Курсова робота
Гротеск, як основний художній засіб у романі В.Гюго „Собор Паризької Богоматері”
ВСТУП
Славетний представник французького романтизму, поет, драматург, романiст Вiктор Марi Гюго (1802-1885) написав багато чудових творiв. Сам Гюго стверджував, що людство пройшло три етапи розвитку. Перший - первiсний, коли людина милується величчю Всесвiту. З цим Гюго пов'язує лiрику. Другий етап - античний, коли починається соцiальна iсторiя людства. З цим перiодом Гюго пов'язує епос. Третiй етап - християнська ера. З ним, на думку Гюго, пов'язана драма.
Гюго написав такi твори, як "Собор Паризької Богоматерi", "Знедоленi", "Трудiвники моря", "Людина, яка смiється", "Дев'яносто третiй рiк" тощо.
1831 року Гюго написав визначний твiр "Собор Паризької Богоматерi". Дiя вiдбувається в ХV столiттi. Завданням письменника-патрiота було створити величезний епос, присвячений нацiональнiй культурi французького народу. Тому так багато мiсця автор вiдводить опису пам'ятникiв середньовiчної архiтектури i насамперед Собору Паризької Богоматерi, бiля якого розгораються подiї роману.
Сюжет роману, як i трактування окремих образiв, глибоко романтичний. Оповiдь розгортається динамiчно i драматично. Гюго використовує гротеск і контраст. А також гiперболу i емфазу в епiзодах зустрiчi божевiльної мешканки Щурячої нори iз загубленою дочкою бiля пiднiжжя шибеницi, на якiй та повинна загинути, в епiзодi смертi Фролло, якого скинув дзвонар з висоти Собору; в епiзодi, де описано скелет Есмеральди, знайдений в обiймах другого скелету з кривим спинним хребтом у склепi Монфокона.
Мотиви, якi покладено в основу сюжету, пiдкреслюють романтичний характер твору: це чисте кохання потворного дзвонаря Квазімодо до прекрасної вуличної танцiвницi Есмеральди, злочинна пристрасть архiдиякона Клода Фролло, яка призводить до трагiчної загибелi Есмеральди. Образ Есмеральди - улюбленої героїнi народу - втiлив у собi в романтичнiй формi чудовi риси народного характеру: вона щира, правдива, спiвчутлива i людяна. В основi мотивiв роману знаходиться контраст прекрасного й потворного, свiтла й темряви як Квазімодо, так i Клода Фролло - романтичнi узагальнення: у Квазімодо божественна краса духу приховується в незвичайно потворному тiлi; жорстока й злобна душа Клода Фролло знаходиться в тiлi "божественної" краси. З iншого боку, за Гюго, аскет Клод i потвора Квазімодо - люди, якi вiдступили вiд законiв природи, природа мстить їм за це. Любов пробуджує в потворi людину, а у священика-аскета - звiра.
Клод Фролло, за уявленнями свого часу, - людина вчена, має природнi здiбностi, але виявився морально та iнтелектуально спотвореним тою схоластичною наукою, всi ступенi якої вiн пройшов у пошуках поживи для свого розуму. Все людське в ньому виявилося придушеним церквою. Трагiчна iсторiя дiвчини з народу Есмеральди, яку звинувачують в чаклунствi i яка стала жертвою релiгiйного фанатизму, який розпалює церква, передається в романтичному стилi, не суперечить середньовiчнiй дiйсностi.
Фiнал роману не має, на думку Гюго, песимiстичної iнтонацiї. Свiт для Гюго - арена боротьби двох початкiв - добра та зла, боротьби, яка штовхає зло на кiнцеву поразку.
Мета курсової роботи: дослідити використання гротеску, як основного художнього засобу у романі Віктора Гюго „Собор Паризької Богоматері”.
Завдання курсової роботи:дослідити походження та значення явища гротеску, його використання в романі В. Гюго; історію створення роману.
Об’єктом дослідження курсової роботи є гротеск, як основний художній засіб.
Предметом дослідження є роман В.Гюго “Собор Паризької Богоматері”.
Розділ I. Роман „Собор Паризької Богоматері”- шедевр світової літератури.
Роман „ Собор Паризької Богоматері”- це шедевр романтичного твору не тільки в творчості великого французького письменника, а й в усій світовій літературі. Цей твір ось уже більше півтора століття із захопленням читається у всіх кінцях землі.
Роман „Собор Паризької Богоматері” був написаний Віктором Гюго під час Липневої революції, в 1831році. Історичні події не могли не зробити важливого впливу на світогляд художника. Звертаючись до історії, письменник не ставив перед собою цілі вивчити історичні процеси, їх закономірність, прослідити історичний розвиток характерів.
Роман вражає багатством і динамічністю дій. Створюється враження, що автор переносить читача з одного світу в абсолютно інший. Так гучну тишу собору раптово змінюватиме шум Гревської площі, де кипить життя, де так чудно з’єднюються жорстокість і веселість, трагічне і смішне. Але всі нитки дій неодмінно зводяться до собору , який і є головним героєм. Він управляє долею кожного, навіть другорядного персонажа.
Тема конфлікту любові і ненависті, краса і потворність, а так само проблема „відторгнутих суспільством” людей, виникнення і втрата нових ідей - все це дотепер залишається актуальним, непідвладним часу...
Головним ідейно-композиційним стрижнем роману є любов циганки Есмеральди до двох героїв: архідиякона Клода Фролло і дзвонаря собору Квазімодо. Ця любов виявляє два характери. Персонаж Клода Фролло викликає співчуття, жалість. Слід сказати, що життя у цієї людини не склалося із самого початку: мрія виявилася роздавленою обставинами. Собор став його будинком, місцем, де молода людина залишила душу і пристрасть. Так вийшло, що відчуття, які, як йому здавалося, були поховані у минулому, захопили його. Він починає боротися з своєю пристрастю, але програє.
У самому романі „ Собор Паризької Богоматері” виділяється безліч сюжетних ліній. Але найбільш трагічний момент гри долями людей.
