Реферат на тему:
Михайло Коцюбинський та його дослідження життя, звичаїв та побуту гуцулів
Любов і краса – це ті діаманти, які він вишліфовував із непоказних камінчиків та заховував у вічний скарб нашої національної культури.
Володимир Гнатюк
Михайло Коцюбинський – великий письменник – гуманіст, виразник дум і прагнень народних – посідає одне з чільних місць в історії української літератури. Його творчість, що припадає на кінець ХІХ – початок ХХ ст., яскраво відбиває не тільки глибинні соціальні зрушення в тогочасному суспільстві, а й активні пошуки, якими був позначений літературний процес на рубежі двох століть.
Творчо засвоївши традиції і досвід своїх славних попередників, передусім М.Вовчка, Шевченка, Т.Мирного і Нечуя-Левицького, Коцюбинський орієнтувався і на взірці світового письменства, зокрема європейського, був чутливим до тих новітніх віянь, що панували тоді в літературі. Він був справді природженим художником, “який має трохи інші очі, ніж другі люди, і носить в душі сонце, яким обертає дрібні дощові краплі в веселку, витягає з чорної землі на світ Божий квіти і перетворює в золото чорні закутки мороку”, - немовби про себе писав Коцюбинський в уривку “Павутиння”.
У 1910 році Коцюбинський у відповідь на наполегливе запрошення Гнатюка по дорозі з Італії відвідав Карпати. Письменник уже знав дещо про Гуцульщину з книжок та розповідей Гнатюка. Але тепер він був безпосередньо вражений і захоплений своєрідною природою, побутом та культурою українських горян. Під впливом, цих вражень та наполягань Гнатюка Коцюбинський вирішив написати повість про гуцулів. Свій намір він успішно здійснив, написавши чудовий фольклорно-етнографічний твір “Тіні забутих предків”.
Глибокими філософськими роздумами, прославленням світлого, прекрасного, здорового життя, що перебуває в гармонії з природою, сповнений твір “Тіні забутих предків” – правдива казка Гуцульщини.
Написанню повісті передувала велика підготовча робота. Коцюбинський зібрав надзвичайно цінний етнографічний матеріал, який до наших днів не втратив своєї значимості. Уважно й детально вивчаючи життя, побут, звичаї, обряди, вірування і народну творчість гуцулів, письменник звертався за порадами та консультаціями до Гнатюка, знайомився з працями В.Шухевича – одного з відомих дослідників етнографії гуцулів, зокрема вивчав його п’ятитомну “Гуцульщину”, студіював “Матеріали для гуцульської демонології” А.Онищука та іншу літературу.
Однак студіювання одних лише літературних джерел не могло задовольнити Коцюбинського. Він знав, що тільки самостійне безпосереднє спостереження та вивчення народного життя дасть змогу правильно висвітлити його та зробити вірні наукові висновки.
“Я, – зауважував письменник, - у свій час, з головою впірнув у Гуцульщину, яка мене захопила. Який оригінальний край, який незвичайний казковий народ. Але книжка книжкою, треба мати живі враження, щоб щось зробити – і хочеться швидше дочекатися літа”. (М.Коцюбинський, Твори в трьох томах, т.3 стор. 381).
Від першого короткого перебування в Карпатах у Коцюбинського залишилось велике враження. Про нього він писав М.Горькому: Коли б Ви знали, який це чудовий, майже казковий куточок, з густо зеленими горами, з вічно шумуючими гірськими ріками, чистий і свіжий, ніби вчора народився. Костюми, звичаї, весь уклад життя гуцулів - помадів, що проводять все літо зі своїми стадами на вершинах гір – настільки своєрідні і мальовничі, що почуваєш себе перенесеним у якийсь новий невідомий світ. Як було б добре, аби ви хоч раз з’їздили в Карпати” (М. Коцюбинський, Твори в трьох томах, т.3 стор. 366).
На другий рік Коцюбинський знову їде в Карпати. Тепер уже на більш довгий час. Оселившись у великому мальовничому селі Криворівня, де збиралися влітку такі відомі діячі української культури і науки, як І.Франко, Л.Українка, В.Стефаник, Ю.Федькович, В.Гнатюк та інші, Коцюбинський одразу почав збирати етнографічні матеріали. Він побував у багатьох селах, в гуцульських хатах, вивчав сімейний та громадський побут, записував легенди, повір’я, вірування.
