Автор: Драч Іван
. Пролог Прологові передують два епіграфи: з поеми Т. Шевченка «Марія» та з української народної думи «Бідна вдова і три сини». Таким чином епіграфи налаштовують на контраст між високим розумінням матері, оспіваним й освяченим у віках, і гіркою думою про нещасну долю матері, зрадженої синами. Саме поєднання цих думок і відображає зміст і суть поеми. Тяжко пишу, зболено розмірковую, Словами гіркими наповнюю аркуш... Поет відчуває, як нелегко буде йому ...намалювати її таку. Як малювали на задану тему богове мистецтво, Протягом тисячоліть — від Рубльова до , Від Вишгородської мадонни і до Сікстинської, Від Марії Оранти і до Атомної Японки... Нелегко, бо довжелезний ряд митців, які крізь століття возвеличували образ Матері Всесвіту — Мадонни. І все ж поет відчуває, що є щось, чого ніхто ще не сказав, але воно мусить бути сказане людству. Це сильніше за нього, це ніби вона, його героїня, сама водить пензлем митця: Ти намагався її змалювати — Вона вмочила тебе в сльози і пекло, в кров і жахіття: фарби такі ти подужаєш? Розпачу вистачить? Віри достане? А без надії? А проституйованою лахміття достатку?.. Проходячи через сумніви, через вагання і острах, поет відчуває свою відповідальність перед людьми, і тому лягають зболені рядки на папір. Я заздрю всім... Я заздрю всім, у кого є слова. Немає в мене слів. Розстріляні до слова; мовчання тяжко душу залива. Ословленість — дурна і випадкова. Чутливий до слова, поет розуміє, що для його задуму необхідні слова особливі, щирі, не випадкові, не заїжджені. Ось звідки оця «німота» — від бажання уникнути штампу, нещирості, зайвої пишномовності: Я випалив до чорноти жури Свою прокляту, одчайдушну душу І жестами, німий, заговорив... Хай жестами. Але сказати мушу. З канадської листівки «Мадонна атомного віку» Василя Курилика, 1971 «Це прийде безжалісно до жінки з дитиною, до матері з немовлятами саме в той день...» Лiричний герой прозою розповідає про те, як він уявляє собі наслідки атомного зараження на картині, що зображує мирний Квебек, якого насправді не торкалися таке зараження: атомні вибухи сприяють зростанню рослин, але діти, що ще не родилися, пізніше народяться вже скаліченими, бо вражені радіацією. А мати страждає від ядерного тепла, і раптом її волосся усе випадає. «З іншою голодною дитиною, що благає її про їжу, вона може бути не без іроній названа Мадонною Атомного Віку». Солдатська мадонна Розповідь солдата з будівельного батальйону Солдати, яких відправили ліквідувати наслідки аварії на ЧАЕС, ріжуть поруділі дерева і ховають їх на глибині двох метрів під шаром піску, а думка одна: швидше б закінчити та тікати звідси, додому. Та щоранку ми бачимо, Як вночі тут хтось босий ступа, На пісочку неторканому Якась боса жіноча стопа, Наче б хто по душі моїй Так таємно—непрошено ходить... Та й не по—людські це якось, адже тут ніхто не може залишатися надовго, солдатів сюди привозять лише на деякий час. А тут хтось пюпри все залишився. Хто? Чому? Ось що каже генерал: — Матір я взяв із села. А вона мені з Києва Третій раз уже боса втекла. Хоч би взулась та взута Тікала сюди, у цей світ, А то босий,однаковий, Дуже босий вже слід. Генерал замовк, але його слова, пронизані страшною виною, ще звучали у кожного в серці. І всі відчували однаково. Йшли невидимі ноги І вервечку, чітку і легку, своїх босих слідів Пропечатували перед нами, Перед юними й сивими, Адурними справіку синами... А ми німо дивилися — От