Літературні памятки стародавньої Русі та України.

Реферат на тему:

Літературні пам’ятки стародавньої Русі та України.

Запровадження християнства на Русі сприяло зміцненню дер­жавності, поширенню писемності, створенню визначних пам'яток літератури. Під його впливом розвивалися живопис, кам'яна ар­хітектура, музичне мистецтво, розширювалися і зміцнювалися культурні зв'язки Русі з Візантією, Болгарією, країнами Західної Європи. Разом з християнством на східнослов'янських землях були запроваджені церковний візантійський календар, культ "чудотвор­них" ікон, культ святих.

Християнство внесло позитивні зміни у світогляд людей. Якщо в основі політеїстичних релігійних вірувань стародавніх слов'ян містився страх перед стихійними силами природи, ворожими і панівними, то християнство плекало надію на порятунок, почуття захоплення навколишнім світом.

У процесі поширення й утвердження християнство на Русі поступово втрачало візантійську форму, вбираючи в себе елементи місцевих слов'янських звичаїв, ритуалів, естетичних запитів схід­них слов'ян. Візантійські церковні канони поступово пристосува­лися до особливостей давньоруського етносу. Водночас зазначимо, що у боротьбі з "поганством" християни знищили безцінні пам'ят­ки стародавнього язичницького світу, зокрема шедеври дерев'яної скульптури, забороняли старовинні танці, скомороші дійства тощо.

Християнство, однак, справило великий вплив на розвиток духовної культури Київської Русі. З його запровадженням літера­турною мовою на Русі стала церковнослов'янська мова, створена приблизно за 100 років до прийняття християнства болгарськими просвітителям Кирилом і Мефодієм. З нею поширювалась освіта також на Балканах і в Моравії.

Коли християнство стало державною релігією Київської Русі, виникла потреба ознайомити віруючих з Біблією, житіями святих, проповідями, а також з історією християнства та його світоглядом. Першим кроком на шляху створення давньоруської літератури було перенесення з Візантії та Болгарії культової літератури.

Наголосимо, що до літератури-посередниці давньоруські книж­ники підходили творчо: редагували тексти, вставляли власні за­уваження, цитати тощо. До перекладної літератури належали: богослужебні книги — Святе Письмо, Тріоді, Октоїхи, Мінеї, Требники тощо; житія святих — апографи, патерики — збірники коротких розповідей про ченців, аскетів; кормчі книги — пам'ят­ки церковного права, церковні статути; філософські твори на зра­зок "Шестодневу"; історичні хроніки; гомілетика — урочисті "сло­ва" на церковні свята.

Важливі політичні й історичні проблеми висвітлювалися у тво­рах оригінальної руської літератури, що ґрунтувалася на досвіді усної дохристиянської культури. Вчені дослідили, що в 10 тис. церков і монастирів, побудованих на Русі з кінця X до початку XIII ст., налічувалось близько 85 тис. перекладних та оригінальних книг.

Специфіка релігійного змісту, можливості доступу до досяг­нень світової культури сприяли тому, що першими руськими письменниками були переважно священнослужителі: київський митрополит Іларіон, митрополит Климент Смолятич, монах-літописець Нестор, єпископи Кирило Туровський та Лука Жидята, дяк Григорій, ігумен Печорського монастиря Феодосій, ігумен Сильвестр та ін.

Основним джерелом викладу філософських соціальних і мо­рально-етичних проблем на Русі була Біблія, зокрема Новий Завіт. З біблійних книг найчастіше перекладалися Євангеліє, Апостол ("Дії Святих апостолів" і "Послання апостолів"), Псалтир, П'ятикнижжя Мойсеєве, Буття.

