Вислів «воля до гармонії», що послужив заголовком Винниченкової статті про Т.Шевченка, криє в собі одну з можливих розгадок творчого феномена самого автора. Поетика контрастів, антиномія гармонії та дисгармонії, постійне протиборство взаємовиключаючих тенденцій життя і пошук рівноваги становлять чи не найважливіші прикмети письменницької манери Винниченка. В одному з щоденникових записів, який передає особливий стан сприйняття і переживання музики Бетховена, читачеві неначе раптом відкривається таємниця творчого процесу майстра: «Щемить у грудях, і розум напружений жадним бажанням схопити весь потік життя й установити закони його. І здається, що тоді він стане такий же повнозвучний, ритмічний, строго-гарний, як і ці звуки сонати» [11:23]. Це зізнання, що дозволяє говорити про музичні імпульси творчості Винниченка і виявляє сконцентрованість його художньої уяви на прагненні вловити внутрішні течії життя й відтворити його динаміку в повнозвучних образах, і виражає ту «волю до гармонії», яка диктує своєрідність застосування прийомів аналізу й синтезу в структурі творів письменника і формує його оригінальну художню систему.
У «Щоденниках» Винниченка раз у раз натрапляємо на висловлювання, що становлять певний ключ до розуміння його письменницької й людської індивідуальності. Автор постає перед нами в постійному напруженому процесі самогармонізації. Для нього незаперечна згубність «ворожнечі з самим собою» й рятівна сила «краси спокою і гармонії» [8:93]. «Внутрішнє психічне існування людини є постійний, ніколи неустанний процес приведення себе до задоволення собою, — вважає Винниченко. — Задоволення собою є необхідна умова можливості існування людини» [8:97]. Характерно і те, що саме Шевченко, який «мав у собі велику силу гармонії, цільності», у філософії та етиці якого не було «нічого дисгармонічного, протирічивого собі», став для Винниченка ідеалом митця і людини [6:93]. Очевидно, є підстави твердити, що творчість Винниченка при всьому її розмаїтті, епічному розмаху, багатстві людських типів своєрідно моделює власний внутрішній світ письменника в його органічній опосередковано вираженій «волі до гармонії». Можливо, звідси беруть початок і Винниченкові спроби експериментування, пошуку незвичних, виняткових ситуацій, які немовби випробовують людську істоту на міцність характеру, волі, на міру відповідності вчинків та переконань, світогляду і чуття?
На жаль, і донині зберігає слушність твердження Григорія Костюка, висловлене в 1980 році, про те, що «ми Винниченка не знаємо. Він і досі не досліджений у всій своїй суперечливій складності й глибині. Багатющі, притаманні тільки йому художні відкриття, досягнення і засоби зовсім не вивчені й незнані не тільки для широких читачів, але й для фахових істориків літератури» [11:5]. Авторитетний дослідник пояснює цей стан не тільки ненормальними умовами розвитку літературознавчої науки на Україні, але й специфікою самих творів Винниченка, які абсорбували читацьку увагу передусім гостротою та незвичністю проблематики, новизною ідей, штовхаючи критиків на шлях полеміки, дружнього чи ворожого діалогу з автором, у той час як художній світ митця, особливості його поетики, стилю, мови залишалися нез’ясованими [11:19].
І все ж українська критика початку XX ст. помітила найхарактерніші прикмети письменницької манери Винниченка, позначеної новим підходом до зображення людини у всій складності її внутрішнього життя: відсутність традиційної схеми поділу персонажів на лихих і добрих, можливість розвитку характерів і подій у певному руслі в залежності від ситуації, настрою, збігу обставин від якихось, здавалось би, випадкових чинників, зрештою від суперечностей, закладених у самій природі людини (спостереження Олени Пчілки, П.Христюка, М.Данька, К.Сріблянського, Ол.Грушевського, А.Крушельницького та ін.). Так, Ол.Грушевський, указуючи на інтерес Винниченка до психологічних контрастів, що виявляються як «контрасти-зміни і контрасти-нахили в душі людини», писав: «Сполучення в одній душі краси й огиди — се найбільш різкий зразок психологічного контрасту. Се дві сили, можливості в рівновазі, кожна з них може взяти верх і надати свою ознаку психічному життю людини. Поки сі дві сили, сі два начала урівноважують, стримують одна другу, неясно, яким саме шляхом піде дальше життя. Ніби в напруженому очікуванні стоять терези, і щось мале вплине, і терези заворушаться. Що буде тим малим дотиком, який виведе терези з рівноваги?» [9:242]. Критик відзначив тут дуже важливу рису Винниченка як аналітика і психолога: відсутність однозначних розв’язань проблеми характеру, пильне вдивляння в душу людини й пошук тих прихованих внутрішніх імпульсів, які дають поштовх розвиткові характерів і подій у певному напрямку.