проява непевна яка! Може, мати ішла в саркофаг До Валерія Ходемчука? Як з моторошшя сну Як з моторошшя сну, Душа моя встає, Як тяжко їй Вставати і німіти, Питаю душу я: «Душе моя. Ви є?» Вона мовчить і є — Лиш годі зрозуміти. Мовчить душа з душі. Мовчить, мов цілий світ, Загорнутий в лихі В словесні целофани... Пучками голими З душі здираю лід... Як ранить пучки ті... Як душу тяжко ранить... Варіація на банальний київський сюжет, або ж Баба в целофані — наша мати Аж три епіграфи передують цій главі. Перший з них такий: «Корова — в багатьох старовинних і архаїчних релігіях символ плодючості, достатку і благоденства» (Міфи народів світу). Два інших взяті з «Вибуху» С. Йо-венко та В. Яворівського «Марія з полином у кінці століття». І де сосни, дощами спалені, Лізуть в очі лихою іржею — У якійсь несусвітній окалині Денно й нощно блукають душею. Тут і побачили з вертоліта щось дивне: — А це що таке, я тебе питаю? — Видно, з космосу щось занесло. — Целофан — як скафандр, метляється скраю... І лунають різні думки про те, звідки це взялося. Хто висловлювався за те, що то «пришельці із космосу», хто міркував, може, з НАТО? І от спустилися на землю і регочуть. Виявилося, що ті дві загадкові істоти — баба та її корова, дбайливо обгорнуті целофаном. А що вже корова — та теж в целофані, Як диво космічне, суне в тумані, Лиш роки пробились з накидки таки... І очі в накидці — якраз там, де очі, І отвір, щоб пастись, старій поторочі! А взута корова в старі кирзаки... Стали питатьу баби, чого це вона корову у чоботи взула. — А що радіація, Ви, мабуть, не чули?! — В синових чоботах взута корова — Нехай же пасеться і буде здорова, і бабці ще дасть до відра молока, Така запашна і молочна така. І на питання, чому це вона з усіма не поїхала, баба відповідає, що залишилася «синам на зло!». Вічна материнська елегія «Проходила по полю — Зелене зеленіє... Назустріч Учні Сина: Возрадуйся, Маріє! П. Тичина «Скорбна мати» Назустріч матері й справді їхали «Учні Сина» — солдати того самого генерала, взяли вони матір та у кабіну, щоб урятувати. Син докоряє матері за те, що вона тікає з міста, адже він хотів врятувати її, дати їй спокій коло внуків. Та хіба це для неї — таке життя, коли живеш і дожидаєш смерті? Сказала йому гордо: — Я — невмируща мати! Солдати дивилися, як плаче генерал, бо мати знов пішла тут и, Де бусол і криниця, Де кіт її й корова, І де усе, що сниться Без слова, лихослова. Не може поїхати стара з сином, бо вона мати і не в змозі зрадити, зрадити саму землю — матір усіх людей, хоч діти прирекли її на загибель. Все плакало на сонці, Не хтіло помирати. І квітку прямо в стронцій Поцілувала Мати. Запитання без відповіді Всі криниці в целофанових капшуках, Всі колодязі затушковані Питали одне—однісіньке: Де знайти кілометри целофану На рукотворне київське море Чи бодай на Десну зачаровану, З якої Київ п'є воду?! Соловей—розбійник Як багатьох матерів на світі, цю матір звали Марія. Так звали й ту велику Матір — Марія. «Та зродила Христа, ця — антихриста!» Такі гіркі слова почула вона про свого сина, що вигадав колись оту станцію. Не тямлячи себе, побігла вона додому, лишаючи заслони і кордони. Там впала, знесилена, і наснився її сон про старшого сина. Він все це вигадав. Станцію й атом. В ночі аж світилась його голова, Не був він на кучері завжди багатим — Багатим він був на нелюдські дива. Мати згадує, як він, дорослий і сильний, приїжджав до неї г о рибу (тому на корові його кирзаки), як говорив: — Зробимо, мамо, тут станцію чисту, Місто зведем, де полин ба буркун.