Харківський ветеринарний інститут, Київський і Харківський комерційні інститути, Київська й Одеська консерваторії, сім вищих жіночих курсів, Ніжинський історико-філологічний інститут.
Таким чином, усі вищі навчальні заклади були зосереджені тільки у п'яти містах України, в яких провідні вчені та викладачі теж плекали національний дух, дбали про подальший розвиток вітчизняної науки, культури, освіти.
У задушливій, затхлій обстановці російського великодержавного шовінізму та утисків царату зусиллями вчителів-просвітителів у школах різних типів відчувалась досить сильна опозиція нав'язуванню примусової русифікації українського шкільництва. Передусім з боку прогресивних вчителів пошевченкової доби, які прагнули в умовах заборони української культури здійснювати виховання молоді на кращих традиціях національної педагогіки та шкільництва.
Велику плеяду прекрасних учителів українських шкіл назавжди вкарбовано в історію вітчизняної освіти і педагогіки.
Заслуговує теплих слів добре ім'я учителя Левка Івановича Боровиковського
(1806-1889), вихованця Полтавської гімназії і Харківського університету, викладача історії латинської мови в Курській і Новочеркаській гімназіях, незабаром — у Полтавській гімназії.
Між іншим, Л.І. Боровиковський, крім педагогічної діяльності, був поетом Шевченкової доби. У передмові до однієї зі збірок він писав: "Моя мати — Україна: вона мене голубила й годувала, і на все добре наставляла. Як щира дитина, я її слухав — і повік не забуду, що вона мені говорила, як на все добре вчила — як з людьми жити, як на світі добре робити..." Власне, таким було і педагогічне кредо Левка Івановича.
Тож учитель-філолог, учений-фольклорист, етнограф, лінгвіст, поет-романтик Левко Боровиковський заслуговує доброї пам'яті на скрижалях історії української педагогіки і школи.
Не можна не назвати вчителя пошевченкової пори, вихованця історико-філологічного факультету Харківського університету Василя Степановича Гнилосирова
(1836-1901), який усе своє життя віддав освітянській справі, працював учителем, а з 1873 р. — директором Канівської повітової школи. B.C. Гнилосиров був прихильником демократичних перетворень у системі народної освіти, прагнув викладати рідною мовою, багато зробив у справі догляду за могилою Т.Г. Шевченка, її впорядкування та охорони. Він усе своє життя виховував учнівську молодь у повазі до національних святинь і символів. Увійшов відомий учитель до історії літератури під псевдонімом А. Гавриш-Гнилосиров. Нехай же під таким самим ім'ям талановитий учитель пошевченкової доби увійде і до історії української педагогіки.
Учитель літератури Василь Семенович Мова
(1842-1891) довгий час працював у катеринославській Маріїнській жіночій гімназії. Він закінчив юридичний факультет Харківського університету кандидатом права, і, як найчастіше бувало в учительських колах того часу, багато працював в літературі, між іншим, під псевдонімом В. Лиманський. Певно, під впливом місця розташування рідного хутірця біля Солодкого лиману, що на Кубані. B.C. Мова-Лиманський походив з роду козацького сотника Чорноморського Стародерев'янківського куреня. Переконаний вільнодумець, знавець і популяризатор творчості Кобзаря, один з перших авторів поетичного перекладу "Слова о полку Ігоревім" рідною мовою, автор кількох оригінальних творів у поетичних збірках "Проліски", B.C. Мова-Лиманський мав товариські стосунки з багатьма прогресивними вчителями України пошевченкової доби.
Вихованець Чернігівської гімназії і Київського університету Микола Андрійович Вербицький
(1843-1909) викладав словесність у Полтавській, а потім у Чернігівській гімназіях. Йому були притаманні бунтарський норов, глибоке переконання в необхідності демократичних перетворень у системі та змістові народної освіти України; у практичній діяльності прагнув виховувати найсвятіші людські почуття на кращих зразках українського фольклору, на творах Тараса Григоровича Шевченка, будив серед учнівської молоді почуття гідності та гордості належати до дивного українського миролюбного, працьовитого і пісенного народу.
Окремою і самобутньою постаттю на терені української культури та просвітництва є Іван Іванович Манжура (1851-1893), життя і творчість якого пройшли здебільшого на Катеринославщині (нині Дніпропетровська область).
|
Вигнаний царатом із шостого класу гімназії за "непокірну вдачу", згодом — з другого курсу Харківського ветеринарного інституту, до якого 1870 р. І. Манжура вступив вільним слухачем, де б він не працював потім — скрізь зазнавав переслідувань. Визначний український поет, фольклорист та етнограф, історик і учитель усе доросле життя перебивався приватними уроками, мізерним підробітком у редакціях катеринославських журналів і газет, для яких писав статті про виховну та формуючу роль народнопоетичних творів, народних обрядів і традицій.
Тому, незважаючи на постійну прискіпливу увагу поліції і різних департаментів, натхненного співця і захисника покривджених і знедолених І.І.Манжуру обирають 1887 р. дійсним членом Харківського історико-філологічного товариства, а 1891 р. — дійсним членом Товариства аматорів природознавства, антропології та етнографії при Московському університеті. Збірки поезій "Степові думи та співи" (1889 р.) і фольклорних творів "Сказки, пословицы и т. п., записанные в Екатеринославской и Харьковской губ. И.И. Манжурою" (1890 р.) ще за життя автора вивчалися в навчальних закладах Середньої Наддніпрянщини.
Знесилений у боротьбі зі злиднями, постійними переслідуваннями, надломлений жахливими умовами життя і тяжкими хворобами, І.І. Манжура помер на 42-му році життя в Катеринославі як бездомний жебрак. Його було поховано на історичному Севастопольському цвинтарі. Лише на початку 60-х років XX ст. віднайдено могилу великого страждальця і рукописні зошити у фондах Державної публічної бібліотеки АН України. В одній з поезій мандрівного талановитого учителя і вченого є рядки "Я син твій, нене-Україно...". Такий же знедолений і знівечений син, якою була тоді Україна для більшості своїх дітей... Наприкінці XIX — на початку XX ст. активною діяльністю відзначилися "Просвіти", які ставили собі за мету сприяння освіті українського народу його рідною мовою. Перша організація "Просвіти" виникла в 1868 р. у Львові. Революція 1905-1907 pp. сприяла відкриттю просвітніх товариств у Києві, Одесі, Чернігові, Житомирі, Катеринославі, Кам'янець-Подільському, Миколаєві та інших містах. Вони впроваджували в школи українську мову, історію України, дбали про видання українських підручників, книг, порушували питання про відкриття українських шкіл, проводили свята за народними традиціями тощо. У цей період видавництво "Український вчитель" видало "Українську граматику для школи" Г. Шерстюка, "Арифметику для українських шкіл" О. Кониського, "Граматику (Букварець)" С. Черкасенка та ін.
Значну просвітницьку роботу проводив педагогічно-освітній щомісячник "Світло", що видавався "Українським вчителем". Журнал висвітлював питання дошкільного, шкільного та позашкільного виховання, відстоював права української школи та української мови в ній. У журналі давалися цінні поради вчителям, вихователям, батькам з різноманітних освітньо-виховних проблем. Діяльності товариств "Просвіти" протидіяла вся система самодержавства з її механізмом переслідувань та репресій.
Тож прогресивні діячі освітянської ниви, громадськість кінця XIX — початку XX ст. відстоювали національну сутність, зміст і традиції українського шкільництва, педагогічної думки. Завдяки їх невтомній праці вдалося зберегти основи національного шкільництва і традицій, української педагогічної думки.