Збереглося чимало списків Євангелій, але лише два з них складають тетра-Євангелія, тобто всі чотири Євангелія (від Мат­вія, Марка, Луки, Іоанна) разом. Перший руський список Єван­гелія виконав дяк Григорій у 1056—1057 pp. на замовлення нов­городського воєводи і посадника Остромира, родича великого князя Ізяслава. Звідси і назва — "Остромирове Євангеліє". Деякі дослід­ники вважають, що форма письма цього твору засвідчує про його київське походження, а дяк Григорій, ймовірно, був з духовенс­тва, яке приїхало з Києва до Новгорода.

Інше важливе джерело давньоруської християнської філософ­сько-літературної думки становила візантійська література, зо­крема патристична — твори "отців церкви": Василія Великого, Григорія Богослова, Іоанна Дамаскіна, Іоанна Златоуста, Афанасія Александрійського, Єфрема Сірина та інших, а також матеріали перших Вселенських соборів (325 — 787 pp.). У них обґрунтовані основні догмати християнства.

Найдавнішою пам'яткою писемності Київської Русі вважаєть­ся "Ізборник Святослава", укладений 1073 та 1076 pp. для київ­ського князя Святослава Ярославича. Поряд з творами церковно-релігійного характеру, зокрема уривками з патристичної літерату­ри, він містить публіцистичні твори давньоруських письменників, де роз'яснюються норми поведінки людини за різних побутових обставин. В "Ізборнику" 1073 р. подано перший "Індекс книг істинних і хибних", в якому йшлося про книги, які слід читати і які заборонені ("відречені", апокрифічні книги). В "Ізборнику" 1076 р. згадувався автор — "грішний Іоанн", розповідалося, яки­ми джерелами користувався укладач книги, коли була закінчена робота, хто замовив "Ізборник" тощо. Ці публікації були перши­ми на Русі бібліографічними довідниками.

Для характеристики епохи виникнення оригінальної літерату­ри Київської Русі найкраще підходить афоризм з "Євангелія від Іоанна": "Спочатку було слово". "Словами" називалися тоді твори церковно-повчального характеру. Сюжетом для їх написання могла слугувати історична подія, злободенна суспільна проблема, поста­новка моральної теми.

Першим відомим письменником з місцевого населення був у Київській Русі митрополит Іларіон. Роки його народження і смер­ті невідомі, творив він у XI ст. за часів княжіння Ярослава Мудрого. Він автор визначної пам'ятки вітчизняної писемності — церков­но-богословського твору "Слово про закон і благодать", написаного між 1037 і 1050 pp., в якому наголошено на величі руського народу, руської землі, руської церкви. Зауважимо, що під "Зако­ном" стародавні письменники розуміли Старий Завіт — першу ча­стину Біблії (іудаїзм), а під "Благодаттю" — Новий Завіт — другу частину Біблії (християнство).

Митрополит Іларіон висунув перед собою складне історико-філософське завдання — довести ідею рівності всіх народів, під­вести читачів до ідеї введення давньоруського народу до всесвіт­ньої Історії, показати, що руська земля "славиться в усіх чоти­рьох кінцях Землі". Автор акцентує на вільному і самостійному виборі релігії князем Володимиром, що повністю відповідало по­літичному курсу Ярослава Мудрого, який вів боротьбу за політич­ну, церковну і культурну незалежність від Візантії. В особі Воло­димира Святославича Іларіон вперше в давньоруській літературі створює образ ідеального князя — "правдивого славного та муж­нього". Він першим на Русі обґрунтовує ідею княжої влади, яка дана від Бога, відстоює принцип прямого престолонаслідування. Як церковний діяч митрополит Іларіон, безумовно, на перше місце висуває "божественну мудрість".

У Київській Русі достатньо швидко виник свій жанр літератури — літописання (як жанр, а не історичні записи), у такому вигляді не відомий ні у Візантії, ні в Болгарії. Літописи — це не лише історичні, а й літературні твори, сказання, билини, народні перекази, посоль­ські нотатки, легенди. Збереглося близько 1500 літописних списків, що є величезним надбанням культури східнослов'янських народів.