Затворниця Ролландової башти – Гудула, ненавидячи циганів, оскільки ті вкрали їїї дитину, проклинає Есмеральду, а у фіналі жінка впізнає у своєму заклятому ворогу втраченене дитя. Дочка гине на очах у матері.
Нарешті, потрібно відзначити майстерність в зображенні масових народних сцен: представлення містерії, життя „ Двору Чудес”, події на Гревській площі.
Тяжіючи в своїй філософській концепції до ідеалістичних узагальнень, Віктор Гюго зумів у своєму романі передати калорит тієї епохи, до якої він звернувся.
1.1.
Короткі відомості про автора
Життя Віктора Гюго охопило майже ціле століття. Він народився 26 лютого 1802 року, коли ще не догоріла заграва Великої французької революції. Батько письменника, офіцер французької армії вийшов з народу, почав він кар’єру простим солдатом, а досягнув звання бригадного генерала. Маленький Віктор жив у цей час в Парижі з матір’ю і двома братами. В.Гюго з дев’ятирічного віку повністю знаходився під впливом матері. У п’ятнадцятирічному віці Гюго виступив у літературі зі своїми віршами.
У 1830-1840 р.р. Гюго пише багато поезій, виступає засновником романтичного напряму у французькій літературі. У цей час написані роман „Собор Паризької Богоматері ”, романтичні драми „Кромвель”, „Король розважається”, „Ернані”, „Марія Тюдор”. У 1841 році Гюго обирають членом Французької академії, у 1845 році присвоюють звання пера Франції.
Новим народженням письменника називають 1850 рік. Гюго стає членом законодавчих зборів, він присутній на барикадах революції 1848 року, умовляє робочих скласти зброю. Але зі встановленням диктатури Луї Бонапарта Гюго виступає на захист знедолених з промовою „Злидні”.
Уряд переслідує Гюго і він залишає Батьківщину. 19 років провів письменник у вигнанні, але не припинив своєї боротьби пером. Жив Гюго на островах Антлантичного океану, він повернувся на Батьківщину вже дуже старим.
Останні роки життя письменника сповнені важких втрат: помер другий син Франсуа-Віктор, молодша дочка Адель – в лікарні для душевно хворих, з якої вона не вийшла до самої смерті. У 1883 році помирає Джулєтта Друе – подруга майже 50-ти років життя. Про неї Гюго писав: „Під нашим сивим волоссям ми зберегли любов весни”.
Помер Гюго в 1885 році 22 травня; цього дня був оголошений національний траур. Похорон письменника, де брало участь близько двох мільонів парижан, перетворився на демонстрацію визнання і вдячності французького народу своєму письменникові.
Неможливо уявити собі духовну історію людства у ХІХ столітті без Віктора Гюго. Його особистість і творчість залишили яскравий слід в умах сучасників і наступних поколінь. Гюго був найяскравішою постаттю французького романтизму і залишився романтиком до кінця своїх днів. Невичерпна уява підказувала йому найвеличніші образи, найсліпучіші фарби, найрізкіші контрасти.
Українською мовою перекладено значну частину літературної спадщини письменника. Багато зробив для популяризації його творчості в Україні І.Франко, який високо цінував соціальні повісті „Останній день смертника”, „Клод Ге”, переклав деякі поезії з різних збірок, уривок з роману „Знедолені.” Твори Гюго перекладали також Леся Українка, М.Старицький, П.Грабовський, М.Рильський, М.Бажан та ін. Творчість французького письменника досліджували О.Білецький, Д.Наливайко, Н.Модестова.
Якщо для англійського романіста В.Скотта було суттєвим показати, що історія в своєму розвитку, поряд з відомими історичними діячами, захоплює в коловорот подій багато рядових, нікому невідомих людей.., то французький романтик Віктор Гюго в „Соборі Паризької Богоматері” зближує жанр історичного роману і з романтичною поемою і драмою.1
Своїх вигаданих героїв він високо піднімає над прозою життям, надавши їм символічної масштабності та глибокої поетичної виразності, бо цьму сприяє піднесеність романтичного світосприйняття самого письменника.
________________________
1
Петрунина Н. Романы И.И. Лажечникова // Лажечников И.И. Соч. в двох томах, том 1.Последний Новик. – М., 1987.С.
1.2. Історія створення роману
Було літо 1830 року. На вулицях Парижу проходила революція. Залишалося дуже мало часу, а робота не йшла. Вкінці-кінців, втративши терпіння, видавець поставив суворі умови: кожен прострочений тиждень повинен коштувати автору тисячу франків.
Адель Гюго
:
„... Термін був відкладений до 1 лютого 1831 року, що давало Віктору Гюго п’ять місяців з половиною.
Пізніше, звичайно, уже не залишалося ніякої надії на подальше відтермінування, і доводилось виконати умови за будь-яку ціну. Він купив собі цілу пляшку чорнила і в’язаний сірий шерстяний балахон, який окутував його з голови до ніг, і щоб не було спокуси вийти куди-небудь з дому, закрив на замок увесь інший одяг і почав працювати як в тюрмі. На душі в нього було невесело.
З того часу він почав писати, не відволікаючись з ранку до пізньої ночі, відпочиваючи тільки під час їди та короткого сну. Друзі не переставали провідувати його, але навіть, на розмови з ними він приділяв не більше години після обіду, іноді читаючи їм сторінки написані за день. Так він прочитав П’єру Леру один із розділів під назвою “Музика дзвонів”, він відзначив, що такого роду мистецтво зовсім безкорисне.
З перших розділів його хвилювання пропало і творчість оволоділа ним цілком; він не відчував втомленості, ні зимового холоду; грудень уже покрив снігом вулиці, а вікна його кабінету все ще були відкриті навстіж”.1
________________________
1
Цит. по кн.: Виктор Гюго и его время. По его запискам, воспоминаниям и рассказам близких, свидетелей его жизни
–
М., 1887.- С.321..