Про те, що як працював Коцюбинський, Гнатюк писав у своїх спогадах: “Наперед студіював він місцеву природу ходив по лісі та по царинках... Робив собі всякі записки, розмовляв із селянами на різні теми, заходив до їх хат, придивлявся усему пильно, не поминаючи нічого, навіть найменшої дрібниці... У 1911 р. робив прогулку до Голов, звідки разом із учителем Л.Гарматієм їздив на полонину Скупову, ночував там при ватрі, їв бануш і приглядався полонинському життю. У Головах ходив також на “посіджінє” (забави при мерці); оглядав понадто похорон і весілє” (М. Коцюбинський, Листи до Володимир Гнатюка, Львів, 1914 стор.21).
У побуті гуцулів Коцюбинського особливо вразило збереження багатьох архаїчних звичаїв та обрядів, частина яких сягала своїм корінням у глибину віків. Уже на початку свого перебування в Криворівні Коцюбинський повідомляв Горькому: “Весь час проводжу в екскурсіях по горах, верхи на гуцульському коні, легкому й граціозному, як балерина. Побував у диких місцях, доступних небагатьом, на “полонинах”, де гуцули – номади проводять зі своїми стадами все літо. Якби Ви знали, яка величала тут природа, яке первісне життя. Гуцули – дуже оригінальний народ з багатою фантазією, зі своєрідною психікою. Глибокий язичник – гуцул все своє життя. до смерті проводить в боротьбі зі злими духами, що населяють ліси, гори і води. Християнством він скористався лише для того. щоб прикрасити язичницький культ. Скільки тут красивих казок, переказів, вірувань, символів! Збираю матеріали, переживаю природу, дивлюсь, слухаю і вчусь”.
(М. Коцюбинський, Твори в трьох томах, т. 3 стор. 386-397).
Особливо вражало письменника збереження в побуті гуцулів старовинних звичаїв та обрядів. “Нарід наскрізь поганський, що живе серед різнорідних злих духів, з якими веде боротьбу од пелюшок і до смерті. Первісні помади, вони так тісно зв’язали своє життя з своєю худобою (маржиною), що творять одну сім’ю. Само християнство послужило, здається, їм на те тільки, щоб закрасити культ поганства”, - писав він у листі до Є. Чикаленка від 22 липня 1911 року.
Характерний факт: М.Коцюбинського дуже зацікавило, чому на гуцульських могилах такі мізерні дерев’яні хрести, і він не заспокоївся доти, доки якийсь старий гуцул не пояснив йому, що то символ мізерності смерті у порівнянні з життям.
М.Коцюбинський почав працювати над твором про гуцулів лише після того, як докладно ознайомився з природою і звичаями Гуцульщини. 25 вересня 1911 року він повідомляв Гнатюка, що пише оповідання, на основі своїх вражень: “Боюсь, хвилююсь, але пишу”. “Не знаю, чи вдасться мені що зробити, а дуже хотів би. Може, на той рік пощастить мені зібрати більше матеріалу, і тоді матиму міцніший грунт під ногами” (там же).
У своєму творі М.Коцюбинський хотів відтворити своєрідне міфологічне світосприймання і світовідчуття гуцулів, показати їхнє життя, овіяне казкою, міфами, повір’ями, забобонами. “Коли б я хоч трохи переніс на папір колорит Гуцульщини і запах Карпат, то й з того був би задоволений”, - признався письменник. Але “переніс” він багато. У повісті його ожила Гуцульщина – з її горами, полонинами, потоками, лісами, з гуцулами, їх звичаями, віруваннями і повір’ями.
Легенди і казки, що їх часто вплітає письменник відповідно до світлосприймання своїх героїв, художні засоби, створені переважно на місцевому матеріалі, діалектизми, що майстерно вкраплюються і в авторську мову, і в мову персонажів, - все це надає творові романтичного, іноді казкового колориту і водночас не відриває від “землі”. Гуцульщина вимальовується перед нами такою, якою її бачили самі гуцули, котрі глибоко вірили, ніби природа одухотворена, жива, діюча, заселена злими чи добрими духами. Гуцул “знав, що на світі панує нечиста сила, що арідник (злий дух) править усім; що в лісах повно лісовиків, які пасуть там свою маржинку: оленів, зайців і сери; що там блукає веселий чугайстрир, який зараз просить стрічного в танець та роздирає нявки; що живе в лісі голос сокири. Вище, по безводних далеких недеях, нявки розводять свої безконечні танки, а по скелях ховається щезник.... Всякі злі духи заповнюють скелі, ліси, провалля, хати й загороди та чигають на християнина або на маржину, щоб зробити їм школу”.