Загалом давньоруські літописи — це надзвичайно цінне істо­ричне джерело, з якого можемо дізнатися про окремі подробиці подій і процесів, більше ніде не висвітлених. Однак у тексти лі­тописних зведень часто вносилися зумовлені політичною кон'юнк­турою зміни. При зміні політичного курсу чи ситуації літописи повністю переписувалися, інколи поспішно, а подекуди, можливо, і ґрунтовно. Робилося це майже так часто, як часто змінювалася влада на великокняжому столі, а за умов невпинних усобиць з кінця 30-х років XII ст. це стало буденною подією. Ворогуючі князі й цілі князівські лінії, зокрема, "мономаховичі" й "ольговичі", котрі виступали замовниками підготовки літописних редакцій, не могли байдуже оминати процесу літописання і наполягали на необхід­ності ідеалізації своєї династичної гілки та осуду своїх конкурен­тів. Літописи створювалися на підставі багатьох різноманітних дже­рел, а укладачами таких хронік найчастіше були монахи. Пере­дусім вони намагалися використовувати Біблію, а тому дуже часто розпочинали опис з короткого переказу основних старозавітних подій: про перших людей, Великий потоп, розселення синів Ноя по світу тощо. Ця стабільна частина історичного передання, не­залежна від змін у суспільному житті, мала на меті надати такий самий авторитет стабільності подальшим подіям, аж до сучасних літописцям включно.

Найвидатнішим історичним твором Київської Русі й найвидатнішим вітчизняним літописом серед збережених часом є "Повість временних літ", написана ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором 1113 р. Нею починаються майже всі давньоруські літо­писи, що дійшли до нашого часу. До цього літопису ввійшли всі попередні зводи та різні доповнення, зроблені самим Нестором та його попередниками. Вперше зроблено спробу визначити міс­це Київської Русі в загальноісторичному процесі, пов'язати її історію зі світовою.

"Повість временних літ" показово втілює найсуттєвіші риси, притаманні всій да

вньоруській літературі: релігійність, патріотизм, моралізаторський характер. "Временний", тобто тимчасовий, ми­нущий, недовговічний характер мають усі події земного світу. Водночас оскільки все на землі перебуває під пильним оком Бога, ці події — наслідок божественного провидіння, а не випадковий збіг обставин. Тому першим завданням монахів-літописців є "роз'яс­нення" на історичному матеріалі вищої волі. При цьому літопи­сець залишається патріотом своєї землі, який не може не вияв­ляти певних симпатій співвітчизникам. У подробицях, із ледь при­хованим захопленням сповіщає він про вдалі походи київських язичницьких дружин проти християнського Константинополя і про розміри данини, яку мали сплачувати русам імператори.

Аналізуючи зміст твору, зазначимо, що він дає всі підстави вважати очевидним факт намагання культурних кіл сприяти утво­ренню на великій території Київської Русі єдиної нації. Форму­вання нації сучасними соціологами вважається завершеним з поя­вою національної самосвідомості як спільного для певного етносу світогляду, що віддзеркалює спільні економічні, політичні, духовні прагнення й відокремлює "своє" від "чужого" в історичній пер­спективі: у проекціях минулого та майбутнього. За часів Серед­ньовіччя такі проекції потребували релігійного обгрунтування, а тому укладач "Повісті временних літ" багато уваги приділяє саме витокам слов'янського християнства, проте неодноразово торка­ється і власне етнічних проблем.

Історична заслуга літописця Нестора полягає в тому, що він створив другу, після Іларіона концепцію осмислення давньорусь­кої історії та висунув питання про введення історії Русі до все­світньої історії. В центрі політичної історії епохи Нестора акту­альним залишалося питання про незалежність Русі від Візантії, її культурну самобутність.