Андре Моруа:
1
“На початку січня 1831 року Гюго завершив роботу над “Собором Паризької Богоматері”. Цей роман він написав за шість місяців, представив
рукопис в останній термін, призначений видавцем Госліном. В дійсності йому потрібно було тільки все записати і системазувати, а матеріал він збирав три роки; він прочитав багато історичних праць, хронік, хартій, грамот, вивчав Париж часів Людовіка ХІ, оглядав те, що збереглося від старих будинків тої епохи. І головне, він докладно знав собор, його таємничі камерні коморки, старовинні і сучасні документи. В цьму романі він надіявся, що все буде історично точним: обставини, люди, мова. “Між іншим не це важливо в книзі. Якщо є в ній позитиви, то завдяки тому, що вона плід уяви, причуди і фантазії...” Насправді, якщо ерудиція автора була цілком реальна, то персонажі роману здаються нереальними. Архідиякон Клод Фролло – чудовище, Квазімодо, потворний великоголовий карлик, - один із гротескних образів, які були в уяві Гюго; Есмеральда – швидше всього видіння, ніж жінка”.
Адель Гюго:
„
14 січня роман було закінчено, разом з тим закінчилася і куплена ним пляшка чорнила, так що останній рядок Віктор Гюго дописав останньою каплею. Це на хвилину наштовхнуло його на думку змінити назву його роману і назвати його так: Що може заключати в собі пляшка чорнила. Кілька років потому він якось розказав це в присутності Альфонсо Карра.
„Чудовий заголовок! – Сказав відомий письменник. – Віддайте мені його, якщо він вам не потрібен”
Через два роки під цим заголовком вийшло в світ кілька романів Альфонсо Карра.
_______________________
1
Моруа А.Олимпио или жизнь Виктора Гюго.- М.,1971.- С.163.
Розділ ІІ. Гротеск, як основний художній засіб у романі В.Гюго
„Собор Паризької Богоматері”
Роман створювався в період підготовки і під час Липневої революції 1830 року, але Гюго звертається до подій ХV століття. Чому? Безумовно він наслідує принцип Скотта: від історії до сучасності і обирає ХV ст. невипадково. ХV ст. у Франції пройшло у боротьбі між старим і новим, між Середньовіччям і Ренесансом. Показуючи зміни у суспільстві на прикладі долі вигаданих особистостей Гюго звертається до скотівської моделі історичного роману, але інтерпретує її по-своєму. Його романтизм називають „живописним”, і не випадковим. Гюго – знавець Середновіччя, знавець старого Парижу, його архітектури, його побуту. Він показує Париж з висоти польоту птахів, розповідає про історію міста, і особливо зосереджує увагу на духовному центрі середньовічного Парижу, на Соборі Паризької Богоматері, який народ будував віками, і який колись, до появи друкарства висловлював його душу. Тому головним персонажем роману є Собор, вічний і нерухомий. Це не просто величезна споруда на острові Сіте, яка об’єднує Париж університетський і Париж буржуазний, це – жива істота, яка спостерігає життя Клода Фролло, Есмеральди, Квазімодо, і скоріш за все, ставиться до них байдуже. Собор втілює вічний закон „ананке”, вічний закон необхідності смерті одного і народження іншого. Невипадково грецьке слово є накреслене невідомою рукою на стіні однієї з його веж.
Романтичне мистецтво створює не типові, буденні, а надзвичайні образи. Гюго розумів Шекспіра у романтичному дусі і зосередив увагу на такій якості його образності, як універсальність. Універсальні образи поєднують у собі конкретику і величезне узагальнення, за ними стоїть певна філософська проблема, яка віками не втрачає своєї актуальності. Такими є образи Дон Кіхота, Гамлета, Макбета, короля Ліра. Такими є образи роману Гюго. Романтики намагалися творити образи, які б далеко виходили за кордони сучасного життя. Вони творили індивідуальну міфологію на рівні міфології античної, або християнської, і будь-яку міфологію сприймали як абсолютну правду. Клод Фролло втілює середньовічне нехтування усім земним. Це талановита людина, але людина викривлена. Гюго доводить: нехтування людським, тілесним, природним породжує зло. Пристрасть Фролло до Есмеральди не має нічого загального із любов’ю, в тому числі із любов’ю християнською. Клод Фролло – злочинець, але і нещасна людина, жертва трагічного і жорстокого ставлення до реального світу, яким грішило Середньовіччя. Есмеральда – циганка (правда тільки за вихованням) і француженка (за походженням). ЇЇ унікальна краса звела з розуму Фролло, і він знищив її, тому що не міг зрозуміти і не міг привласнити. Есмеральда втілює ідеал Гюго. Це його суб’єктине, романтичне бачення свободи і краси, які завжди йдуть поряд. Гротесковий Квазімодо, потворний, розумово неповноцінний, неймовірно сильний фізично, усе життя знав тільки образи та жорстокість. І він відповідав жорстокістю на жорстокість. Навіть Фролло, який нібито виховав сироту, інакше, як з огидою на нещасного дивитися не може. Любов Квазімодо до Есмеральди є високою любов’ю до ренесансної Мадонни. Так Данте кохав Беатрічче, так Петрарка ставився до Лаури. До зустрічі з Есмеральдою Квазімодо не знав, що в світі існує любов, краса і добро. Добрий вчинок дівчини із Двору Чудес став для Квазімодо „щиросердною подією”, перевернув його життя. Квазімодо втілює авторське осмислення природи і долі народу, забитого й безправного, нерозумного і рабсько покірного. Але не завжди. До зустрічі з Есмеральдою життя Квазімодо проходило нібито у стані сну. Він бачив перед собою величезну споруду собору, служив їй і був її частиною. Тепер він побачив інше, і за це інше готовий віддати життя. Протест Квазімодо є протестом безсвідомим, жорстоким і навіть страшним. Але його важко звинувачувати, йому можна тільки співчувати, так Гюго засобами романтичного мистецтва висловлює власне ставленння до революційних подій. В „Соборі Паризької Богоматері ” Гюго, слідом за Скоттом, перевів історичних особистостей на рівень фону (ЛюдовикХІ, Гренгуар), а на авансцену виводить особистостей вигаданих (Фролло, Есмеральда, Квазімодо), але, на відміну від Скотта, Гюго малює не тьмяні почуття, а великі пристрасті, і згідно із власною теорієї „концентрованого дзеркала”, активно використовує контраст і гротеск. Есмеральда - не просто красива дівчина, вона є унікально вродливою, Квазімодо - не просто потвора, його вигляду людт боялися навіть тоді, коли він був немовлям. Концентрація протилежних рис, загострення пристрастей створюють могутній живописний ефект і роблять твір Гюго одним із найяскравіших в історії світової літератури.