Майстерно відтворюючи повір’я і звичаї гуцулів, часто в напівказковому тоні М.Коцюбинський розкриває їх темноту і забобонність, цілком реально змальовує їх убоге життя, важку працю, господарювання. Життя пастухів на полонині, добування вогню, доїння овець, виготовлення бринзи – все описано правдиво, без романтичних прикрас: “Вечорами біля стай палали вогні. Вівчарі скидали з себе одежу та трусили над ними воші або, зібравшись докупи, зголоднілі за літо без “челядини, вели безконечні масні розмови. Їх регіт покривав навіть сонні зітхання худоби”. М. Коцюбинський розумів, що живучість гуцульської демонології зумовлена була важким економічним становищем народу, його низьким культурним рівнем, тому в творі абсолютно відсутня ідеалізація “первісного життя”, яка так притаманна творам декадентів. У той же час вражає поетизація праці: описи трудових процесів (наприклад, виготовлення бринзи) звучать натхненно і навіть велично.
М.Коцюбинському, як і Лесі Українці в “Лісовій пісні”, вдалося зберегти необхідні пропорції і створити високохудожні реалістичні твори, разом з тим дійшовши, як відзначили рецензенти, до самого джерела, з якого родяться фантастичні оповідання про життя природи. М.Коцюбинський “відчув їх настрій і переказує їх в такій епічній прекрасній формі, що читачеві передається наївна віра гуцулів у твори їхньої власної фантазії”.
У “Тінях забутих предків” особливо виразно виявилася така риса письменника, як зумовленість образної системи твору конкретною місцевою, побутовою, історичною, соціальною і національною обстановкою, баченням світу крізь призму персонажів. Та оскільки сама обстановка незвичайна, то й асоціації та образи інколи можуть видатися незвичайними, своєрідними, навіть – дивовижними. Однак, як слушно відзначив І.О. Денисюк, чудова фантастика, якій піддається автор і читач, є реалістичним світосприйманням гуцула. У глибокому реалізмі і силі типізації Коцюбинського переконується кожний, хто побував на Гуцульщині навіть через піввіку після автора “Тіней забутих предків”.
Якщо декаденти всіляко підкреслювали владу звіриного начала в душі своїх героїв, то М.Коцюбинський, навпаки, не принижує людей з народу, справжніх “дітей природи”, бачить у них непереможний потяг до краси, до поезії, до всього світлого й людяного.
У центрі твору – образ Івана. Стрункий і міцний, як смерічка, легінь, поетична натура. З дитячих років Іван жив серед природи, виховувався на гуцульських повір’ях, легендах, казках, і світ був для нього ”як казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна”. Захоплюючись грою на сопілці, він намагається вловити мелодії, які звучать у природі. Марічка, як і Іван, змальована в ореалі музики і пісень. Що б вона не побачила, що б не сталося на світі – у неї виливалося в легку й просту пісню. Вона знала безліч співанок, вміла складати їх. Дружба Івана з Марічкою, такою ж ніжною і поетичною, як і він, повна краси й чистоти. В їхніх відносинах “все було так просто, природно, відколи світ світом, що жодна нечиста думка не засмітила їм серця”.
Цьому поетичному життю, повному гармонії й музики, овіяному чарами природи, М.Коцюбинський протиставляє життя Івана з Палагною після смерті Марічки. Тяжко переживши загибель подруги, Іван через кілька років одружився, бо “треба ж газдувати!” Палатна “з багацького роду, фудульна здорова дівка, з грубим голосом й воластою шиєю!” Вона любила пишну одежу і дбала, подібно до Марти із “Сну”, лише про господарство та тілесні потреби. Вічно заклопотане своїм ворожінням і худобою, вона не могла зрозуміти Івана, підтримати його кращі пориви. “Чи він кохав Палагну? Така думка ніколи не займала його голови. Він газда, вона газдиня, і хоч дітей у них не було, зате була худібка – чого ж ще більше? Життя їх текло, повне трубот про худобу, про господарство, яке потребувало вічної праці. Але Івана не задовольняло сите, спокійне існування з грубою, обмеженою Палагною, його сушила туга за іншим, красивим життям, за Марічкою, що стала для нього уособленням всього поетично, гарного, світлого: “Тусок обіймав серце Івана, душа банувала за чимсь кращим, хоч невідомим, тяглася в інші кращі світи, де можне б спочити”.
