Реферат на тему:
Винниченко В.К. - керівник уряду Центральної Ради 1917 - 1918
(1880 – 1951)(керував урядом: червень 1917 р. – січень 1918 р.)
Народився 26 липня 1880 р. у селі Веселий Кут Єлисаветградського повіту на Херсонщині (нині с. Григорівка Новоукраїнського району Кіровоградської області) у селянській родині. Навчався в Єлисаветградській гімназії, а після складання екстерном іспитів вступив на юридичний факультет Київського університету. Тут він прилучається до участі в русі за визволення українського народу з-під національного гніту російського царату.
З 1902 р., після публікації в «Киевской старине» оповідання «Краса і сила», стає відомим як письменник. Вступає до Революційної української партії (РУП), яка з 1905 р. стала називатися Українською соціал-демократичною робітничою партією (УСДРП). За її дорученням проводив агітаційно-пропагандистську роботу серед робітників Києва та селян Полтавської губернії, за що 1903 р. був заарештований, виключений з університету й ув’язнений до одиночної камери Лук’янівської в’язниці в Києві, звідки йому згодом вдалося втекти. Незабаром новий арешт, дисциплінарний батальйон. Але він знову втікає і нелегально відбуває в еміграцію. Ризикуючи життям, не раз переходить кордон, беручи участь у переправці революційної літератури в Росію. Після чергового арешту й ув’язнення із загрозою довічної каторги В. Винниченку за допомогою товаришів вдається вирватися з рук царської охранки. Не ризикуючи далі, він емігрував. Та на початку Першої світової війни В. Винниченко вернувся до Росії і жив до 1917 р. під чужим ім’ям переважно в Москві, займаючись літературною діяльністю.
Після Лютневої буржуазно-демократичної революції, в часи формування перших українських державних інституцій В. Винниченка обирають заступником голови Центральної Ради. Від червня 1917 р. йому доручають очолити її виконавчий орган – Генеральний секретаріат. В. Винниченко – автор майже усіх декларацій і законодавчих актів УНР. З них досить чітко простежується еволюція його поглядів від «культурно-національної автономії» України в складі Російської федеративної республіки до відродження самостійної української національної державності.
В. Винниченко пройшов складний шлях політичного діяча з широкою амплітудою коливань своїх поглядів, за що його критикували як «зліва», так і «справа». Безперечно, він не був застрахований від помилок, однак його вагання були викликані пошуками вірних безкровних політичних рішень.
Особливо виразно це простежується під час його перебування на посту голови Генерального секретаріату, який діяв з 15 червня 1917 р. до 9 січня 1918 р. Крім В. Винниченка, який водночас був і генеральним секретарем внутрішніх справ, до складу уряду входили Б. Мартос – генеральний секретар земельних справ, С. Петлюра – генеральний секретар військових справ, В. Садовський – генеральний секретар юстиції, І. Стешенко – генеральний секретар освіти, всі – члени соціал-демократичної партії. С. Єфремов був генеральним секретарем міжнаціональних справ (соціал-федераліст), П. Христюк – генеральним писарем (соціал-революціонер), М. Стасюк – генеральним секретарем продовольчих справ (непартійний соціаліст, згодом – соціал-революціонер) і Х. Барановський – генеральним секретарем фінансів (позапартійний).
Отже, з дев’яти членів першого складу Генерального секретаріату п’ятеро були соціал-демократами, що накладало на партію та її лідера В. Винниченка значну відповідальність і водночас вимагало від них великого такту у стосунках з іншими партіями, більшістю членів ЦР, щоб заручитися їх підтримкою.
Становлення Генерального секретаріату відбувалося надзвичайно складно. Перед В. Винниченком, членами його уряду, в цілому перед ЦР постало багато питань, які вимагали негайного розв’язання. Яким мають бути статус, структура, функції, права і обов’язки новоутвореного виконавчого органу? Де взяти тисячі досвідчених, грамотних і національно свідомих людей на урядові посади в усіх інституціях, починаючи від міністрів й закінчуючи діловодами в канцеляріях? Як їх утримувати? Гостро стало питання і про розміщення урядових установ. Вся резиденція уряду складалася з двох невеликих кімнат у Педагогічному музеї.
Велика мета – відродження української нації, розбудова української державності – надихали патріотів на значний ентузіазм, піднесення духу, усвідомлення власної ролі у розбудові держави.
Першим документом, який певною мірою визначав контури програми діяльності уряду, стала Декларація Генерального секретаріату, розроблена за безпосередньою участю і під керівництвом В. Винниченка та вперше ним оприлюднена на пленарному засіданні ЦР вже 26 червня.
Основою для підготовки зазначеної Декларації став I Універсал, який урочисто проголошував новий лад вільної автономної України, у якій «однині самі будемо творити наше життя».
Обґрунтовуючи найважливіші положення Декларації Генерального секретаріату, В. Винниченко підкреслював, що до певного часу головним завданням ЦР було об’єднання українських демократичних сил на ґрунті національно-політичних домагань. Та бурхливі політичні процеси, що відбувалися в Україні, висунули нові вимоги. Одних лише національно-політичних домагань стає замало. Український народ повинен був об’єднатися і для розв’язання економічних та соціальних проблем. Ось чому, за словами В. Винниченка, ЦР мала поширити свою платформу, стати національним парламентом, в якому освітлюються і вирішуються усі питання, що висуває життя.
