Автор: Бажан Микола
. I. СОБОР У тіні пагорків, процвівши потаймиру,  Звучить колона, як гобоя звук,  Звучить собор камінним Dies irae,  Мов ораторія голодних тіл і рук.  Встає огонь святобливої готики,  Як ватра віри,  як стара яса,  І по-блюзнірському піднеслись в небеса  Стрілчасті вежі —  пальців гострих дотики.  Рукою обійми холодні жили твору  І дай рукам своїм німим  Піднести серце власне вгору  На грановитих списах рим,  Щоб в очі скнарі темних веж  Заглянуло воно,  мов дзвін сухий, забилось.  І тінь впаде із пальців веж, як стилос,  І почекру її на серці не знесеш.  Немов кістляві й люті пута,  На серце ляже слів важкий узор.  Залізом,  полум'ям,  єлеєм,  кров'ю  куто  Зловіщу повість про собор,  Як в захваті стражденних юрм,  У скреготі зубів  і скреготі граніту,  Мов смертний спів,  мов клич одчайних сурм,  Щоб пломеніти і гриміти,  Здіймавсь собор на славу феодалу,  Яскриня віри,  кишло прощ, —  І на лункі тарелі площ  Вже дзвін його упав помалу,  Мов мідний шаг,  офіри мідний шаг.  Так в католицьких висохлих руках  Бряжчать разки з пахучого сандалу.  На дзвін не йшли,  а плазували лігма  Раби та блазні, дуки й королі;  І роззявлявсь собор,  немов солодка стигма  Безвольної й самітної землі.  І падали,  і дерлись під склепіння  Тіла без рук і руки, що без тіл;  Роти, розірвані навпіл,  В камінну бистрину вплітали голосіння.  І, як худа стріла,  злітав над ними вгору,  Як рук голодних гостроверхий сніп,  Натхненний корабель собору  У фанатичнім, виснаженім сні.  Крутилися роки в похмурій веремії,  Та не згасали, щоб ізнов блищать,  Вогні готичних яросних багать  На щерблених мечах і косах Жакерії,  Бо зводився собор — гнобитель і захисник,  Юрби благання і юрби прокльон,  Й готичний розцвітав трилисник,  Мов хрест, мов квіт,  мов псалма і мов сон.  II. БРАМА  У грі нелюдській,  в спразі неприродній,  Потрясши ланцюги прикрас,  Важкою зморшкою напнувся владний м'яз,  Обняв краї  спокійної безодні.  Підніс,  як пожаданний келих,  Широку браму в вишину,  Широку браму,  грішну і земну,  Мов круглий перстень на руках дебелих.  І творчий хист,  що не втомивсь,  не вистиг,  Снопи принадних зел на камені поклав,  Як груди дів,  гарячих і нечистих,  У шпетних ігрищах уяв.  Так щедро кинув семенасту брость,  Як звик на ложе кидати коханку,  Що зна любовний піт,  важких запліднень млость,  І ситий сон,  і спрагу на світанку.  На брості — квіт,  на брості — квіт, мов око  Розпаленого самкою самця  Ще тих століть,  коли в серця  Вливалась пристрасть хтивого барокко,  Що плинула з віків старого лабіринта,  Що поєднала іздаля  Вкраїнських брам рясне гілля  З вільготними акантами Корінта.  І той акант — не лавр  на голові державця,  І бра