Вступ
Творча спадщина М. О. Некрасова є об’єктом для численних і плідних досліджень, багато з яких вже стали класикою літературознавства. Це роботи К. І. Чуковського, В. Є. Євгенова-Максимова, М. М. Гіна, М. В. Теплинського та ін. Однак усі ці наукові праці присвячені переважно вивченню поетичної спадщини письменника, а от прозові твори залишилися ніби «у тіні» і представляють собою малодосліджену грань літературної творчості автора.
Художня проза М. Некрасова вивчена досить нерівномірно. Величезне значення мають дослідження та окремі статті Чуковського та Євгенова-Максимова про Некрасова: книги Чуковського «Майстерність Некрасова» та «Люди і книги», зібрана з ряду статей; фундаментальна праця Євгенова-Максимова «Життя та діяльність М. О. Некрасова, ряд його статей. Значний внесок до вивчення незавершених творів Некрасова вніс Г. А. Гуковський. Йому належить, наприклад, стаття «Невидані повісті Некрасова в історії російської прози» [26].
Стосовно прози М. О. Некрасова у російському літературознавстві складається ситуація, за якої неможливо розглядати оповідання, повісті, романи та фельєтони письменника лише як твори другорядні та як такі, що не мають жодного впливу на поезію митця. Сам Некрасов вважав свої романи чимось на кшталт творчої майстерні, де розроблялися нові естетичні принципи; досвід Некрасова-прозаїка став у нагоді Некрасову-поету, що у поезії розвивав теми, мотиви та образи своїх прозових творів. Таким чином, отримати цілісне уявлення про творчі досягнення письменника можна лише вивчивши та дослідивши усі форми його літературних творів, а також їх взаємодію між собою.
У світлі окресленої ситуації актуальність
звернення до прози Некрасова полягає у наступному: ця частина творчої спадщини письменника вивчена недостатньо. Історики літератури почали вивчати художню прозу Некрасова лише у ХХ столітті. Ними були проведені текстологічні дослідження, датування творів, установлені їх варіанти, проведено пошук джерел, прототипів, порівняльний аналіз біографії письменника та тексту його творів. Проте проза Некрасова все ж потребує аналітичного розгляду, оскільки її загальні та часткові аспекти не отримали усестороннього висвітлення.
Наукову новизну
роботи багато у чому зумовлено самим підходом до матеріалу, що передбачає комплексний аналіз некрасівської прози у її власне поетологічних, типологічних, генетичних аспектах. У роботі також виокремлено провідні теми та мотиви прози Некрасова, виявлено образи, що є наскрізними для творчості письменника. Крім того, здійснений аналіз міжродових зв’язків дозволяє окреслити перспективні напрями у вивченні взаємодії поезії та прози цього митця.
Об’єктом
дослідження у роботі є прозова спадщина Некрасовав цілому та роман «Жизнь и похождения Тихона Тростникова» зокрема.
Предметом
– генезис творчості Некрасова-прозаїка та специфіка її міжродового функціонування, що проявляється у використанні мотивів та образів прозових творів митця у його поезії.
Методологія дослідження
. Дану роботу засновано на комплексному підході, що поєднує історико-генетичний, порівняльний та типологічний методи.
Метою
дослідження є виявлення законів родової, жанрової, стилістичної динаміки некрасівської прози та визначення її місця у діалектиці його літературної особистості.
На шляху до вказаної мети нами були висунуті та вирішені наступні завдання
:
- показати, як стилістичне різноманіття творів Некрасова відобразило еволюцію митця;
- дослідити закони творчої авторської поведінки, що зумовили появу певних сюжетних моделей у некрасівських творах;
- виявити культурно-історичні та морально-етичні сталі у художній прозі Некрасова;
- проаналізувати характер їх втілення у прозових творах письменника;
- прослідкувати витоки та розвиток художніх образів, що є наскрізними у творчості Некрасова;
- вивчити характер міжродових зв’язків у творчій спадщині письменника.
Теоретичне значення
роботи полягає у тому, що вона дозволяє конкретизувати уявлення спеціалістів про процес формування реалізму у російській літературі 1840-х – 1850-х рр..
Практичне значення
отриманих результатів: вони можуть бути використані у подальшому вивченні художньої творчості Некрасова, а також під час викладання історико-літературних курсів, присвячених творчості Некрасова і російського роману ХІХ ст. Матеріали роботи можуть стати у нагоді для коментування видань Некрасова.
Основні положення роботи пройшли апробацію
в ході попереднього захисту випускних робіт на кафедрі світової літератури та культури ХДУ (квітень 2007).
Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел. Перший розділ присвячено вивченню діалектики прозової творчості М. Некрасова. Розглянуто основні напрями розвитку літературної особистості письменника. Другий розділ містить дослідження щодо образно-тематичної сфери некрасівських прозових творів. Основні мотиви та образи прози автора характеризуються з позицій двох зрізів: культурно-історичного та морально-етичного. У третьому параграфі другого розділу оглядово висвітлюються міжродові зв’язки у творчості Некрасова. У висновках наводяться основні результати та підсумки вивчення теми роботи.
РОЗДІЛ 1
ГЕНЕЗИС ПРОЗИ М. О. НЕКРАСОВА
1.1. Особливості поетики ранньої прози М. О. Некрасова
Рання проза М. Некрасова – явище, безумовно, вторинне по відношенню до високохудожньої літератури, однак воно являє собою унікальний матеріал для дослідження.
Оповідання, повісті, нариси молодого Некрасова еклектичні, їм властиве поєднання елементів поетики класицистського, романтичного художніх методів, при цьому у творах відчувається прагнення до зображення істинної дійсності, властиве натуральній школі. Створювалась особлива «гібридна» форма, до якої мав відношення не лише Некрасов. В. Г. Бєлінський у своїй статті «Російська література у 1841 році» писав про це явище як типове, зазначивши, що на «арені літератури» чути «доволі нескладний і дикий концерт» [6, c. 337].
Письменники не лише одночасно створювали романтико-сентименталістські і натуралістичні твори, вони поєднували у одному тексті елементи, які, здавалося б, неможливо поєднати. Творчість молодого Некрасова демонструє стилістичну різнорідність, що відображає складний характер літературного процесу.
Некрасов починав свій творчий шлях у той час, коли в літературі затверджувався реалізм, однак боротьба нового методу за першість не скасовувала «сутнісні, типологічно значимі цінності» [16, c. 121] сентименталізму та романтизму. Різнобарвність ранніх некрасівських творів указує на навмисне зближення декількох естетико-ідеологічних систем, на спроби розглянути одні й ті самі сюжетні моделі із застосуванням різних художніх методів.
Молодим письменником проводились активні жанрові пошуки, про що свідчать підзаголовки до творів: «повість», «оповідання», «записки», «повість з провінційного побуту», «епізод» та ін. Некрасов орієнтувався і на дійсність, переконуючи читача у істинності зображуваного, і на досвід сучасних письменників, що називали свої твори «бувальщина», «істинний анекдот», «істинна подія», що було кроком до реалізму. Цей художній метод наповнював поняття «правдивий», «реальний», «справжній» новим, «еклектично ускладненим і розширеним змістом» [14, c. 107].
Існує думка, що до початку 1840‑х років оповідання, повість, роман, нарис ще не мали у літературній свідомості «самодостатньої жанрової змістовності і розумілися переважно опосередковано» [14, c. 104], або через пражанри (анекдот, ідилія), або у співвіднесенні з життєвим досвідом.
Це твердження правильне у тому розумінні, що у перші десятиліття ХІХ ст. ще не було виявлено конкретні ознаки того чи іншого жанру. Однак закони, за якими творить митець, не створюються теоретиками, а іманентно властиві тій чи іншій формі. Жанрові різновиди ранніх некрасівських творів відрізняються визначеністю, вони мають риси повісті, оповідання, нарису.
Першим надрукованим прозовим твором Некрасова була повість «Макар Осипович Случайный», що вийшла у 1840 р. в «Пантеоні російського і усіх європейських театрів» (№5). Письменник не відкрив свого істинного прізвища і підписався «Н. Перепельский».
У повісті цитуються твори, що належать до різних художніх методів, поряд стоять романтико-сентименталістські, натуралістичні та реалістичні фрагменти, для неї характерна яскраво виражена різностильність.
Підкреслено близьке розташування цілковито різних за стилем відрізків тексту свідчить про те, що Некрасов свідомо поєднує елементи тих чи інших художніх методів, щоб пародійно переосмислити старі моделі. Автор хоче показати, що одне й те саме явище може бути зображене за допомогою різних художніх прийомів, розглянуто з декількох точок зору. Це продемонстровано у «бальній» частині повісті, що поєднує елементи старої риторики та ознаки нової літератури.
Цитування інших письменників допомагає молодому прозаїку підкреслити спорідненість своїх творів з різними художніми системами. У романтично забарвленому фрагменті повісті згадуються бездоганний романтик Байрон та Марлінський. У повісті декілька разів непрямо цитується «Горе от ума», і натяки на зв'язок некрасівського твору з комедією О. С. Грибоєдова включено до реалістичних фрагментів «Макара Осиповича Случайного».
Некрасов назвав свій твір повістю. «Макар Осипович Случайный» відповідає всім ознакам вказаного жанру, котрий створює очікування декількох ситуацій. Автор «не поспішає, робить детальні характеристики» [49, с. 33]. У даній повісті, як і в ряді інших, письменник уточнює жанр свого твору не лише у підзаголовку, але і в процесі розповіді.
У тому ж 1840 р. Некрасов публікує оповідання «Без вести пропавший пиита», що привертало увагу дослідників як твір, що реалістично відобразив ознаки життя літератора-початківця: маленька кімната, пустий шлунок, злиденні меблі, нестача чорнил та ін.
Оповідання засновано на значущому епізоді, що розкриває важливі аспекти приватного і суспільного життя. Ядром некрасівського оповідання стала зустріч двох письменників. Один з них – Наум Авраамович – тяжіє до реального відображення дійсності, інший – піїта Грибовніков – не порвав ще зі старою риторикою, і творчість цього епігону Некрасов розглядає і оцінює через пародіювання романтичних образів. Із романтичними чудернацьки поєднуються комічно забарвлені елементи поетики класицизму (об’єктом уваги стають твори Сумарокова і Тредіаковського).
Перу молодого Некрасова належать дві ультраромантичні повісті. Це «Певица» (1840) та «В Сардинии» (1842). В них немає поєднання елементів різних художніх методів, їх стиль однорідний, що змушує досліджувати вже не проблему еклектики, а особливу форму літературного запозичення.
«Співачка» близька до італійських повістей А. В. Тимофєєва і М. В. Кукольника, в ній використовуються романтичні образи, що стали шаблонними: герої не знають компромісу, впадають у крайнощі, їх характери та почуття буйні, як екзотична південна природа.
І все ж «Певицу» не можна назвати пародійним твором: у нереальних, казкових, театрально-штучних ситуаціях простежуються істинні переживання і душевне напруження героїв. Відсутність «незв’язки обох планів, зсуву їх» [66, с. 201] дозволяє побачити у «Співачці» стилізацію («слідування за стилем», за словами Ю. Тинянова), а не пародію.
В повісті «У Сардинії» автор зробив той крок, що відділяє стилізацію від пародії. Остання спрямована на популярну в ті часи «іспанську» повість (або драму). Пародіювання «іспанських» мотивів, комічне зниження трагічних ситуацій можна трактувати і як знак вичерпаності жанру, і як знак завершення певного етапу учнівства самого автора.
Одним з популярних жанрів XVIII – XIX ст. у Росії була авантюрна повість. Некрасов здійснив спробу опанувати цю літературну форму, і у 1841 р. було надруковано «Несчастливец в любви, или Чудные любовные похождения русского Грациозо». Сам автор назвав цей твір повістю, що відповідає сучасним нормам жанрології. У повісті задача оповідача та героїв – підтвердити назву «Несчастливец в любви…», на цьому засновано дії та характер героя. Ланцюг однотипних, витягнутих у лінію подій міг би нарощуватися безкінечно, однак жодна з подій не завершиться благополучно.
Як і у будь-якій повісті, в даному творі образи часу та простору не вирізняються об’ємністю, всі персонажі беруть участь у пригодах головного героя, що взагалі не було б обов’язковим у романі з його розгалуженою сюжетно-композиційною системою, котра дозволяє другорядним особам розвивати власні лінії.
«Несчастливец в любви…», як і всі малі прозові твори Некрасова, вирізняється стрункістю форми: сюжетно-композиційні лінії виважені, симетрично розташовані деталі нагадують читачеві про минулі події, що урівноважує та стабілізує оповідь.
Некрасов старанно працює над стилем повісті, досягаючи пародійного ефекту не лише в значних епізодах, де безпомилково вгадується другий план, але і в деталях. Комічні ситуації, до яких потрапляє Граціозо, доводять відомі авантюрні моделі до повної деструкції. Мова героя сповнена метафорами, їх компоненти рухаються від романтичного підвищення до реалістичного приземлення, котра руйнує підкреслено старанно побудовану конструкцію тропів.
Багато ранніх творів Некрасова несуть у собі ознаки драми: вони розпочинаються з конфлікту, зав’язка якого – «джерело» [30, с. 15] для подальшого розвитку подій. Фінали також нерідко будуються за законами драми: «напруга різко зростає і швидко отримує вирішення» [30, с. 16].
До творів, що мають у своїй структурі елементи драми, належить і повість «Двадцать пять рублей» (1841). Вона складається з однотипних епізодів (сцен), кожен з яких міг би стати самостійним нарисом характерів.
У вказаній повісті проявляються художні ознаки натуральної школи у поєднанні з елементами поетики романтизму. Таке поєднання показує авторський усміх по відношенню до обох естетичних рядів, створює комічний аналог романтичного двосвіту. Ця художня ситуація надзвичайно показова для стилю молодого Некрасова. Особливість цього стилю полягає у тому, що «романтико-історичний двосвіт сам став об’єктом іронії» [15, с. 107].
Жоден дослідник, що аналізував повість «Двадцать пять рублей», не обійшов увагою гофманівську ремінісценцію – кохання головного героя до ляльки, яку сприйняв за чарівну дівчину. У «Пісочній людині» Е. Т. А. Гофмана захоплення Натаніеля лялькою – домінуючий мотив, що підкреслює зникнення з життя «живих людських почуттів та природних реакцій» [10, с. 62].
Образ ляльки-автомату був дуже популярним, і до Некрасова до нього зверталися такі відомі письменники, як О. Погорєльський та В. Ф. Одоєвський. Ситуацію, що безліч разів використовувалась у романтичних творах, позбавлено в повісті Некрасова фантастичного забарвлення, письменник «навмисно створює парадоксальні сутички двох стильових рядів, опускаючи романтичну іронію до побутового гротеску» [15, с. 107]. Некрасівська красуня виявилася «бездушною фігурою», що стояла на вікні перукарні. Над нею не працювали чарівники, вона ніколи не була живою дівчиною, герой закохався в «бездушную вывеску парикмахера, хладный кусок картонной бумаги, болвана, на котором мосье Гелио расправляет свои произведения» [59, т. 7, с. 114].
Якщо створюючи повість «Двадцать пять рублей», Некрасов вчився у Гофмана, то оповідання «Ростовщик» (1841) написане під впливом роману Діккенса «Життя та пригоди Ніколаса Нікльбі» (російський переклад з’явився у 1840 р.). Ч. Діккенс був популярним у Росії не менше за Гофмана, і Некрасов неодноразово згадує ім’я англійського письменника у критичних статтях та використовує його сюжетні моделі.
У оповіданні «Ростовщик» центральну колізію обумовило бездушне ставлення лихваря до своєї дружини та єдиного сина. Пізнє покаяння приводить лихваря Корчинського до безумства, його син вмирає, що нагадує дікенсівську трагічну розв’язку.
Стиль оповідання «Ростовщик», як і всієї ранньої малої прози Некрасова, неоднорідний. Деякі фрагменти мають яскраво виражене романтичне забарвлення, а багато деталей виконано в дусі поетики натуральної школи. Некрасов і його сучасники створювали твори у епоху напружених пошуків нових літературних шляхів і внаслідок цього часто в межах одного тексту виконували «протилежні художні завдання» [19, с. 76].