Генеральний секретаріат, як виконавчий орган ЦР, мав охоплювати і оперативно вирішувати усі фінансово-економічні, військові, освітні та інші потреби Української держави. Виходячи з цього, голова Генерального секретаріату визначив основні обов’язки, функції і плани діяльності кожного секретаріату.
Зокрема, у Декларації передбачалося: організувати перебудову місцевої і загальнокрайової адміністративної влади з їх органічним зв’язком із ЦР; розробити основи фінансової політики; забезпечити українізацію та демократизацію судових органів, розробити законопроекти, які б відповідали автономному устрою в Україні; зосередити у своїх руках управління шкільною освітою, видання підручників, підготовку вчителів; здійснювати відповідну діяльність з об’єднання всіх національностей, що проживали в Україні; проводити необхідну роботу з українізації війська як в тилу, так і на фронті; підготувати проект земельного закону та забезпечити автономію України в продовольчій справі.
Таким чином, оприлюднена В. Винниченком Декларація Генерального секретаріату, яку підтримала більшість членів ЦР, закладала перші підвалини для розбудови Української держави у XX ст. Вона стала основою для розмежування законодавчих і виконавчих функцій органів влади, була надзвичайно вдалим актом політичного тиску на Тимчасовий уряд.
Хоча основні положення Універсалу і Декларації передбачали встановлення в Україні лише автономно-федеративного устрою у складі Російської держави, вони викликали величезне занепокоєння у Петрограді.
Для вирішення умов порозуміння вже через кілька днів до Києва прибула поважна делегація Тимчасового уряду у складі трьох міністрів: Керенського, Терещенка, Церетелі. За короткий час між ними, Грушевським, Винниченком та іншими членами Генерального секретаріату були проведені інтенсивні переговори. Як згадував В. Винниченко, вони проходили «трудно, з недовір’ям, з невільним пригадуванням минулого, з бажанням виговорити більше».
З українського боку у переговорах ключову роль відігравав В. Винниченко, поміркована лінія якого посилилась особистісними стосунками з соціалістом І. Церетелі. Голова Генерального секретаріату та його колеги у переговорному процесі міцно трималися автономістсько-федералістської орієнтації, згоджувалися на домагання Тимчасового уряду не ставати на шлях самочинних дій, чекати Установчих зборів, не конфліктувати з місцевою неукраїнською демократією і не робити кроків щодо українізації армії. В результаті довгих нарад і дебатів з міністрами В. Винниченко підготував текст нового Універсалу ЦР, у якому відбивалися зміст і характер угоди. Крім того, в ході переговорів спільними зусиллями було вироблено Декларацію Тимчасового уряду про регламентування крайового управління в Україні. Обидва ці документи голова Генерального секретаріату В. Винниченко оголосив на засіданні Центральної Ради 3 липня в залі Педагогічного музею.
Таким чином, завдяки величезним зусиллям В. Винниченка, шляхом переговорів і компромісів було знято напруженість конфлікту, що визрівав між Києвом і Петроградом. Угода з Тимчасовим урядом надавала, хоча й з певним обмеженням, легітимності функціонуванню в Україні органів управління.
Водночас досягнута угода накликала на В. Винниченка шалену критику, яка не вщухає й сьогодні. Його звинувачують в «угодовстві», нерішучості у відстоюванні національних інтересів тощо. Проте аналіз історіографічних та архівних джерел дає підстави сказати, що курс на відродження української державності шляхом переговорів з Тимчасовим урядом був єдино можливим. Конфронтація приводила до анархії, громадянської війни, ліквідації ЦР і придушення українського руху. Весною і влітку 1917 р. Тимчасовий уряд мав досить сил і можливостей для боротьби зі своїми політичними противниками: у Києві дислокувалися 80-тисячний російський гарнізон, юнкерські училища. Від репресивних дій їх стримувала лише поміркованість ЦР, Генерального секретаріату, особиста позиція В. Винниченка, який взяв на себе тягар відповідальності у стосунках з Тимчасовим урядом, був повноважним представником у всіх переговорних процесах з офіційним Петроградом.