2.1. Виникнення явища гротеску
“Прекрасне має лише одне обличчя, потворне має їх тисячу”, - стверджував Гюґо і розробляв теорію гротеску. Гротеск ( від італійського “печерний” ), є явищем досить молодим. Його не знала античність. На початку ХІХ ст. археологи відкрили неподалік від Риму грот Нерона, розписаний такими чудернацькими і примхливими зображеннями, що один із вчених збожеволів під впливом побаченого. Потворні і одночасно вишукані квіти і тварини переплелися у неймовірних виглядах. Вони захоплювали людей майстерністю художників, що їх створили, і одночасно лякали своєю потворністю. “Божевільний грот” закрито для відвідувачів і зараз, але копії зображень розійшлися по Європі. Так виникло у мистецтві явище гротеску, до якого часто зверталося романтичне мистецтво ( Гофман, Гюґо, По ). Гротеск завжди перебільшує потворні або комічні риси, це не реалістичне, а загострене, чудернацьке зображення. Нібито ми бачимо певний образ не у денному, а у печерному або нічному освітленні, і він лякає і одночасно заінтриговує нас. Гротескними образами є образи Цахеса, Лускунчика у Гофмана, Квазімодо, Гуінплена у Гюґо. Гротеск існує і в сучасному мистецтві, але відкрили його романтики, і заслуга Віктора Гюґо тут є незаперечною.
Значне місце в літературному маніфесті Гюго відводить визначенню естетичного поняття „гротеск”. На його думку, гротеск – відмінна риса християнської середньовічної і нової романтичної літератур.
„Гротеск – це краса, відтінена потворністю”. Це засіб контрасту, без якого немислиме зображдення життя. „В новій поезії , в той час як високе відтворюватиме душу в її справжньому вигляді , очищену християнською мораллю , гротеск відіграватиме роль тваринної сторони людини”.
Вершиною світової літератури Гюго вважав творчість Шекспіра , в якій гармонійно поєднались трагедія і комедія , піднесене і низьке , яке грунтується на зображенні контрастів життя , ознакою якого є прихильність до гротеску .
2.2 . Принцип контрасту у романі
За принципом контрасту, що властивий роману, на відміну від героїні та її матері, головний дзвонар Собору Квазімодо є втіленням людської потворності. Не випадково під час виборів „папи блазнів” юрба віддала перевагу над всіма претендентами саме йому. Він досяг того „ідеалу гротесковості, який у збудженій оргією уяві створила юрба...” ( с.42 ). Уявіть собі „чотиригранного носа, цього підковоподібного рота, маленького, майже прикритого рудоющетинистою бровою лівого ока, тоді як праве зовсім зникало під величезною бородавкою, кривих тут і там повиламлюваних зубів... потріскану губу, на якій звисав, немов бивень слона, зуб...” (с. 42). До цього щей слід додати „якусь суміш злоби, здивування і смутку” (с. 42) в усьому виразі його обличчя. І це була не гримаса, як у інших претендентів на звання „папи блазнів”, що надавалось щороку найогиднішому. Він „увесь являв собою гримасу. Величезна голова, вкрита рудою щетиною, між плечима – здоровенний горб... дивовижна будова стегон і ніг, настільки вигнутих, що вони сходилися тільки в колінах і були схожі на два серпи, з’єднані ручками; широкі ступні, потворні руки” (с. 42).
І от такий блазень закохався в неземну красуню Есмеральду. Вперше він доторкнувся цього прекрасного тіла, викрадаючи її для Клода Фролло, вдруге – вихопивши її з рук ката і давши її притулок у соборі, де годував її та розмовляв до неї, хоча й не чув її мови (бо був глухий), милуючись нею та охороняючи її; втреттє він доторкнувся до неї, вже мертвої, в королівському склепі, де знайшли його через півтора-два роки „два скелети, з яких один стискав другий в обіймах. Один скелет був жіночий... Другий скелет, який міцно обнімав перший, був скелет мужчини . Помітили, що спинний хребет його був скривлений, голова глибоко сиділа між лопаток...” (с.442-443). Тепер вони були вже рівні в певному розумінні .
На відміну від тваринної Клодової, ця пристрасть Квазімодо була людська. Тверезо оцінюючи свою зовнішність, він не втрачав розуму (як архідиякон), а жив своїм почуттям духовно, і це знаходило відбиток на його обличчі та поведінці, що можна побачити в низці епізодів. Так, у сцені покарання, коли Есмеральда подала йому води, горбань чи не вперше просльозився: („ на цьому оці, досі такому сухому й запаленому, заблищала велика сльоза...” - с. 203), він був глибоко зворушений.
Коли ж сама Есмеральда попала на ешафот, Квазімодо, вихопивши її у ката, надав дівчині притулок у Соборі і „був по-своєму прекрасний” (с. 309). Пам’ятаючи про своє потворство, він ніс її так обережно, наче боявся розбити або зім’яти... хвилинами він не насмілювався торкнутися до неї навіть своїм подихом. І раптом притискав її до своїх незграбних грудей... наче мати свою дитину” (с. 309). Це наближення до краси посилило в ньому все людське, с
Переховуючи Есмеральду в одній із келій Собору, Квазімодо лише вночі приходив подивитись, як вона спить: „Не лякайтесь, я ваш друг... Що вам до того, що я біля вас, коли ваші очі заплющені?” (с. 324). Він рішуче запротестував, коли вона вдень запросила його до себе: „пугачу не місце в гнізді жайворонка” (с. 324). Але шляхетна Есмеральда бачила, що „на всій цій потворності лежав відбиток такого суму й ніжності, що вона поволі почала звикати до свого рятівника” (с. 324).