Молодий Некрасов часто експериментував у пошуках свого стилю і нового жанру. Наприклад, в опублікованій в 1841 р. «Кареті» поєднуються ознаки оповідання та щоденника. У результаті дієва сторона виявилася послабленою, і на перший план вийшла емоційна сповідь героя. Підзаголовок «Передсмертні записки дурня» також зближує «Карету» із щоденником та ріднить її зі знаменитими «Записками сумасшедшего» (1835) М. В. Гоголя.
1841 рік виявився для Некрасова-прозаїка дуже плідним: письменник написав ряд творів у різних жанрах. Повість «Життя Олександри Іванівни» витримано переважно в естетиці натуральної школи, у ній зображено людину, вписану у жорсткі соціальні рамки, і ніщо не може завадити її трагедії – смерті від голоду, нудьги та непосильної праці.
Жанр повісті не передбачає відходів від чітко визначеної лінії: сюжет рухається від благополуччя героїні (на початку) до злиднів та загибелі (у розв’язці). Поетика натуральної школи має не увазі зображення безпомічності людини та жорстокості світу. Олександра Іванівна переходить із затишної карети до коляски, потім до дрожок, а потім до похоронних дрог – «загального екіпажу людства» [59, т. 7, с. 194]. У повісті відчувається вплив сентименталістської та романтичної естетики, що знову свідчить про еклектичність некрасівської прози.
Взаємодія натуралістично загострених подробиць побуту та портрету, сентиментальної мови серця, романтичної сили характерів готувала літературу до реалізму. Повість Некрасова «Опытная женщина» (1841) написано вже в реалістичному ключі, про романтизм нагадують лише штампи любовних зізнань та алюзії на роман В. Гюго «Собор Паризької Богоматері» (1831). Читач не мав можливості засумніватися, що описуються справжні поміщики, реальні старі діви, нудьгуючі вдови, невигадані холостяки, котрі хворіють на пристрасть свататися та пиячити. На цьому природному фоні особливо помітні психологічні збої у змалюванні характерів головних героїв, у мотивації вчинків, від яких залежить розвиток сюжету повісті.
Один з найбільш значних творів молодого Некрасова – неопублікована за життя автора «Повесть о бедном Климе», створена не пізніше 1843 р. Як справжній романтичний герой, Клим не схильний до компромісу, послідовність переконань веде його до трагічного фіналу. Світ, що оточує героя, зображено в іншій тональності і протиставлено ідеальному персонажу від самого початку.
Обравши жанр повісті, Некрасов вкотре розміщує поряд романтичні та реалістичні художні форми. Цілеспрямованість динамічного сюжету романтичної повісті змушувала героя за усіх обставин залишатися ображеним долею бідняком, у той час як фон «Повести о бедном Климе», створений у рамках нравоописової літератури, сповнював твір конкретикою сучасного побуту.
Некрасов, що творив на межі двох могутніх художніх методів, активно шукав шляхи перевтілення реальних подій в умовні художні образи, намагався виробити манеру, адекватну літературній ситуації, що склалася.
У 1844-1846 рр. і на початку 1850‑х рр. Некрасов написав велику кількість прозових творів, що друкуються під заголовком «Фельетоны», серед яких мають місце численні жанрові варіації фельєтонів: хроніки, листи, статті, сатиричні мініатюри, рецензії, замітки, стилізації під щоденникові записи.
Фельєтони Некрасова створено за законами поетики натуральної школи з її спрямованістю до факту, до опису характерів, цікавістю до звичок людей, побуту. Жанр фельєтону близький до нарису з його композиційною свободою, обумовленою асоціативним характером авторської думки, не зв’язаною жорсткою логікою сюжету. До некрасівських фельєтонів моделі подій нерідко переходили з більш ранніх оповідань та повістей, а з фельєтонів – до більш пізніх романів, що свідчить про складні міжжанрові зв’язки у творчості письменника.
1
.2. Літературні традиції та жанрові пошуки у романі «Жизнь и похождения Тихона Тростникова»
Письменник-початківець, входячи до великої літератури, відчував необхідність засвоїти досвід, накопичений попередниками, митцями минулих років.
Звернувшись до жанру авантюрного роману, Некрасов спрямовує свої пошуки до сфер різних художніх методів, в результаті чого з’являється багаторівнева, багатокомпонентна структура, що не позбавлена внутрішніх протиріч.
Роман «Жизнь и похождения Тихона Тростникова» еклектичний, однак його єдність зумовлено авторською увагою до сучасності та характерних їй проблем. Художні пошуки формують новий світогляд письменника, пов'язаний з естетикою реалізму.
У літературознавстві зазначалося, що авантюрна основа була для Некрасова деякою первинною формою, спираючись на яку письменник хотів створити «реалістичний роман автобіографічного характеру, в центрі якого на місце умовного персонажа поставить молодого різночинця» [12, с. 40]. Головною причиною звернення багатьох російських письменників до роману пригод, як правило, вважають властивий цьому жанру опис характерів, що завжди є дуже привабливим у «нових умовах – побуту, середовища» [12, с. 35].
«Российский Жилблаз, или Похождения князя Гаврилы Симоновича Чистякова» (1814) В. Т. Нарежного, «Иван Выжигин» (1829), «Петр Иванович Выжигин» (1831) Ф. В. Булгаріна, «Русский Жилблаз, похождения Александра Сибирякова или Школа жизни» (1832) Г. Симоновського, «Саломея» (1846) А. Ф. Вельтмана – далеко не повний перелік авантюрних романів, написаних російськими белетристами. Мали справу із цим жанром і російські класики. М. В. Гоголь, як відомо, використав фабульний принцип авантюрного роману, головним героєм якого став шахрай Чічіков. О. С. Пушкін збирався написати роман «Русский Пелам», маючи намір полемізувати з авторами численних «Російських Жилблазів», романів про простолюдинів.
Орієнтуючись на структуру лесажівської «Історії Жиль Блаза із Сантільяни» (1715-1735), митці отримали можливість описувати сучасні характери, послідовно поєднуючи події у довгий ланцюжок. Якщо цей прийом у якийсь момент не задовольняв автора, то завжди можна було ввести «вставну новелу», фабульно не пов’язану з основною канвою оповіді. Поєднання головних дієвих ланок і вставних епізодів дозволяло створювати романну об’ємність не за рахунок побудови складної багаторівневої системи з взаємопроникаючими елементами, а шляхом простого поєднання захоплюючих історій. Використовуючи вказаний прийом, Некрасов ввів до свого роману чимало «вставних новел»: «Необыкновенный завтрак», оповідання про Парашу, Агашу, «Ежовая голова».
Рання пікареска, як відомо, має літературний орієнтир, хоча і пародійно переосмислений. Відправною точкою слугує лицарський роман, в якому благородного героя виховують і готують до подвигів достойні наставники. У шахрая-початківця теж є вчителі – досвідчені шахраї, які оббирають, б’ють, змушують свого учня красти.
Наставниками Тихона Тростнікова стають гіркі п’яниці. За стакан вина вони готові принижуватися і навіть здійснювати злочини. Один з них, Кір’янич, навчив Тихона красти собак, щоб продавати улюбленців їх власним хазяїнам. Формується суто авантюрний текст, де герої поводяться як справжні пікаро, здійснюють погані вчинки з азартом та захопленням.
Другий вчитель Тихона – Григорій Огулов («Зелений пан»), Котрий колись служив в одному з петербурзьких училищ. Ця талановита та освічена людина викладала Тихону латину та російську літературу, цілком компенсуючи своїми знаннями відсутність підручників.
З образом Григорія Огулова до роману Некрасова широко входить тема мистецтва, заявляє про себе і автобіографічний елемент, оскільки письменник у 1840‑і роки завойовував своє місце у літературному житті.
Однією зі сфер, що забезпечувала романну об’ємність некрасівського твору і надавала автору можливість разом з вітчизняною словесністю пройти визначений шлях розвитку, стала російська класицистична література. Письменник-початківець Тихон Тростніков, а разом з ним і сам автор, з великою цікавістю пізнає природу жанрів, характер адресації, концепцію особистості, що склалися в літературі недавнього минулого.
Цікавий Тростніков довідався про «Зеленого пана» і з’ясував, що розмови про знайомство з Ізмайловим та Державіним не вигадка. Колись Огулов дійсно спілкувався з відомими російськими літераторами, сам писав хвалебні вірші на дні іменин чи одруження важливих персон. У винагороду піїт отримував гроші, золоті табакерки, обіди та ляпаси. Об’єктивно зображаючи цього героя, показуючи, яке враження Огулов справляє на оточуючих, автор висловлює своє ставлення до класицизму в цілому.
З тією ж метою використовується пряме слово оповідача, самого Тихона, що публіцистично декларує своє ставлення до старої літератури. З молодим максималізмом герой розмірковує про людську цінність щодо епохи класицизму. У самого Некрасова, мабуть, викликало протест те, що у «класицистській ліриці можливість для людини стати особистістю, усвідомити своє ставлення до себе та інших взагалі надзвичайно обмежена» [42, с. 16], тому так наполегливо письменник показує, що розмите «я» одичного адресанта позбавляє Огулова здатності самостійно мислити і поважати себе.
Класицистське світосприйняття активно засуджується автором роману, оскільки письменник шукає інших стосунків між митцем (Людиною) та світом. Однак за всього цього суб’єктивно-критичного погляду молодого Некрасова на стару естетичну систему в класицистському тексті роману віддається належне літературі XVIII ст., оскільки Григорій Андрійович Огулов став вчителем Тростнікова і підготував письменника нового часу.
Вивчаючи взаємодію елементів різних художніх методів у творчості одного й того ж автора, В. В. Виноградов визнавав закономірність цього явища і зазначав, що «спадщина письменника майже ніколи не представляє прямого ряду об’єктів, що рухаються в одному напрямку. <…> У більшості письменників – декілька різних ликів художньої індивідуальності» [19, с. 76]. Постійно змінюється образ і у автора роману, що вивчається нами, оскільки Некрасов-прозаїк брав участь у загальному для багатьох митців цього періоду процесі пошуку нових форм.
Одним із основних стилістичних пластів твору став натуралістичний, оскільки Тростніков – письменник-початківець натуральної школи.
Натуралістичний текст в «Жизни и похождениях Тихона Тростникова» широкий, він складає значну частину об’єму роману, і не випадкове те, що опубліковані за життя автора фрагменти – за сутністю фізіологічні нариси: «Необыкновенный завтрак» та «Петербургские углы». Описуючи книжкові лавки, квартири журналістів, створюючи численні образи бородатих міщан, слюсарів, розсильних, торговців, автор фізіологій не створює долі своїх персонажів, а бере їх з життя. Ця риса поетики відрізняє фізіологічний нарис від оповідання, динаміка та рельєфність якого досягаються завдяки творчій енергії письменника, художньому вирішенню конфлікту, створеного волею та фантазією творця.
У другій частині роману правдивість, життєвість зображуваного постійно підкреслюються. Тут показано реальних Ф. В. Булгаріна, В. С. Межевича, Н. А. Польового, майже дослівно цитуються критичні статті М. І. Греча, С. П. Шевирьова. Сучасники безпомилково могли б визначити, проти яких журналів («Бібліотека для читання», «Північна бджола», «Син вітчизни» та ін.) спрямовано висловлювання Тростнікова. Оповідь будується так, що читач може відчути себе глядачем постанов Олександрійського театру, тому що з документальною точністю зображено режисера, акторів, сценічну та залаштункове життя.
Перед читачами розгортається добре відома метафора «світ – театр», але для Некрасова не менш важлива метафора «світ – книга», тому молодий автор створює і її. Пізнання життя пов’язане з розвитком письменницької майстерності, саме через цю причину оповідь поділяється на дві сфери: в одній з них дійсність вже виражено через художні образи, в іншій вона все ще перебуває в області емпірики.
Тихон пише й публікує фельєтони, віддає до театру свої водевілі, уважно стежить за роботою інших літераторів, критиків, однак при цьому він занурений у побут, розваги, живе повнокровним життям, яке ніби ним поки що не описане, а лише розказане. Серед розказаних текстів – фізіологія петербурзьких танцкласів, історія Агаші, Параші та ін.
Як і будь-який незавершений твір, некрасівський роман перебуває у фрагментах, тому класицистські, сентименталістські, романтичні та інші тексти чергуються доволі хаотично, часто без необхідних переходів. Відмічена Ап. Григор’євим, теоретично обґрунтована В. В. Виноградовим, досліджена сучасними вченими (Н. Л. Вершиніна, Ю. В. Манн, Н. Н. Мостовська, Н. Н. Пайков) синтетичність творів натуральної школи у романі Некрасова представлена у різноманітних варіантах.
Автор сам часто вказує на свої літературні орієнтири. У другій частині роману можна прочитати: «В одном журнале упрекают меня в незнании грамматики, <…> в другом – бранят за употребление старинных, вышедших из употребления слов и оборотов; в третьем, напротив, обвиняют в подражании неистовой французской школе и в удалении от родных образцов» [59, т. 8, с. 159].
У своїй відомій праці «Романтичний натуралізм» В. В. Виноградов показує вплив «несамовитої» французької школи (наприклад, твору Ж. Жанена «Мертвий віслюк та обезглавлена жінка») на творчість М. В. Гоголя. Окремі мотиви жаненівських творів виявилися співзвучними і до письменницьких інтересів молодого Некрасова.
Однак елементи романтичної поетики «Жизни и похождений Тихона Тростникова» співвідносяться не лише з образами «несамовитих», сам оповідач вказує на більш широкі зв’язки свого твору із зазначеним художнім методом. Роман Некрасова розпочинається зізнанням Тихона у тому, що у нього в ранній юності була пристрасть складати романтичні вірші, які наведено тут же:
Где заковав в горячие объятья,
Тебя, о дева неги, буду лобызать я [59, т. 8, с. 61].
Герой сміється зі своїх юнацьких віршів, так само іронізував з приводу свого першого поетичного збірника і сам Некрасов.
Якщо в першій частині роману дає про себе знати авторська іронія, пародія, насмішка над своїм юнацьким світовідчуттям, то в третій частині романтичний текст більш широкий, йому приділено серйозну увагу, герой дійсно відчужений від світу і вступає у боротьбу з перешкодами неподоланними, чим нагадує Клима із ранньої «Повести о бедном Климе». Однак романтична егоцентричність головного героя роману не заважає автору поряд зображати соціально детерміновані образи мешканців кутів. Усі персонажі живуть в одній квартирі, спілкуються один з одним, стикаються з одними й тими ж труднощами, хоча перебувають у естетично різних світах.
Як бачимо, авторська художня свідомість розвивається у різних естетичних системах. Завдяки цьому створюється різнобарвна і не завжди гармонійна картина, яка була б неповно освітлена без згадки про те, що у некрасівському романі, як і в інших творах натуральної школи, відчутний подих сентименталізму. Розкидані по всьому тексту історії бідних та ображених долею людей (Параші, Агаші, Матильди), емоційна підвищеність стилю, що стверджує культ чуттєвості, і підказки самого автора вказують на сентименталістський слід, який давно знайшли літературознавці.
На одній зі сторінок рукопису (в третій частині роману) можна побачити авторську замітку: «Прочесть. Страдания Вертера» [59, т. 8, с. 546]. Некрасов зробив цей напис напроти фрагмента, де засуджується байдужість до злиденних, що страждають від голоду та холоду. Некрасівський фрагмент співвідноситься з вертеровськими роздумами про загрозу голодної смерті, що спонукає людей до крадіжок, і пов'язаний з сентименталістськи забарвленою темою співчуття простій людині.
Звертаючись то до одного, то до іншого художнього методу, кардинально змінюючи стиль, Некрасов, як і багато інших письменників натуральної школи, підходив до нового цілісного сприйняття світу.