Володимир Кирилович був одним з небагатьох, хто в тій надзвичайно складній ситуації мав власну позицію, своє бачення політичних перспектив, орієнтирів та засобів досягнення головної мети – здобуття державності українського народу. Можна сказати, що його позиція у стосунках з Тимчасовим урядом, чиї міністри і в думці не мали надання Україні статусу державності навіть у межах федерації з Росією, була продиктована тактичними міркуваннями, зрештою, політичним прагматизмом. Звичайно, це дорого йому коштувало. Згодом, перебуваючи у 1919 р. за кордоном, він згадуватиме: «А ті місії до Петербургу? Там же розпиналась моя гідність, моя гордість. Там я в передпокоях міністрів, у їхніх прийомних, під їхніми зневажливо-неуважними посмішечками топтав себе, сам себе бив по лиці, сам собі харкав у душу. А коли вертався з Петербургу, то мене ж за це, за ці приниження і петербурзьке розп’яття розпинала наша «більшість», глузувала з мене, висміювала і плювала за те, що мене там ображено». Та В. Винниченко добре усвідомлював, що «героїчний період нашого відродження ще не скінчився», треба нарощувати темп, використовувати найменші можливості, шукати компроміси, хоча психологічно важкі і, здавалося, нескінченні переговори з Тимчасовим урядом не просувають уперед справи офіційного проголошення державності України. Він знову їде до Петрограда для затвердження складу Генерального секретаріату та його статуту. Впродовж кількох днів В. Винниченко і члени делегації Х. Барановський та М. Рафес чекали аудієнції у приймальні прем’єр-міністра. Нарешті їх було прийнято заступником прем’єра М. Некрасовим та міністром внутрішніх справ М. Авксентьєвим у присутності двох юристів-консультантів – В. Нольде і О. Гальноріна, які виявилися головними дійовими особами переговорів. В. Винниченко згодом писав, що «позиція уряду стала зрозумілою з першого засідання. Петроград не приховував, що хоче скасувати угоду від 3 липня й обмежити українські здобутки до найменшого мінімуму».
Категоричне заперечення викликав Статут Генерального секретаріату, який був затверджений ЦР і названий першою конституцією України. Тимчасовий уряд відхилив його, замінивши новим документом під назвою: «Тимчасова інструкція Генеральному секретаріатові Тимчасового уряду на Україні». Повноваження Генерального секретаріату значно обмежувалися і поширювалися лише на Київську, Волинську, Полтавську, Подільську та частково Чернігівську губернії. Кількість секретарств скорочувалась з 14 до. З компетенції Генерального секретаріату вилучалися військові, продовольчі та судові справи, шляхи сполучення, пошта і телеграф. Відповідно до інструкції ЦР могла лише висувати кандидатів на посади генеральних секретарів, яких призначав Тимчасовий уряд.
Українська делегація протестувала проти зайнятої Тимчасовим урядом позиції, вимагала затвердити Статут, відстоювала кожне його принципове положення. Вже після перших засідань В. Винниченко і члени делегації хотіли перервати переговори і їхати до Києва. Проте Володимир Кирилович добре розумів, що саме цього й домагаються в урядових колах Петрограда, провокують їх, щоб руками українців поставити крапку у переговорному процесі і взагалі зняти з порядку денного питання про надання автономії Україні.
З огляду на вибуховий характер В. Винниченка продовження переговорів у такій обстановці давалися нелегко. «З якої речі я маю на собі переносити найгірші сторони соціальної істоти сих людей? – писав він. – Розуміється, коли б ішло про мою особисту справу, мої відносини з цими людьми кінчились би цілком інакше, так само, як і відносини инчих членів делегації. Але справа йшла не про інтереси тої чи инчої людини. Отже, не особисті почування й взагалі не п оч у в а н н я повинні були вирішувати наше поводження. Ми бачили, що нас провокували, що нас навмисно, брутально й цинічно висміювали, ображали й викликали на обурення, на реакцію чуття».
Але українська делегація не піддалася емоціям, і врешті-решт прем’єр О. Керенський підписав «Інструкцію Генерального секретаріату Тимчасового уряду на Україні», скріплену також підписом міністра юстиції, що надавало їй статусу нормативно-правового акта, обов’язкового до виконання місцевими органами в Україні.
О. Керенський жодного разу не прийняв В. Винниченка, всіляко уникаючи зустрічі з ним. Згодом Володимир Кирилович з гіркотою напише: «Замість конституції – інструкцію» отримала Україна від Тимчасового уряду і Керенського, який, перебуваючи у Києві два місяці до того, давав широкі обіцянки лідерам ЦР.
Виснажлива боротьба з російськими демократами, які після повалення царизму люто вчепилися у відстоювання «єдиної і неділимої» влади, приводить В. Винниченка до висновку: там, де виникає українське питання, закінчується російська демократія.
З поверненням до Києва на В. Винниченка чекали нові випробування. Більшість членів ЦР негативно сприйняла «інструкцію». Навіть Генеральний секретаріат поділився на дві частини. В центрі гострої критики опинилася українська делегація і в першу чергу сам В. Винниченко. На них була покладена значна частина вини за невдачу на переговорах, сипалися дошкульні й часто безпідставні звинувачення в нетвердості, невмінні, недостойному поводженні в міністерських передпокоях, навіть таємній зраді. Дебати в Малій раді тяглися два дні. 5 серпня розпочалася шоста сесія ЦР, яка майже повністю була присвячена обговоренню «Інструкції Тимчасового уряду» і пошуку виходу з ситуації, що склалася. А справу вирішити дійсно було надзвичайно важко. Одна з найбільших у ЦР фракція українських соціалістів-революціонерів запропонувала розірвати стосунки з Тимчасовим урядом і явочним порядком запровадити Статут Генерального секретаріату.
Перелом в ході дискусії відбувся 7 серпня, коли з великою промовою на засіданні виступив В. Винниченко. На початку виступу він заявив про свою відставку з посади голови Генерального секретаріату і готовність передати свої функції тому, хто більше відповідав би настроям і позиції більшості членів ЦР. Далі, виступаючи як член соціал-демократичної фракції, він наводив переконливі докази необхідності прийняття «інструкції».