Діяння принципу контрастності в структурі творів Винниченка простежує і С.Єфремов, який вбачає в ньому особливість світобачення письменника та чи не найголовніший засіб у спробах наблизитися до розгадки таємниць буття: «...немов ціле життя стоїть перед письменником як один суцільний контраст, з якого даремно люди шукають виходу і блудять, нічого певного не знаходячи, плутаючись у нерозгаданих суперечностях» [10:292].
Поняття «воля до гармонії» як прикмета художньої свідомості Винниченка певним чином співвідноситься з категоріями морально-етичного та суспільно-філософського плану, з допомогою яких він прагне дослідити внутрішні конфлікти людини та її зусилля в досягненні душевної рівноваги. Тут ми неминуче стикаємося з Винниченковою теорією «чесності з собою», без об’єктивного, неупередженого осмислення якої неможливо зрозуміти сутність пошуків письменника у сфері поглиблення художнього психологізму.
Якщо в ранніх оповіданнях і повістях Винниченка головним елементом дисгармонії життя є соціальні контрасти («Голод», «На пристані», «Голота»), то подальша його творча еволюція позначена все зростаючою увагою до дисонансів людської душі, які виявляють себе, нерідко з руйнуючою силою, передусім у сфері стосунків з найближчим оточенням. Це суперечності між обов’язком і потребами дійсного життя («Дисгармонія»), між «я» і «ми» («Великий Молох»), загалом між уявленнями та вчинками, неприйнятними з точки зору усталених моральних норм і цілком можливими в світлі теорії чесності з собою («Щаблі життя», «Чесність з собою», «Memento», «3аписки Кирпатого Мефістофеля» та ін.). Пояснюючи у відкритому листі до читачів і критиків суть своєї морально-етичної концепції, Винниченко твердить, що бути чесним із самим собою означає в нього не догоджати «скверні», а узгоджувати, поєднувати в одне ціле всі сили душі, домагаючись їх концентрації та раціонального застосування. «Я умышленно употребил «честность», а не «гармония» с собой, — пояснює автор. — Этим я хочу одновременно сказать о разрыве с моралью старой («нечестность с другими», как говорят критики) и о сознательном гармонизировании своих чувств, опыта, мышления» [2:32]. Можна приймати чи не приймати логіки Винниченка, але не можна не помітити, що саме у сфері його морально-етичних пошуків, у тих межових психологічних ситуаціях, в які він ставить своїх героїв, випробовуючи їх тезою чесності з собою, найповніше виявляються новаторські підходи митця до зображення людини.
Винниченко відкидає старі закостенілі форми моралі, тому що вони стоять над людиною, чинять насильство над її духовною свободою («По-свій», «Божий», «Заповіт батьків», «Чесність з собою»). Для нього це «божки з одбитими носами», які володіють світом, охороняючи «брехню в ім’я правди, ненависть в ім’я любові», прикриваючи фальшиві, потворні форми життя. Усвідомлення дисгармонії життя і прагнення згармонізувати його — це водночас і пошук духовної свободи, звільнення людини від тиску моральних кайданів. «Ми страшенно дисгармонічні. От що! Да! — промовляє герой п’єси «Дисгармонія» підпільник-революціонер Грицько. — Страшенно! Ми ростем розумом і не ростем душею. Ми тікаємо буржуазної, старої етики і з водою вихлюпуємо й дитину. Да, да! А етика повинна буть, повинна! Розум повинен бути в гармонії з кров’ю, з нервами, з тілом. А у нас нема» [5:23].
Критика початку XX ст. схвально відзначала в «Дисгармонії» перевагу принципу художньої об’єктивності над партійними симпатіями автора. Так, І.Франко підкреслював загальнолюдське становище письменника в зображенні учасників революції 1905 р., влучність його спостережень над психологією цих людей з характерною для них неузгодженістю між високим, запалом до ідеалу та дитячим незнанням життя, між бистрим самоаналізом та нездібністю до систематичної громадської праці, між нервовою вразливістю та тривкістю і конкретністю дій. «Він дуже далекий, — констатує І.Франко, — від тих шаблонних малюнків, до яких призвичаїла нас партійна белетристика російська, а почасти й українська останніх років» [14:2]. На цьому ж наголошував і А.Крушельницький: «Винниченко як артист ніяким робом не хоче стати літературним ремісником соціал-демократичного сторонництва, тільки держить у своїх руках і підносить високо ідеал людства, що не дається зачинити ні в яку політичну чи яку там партію» [12:204].