У грубому серці горбаня знайшлися слова про красу: він небув від природи духовним калікою. Квазімодо – „природна людина, якої не торкнулася феодальна цивілізація” (с. 446). Тому він так рішуче захищає ніжне створіння (а потім і мститься за неї Клодові), котре покохав після „краплі води” біля ганебного стовпа: „За ту краплю води, за ту краплю жалю я можу заплатити лише всім своїм життям” (с. 325). Ця глибока щирість не може не викликати співчутття у Есмеральди, бо вона теж по-своєму „природна людина” (за Руссо). Але цього не можуть зрозуміти „цивілізовані” кати, продажне духовенство, Клод і навіть Феб. До того ж Квазімодо готовий до самопожертви. В нього вистачаю шляхетності та чуйності, помітивши, як Есмеральда дивиться на Феба, що „воскрес”, спробувати привести його до неї. І лише черствість та егоїзм Шатопера стали на шляху виконання цього плану. Іншого разу, помітивши, що одна із скульптур біля її вікна лякає дівчину, він вночі, ризикуючи життям, знімає її, не потривоживши Есмеральду. Відданість Квазімодо дівчині й у тім, що, показавши їй високі башти Собору („людина, яка впаде з них, помре...”), він цілком серйозно сказав: „Якщо ви побажаєте, щоб я стрибнув униз, вам не треба буде говорити й слова, досить буде одного вашого погляду” (с. 325).
За принципом контрасту, на відміну від легковажного Феба, у Квазімодо почуття кохання не лише природне, а й глибоке.
Зовні Квазімодо різко контрастує і з Есмеральдою: ”Я здаюсь вам звірем, скажіть? А ви, ви сонячний промінь, ви крапля роси, ви пісня пташки” (с. 325). Як бачимо, герой чудово розуміє свою потворність і весь трагізм свого стану, але не перестає кохати дівчину, шукати можливості бути їй корисним. Саме на цьому контрасті письменник і досягає глибокої романтичної виразності.
Крім любові, Квазімодо відчуває й інші почуття, зокрема злість. Вона була наслідком його потворності і ставлення до нього людей, а не вродженою якістю. Так, коли його одностайно обрали „папою блазнів” і Коппеноль почав вульгарно вітати Квазімодо („Істинний хрест! Найсвятіший отче, досконалішої потворності я в житті не бачив” – с. 43) той (хоч і глухий) „раптом обернувся до нього і так страшно заскреготав зубами, що фламандський велетень позадкував, немов бульдог перед кицькою” (с. 43-44). (Ця сцена носить гротесковий і романтичний характер).
До такої реакції Квазімодо звик з дитинства, коли відчув, а згодом і переконався, що люди не розуміють його біди, а лише збиткуються над ним, унаслідок чого він став „затаврований, обпльований, упосліджений” (с. 130). Ось чому і виробилась така злість. Дійсно, вийшло, як пізніше у лєрмонтовського героя („Я був скромний, мене звинуватили у лукавстві, я став скритним”). Це дозволяє поставити Квазімодо в один типологічний ряд романтичних героїв не лише з Печоріним, а й Конрадом (Байрона), Кирилом Туром (Пантелеймона Куліша), що частково відзначено в критиці1
, хоч це ще й потребує доказів. Злобливість іноді перемагає в Квазімодо всі інші почуття. Так, попри все те, що йому дав архідиякон Клод (притулок, освіту), він не міг утриматися, щоб не помститись йому за смерть Есмеральди, скинувши його з Собору, адже той хотів відібрати у нього найкраще у житті. Не випадково після загибелі обох він каже: „Ось усе, що я любив” (с. 440).
Чи залишилось після цього ще щось для Квазімодо в цьому світі? За сюжетом – нічого. Але натура цього героя настільки сильна, що неможна не помітити його потенціальних можливостей, що виходять із його народного характеру. Пригадаймо сцену звільнення ним Есмеральди, коли „він відчував себе величним і сильним, він дивився прямо в обличчя цьому суспільству... Дивився в обличчя людському правосуддю, що в нього він вирвав здобич, усім тиграм, змушеним лише клацати зубами, усім цим приставам, суддям і катам, усій королівській могутності, яку він, нікчемний, зламав за допомогою всемогутнього Бога” (с. 309). Отож, лише найвища сила і народ дали змогу Квазімодо повстати проти королівського наказу; герой виявився могутнім народною підтримкою (таку думку на іншому матеріалі й інших героях висловлював О. С. Пушкін в „Борисі Годунові”).
Отже, в образі дзвонаря Квазімодо уособлено силу народного протесту проти жорстоких законів Середньовіччя, короля та духовенства, проти несправедливості людей, а не природи, хоч нею він і був обділений, залишаючись „природною людиною”.
____________________
1
Див. Нахлік Є. К. Українська романтична проза 20-60-их років ХІХ ст. – К., 1988, с. 129.
Виховуючись вулицею, „школяр” Жеан Фролло, рідний брат Клода, засвоює уподобання натовпу. Разом з іншими він регоче, побачивши „маску” Квазімодо, знущається з нього під час його покарання; висміює глухого теж
суддю й обіцяє йому, що засуджує „гультіпак” за гру в кості, теж „грати вдень, грати вночі, жити граючи, вмерти граючи, програвши останню сорочку, поставити на карту й свою душу!” (с. 169). Жеан, дійсно, так і гине, граючи і борючись проти королівської влади. Адже це він під час заколоту здогадався відшукати драбину, щоб по ній залізти в Собор, не знаючи, що там його й зустріне ревнивий захисник Есмеральди. Смерть Жеана від руки Квазімодо є безглуздою та трагічною (обидва бились за неї), але „веселою”: він наспівував пісеньку, йдучи на смерть (в ньому не можна бачити літературного прототипа Гавроша). Отже, Жеан Фролло – дитя свого народу, „школяр” і гульвіса, що віддає своє життя в боротьбі проти короля та його прислужників. Він безжурний і дещо легковажний, але щирий та сміливий. Роль Квазімодо в його долі явно випадкова, адже перед ним – романтизм.