Погоджуючись з тим, що інструкція є жалюгідним папірцем, який може лише викликати обурення у кожного українця, цілком погоджуючись з критикою цієї інструкції, Винниченко закликав уважно розмірковувати над тим, як до неї поставитись. «Порівнюючи з тим, чого ми домагалися два місяці тому, коли хотіли признання тільки принципу автономії та призначення комісара для України, то тепер ми маємо фактичну автономію і Генеральний секретаріат, – наголошував В. Винниченко. – В такім самім розумінні трактується наша справа, автономія України, у французьких та німецьких газетах». Доводячи корисність такої установи, як Генеральний секретаріат, В. Винниченко переконував, що за його допомогою легше буде проводити консолідацію національно-демократичних сил, вести боротьбу з контрреволюцією, яка досить сильна в Україні, і допомагати проведенню виборів до Всеукраїнських установчих зборів, які й визначать майбутню долю України – автономність чи самостійність.
Аргументованість промови В. Винниченка, його заява про готовність відставки справили враження на членів ЦР. Більшість з них, в тому числі із фракції соціалістів-революціонерів, зрозуміли нереальність успішного протистояння Тимчасовому урядові і, можливо, його згубність. Було віддано перевагу резолюції, запропонованій соціал-демократами: заявити Тимчасовому урядові про негативне ставлення до його «інструкції» як недемократичної і навіть імперіалістичної, але при цьому залишити ґрунт для співробітництва.
Домігшись підтримки більшості ЦР при затвердженні «Інструкції», Винниченко вже не наполягав на своїй відставці. Але, враховуючи новий статус Генерального секретаріату, він з формальних мотивів подав заяву про відставку секретаріату у повному складі, з продовженням виконання обов’язків, доки Мала рада сформує новий уряд.
Ситуацією, що склалася внаслідок формальної відставки уряду, скористалися політичні конкуренти УСДРП з українських партій, насамперед соціалісти-революціонери, які все більше тяжіли до російських лівих есерів. Вони розгорнули проти В. Винниченка широку кампанію політичної компрометації, маючи на меті домогтися його відставки. Пристрасті розгорілися 10 серпня на засіданні Малої ради. Есер М. Ковалевський подав запит до голови Генерального секретаріату В. Винниченка з приводу його інтерв’ю кореспондентам французьких газет у Петрограді про український національно-визвольний рух. Свідомо або випадково у газетах було перекручено його зміст. Йшлося про те, начебто більша частина членів ЦР має германофільську орієнтацію. Після М. Ковалевського з цього приводу до В. Винниченка звернувся з запитом від фракції націонал-революціонерів М. Любинський з оголошенням заяви своєї партії, яка слова В. Винниченка «…рахує глибокою образою для Української Центральної Ради і просить Комітет Центральної Ради запропонувати тов. Винниченкові дати пояснення у цій справі і вказати тих членів Центральної Ради або ті факти, які він мав на увазі при розмові з кореспондентами газет».
Ця далекосяжна провокація набула такого розголосу, що В. Винниченкові довелося дати пояснення не лише в ЦР, а й Тимчасовому урядові. В телеграмі до Петрограда він рішуче заявив, що не висловлював таких думок, які накидає йому кореспондент французької газети. Пояснював це Винниченко або злим умислом, або ж поганим знанням журналістом російської мови.
Заслухавши пояснення В. Винниченка, есери нібито погодилися з ним, але вже наступного дня знову внесли на розгляд Малої ради проект постанови про відставку Генерального секретаріату. Більшістю голосів пропозиція есерів була відхилена. В. Винниченко погодився забрати свою заяву і приступити до реконструкції уряду.
Здавалося, що нарешті настав час для конструктивної роботи Генерального секретаріату, розв’язання проблем, які катастрофічно навалювалися на Україну, гальмували поступ української революції, передусім у консолідації національно-демократичних сил, утворення місцевих органів влади, проведення соціально-економічних реформ.
Проте вже наступного дня, після консультації з політичними партіями, В. Винниченко зрозумів, що опоненти не дадуть сформувати дієздатний уряд. УПСР, її фракція у ЦР відмовилися від участі у роботі Генерального секретаріату і відкликали з нього решту своїх членів. 13 серпня він знову подає у відставку, яку Мала рада змушена була прийняти.
Формування Генерального секретаріату було доручено соціалісту-федералісту Д. Дорошенку, який до цього працював на посаді головного комісара Тимчасового уряду Галичини і Буковини. 14 серпня Мала рада затвердила новий склад Генерального секретаріату та заслухала начерки програми його діяльності. Задекларований Д. Дорошенком тісний контакт крайового органу влади з Тимчасовим урядом, неясність завдань і цілей діяльності уряду викликали негативну реакцію з боку М. Грушевського, членів ЦР. 18 серпня Д. Дорошенко зрікся керівництва секретаріатом, хоча офіційний Петроград підтримував його кандидатуру, що призвело до продовження «міністерської кризи».