Винниченко вважав незаперечним право митця бачити в кожному зображеному персонажі передусім людину, пояснюючи, що він не хоче сприймати революціонерів як «жерців і попів», вони — люди, підпорядковані всім природним законам, а тому ні раболіпне схиляння перед ними, ні приховування їх недоліків у художньому зображенні недоречні» [1:55].
Простежуючи, як людина через душевну боротьбу і страждання прямує до своєї правди, здійснює нелегкі спроби моральної самооцінки, згармонізування себе з оточенням, Винниченко не обминає й питання про небезпеку влади нових божків, не менш деспотичних і жорстоких, ніж ті божки «з одбитими носами», що уособлювали догми старої моралі. У творчості письменника з’являється алегорія Великого Молоха — втілення влади партійної дисципліни, сліпої покори волі більшості, беззастережного підпорядкування індивідуального «я» загальному «ми». У драмі «Великий Молох» Винниченко показує відчайдушний опір людської індивідуальності всевладдю цих нових божків. «Я не признаю ніяких молохів, для яких я повинен приносити в жертву свою душу, своє «я», — твердить герой п’єси Зінько Чупруненко. — Я — людина, а не якась автоматична машина, начинена голими принципами» [4:14].
Інтонації тривоги, застереження письменника-гуманіста проти нехтування самою природою людської істоти, що ставало правилом у революційних гуртках, звучать у дошкульних репліках іншого персонажа драми — розчарованого, зневіреного Остапа, котрий вимовляє слова страшної правди про нівелюючу, руйнівну силу Великого Молоха, який вимагає від людини «випотрошить себе», вбити інстинкт свого «я»: «Бачив я цих випотрошених і висхлих. Але вам таких і треба, вам, людям гурту; вам нема діла до того, що він висох: «це його приватне життя». Вам нема діла до його серця, до
Переконаний, що механічне, антигуманне розв’язання конфлікту між особистим і загальним на користь загального веде до самознищення людини, Винниченко відтворив не тільки порожні душі «чиновників революції» на зразок Департамента («Дисгармонія») чи Абстракта («Великий Молох»), які вже автоматично, бездушно підлягають владі нових божків, але й спроби живих, мислячих людей примирити вимоги Великого Молоха з потребами людського серця. Такими, зокрема, постають і характери Зінька та Катрі у «Великому Молосі», показані в процесі саморозвитку, в душевних муках і внутрішній боротьбі, немовби на шляху до згармонізування «я» і «ми». Від їх подальшої еволюції під впливом нових уроків життя залежить, ким вони стануть: мертвими, бездумними виконавцями з «Капіталом» замість серця; індивідуалістами, що цілком нехтують потребами «ми», чи зуміють знайти якісь форми рівноваги, гармонії, про які мріяв і сам письменник, кажучи: «… хочу, чтобы Я не было затерто Мы, чтобы Мы было составлено из больших оригинальных Я, чтобы был синтез Я и Ты, а не абстрактное бескрасочное Мы. Уничтожить искание, инициативу, творчество я не хочу» [1:55].