У процесі створення «Жизни и похождений Тихона Тростникова» Некрасов проходив пришвидшений курс навчання, засвоюючи багатолітній і навіть багатовіковий літературний досвід. Незавершений твір – цінний матеріал для вивчення особливостей творчості Некрасова і всієї російської літератури у перехідний період 1840‑х років. Поєднання елементів поетики класицизму, сентименталізму, романтизму, натуральної школи та реалізму в межах одного роману майбутнього видатного лірика окреслює шляхи розвитку мистецтва, показує, як взаємодіють різні мови культури в єдиному просторі тексту.
1.3. Жанрова специфіка прози Некрасова кінця 1840‑х – початку 1850‑х років
Вивчаючи жанрові особливості прози М. О. Некрасова кінця 1840‑х – початку 1850‑х років, звернемось до розгляду романів «Три страны света» (1848) та «Мертвое озеро» (1851), створених у співавторстві з А. Я. Панаєвою, як до творів масової белетристики.
Белетристика – невід’ємна частина естетичної системи, яка не може, на думку В. Г. Бєлінського, «скласти багатства літератури» [6, т. 8, с. 445], однак за визначеного розвитку мистецтва вона робить літературу «багатою та блискучою» [16, т. 8, с. 445], тиражуючи та популяризуючи досягнення великих талантів. Невисокий художній рівень «Трех стран света» та «Мертвого озера», їх комерційна орієнтованість, особливості вибору героїв та ситуацій в романах, композиційні прийоми, у сукупності спрямовані на цікавість, дозволяють виділити ці два твори до особливої області «легкого читання».
З урахуванням її неоднорідності, література другого ряду верхом своїм спрямована до високохудожніх творів, а низом – до масової продукції. Широкою читацькою аудиторією масова література сприймається як «культурно повноцінна і така, що має всі якості, необхідні для того, щоб виконувати цю функцію» [48, с. 382], тоді як освічені читачі і критики оцінюють такі твори надзвичайно низько. Ап. Григор’єв, що представляв ту частину суспільства, для якої подібна література ніби і «не існувала взагалі» [48, с. 382], на сторінках «Вітчизняних записок» (1850, №1, отд. V) висловився про те, що «Три страны света» можуть задовольняти грубу цікавість и не цікаві освіченим людям.
Розглядаючи «Три страны света» як твір масової белетристики, ми не можемо не відмітити, що роман містить нерівнозначні у художньому відношенні частини. Деякі з них видають руку гарного майстра (Некрасова та Панаєвої), написані живо, цікаво і відтворюють риси сучасного авторам життя. Велику цікавість для дослідників представляє і сама структура роману-фельєтона. Цей жанр імітує значну епічну форму і включає в себе різнобарвний тематичний матеріал.
На відміну від «Жизни и похождений Тихона Тростникова» у «Трех странах света» немає ані літературних цитат, ані згадок про якісь твори та їх авторів. Творці масового белетристичного роману, складеного з великої кількості літературних зразків, не прагнули вказати на використані ними джерела. Таку позицію обумовлено тим, що співавтори не ставили плід своєї праці до ряду серйозних художніх творів і не співвідносили його зі справжньою літературою.
Некрасов і Панаєва створювали «журнальний» роман «на французький смак» [63, с. 191], тому важливою була деяка домовленість з читачем, добре знайомим з популярною французькою белетристикою. Російський споживач розважального читання співвідносив петербурзькі глави роману і сюжетну лінію головної героїні Поліньки з «Паризькими таємницями» Е. Сю. «Паризькі таємниці» і «Три страны света» мають багато спільних рис, оскільки твори створювалися із комерційною метою у епоху, коли література стала прибутковою справою.
У Франції 1840‑х років одним з найбільш популярних мистецтв був театр, тому до белетристики перейшло багато прийомів популярних драматичних жанрів. «Паризькі таємниці» містять велику кількість коротких діалогів, ефектних картин, текст роману поділяється на яскраво виражені сцени і глави названо як театральні дії: «Мерф і Родольф», «Вовчиця та Співунья». У «Трех странах света» також постійно зустрічаються суто сценічні картини, які повинні представити читачеві ефектні епізоди із неприродно бурхливого життя героїв. Короткі репліки драматичних діалогів, переодягання персонажів, що змінює їх до неможливості упізнати, конфлікти, у яких стикаються жертви та злодюги, вказують на мелодраматичний слід у розважальному романі російських письменників.
Існує беззаперечна схожість між романом «Три страны света» та «Агасфером» Е. Сю. Герої французького роману-фельєтону мандрують по всьому світові. Слідуючи за Е. Сю, Некрасов і Панаєва вводять до свого твору мотив мандрів персонажів по широких просторах Росії.
Позитивні герої більшості розважальних романів, потрапляючи до незносно тяжких умов, залишаються добрими, тому Полінька, башмачник Карл Іванович, Каютін за будь-яких обставин благородні та сердечні. Так заявляє про себе найважливіша риса белетристики – прагнення дати читачеві «заспокійливо стійку» [53, с. 65] опору, не хвилювати його всерйоз. Передбачається повна довіра та взаєморозуміння між творцем та користувачем розважальної літератури. Автор розраховує на легковірність та добру душу свого читача, але взагалі не чекає від нього виявлень гарного смаку, високих вимог та освіченості. Читач же повинен бути впевненим, що його будуть розважати без усіляких несподіванок, не стомлювати ідейно-естетичними складнощами. Процес белетристичного споглядання та користування є доволі примітивним, прямолінійним і скоріше комунікативним, аніж естетичним.
Белетрист переказує банальні історії, тому загальна фабула твору розвивається за рахунок поєднання загальновідомих примітивних мотивів. Фабульні події, про які розповідається у природній хронологічній послідовності, у белетристичному творі, з одного боку, абстрагуються від життєвих ситуацій, а з іншого, орієнтуються на фабули відомих художніх творів, при цьому, звісно, максимально спрощуючись.
Література другого ряду, на відміну від високохудожньої, тяжіє до авторського і читацького уявлення про те, що «графічно закріплений текст – це і є весь твір» [48, с. 388]. У розважальному читанні практично відсутня відстань між фабулою та сюжетом, що позбавляє твір психологічної глибини та підтексту. Причинно-наслідкові зв’язки між подіями підкреслено явні і цілком підкорені владі оповідача. У масовій белетристиці немає художніх умов для складного розвитку мотивів, вчинки персонажів максимально прості, і автор лише контурно окреслює їх.
Твір масової белетристики, звичайно, не може створити діалектично складну романну цілісність, показати глибокі діалогічні відносини між особистістю та суспільством. Письменнику не під силу вилучити із долі героїв істинні закони людського буття. Він компенсує ці недоліки, розважаючи читача, дивуючи його, а для цього розширяються історії цікавих персонажів, вводяться яскраві деталі, екзотичні описи, картини розкошів, акцентуються пристрасті.
Поєднуючи численних епізодичних персонажів з головними дійовими особами, з великим трудом збираючи епізоди, що поєднують їх, творці «Трех стран света» прагнуть до зображення романної залежності усіх від усіх, імітуючи деяку спільність, яка тримається не стільки на природних зв’язках, як у художньо розроблених творах, скільки на фантазії письменника. Співавтори часто вдаються до імпровізацій, далеко не завжди психологічно обумовленим, фабульно чи сюжетно виправданим.
Навіть найлегші белетристичні твори не можуть створюватися як суто розважальні, і будь-який розважальний роман повинен мати якусь суттєвість, заявити про серйозне вирішення актуальних проблем. Автори «Трех стран света» ввели до роману мотиви праці и капіталу, що зародилися, очевидно, під впливом поглядів В. Г. Бєлінського і В. П. Боткіна на прогресивний розвиток Росії [35, с. 184]. Образ головного героя «Трех стран света», що розбагатів, приваблював читача, тому що діяльність Каютіна популяризувала ідею чесного збагачення і модні на той час соціальні системи.
Мотив праці та капіталу у романі белетризувався, став доступним та цікавим простому читачеві за рахунок зближення з міфом та чарівною казкою.
Те, що відбувалося з Каютіним після його від’їзду з Петербургу, нагадує давній обряд посвячення, через який «юнак вводився до родового об’єднання, ставав повноправним його членом і набував права вступати до шлюбу» [64, с. 56].
Як і архаїчні персонажі, що отримували перед дальньою дорогою чарівні дарунки, Каютін споряджається допоміжними предметами: кисетом, хлібом, сіллю, баночкою парфумів. Одарювання персонажа, що вирушає в дорогу, бере витоки з мотиву зборів людини перед мандрівкою до іншого світу, царства мертвих, звідки вона поверталася, набувши необхідного досвіду та залучившись до деякої таємниці.
У главах «Трех стран света», де представлено багатий етнографічний матеріал, також можна знайти сліди міфологічного художнього мислення. Працюючи над творами відомих російських мандрівників (П. Пахтусова, А. Лєвшина, С. Крашеніннікова), Некрасов здобув цікаві відомості про життя камчадалів, якутів, познайомився з повір’ями про тотемних тварин. Архаїчні образи відіграли значну роль у об’єднанні і гармонізації сюжетно-композиційної системи твору, вони ж сприяли розважанню та просвітництву читацької аудиторії.
Другий комерційний роман-фельєтон Некрасова і Панаєвої «Мертвое озеро» (1851) теж не має цілісності, «перенаселений» і також багато у чому орієнтований на розважальну французьку белетристику. Художній рівень «Мертвого озера» доволі низький, і ми відносимо його до масової белетристики, котра посідає місце між добротною белетристикою та масовою літературою.
Об’єктивну оцінку роману дала свого часу А. Н. Зіміна, яка відмітила, що «Мертвое озеро» - найслабший твір Некрасова, однак він «представляє значний інтерес в плані еволюціі творчості письменника» [35, с. 193]. У романі очевидне значне розширення тематики, по-новому співвідносяться жанрові компоненти роману та оповідання, з’являються інші варіанти поєднання рис поетики романтизму, натуральної школи та наївного реалізму.
Цей розважальний твір називають авантюрним садибним романом. Загальний садибний хронотоп до деякої міри поєднує фрагменти масивної конструкції, надає їй відносної стабільності. Персонажі «Мертвого озера» прагнути знайти спокій саме у садибах. Роман складається з декількох значних сюжетно-композиційних блоків, зв'язок між якими є доволі поверхневим: події перериваються та відновлюються часто без переконливої вмотивованості. Майже всі сюжетні ходи доволі банальні та типові для масової белетристики: таємниці народження, зникнення дітей, їх довгі пошуки і, врешті-решт, чудові неочікувані зустрічі. Шаблонними є образи прийомних дітей, картярів, акторів, інтриганів, циган, чесних капіталістів, своєвольних баринь та приживалок.
Формальність, стандартність масової белетристики проявляються як в загальних принципах побудови сюжетно-композиційної системи твору, так і в незначних деталях – під час створення тропів (порівнянь та епітетів).
Створюючи «Мертвое озеро», автори прагнули спростити теми, образи, сюжетні лінії, тому читач отримував інформацію напряму, не витрачаючи часу на розшифровку підтексту. Враховуючи можливості поетики белетристики, Некрасов і Панаєва для спілкування з читачем використовували різноманітні засоби, наприклад, курсив, яким графічно виділяли особливо значущі слова.
Порівнявши використання курсиву, лапок, латинського шрифту у високохудожній літературі і у творах другого ряду, іще раз можна впевнитися у тому, що класика стимулює духовне та інтелектуальне зростання читача, змушує його вдивлятися у текст, уловлювати алюзії, підтекстові течії, а белетристика ухиляється від можливості розвивати творче мислення людини.
Аналіз роману І. С. Тургенєва «Батьки і діти» впевнює у тому, що графічні засоби акцентуації авторської думки зустрічаються там доволі часто (більше 140 випадків). Вони доповнюють соціальну або психологічну характеристику героїв, виділяють чуже слово у мові оповідача, передають майже невловимий перегук літературних цитат.
Іншу ситуацію спостерігаємо у масовій белетристиці. Автори «Мертвого озера» активно використовують різноманітні графічні засоби виділення того чи іншого слова. Наприклад, у главі «Отступление», яку можна розглядати як вставну новелу про долю гувернантки, слово «mademoiselle» на 72 сторінках зустрічається більше 200 разів. Серед дворян у ХІХ столітті слово «mademoiselle» у випадку звертання до незаміжньої жінки було загальновживаним, однак згадуване 5-6 разів на кожній сторінці, воно невиправдано обтяжує текст, який не набуває від цього ані глибини, ані багатозначності. Курсив в «Мертвом озере» доволі примітивно здійснює змістовий натиск, дублюючи інформацію на той випадок, якщо читач не зрозуміє щось з першого разу.
Шаблонними, стандартними видаються у романі масової белетристики карточна, циганська, театральна теми – фабульні резерви розважального читання.
Гра у карти була невід’ємною частиною дворянського побуту, і це знайшло відображення у численних літературних творах. Некрасов теж часто використовує образ карточної гри, а в «Мертвом озере» карточний текст є особливо важливим та обширним. Автор твору масової белетристики, як правило, не здатний психологічно розгорнуто та переконливо показати розвиток пристрастей, він може лише констатувати їх наявність. Карти – явище таємниче і часто рокове, вони необхідні письменникові як еквівалент напружених колізій та переживань.
Художньо розроблена реалістична література, крім зображення очевидної емпірики, прагне до філософських узагальнень та накопиченню підтекстової інформації. І те, і інше наближає твір до дійсності, робить його пізнаваним для інтелектуального читача. Наївно-життєподібна белетристика прагне зробити зображувану дійсність виключно екзотично-захоплюючою, і автори «Мертвого озера» використовують безпрограшний і дуже популярний у ХІХ ст. циганський мотив. За першої ж згадки про циганів читач розуміє, що мова піде про волю, пристрасне кохання, дику красу, нестримні характери та чорноволосих красунь у строкатих юбках і шалях.
Висока література багаторазово зверталася до циганської теми (достатньо згадати поему О. С. Пушкіна, «Бесприданницу» О. М. Островського та ін.), що надавало зображуваним колізіям напруженого драматизму. У «Мертвом озере» стандартність, клішованість образів очевидні. Циганська тема у романі спрощено розвиває теорію «природної людини».
До твору включено не менш популярний у середині ХІХ століття театральний мотив, що дає привід називати «Мертвое озеро» одним із перших російських театральних романів. Театральний текст дозволив авторам у наївно-реалістичній манері показати, що театр – це суспільство в мініатюрі, а долі людей споріднені з акторськими амплуа.
Щоб переконати читача у своїй щирості, завоювати його довіру, створити романну значимість, романісту-белетристу доводиться зачіпати актуальні теми. Гнучкий талант митця другого ряду, його здатність до переймання, узагальненням, спрощенню забезпечують включення твору для легкого читання до кола літератури, зверненої до проблем сьогодення.
Теорія роману у Росії була однією із важливих складових філософської думки. Досліджуючи закони романної форми, російські мислителі ХІХ століття сказали своє нове слово. Натхненний ідеями Гегеля, продовжуючи те, що було розпочате Кс. Польовим, Н. Надєждіним, Бєлінський пов’язав з романом ідею «оречовованого історизму», зображення історії, втіленої у особистих долях людей. Некрасов, добре знайомий з роботами Бєлінського, під час створення свого комерційного роману використав ідеї критика. Прагнучи до імітації романної структури, автори «Мертвого озера» вирішили звернутися до перших років ХІХ століття, зобразивши героїв військових походів.
Завершуючи роман, співавтори переносять оповідь до берегів містичного Мертвого озера, котре згубило багато життів. Один з героїв твору вступає до розумного мирного діалогу з колись зловісною природою краю.
Гармонія, згода людини і природи, що завершують «Мертвое озеро», звісно, штучно-ідилічні, однак вони надають роману завершеності та приводять читача до заспокійливого висновку, що хорошим людям навіть на березі Мертвого озера живеться комфортно і весело. Кінцівка твору, на наш погляд, представляє собою белетризовану ілюстрацію до думки: знання є згода природи та розуму. Ідея перемоги людського розуму та праці, думка про те, що в Мертвому озері насправді немає нічого таємничого та руйнівного, перегукуються з предметом бесіди Фауста і Ростислава у «Ночі сьомій» В. Ф. Одоєвського. Фауст говорить, що у самій природі немає зла. Так масова белетристика тиражує і використовує те, що було відкрите високою філософською думкою.