Без перебільшення можна сказати, що над українською революцією нависла реальна загроза. Крім внутрішнього фактора, цьому сприяв і контрреволюційний виступ генерала Л. Корнілова. Саме в цьому контексті кардинальне значення мало питання про те, хто очолить Генеральний секретаріат. Такою особою, на переконання більшості членів ЦР, залишався лише В. Винниченко. Навіть фра
Таким чином, ціною величезних зусиль В. Винниченку вдалося створити легітимний Генеральний секретаріат і надати йому відповідного юридичного статусу. Це відкривало формальні можливості його офіційної діяльності. В той час це мало надзвичайно важливе значення, адже ЦР не було обрано на основі загального виборчого права, яке мало б засвідчити її легітимність. Ось чому В. Винниченко, як, напевне, ніхто інший, усвідомлював важливість юридичного визнання Тимчасовим урядом Генерального секретаріату вищим виконавчим органом в Україні, нехай навіть з подвійним підпорядкуванням, але щоб існувало правове поле для його діяльності.
Залагодивши справи з Тимчасовим урядом, В. Винниченко з головою занурюється в роботу Генерального секретаріату. Вже через кілька днів він направляє розпорядження губернським комісарам, яких зобов’язав повідомити всім урядовим і громадським організаціям і установам, що губернські та повітові комісари, а також їх помічники «є однині органами влади Генерального секретаріату і як такі повинні лишатися на своїх місцях». В. Винниченко попереджав, що ніхто, крім Генерального секретаріату, не має права усувати комісарів та їх помічників з посад. 24 вересня майже всі газети вміщують заяву В. Винниченка, в якій він сповіщав народ України, що найвищий орган крайової влади в Україні – Генеральний секретаріат, беручи владу в свої руки, зараз працює над своєю внутрішньою структурою.
За чотири наступні місяці, ніби надолужуючи втрачений час, під керівництвом В. Винниченка відбулося 63 засідання Генерального секретаріату, на яких розглянуто понад 430 питань політичного, економічного, військового, дипломатичного характеру. Оприлюднюються звернення, заяви, ноти, меморандуми, роз’яснення з питань внутрішньої і зовнішньої політики, інтенсивно готуються законопроекти.
Активізація діяльності Генерального секретаріату, перебирання на себе управлінських функцій, жорстке реагування на спроби деяких міністерств, обминаючи Генеральний секретаріат, безпосередньо зноситися з місцевими органами влади в Україні створювали напруженість у стосунках між Петроградом і Києвом, викликали взаємну недовіру. Особливої гостроти набув конфлікт з ухвалою ЦР про скликання Українських установчих зборів з метою остаточного визначення державного устрою України. Особиста позиція В. Винниченка викладена ним у газеті «Народна воля» 12 жовтня 1917 р.: «Українські Установчі збори будуть рішати, що для нашого народу найкраще: федерація, конфедерація чи повна самостійність. І тепер ми не можемо присягатись, що не вийдемо ніколи з російської імперії, коли за 200 літ нашого перебування в цій імперії немає з нею тісного зв’язку».
В. Винниченко, дізнавшись про різко негативну реакцію з боку Тимчасового уряду на ухвалу про скликання Українських установчих зборів, вирішив пом’якшити враження Петрограда. На засіданні Генерального секретаріату 17 жовтня було заслухано і остаточно ухвалено текст заяви Секретаріату в справі Українських установчих зборів та доручено голові Генерального секретаріату оголосити її на засіданні Малої ради. У заяві, яку написав і оприлюднив В. Винниченко, йшлося про те, що Генеральний секретаріат, визнаючи разом зі всією демократією Російської держави право кожної нації на повне самовизначення, тим самим визнає і за українським народом право виявити свою волю на Українських установчих зборах. Разом з тим Генеральний секретаріат буде вести свою роботу в напрямі «єдності Російської Федеративної республіки».
Цей демарш В. Винниченка, який мав засвідчити лояльність Генерального секретаріату до уряду, не пом’якшив реакцію правлячих кіл Росії. За повідомленням кореспондента газети «Русское слово», Тимчасовий уряд вирішив припинити видачу Генеральному секретаріату коштів, віддати його членів під суд за сепаратизм та участь у скликанні Установчих зборів, а також викликати В. Винниченка для пояснення у цій справі.
На засіданні Генерального секретаріату 21 жовтня обговорювалося питання про поїздку до Петрограда В. Винниченка, генеральних секретарів І. Стешенка й О. Зарубіна для переговорів з Тимчасовим урядом у справі політичного становища в Україні. За скупими словами протоколу засідань неможливо точно відтворити перебіг обговорення цього питання. Оскільки було ухвалено рішення про подання до преси «певних відомостей в цій справі», можна передбачити, що розглядалися різні варіанти і можливі ситуації, які чекали на В. Винниченка і генеральних секретарів у Петрограді. Як згодом з’ясувалося, тривожні настрої в українських урядових колах були недаремні. У Петрограді розроблявся план придушення української революції, який передбачав арешт В. Винниченка і генеральних секретарів у Петрограді. Та по приїзді В. Винниченка і його колег у столицю там почали відбуватися події, що привели до захоплення влади більшовиками. На тому, – згадував В. Винниченко, – й скінчилися відносини українського уряду з «демократичним» Тимчасовим урядом.