М.Горький назвав “Тіні забутих предків” М.Коцюбинського “отличным очерком”, М.Лисенко – чудовою поемою в прозі. У цьому творі, як в “Лісовій пісні Лесі Українки та “В неділю рано зілля копала” О. Коцюбинської, відтворюються повір’я, передсуди, марновірства і забобони, які обплутують людину, отруюють її життя; засуджується сите міщанське животіння; показується страшне протиріччя між мрією і дійсністю в капіталістичних умовах, що проникають в найглухіші закутки, а тим самим підказується думка про необхідність змінити ці умови, боротись за таке суспільство, де б мрія і дійсність злилися, в якому людина вийшла б з-під влади темноти, забобонності і марновірства, що безроздільно панували над душами гуцулів.
Письменник назвав свій твір “Тіні забутих предків”. Назва не випадкова. Серед гуцулів, відрізаних горами від широкого світу, збереглися ті давні звичаї і вірування, давнє світосприймання і світовідчуття, коли природа й життя людини зливались в одне нероздільне ціле. Було кілька варіантів заголовка: “Тіні минулого”, “Голос віків”, “Відгомін” перед віку”, “Подих віків”, “Дар предків забутих”, “Голос забутих предків”.
М.Коцюбинського приваблювали душевна та фізична сила, здоров’я простого народу, в даному разі гуцулів. Серед його нотаток двічі зустрічається запис: “Гуцул – здоровий, як гірське повітря, легкий, як потік у свому бігу”.
У повісті яскраво змальовані особливості побуту, господарства, сімейного та гро
Написавши “Тіні забутих предків”, М.Коцюбинський не припиняє вивчення Гуцульщини. Навпаки, інтерес до неї в письменника ще більш поглиблюється, особливо під впливом знайомства з особливостями сімейного та громадського побуту українських горян. Про це свідчать численні записи, що були зроблені Коцюбинським у його записних книжках, а також спогади Гнатюка. “Найбільше, - згадував Гнатюк, - зацікавили його були отці прояви гуцульського життя:
1. Родова мість, яка заховалася між гуцулами ще в такій майже силі, як італійська вендета на Сицілії.
2. Інституція годованців, яка дає старим якийсь час жити безжурно “набувати сили” на сім світі. Від добачував у ній глибокий філософічний підклад і хотів ним закрасити задуману повість.
3. Вільна любов, яка проявляється у тім, що майже всі – з малими виїмками – гуцули не доховують подружньої вірності і поза легальним подружжям знаходять собі любасів та любасок, з якими проводять далеко кращі хвилі, як із вінчаним подругом чи подругою”. (М.Коцюбинський, Листи до В.Гнатюка, стор. 23).
Окремо зацікавився Коцюбинський поширеним серед гуцулів звичаєм брати в сім’ю так званого годованця, тобто приймака. Письменник помітив, що становище годованця відрізнялося від становища приймака центральних губерній України. По-перше, годованця брали в сім’ю не обов’язково до дочки, а просто як робочу силу. Він міг одружитися з дівчиною з іншої сім’ї. Але в такому разі його дружина, приведена в чужий хазяйський дім, теж називалася годованкою і повинна була працювати на господаря дому. По-друге, звичаєм брати годованця могли користуватися тільки заможні селяни, ті, як зауважував Коцюбинський, “які хотять безжурного життя”.
Дослідник відзначав далі, що прихід годованця в сім’ю не був простим. Це оформлялося юридично: складалася спеціальна угода у нотаріуса, де обговорювалися права годованця, якого хазяїн мав право перепродувати. Отже, взаємовідносини між годованцем і хазяїном та членами його сім’ї були нерівноправними. Годованець повністю залежав від хазяїна, тобто фактично перебував на становищі батрака.
“Годованці, - писав Коцюбинський, - звичайно живуть в хаті господи (діда з бабою) і мусять їх слухатись в роботі, просити дозволу піти кудись. Коли разом гуляють на весіллі, дід забавляється, а годованець мусить йти доглядати маржинку”. (М.Коцюбинський, Твори в трьох томах, т.2. К., 1985, стор. 494).