Таким чином, діалектику прози М. Некрасова вбачаємо у активних жанрових пошуках, які проводились автором, починаючи вже з його ранніх творчих спроб. Основним методом творення власного письменницького стилю слугувало поєднання в межах одного твору елементів різних художніх літературних систем. Оптимальні варіанти їх взаємодії обиралися Некрасовим для подальшого розвитку та опрацювання. Отже, досвід варіацій зі стилями включає як пародіювання та іронію щодо деяких з них, так і раціональне поєднання окремих художніх форм.
Роман «Жизнь и похождения Тихона Тростникова» також є яскравим прикладом пошуків письменника у царині жанрів та стилів. Детальне вивчення цього твору дозволить глибше осягнути особливості творчості Некрасова. Крім того, поєднання різних жанрових та стильових пластів приводить до висновку про неоформленість жанрової ієрархії у російській літературі середини ХІХ століття.
М. О. Некрасов працював не лише над проблемами розвитку так званої високої літератури. Ті твори письменника, що відносять до масової белетристики, звісно, не можна назвати першорядними у його творчому доробку, однак вони є, безперечно, цінними для дослідження літературної спадщини автора взагалі. До того ж вони у популяризованій формі, доступній кожному читачеві, розвивають ідеї, вже здобуті у високій літературі.
РОЗДІЛ 2
НАСКРІЗНІ ТЕМИ, МОТИВИ ТА ОБРАЗИ ПРОЗОВИХ ТВОРІВ М. НЕКРАСОВА
2.1. Культурно-історичні сталі у прозі М. О. Некрасова
До культурно-історичних тем у художній прозі Некрасова належать тема літературно-журнального життя, світська тема та тема народу. Провідне місце у процесі становлення літературної особистості письменника посідала тема літературно-журнального життя. За словами Н. Н. Мостовської, «Некрасов був глибоко літературним митцем», його «“
літературність”, явище унікальне, порівнюване хіба що лише з пушкінською <…> “
Літературність”, що переважала у творчості письменника у 40 – 50‑і рр. пізніше сильно трансформується і майже зникає у поемі «Кому на Руси жить хорошо», у якій втілилися народно-поетичне мислення та відповідно народно-поетична стилістика» [57, с. 6‑7].
Про тему літературно-журнального життя у поезії Некрасова писали багато [1; 3; 28; 31; 32; 43; 44; 45]. Вона отримала втілення і у його прозі. Від перших прозових творів до роману «Три страны света» тема літературно-журнального життя посідає важливе місце у оповіді. На наш погляд, і вибір героїв (Клим, Тихон), і введення до тексту творів натяків на обставини сучасного йому літературно-журнального життя, і створення персонажів, що нагадують відомих літераторів та критиків, говорить про свідому установку Некрасова саме цією темою поєднати сюжети творів, що нерідко розпадаються на окремі фрагменти («Жизнь и похождения Тихона Тростникова»).
Перша незавершена «Повесть о Берном Климе» з темою літературно-журнального життя пов’язана лише частково. У помітках на рукописі і різних варіантах твору залишилися вказівки на те, що герой задумувався Некрасовим як поет. Текст нереалізованої повісті було пізніше використано для нового твору, присвяченого походенькам Тростнікова, і тут образ літератора-різночинця створювався вже послідовно. Дослідники зазначають, що «Некрасов робить спробу художньо відобразити суспільний тип різночинця, багато у чому протилежного традиційному для прози 1840‑х рр. герою – маленькій людині» [59, т. 8, с. 717].
Головний герой «Повести о бедном Климе» - за первинним задумом поет, а потім – кандидат до чиновників. Тихон Тростніков бачить себе поетом, потім стає літератором. Незважаючи на деяку схожість персонажів, саме зв'язок Тихона з літературою значно розширює у романі коло явищ, що описуються, пов’язаних з літературно-журнальним та театральним середовищем.
«Повесть о бедном Климе» прийнято порівнювати з фізіологічним нарисом. Дослідники звертають увагу на те, що «для Некрасова-побутоописувача характерні тенденції, що передбачали надбання натуральної школи». Його герой «стикається у своїх поневіряннях з побутом високопоставленого чиновництва, міщанським середовищем та життям суспільного дна» [59, т. 8, с. 702]. Її значення полягає також у тому положенні, яке вона посідає у історії літератури. З одного боку, в ній втілились риси літератури романтичної та такої, що описує людську вдачу, а з іншого, - реалістичної, що тільки-но зароджувалася. У змалюванні Тростнікова переважає іронічне ставлення автора до нього та фельєтонна манера, у якій провадиться оповідь. Некрасов «цілковито уникає елементів дидактизму, властивих повісті, що описує людську вдачу» і створює звичайного героя, проводить його «шляхом життєвих та інтелектуальних пошуків (прагнення стати студентом, мрія про літературну славу), виділяючи при цьому його здатність прилаштовуватися до будь-яких життєвих обставин, живучість, на відміну від традиційних мрійників, романтичних героїв, одразу приречених на загибель» [59, т. 8, с. 717].
Дослідники вже відмічали не традиційність героя Некрасова. І проявляється вона, перш за все, у тому, що «автор приводить його до письменництва до літературної кар’єри» [59, т. 8, с. 718] з допомогою мотиву письменництва, що пронизує і поезію, і прозу Некрасова. Як зазначає Л. А. Орєхова, «Тростніков непогано орієнтується у літературі, не без спостережливості і літературного дарування. Його звернення до читача відрізняються літературною традиційністю, але прийоми оповіді знаходяться у відповідності з новою, натуральною формою зображення. Важливо відмітити, що образ головного героя подано в поза-текстовій динаміці: поява умовно-майбутнього сюжетного часу («ви мене поки не знаєте», «може, я і не помилився», «пізніше я зустрівся із ним обличчя до обличчя <…>») створює необхідні передумови для подальших читацьких роздумів про майбутні пригоди у долі Тростнікова. При цьому поза-текстова доля героя-оповідача пов’язана у читацькій свідомості з його літературною роботою» [61, с. 32]. У прозі Некрасова мотив письменництва втілено лише у двох ранніх творах – «Повести о бедном Климе» та романі «Жизнь и похождения Тихона Тростнікова». На нашу думку, змістом цього мотиву є осмислення літературної діяльності як такої, що рівноцінна службі на державному місці, тобто розуміння письменництва як засобу здобуття засобів існування.
Варто звернути увагу на ставлення автора до власного тексту. Переважаючою у ранній прозі Некрасова є іронічна інтонація, причому з іронією він говорить як про самого себе, так і про своїх персонажів. Як відмітила Л. А. Орєхова, «у сприйнятті сучасників письменника образ головного героя мав визначену закінченість та художню завершеність <…> Вочевидь, підкреслена авторська відчуженість входила до художньої задачі Некрасова, оскільки умовний образ видавця, включений до тексту, не несе ніякої інформації про автора, також працюючи на авторську відстороненість» [61, с. 33].
Найбільш яскраво тема літературно-журнального життя представлена у другій частині роману «Жизнь и похождения Тихона Тростникова», яка отримала назву «Похождения русского Жилблаза». Тут варто звернути увагу на наступне висловлювання коментатора: «Саму назву Некрасов використав явно із пародійною метою <…> саме ця частина за своїм змістом полишена якихось жанрових ознак авантюрно-пригодницького роману. У сфері уваги Некрасова протидіючі ідейні табори російської журналістики, у сутності яких автор добре орієнтувався» [56, с. 718]. Роман М. Некрасова «Жизнь и похождения Тихона Тростникова» безперечно пов'язаний з традицією європейського плутовського роману, на що звертали увагу ще Г. А. Гуковський [26] та Н. І. Вердеревська [12], схильні визначати його жанр як описуючий вдачу жильблазівського типу. Однак Некрасову саме і не вдалася традиційна сюжетно-композиційна схема авантюрно-пригодницького роману: його твір розпадався на окремі, слабко пов’язані між собою епізоди, хоча їх мав поєднувати між собою образ головного персонажа.
Новаторство Некрасова полягає, передусім, у тому, що його герой, так би мовити, пікаро-літератор, який стає шахраєм, переміщуючись не лише у просторі між соціальними прошарками, але і між різними прошарками літературно-журнального життя столиці. Коментатори вказують на численні ремінісценції зі статей Бєлінського, з виступів Плетнєва, Галахова, Нікітенко, на полеміку демократичної журналістики з журналами «Бібліотека для читання» О. І. Сенковського, «Син вітчизни» Н. А. Польового, «Москвітянин» М. П. Погодіна і С. П. Шевирьова, «Північна бджола» Ф. В. Булгаріна і М. І. Греча. Дослідники вказують також на прототипи письменників, редакторів, видавців, журналістів, театральних діячів.
«У «почтеннейшем» легко вгадується Ф. В. Булгарін, котрому присвячено одну із сатиричних глав; в «журналисте, человеке среднего роста, в зеленом халате, зелено-серых чулках и старых калошах» - Н. А. Полевой; у образі видавця-гостиннодворця можна знайти деякі ознаки В. П. Полякова; образ «сотрудника почтеннейшего, беспрестанно перебегавшего из журнала в журнал» змушує згадати про характерні особливості біографії В. С. Межевича; прототипом «веселого, беспечного и откровенного до дерзости» режисера послужив Н. І. Куликов, що ставив ранні водевілі Некрасова» [59, т. 8, с. 719‑720].
Втілюючи тему літературно-журнального життя, Некрасов створює цілий ряд яскравих образів. Деякі з них виявилися наскрізними у його спадщині. Найяскравіший з них це образ художника. В романі «Жизнь и похождения Тихона Тростникова» художник, а точніше художниця, є представницею міської бідноти. Розповідаючи про Парашу, оповідач характеризує у першу чергу її душевні якості, які він вважає прекрасними: «Это было милое, добродушное, в высшей степени наивное существо, какие довольно редки» [59, т. 8, с. 221]. Звертає на себе увагу і те, як Некрасов передає особливості внутрішнього світу художника через опис його зовнішності. Параша, малюючи, надзвичайно змінилася: «Глаза её светились ярким блеском; на устах порхала ангельская улыбка» [59, т. 8, с. 223]. Некрасов розширює значення образу митця не лише у порівнянні із попередніми образами російської літератури, але і у порівнянні з образами, вже втіленими у його творчості. У порівнянні з образами ділків від літератури та мистецтва, які перетворили процес творчості на засіб збагачення, його художники – це, перш за все, тяжко працюючі, знедолені люди мистецтва.
Вивчення літературно-журнальної образно-тематичної єдності у прозі письменника дає основу для визначення позиції Некрасова у сучасній йому літературно-журнальній боротьбі як неоднозначної. Він був не лише письменником та борцем за демократичні ідеали, але і тверезим практичним видавцем та журналістом, котрому доводилося відстоювати власні позиції між кількома протидіючими таборами. Тому його іронію спрямовано не лише на бездарних літераторів та журнали, у яких вони співпрацювали, але і на табір демократичний, у якому він спочатку був чужим і до якого входив як видавець.
Тему світського життя представлено у всіх повістях та романах Некрасова. Її освоєння у художній прозі письменника свідчить про його позиції у літературній боротьбі того часу і про еволюцію, яку він переживав. Вперше світська тема у прозі Некрасова з’являється в «Повести о бедном Климе». Повість тісно пов’язана із задумом роману «Жизнь и похождения Тихона Тростникова» і, як зазначають дослідники, між двома творами існують навіть текстуальні співпадіння [59, т. 8, с. 698‑699].Один з етапів роботи над повістю пов'язаний із задумом роману про Тихона Тростнікова. У тексті роману явно відчувається вплив ранньої повісті.
Зображуючи процес становлення свого героя, Некрасов переводить його із одного соціального прошарку до іншого. Зображення сутичок Тростнікова зі світською громадою стає способом критики цього суспільства. Описуючи свої ходіння у пошуках місця, Тихон розповідає про генерала, який зазвичай нікому не відмовляв, однак «один случай заставил его быть осторожнее». У деталях перераховуючи етапи виховання нового прохача, генерал говорить: «Место тогда у меня было, да нет, думаю, не для тебя: молоденек, отказал наотрез, да, знаете, кстати и заметил ему насчет его невежества, - думал для его же собственной пользы <…> Что ж, государь мой? <…> Он посмотрел на меня как-то странно, до сей поры забыть не могу, сердито – не сердито, смешно – не смешно, а просто сказать глупо, пожал плечами, покачал головой да и говорит: «Понимаю <…> Я, - говорит, - весь век прохожу без места, но не соглашусь купить унижением пред кем бы то ни было <…> Прошло, я думаю, <…> около двух месяцев. Однажды выхожу в приемную. Ну, обыкновенно, как всегда, толпа просителей; кланяются, говорю с тем, с другим. Вдруг замечаю лицо точно знакомое <…> Вглядываюсь и, что ж, государь мой? <…> узнаю того же самого молодого человека <…>» [59, т. 8, с. 70‑72].
Представники світського суспільства у творах Некрасова є узагальненими образами розбещеного стану, що живе під впливом своїх забаганок, користується владою на збиток звичайній людині. Руйнівність їх ледарства, уседозволеності та розбещеності підкреслюється шляхом протиставлення їх долі долям працелюбних селян, міських дівчат-швачок, ремісників, що йдуть тяжким шляхом до свого щастя.
У діалектиці літературної особистості Некрасова тема народу є найважливішою. Дослідниками вже відзначалося, що вона більше за інші втілювалася у його прозових творах і виявилася наскрізною для його творчості. Не випадково К. Чуковський у своїй монографії «Майстерність Некрасова» [68] звертає увагу на те, що вона розвивається не лише як тема, пов’язана із хвилюючою поета жорстокістю тодішнього устрою. У його спадщині тема народу має й інше звучання: «У романі «Три страны света», - пише К. Чуковський, - він із захопленням описує багатий Опеченський посад, мешканці якого, мужні, по-богатирськи складені люди, віддають свої надлишкові сили великим героїчним подвигам» [68, с. 208]. Таким чином, дослідником висловлено думку про те, що тема народу у Некрасова – це не лише тема, пов’язана із зображенням народних страждань, несправедливості тих, що мають владу, жорстокістю навколишньої дійсності. У ній є також і інший аспект, що дозволяє побачити, до якого ідеалу прагне письменник, яким він уявляє для себе народне майбутнє. Схожу думку висловлює і М. М. Зубков: «Народ у Некрасова – не забита, темна маса. Це працелюбні, грамотні, сповнені почуття власної гідності люди» [36, с. 10].
Естетичні принципи опанування теми народу намічаються у третій частині роману «Жизнь и похождения Тихона Тростникова», де «чітко простежується <…> стійкий інтерес до теми міської бідноти» [59, т. 8, с. 724], з якою письменник на той час пов’язував проблему народної долі. Як і його сучасники, Некрасов звертається до зображення життя міського дна, однак осмислює її з точки зору соціальних протиріч і проявляє свої демократичні симпатії.
Головна небезпека, на яку наражаються герої Некрасова з соціальних низів, - крадіжка та шахрайство, що очікують на простодушну людину. У романі «Жизнь и похождения Тихона Тростникова» декілька сюжетних ліній пронизано цією думкою. Показовим у цьому відношенні є один з фрагментів. Тростніков дізнається, що його тезка панич Тростніков бив дворову люди
Тема народу освоюється у спадщині Некрасова з допомогою цілого ряду образів, деякі з них стають наскрізними. Мова йде, перш за все, про образ Ванька-візниці. Образ Ванька-візниці створено у вірші «Ванька», у циклі «О погоде» та ін. Цей же образ втілено і у художній прозі Некрасова. Вперше до нього Некрасов звертається у незавершеному романі «Жизнь и похождения Тихона Тростникова». Візниця Ваня, одягнутий дуже бідно, вся зовнішність якого показувала, «что он не принадлежал к аристократии извозчичьего мира», на вулиці випадково зустрічає свою сестру Агашу. Тяготи його життя підкреслено спочатку у описі зовнішності. У ній природне здоров’я контрастує з поношеним одягом. «Извозчик был молодой видный малый лет девятнадцати, с добродушным румяным лицом, оттененным чуть пробивавшимися русыми волосами, у него были большие голубые глаза, и, усердно упитывая калач, он показывал необыкновенно ровные, белые, как слоновая кость, зубы, которыми можно было залюбоваться. Одет он был очень бедно в черноватый сильно изношенный армяк, весь осыпанный снегом, подпоясанный ремнем <…>» [59, т. 8, с. 261].