Телефонні повідомлення про переворот у Петрограді надходили до Києва з другої половини дня 25 жовтня. У наступні дні події в Росії й місцеві проблеми, з ними пов’язані, стали центральною темою київського політичного життя. Загалом вони свідчили про загальну кризу влади, дезорієнтованість суспільства і його політичної верхівки, яка звикла жити за імперативами центру. Його несподіване зникнення спричинило спочатку повну розгубленість. Без перебільшення можна сказати, що повернення В. Винниченка вранці 28 жовтня з Петрограда сприяло подоланню розгубленості і вирішенню питання про владу в Україні, зокрема і в Києві, на користь ЦР, оскільки в цей час на неї претендували більшовики, особливо командування Київського військового округу (КВО). Останнє фактично взяло в облогу резиденції Генерального секретаріату і ЦР, виставивши довкола них кулемети та броньовані автомобілі, нібито для «оборони» від більшовиків. В. Винниченко запропонував командуючому округом негайно зняти облогу і попросив, щоб той надалі не квапився «боронити» ці установи без їх прохання.
Наступного дня В. Винниченко виступив на загальних зборах ЦР, де інформував про те, що, зважаючи на політичні події в Росії, Генеральний секретаріат вирішив розширити свою компетенцію на справи військові, продовольчі, шляхи сполучення, торг і промисловість з призначенням відповідних Генеральних секретарів, тобто відновити дію Статуту Генерального секретаріату у повному обсязі.
Наступним кроком В. Винниченка було звернення Генерального секретаріату «До війська і громадян України». В ньому сказано, що всі війська і всі партії повинні визнати владу Генерального секретаріату УЦР і «всеціло підлягати його розпорядженням».
Конкретні і рішучі кроки В. Винниченка у справі організації роботи уряду, його особиста впевненість і активність сприяли подоланню розгубленості серед української політичної еліти та спрямували зусилля ЦР на продуктивну роботу. Впродовж короткого часу були прийняті ухвали про поширення влади Генерального секретаріату на всі губернії України, припинення військових дій у Києві, розформування офіцерських і добровольчих загонів, реорганізації і демократизації штабу КВО і т.п.
Паралельно з цим особливо продуктивною діяльністю глави уряду України стала підготовка нормативних і законодавчих актів. В. Винниченко особисто розробляв найважливіші законопроекти і програмові документи Генерального секретаріату. За його поданням ухвалювалися численні резолюції, різні рішення, які мали доленосне значення для розвитку української революції.
Наприкінці грудня 1917 р. і на початку січня 1918 р. становище в Україні загострювалося. З одного боку, Раднарком оголосив стан війни між Росією та Україною і направив свої збройні сили в Україну, з іншого – українські соціалісти-революціонери встановили зв’язки з лівими есерами Росії, які підтримували більшовиків, з метою перебрання в свої руки Генерального секретаріату. Маючи найбільшу фракцію в ЦР, для есерів це не складало великих труднощів. Але і раніше, і в цей період найбільшою перепоною для них лишався В. Винниченко. Авторитет і популярність цього діяча були надзвичайно високими серед політиків і широких верств населення.
Тому есери використовували найменшу можливість для дестабілізації роботи уряду і ЦР з метою усунення В. Винниченка від влади. Про це свідчить й перехоплена у Києві телеграма, яку ще у грудні надіслав з Петрограда більшовицький комісар національних справ Й. Сталін до м. Брест-Литовський (нині Брест, Білорусія) одному з більшовицьких делегатів – Карахану. В цій телеграмі, між іншим, говорилося: «Изнутри Раду взрывают левые эсеры, действующие в контакте с петроградскими коллегами, у них уже две трети в голодной (?) Раде. По имеющимся у нас данным в ближайшем будущем Винниченко будет сменен левым эсером».
Передбачення Й. Сталіна справді незабаром здійснилися. Під тиском зовнішніх і внутрішніх факторів ЦР 9 січня ухвалила IV Універсал, за яким «однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу». Її виконавчий орган – Генеральний секретаріат перейменовувався у Раду народних міністрів. 11 січня на засіданні Малої ради, де вперше оголошувався Універсал, присутні вітали М. Грушевського і В. Винниченка оплесками. А вже наступного дня українські есери почали вимагати, щоб представники українських соціал-демократів, «які ведуть керуючу роль в міністерстві, уступили місце представникам українських соціалістів-революціонерів». Під час цього виступу В. Винниченка не було на засіданні Малої ради. Тому від імені соціал-демократичної фракції виступив її керівник О. Гермайзе, який піддав політику есерів нищівній критиці, звинуватив їх у тому, що з переляку перед більшовиками вони перехоплюють їхні гасла і «тим самим думають врятувати своє становище. Стоячи перед фактом політичного переляку, перед фактом капітуляції і торгу іменами, – сказав на закінчення О. Гермайзе, – ми відкликаємо наших товаришів з Ради народних міністрів». 15 січня В. Винниченко вручив М. Грушевському подання про відставку свого кабінету міністрів. 18 січня Мала рада вимушена була його прийняти і доручила формування нового уряду есеру В. Голубовичу.
До останнього дня перебування на посаді голови уряду України В. Винниченко був у вирі політичного життя. Попри величезне фізичне і розумове навантаження, він часто виступає на мітингах, зборах, в ЦР, на різних з’їздах і конгресах, дає інтерв’ю для газет. Він був найвідомішим і найавторитетнішим з політиків в Україні. Під кінець свого прем’єрства він з політичного романтика став фахівцем у галузі мистецтва можливого в політиці.