По-іншому склався життєвий шлях автора містерії. Що виконувалась у Палаці правосуддя на честь приїзду фламандських послів, виходця із народу (що навчався у Клода Фролло П’єра Грентуара. Залишившись без копійки, він потрапляє до „Двору чудес”, де його рятує від ешафота Есмеральда. Пізніше він прагне звільнити її, викравши з Собору Богоматері під час заколоту. Але ошуканий Клодом, стає мимоволі зрадником, бо залишає її (після втечі з Собору) на руках у Клода, не знаючи про його справжні наміри. Врятувавши козу Есмеральди, він „від астрології, філософії, архітектури, герметики та інших безглуздь... знову повернувся до драматургії, яка є найбільшим безглуздям” (с. 441), а за містерію (разом із теслею) все ж одержав сто ліврів. Отже, у Гренгуара не вистачило мужності, стійкості за справу народу; інтелігентність не сприяла ростові та зміцненню його характеру. П’єр є уособленням тієї частини ІІІ-го стану, яка не злилася з народом. Якщо улюбленець натовпу Жеан Фролло змальований у стилі веселощів, то „філософ” П’єр Гренгуар – у стилі романтичної іронії до його вчинків і долі.
Таким чином, представники народу (Есмеральда, Пакетта, Квазімодо, Жеан Фролло, Клопен разом з усім „Двором чудес”) протистоять королю Людовику ХІ та продажному духовенству (безіменний Кардинал, Жак Шармолю, Клод Фролло), в чиїх психологічних поруках не помітно прагнення до добра, краси, милосердя та моральності. У характерах же людей із народу є місце мужності, сміливості, рішучості. Проте у свідомості своїй багато із них ще перебуває в стані духовного отроцтва, що найяскравіше виявилося в образі Жеана та в його улюбленій пісенці:
„ - Немаю я нічого,
Клянуся Богом я!
Ні віри, ні святого,
Ні хати, ні кілля.
Ні Бога, ані короля”
На контрасті побудовані й описи вражень, які справляє на людей Собор. Фасад храму, „за словами його літописців, нагонить жах”; „храм набирав химерного, надприродного, жахливого вигляду. Тут і там роззявлялися пащеки, спалахували очі, чути було гавкіт, сичання і виття кам’яних псів, зміїв і драконів, які, витягнувши шиї і широко відкривши пащі, день і ніч стережуть суворий Собор”; „йому здалося, що церква теж захиталася, заворушилася, зарухалась, ожила, що кожна товста колона перетворилася на величезну лапу, яка тупала по підлозі своєю широкою кам’яною стопою, і що весь гігантський Собор перетворився на казкового слона, який пихтів і ступав своїми колонами-ногами, з двома хоботами-баштами й величезним драпуванням замість попони”.
А ось описи протилежного характеру: „сама церква, цей величезний Собор, що з усіх боків їх обнімав, охороняв і зберігав, діяв цілюще. Величні лінії його архітектури, релігійний характер усіх предметів, що оточували молоду дівчину, благочестиві й світлі думки, які ніби видихало це каміння з усіх пор, благотворно впливали на неї всупереч її волі. Звуки, що долинали з храму, мали в собі стільки благодаті, були такими урочистими, що заколисували її хвору душу”; „Старовинний храм, увесь тріпотливий і дзвінкий, був сповнений нестихаючою веселістю дзвонів. У ньому постійно відчувалася присутність якогось гомінкого і свавільного духу, що виспівував усіма цими мідними вустами”; „Сидячи навпочіпки перед якоюсь із цих статуй, він інколи годинами розмовляв з нею. Коли хтось приходив, він утікав, немов коханець, зненацька захоплений під час серенади. Собор заміняв йому не тільки людей, але й увесь світ, усе, що існує”.
Вулична танцюристка циганка Есмеральда, дитя паризького „дна” – „Двору чудес”, зачаровує городян граціозністю і витонченістю свого танцю, дивує їх показом „фокусів” кізочки-розумниці Джалі. Красуня Есмеральда стає об’єктом кохання двох чоловіків-антиподів: архідиякона Клода Фролло і дзвонаря Квазімодо. Проте Есмеральда закохана в ротмістра королівських стрільців Феба де Шатопера. Ревнуючи циганку до Феба, архідиякон замислив згубити дівчину: він звинувачує її у чаклунстві, а „блюстителі правосуддя” засуджують Есмеральду на смерть. Квазімодо рятує Есмеральду від шибенеці й ховає в Соборі Паризької богоматері. Клод Фролло продовжує переслідувати дівчину, і вона гине через нього, лишаючи розбитим серце Квазімодо. Дзвонар помстився Клодові за смерть Есмеральди, але й сам умирає з туги й безвиході.
Розділ ІІІ. Ставлення героїв роману до Собору Паризької Богоматері
Без собору неможливо уявити Квазімодо – „душу собору”, одну з його химер, яка ожила. Ця дивна істота, „божество храму”, „людина-дзвін” також є невід’ємною від собору, як і черепаха від свого панцера, „він бачить собор” то яйцем, то гніздом, то будинком, то батьківщиною, то всесвітом. Цей немічний глухий дух знаходить у соборі повноту сприйняття світу. Гюго порівнює його з невідомим кентавром: напівлюдина, напівдзвін.
Пов’язаний із собором і Клод Фролло: „Дивна доля була у Собору Богоматері – доля бути улюбленим зовсім по-різному двома такими несхожими істотами, як Клод і Квазімодо”. „Один з них – напівлюдина, дикий, покірний лише інстинкту, любив собор за його красу і гармонію... Інший, збагачений знаннями, любив в соборі його внутрішнє значення, схований в ньому смисл, любив пов’язану із собором легенду, його символіку, що сховалась за скульптурними прикрасами фасаду, - любив ту загадку, якою і досі для людського розуму залишається Собор Паризької Богоматері”.