— Свистів, як проклятий. І, мабуть, по свисту Сусіди прозвали: — Маріїн свистун. Друга частина глави розповідає про те, яку спорожнілій Прип'яті тьохкає соловей. Це якесь божевілля: серед мертвої тиші раптом оцей соловей, такий настирний, такий недоречний, але разом із тим вічний,— як багато років, століть, співає, розриваючи страшну тишу. Альфа, бета з гаммою — невидимі промені, І він теж невидимий — Лисий Соловей, Ще в походах Ігоря його крила стомлені, Дивляться ж безоднями молодих очей. Мати і «христопродавці» ...Тепер на зміну нехай і поодинокого мародерства звичайного прийшло вишукане, інтелектуальне: шукають предмети старовини, найчастіше — ікони... А. Михайленко «Корені і пам'ять Зони...» Одинокій матері було не по собі, «душу закутувало сльотою», і вона вирішила: змию голову дощовою водою, як колись, може, тоді полегшає. Та вода напувала землю, годувала яблуні і груші у садку — змиє лихо. Отак і зробила: «І голову змила, і вмилась, а потім лягла чистенька, аж наче вся засвітилась». їй снився дивний сон, неначе вона молода, легка, так і летить. От тільки у розпущених косах чогось сивини багато. Але що це? її доганяють сини і виривають коси. Вона тікає відчайдушно і... прокидається від гуркоту мотоцикла під вікном. Хтось увійшов до хати. Щось сунуло вже до хати, Ліхтарем п шмагонуло, Матір Божу стало здіймати, Скриню стару одчинило, Сорочку взяло з поликами, Дихало перегаром, Збиткувалося над віками. Старенька задихнула від гніву — бач, ще й не пішки прийшли грабувати. Але найгірше було попереду: вона впізнала свого онука: — Господи, та це ж Вовка! — Онук II! Син генерала! Навів, бач, «христопродавців» — Хати вони чистять повсюди. Вона кинулася до онука, схопила його за груди, але він злякався і вдарив її, потім вчепився у волосся. Либонь, думав, ідо баба з могили, що це примара. Злодії швидко втекли, а баба залишилася сама у хаті. Далі лежала ікона, а на ній вирвана бабина коса. Подивилася Марія у дзеркало на себе лису, іронічно посміхнулася: «Ну й дівка, до пари бісу!..» Дивились безодні зоряні Услід дорогому онуку... А сон таки справді справдився, А сон таки справді в руку!.. Материнська пісня з чоловічої душі Не дітись, не дітись мені від вогню! О ноче, почуй мене! Днюй мене, дню! Куди не піду я, мов кінь вороний, Мене здоганяє сам хрест вогнений... Той огненний хрест, а на ньому і в нім Палає мій син у кільці вогнянім, Бо атомні цвяхи засаджено в руки. Бо губи горять од пекельної муки... Почуття гіркої муки і розпачу від безнадії, почуття вини — усе злилося у вихорі почуттів ліричного героя: ...Дорога роз'юшена, слізьми побита, Пробита, цвяхована тяжко слізьми... На вічній дорозі розіп'яті ми... Трактористка На горі горить реактор — Під горою оре трактор... Не чіпайте мене. Я — трактористка. Героїня розповідає про випадок, що стався по війні. Якось голова вилаяв тракториста: Голова матюкав тракториста, Вздовж і впоперек. Так і сяк його смужив... Той незворушно повернувся додому, випив води та й пішов у клуню. Але не вішатися з образи. Там у нього стояв танк. От він тим танком і розрівняв контору, поки голова під містком ховався. А потім пішов здаватися. Не чіпайте мене. Я — трактористка. Кабіна герметизована — не для мене. Кожен день я ковтаю пилюку З чорнобильськими радіонуклідами, Вчені кажуть по телевізору, Що вони мінімальні. Ще раз вченим