Цінною пам'яткою староукраїнського письменства є "Повчання Володимира Мономаха своїм дітям", написане на початку XII ст. Князь Володимир Мономах — одна з найвидатніших постатей княжих часів, син високоосвіченого князя Всеволода, який сла­вився знанням п'ятьох мов. Від батька Володимир перейняв ве­лике захоплення до книжок і до освіти. На київському престолі він перебував 1113—1125 pp. У творі можна виділити три окре­мих частини. В першій автор від імені князя Ярослава Мудрого звертається з посланням до його синів, закликає жити у мирі та любові, не переступати кордонів. "Якщо будете жити у ненависті та в роздорах, — зазначається у посланні, — то самі загинете та загубите землю батьків і дідів своїх, придбану їх власною пра­цею". У другій частині твору автор розглядає обов'язки щодо ближ­нього та повинності доброго господаря. Він наказує допомагати бідним, опікуватися вдовицями і сиротами, забороняє карати смер­тю: "Ні невинного, ні винного не вбивайте й не кажіть убивати". В третій частині Володимир Мономах розповідає про різні при­годи та небезпеки у своєму житті, з яких він вийшов цілий і здоровий. Причиною, на його думку, є те, що без волі Божої у світі ніщо не відбувається. Отже, у "Повчанні Володимира Моно-маха" простежується світський, хоча і запозичений з Псалтиря, варіант християнської моралі.

Багатством художніх прийомів красномовства вирізняються твори єпископа Кирила Туровського. Автор багатьох казань і повчань відверто висловлюється за свободу волі людини, розумі­ючи її як свободу вибору між добром і злом.

Видатним філософом і літератором Стародавньої Русі був Даниїл Заточник (кінець XII —початок XIII ст.), гаданий автор "Слова Даниїла Заточника" (в іншій редакції — "Моленіє Даниїла Заточника"). Він високо цінує розум і мудрість людини, часто посилається на притчі царя Соломона зі "Старого Завіту", вико­ристовує афоризми античних філософів — Плутарха, Демокріта, Діогена, Геродота, Арістотеля, Піфагора та ін.

Після запровадження на Русі християнства з'явився новий вид літератури — житія святих (агіографія). У цих релігійно-біографі­чних творах розповідалось про життя мучеників, аскетів, церко­вних і державних діячів, оголошених церквою святими: Іоанна Златоуста, Афанасія Александрійського, князів Бориса і Гліба, вбитих братом Святополком, засновника Києво-Печерського мо­настиря Антонія Печорського. У житіях відбивалися історичні події тих часів, моральні, філософські, естетичні уявлення, вони стано­влять цінні інформаційно-історичні джерела. Наприклад, у "Житії Феодосія Печерського" яскраво відображені монастирський по­бут кінця XI ст., норови, звичаї тощо.

На початку XIII ст. склався "Києво-Печерський патерик" — збірник розповідей про життя ченців Києво-Печерського монас­тиря, заснованого у середині XI ст. Антонієм. У ньому вміщено уривки з "Повісті временних літ", зокрема розповіді Нестора-літописця про печерських монахів Даміана, Єремію, Ісаакія, Мат­вія, а також описуються деякі історичні події: про взаємовідноси­ни князів, феодальні міжусобиці, торгівлю Києва з Галичем, Пе­ремишлем, похід руських князів на половців.

Справжнім шедевром, своєрідною перлиною давньоруської літератури є "Слово о полку Ігоревім", створене невідомим авто­ром близько 1187 р. За художнім рівнем цей твір не має аналогів у візантійській та європейській літературах. Важливим джерелом для цього літературного шедевру стала усна народна творчість, що відображала цілий пласт художньої культури русичів. "Слово о полку Ігоревім" присвячене опису невдалого походу руських князів під проводом новгород-сіверського князя Ігоря Святосла­вича проти половців 1185 р. Автор твору яскравими фарбами змальовує образи князів Ігоря, Романа, Мстислава, Всеволода, Святослава, Ярослава Осмомисла та ін. Звертаючись до них, на­щадків Ярослава Мудрого, він закликає їх "вкласти в піхви мечі", помиритися між собою.