Тяжка праця, погане ставлення з боку хазяїв часто приводило до суперечок, сварок і навіть бійок між годованцями та їх господарями. Такі сутички іноді закінчувалися смертельними випадками. “Коли годованець, зауважує Коцюбинський, - купить своїй жінці (годованці) щось кращого з’їсти, виходить сварка. Газди уважають, що годованці не мають права тепер набуватися, що це тільки їхнє право – і звідси сварка”.
Зацікавившись вивченням особливостей сімейного і громадського побуту гуцулів, про які мало відомо в центральних губерніях України, Коцюбинський приходить до думки про написання нової великої повісті під назвою “Годованці”. У листі до О.Аплаксіної з цього приводу він повідомляв: “Мені хочеться познайомитися зі своєрідною філософією гуцулів, з їх поглядами на життя і любов. Вже тепер почуваю під собою ґрунт”. Сучасники свідчать, що окремі епізоди повісті були вже готові і письменник розповідав про них. Зокрема Л.Гармостій згадує, що М.Коцюбинський говорив йому про план нового твору. Знаючи, як працював письменник (він не сідав писати, поки твір не був цілком готовий “в голові”), можна твердити, що повість була майже створена. Та й сам М.Коцюбинський зазначав: “Багаті записи маю... Усе у голові готове... Сядь та пиши. Так отже заслаб” (“Літературно-науковий вісник”, 1913, т. LXIII, №5, стор. 221).
Коли раніше робота, службова та приватна не давала можливості працювати над твором, то тепер тяжка хвороба прикувала М.Коцюбинського до ліжка. Письменник гірко жалкував: “...Школа тільки “гуцульського матеріалу, бо дурно загине” (т.4, стор. 443)
Повість так і не була написана. Це не поодинокий приклад з творчої біографії М.Коцюбинського, як і багатьох інших революційно-демократичних письменників. Умови життя й праці їх були такими, що не раз доводилося. За словами Лесі Українки, “скрутити голову” планові і замість роману чи повісті давати опис якоїсь виставки чи дрібні дописи. Сільськогосподарські огляди, які змушений був писати М.Коцюбинський, своїм обсягом набагато перевищували всі його твори...
Та, на жаль письменникові не судилося здійснити свій намір. Наперешкоді стала смерть.
Коцюбинський не написав і наукової роботи, присвяченої згаданим питанням, не з’ясував до кінця причин збереження гуцулами найдавніших пережитків. Але вже одне те, що він зафіксував ці явища наприкінці ХІХ і початку ХХ ст., має велике наукове значення.
Його матеріали, вказуючи на наявність локальних особливостей у розвитку сім’ї та сімейного побуту на Україна, накреслювали шляхи для дальшого дослідження цих важливих питань народного життя.
Не менш важливу роботу проробив Коцюбинський у галузі вивчення духовної культури гуцулів. Взагалі його цікавило вивчення вірувань, уявлень, звичаїв та обрядів різних народів. Досить згадати його висловлювання про збірники Франка, Гнатюка, про етнографічні розвідки з цих питань “Літературно-наукового вісника”, щоб зрозуміти, яке велике значення надавав Коцюбинський вивченню народної культури. “Я дуже ціню такі книжки, - підкреслював він, - змушений жити в місті, далеко од народу, я часом з головою поринаю в етнографічні записи, в те чисте і свіже джерело народної творчості та покріпляю тим свої сили”. (М.Коцюбинський, твори в трьох томах, т.3 стор. 344).
Досліджуючи народні вірування, Коцюбинський звертався по допомогу до відомих спеціалістів у цій галузі. Так, в одному з листів до Гнатюка він писав: “Дуже Вас прошу пришліть мені (коли можна – скоріше) такі етнографічну програму (здається, переклад з англ. мови), яку я переглядав у Вас у Криворівні. Вона в жовтій обгортці. Там зведені і пояснені вірування всяких народів” (т.3 стор. 423).
Як допитливий і глибокий дослідник Коцюбинський вважає за необхідне вивчення народних сороміцьких оповідань та пісень, оскільки за його словами, “такий матеріал відкриває нову сторону народного духу, а це цікаво!” (т.3. стор. 344).