Собор живе своїм таємничим життям, приваблює одних багатством, інших мудрістю, красою, беззахисних – останньою надією врятуватись... Для Есмеральди та її матері собор „злий”, для Гренгуара, який двічі позбувся смерті, - „щасливий”, для Клода Фролло – Немезідою – неминучою помстою за жорстокість, за зло. Для Квазімодо – долею, яка дає бій всім заборонам: не люби краси, бо ти потвора; відступись, бо що може один проти 6 тисяч; поступись коханням смерті, бо вона смерть, а ти лише людина!
Усе бачив собор: народні бунти, королівсьі примхи, усе відбилось на його багатостраждальному обличчі. Собор – жива істота в романі, чи не один з найголовніших героїв людської трагедії. Але він ще і книга, книга зодчества, дверей до світової культури.
3.1. Есмеральда. Трагічна доля дівчини в романі В.Гюго
Есмеральда – головна героїня роману „Собор Паризької Богоматері”, долю якої письменник-романтик зображує піднесено і схвильвано. Дівчина в романі є символом краси, уособлює в собі стихійну радість і красу життя, гармонію прекрасного тіла і душі. Юна вулична танцюристка з’являється із гущени народного натовпу під час свята на площі перед Собором. Вона танцює і показує фокуси. Ніби дивовижна перлина, з’являється вона серед бруду і потворності Двору Чудес.
Есмеральда – молода смуглява циганка, бідна на гроші, але багата на природну і душевну красу. Це втілення краси і молодості, душевної краси і доброти. І справді, краса дівчини надзвичайна: невисокого зросту, тонкий гнучкий стан, ніжне смугляве обличчя... І чарівні очі чорні, мов вуголь, блискучі, які разили відразу, як блискавка. Одягалась Есмеральда дуже скромно, та і в бідному одязі вона виглядала чудово: „Тоненька, тендітна, з оголеними плечима, маленькі стрункі ніжки, в яскравій сукні вона здавалась неземною істотою”. „Дівчина танцювала, літала, кружляла... Чи була ця юна дівчина людською істотою? Чи була вона феєю або ангелом...”
Есмеральда – справжнє дитя народу. Жорстоким злидарям Двору Чудес вона уявлялась сонячним променем. Вони вбачали в ній джерело Добра і Світла. Вони про неї піклуються, ставляться до неї з глибокою шанобливісю. Своїми танцями вона приносить радість простим людям. І коли Есмеральді загрожує небезпека всі вони повстали і пішли на штурм неприступного Собору, аби її врятувати.
Важко жилося в світі Есмеральді, вона не мала щасливого дитинства. Ще маленькою її викрали цигани у матері, про яку вона нічого не знає. Але серце дівчини залишилось добрим і чуйним. Лише перед смертю судилось Есмеральді зустрітись з матір’ю.
Смерть Есмеральди в романі розкриває філософську думку автора: світ існує для радості, щастя, добра,сонця.
3.2. Квазімодо. Тяжка доля народного героя в романі
Квазімодо – вигаданий романтичний герой з народу, потворна, жахлива зовні людина, горбань, дзвонар Собору. Уперше ми зустрічаємось із ним під час народного свята на площі перед Собором. Він король блазнів, король потвор. Скільки ж нещасть випало на долю однієї людини! Сирота від народження був кривим, горбатим, кульгавим. „Він весь являв собою гримасу”, – пише В.Гюго. Потім він став глухим і майже німим. І душа його застигла. Така потворність відштовхнула Квазімодо від людей, серед яких він відчуває себе затаврованим.
Підібрав і виховав потворного підкинутого сироту архідиякон Фролло, але не добро керувало ним, церковнику був потрібен слухняний прислужник, вірний, як пес, який міг би зробити для нього все, що завгодно. Так Квазімодо, скалічений та спотворений долею став дзвонарем Собору, його живою душею. Він живе самотньо під дахом споруди і нагадує мармурових химер, що прикрашають собор. Квазімодо краще за всіх розуміє музику дзвонів. За словами Гюго, „наповнював життям цю велику споруду ” Квазімодо.
Клод Фролло, який намагався вбити душу Квазімодо, примушує його викрасти Есмеральду, дзвонаря за цю спробу катують біля стовпа ганьби. Але саме Есмеральда подає напитися. І тут вперше почала танути багатостраждальна душа, яка відгукнулася на добро.Потвора Квазімодо покохав красуню за доброту і щирість. Звір зовні, Квазімодо – справжній ангел у душі.Під час страти Есмеральди Квазімодо зі швидкістю блискавки вихоплює дівчину з обійм смерті, рятує її від жорстокого „правосуддя”. І тут ми бачимо різкий контраст між потворністю героя і його внутрішньою душевною красою, яка виявилась у вірності, вдячності, та відданості Есмеральді.
Висновки
Віктор Гюго – великий французький письменник – прожив довге життя, протягом якого багато і плідно працював і залишив велику творчу спадщину. За 70 років своєї літературної діяльності він створив чимало поем, віршів, драматичних творів. Гюго автор відомих романів: „Людина, яка сміється”, „Трудівники моря”, „Дев’яносто третій” тощо.
„Собор Паризької Богоматері” – один із найкращих творів французького письменника. Він змальовує картини життя Франції кінця ХV ст. Але історичні події стають для нього лише приводом для роздумів над сучасністю.
Роман написано у кінці 20-х років ХІХ ст. в цей час в Франція переживає розчарування в ідеалах Французької буржуазної революції, в її наслідках. Багато діячів культури того часу взагалі розчарувалися в можливості прогресу. Гюго звертається до історичного періоду, коли закінчується доба Середньовіччя, і людство починає нову епоху – Відродження. Його цікавить ця зміна світогляду людини, і він відчуває, що в сучасній йому Франції теж назрівають значні світоглядні і суспільні зміни. У цих умовах для нього важливо визначити головні естетичні цінності. Тому теми добра і зла, прекрасного і потворного гостро поставленні в романі.