Звичайно, В. Винниченко допускав помилки, прорахунки, утопізм у досягненні поставленої мети, які з часом сам же і викривав.
Але в пам’яті українського народу він залишиться також людиною, яка була вимоглива до себе, найвище за все ставила чесність, порядність і моральність у великій політиці. Вся його діяльність і помисли спрямовувалися на питання – як змінити долю України, як вивести її народ на якісно нові обшири існування, розбудити національну свідомість. Він справляв значний вплив на перебіг історичного процесу в Україні. Про це добре знали як в Тимчасовому уряді, так і в керівництві Раднаркому РСФРР.
Під натиском більшовицьких військ уряд УНР на чолі з новим прем’єром змушений евакуюватися до Житомира. В. Винниченко разом з дружиною Розалією Яківною поїхав на південь, до Бердянська, під час гетьманщини жив на хуторі Княжа Гора на Канівщині, де займався літературною творчістю, написав п’єсу «Між двох сил». Тут був заарештований гетьманською вартою у надуманій підозрі підготовки до державної змови. Але авторитет і вага постаті В. Винниченка були настільки незаперечні, що його, не дивлячись на відмову співпрацювати з П. Скоропадським, швидко звільнили з-під варти. Після чого він знову переходить до активної політичної діяльності.
У серпні 1918 р. В. Винниченко очолює опозиційний до гетьманського режиму П. Скоропадського Український національний союз, рішуче наполягає на відновленні УНР, створенні її найвищого органу – Директорії, головою якої став на таємному засіданні українських політичних партій, що відбулося у Вінниці 13 листопада 1918 р. Після краху гетьманського режиму як голова Директорії В. Винниченко доручає члену УСДРП В. Чехівському * очолити РНМ УНР.
В цей же час В. Винниченко висунув ідеї проведення загальноукраїнського Трудового конгресу і передачу влади трудовим радам. На Конгресі В. Винниченка переобрали на посаду голови Директорії. Згодом між ним і С. Петлюрою, який теж входив до Директорії і очолював військові формування УНР, загострилися суперечності. В. Винниченко відстоював необхідність орієнтації на радянську Росію, а С. Петлюра вів переговори з представниками Антанти. Відсутність єдиної позиції серед Директорії змушувала В. Винниченка кілька разів просити ЦК УСДРП відкликати його з поста голови. В той час ні В. Винниченко, ні голова уряду В. Чехівський практично не контролювали ситуації, і 10 лютого вони пішли у відставку. В. Винниченко виїжджає за кордон.
Після еміграції політична кар’єра В. Винниченка не закінчилася. У Відні (Австрія) він за короткий час написав тритомну мемуарно-публіцистичну працю «Відродження нації» (Історія української революції. Березень 1917 р. – грудень 1919 р.) – твір певною мірою підсумковий, написаний по гарячих слідах подій. Це широкомасштабне полотно, яке є важливим джерелом для вивчення і розуміння складних політичних процесів в Україні періоду збройної боротьби за владу.
Поставивши за мету висвітлити їх незалежно «від усяких особистих симпатій», автор роздумував над втраченими можливостями, аналізував причини поразки ЦР і Директорії, дав в цілому об’єктивні характеристики політичним партіям, окремим діячам того часу. Звертають увагу нестримні гнів і обурення щодо колеги і політичного суперника С. Петлюри, котрий, на думку В. Винниченка, випадково опинився у центрі подій.
За політичною орієнтацією В. Винниченко був близьким до комуністичної філософії. Але більшовики, на його думку, віддаючи перевагу соціальній політиці, недостатньо враховували національний фактор. І навпаки: однією з основних причин поразки ЦР і Директорії, як він вважав, стало «розщеплення» єдиної політики на дві – соціальну й національну – і надання переваги останній. В. Винниченко мріяв організувати нову партію, соціальна програма якої мало б чим відрізнялася від більшовицької, однак була б «національніша», тісніше пов’язана з історичним минулим України, повніше враховувала особливості й традиції українського народу.
Наприкінці 1919 р. В. Винниченко пробує цю ідею втілити у життя. Він виходить з УСДРП і організовує у Відні Закордонну групу українських комуністів, створює її друкований орган – газету «Нова доба», в якому публікує свій лист-маніфест «До класово несвідомої української інтелігенції», сповіщаючи про перехід на позиції комунізму.
Однак життя політичного емігранта його не влаштовує. Туга за Україною не полишає Володимира Кириловича ні на хвилину. На початку 1920 р. він починає інтенсивно шукати шляхи до повернення на Батьківщину, не приховуючи цих намірів від українського зарубіжжя. Певна частина еміграції, особливо українська інтелігенція, не тільки підтримувала і поділяла погляди В. Винниченка, а й пов’язувала з ним надії на повернення. Нарешті В. Винниченкові за допомогою закордонних друзів, що співчували комуністичному рухові, вдається нелегально направити з Відня до Києва літак з листами до уряду УСРР. Цей же літак доставив на Україну і 20 примірників щойно віддрукованої книги «Відродження нації». Володимир Кирилович просив допомогти повернутися на батьківщину, висловити думку з приводу його книги, особливо II і III частин.