Перед тим як характеризувати світогляд та духовну культуру гуцулів, Коцюбинський старанно вивчав відповідну літературу, а живучи в Карпатах, не пропускав жодної нагоди для спостереження народних обрядів, вивчення вірувань, ставлення місцевого населення до явищ природи тощо. В цьому письменникові допомагали місцеві жителі – учитель Л.Гарматій, молоді селянські хлопці Шекерик-Дониковий, Танасійчук та інші. Вони допомагали збирати матеріал, розповідали про місцеве життя, виїздили з письменником на відбуття обрядів, свят, робили для нього багато зарисовок і фотографій, які, на превеликий жаль, загинули.
Коцюбинський розумів, що специфічні умови життя в горах, тяжке матеріальне становище, віддаленість від культурних центрів – все це було важливим чинником збереження архаїчного, первісного не тільки в побуті, а й духовній культурі, у віруваннях, в світосприйманні. Гуцул вірив, писав Коцюбинський, “що на світі панує нечиста сила, що арідник (злий дух) править усім; що в лісах повно лісовиків, які пасуть там свою маржинку: оленів, зайців і сери; що там блукає веселий Чугайстир, який зараз просить стрічного в танець та роззирає наявки; що живе в лісі голос сокири. Вище, по безводних далеких недеях, нявки розводять свої безконечні танки, а по скелях ховається щезник. Міг би розказати і про русалок, що гарної днини виходять з води на берег” (т.2. стор. 307).
Та говорячи про забобони, вірування у злих і добрих духів, у відьом, утоплеників, чортів тощо, Коцюбинський, як і завжди в своїх спостереженнях, умів знаходити тенденції нового у світогляді людини, в даному разі у ставленні людини до природи. В його щоденнику серед багатьох записів прикмет, забобонів, заклинань зустрічаються й такі, що містять у собі іронію і свідчать про зникнення в людини страху та побожного ставлення до того, що раніше вважалося таємничим, надприродним”. Тепер чортів менш, - записує Коцюбинський народне висловлення, - бо вони мають роботу на фабриках, коло машин, у телефоні, у колії, велосипеді” (т.3 стор. 405). А трохи далі занотовує про те, що “щезника продають в Сегоні за 5-ку (в пляшці)” (т.2. стор. 461).
Серед багатьох обрядів та звичаїв, спостережуваних Коцюбинським, його увагу привертали похоронні обряди, оскільки вони зберегли тут найдавнішу форму – поховання на санях, різноманітні гри та забави при мерці. Письменник бував присутнім на таких обрядах, особисто брав участь в ігрищах. Ось як описує він цей гуцульський обряд: “В селі потрапив на оригінальний обряд. Вночі десь померла бабуся – і ось з далеких хат (тут хата від хати на кілька верст) зійшлися люди. На лаві під стіною лежить покійниця, горять перед нею свічки, а в хаті поставлені лави, як у театрі, і на них сидить маса людей. Тут же, біля покійниці в сінях, зібралась повеселитись молодь. І яких тільки тут ігр не було! Сміх роздавався безперервно, жарти, поцілунки, крик, а покійниця скорбно зімкнула вуста, і тепляться похоронним блиском свічки. І так всю ніч”. (Листи М.М.Коцюбинського до О.І. Аплаксіно, стор. 182-183).
Не лишив Коцюбинський поза увагою і матеріальний побут гуцулів. Він описує їх житла (“гражди”), працю, господарство та його особливості. Цікаво, що пастухи, якими переважно були чоловіки, майже півроку жили далеко від сім’ї, в горах. Коцюбинський докладно описує організацію за давньою традицією господарства в горах, зокрема, стрижку, доїння овець, виготовлення масла і бринзи, добування та підтримку ватри, розваги пастухів та інше.
На високій царині, - читаємо у Коцюбинського, – де газда має сіно (там мусить бути незамерзаюча вода, потік, - він робить зимарку з піччю, в якій горить ватра день і ніч. Газда йде з маржинкою туди сам... і пробуває там стільки, поки не з’їсть худоба сіно: місяць, два, до Різдва. Бере корову, воли, коні, вівці, свині. Часом для худоби робить застайку, де вона ховається в негоду, а найчастіше худоба і день і ніч пробуває під одкритим небом. Сніг випада на 1-1 ½ або 2 метри. Газда дає 3, 2 або і один раз їсти (разить), прочищаючи сніг до землі, щоб худоба не втоптувала сіна ногами в сніг... Прокидає в глибокому снігу коридори в різних напрямках, де купками годуються вівці...” (т.2, стр. 492).