Його кінь – «тощее животное» з «длинными и тощими передними ногами» [59, т. 8, с. 261, 265]. Ваня виміщує на коняці свою образу на хазяїна, на пасажирів, на саме злиденне своє життя. «А что её жалеть-то! <…> Все одно от хозяина – бей не бей, только покажись на двор, и пойдет: «Мошенники! Бога в вас нет! Живота не жалеет! Гоняете сломы голову <…>» Да разгонишься с таким одром! Вишь, корова безрогая! Повесила морду-то! <…> - И тут он снова поощрил клячу, приноровив удар свой по красной и лоснящейся ссадине, едва начавшей заживать на холке заморенного животного <…> Ванюха беспрестанно передергивал вожжами и нещадно хлестал лошадь, вымещая на тощих боках её и то, что староста требует недоимку, а жена на хлеб, и то, что жена стара, и то, что Агаше у тетки житья нет, и многое другое, отчего ему приходилось солоно жить на свете <…>» [59, т. 8, с. 266].
Маленька вулична сценка стає узагальненою картиною страждання міської бідноти, що була предметом зображення у творах натуральної школи. В романі «Жизнь и похождения Тихона Тростникова» зображено драму. Візниця розповідає Агаші про своє життя, у якому він став жертвою крадіжки, обрахунку з боку свого хазяїна та жителів міста: «<…> да и то уйди – чехол стащат, а хозяин у нас такой: намедни гайка свалилась – целковый ставит на счет, а она и новая-то двугривенный <…>» [59, т. 8, с. 262].
Ім’я візниці Ванька у спадщині письменника стало загальною назвою – ванька, і у такому вигляді нерідко використовувалось у його романах. Однак якщо розглядати цей образ у контексті всієї творчості Некрасова, виявиться, що він є «підсумковим: у ньому чітко простежуються демократичні симпатії Некрасова, стійкий інтерес до теми міської бідноти, з котрою асоціювалася у свідомості молодого письменника проблема долі народу». «Не випадково одночасно з роботою над романом «Жизнь и похождения Тихона Тростникова» створюється ряд видатних творів: «В дороге», «Родина», «Огородник» та ін., високо оцінених Бєлінським не лише за їх художню зрілість, але і за антикріпосницьку спрямованість» [59, т. 8, с. 724].
Для Некрасова соціальна належність його героя – фактор естетично важливий: він знаходиться на найнижчому щаблі суспільства, а, наслідуючи принципи натуральної школи, по відношенню до нього не використовується сатиричне загострення чи іронія. У пригнобленій людині прибічники натуральної школи прагнули побачити її людську сутність, і Некрасов у повній мірі здійснив це прагнення. Чим вище у соціальній ієрархії його персонаж, тим краще чути іронію, тим гостріша його критика.
Тему народу втілено і у тих фрагментах прозових творів Некрасова, де описано життя та побут російських селян. Так, у романі «Три страны света» Каютін визнає, що він «не знал русского крестьянина»: «Как и все, изъяснял я каждый поступок его по внешности факта, а еще чаще старался удаляться таких мыслей, так же как столкновений с простым классом» [59, т. 9, кн. ІІ, с. 221]. Однак більш близьке знайомство з селянами дало Каютіну можливість зрозуміти його краще. «Труден доступ к его сердцу. Он суров, неразговорчив, неохотно обнаруживает свое чувство, глубоко запрятывает в душу свою кручину. Ошибается тот, кто иначе думает <…> Серце его открывается не всякому и не вдруг. Вот уж, кажется, ты довольно сблизился с ним: он волен с тобой в обращении и за словом в карман не ходит; ты думаешь, говорит он тебе всю подноготную <…> Погоди, она у самого у него неясна, а ты не настолько расположил его к себе и расшевелил, чтобы она у него выяснилась, облеклась в слово <…>» [59, т. 9, кн. ІІ, с. 219‑220].
У романі викладено свого роду програму виховання освіченої людини та намічені шляхи її зближення з російським селянином. Справжнє розуміння наступає лише тоді, коли людина освічена, міська змінюється сама, стає чистішою: «Будь прост и добр, а главное – будь искренен, спрячь подальше чувство собственного превосходства, умей отстранить все порывы неизбежной надменности, которая невольно пробивается в подобных отношениях, да еще не показывай, что ты стараешься под него подладиться, - и только тогда можешь ждать его искренности <…>» [59, т. 9, кн. ІІ, с. 220]. Серед переваг російського селянина Каютін називає його «душу, чувство, энергию и что, главное, много иронии, иронии дельной и меткой», «удаль и находчивость», «отважность при совершенном отсутствии хвастовства» [59, т. 9, кн. ІІ, с. 220]. Увага людини освіченої до простого мужика дає можливість побачити , що «много жизни, здоровых и свежих сил в нашем милом и дорогом отечестве <…>, что все идет вперед <…> может быть, иначе, чем думали кабинетные теоретики, но совершенно согласно с характером народным, с его судьбами, древними и настоящими, с неизменным законом историческим <…> Увидит, и устыдится своего бездействия, своего скептицизма и сам, как русский человек, разохотится, расходится: откинет лень и положит посильный труд в сокровищницу развития, славы и процветания русского народа» [59, т. 9, кн. ІІ, с. 221].
Тема народу у спадщині Некрасова, на наш погляд, має два аспекти – викривальний і другий, який можна було б назвати «утопічним», пов'язаний із зображенням ідилічних картин вільної праці селян. Варто визнати, однак, що до найвищих досягнень Некрасова останні все ж не належать. Істинної майстерності він досяг під час зображення картин підневільної праці, повсякденного життя знедоленого народу, коли викриває несправедливість соціального улаштування світу.
Активно поєднується з темою народу у спадщині Некрасова мотив мандрів. Мотив мандрів, як відомо, пронизує, передусім, поезію Некрасова. Цю проблему вивчено у літературознавстві. Герої письменника, що мандрують Росією у пошуках правди, ставали предметом дослідження у роботах різних років [1; 2; 5; 8; 22; 40; 55]. Однак практично у жодній з них не розглядається мотив мандрів у художній прозі автора. У статті Р. Клеймана «Деякі аспекти мотиву мандрів у творчості М. О. Некрасова та Ф. М. Достоєвського» підкреслюється, що «до теперішнього часу залишилося багато аспектів власне мотиву мандрів, його історико-літературної генези та специфіки художнього втілення Некрасовим і Достоєвським, для яких образ мандрівника у різних його іпостасях є надзвичайно важливим і проходить крізь багато творів» [40, с. 30].
У художній прозі мотив мандрів має підвищене значення. Але у порівняно із поезією, де чітко відчувається зв'язок цього мотиву з народнопоетичною основою та літературою про мандрування, у прозі Некрасова відбувається визначена трансформація: змінюється зміст мотиву мандрів. Наприклад, у романі «Жизнь и похождения Тихона Тростникова» персонаж мандрує не «матінкою-землею», а столичними прийомними, найманими квартирами, редакціями у пошуках засобів для існування. Його мета – не пошуки народної істини, а пошуки місця, служби. Його мандри є і засобом зображення столичного світу, і способом його осягнення. Мандруючи різними прошарками столичного життя, персонаж змінюється, приймаючи форми поведінки, що відповідають його образові життя. Як справедливо зазначає дослідник, «Некрасов проводить свого героя шляхом життєвих та інтелектуальних пошуків <…>, виділяючи при цьому його здатність прилаштовуватися до будь-яких життєвих обставин, живучість, на відміну від традиційних мрійників, романтичних героїв, відразу приречених на загибель» [59, т. 8, с. 127]. Вже у першому романі визначається амбівалентність мотиву мандрів у спадщині Некрасова. Пошуки істинної правди, що об’єднує батьківщину, природу і народ, довірено мандрівникам-селянам, людям з народу. Мандрування міським світом стає способом його зображення та осягнення його законів.
Новаторство письменника проявляється у створенні образу мандрівника Каютіна у романі «Три страны света»,молодого дворянина, не розуміючого психології народу, який у фіналі роману стає персонажем, близьким до мандрівників Некрасова, образи яких створено у його віршах і поемах. Він зближується з російським мужиком, пізнає його і разом з ним пізнає і російське життя. Таким чином, мандри Каютіна видаються, насамкінець, ходінням за новою російською правдою, яку Некрасов вбачає у формуванні прошарку підприємців.
2.2. Теми, мотиви та образи морально-етичного зрізу
Від культурно-історичних тем Некрасов звертається у прозі до «вічних» тем, використовуючи вже існуючі в літературі, роблячи власні художні відкриття та прокладаючи шляхи до подальшого розвитку російської белетристики.
Постійно звертаючись до теми смерті у своїх віршах, завершуючи життєве коло своїх героїв могилою та гробом, Некрасов багато говорить про смерть та поховання у прозових творах. Основна особливість зображення смерті у повістях та романах письменника – увага до матеріальної сторони вмирання, інтерес до предметного. В значній мірі це пов’язано з традиціями натуральної школи з її прагненням до сухого, безпристрасного опису визначеної сторони життя.
Наприклад, у незавершеній «Повести о бедном Климе» оповідач лише повідомляє, що у спальні небіжчика було тихо й темно. Сюди прийшов Клим, бідна молода людина, якого опікун обіцяв нагородити значною спадщиною. Але його раптова смерть перекреслила всі плани, і молодик залишився безе засобів до існування. «Он лежал неподвижно на смертном одре своем с ясной, безмятежной улыбкой, которая играла на устах его в последнюю минуту жизни и осталась на них вечно <…> У изголовья стоял Клим, вперив грустные очи в лицо благодетеля; в ногах стоял камердинер генерала, слуга старый и верный, которого покойник любил как друга. Оба, и господин и слуга, были глубоко поражены, не говорили, не плакали от избытка горя. Но вот глаза старика заблистали слезами, и громкие рыдания огласили комнату <…>» [59, т. 8, с. 7]. Показником доброчинності героя є його ставлення до грошей, які юнак міг би таємно взяти зі спальні небіжчика. Однак «он ничего не взял, кроме платья, которое было на нем, и некоторых безделок на память о своем благодетеле <…> Наследники сказали, разделив дружелюбно его имущество, что он должно быть большой дурак» [59, т. 8, с. 9].
Якщо смерть близького герою персонажу є драмою, то смерть багатія – розвагою. Не випадково її описано іронічно. Для артільних, у компанії яких опиняється Клим, смерть багатої людини – джерело прибутку, джерело загальної удачі та щастя. Показовою є така сцена:
« - Завтра похороны! – произнес небритый дворянин торжественно.
- Похороны! Похороны! – повторилось во всех концах комнаты; даже спящих разбудило это магическое слово <…> Похороны для нищих то же, что свадьба для жениха, влюбленного в свою невесту, запутанное дело для взяточника, страсбургский пирог для обжоры <…> Тут их кормят, поят на убой да, кроме того, дают еще деньги <…>
- Где, где? – раздалось со всех сторон.
Торжествующий дворянин назвал улицу и описал приметы дома.
- Богатые? Богатые? – закричали нищие <…>
- Такая крышка стоит у ворот, что одна тысячи рублей стоит!
- Знатно! Знатно! Будет пожива!
- Я нарочно спросил: говорят, генерал умер <…> Будет обед нам, вино и раздача <…>.
Чужое горе водворило веселье в грязном пристанище рыцарей медной монеты, все с удовольствием думали о предстоящем дне и заснули спокойно <…>» [59, т. 8, с. 47].
Смерть є джерелом нещасть для персонажів з простого народу. «Отец мой умер. Я осталась круглою сиротою и решительно не знала, что делать <…>» [59, т. 8, с. 134], - так мотивується різкий поворот у долі Матильди в романі «Жизнь и похождения Тихона Тростникова». Щасливе життя Параші скінчилося зі смертю матері. «Батюшка с тех пор перестал учить меня, как матушка умерла <…> Батюшка стал ужасно скучать; ходил, как больной, не ел; только плакал» [59, т. 8, с. 167].
Агаша, сестра візниці Ваньки, від брата дізнається, що мати «вот уж третий год как умерла». «Весть о смерти матери была для Агаши новостью, сколько неожиданною, столько же страшною» [59, т. 8, с. 266]. Саме з нею Агаша пов’язувала всі згадки про колись щасливе життя: «Живя у чужих людей, попрекаемая каждым куском, видя кругом себя только недоброжелателей и гонителей и привыкнув считать такими людей, Агаша хорошо вспоминала мать свою, вспоминала каждую ее ласку, и печальный образ заботливой и кроткой старушки, чем более отдалялся от нее временем, тем ярче облекался в форму какого-то высшего и лучшего существа, к которому она с каждым днем сильнее привязывалась». Образ матері, таким чином, ставав для Агаші і надією на щасливе майбутнє: «Свидеться с ней когда-нибудь было единственною светлою надеждою в горьком существовании сироты. Теперь она вдруг почувствовала себя навсегда сиротою <…>» [59, т. 8, с. 266].
Тема смерті у прозових творах тісно пов’язана з темою грошей. Оповідач обов’язково звертає увагу на події, що відбуваються після поховання персонажа. Так, наприклад, у романі «Мертвое озеро» показано, на що перетворився колись веселий дім Олексія Олексійовича після його смерті: «В день открытия духовной все наследники, их жены и дети, а также прислуга покойного, собрались в большой зале, наполненной сундуками, распространявшими удушливый затхлый запах, штуками толстого холста, образовавшими курганы; шубы и всякого рода платье, сбруя, инструменты, даже порожние бутыли и лекарственные склянки – все было тут. Дома нельзя было узнать» [59, т. 10, кн. І, с. 293 ]. Після смерті Наталі Кирилівни приживалки пересварилися через ключі до шухляд, у яких лежали речі покійної.
У главах роману, присвячених історії Мертвого озера, тему смерті розвинуто у романтичному дусі. «С незапамятных времен было тут предание, что озеро и лес, его окружающий, населены злыми духами <…> Ни разу не возвращались домой без новых подтверждений о страшных слухах, ходивших об озере. Пропавшие у мужика корова, лошадь – все приписывалось озеру» [59, т. 10, кн. І, с. 380]. Наповнюючи оповідь історіями про злодіяння, які відбувалися на березі страшного озера, оповідач визначає долю героїні, що виросла на його березі: вона – дочка циганки та пана, що звикла до волі, і суспільство, куди вона раптово потрапляє завдяки Твардовському, вбиває дівчину. Мертве озеро, що забрало до своїх вод багатьох мешканців тих місць, не відпускає і героїню.
По відношенню до теми смерті Некрасов переживав еволюцію. Характер її втілення у поезії з самого початку було пов’язано з народнопоетичною традицією. Риси цієї традиції проявляються і в прозових творах, однак провідними у них стають принципи натуральної школи. Письменник зосереджувався на описі однієї сторони людського життя, що надавало йому можливість спостереження явища під конкретним кутом зору. Некрасов використовував, з одного боку, сухий, безпристрасний опис предметного, а не духовного світу, а з іншого – співчутливу інтонацію. У художньому освоєнні теми смерті Некрасов залишався на послідовно демократичних позиціях: сарказм та іронія використані для опису смерті та поховання тих, що мають владу, а співчуття автора-оповідача проявляється до знедолених. Усвідомлюючи соціальну приналежність важливим естетичним фактором, у людині з народу Некрасов відшукує риси істинної особистості. У ситуації смерті його герої з соціальних низів змальовуються вищими, моральнішими, природнішими та чистішими, ніж представники вищого світу. У романі «Мертвое озеро» тему смерті втілено за допомогою романтичних кліше та переходів від умовно-казкового до іронічного способу зображення.