Радянське керівництво, особисто В. Ленін, з прихильністю поставилося до прохання В. Винниченка, оскільки його повернення і співпраця з радянською владою надавало їм можливості використовувати його ім’я у політичних цілях, передусім у залученні української інтелігенції до підтримки і зміцнення позиції більшовиків України, яка на той час була ще хиткою. Наприкінці травня 1920 р. В. Винниченко разом з дружиною прибувають до Москви, де він дістав пропозицію зайняти пост заступника голови Раднаркому УСРР з портфелем наркома закордонних справ, з кооптацією у члени ЦК КП(б)У.
Коли ж він ознайомився з економічним і політичним становищем країни, державними відносинами між Росією і Україною, національною політикою РКП(б), то зрозумів, що його запрошують до співпраці з тактичних міркувань. Тому відмовився від участі в роботі уряду УСРР і в середині вересня 1920 р. виїхав з Харкова до Москви, а звідти знову за кордон.
Вернувшись до Відня, В. Винниченко виступає з критикою національної і соціальної політики РКП(б) та Радянського уряду. Політичні кола деяких західних країн через одного з лідерів Профінтерну пропонують йому очолити рух за консолідацію усіх емігрантських елементів для боротьби з Радянською країною, обіцяючи при цьому щедру грошову допомогу. Однак В. Винниченко, попри матеріальну скруту, категорично відмовляється «від усіляких балачок про консолідацію». Він продовжує уважно стежити за подіями в СРСР, займається літературною творчістю, живописом.
У 1922 р. з огляду на греко-турецьку війну 1919–1922 рр. у середовищі української еміграції ширилися чутки про неминучість збройного зіткнення радянської Росії, яка займала протурецьку позицію, з Великою Британією. За таких обставин деяким українським політикам здавалося можливим позитивне розв’язання українського питання внаслідок поразки більшовиків. Для В. Винниченка згаданий перебіг подій міг стати останнім шансом повернутися до великої політики, очолити Директорію УНР і відсунути від справ старого опонента С. Петлюру, на якого сипалися звинувачення за поразку у визвольних змаганнях 1917–1920 рр. Проте сам В. Винниченко скептично ставився до здійснення планів української еміграції.
Його особливо вражала нездатність різних політичних течій українства за кордоном досягти єдності, піднятися над особистими амбіціями. Згадуючи одне з засідань Українського громадського комітету в Празі, В. Винниченко з гіркотою записав у своєму щоденнику за 21 січня 1923 р.: «…Виступ есерів з заявою проти есдеків. Різкі вирази, лайки… Гнітюче враження від гризні… Велике взаємне недовір’я».
У вересні 1933 р., після приходу до влади А. Гітлера у Німеччині, В. Винниченко написав листа до Й. Сталіна і політбюро ЦК КП(б)У, де застерігав: якщо німецькому фашизму вдасться вирвати у сучасних вершителів європейських доль мандат на Україну, то боротьба з ним буде набагато складнішою, ніж з А. Денікіним чи П. Врангелем. Війна потребуватиме величезного напруження й економії сил, а тому вже зараз необхідно ретельно їх нагромаджувати. Однак, судячи з усього, з гіркотою зазначав В. Винниченко, особливо з трагічної загибелі М. Хвильового, М. Скрипника, такої економії сил немає. «Я б сказав навпаки: є майже свідома шкідницька розтрата і знищення їх. Інколи охоплює подив і страх: як же можна вести таку політику?»
Та В. Винниченко вже давно зрозумів хибність такої політики. Хоч він і стояв на позиціях, близьких до націонал-комунізму, вважав, що «для української національної справи визнання Союзу Совєтських Республік є факт «позитивний», проте був свідомий того, що більшовицький режим у формі класової диктатури довго не втримається. Під час зустрічі з президентом ЧСР Т. Масариком ще у лютому 1924 р. Володимир Кирилович перерахував чотири, на його думку, можливі умови падіння більшовицького режиму. Але найбільш вірогідною умовою він вважав (і з ним погодився Т. Масарик) «демократизацію радянської влади» 30, тобто те, що фактично сталося в СРСР впродовж 1985– 1991 рр. в результаті відомих реформ М. Горбачова.
Під час німецької окупації Франції Володимира Кириловича було кинуто до концтабору за відмову співробітництва з нацистами. По закінченні війни він закликав до загального роззброєння та мирного співіснування народів світу.
Впродовж останніх 25 років свого життя В. Винниченко прожив у французькому містечку Мужен, біля Канн, у власному невеликому будинку, де займався літературною творчістю і живописом. Більше 20 його полотен зберігаються в Інституті літератури ім. Т. Шевченка НАН України.
Величезна літературна спадщина Володимира Винниченка вражає не лише кількістю написаних творів, а й різноманітністю жанрів. Письменник створив, по суті, перший в українській літературі зразок художньої фантастики – утопічний роман «Сонячна машина», який набув справжньої популярності. Його п’єси ставилися не лише на сценах російських і українських театрів, а й за кордоном.
Помер В. Винниченко 6 березня 1951 р., похований у м. Мужен, Франція.