Далі, йде опис стрижки і доїння овець, збирання сметани, виготовлення масла та бринзи. У вільний від роботи час, продовжує письменник, газди роблять вила, а іноді й розважаються грою на флоярі.
Діяльність М.Коцюбинського в галузі вивчення життя і побуту гуцулів, зокрема зібрані ним етнографічні матеріали, є неабияким надбанням української етнографічної науки. Тим більше, що, на відміну від своїх попередників у цій ділянці, він звернув увагу на такі питання, які зовсім або майже зовсім не ставились в українській етнографії. Часто в листах до друзів письменник називав себе вогне – і сонцепоклонником. І все його чесне і многотрудне життя, і вся його творчість підтверджують: так, він був і назавжди залишився великим Сонцепоклонником і великою Людиною. Таким людяним, добрим, лагідним постає Михайло Коцюбинський перед нами зі спогадів його сучасників.
Зі спогадів про Михайла Коцюбинського В.Гнатюк писав: “Середнього росту, стрункий, худорлявий, в останніх часах трошки вперед похилений, одягнений скромно, але все без найменшого закиду і, звичайно, з якоюсь квіткою в бутоньєрці. Квіти – це була його пристрасть і розкіш... Любив пристрасно природу і давав цьому вираз на кожнім кроці. Любив добрих людей, любив приємне товариство, а знайшовшись у ньому, любив вести безконечні розмови, аж не раз умучувався ними. Незвичайно любив дітей і ніколи не пройшов коло них, щоб їх не зачепити, не заговорити та не пожартувати трохи.
Твори М.Коцюбинського писані так, що не можуть старітися, тому він “усе буде мати читачів у широких кругах...”
Л.Гарматій пише: “М.Коцюбинський дуже цікавився Гуцульщино, краса природи робила його особливе враження, а коли тих вражень було забагато, серце не видержало і змоглося під їх сильним тисненням”.
П.Шекерик –Доників назвав Коцюбинського “великий любитель Гуцульщини і правди, чоловік праці...” В Дорошенко писав у спогадах: “І так якось легко було бути з Коцюбинським, швидко зав’язувалася нитка симпатії. Його благородна постать, з широким, відкритим чолом, тиха мова й ніжна, делікатна вдача мимоволі чарувала чоловіка. Михайло Михайлович квапився працювати. Кожну хвилину, яку вдавалося йому вирвати від хвороби, використовував він для творчості. Йому так хотілося жити, щоб творити... Творча уява його була повна образів, що просилися на папір, а тут безліч хвороб сприсягнлися на його здоров’я...”. М. Горький писав:
“Людяність, краса, народ, Україна – це улюблені теми розмов Коцюбинського, вони завжди були з ним, як серце, мозок і славні ласкаві очі”.
“... М. Коцюбинський напоєний соками багатющої землі своєї – і через це він став безсмертним: великі світочі людства давно вже розтупились, щоб дати місце і йому і черзі борців, мислителів і шукачів правди”. Ці слова П. Тичини , геніального учня Михайла Коцюбинського, перевірені часом.
Література
1. О.М. Кравець “М.М. Коцюбинський про народний побут”, Київ, 1963 р., стор. 32-43.
2. “Спогади про Михайла Коцюбинського”, Київ. “Дніпро”, 1989 р., стор. 175-188.
3. Н.Л. Калєниченко “Великий сонцепоклонник”, Київ, “Дніпро”, 1966 р., стор. 217-226.
4. Н.Л. Калєниченко “Михайло Коцюбинський” літературний портрет, Київ, “Дніпро”, 19846 р., стор. 149-161.
5. “М.М.Коцюбинський” збірник, Київське обласне видав., 1960 р., стор. 20-25.
6. “Слідами феї моргани” Ю.Б. Кузнєцов, П.І.Орлик, Київ, “Радянська школа”, 1990 р., стор. 126-144.
7. “У вінок Михайлу Коцюбинському” збірник, Київ, “Наукова думка”, 1967 р., стор. 234-235.
8. “Михайло Коцюбинський, що записано в книгу життя”, Харків, “Фоліо”, 1994 р., стор. 23-24.
9. М.Коцюбинський “З глибини”, Київ, “Факт”, 2005 р., стор. 151-204.
10. М. Коцюбинський “Вибрані твори”, Київ “Генеза”, 2004 р., стор. 5-20.