Смерть матері Юговичів

Автор: Народна творчість
. Милий Боже, що за дивне диво! Ой зібралось військо на Косові, А в тім війську Юговичів дев’ять1, А десятий Юг-Богдан поважний. Молить Бога Юговичів мати, Щоб він дав їй очі соколині Та ще й білі крила лебедині, Пролетіти на Косове рівне І побачить Юговичів дев’ять, Десятого — батька Юг-Богдана. Як молила, вимолила в Бога: Дав їй Бог і очі соколині, Дав їй Бог і крила лебедині. Тож вона майнула на Косове, Бачить мертвих Юговичів дев’ять, Десятого — батька Юг-Богдана; Дев’ять там списів у землю вбито, Що сидить на кожнім ясен сокіл, Що стоїть при кожнім кінь юнацький, А лежить при кожнім лев прелютий2. Заіржали дев’ять добрих коней, Заревіли дев’ять лютих левів, Дев’ять соколів заклекотали... Та тверде старенька мала серце І сльози гіркої не зронила, Узяла всіх дев’ять добрих коней, Узяла всіх дев’ять лютих левів, Узяла і соколів тих дев’ять, Повернулася у дім свій білий. Іздалека невістки пізнали, Зустрічати вибігли свекруху,— Дев’ять удовиць тут закувало, Заридало дев’ять тут сиріток, Ще й заржало дев’ять добрих коней, Заревіло дев’ять лютих левів, Дев’ять соколів залкекотало. Та тверде старенька мала серце І сльози гіркої не зронила. А як північ уночі настала, Заіржав Дем’янів кінь буланий, Запитала мати у невістки: «Невіст

онько, Дем’янова мила!. Чом заржав Дем’янів кінь буланий! Чи він хоче білої пшениці, Чи води він прагне із Звечана3!» Відказала Дем’янова жінка: «Ой, свекрухо, Дем’янова нене! Він не хоче білої пшениці, Ні води не прагне із Звечана, Та його Дем’ян так призвичаїв, Що овес до півночі жує він, А опівночі руша в дорогу. Тож сумує за своїм він паном, Що до нього довго не приходить». Та тверде старенька мала серце І сльози гіркої не зронила. Вранці, як на світ благословилось, Прилетіли два ворони-круки, Що в крові їм крила по рамена, Що із дзьобів біла піна капле. А несуть вони юнацьку руку, Золота на тій руці обручка,— Кинули вони ту руку нені. Взяла руку Юговичів мати, Обернула, глянула на неї, Підклика Дем’янову дружину: «Невістонько, Дем’янова мила! Пізнаєш ти руку цю юнацьку?» Відказала Дем’янова жінка: «Ой, свекрухо, Дем’янова мати! Ця правиця нашого Дем’яна, Я пізнала золоту обручку, Що дала Дем’янові при шлюбі». Взяла мати Дем’янову руку, Обернула, глянула на неї; До руки промовила тихенько: «Ручко мила, грушко недоспіла! Де зросла ти, де тебе зірвали? А зросла ти у мені на лоні, А зірвали на Косові рівнім!» Серце тут напружилося в неї, З болю серце в неї розірвалось По синах по дев’ятьох із горя, По десятім Юг-Богдані сивім. Переклад М. Рильського