Аналіз наукової літератури про творчість Некрасова дає основи говорити про те, що тема грошей у його спадщині спеціально практично ніколи не розглядалася. Виключенням можна вважати статтю К. Чуковського «Тема грошей у творчості Некрасова» [69, с. 305‑340], написану на початку 20‑х рр., у якій перший та єдиний раз у російському літературознавстві здійснено спробу цілісного аналізу цієї великої та цікавої проблеми.
Некрасов згадував про гроші у зв’язку з будь-якою, навіть далекою від грошей подією. «И искры черных глаз / Сверкают, как червончики», - говориться про циганські очі. «Закон про друк, начебто скасовуючий цензуру, <…> було переведено на копійки та гривеники: «На восемь гривен подметок / Меньше износится в год» [69, с. 306]. «Часто тема грошей виникає у Некрасова там, де ніяк не очікуєш. Заарештовано велику групу революційних борців і внаслідок цього <…> у тюремному районі підвищується ціна на квартири. Це пояснюється так: на побачення до заарештованих приїжджають їх матері і тому всі квартири, що поближче до тюрми, нарозхват: <…> И берут лачужки бедные / По неслыханным ценам» [69, с. 307].
У прозі відчувається наступність у осмисленні Некрасовим теми грошей. Тут гроші виступають і спонукальним мотивом поведінки персонажів, і причиною їх страждань, і нагородою за їх чесну працю і високу моральність. У ранніх незавершених «Повести о бедном Климе» і романі «Жизнь и похождения Тихона Тростникова» Некрасов викриває накопичувачів, його персонажів обурює майнова нерівність та вимірювання гідності людини розмірами її капіталу. Однак вже у романі «Три страны света», у якому за зауваженням К. Чуковського, надано «цілу енциклопедію наживи» і «перераховано різноманітні способи набуття капіталу» [69, с. 311], з’являються нові персонажі, зокрема підприємці з дворян, наділені здатністю нажити капітал, і до яких автор відчуває симпатію та повагу.
Мову про зміни у поглядах Некрасова варто розпочати зі слів К. І. Чуковського, який писав: «Який поет у ліричних віршах насмілився б так відверто заявити, що прагне багатства, тому що багатство забезпечить владу над людьми <…> І хоча через декілька місяців Некрасов знову пише засуджуючі слова про грошолюбство, скоро цим роздумам настане кінець: поет <…> відрікається від свого ворожого ставлення до цієї пристрасті і виступає її гарячим захисником» [69, с. 326]. Цей період співпадає з роботою Некрасова над романом «Три страны света».
Саме прагнення грошей змушує палкого юнака, змальованого спочатку у романтичному дусі, вирушити до Сибіру і на Аляску, до Архангельська і Астрахані, і, привезені у туго набитому гаманці, гроші склали щастя закоханих.
К. І. Чуковський пов’язує такий настрій Некрасова з думкою про можливість подолання кріпосного права умінням самостійно працювати на самого себе. За словами дослідника, Некрасов побачив можливі зміни у суспільному житті, якщо буде сформовано клас нових власників, і у своєму творі відобразив його становлення. З цим висловлюванням можна погодитися лише частково.
Наведемо один з фрагментів роману «Три страны света»: «Когда прошел первый порыв радости, Каютин достал в своей груди полновесный бумажник и так же молча передал его Полиньке <…>
- Пересчитай, Полинька! – были первые слова, которые произнес Каютин. – Для них переплыл я моря, исходил три стороны света, для них тысячу раз подвергал я жизнь опасности, и много кровавого пота выжали они из твоего друга!
Полинька принялась считать. Давно уже насчитала она пятьдесят тысяч, а денег все еще было много; вот и еще пятьдесят тысяч отсчитала она, а еще надо считать.
Полинька вопросительно взглянула на Каютина.
- Все лишнее за то, что я пробыл больше трех лет, - сказал он.
Наконец все было сочтено, и они снова бросились друг другу в объятия.
Счастливы были они своим свиданием. Счастливы были они, что любили, что были молоды <…> но еще больше были они счастливы, что имели деньги, без которых непрочно было бы их счастье!» [59, т. 9, кн. ІІ, с. 290].
Звернемо увагу на останні слова: «<…> но еще больше были они счастливы, что имели деньги, без которых непрочно было бы их счастье!». Тут, на наш погляд, криється ключ до розуміння почуттів автора.
До теми грошей Некрасов не мав стійкого інтересу, як, скажімо, до теми щастя чи теми смерті. Він писав про гроші як людина, яка знає їм ціну і тяжко їх заробляє. Причиною цього, на нашу думку, був його власний гіркий досвід. Він ставився до грошей пристрасно, гостро переживаючи неможливість збагатитися. Не випадково, мабуть, сучасники так багато говорили про підвищену цікавість письменника до грошей, відмічали його прагнення володіти та розпоряджатися ними.
Активно пов'язаний з темою грошей мотив гри, що є одним із наскрізних у прозі Некрасова. Так само, як і інші компоненти творів, він має велике значення і «активно співпрацює з темою та концепцією твору» [67, с. 301‑302]. Він проявляється у творах Некрасова в різноманітних формах.
У романі «Жизнь и похождения Тихона Тростникова» зображено соціальні низи, заражені картярською грою. Причому в ході цієї гри зав’язуються відносини, вирішуються дрібні побутові проблеми, а також починаються суперечки, відбуваються бійки. Скажімо, Тростнікова запрошено до будинку Матильди: «После чая, к которому куплен был полуштоф французской водки, мы сели играть в вист. Мне досталось место против Матильды; сначала мы сидели довольно спокойно, вдруг нога Матильды случайно коснулась моей ноги; я весь вспыхнул и спешил отодвинуться назад, устремив на Матильду взор, умоляющий о пощаде за невольную дерзость <…> В бедной комнате, тускло освещенной сальным огарком, озарявшим картину подгулявшей бедности, - старые карты, полуштоф с зеленой печатью и пестрой виньеткой, закапанной сургучом, четверть фунта икры и кусок хлеба на лоскутке грязной бумаги, щипцы, из которых поминутно дымилось смрадное испарение свечного нагара, да испещренную мухами рюмку с выбитым краем, - среди жалкой и бледной действительности, окружавшей меня, я был счастлив <…>» [59, т. 8, с. 83‑84].
У романі «Мертвое озеро» мотив гри використано для характеристики епохи. Некрасов вводить одного із його улюблених персонажів, Івана Софронича, у складну для нього ситуацію картярської гри спочатку наодинці з Брусиловим, а потім у світському товаристві. «<…>Тавровский любил играть с Брусиловым, и действительно, с ним было приятно играть: ни тени торжества и радости при выигрыше – судорожной радости, которую так отвратительно иногда бывает видеть… ни малейшего упадка духа при перемене счастья, - напротив, чем значительнее проигрыш, тем приятнее улыбка, тем вежливее слово, тем веселее шутка играющего! Отчаянье, выкрикиванье, рванье волос и карт – такие явления были совершенно вне характера Брусилова <…> Тавровскому не было счастья. Иван Софроныч сидел как обваренный кипятком» [59, т. 10, кн. І, с. 461].
Некрасов використав у своїх романах мотив гри, що є доволі поширеним у європейській літературі. Як зазначають коментатори роману, «Іван Софронич виграє величезну суму, не потребуючи грошей, але наступні спроби, коли гроші були необхідні, закінчуються програшем. У схожій ситуації опинився молодий Реньо, герой роману «Син таємниці» (1846) французького письменника Феваля» [59, т. 10, кн. ІІ, с. 266]. Однак неможливо не бачити, що у спадщині Некрасова цей доволі популярний у європейській літературі мотив наповнюється індивідуальним авторським змістом. Некрасов, що висміює картярське суспільство, іронізує над стражданнями тих, що програли майно, своє співчуття віддає бідній і чесній людині, яка знає справжні страждання, переживає справжнє горе.
Тема особистого щастя також представляється наскрізною у художній прозі Некрасова. Письменник зосереджує свою увагу на найважливішій, з його погляду, стороні людського життя – її сімейному щасті. Так, наприклад, він детально описує історію одруження Івана Софронича, людини сільської та працелюбної, на вихованці та приживалці Наталі Кирилівни. Його одруження являє собою повну протилежність опису щасливого життя у Олексія Олексійовича. Панянка, яку він побачив у лісі, привернула його увагу своєю поважністю: її оточували жирні моськи і вона збирала до кошика лише мухомори. «Дело обработалось через деревенскую сваху, вхожую в дом богатой помещицы. Федосье Васильевне было уже за тридцать, и склонить ее к супружеству не стоило большого труда» [59, т. 10, кн. І, с. 290‑291]. Виховання вона отримала у Петербурзі, «подле богатой барыни, где богатство, роскошь, балы, поклонники – все, что беспрестанно видела она и чего не суждено было ей испытать, – развили в ней огромные претензии, страшную требовательность, наклонность к нарядам, на которых она была помешана; деревенская жизнь казалась ей тюрьмой» [59, т. 10, кн. І, с. 291].
У романі отримує втілення і проблема виховання дитини, що росте у селі. Жінка Івана Софронича, жінка із сильним характером, не змогла прищепити доньці свої погляди. Некрасов підкреслює роль Івана Софронича у вихованні Насті, яка засвоїла селянські уявлення про моральність, про сімейне щастя та кохання, що і обумовлює ряд складнощів, які доводиться долати доньці й батькові. Образ Федосії Василівни, що виросла у будинку Наталі Кирилівни, створено за тою ж схемою, що і образ її хазяйки: вередлива, мстива, вона шукає джерело свого невдоволення у тих, хто її оточує. Після смерті Олексія Олексійовича жінка Івана Софронича увезла сім’ю до столиці, де своїй доньці підготувала таке ж життя, яке мала сама.
У романі «Жизнь и похождения Тихона Тростникова» візниця Ванюха розповідає своїй сестрі схожу історію. «А ты уж женат? – сказала Агаша. – Третий год, - отвечал извозчик. – Признаться, и не сильно хотелось, да староста настоял: вишь, осьмнадцать лет, тягло бери, ну а с тяглом, вестимо дело, одному неспособно <…>» [59, т. 8, с. 262]. Розпитуючи брата, Агаша раптово пригадує, що «была девчонкой <…> она уж тогда большая была. Ведь она стара для тебя, Ваня? – Да я и не думал, стара <…> Да староста говорит – не стара, нет другой девки <…> Женись, говорит, Ванюха, честью говорю тебе, женись <…> девка, говорит, разумная, а что в летах, тебе лучше: дома заправлять мастерица будет. Вот я и женился. А что стара, точно стара <…>» [59, т. 8, с. 262‑263].
Споріднений з темою особистого щастя мотив сирітства. Як відомо, він є одним із атрибутів романів з переважанням авантюрного елементу. Багато в чому написані під впливом англійських та французьких зразків, романи Некрасова багаті на ознаки популярних зразків так званої легкої белетристики – школи, що склалася у французькій літературі. Твори письменників цієї школи, особливо романи Е. Сю, мали величезний успіх в Росії, особливо у середині 1840‑х рр. Однак цими впливами не вичерпується зміст мотиву сирітства у спадщині Некрасова. Письменник, що так багато розмірковував про трагедію безсімейності, сам пережив глибоку гіркоту від нещасливого життя у батьківському домі, звертається до думки про сирітство не лише для створення захоплюючого читання, коли невідоме походження персонажа або його сирітство відкриває широкі можливості для несподіваних поворотів сюжету.
У європейській літературі мотив сирітства проявляється, швидше, як мотив таємниці народження. Як вважають дослідники, цей мотив був одним із найбільш поширених у європейській літературі. Стимулюючий вплив літературних зразків взагалі проявляється у прозі Некрасова «лише у формі загальних сюжетних відповідностей» [59, т. 10, кн. ІІ, с. 266]. У творах французької літератури таємниця народження надає широкі можливості для створення несподіваних поворотів сюжету, створення авантюри, що привертає увагу читача. У спадщині ж Некрасова підвищене значення має саме мотив сирітства. Це пов’язано із тим, що у його прозі авантюрний елемент витісняється тим, що описує мораль, для якого важливішою є не таємниця народження, а доля сироти, безбатьківщина.
У художній прозі Некрасова більшість персонажів втрачає батьків і живе поза сім’єю. В «Повести о бедном Климе» головний герой лише випадково дізнається про свою матір, у романі «Жизнь и похождения Тихона Тростникова» - росте без матері і поневіряється у столиці. У романі «Три страны света» сироти Полінька і Каютін, Кирпичов, горбун Борис Борисович, у романі «Мертвое озеро» - Анна Любська, Петруша, Гриша і Павло Тавровський, Генріх Кнаббе і Саша Отригіна. Як справедливо зазначають дослідники, мотив сирітства «набуває у романі узагальнюючого змісту» [59, т. 10, кн. ІІ, с. 258], свідчить про серйозні проблеми у російському суспільстві тієї доби.
Мотив сирітства пронизує і вірші, і прозу Некрасова. Окрім яскравого індивідуально-авторського наповнення цього мотиву у спадщині поета, у художній прозі він виконує важливу функцію. Невідоме походження персонажа, як і в європейських зразках, допомагає у розвитку авантюри, створює декілька несподіваних поворотів сюжету. Однак важливіша за авантюру у Некрасова все ж характеристика вдач і навіть повчання. Локалізуючи свою увагу на окремому явищі – сирітстві, Некрасов осмислює його як соціальне зло, зображуване вкрай правдиво, із залученням реального життєвого матеріалу.
Тема особистого щастя є наскрізною для всієї спадщини Некрасова. Залишаючись в межах попередньої літературної традиції, він, як правило, не зображує щасливих сімейних союзів. Якщо мова йде про представників вищого прошарку, поет викриває продажність кохання та шлюб, побудований на розрахунку, вигодах, де у сімейному житті панує холодність, байдужість, брехня, розбещеність і виростають діти з потворною психологією, що повторюють своїх батьків. Як зауважив К. І. Чуковський, «з поетів його покоління він найрельєфніше від усіх закарбував у своїй поезії той факт, що за тодішнього потворного устрою кохання стало для багатьох товаром, що мав торгівельну цінність, <…> він описує не лише окремі випадки, не лише окремих продавців та покупців, але і цілий людський ринок, де йде оптова торгівля коханням» [68, с. 307]. Коли ж Некрасов звертається до світу простих людей, він показує, що щасливий шлюб неможливий через майнові проблеми, через хазяйську уседозволеність, через злиденність. Його вірші і романи сповнені осиротілими дітьми, що залишилися без годувальника, матері, дівчатами, змушеними тяжкою працею заробляти собі на життя, одинокі старі та мужики, що гірко пиячать. Тема особистого щастя у спадщині Некрасова по суті стає темою неможливості, недосяжності особистого щастя.
Некрасов вбачає можливість щасливого шлюбу лише там, де чоловіка і жінку поєднують кохання та бажання спільної праці. Однак ідеал письменника, втілений у трьох щасливих шлюбах (Каютін – Полінька, Генріх – Саша і Гриша – Настя), показує деяку умовність його уявлень, прагнення до створення картини, доволі далекої від реальних умов життя простої людини. Звісно, письменник бачить неможливість особистого щастя, нездійсненність, недосяжність ідеалу у тому світі, в якому живуть його герої. Однак за законами жанру він був вимушений дати у романі щасливий фінал, проте не зміг зробити його достовірним.
2.3. Прозові інтенції в ліриці Некрасова
Підбиваючи підсумки розвитку некрасівської прози, необхідно визнати, що пошуки талановитого письменника так і не завершились значним успіхом. Найбільш глибокі епічні твори – романи «Жизнь и похождения Тихона Тростникова», «Тонкий человек, его приключения и наблюдения» - не було завершено, а розважальні романи самим автором розглядалися як малохудожні. Завершені і доволі якісні повісті та оповідання були написані Некрасовим на ранньому етапі і були учнівськими, а відносно пізні «Психологическая задача» і «Новоизобретенная и привилегированная краска братьев Дирлинг и Ко
», маючи неоскаржені переваги, все ж не можуть бути названі видатними творами.
Еклектичність, незавершеність великих творів, напружений і сповнений протиріч жанровий пошук дозволяють зробити припущення, що митця не цілком задовольняли його епічні спроби. У художній системі цього письменника важливу роль відігравали і міжродові зв’язки, обумовлені тяжінням автора до поезії.