За жанром — це радше не слово-хвала, а слово-жаль з при­воду страждань Руської землі, з приводу загибелі руської дружи­ни, яку було принесено в жертву княжому прагненню слави і військової здобичі. Деякі дослідники зазначають, що "Слово о полку Ігоревім" за спрямованістю відбивало опозиційні панівній офіцій­ній ідеології пріоритети і за зверненням до язичницьких образів, і за особливою орієнтованістю на південні, степові та причорно­морські витоки русів. Великою тугою сповнений ліричний моно­лог Ярославни, який надихав багатьох українських, російських та інших слов'янських поетів до створення неперевершених шедев­рів у перекладах і переспівах цього уривку поеми. Найбільшою ж загадкою лишається постать автора — вихідця з князівського середовища, полум'яного патріота, широко обізнаної і таланови­тої людини. На думку дослідників, одним з найвірогідніших пре­тендентів на авторство твору є рідний брат Ярославни, галицький князь-ізгой (князівського походження, але без уділу, без влади над якимось регіоном) Володимира Ярославича, який під час Іго­ревого походу перебував у Путивлі поруч із сестрою. При цьому остаточно визначити автора навряд чи коли-небудь вдасться. Брак відомостей про автора цього твору яскраво ілюструє рівень нашої історичної поінформованості про Давню Русь загалом і дає підстави вважати, що її культурне життя (за сучасними уявленнями дещо примітивне) було значно багатшим і розвиненішим, ніж дають змогу судити про це вцілілі пам'ятки та відомості.

Літературно-митецька діяльність. За князя Ярослава (XI ст.) книжно-писемна справа і вченість особливо піднеслися. Відомо, що сам Ярослав проводив ночі за читанням, мав величезну бібліотеку. Характерний складений книжником Іваном «Ізборник» — хрестоматія з кращих повчальних творів ві­зантійських авторів.

За Ярослава на митрополичий престол Києва вперше було поставлено не грека, а русича — Іларіона, вченість якого засвідчена блискуче написаною про­повіддю «Слово про Закон і Благодать», що збереглася до наших часів.

Тут патетично стверджується, що новозаповітна віра вища за старозаповітну, бо «благодать» є вільний вияв любові до Бога, а не страх перед Ним, як у часи Мойсеєві. Іларіон знаходить красномовну алегорію: закон подібний до рабині Агари, що поступилася Саррі як законній дружині й пані своїй. Автор проповіді радіє, що слов'яни отримали світло віри саме «за благодаттю».

Відомі й інші видатні книжники Київської Русі, вченість яких захоплювала сучасників, а часом викликала й заздрість. Це — Климент Смолятич і Кирило Туровський (XII ст.).

«Повість временних літ» була написана найвідомішим із вітчизняних літо­писців —- Нестором, ченцем Києво-Печерського монастиря, що жив у другій половині XI — на початку XII ст. Вона отримала назву за першими словами: «Се повесть времєнних лет...». У повісті, крім власне літопису — опису подій рік за роком — Нестор зв'язує історію слов'ян зі світовою історією, описує їх побут, обряди, звичаї, вірування тощо. Наприклад, із «Повісті...» ми дізнаємося про існування в 945 р. у Києві кам'яного палацу князя Святослава, стіни якого були прикрашені фресками, мозаїкою, інкрустаціями з мармуру.

З'являється новий для слов'ян жанр літератури — житія святих, у яких розповідається про життя церковних і державних діячів, оголошених церквою святими; тут фігурували як персонажі світової церковної історії (Алексій — чоло­вік Божий, Іоан Золотоустий та ін.), так і герої давнього київського життя (мученики-князі Борис і Гліб, вбиті своїм братом Святополком Окаянним у боротьбі за владу; засновники Києво-Печерського монастиря Антоній і Феодосій Печерські й ін.). У житіях відтворено історичні події тих часів, релігійно-моральні та естетичні погляди суспільства.

Справжнім шедевром київської літератури є «Слово о полку Ігоревім», створене в ХІІ ст.