Основою «волі до гармонії», якою пронизані твори Винниченка, є не політична ідея чи настанова партійної організації, а свідома внутрішня потреба людини, що передбачає добровільний вибір, а не примус. Герої письменника бажають, аби їх приймали й любили, якщо вони того варті, такими, як вони є, а не за ті чи інші заслуги. Можливо, найвиразніше цей аспект Винниченкового підходу до зображення людини проступає в оповіданні «Купля», якому марксистський критик М.Ольмінський закинув грубу тенденційність, що виявилася нібито в нав’язуванні читачеві таких «Істин»: «Що злодій і революціонер — величини тотожні... Що повія і революціонерка — величини тотожні... Що всі дівчата — продажні особи...» [13:49]. Немає сумніву, що як назва твору, так і композиційний паралелізм в історіях стосунків героя-оповідача з Ірою та злодія Митрохвана з Ганною покликані сконцентрувати увагу читача на неминучій аналогії, змусити його до зіставлення цих історій, перша з яких розгортається в піднесено-романтичному, а друга в підкреслено знижувальному, аж до відштовхуючих натуралістичних подробиць, плані. Проте розвінчання революціонерів, зведення їх до рівня примітивних істот — злодія і повії не було і не могло бути творчим завданням у художника такої міри, як Винниченко, вже хоча б тому, що для нього кожна людська одиниця — то цілий окремий світ, особистість незалежно від того, яким зробило її життя. Герой-оповідач «Куплі» відчув себе ошуканим, приниженим, маленьким, тому що раптом усвідомив: Іра обдарувала його коханням і назвою героя не за індивідуальні прикмети його людського «я», а за той ніби подвиг (підпал маєтку батьків), який він і здійснив не з внутрішньої потреби, а тільки щоб здобути прихильність дівчини. Кохання ж, за переконанням автора, не може бути платою за подвиг, перетворюючись таким чином на предмет куплі, сфера людського чуття має свої закони, несумісні з будь-яким розрахунком. Оголена правда стосунків Ганни і Митрохвана, цинічний торг між ними за «п’ять рублів» відкрили перед юнаком справжню сутність тієї ілюзії, в якій він став «героєм» і здобув «нагороду» від Іри. Історія Митрохвана і Ганни — це та підоснова, та нічим не прикрита схема відносин поза сферою чуття, на яку ідеалізм молодого романтика накладає візерунки поезії і краси.
Людина в зображенні Винниченка прагне бути собою, а не виконувати роль, хоче, аби її справді любили, а не платили їй захопленням за геройство чи будь-які інші чесноти. Письменник шукає істини, уникаючи схематизації життя. Його герої, підвладні тій чи іншій ілюзії, обов’язку, «партійній дисципліні», а то й «вільні» від них завдяки самовихованню в дусі «нової моралі», часто розривають пута добровільної чи вимушеної залежності, утверджуючи право людського «я» на суверенний, самоцінний розвиток.
Безумовно, Винниченко досягає значних успіхів і тоді, коли, здійснюючи свого роду експеримент над природою своїх героїв, змушує їх узгоджувати власні вчинки й життя зі схемою «чесності з собою». У творах, де принципом психоаналізу стає «нова мораль» Винниченка, переважають елементи дисгармонії, взаємного нерозуміння, напружених сутичок, глибоких, часом невиправданих людських страждань, і цей калейдоскоп моральних тортур давав митцеві-аналітику матеріал для дослідження глибин людської душі, хоча нерідко й викликав протести з боку критики та читачів («Заповіт батьків», «Історія Якимового будинку», «Щаблі життя», «Чесність з собою» та ін.).
Однак найбільші тріумфи Винниченка-художника пов’язані з тими творчими моментами, коли письменник іде не стільки за сконструйованою схемою, скільки за правдою характерів, даючи змогу кожному героєві виявити свою природну сутність, яка під впливом тих чи інших чинників із нездоланною стихійною силою вивільняється від фальшу й передсудів, від бруду нещирих відносин, тиску нестерпних обставин життя. Винниченко часто простежує, як людина духовно випрямляється, як могутнім джерелом проривається в її душі сила любові, гуманності, доброти. Так, Вадим Стельмашенко, котрий протягом років виховував у собі безсторонність, байдужість до людських страждань, вголос ридає, побачивши нещасних, зламаних горем і злиднями батьків («По-свій»). Він же, безвірник, на питання скаліченого батька «Бог є?» хреститься і «під владою якоїсь незрозумілої сили» твердо й непохитно промовляв: «Є, тату», «Вірю, тату, в Єдиного Всемогущого Бога» («Божки»). Грубувата, позбавлена особистого життя Паша, опинившись на самоті з чужим немовлям, перевтілюється в безмежно ніжну, люблячу істоту, в якій пробуджується одвічний інстинкт материнства («Memento»). Босяк Хома Іванович, скидаючи з себе потворну машкару жорстокої бездушної істоти, що мовчки зневажає будь-які прояви цивілізованих форм життя, по-справжньому розкривається в одчайдушній спробі порятунку живцем закопаного в шахті юнака, в якій виростає у справжнього героя («Босяк»). Міра випробувань і душевних страждань Винниченкових героїв часто перевищує їх людські сили («Боротьба», «На той бік», «Між двох сил», «Пісня Ізраїля»). Письменник показує, як людина намагається повернутися до чистоти і правди почуттів, хоч би й ціною власного життя («Гріх», «Брехня»), зберегти людяність шляхом компромісу («Записки Кирпатого Мефістофеля»), відновити в собі втрачені риси національної ментальності, знову здобути живу душу як частку душі свого народу, винищувану жорстокою денаціоналізацією («Хочу!»). Винниченко не судить своїх героїв, не виносить вироків: у його художньому світі панує «закон», згідно з яким кожна людська одиниця має право вибору своєї життєвої долі. Гуманістична етика письменника приводить його до утвердження найвищої цінності на землі — людського життя з його неповторним досвідом і мудрістю, із власним внеском кожної людини в загальну систему духовних цінностей та своїм місцем у єдиному багатобарвному плині вселюдського життєвого процесу. Відкидаючи протиставлення людей за принципом доброчинності чи злодійства, Винниченко бачить у кожній людській істоті невичерпні можливості для творення добра, «щось вище за нас» (однойменне оповідання). Динаміка духовних процесів, простежуваних письменником, — це і є властиве людині прагнення до морального зросту й саморозвитку, могутній прояв «волі до гармонії, що формує і відповідний творчий принцип митця — тенденцію до відтворення руху людської душі в напрямку до вищих форм узгодження себе зі світом.