Некрасівська проза не має яскраво вираженої еволюції і не дозволяє дослідникам виокремити висхідну лінію її розвитку – від слабкого до значного. Автор міг одночасно створювати реалістичні та ультраромантичні твори, деякі ранні спроби художньо більш відповідні за пізніші, насамкінець, доволі рано роботу над повістями та романами було припинено, оскільки Некрасов повністю присвятив себе поезії.
Лінію розвитку Некрасова-прозаїка все ж можна простежити, якщо врахувати, що процес формування цього митця не протікав у руслі одного жанру чи роду. Сучасне некрасознавство, незважаючи на значні досягнення, лише наближається до того, щоб вивчити універсальну спадщину цього письменника у всій повноті. У даному параграфі ми зробимо спробу відмітити деякі точки зближення некрасівських епосу та лірики, уточнити, що дала видатному російському поетові його проза, узагальнити те, що вже було сказано про це дослідниками.
У віршах, оповіданнях, повістях, фельєтонах, романах Некрасова можна знайти схожі образи. Це найпростіші приклади міжродових зв’язків у творчості письменника.
У відомому вірші «В дороге» (1845), котрим Некрасов заявив про себе як зрілого лірика, зображено жінку-кріпачку, що виросла у барському домі, а потім була віддана заміж за мужика-ямщика. Доля «барині-селянки», яка не вміла ані косити, ані ходити за коровою, склалася трагічно, що нагадує гірку долю героїні ранньої повісті «Жизнь Александры Ивановны» (1841).
Самому мне невесело, барин:
Сокрушила злодейка жена!..
Слышь ты, смолоду, сударь, она
В барском доме была учена
Вместе с барышней разным наукам,
Понимаешь-ста, шить и вязать,
На варгане играть и читать –
Всем дворянским манерам и штукам <…>
Тоись, сколько я нажил хлопот!
Вид, такой, понимаешь, суровой…
Ни косить, ни ходить за коровой!.. <…>
При чужих и туда и сюда,
А украдкой ревет как шальная…
Погубили ее господа,
А была бы бабенка лихая! <…>
Слышь, как щепка худа и бледна,
Ходит, тоись, совсем через силу,
В день двух ложек не съест толокна –
Чай, свалим через месяц в могилу…
Сюжетна схожість існує між віршем «Секрет» (1855) и «Психологической задачей» (1849). У «Секрете» сини умираючого старого ходять із ключами по будинку в пошуках батьківських грошей. Жадібні нащадки побилися, що стало заслуженим покаранням для їх іще живого батька. Сини скнари із «Психологической задачи» під час поділу грошей побилися так, що скоро померли один за одним.
Крім використання в прозі та поезії схожих дієвих моделей, Некрасов застосовує більш скритий вид міжродових зв’язків, який можна розглядати як своєрідну літературну гру.
Вірш «Деловой разговор» (1851) побудовано як діалог між Журналістом та Читачем і перегукується з лермонтовським твором «Журналіст, читач та письменник» та пушкінською «Розмовою книгопродавця з поетом». У «Деловом разговоре» ми не почуємо голосу Художника, творця. Головним героєм є Журналіст-редактор, в якому вгадуємо О. О. Краєвського, що вів полеміку із «Сучасником».
У вірші йде мова про перехід журналістів на комерційний шлях з такою часткою авторського переймання, що можна уявити, як Читач адресує свої зауваження самому Некрасову. У цьому випадку «Деловой розговор» вже не вичерпується критикою Краєвського, а стає сповіддю Некрасова, що виправдовує свою власну комерційну видавницьку діяльність.
Загалом у вірші втілено тему літературно-журнального життя. Цьому текстові у журнальній публікації передував такий прозовий текст: «Публика! Журналы! Соперничество! Подписчики! Взявшись писать о русской журналистике, я в последнее время так много думал обо всем этом, что в голове моей образовалась целая поэма, в которой должен отразиться характер современной нашей журналистики. Я дал моей поэме драматическую форму и теперь деятельно пишу ее. Вот первая «Беседа», или первая часть моей драматической поэмы; надеюсь, публика прочтет ее с любопытством и благодарностью; я думаю, еще ни один литератор так горячо не хлопотал об интересах публики, как хлопочу я в моей поэме» [59, т. 8, с. 603].
Незважаючи на те, що Некрасов мав на увазі у поемі цілком визначеного журналіста, мова у ній йде про мораль, що панувала у журналістиці в цілому. Поведінка Журналіста, його розмова зі слугою та читачем нагадує сцени у лавці Кирпичова: «Журналист (выходя утром в свой кабинет и садясь к рабочему столу):
Вот почта новая. Какая груда дел!
Куда деваться мне от писем и посылок?
В провинции народ взыскателен и пылок:
Чуть к первому числу с журналом не поспел,
Завалят письмами – тоска и разоренье!» [59, т. 8, с. 83]
Докори, які Читач адресує Журналістові з приводу змісту журналу, схожі до роздумів оповідача про журнал, що видається Кирпичовим. Цю ж тему поет розвиває у віршах «Легенда о некоем покаявшемся старце, или Седина в бороду, а бес в ребро», «Песни о свободном слове».
У тому ж 1851 році Некрасов і Панаєва друкують у «Сучаснику» роман «Мертвое озеро», а трьома роками раніше там же вийшли їх «Три страны света». Автори вислухали чимало неприємних відгуків стосовно якості своїх комерційних романів, однак мова Читача звучить як заохочення творцям таких романів, оскільки ці опуси цікаві рядовому читачеві.
До своїх прозових творів Некрасов іноді включав власні вірші. Це ще один із прикладів взаємодії двох родів літератури у творчості письменника. До тексту «Трех стран света» введено вірш «Когда горит в твоей крови…», який, очевидно, відображав відносини біографічного автора з Панаєвою.
Когда горит в твоей кровиОгонь действительной любви,Когда ты сознаешь глубокоСвои законные права,-Верь: не убьет тебя молваСвоею клеветой жестокой! Постыдных, ненавистных узОтринь насильственное бремяИ заключи - пока есть время -Свободный, по сердцу союз.Но если страсть твоя слабаИ убежденье не глубоко,Будь мужу вечная раба,Не то - раскаешься жестоко!..
У цьому випадку також не обійшлося без літературної гри, сутність якої полягає у подвійній адресації. Якщо ліричний герой вірша передає свої щирі почуття до жінки коханої, то герой роману читає ці рядки деякій Лукерії Тарасівні, що у водевільному дусі домагається Каютіна.
Відомо, що Некрасов майже одночасно створив схожі образи своїх сучасників в одному зі своїх романів і у поемі. Дослідники відмічали безсумнівну схожість між тонкою людиною Грачовим із незавершеного «Тонкого человека, его приключений и наблюдений» і Агаріним, персонажем поеми «Саша» (1855). Агаріна, який марно шукає застосування своїм знанням та силам, Некрасов називає дивною людиною.
Тонка людина Грачов філософствує, роздумує про долі селян, про їх переселення до безпечних місць, але насправді ставиться до народу із презирством і навіть часом пропонує дати стусанів деяким представникам російської нації.
Спостерігається схожість між управляючим Потаніним із роману «Тонкий человек…» та Єрмилом Гіріним з поеми «Кому на Руси жить хорошо», що заслужили повагу селян не чарівництвом, а правдою. Образи сильних людей, що відрізняються благородним громадянським паланням, можна зустріти не лише у поемах і романі, читач знайомий із ними переважно за лірикою Некрасова, і про це дослідниками сказано доволі багато. Поет завжди щиро захоплювався людьми, що мали мужність гинути жертвою переконання, і відкрито про це говорив і писав.
Дивні, зайві, тонкі люди, зображені у поемі «Саша» і в романі про тонку людину, також знайшли своє продовження у зрілій ліриці Некрасова в образі слабкої людини.
Опозиція слабкість – сила у поезії Некрасова дається взнаки доволі часто. Іноді у ній знаходять відгук фольклорні образи: «Сила ломит и соломушку…» («Песня Ерёмушке», 1858), іноді вона визначає сучасну суспільну проблему: «Потребна сильная душа» («Поэт и гражданин», 1856), але частіше від усього у вказаній антитезі сховано поетичну скаргу на розтрачені сили, на власну слабкість: «Но где же ты, сила? Я проснулся ребёнка слабей» («Рыцарь на час», 1860), «Просит отдыха слабое тело…» («Старость», 1877). Як бачимо, у ліриці поет отримав можливість розглянути цікаве для нього явище (слабка людина) зсередини, аналізуючи не лише соціальні типи (тонка, дивна людина), але і свої власні якості. Так висловилася авторська соціорефлексія, розкрилася внутрішня драма недостатності та нереалізованості людської долі.
Показовий приклад переходу образів із прози до поезії можна спостерігати, проаналізувавши фрагмент з роману «Жизнь и похождения Тихона Тростникова» (1843-1848) і реалістичний вірш «Вино» (1848). Кір’янич, персонаж роману, і рольовий герой вірша потрапили до цілком ідентичних ситуацій – їх обманули підрядчики. Фізіологічно змальований Кір’янич був розчавлений обставинами, середовищем, а герой зрілого реалістичного вірша зміг піднятися над власною образою і помстою. Переходячи з однієї художньої сфери до іншої, образи якісно змінюються, і можна бачити, як поетика натуральної школи готує інше світосприйняття та світоставлення.
Не водись-ка на свете вина,Тошен был бы мне свет.И пожалуй - силен сатана!-Натворил бы я бед.Я с артелью взялся у купцаПеределать все печи в дому,В месяц дело довел до концаИ пришел за расчетом к нему.Обсчитал, воровская душа!Я корить, я судом угрожать;"Так не будет тебе ни гроша!"-И велел меня в шею прогнать.Я ходил к нему восемь недель,Да застать его дома не мог;Рассчитать было нечем артель,И меня, слышь, потянут в острог...Наточивши широкий топор,"Пропадай!"- сам себе я сказал;Побежал, притаился, как вор,У знакомого дома - и ждал.Да прозяб, а напротив кабак,Рассудил: Отчего не зайти?На последний хватил четвертак,Подрался - и проснулся в части...
Відносини між двома родами літератури у творчості письменника не вичерпуються використанням Некрасовим у ліриці та прозі одних і тих самих або схожих образів. Писати прозу чи вірші? Це питання для Некрасова було дуже актуальним, складним навіть тоді, коли вибір було здійснено на користь реалістичної лірики. Поет, що вже склався, відчував вплив прози і часто чув на свою адресу докори у прозовості, з чим сам і погоджувався. Письменник військо вважав свої вірші важкими, полишеними поетичного польоту, гармонії. Однак дослідники визнавали, що «вносячи прозу до поезії, Некрасов збагачував її», і що чи не найважливішим у некрасівській поезії є «питання про прозу, про прозаїзми поета Некрасова» [66, с. 19].
У ліриці Некрасов зробив те, чого не зміг досягти у епосі, однак до його віршів увійшов досвід, накопичений у процесі створення оповідань, повістей, фельєтонів, романів. Зразком складного міжродового синтезу може слугувати пізній вірш «Утро» (1872-1873), що характеризується явним «зсувом форм», завдяки чому і створилася нова форма «колосального значення» [66, с. 25].
Ты грустна, ты страдаешь душою:
Верю – здесь не страдать мудрено.
С окружающей нас нищетою
Здесь природа сама заодно.
Бесконечно унылы и жалки
Эти пастбища, нивы, луга <…>
Но не краше и город богатый:
Те же тучи по небу бегут;
Жутко нервам – железной лопатой
Там теперь мостовую скребут <…>
Чу! из крепости грянули пушки!
Наводненье столице грозит…
Кто-то умер: на красной подушке
Первой степени Анна лежит.
Дворник вора колотит – попался!
Гонят стадо гусей на убой;
Где-то в верхнем этаже раздался
Выстрел – кто-то покончил с собой…
Анафора, алітерація, гармонія голосних, анапест з поверхсхемним зайвим наголосом керують прозовим матеріалом, передають катастрофічність світовідчуття ліричного оповідача. Сам факт порушення метричного малюнку, додавання або втрата наголосу часто свідчать про спрямованість вірша до прози. У даному вірші перевтілений анапест підкреслює трагізм того, що відбувається, і у той же час створює відчуття вільно-прозової розповіді про це.
У ліриці Некрасова виникає підтекст, якого письменнику не вистачало у неліричній раціональній прозі і який був необхідним для цього митця як миттєва відповідна реакція тексту.
Одним із найважливіших для некрасівської лірики є питання про суб’єктну організацію, яка відрізняється використанням великої кількості форм: власне автор, автор-оповідач, ліричний герой, рольовий герой. Роман «Тонкий человек, его приключения и наблюдения» залишився незавершеним з багатьох причин, і одна з найбільш суттєвих – відсутність чіткої ієрархії суб’єктів мовлення, що не дозволяло створити струнку систему оповіді, не забезпечило взаємопроникнення її рівнів. Інша справа у поезії. Некрасов, носій сильного ліричного світовідчуття, зміг вмістити голоси героїв своїх віршів до сфери свідомості автора, що створило небачено складну, багатоголосу поетичну систему. Авторську оцінку неоднозначного ставлення суб’єкта мовлення до зображуваних об’єктів можна спостерігати у віршах «Вор» (1850), «Гробок» (1850) та ін.
Лише у зрілій ліриці некрасівська художня свідомість звернулася до того цілісного сприйняття і зображення світу, в яких поєдналися громадянська пристрасність, народне світовідчуття та інтимна сповідь. Некрасівська раціональна проза не могла збагачувати головну рису творчості цього митця – потребу у стражданні. Однак не можна забувати про те, що письменник, який виправдав лірику і підняв її на новий рівень, не лише починав як прозаїк і написав декілька томів оповідань, повістей, фельєтонів, романів, але і збагатив поезію за допомогою прози, помістивши її у свої вірші.
У даному розділі нами було проаналізовано теми, мотиви та образи культурно-історичного та морально-етичного зрізів у творчості М. Некрасова. Предметом художнього опрацювання у його прозі було багато культурно-історичних явищ, однак наскрізними є лише три з них – тема літературно-журнального життя, світська тема і тема народу. Рух Некрасова до його вершинних творчих досягнень розпочався саме з опанування теми літературно-журнального життя. Обрання героя, введення до тексту творів натяків на обставини сучасного йому літературно-журнального життя і створення персонажів, що нагадують відомих літераторів, літературних та театральних критиків, говорить про свідому установку Некрасова на зображення саме цього прошарку суспільства. Активно поєднується із даною темою у прозі Некрасова і мотив письменництва, змістом якого є усвідомлення літературної діяльності як такої, що рівноцінна службі на державному місці.
Представники світського життя у прозі Некрасова протиставлені простій людині і змальовані сатирично. Письменник зображує згубність їх бездіяльності, негативний вплив грошей на їх сімейне життя та виховання дітей.
Тема народу у спадщині Некрасова є основною. Розробляючи тему народу на протязі усього творчого шляху, письменник вперше звертається до неї у романі «Жизнь и похождения Тихона Тростникова», що став творчою лабораторією, у якій розроблялися теми і образи, що отримали розвиток у інших творах.
У освоєнні Некрасовим проблем морально-етичного зрізу визначається його близькість до одних і тих самих людських історій, а його симпатії залишаються за своєю сутністю глибоко демократичними. Постійно звертаючись до теми смерті у своїх творах, Некрасов, з одного боку, наслідує народнопоетичні традиції, з іншого – у прозових творах окреслилася прихильність автора до принципів натуральної школи, що досліджувала визначену сторону людського життя, зрікалася естетизму та слідувала принципу максимально правдивого зображення дійсності.
До морально-етичного зрізу належать також тема грошей та поєднаний з нею мотив гри, а також тема особистого щастя і мотив сирітства.
Визначення культурно-історичних та морально-етичних сталих дозволяє окреслити місце художньої прози у творчій спадщині Некрасова і показати, що вона не була чимось другорядним, малохудожнім, написаним поспіхом чи за необхідністю. Починаючи творчий шлях зі створення прозових творів, автор знаходив свої майбутні теми, розробляв образи та мотиви, що увійшли до його поезії та склали його славу як поета. Деякі аспекти такого міжродового функціонування наскрізних тем та образів у творчості Некрасова розглянуто у третьому параграфі даного розділу.