Собор Паризької Богоматері – це не тільки місце, де відбуваються події роману. Він рівноправний герой цього твору, як і поет П’єр Гренгуар, Есмеральда, Квазімодо, Клод Фролло. За християнськими віруваннями Богоматір віддала свого сина на муки, щоб врятувати людство. Собор на її честь – це данина її безмежної любові до людей. У романі він втілює ідею добра, справедливості, любові, герої роману тісно пов’язані із собором: для Квазімодо він і дім, і батьківщина, і всесвіт. Але події, що зображує Гюго, дуже далекі від ідеальних християнських стосунків. Люди не знають ні співчуття один до одного, ні терпимості, їхніми вчинками керують пристрасті, заради яких вони забувають свій обов’язок перед Богом. Архідиякон Клод Фролло закоханий у циганку Есмеральду, дівчину, яка вражає своєю своєю красою. Домагаючись її кохання Клод іде на злочин.
Квазімодо, потворний, глухий горбун, виявляється спроможний на прекрасне кохання. Коли Есмеральда живе в соборі, вана не може звикнути до потворності Квазімодо. Щоб не дратувати дівчтну своїм потворством, він даї її свисток, звук якого він може почути, він готовий в будь-яку хвилину прийти їй на допомогу. Його кохання сильне, пристрасне, заради нього він теж готовий на злочин. Квазімодо зіштовхує Клода з вежі, свого благодійника, єдину людину, до якої він був прив’язаний на цьому світі, що той засудив на смерть Есмеральду. Його кохання самовіддане, він нічого не вимагає від своєї коханої.
Есмеральда уособлює найкращі жіночі риси. Вона не тільки прекрасна зовнішньо, але й обдарована чудовим голосом, в якому звучить її ніжна і пристрасна душа. ЇЇ кохання до молодого капітана Феба де Шатопер розкриває її прагнення і здатність до сильних почуттів. Але цим почуттям немає місця у світі, де живе Феб.
Гюго показує, що добро і зло можуть існувати поруч, що люди не хочуть бачити прекрасного: ніхто не розумів Квазімодо і його любові. А прекрасне не може виправити злої душі: любов до Есмеральди не робить Клода кращим духовно.
Добро і зло тісно поєднані, та інколи людині дуже важко визначити межу між ними. Вони завжди у боротьбі, в якій гине чимало прекрасного. Але Гюго вірить у переможну силу добра, людський прогрес. У фіналі роману він знову змальовує собор, який став німим свідком трагічних подій і водночас символом можливості повернення людей до вічних цінностей.
„Собор Паризької Богоматері ” має не лише пізнавальне значення. Він перш за все виховує високі почуття у юного покоління, здатність до зачудуваня красою, багатою фантазією, духовністю; презирство до міщанського, егоїстичного благополуччя і щасття, до лицемірства, легковажності в коханні. Разом з тим юні читачі будуть ширше розуміти дійсність, бачити за формою зміст, як би не були вони неадекватними між собою. Вивчення роману Гюго відповідає багатьом цілям виховання доброго громадянина, людини, що любить народ і його мистецтво (зокрема архітектуру) та зможе стати на захист своєї Батьківщини в той чи інший історичний період її розвитку. Не випадково Іван Якович Франко говорив, що „в „Соборі Паризької Богоматері”звучать „великі імпульси гуманності, милосердя, соціальної справедливості”.1
Віктор Марі Гюго у своєму романі „Собор Паризької Богоматері” основним художнім засобом використовує гротеск. Гротеск завжди перебільшує потворні або комічні риси, це не реалістичне, а загострене, чудернацьке зображення. Нібито ми бачимо певний образ не у денному, а у печерному або нічному освітленні, і це лякає і одночасно заінтриговує нас. Гротескним образом є образ Квазімодо.У нього божественна краса духу приховується в незвичайно потворному тілі.
Концентрація протилежних рис, загострення пристрастей створюють могутній живописний ефект і роблять твір Гюго одним із найяскравіших в історії світової літератури.
______________________
1
Франко І.Я. Твори в 20 т., Т.18.- К.,1955,с.419.
Список використаної літератури
1.Артемова Л. Доля, що вирішує все.// Зарубіжна література в школахУкраїни, №3, лютий, С.6-9.
2.Баратова Т. Гюго Віктор. Собор Паризької Богоматері., Харків,-2006 – 96 с.
3.Гюго А. Виктор Гюго и его время. По его запискам, воспоминаниям и рассказам близких, свидетелей его жизни –
М., 1887.- С.321..
4.Колосова Н. „Что может заключать в себе бутылка чернил?”// Гюго. Собор Паризької Богоматері в культорологічному контексті // Всесвітня література та культура, – 2000, № 6, С.39-44.
5.Лабай О. // Зарубіжна література, - 2004, № 47, грудень,С.2-7.
6.Литвиненко Н. К проблеме специфики жанра. Собор Парижской Богоматери. В.Гюго // Вопросы филологии, - 1999, № 2, С.89-92.
7.Логвін Г. Жорстокі закони Середньовіччя // Зарубіжна література в навчальних закладах, - 2000,№3, С.34-42.
8.Моруа А.Олимпио или жизнь Виктора Гюго.- М.,1971.- С.163.
9.Назарець В. Загадка Есмеральди // Зарубіжна література в навчальних закладах,- 2001, №1, С.48-51.
10.Назарець В. Загадка Есмеральди // Зарубіжна література в навчальних закладах,- 2000, №6, С.43-44.
11.Нахлік Є. К. Українська романтична проза 20-60-их років ХІХ ст. – К., 1988, С. 129.
12.Нестуля Л. // Всесвітня література та культура,-2000,№6. С.45-47.
13.Петрунина Н. Романы И.И. Лажечникова // Лажечников И.И. Соч. в двох томах, том 1.Последний Новик. – М., 1987.С.
14.Повшедна Н. // Зарубіжна література в школах України,- 2005,№5,С.24-30.
15.Рогозинський В. // Всесвітня література та культура,- 2001,№5,С.33-41.
16. Рубанець С. // Освітянське слово,-2004, 25 березня, С.4.
17.
Франко І.Я. Твори в 20 т., Т.18.- К.,1955,с.419.