У романі «Рівновага» зустрічаємо цікаве образне узагальнення: «..людина завжди в не врівноваженім стані, завжди врівноважує себе. Від сього і святості, і грішності». І весь процес життя, за Винниченком, — це вічний рух, що прагне рівноваги: «Бачили Ви…, як коливається гаряче повітря в степу? Сі тремтючі вічні хвилі? ...Ось так і життя. Вічно коливається, а одне з його коливань — це одне якесь наше століття. ...Прогрес, рух наперед. Куди наперед? Що буде більше фабрик, аеропланів, радія, електрики? Чи ж в сьому поступ? А чи більша буде сума радощів відносно суми страждань? Більш? Бо тільки в сьому прогрес. Бо, якщо сього не буде, то до чорта всі сі радії, аероплани, фабрики. Нащо вони?» [3:78].
У цих рядках прочитується Винниченкове розуміння сенсу життя як прагнення до людського щастя, до переважання суми радощів над сумою страждань. Заперечуючи ідею прогресу як руху до якоїсь певної мети, до здобуття суми матеріальних благ, Винниченко пов’язує прогрес із гармонійним розвитком людської особистості, художньо осмислює його як рух до внутрішньої рівноваги, до морального самовдосконалення індивідума і всього суспільства.
Загострене відчуття дисгармонії світу, ведучи письменника по шляху аналізу, часом руйнує цілісний образ людини, своєрідно врівноважується у Винниченка властивою йому «волею до гармонії», прагненням художнього синтезу. Гармонія, ця «вища форма громадського і індивідуального існування» [7:107], мислиться ним як повна узгодженість людини з своїм внутрішнім «я» і світом, а в ширшому плані — як образне втілення ідеалу братерського співжиття і всезагального щастя.
Література
1. Винниченко В. Лист до М.Горького від 19 квітня 1909 р. / Публікація Н.Крутікової // Слово і час. — 1993. — №2.
2. Винниченко В. О морали господствующих и морали угнетенных (Открытое письмо к моим читателям и критикам). — Львів, 1911.
3. Винниченко В. Рівновага: Роман з життя емігрантів // Твори. — Вид. 2-ге. — К.-Відень, 1919. — Т.6.
4. Винниченко В. Твори. — К.: Книгоспілка, 1929. — Т.10.
5. Винниченко В. Твори. — К.-Харк.: Рух, 1926. — Т.IX.
6. Винниченко В. Філософія і етика Шевченка // Дзвін. — 1913. — №2.
7. Винниченко В. Щоденник // Київ. — 1990. — № 10. — С.96-110.
8. Винниченко В. Щоденник // Київ. — 1990. — № 11. — С.85-106.
9. Грушевський О. З останніх оповідань В.Винниченка // Літ.-наук. вісник. — 1918. — Кн.II-III.
10. Єфремов С. Історія українського письменства [1919-1924]. — Вид. 4-е. — Т.2. — Фотопередрук. — Мюнхен, 1989.
11. Костюк Г. Володимир Винниченко та його доба: Дослідження, критика, полеміка. — Нью-Йорк, 1980.
12. Крушельницький А. Життєва дисгармонія й гармонія // Літературно-критичні нариси. — Станіслав, 1908.
13. Ольмінський М.С. «Белетрист» В.Винниченко // Матеріали до вивчення історії української літератури. — К., 1961. — Т.IV.
14. Франко І. Огляд української літератури в 1906 р. // Рада. — 1907. — № 24.