Висновки
В ході дослідження ми дійшли наступних висновків:
1.
Проза М. Некрасова є малодослідженим аспектом творчості письменника. Це обумовлено тим, що написані ним повісті і романи не належали до високохудожніх творів з точки зору літературної критики, яка вважала, що вони посідають другорядні позиції, знаходяться на периферії творчості письменника. Сам Некрасов, як і його сучасники, не мав чітко визначеної позиції щодо своїх прозових творів. Письменник не вважав можливим сприймати їх як художнє досягнення або ж пишатися ними. Читачі ж сприймали його прозу з цікавістю, наголошуючи на захоплюючій інтризі та майстерності у окресленні характерів. Літературна критика прозові пошуки Некрасова сприйняла як невдачу, а у 70‑і рр. ХІХ ст. віднесла їх до масової літератури, спрямованої виключно на розважання читачів.
2.
Рання проза Некрасова є, безумовно, явищем вторинним по відношенню до високохудожньої літератури, однак більш детальне її вивчення, що піднімається над рівнем елементарного читацького сприйняття, показало, що вона являє собою унікальний матеріал для дослідження. У результаті аналізу оповідань, повістей та нарисів молодого Некрасова ми дійшли висновку, що їм властиве поєднання елементів поетики класицистичного, романтичного художніх методів; до того ж, у творах прослідковується прагнення до описів, що за своєю специфікою належать до проявів використання методів «натуральної школи».
3.
Роман «Жизнь и похождения Тихона Тростникова» також є еклектичним, однак йому властиве єдине начало, що обумовлене постійною авторською увагою до сучасності, її соціальних та моральних проблем. Художній пошук тут формував новий світогляд Некрасова, який вже тяжів до естетики реалізму. Щодо визначення жанрової приналежності даного твору, то, з нашої точки зору, раціональним є віднесення його до жанру авантюрного роману, хоча його фабульна динаміка і є дещо ослабленою. Однак елементи поетики вказаного жанру активно використовуються Некрасовим під час написання «Жизни и похождений Тихона Тростникова».
4.
Жанрові особливості прози Некрасова кінця 1840‑х – початку 1850‑х рр. нами було розглянуто на прикладі романів, написаних у співавторстві з А. Я. Панаєвою: «Три страны света» та «Мёртвое озеро». Ці два твори відносимо до масової белетристики. Роман «Три страны света» містить нерівноцінні у художньому відношенні частини. Це роман-фельєтон, що імітує велику епічну форму та характеризується різноманітним тематичним матеріалом. «Мёртвое озеро», хоча і вважається одним із найслабших творів Некрасова, однак є вагомим у процесі дослідження еволюції письменника. Тут, зокрема, по-новому співвідносяться жанрові компоненти Романа і оповідання, з’являються нові варіанти поєднання рис поетики романтизму, «натуральної школи» та наївного реалізму.
5.
До культурно-історичних сталих художньої прози Некрасова належать: теми літературного життя та народу, мотив письменництва, образи письменників та людей з народу. Тема літературного життя та пов’язані з нею мотиви та образи найбільш яскраво представлені у другій частині роману «Жизнь и похождения Тихона Тростникова» - «Похождения русского Жилблаза», оскільки саме образ Тростникова відображає зміни, що відбулися у особистості письменника. Цей же роман, де Некрасов вперше звертається до центральної у його творчості теми народу, став творчою лабораторією, у якій ця тема розроблялася. До тем морально-етичного зрізу належать: тема смерті, тема грошей та тема особистого щастя.
6.
Виявлення наскрізних тем та образів художньої прози Некрасова дає можливість визначити її місце у діалектиці творчої особистості письменника. У літературі він сприймав себе передусім як прозаїка і в повістях та романах апробував теми, які надалі стануть провідними у його поетичній творчості. У ліриці Некрасов зробив те, чого не зміг досягти у епосі, однак до його віршів увійшов досвід, набутий у процесі створення оповідань, повістей, фельєтонів, романів.
7.
Хоча Некрасову так і не вдалося створити вершинні зразки роману, його белетристика виконала усі три властиві їй функції: у ній знайшли своє відображення найбільш важливі проблеми, що пізніше були розвинуті у російському романі; використовувались деякі шаблони, однак було знайдено і нові рішення, а також прокладено шляхи для закріплення та розвитку в літературі того, що вже було досягнуто.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Архипов В. А. Поэзия труда и борьбы. Очерки творчества Н. А. Некрасова. – М.: Наука, 1973. – 259 с.
2. Баевский В. С. Психологический параллелизм в поэтическом миросозерцании Некрасова // Н. А. Некрасов и его время. Межвузовский сборник. – Калининград, 1981. – Вып. 3. – С. 25‑37.
3. Баталова Т. П. Федянова Г. В. Военная лирика Некрасова 1854-1856 в контексте русской журнальной поэзии // Литературные мелочи прошлого тысячелетия: К 80‑летию Г. В. Краснова. – Коломна, 2001.- С. 115-123.
4. Бахтин М. М. Литературно-критические статьи / Сост. С. Г. Бочаров и В. В. Кожинов.- М.: Худ. лит., 1986. – 542 с.
5. Беглов В. А. Единство и противоречивость образов семи странников в поэме «Кому на Руси жить хорошо» // Н. А. Некрасов и его время. Межвузовский сборник.– Калининград, 1981. – Вып. 6. – С. 33-40.
6. Белинский В. Г. Собрание сочинений: В 9 т. – М.: Правда, 1978. – Т. 4. – 465 с.
7. Березнева А. Н. Русская романтическая поэма: Лермонтов, Некрасов, Блок: К проблеме эволюции жанра. – Саратов: Изд‑во Сарат. унив‑та, 1976. – 97 с.
8. Беседина Т. А. Эпопея народной жизни: «Кому на Руси жить хорошо» Некрасова. – СПб.: Дм. Буланин, 2001. – 214 с.
9. Бессонов Б. Л. Об авторской принадлежности романа «Три страны света» // Некрасовский сборник. – Л.: 1978. – Вып. 6. – С. 111‑119.
10. Ботникова А. Б. Э. Т. А. Гофман и русская литература. – Воронеж, 1977. – 146 с.
11. Бушканец Е. Г. У истоков мемуарной литературы о Н. А. Некрасове // Вопросы источниковедения русской литературы. – Казань, 1973.- Вып. 112. – С. 3‑19.
12. Вердеревская Н. А. Русский роман 40–60‑х гг. ХІХ века. – Казань, 1980. – 112 с.
13. Вердеревская Н. А. Становление типа разночинца в русской литературе 40‑х – 60‑х годов ХІХ века. – Казань: Казан. гос. пед. ин‑т, 1975. – С. 19‑40.
14. Вершинина Н. Л. Анекдот и идиллия в структуре беллетристической прозы Некрасова 1840‑х годов // Некрасовский сборник. – СПб., 2001. – Вып. ХІІІ. – 243 с.
15. Вершинина Н. Л. Н. А. Некрасов и немецкая литература // Карабиха. – Ярославль, 1997. – Вып. 3. – 164 с.
16. Вершинина Н. Л. Особенности развития реализма в литературе конца 30‑х – начала 40‑х годов ХІХ века и Пушкин // Проблемы современного пушкиноведения. – Псков, 1991. – 192 с.
17. Вершинина Н. О формах диалогического художественного сознания в прозе Н. А. Некрасова начала 1840‑х годов // IV Некрасовские чтения. Тезисы докладов. – Ярославль, 1989. – С. 33‑34.
18. Вершинина Н. Л. Проблема сатирического изображения в ранней прозе Некрасова и «романтическая ирония» // Двадцать шестая Некрасовская конференция (к 170‑летию со дня рождения). Тезисы докладов. – Ярославль, 1991. – С. 11‑12.
19. Виноградов В. В. Поэтика русской литературы. – М.: Наука, 1976. – 238 с.
20. Власов М. Ф. О языке и стиле Н. А. Некрасова. – Пермь: Перм. гос. ун‑т им. А. М. Горького, 1970. – 216 с.
21. Гаркави А. М. Некрасов в борьбе с царской цензурой. – Калининград, 1966. – 266 с.
22. Гин М. Об отношении Некрасова с народничеством 70‑х годов // Вопросы литературы. – 1960. – № 10. – С. 87‑107.
23. Гин М. М. О своеобразии реализма Некрасова. – Пертрозаводск: Карелия, 1966. – 256 с.
24. Гин М. М. От факта к образу и сюжету. О поэзии Н. А. Некрасова. – М.: Сов. пис., 1971. – 303 с.
25. Гин М. Проблемы реализма поэзии Некрасова Н. А.: Автореферат… канд. фил. наук. – Л.: ЛГУ им. А. А. Жданова, 1967. – 37 с.
26. Гуковский Г. А. Неизданные повести Некрасова в истории русской прозы сороковых годов // Некрасова Н. А. Жизнь и похождения Тихона Тростникова. – М.; Л.; 1931. – С. 366‑373.
27. Гурвич И. Русская беллетристика: эволюция, поэтика, функции // Вопросы литературы. – 1990. - № 5 (май). – С. 113‑142.
28. Евгеньев-Максимов В. Е. Жизнь и деятельность Н. А. Некрасова: В 3‑х тт. – М.; Л.: Гослитиздат, 1947‑1952.
29. Еголин А. М. Некрасов и поэты-демократы 60‑80‑х годов ХІХ века. – М.: Гослитиздат, 1960. – 355 с.
30. Едошина И. А. Взаимодействие прозы и драмы в раннем творчестве Н. А. Некрасова // Творчество Н. А. Некрасова в литературном процессе ХІХ‑ХХ веков. – Кострома, 1991. – 128 с.
31. Ермилова Е. В. Некрасов // История всемирной литературы: В 9‑и тт. – М.: Наука, 1990. – Т. 7. – С. 76‑84.
32. Жданов В. Жизнь Некрасова. – М.: Наука, 1981. – 236 с.
33. Жданов В. В. Некрасов. – М.: Молодая гвардия, 1971. – 494 с.
34. Живые страницы. Н. А. Некрасов в воспоминаниях, письмах, дневниках, автобиографических произведениях и документах. – М.: Дет. лит., 1974. – 448 с.
35. Зимина А. Н. Некрасов-беллетрист // Тр. Моск. гос. ин-та истории, философии и литературы. – М., 1939. – Т.3. – 292 с.
36. Зубков М. Н. Роман «Три страны света». Любовь и труд // Н. А. Некрасов. Три страны света. – М.: Правда, 1990. – С. 3‑20.
37. История русского романа: В 2‑х тт. – М.; Л.: Наука, 1964. – Т. 2. – 656 с.
38. Карамыслова О. В. Жанровое своеобразие романа Н. А. Некрасова и А. Я. Панаевой «Три страны света» // Н. А. Некрасов и его время. Межвузовский сборник. – Калининград, 1981. – Вып. 6. – С. 24‑28.
39. Карамыслова О. В. О жанре и композиции романа Н. А. Некрасова и А. Я. Панаевой «Три страны света» // Н. А. Некрасов и его время. Межвузовский сборник. – Калининград, 1981. – Вып. 3. – С. 93‑100.
40. Клейман Р. Некоторые аспекты мотива странничества в творчестве Н. А. Некрасова и Ф. М. Достоевского // ІІ Некрасовские чтения. Тезисы выступлений. – Ярославль, 1987. – С. 29‑30.
41. Клибанов А. И. Народная социальная утопия в России ХІХ века. – М., 1978. – 134 с.
42. Корман Б. О. Лирика и реализм. – Иркутск, 1986. – 54с.
43. Корман Б. О. Лирика Некрасова. 2‑е изд. перераб. и доп. – Ижевск: Удмуртия, 1978. – 299 с.
44. Краснов Г. В. Последние песни: О поэзии Н. А. Некрасова последних лет жизни. – М.: Книга, 1981. – 110 с.
45. Краснов Г. В. Поэт и гражданин: (Некрасов и Пушкин) // Н. А. Некрасов в кругу современников. – Коломна, 2002. – С. 86‑93.
46. Крошкин А. Ф. Роман Н. А. Некрасова «Жизнь и похождения Тихона Тростникова» // Некрасовский сборник. – М.; Л.: 1960. – Вып. 3. – С. 35‑58.
47. Кулешов В. И. Натуральная школа в русской литературе XIX века. 2‑е изд. – М.: Наука, 1982. – 369 с.
48. Лотман Ю. М. Избранное: В 3‑х тт. – Таллинн, 1993. – Т.3. – 483 с.
49. Лужановский А. В. Рассказ в русской литературе 1820–1850‑х гг. – Иваново, 1996. – 153 с.
50. Лукашевский А. А. Неизвестный источник романа «Три страны света» // Русская литература. – 1976. - № 4. – С. 69‑86.
51. Лурье В. Романы и повести Некрасова Н. А.: Автореферат… канд. фил. наук. – Л.: ЛГУ им. А. А. Жданова, 1961. – 20 с.
52. Маков В. И. Труд и капитал в поэзии Некрасова. – Ташкент: Фан, 1971. – 180 с.
53. Маркович В. М. К вопросу о различении понятий «классика» и «беллетристика» // Классика и современность. – М., 1991. – 274 с.
54. Маркович В. М. Петербургские повести Н. В. Гоголя. – Л., 1989. – 174 с.
55. Морозов Н. Г. Проблемы изображения народной жизни в творчестве Н. А. Некрасова (1856-1861 гг.): Автореферат… канд. фил. наук. – Л.: ИРЛИ РАН, 1984. – 19 с.
56. Мостовская Н. Н. Жизнь и похождения Тихона Тростникова. Комментарии // Некрасов Н. А. Полн. собр. соч. и писем: В 15‑и тт. – Л.: Наука, 1984. – Т. 8. – С. 705‑751.
57. Мостовская Н. Н. Литературные реалии в творчестве Некрасова 40 – 50‑х гг. // Двадцать шестая Некрасовская конференция (к 170‑летию со дня рождения). Тезисы докладов. – Ярославль, 1991. – С. 6‑7.
58. Некрасов Н. К. По следам некрасовских героев. – М.: Сов. Россия, 1970. – 175 с.
59. Некрасов Н. А. Полное собрание сочинений и писем: В 15‑и тт. – Л.: Наука, 1984.
60. О Некрасове. Сб. / Сост. А. Ф. Тарасов. – Ярославль: Верх.‑Волж. кн. изд‑во. – Вып. 4. – 1985. – 114 с.
61. Орехова Л. Герой и автор в «Петербургских углах» Н. А. Некрасова // VI Некрасовские чтения. Тезисы докладов. – Ярославль, 1991. – С. 32‑33.
62. Прийма Ф. Я. Некрасов и русская литература. – Л.: Наука, 1987. – 326 с.
63. Панаева А. Я. Воспоминания. – М.: Худож. лит., 1972. – 486 с.
64. Пропп В. Я. Исторические корни волшебной сказки. – Л., 1986. – 168 с.
65. Савостин И. Г. Пространство народных героев Некрасова // Н. А. Некрасов и его время. Межвузовский сборник. – Калининград, 1981. – Вып. 3. – С. 60‑69.
66. Тынянов Ю. Н. Поэтика. История литературы. Кино. – М., 1977. – 315 с.
67. Хализев В. Е. Теория литературы. Уч‑к для вузов.2‑е изд. – М.: Высшая школа, 2000. – 398 с.
68. Чуковский К. И. Мастерство Некрасова. – М.: Худ. лит., 1971. – 711 с.
69. Чуковский К. И. Тема денег в творчестве Некрасова // Чуковский К. И. люди и книги. – М.: Худ. лит., 1958. – 544 с.
70. Эйхенбаум Б. М. О литературе. – М.: Высшая школа, 1987. – 274 с.
71. Яковлев В. И. К вопросы об исторических взглядах Н. А. Некрасова // Путь в науку. – Ярославль, 1999. – Вып. 5. – С. 50‑55.